ВСТУП
За сучасних умов підприємницька діяльність потребує детального законодавчого регулювання. Що покликали сприяти подальшому розвитку як різних форм підприємництва, так і економіки України в цілому. Ефективність господарювання значною мірою залежить саме від опрацювання. Засвоєння та реалізації на практиці тих правових норм, які визначають права та обов’язки всіх без винятку суб’єктів господарювання з огляду на специфіку кожного із них, зумовлену різноманіттям форм власності, сфер діяльності та іншими численними чинниками.
Зважаючи на комплексний характер підприємницького права, захист прав та законних інтересів суб’єктів підприємницької діяльності здійснюється за допомогою норм багатьох галузей права: цивільного, адміністративного, кримінального, трудового та іншого. Проте засоби охорони означених чотирьох галузей права можна вважати найважливішими. А з огляду на те, що основною метою підприємницької діяльності є отримання прибутку (тобто будь-яка діяльність суб’єкта підприємницької діяльності в кінцевому підсумку зводить до збереження та за можливості звільнення власного матеріального достатку), саме цивільно-правові засоби захисту порушених прав та інтересів підприємців можна вважати базовими.
Права і свободи людини, інших учасників цивільних відносин, забезпечують кожному можливість бути самостійним суб’єктом суспільного життя. Держава зобов’язана забезпечити реалізацію і захист суб’єктивних прав. В умовах побудови правової держави однією з гарантій прав і свобод учасників цивільних відносин є правовий захист. Суть правового захисту в правовій літературі трактується неоднозначно. На думку Г.М. Стоякіна правовий захист включає в себе три моменти: видання норм, які встановлюють права та обов’язки, визначають порядок здійснення їх, захисту та застосування селекцій, діяльність суб’єктів із здійснення і захисту своїх суб’єктивних прав; попереджувальна діяльність держави і громадських організацій, а також діяльність з реалізації правових санкцій.
В.І. Тертишніков захистом права називає таке здійснення права та перетворення правовідносин, яке можливе лише з допомогою спеціального державного органу.
М.С. Малеїн вважає, що правовий захист – це система юридичних норм, які спрямовані на запобігання правопорушенню та ліквідацію його наслідків.
С.С. Алексєєв додеруться думки, що правовий захист – це державно примусова діяльність, спрямована на поновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обов’язку.
Правовий захист нерозривно пов’язаний з правовою охороною. Всяка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за охороною свого права і захистити його відповідним способом. Ст.. 6 Цк України встановлює такі способи захисту цивільних прав: визнання цих прав; відновлення становища, що існувало до порушення права, і припинення дій, які порушують право; присудження до виконання обов’язку в натурі; компенсація моральної школи; припинення або зміна правовідносин, стягнення з особи, яка порушила права, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, - неустойки (Штрафу, пені), а також іншими засобами, передбаченими законом.
Механізм захисту прав та законних інтересів суб’єктів підприємницької діяльності становлять об’єктивно наявні можливості для реалізації вищенаведених способів захисту. До них можна віднести: врегулювання спору у позасудовому порядку; розгляд і вирішення заяв скарг та інших документів органами виконавчої влади у порядку підлеглості; надання захисту правоохоронними органами в межах їх компетенції; нотаріальних захист, судовий захист (в тому числі _ Конституційним судом України, загальними судами, господарськими і третейськими судами).
Розділ 2. Розгляд спорів господарськими судами
Активне законотворення об’єктивно не може не призводити до певної неузгодженості, фрагментарності, а в деяких випадках і суперечності законодавчих та інших нормативних актів. Таке становище веде до невизначеності та різноманітності в деяких випадках правил регулювання підприємницького та іншого економічною діяльністю суб’єктів господарювання.
Здійснюючи судочинство у господарських відносинах, господарські суди, як спеціалізована ланка судової системи України, покликані не лише розглядати справи у відповідних спорах з метою захисту прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських правовідносин, а й сприяти зміцненню законності у сфері господарських відносин.
Значну роль у вирішенні цих завдань відіграє діяльність. Вищого господарського суду України з вивчення та узагальнення судової практики господарських судів. Забезпечення однаковості застосування чинного законодавства України, що регулює відносини в господарській сфері та порядок вирішення господарських спорів, є одним з найважливіших напрямів роботи Вищого господарського суду України, оскільки сприяє поліпшенню правового регулювання господарських відносин, певною мірою спрямовуючи діяльність суб’єктів господарювання у правове русло.
Однаковість судової практики і визначеність юридичних відносин. Яка обумовлюється нею, має важливе значення для становлення демократичних засад правосуддя в Україні. Одним із конституційних принципів правосуддя відповідно до статті 129 Конституції України є рішення всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Цей же принцип відтворено в статті 42 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, та статті 4, згідно з якою одним з принципів організації і діяльності господарського суду є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і господарським судом.
Про важливість питання однаковості правозастосування свідчить і те, що відповідно до статті 94 Закону України “Про Конституційний суд України” підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є наявність неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо суб’єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод.
Ґрунтовні зміни в господарському процесуальному законодавстві, що сталися в зв’язку з проведенням так званої “малої судової реформи” вимагають наукових досліджень, які б мали бути покладені в основу розробки практичних рекомендацій та стали б орієнтиром в практиці застосування законодавства.
При розгляді господарського законодавства слід визначити, що господарське законодавство – це сукупність нормативно-правових актів, які регулюють відносини щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та щодо керівництва (в тому числі організації) такою діяльністю. Господарському законодавству притаманні такі ознаки: значна розгалуженість і наявність великої кількості нормативних актів, перевага комплексних нормативних актів, що містять норми різних галузей права (господарського, цивільного, фінансового, трудового тощо), які приурочені до одного предмету правового регулювання – підприємництва (Закон України “Про підприємництво), підприємства (Закон “Про підприємства в Україні”), господарських товариств (Закон України “Про підприємства в Україні”), господарських товарів (Закон України “Про господарські товариства”) та інші; наявність значної кількості нормативних актів обмеженої сфери дії – відомчих, локальних; наявність в господарському законодавстві України нормативних актів вже існуючої держави – СРСР (положення про поставки продукції науково-технічного призначення та товарів народного споживання, затверджені постановою РМ СРСР № 888 від 25 липня 1988 р. та ін.), що застосовуються за умов визначених Постановою Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР”; наявність дореформених нормативних актів. Правила про договори підряду на капітальне будівництво та ін.) і нормативних актів, що відповідають Концепції переходу Української РСР до ринкової економіки і відповідно – забезпечують розвиток ринкових відносин та їх соціальну орієнтацію (закони України “Про власність”, “Про підприємництво”, “Про інвестиційну діяльність” та ін.).
Розташування господарсько-правових актів з урахуванням їх зв’язків властивостей становить систему господарського законодавства. Систематизацію господарського законодавства можна здійснювати за різними критеріями: за юридичною силою актів, в яких фіксуються господарсько-правові норми; за предметом правового регулювання (за видами і характером господарської діяльності, галузями і сферами народного господарства (економіки). Відповідно до першого критерію системі господарсько-правових актів складають:
1) положення Конституції України щодо забезпечення державою соціальної орієнтації економіки України (ст.. 13), права громадян на підприємницьку діяльність (ст.. 42), щодо основних засад державного регулювання суспільних відносин в сфері вітчизняної економіки (ст.. 42) та правового становища її суб’єктів;
2) закону України, що регулюють господарські відносини (закони України “Про власність”, “Про підприємництво”, “Про підприємства в Україні”, Про цінні папери і фондову біржу”, “Про господарські товариства” та ін.;
3) постанови Верховної Ради України (наприклад, Постанова від 12 вересня 1991 р. “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР”);
4) укази президента України: від 11 травня 1994 р. “Про холдингові компанії”, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації” та ін.;
5) акти уряду України:
- декрети Кабінету Міністрів України, що видалися протягом шести місяців з грудня 1992 р. про травень 1993 р. в силу делегування Верховною Радою Уряду повноважень щодо видання нормативних актів, за юридичною силою рівнозначних законів (декрети: від 15 грудня 1992 р. “Про управління майном, що є у загальнодержавній власності”, від 25 травня 1998 р. “Про порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності” від 18 листопада 1999 р. “Про реєстр суб’єктів підприємницької діяльності” та інші;
- постанови Ради Міністрів УРСР (постанова від 11 липня 1983 р. “Про порядок створення. Реорганізації та ліквідації підприємств, об’єднань, організацій, установ республіканського та місцевого підпорядкування”);
6) відомчі нормативні акти, що видаються компетентними міністерствами та відомствами щодо регулювання діяльності певної галузі народного господарства або певної сфери економіки (наприклад, Положення про порядок державної реєстрації торгово-промислових палат);
7) локальні нормативні акти, що приймаються (укладаються) безпосередньо суб’єктами господарювання або їх засновниками (установчі та внутрішні правові документи суб’єктів господарювання.
Відповідно до систематизації нормативних актів за предметним критерієм розрізняють:
1) компетенційні нормативні акти, тобто такі, що визначають правове становище суб’єктів господарського права (закони “Про підприємництво”, “Про підприємства в Україні”, “Про господарські товариства”, Декрет Кабінету Міністрів “Про довірчі товариства”, укази президента України “Про холдингові компанії, створюються в процесі корпоратизації та приватизації” та інші);
2) договірне право , як інститут господарського законодавства, що регулює зобов’язальні відносини в сфері господарювання. Сюди належать норми Цивільного, Господарського процесуального кодексів, закони “Про інвестиційну діяльність”, “Про поставки для державних потреб”, “Положення, про поставки продукції виробничо-технічного призначення та інші нормативні акти.
До окремих інститутів господарського законодавства належать нормативні акти, що регулюють ринок капіталів, страхування. Зовнішньоекономічну діяльність, порядок розгляду господарських спорів.
Слід зауважити, що господарський суд, при вирішенні господарських спорів, не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України, а також не застосовує акти Президента України та органів державної виконавчої влади (наприклад, Кабінету Міністрів України), якщо вони суперечать Конституції і Законам України, і при порушенні законодавства та права і охоронюваних законом інтересів підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. У випадках, передбачених законодавчими актами країни, до господарського суду мають право також звертатися у державні та інші органи, громадяни, що не є суб’єктами підприємницької діяльності.
Відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, Закону України “Про господарські суди”, Господарського процесуального Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договір, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Господарський суд не застосовую акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.
Якщо в міжнародних договорах України, згода на обов’зковість яких надана Верховною Радо України, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Господарський суд у випадках, передбачених законом або міжнародними догові договором, застосовує норми права інших держав.
У разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини за участю іноземного суб’єкта підприємницької діяльності, господарський суд може застосовувати міжнародні торгові звичаї.
Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
2.1. Підвідомчість справ господарським судом. Підсудність справ
Підвідомчість – це визначена законом сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ відносних до їх компетенції.
Господарському процесуальному законодавстві сформульовані загальні правила підвідомчості суду позивних справ і окремі винятки з них. Згідно з ст. 12 ГРК господарським судом підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні, і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві крім:
- спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;
- спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;
- інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України, міждержавних договорів та угод віднесено до відання інших органів.
Господарським судом підвідомчі справи про банкрутство, та справи за заявами органів. Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.
Підвідомчий господарським судом спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб.
Відповідно до Закону України “Про господарські суди” та Господарського процесуального кодексу України господарський суд вирішує господарські спори, що виникають між юридичними особами, а у випадках, передбачених законодавчими актами України, також між державними та іншими органами. У разі, якщо до складу засновників підприємства входять як юридичні, так і фізичні особи, господарським судам підвідомчі лише ті спори, пов’язані з реорганізацією чи ліквідацією підприємства, відповідачами у яких є юридичні особи.
За змістом статей 1 і 21 ГПК справи у спорах за участю громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, підвідомчі господарським судам на загальних підставах, а профспілки можуть бути учасниками судового процесу лише за наявності у них статусу юридичної особи. В іншому разі справи у спорах за участю профспілок підвідомчі судам загальної юрисдикції.
Спори між підприємцями, а також між ними і юридичними особами підвідомчі господарському суду, за винятком спорів, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю. Водночас у разі об’єднання позивачем кількох пов’язаних між собою вимог, з яких одні підвідомчі господарському суду, а інші - суду, усі вимоги відповідно до статті 26 Цивільного процесуального кодексу України підлягають розглядові у суді, незалежно від статусу учасників спору.
Якщо в законодавчому акті підвідомчість спорів визначена альтернативно: суду чи господарському суду, або сказано про вирішення спору в судовому порядку, господарському суду слід виходити з суб’єктного складу учасників спору та характеру правовідносин.
Наприклад, у квітні 2000р . фірма “Спілка” звернулася до суду з позовом до П. про усунення перешкод у користуванні майном та земельною ділянкою. Позивач зазначав, що за договором купівлі-продажу від 27 вересня 1998 р. він придбав у власність у СП “Маркетинг, техніка, комерція” майно: приміщення і технічне обладнання. Рішенням Потіївської сільської ради від 16 травня 1999 р. земельну ділянку, на якій розташовані адміністративно-технологічні будівлі та обладнання, було виділено фірму “Спілка”. 7 червня 1999 р. їй видано державний акт на право постійного користування землею площею 4.48 га. Посилаючись на те, що П. своїми фізичними діями перешкоджає законному користуванню майном, позивач просив зобов’язати його не чинити таких перешкод.
Радомишльський районний суд рішенням від 6 травня 2000 р. залишеним без зміни ухвалою колегії цивільних справ Житомирського обласного суду від 11 червня того ж року, зобов’язав П. не чинити перешкод фірмі “Спілка” в користуванні зазначеним майном, яке належить їй на праві власності.
Постановою президії обласного суду за протестом заступника прокурора області судові рішення скасовано, а провадження у справі закрито.
Виконуючи обов’язки Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування постанови президії обласного суду із залишенням попередніх судових рішень без міни, мотивуючи це тим, що постанова не відповідає вимогам закону.
Скасовуючи судові рішення і закриваючи провадження у справі, президія обласного суду виходила з того, що спір із приводу користування зазначеним у позовній заяві майном виник між двома юридичними особами: фірмою “Спілка” і ТОВ “Добротвір”, директором якого є П., отже судом загальної юрисдикції непідвідомчий. Такий висновок є безпідставним, оскільки ні матеріали справи, ні додатковими доказами не підтверджується.
Як випливає з матеріалів справи і встановлено судом спірне майно було предметом договору купівлі продажу укладеного між дослідним господарством Агрофірма “Прогрес” і СП “Маркетинг, техніка, комерція” та договору купівлі-продажу, укладеного між зазначеним СП та фірмою “Спілка”.
За таких обставин районний суд і колегія обласного суду дійшли обгрунтованого висновку про те, що фірма “Спілка” згідно з договором є належним власником спірного майна, тому її вимоги щодо захисту права власності шляхом усунення перешкод у його здійсненні підлягають задоволенню та підставі ст.. ст.. 4, 48 Закону “Про власність” від 07.02.1991 р.
Будь-які дані про спорювання договорів купівлі-продажу спірного майна сторонами чи ТОВ “Добротвір”, яке не було стороною в зазначених договорах, відсутні. Немає в матеріалах справи і відомостей про оспорювання юридичною чи іншою особою права землекористування, фірми “Спілка”. Відсутність спору з цього приводу поряд з іншими документами підтверджується також листом голови Потіївської сільської ради М. від 15 квітня 1999 р. № 23.
Крім того, зі змісту позовної заяви та інших матеріалів, зокрема акта показань свідка №., постанову дільничного інспектора Радомисильського РВ УМВС України в Житомирській області. Зрозуміло, що перешкоди в користуванні майном чинилися позивачеві фізичною особою – П.
На підставі цього суд обґрунтовано зобов’язав П. не перешкоджати позивачеві у здійсненні ним прав власника спірного майна. Таке рішення суду не є перешкодою для вирішення спору між юридичними особами щодо зазначеного майна господарським судом (за наявності такого спору).
Виходячи з наведеного судова колегія в цивільних справа Верховного СУДУ України постановила президії Житомирського обласного суду скасувала, як необґрунтовану, а рішення районного суду та ухвалу судової колегії у цивільних справах обласного суду залишила в силі.
Проте не всі спори. В який однією із сторін є громадяни, підвідомчі загальним судам. З прийняттям Закону України “Про банкрутство” з’явилася нова категорія справ – про банкрутство, під яким розуміється пов’язана з недостатньою кількістю активів у ліквідній формі нездатність юридичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності – задовольнити в установлений строк пред’явлені до нього з боку кредиторів вимоги і виконати зобов’язання перед бюджетом. Оголосити банкрутом можна лише в судовому порядку рішенням господарського суду. Законодавець виключає можливість звернення за розглядом вимоги про визнання особи банкрутом в якийсь інший орган. Установлена таким чином підвідомчість вказаної вимоги імперативною.
Правом на пред’явлення в господарському суді вимоги про визнання боржника банкрутом мають поряд з юридичною особою і громадяни – кредитори, які мають підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника, крім кредиторів, майнові вимоги, яких повністю забезпечені заставою.
Відповідно до ст. 1 ГПК країни господарчі спори з участю громадян-підприємців передані також на розгляд господарських судів.
Господарському суду підвідомчі справи, що виникають у зв’язку із оскарженням відмови у державній реєстрації, або якщо ця реєстрація не проведена у встановлений строк, якщо засновником (засновниками) підприємства є юридичні особи. У випадку, коли одним із засновників підприємства є не юридична особа, а з позовною заявою щодо відмови в його реєстрації або не проведення її у встановлений строк звертається засновник – юридична особа, позовна заява підлягає розгляду господарським судом.
Відповідно до статті 8 Закону України “Про підприємництво” судовий порядок скасування державної реєстрації підприємства встановлений для випадків: визнання недійсними або такими, що суперечать чинному законодавству, установчих документів, здійснення діяльності, що судового порядку, рішення про скасування державної реєстрації може бути визнане недійсним в порядку передбаченому законодавством.
Господарському суду також підвідомчі справи про вирішення спорів із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств, про визначення недійсними установчих документів. Чинне законодавство не передбачає розгляд в господарському суді позовів трудових колективів про визнання недійсними актів про ліквідацію або реорганізацію підприємства.
Відмова у реєстрації об’єднання громадян може бути оскаржена до суду загальної юрисдикції 1 ст. 16 Закону України “Про об’єднання громадян” оскільки до реєстрації об’єднання громадян не є юридичною особою.
Спори, пов’язані з примусовим розпуском (ліквідацією) об’єднання громадян, вирішуються господарським судом, на загальних підставах за заявою легалізую чого органу або прокурора. Проте стаття 2 ГПК і Угода про порядок вирішення спорів. Пов’язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.92 р., не передбачають права прокурорів держав, що раніше входили до складу СРСР, на подання позовів до господарських судів України. Отже, до укладення відповідних міждержавних угод чи договорів, заяви таких прокурорів розгляду господарськими судами України не підлягають.
У визначенні підвідомчості справ зі спорів, що виникають у застосуванні Закону України “Про об’єднання громадян” господарському суду слід враховувати загальні правила, тобто виходити з суб’єктного складу учасників спору. Згідно із статтею 14 Закону України “Про об’єднання громадян” об’єднання громадян набувають статусу юридичної особи лише у разі реєстрації (офіційного визнання), тому спори за участю громадських об’єднань, не зареєстрованих у встановленому порядку, а також спори про оскарження рішення легалізую чого органу про відмову у реєстрації господарським судам не підвідомчі. Відповідно до частини шостої статті 14 – місцеві органи державної виконавчої влади, виконавчі комітети сільських, міських рад, реєструють в обов’язковому порядку місцеві осередки зареєстрованих всеукраїнських та міжнародних об’єднань громадян за умови, якщо така реєстрація передбачена статутними документами цих об’єднань. В разі реєстрації місцевих осередків вони не набувають статусу юридичної особи, і тому спори за їх участю підвідомчі господарському суду лише за умови, якщо статутом об’єднання громадян місцевому осередку надане право здійснювати в господарському суді повноваження сторони у справі. Рішення (свідоцтво) про реєстрацію об’єднання громадян є актом державного органу, який здійснив реєстрацію. Тому позовні заяви про скасування реєстрації розглядаються господарськими судами на загальних підставах за встановленою підсудністю.
Таким чином, критерієм віднесення до підвідомчості справ господарським судам є характер спору, правовідносин та суб’єктивний склад учасників спору, що визначені Законом України “Про господарські суди” та Господарським процесуальним кодексом України.
У вирішенні питань щодо прийняття позовних заяв господарським судом слід розрізняти поняття підвідомчості та підсудності справ.
Підсудністю називається розмежування компетенції стосовно розгляду справ між окремими господарськими судами. У відповідності з статтями 13, 142
, 15 ГПК підсудність справ визначається за предметними і територіальними ознаками. Виняток з цього правила становить виключна підсудність справ.
Відповідно до ст.. 13 ГПК місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції усі справи, підвідомчі господарським судам. А стаття 4 Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, зазначає, що сторони в “Арбітражному застереженні” чи “Арбітражній угоді” вправі визначити лише орган, який вирішуватиме їх майбутні спори. Решта пов’язаних з підвідомчістю таких спорів господарським судом України питань вирішується відповідно до вимог ГПК, в тому числі і щодо предметної, територіальної та виключної підвідомчості спорів.
Територіальна підсудність справ господарському суду визначається ст.. 15 ГПК, де зазначається, що справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських органів недійсними розглядаються господарським судом за місцезнаходження сторони, зобов’язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, так як: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо.
Справи у спорах, що виникають при виконані господарських договорів та з інших підстав, а також справи про визнання недійсними актів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача. Справи у спорах за участю кількох відповідачів розглядаються за місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача.
Якщо юридичну особу представляє уповноважений нею відособлений підрозділ, територіальна підсудність спору визначається з урахуванням справи залежно від місцезнаходження відособленого підрозділу.
Місце розгляду справи з господарського спору, в якому однією із сторін є апеляційний господарський суд, господарський суд Автономної Республіки Крим, господарський суд області, міст Києва та Севастополя, визначає Вищий господарський суд.
Справи про банкрутство розглядаються господарським судом за місцезнаходженням боржника.
Підсудність справи зазначається відповідно до розділу ІІІ Господарського процесуального кодексу України за місцезнаходженням уповноваженого відособленого підрозділу, а не юридичної особи (наприклад, якщо Національний банк країни представлений його регіональним відділенням, яке має належним чином оформлені повноваження.
Територіальна підсудність справи за участю відособленого підрозділу Юридичної особи визначається відповідно до вимог ст.. 15 ГПК за місцезнаходження відособленого підрозділу, а не юридичної особи (наприклад, якщо Національний банк України представлений його регіональним відділенням, яке має належним чином оформлені повноваження.
Територіальна підсудність справи за участю відособленого підрозділу юридичної особи визначається відповідно до вимог 15 ГПК за місцезнаходження відособленого підрозділу, якому надано право здійснювати повноваження сторони від імені юридичної особи. Господарським судом слід враховувати, що оскільки відособлений підрозділ юридичної особи діє у межах наданих йому повноважень, то подання позову за місцезнаходження цього підрозділу правомірне лише тоді, коли спір випливає саме з його діяльності. У разі відсутності у відособленого підрозділу відповідних повноважень та, коли спір не пов’Язаний з діяльністю цього підрозділу, позовні матеріали або справа надсилається за підсудністю – в господарський суд за місцем знаходження юридичної особи.
Якщо стороною у справі є громадське об’єднання, від імені якої діє місцевий осередок, то у таких випадках підсудність спору визначається за місцем знаходження такого осередку. У випадках коли діяльність місцевої громадської організації поширюється на територію двох і більше адміністративно-територіальних одиниць, господарські суди вирішують спори за місцезнаходженням центрального постійного статутного органу об’єднання громадян (стаття 30 Цивільного кодексу України).
Виключна підсудність справ включає в себе справи у спорах, що виникають з договору перевезення, в яких одним з відповідачів є орган транспорту; справи у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном: справи у спорах, у яких відповідає вищий чи центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, області, Київська та Севастопольська міська рада або обласні, Київська й Севастопольська міські державні адміністрації, а також справи, матеріали, яких містять державну таємницю.
Наприклад, спори, що виникають з договору перевозки, у тому числі у прямому міжнародному залізничному сполученні. В яких одним з відповідачів є орган транспорту, на якого Статутом залізниць і розділом 38 Правил перевезень вантажів накладений розгляд претензії.
Статтею 16 ГПК до виключної підсудності господарського суду Автономної Республіки Крим, господарський судів областей, міст Києва і Севастополя віднесено, зокрема, справи у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном; такі справи розглядаються за місцезнаходженням майна. Місцезнаходження майна має бути достовірно встановлено і підтверджено документально. У разі неможливості подання позивачем такого підтвердження підсудність справи визначається на загальних підставах згідно із статтею 15 ГПК.
Якщо справа не підсудна даному господарському суду, матеріали справи надсилаються господарським судом за встановленою підсудністю не пізніше п’яти днів з дня надходження позовної заяви або винесення ухвали про передачу справи. Ухвалу про передачу справи за підсудністю може бути оскаржено.
Справа, прийнята господарським судом до свого провадження з додержанням правил підсудності, повинна бути ним розглянута по суті і в тому випадку, коли в процесі розгляду справи вона стала підсудною іншому господарському суду.
Якщо після відводу суддів неможливо розглянути справу в господарському суді, до підсудності якого відноситься справа, то Голова Вищого господарського суду України або його заступник мають право витребувати будь-яку справу, що є у провадженні місцевого господарського суду, і передати її на розгляд до іншого місцевого господарського суду.
2.2. Учасники судового процесу
До складу учасників судового процесу входять сторони, треті особи, прокурор, інші особи, які беруть участь у процесі у випадках, передбачених ГПК, зокрема, судові експерти, перекладачі, посадові особи чи інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи.
Сторонами в судовому процесі – позивачами і відповідачами – можуть бути підприємства та організації, установи і інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності.
Позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Господарський процесуальний кодекс України не містить поняття “неналежний позивач” і не передбачає права господарського суду вирішувати питання щодо обґрунтованості позивних вимог інакше як у засіданні господарського суду.
Відповідачами є підприємства та організації, яким пред’явлено позовну вимогу. Слід зазначити, що у випадках, коли відособленим підрозділам, створеним юридичними особами, статутом, положенням або дорученням надане право здійснювати в господарському суді повноваження сторони у справі, такі відособлені підрозділи мають право від імені юридичної особи вживати заходи досудового врегулювання спору, подавати в господарський суд позви, надсилати відзиви на позовні заяви, звертатись із заявою про перевірку рішення ухвали, постанови суду у порядку нагляду, здійснювати інші процесуальні дії. При цьому слід мати на увазі, що стороною у справ є юридична особа, від імені якої діє відособлений підрозділ, і стягнення здійснюється господарським судом з юридичної особи або на її користь особи.
Вирішуючи питання чи є відділ, управління або інший виконавчий орган ради юридичними особами, господарському суду слід витребувати від відповідного відділу (управління, іншого виконавчого органу) належним чином затверджене положення. В якому має міститися й припис щодо правового статусу цього структурного підрозділу.
Так, в разі реєстрації місцевих осередків об’єднань громадян вони не набувають статусу юридичної особи, і тому спори за їх участю підвідомчі господарському суду лише за умови, якщо статутом об’єднання громадян місцевому осередку надане право здійснювати в господарському суді повноваження сторони у справі. При цьому слід мати на увазі, що стороною у справі є громадське об’єднання, від імені якої діє місцевий осередок.
З огляду на вимоги статей й і 21 Господарського процесуального кодексу України профспілки можуть бути учасниками судового процесу лише за наявності у них статусу юридичної особи.
Сторони користуються рівними процесуальними правами. Вони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії, брати участь в господарських засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення господарському суду, наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу, заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу, оскаржувати судові рішення господарського суду в установленому Господарському процесуальним кодексом порядку, а також користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм ГПК.
Сторони зобов’язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони. Вживати заходів до всебічного, повного і та об’єктивного дослідження всіх обставин справи.
Позивач вправі до прийняття рішення по справі змінити підставу або предмет позову, збільшити розмір позивних вимог за мови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору, відмовитися від позову або зменшити розмір позивних вимог.
Відповідач має право визнати позов повністю або частково.
Господарський суд не приймає відмови від позову зменшення розміру позовних вимог. Визнання позову відповідачем, якщо це дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси.
Позов може бути подано кількома позивачами чи до кількох відповідачів. Кожний з позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає в судовому процесі самостійно.
Також господарський суд за клопотанням сторони або за своєю ініціативою. До участі у справі іншого відповідача. Клопотання про залучення до участі в справі іншого відповідача може бути задоволено за умови вжиття щодо нього заходів досудового врегулювання спору. Залучення до участі у справі відповідача з ініціативи господарського суду може здійснюватися незалежно від додержання порядку досудового врегулювання спору.
Господарський суд, встановивши до прийняття рішення, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи провадження у справі, допустити заміну первісного відповідача належним відповідачем. Про залучення іншого відповідача чи заміну неналежного відповідача виноситься ухвала, і розгляд справи починається заново. Господарський процесуальний кодекс України не надає господарському суду право змінити позивача, тому, якщо уступку вимоги здійснено з порушенням законодавства у позові іншої особи слід відмовити.
Статтею 25 ГПК передбачена можливість процесуального правонаступництва в разі вибуття однієї з сторін у спірному або встановленому рішенням господарського суду право відношенні в наслідок реорганізації підприємства чи організації, Господарський суд в такому випадку здійснює заміну цієї сторони її правонаступником. Вказуючи про це в рішенні або ухвалі. Усі дії, вчинені в процесі до вступу правонаступника, є обов’язковими для нього в такій же мірі, в якій вони були обов’язковими для особи, яку він замінив. Правонаступництво можливе на будь-якій стадії судового процесу.
Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть вступити у справу до прийняття рішення господарським судом, подавши позов до однієї або двох сторін з умови вжиття заходів досудового врегулювання спору. Про прийняття позовної заяви та вступ третьої особи у справу господарський суд виносить ухвалу. Треті особи. Які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються усіма правами і несуть усі обов’язки позивача.
Вступ у справу третьої особи, яка має самостійні вимоги на предмет спору, можливий тільки на підставі її заяви, а не за клопотанням сторін, прокурора або з ініціативи господарського суду. Клопотання про забезпечення позову може бути подано третіми особами із самостійними вимогами на предмет спору, оскільки ці особи користуються правами позивача у процесі.
Також статтею 26 ГПК третім особам надані рівні зі сторонами процесуальні права. Отже, вони користуються усіма правами і несуть усі обов’язки позивача.
Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити в справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення з господарського спору може вплинути на їх права та обов’язки щодо однієї з сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора або ініціативи господарського суду. У заявах про залучення третіх осіб і у заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача або відповідача зазначається. На яких підставах третіх осіб належить залучити або допустити до участі у справі. Питання про допущення або залучення третіх осіб до участі у справі вирішується господарським судом, який виносить з цього приводу ухвалу.
Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов’язки сторін крім права на зміну підстави і предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, а також на відмову від позову або визнання позову.
У господарському суді третіх осіб і сторін можуть представляти їх представники. Стаття 28 ГПК зазначає, що справи юридичних осіб в господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника. Керівники підприємств та організації, інші особи, повноваження яких визначені законодавством або установчими документами, подають господарському суду документи, що посвідчують їх посадове становище.
Представниками юридичних осіб можуть бути такої інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою підприємства, організації. Повноваження сторони або третьої особи від імені юридичної особи, може здійснювати її відособлений підрозділ, якщо таке право йому надано установчими або іншими документами.
Громадяни можуть вести свої справи в господарському суді особисто або через представників, повноваження яких підтверджуються матеріально посвідченою довіреністю.
Також учасником судового процесу може бути прокурор та його заступник. Прокурор може вступити у справу на будь-якій стадії розгляду справи для представництва інтересів громадян або держави, подати апеляційне, касаційне подання. А також поданні про перегляд рішення за ново виявленими обставинами. З цією метою прокурор може звернутися до господарського суду з позовом в інтересах держави або громадянина. У разі прийняття господарським судом позовної заяви. Поданої прокурором в інтересах держави в особа органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Про свою участь у вже порушеній справі прокурор повідомляє господарський суд письмово, а в судовому засіданні – також усно. Прокурор, що подав позовну заяву, несе обов’язки і користується. Правами позивача, крім права на укладення мирової угоди. Відмова від поданого ним позову не позбавляє позивача права вимагати вирішення спору по суті. А відмова позивача від позову, поданого прокурором в інтересах держави, не позбавляє прокурора права підтримувати позов і вимагати вирішення спору по суті.
В судовому процесі можуть брати участь посадові особи ат інші працівника підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи. Ці особи мають право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення. Подавати доказу, брати участь в огляді та дослідженні доказів.
Зазначені особи зобов’язані з’явитись до господарського суду на його виклик, сповістити про знані їм відомості та обставини у справі, подати на вимогу господарського суду пояснення в письмовій формі.
Права та обов’язки судового експерта та його відповідальність визначаються Господарським процесуальним кодексом та Законом України “Про судову експертизу”. Судовий експерт зобов’язаний за ухвалою господарського суду з’явитися на його виклик і дати мотивований висновок щодо поставлених йому питань. Висновок робиться у письмовій формі. Він, оскільки це необхідно для дачі висновку, має право ознайомитися з матеріалами справи, брати участь в огляді та дослідженні доказів, просити господарський суд про надання йому додаткових матеріалів. Судовий експерт має право відмовитися від дачі виноску. Якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов’язку.
Сторони і прокурор, який бере участь в судовому процесі мають право заявити відвід судовому експерту, якщо він особисто, прямо чи побічно заінтересований в результаті розгляду справи, якщо він є родичем осіб, які беруть участь в судовому процесі, а також з мотивів його не компетенції. Відвід повинен бути мотивованим, заявлятись у письмовій формі до початку вирішення спору. Заявляти відвід після цього можна лише у випадку, коли про підставу відводу сторона чи прокурор дізналися після початку розгляду справи по суті. Питання про відвід вирішується суддею, який виносить з цього приводу ухвалу.
2.3. Досудове врегулювання господарських спорів
На сьогодні Господарський процесуальний кодекс України передбачає обов’язкове досудове врегулювання як обов’язкову умову звернення до господарського суду. Основні положення досудового врегулювання господарського спору містяться в статті 5 ГПК.
Сторони застосовують заходи досудового врегулювання господарського спору у випадках, передбачених Господарським процесуальним кодексом, а також за домовленістю між собою, якщо це обумовлено договором.
Спори, що виникають з договору перевезення, договору про надання послуг зв’язку та договору, заснованому на державному замовленні, можуть бути передані на вирішення господарського суду за умови додержання сторонами встановленого для даної категорії спорів порядку їх досудового врегулювання.
Справи за заявою прокурора чи його заступника, Рахункової палати, Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень порушуються господарським судом незалежно від вжиття сторонами заходів досудового врегулювання спорів.
Порядок досудового врегулювання господарських спорів не поширюється на спори про визнання договорів недійсними, спорти про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій. Спори про стягнення заборгованості за опротестованими векселями, спори про стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ, а також на спори про звернення стягнення на заставлене майно.
Наприклад, відповідно до статті 365 Цивільного кодексу України і статті 159 Статуту автомобільного транспорту України РСР до пред’явлення автотранспортному підприємству позову, що пов’язаний з втратами, недостачами, псуванням або пошкодженням вантажу, розрахунками за перевозу, стягненням штрафів, а також з інших підстав, які випливають з цього Статуту, обов’язкове пред’явлення до нього претензії. Позови можуть бути пред’явлені до автотранспортного підприємства вантажовідправником чи вантажоодержувачем тільки у випадках повної або часткової відмови задовольнити їх претензію або неодержання у передбаченні строки відповіді на претензію. Клопотання позивача або відповідача про залучення до участі в справі іншого відповідача – автотранспортного підприємства підлягає задоволенню лише за умови вжиття щодо нього заходів досудового врегулювання спору. Якщо залучення до участі в справі іншого відповідача – автотранспортного підприємства здійснюється за ініціативою господарського суду, то додержання порядку досудового врегулювання спору необов’язкове (ст. 24 Господарського процесуального кодексу України).
Статтею 5 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що справи за заявою прокурора порушуються господарським судом незалежно від вжиття сторонами заходів досудового врегулювання спорів.
Передбачені розділом ІІ ГПК терміни досудового врегулювання спору є граничними і входять у встановлені чинним законодавством строки позовної давності. Звернення з претензією та очікування відповіді на неї не зупиняє перебігу строку позовної давності. Господарський процесуальний кодекс України не встановлює строку звернення з претензією до порушника майнових прав і законних інтересів підприємств і організацій.
Підприємства і організації, що порушили майнові права і законні інтереси інших підприємств та організацій, зобов’язані поновити їх, не чекаючи пред’явлення претензії. Підприємства і організації, чиї права і законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів звертаються до нього з письмовою претензією.
У претензії зазначаються:
а) повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та підприємства, організації, яким претензія пред’являється; дата пред’явлення і номер претензії;
б) обставини, на підставі який пред’явлено претензію, докази, що підтверджують ці обставини; посилання на відповідні нормативні акти;
в) вимоги заявника;
г) сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці; платіжні реквізити заявника претензії;
д) перелік документів, що додаються до претензії, а також інших доказів. Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах чи належним чином засвідчених копіях. Документи, які є у другої сторони, можуть не додаватись до претензії із зазначенням про це у претензії.
Претензія підписується повноважною особою підприємства, організації, або її представником та надсилається адресатові рекомендованим або цінним листом чи вручається під розпису. У разі пред’явлення претензії шляхом передачі її тексту телеграфом, факсом, по радіо, телефоном, телетайпом порядок досудового врегулювання спору може вважатись додержаним лише за наявності відповіді на претензію або листа другої сторони з вимогою надіслати додаткові документи, необхідні для розгляду претензії.
У відповідності з пунктом “2” статті 6 ГПК в претензії, яка підлягає грошовій оцінці, повинні зазначитися сума претензій та її розрахунок. Претензійний порядок слід вважати додержаним, якщо у претензії, пов’язаній із стягнення процентів за використання кредиту, зазначені строк, з якого повинні нараховуватися проценти, та сума, на яку вони нараховуються.
Оскільки стаття 6 ГПК не обмежує часу звернення з претензією, а стаття 74 Цивільного кодексу України надає особі право звертатись за захистом свого порушеного або оспорюваного права незалежно від закінчення строку позовної давності, можливість досудового врегулювання спору слід вважати втраченою (пункт статі 80 ГПК) тільки у випадках, прямо передбачених чинним законодавством (наприклад, статутом залізниць). Обов’язок вжиття заходів досудового врегулювання спору покладений на особу, чиї права і законні інтереси порушені. В разі уступки вимоги слід вважати, що має місце порушення прав не первісною, а нового кредитора. Факт пред’явлення претензії первісним кредитором не звільняє нового кредитора від обов’язків додержання порядку досудового врегулювання спору і в залежності від результату розгляду його претензії вирішення питання про звернення до господарського суду з самостійним позовом до боржника.
Строки розгляду претензії, встановлені статтею 7 ГПК, обчислюються з дня одержання претензії і можуть бути продовжені на час, необхідний для досилання заявником на вимогу другої сторони додаткових документів.
Претензія підлягає розгляду в місячний строк, який обчислюється з дня одержання претензії. В тих випадках, коли обов’язковими для обох сторін правилами або договором передбачено право перепровірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виготовлювачем, претензії, пов’язані з якістю та комплектністю продукції (товарів), розглядаються протягом двох місяців.
Якщо до претензії не додано всі документи, необхідні для її розгляду, вони витребуються у заявника із значенням строку їх подання, який не може бути менше п’яти днів не враховуючи часу поштового обігу. При цьому перебіг строку розгляд претензії зупиняється за одержання витребуваних документів чи закінчення строку їх подання. Якщо витребувані документи у встановлений строк не надійшли, претензія розглядається за наявними документами.
При розгляді претензії підприємства та організації в разі необхідності повинні звірити розрахунки, провести судову експертизу або вчинити інші дії для забезпечення досудового врегулювання спору. Підприємства та організації, що одержали претензію зобов’язані задовольнити обґрунтовані вимоги заявника.
В разі порушення строків розгляду претензії, чи залишення їх без відповіді господарський суд при вирішенні господарського спору має право стягти в дохід державного бюджету з підприємства, організації, що припустилися такого порушення, штраф у розмірі 2 процентів від суми претензії, але менше як 5 розмірів неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше як 100 розмірі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Передбачений статтею 9 ГПК розмір штрафу зменшуватись не може. Оскільки розмір штрафу обчислюється із суми претензії, то за вимогами не майнового характеру цей штраф застосуванню не підлягає.
Якщо при розгляді справи буде встановлено, що відсутність витребуваних додаткових документів не перешкоджала розгляду претензії або ці документи безумовно повинні були знаходитись у другої сторони (наприклад, договір, платіжний документ тощо), однак боржник не дав відповіді по суті претензії чи порушив строк її розгляду, господарський суд вправі, незалежно від вирішення спору, застосувати до відповідача санкції, передбачені статтею 9 ГПК та покласти на нього повністю або частково державне мито (частина 2 статті 49 ГПК).
Про результати розгляду претензії заявник повідомляється у письмовій формі. У відповіді на претензію зазначається:
а) повне найменування і поштові реквізити підприємства, організації, що дають відповідь, та підприємства та організації, яким надсилається відповідь; дата і номер відповіді; дата і номер претензії, на яку дається відповідь;
б) коли претензію визнано повністю. Або частково, - визнана сума, номер і дата платіжного доручення на перерахування цієї суми чи строк та засіб задоволення претензії, якщо вона, не підлягає грошовій оцінці;
в) коли претензію відхилено повністю або частково, - мотиви відхилення з посиланням на відповідні нормативні акти і документи, що обґрунтовують відхилення претензії;
г)перелік доданих до відповіді документів та інших доказів.
Коли претензію відхилено повністю або частково, заявникові повинно бути повернуто оригінал документів, одержаних з претензією, а також надіслано документи, що обгрунтовують відхилення претензії, якщо їх немає у заявника претензії.
Відповідь на претензію підписується повноважною особою підприємства, організації або їх представником та надсилається рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку.
Якщо у відповіді про визнання претензії не повідомляється про перерахування визнаної суми, то через 20 днів після її отримання така відповідь є підставою для примусового стягнення заборгованості державного виконавчою службою в порядку, встановленому законом України “Про виконавче провадження”. До заяви про порушення виконавчого провадження додається відповідь боржника, а якщо в ній не зазначено розмір визнаної суми, то додається також копія претензії.
Установи банку зобов’язані приймати розпорядження про безспірне списання коштів і в тих випадках, коли боржник, визнавши претензію, просить з різних причин не стягувати з нього визнану суму. За необґрунтоване списання у безспірному порядку претензійної суми винна сторона сплачує другій стороні штраф у розмірі 10 процентів від списаної суми.
Якщо у відповіді на претензію не додержано вимог статті 8 ГПК, зокрема, коли претензію повністю або частково відхилено без наведення мотивів відхилення, без посилання на нормативні акти чи документи, на підставі яких претензія не може бути задоволена, заявникові не надіслані відсутні у нього документи, що обгрунтовують відхилення претензії, то порядок досудового врегулювання спору слід вважати порушеним з застосуванням наслідків, передбачених статтею 49 ГПК.
Якщо під час укладення певної категорії господарських договорів виникають розбіжності, то відповідно до ст.. 10 ГПК підприємство, організація, які одержали протокол розбіжностей, зобов’язані протягом 20 днів розглянути його, вжити заходів до врегулювання розбіжностей з другою. Стороною, включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишилися неврегульованими, передати в цей же строк на вирішення господарського суду.
Підприємство чи організація. Які вважають за необхідне змінити чи розірвати договір, надсилають пропозиції про це другій стороні за договором. Підприємство, організація, які одержали пропозицію про зміну чи розірвання договору, повинні відповісти на неї не пізніше 20 днів після одержання пропозиції. Якщо підприємства і організації не досягли згоди щодо зміни чи розірвання договору, а також у разі неодержання відповіді в установлений строк з урахуванням поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення господарського суду.
2.4. Подання позовної заяви та її розгляд у господарських судах
Тема вжиття заходів досудового врегулювання до господарського суду подається позовна заява, формою і змістом, яка повинна відповідати статті 54 ГПК. Відповідно до неї позовна заява подається у письмовій формі і підписується повноважною посадовою особою позивача або його представником, прокурором чи його заступником, громадянином – суб’єктом підприємницької діяльності або його представником.
Позовна заява повинна містити:
1. найменування господарського суду до якого подається позовна заява;
2. найменування сторін, їх поштові адреси, найменування і номери рахунків сторін і банківських установах;
2.1 документи, що підтверджують за громадянином статус суб’єкта підприємницької діяльності;
3. зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці, суми договору (у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів);
4. зміст позовних вимог, якщо позов подано до кількох відповідачів, – зміст позовних вимог щодо кожного з них;
5. виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, зазначення договорів, що підтверджують позов, обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються, законодавство на підставі якого подається позов;
6. відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору;
7. перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви.
У позовній заяві можуть бути вказані й інші відомості, якщо вони необхідні для правильного вирішення спору.
Недодержання вимог щодо форми і змісту позовної заяви тягне за собою повернення її, про що виноситься суддею ухвала. Ухвалу про повернення позовної заяви може бути оскаржено. Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню з нею до господарського суду в загальному порядку після усунення допущеного порушення.
Ціна позову визначається:
1. у позовах про стягнення грошей – стягуваною сумою, або сумою, оспорюванню за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення про водиться у безспірному порядку;
2. у позовах про витребування майна – вартістю майна, що витребується;
3. у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, – сумою усіх вимог;
4. у позовах про стягнення іноземної валюти – в іноземній валюті та у карбованцях відповідно до офіційного курсу, встановленого Національним банком України на день подання позову.
В ціну позову включаються також вказані в позовній заяві суми неустойки (штрафу, пені), а якщо вони не вказані, – суми їх, визначені суддею. Ціну позову вказує позивач, а у випадках неправильного зазначення ціни позову вона визначається суддею, і з неї обчислюється державне мито.
Позивач, прокурор чи його заступник зобов’язані при поданні позову надіслати сторонам копії позовної заяви та доданих до неї документів, якщо що цих документів у сторін немає.
До позовної заяви додаються документи, які підтверджують:
1. вжиття заходів досудового врегулювання господарського спору з кожним із відповідачів (у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів – відповідно договір, проект договору, лист, який містить вимогу про укладання, зміну чи розірвання договору, відомості про пропозиції однієї сторони і розгляд їх у встановленому порядку, відповідь другої сторони, якщо її одержано, та інші документи, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, – копія претензії, докази її надсилання відповідачу, копія відповіді на претензію, якщо відповідь одержано);
2. відправлення відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів;
3. сплату державного мита у встановлених порядку і розмірі;
4. сплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу;
5. обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги.
До заяви про визнання акта недійсним додається також копія оспорюваного акта або засвідчений витяг з нього. А до позовної заяви, підписаної представниками позивача, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника позивача.
В одній позовній заяві може бути об’єднано кілька вимог, зв’язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами. Суддя має право об’єднати кілька однорідних позовних заяв або у яких беруть участь ті ж самі сторони, в одну справу, про що зазначається в ухвалі про порушення справи або в рішенні.
Питання про прийняття позовної заяви вирішується суддею, який має право відмовити у її прийнятті, якщо: заява не підлягає розгляду в боспорських судах України, у провадженні господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішує господарський спір, є справа зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав або є рішення цих органів з такого спору, позов подано до підприємства, організації, які ліквідовано. Про відмову в прийнятті позовної заяви виноситься ухвала, яка надсилається сторонам, не пізніше п’яти днів з дня надходження заяви. До ухвали додаються позовні матеріали. Ухвали про відмову у прийнятті позовні заяви може бути оскаржено, і у разі скасування цієї ухвали позовна вважається поданою в день первісного звернення до господарського суду.
Суддя прийнявши позовну заяву, не пізніше п’яти днів з дня її надходження виносить і надсилає учасникам судового процесу ухвалу про порушення провадження у справі, в якій вказується про прийняття позовної заяви, призначення справи до розгляду в засіданні господарського суду, про час і місце його проведення, необхідні дії щодо підготовки справи до розгляду в засіданні.
По підготовці справи до розгляду, з метою забезпечення правильного і своєчасного вирішення господарського спору суддя вчиняє в необхідних випадках такі дії: вирішує питання про залучення до участі у справі іншого відповідача та про виключення чи зміну неналежного відповідача; виключає з числа відповідачів підприємства і організації, яким надіслано пропозицію про судове врегулювання спору; викликає представників сторін (якщо сторони знаходяться у тому ж населеному пункті, що й господарський суд) для уточнення обставин справи і з’ясовує, які матеріали може бути подано додатково, зобов’язує сторони, інші підприємства, установи, організації, державні та інші органи, їх посадових осіб виконати певні дії (звірити розрахунки, провести огляд доказів у місці їх знаходження тощо); витребує від них документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору, чи знайомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження; вирішує питання про призначення експертизи; проводить огляд і дослідження письмових та речових доказів у місці їх знаходження; вирішує питання про визнання явки представників сторін у засіданні господарського суду обов’язковою; вирішує питання про виклик посадових та інших осіб для дачі пояснень по суті справи; вирішує питання про вжиття заходів до забезпечення позову; вчиняє інші дії спрямовані на забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи.
Спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви. Спір про стягнення заборгованості за опротестованим векселем має бути вирішено господарським судом у строк не більше одного місяця від дня одержання позовної заяви. У виняткових випадках голова господарського суду чи заступник голови має право продовжити строк вирішення спору, але не більше як на один місяць. За клопотанням обох сторін чи клопотанням однієї сторони, погодженим з другою стороною, спір може бути вирішено у більш тривалий строк. Про продовження строку вирішення спору виноситься ухвала.
Порядок ведення засідання визначається суддею, а в разі розгляду справи трьома судами – суддею, головуючим у засіданні. Суддя оголошує склад господарського суду, роз’яснює учасникам судового процесу їх права та обов’язки і сприяє у здійсненні належних їм прав. У засіданні заслуховуються представники позивача і відповідача та інші особи, які беруть участь у засіданні.
Господарський суд відкладає, в межах строків, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. Такими обставинами зокрема є: нез’явлення в засідання представників сторін, інших учасників судового процесу; неподання витребуваних доказів; необхідність витребування нових доказів; залучення до участі в справі іншого відповідача, заміна неналежного відповідача; необхідність заміни відведеного судді, судового експерта.
Про відкладення розгляду справи виноситься ухвала, в якій указується час і місце проведення наступного засідання.
Суддя має прав оголосити перерву в засіданні в межах встановленого строку вирішення спору з наступною вказівкою про це в рішенні або ухвалі.
У судовому засіданні складається протокол. У протоколі судового засідання зазначаються:
1. рік, місяць, число і місце судового засідання;
2. найменування суду, що розглядає справу, та склад суду;
3. номер справи і найменування сторін;
4. відомості про явку в судове засідання представників сторін, інших учасників судового процесу або про причини їх неявки;
5. відомості про роз’яснення господарським судом сторонами та іншим особам, які беруть участь у справі, їх процесуальних прав і обов’язків, зокрема, права заявляти відводи, та попередження про відповідальність за завідомо неправильний переклад, судового експерта – за дачу завідомо неправильного висновку або відмові від дачі висновку;
6. усні заяви і клопотання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі;
7. усні роз’яснення судовим експертами своїх висновків і відповіді на поставлені їм додаткові запитання.
Протокол веде секретар судового засідання. Протокол у триденний строк підписують суддя (суддя – головуючий у колегії судів) і секретар судового засідання.
Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитись з протоколами і протягом п’яти днів після їх підписання подавати письмові зауваження з приводу допущених у протоколах неправильностей або неповноти протоколу. Зауваження на протоколи у всіх випадках долучаються до матеріалів справи.
Господарський суд розглядає зауваження на протокол протягом п’яти днів з дня подання зауваження і за результатами розгляду виносить ухвалу, якою приймає зауваження або мотивовано видхиляє їх.
Господарський суд може здійснювати стенографічний, а також аудіо- чи відеозапис судового засідання.
При вирішенні господарського спору по суті (задоволення позову, відмова) в позові повністю або частково; господарський суд приймає рішення.
Рішення викладається у письмовій формі та підписується всіма суддями, які брали участь у засіданні. В разі розгляду справи трьома суддями суддя, не згодний з рішенням, зобов’язаний викласти у письмовій формі свою окрему думку, що приєднується до справи.
Рішення господарського суду ухвалюється іменем України і складається іх вступної, мотивувальної і резолютивної частин, при цьому:
1. у вступній частині вказуються найменування господарського суду, номер справи, дата прийняття рішення, найменування сторін, ціна позову, прізвище судді (суддів), представників сторін, прокурора та інших осіб, які брали участь у засіданні, посади цих осіб. При розгляді справи на підприємстві, в організації про це також вказується у вступній частині рішення;
2. описова частина має містити стислий виклад вимог позивача, відзиву на позовну заяву, заяв, пояснень і клопотань сторін та їх представників, інших учасників судового процесу, опис дій, виконаних господарським судом (огляд та дослідження доказів і ознайомлення з матеріалами безпосередньо в місці їзх знаходження);
3. у мотивувальній частині вказуються обставини справи, встановлені господарським судом; причини винекнення спору; докази, на підставі яких прийнято рішення; зміст письмової угоди сторін, якщо її досягнуто; доводи, за якими господарський суд відхилив хлопотання і докази сторін, їх пропозиції щодо умов договору або угоди сторін; законодавство, яким господарський суд, керувався, приймаючи рішення; обгрунтування відстрочки або розстрочки виконання рішення;
4. резолютивна частина має містити висновок про задоволення позову або про відмову в позові повністю чи частково по кожній з заявлених вимог. Висновок не може залежати від настання або ненастання якихось обставин (умовне рішення.
При задовленні позову в резолютивній частині рішення вказуються: найменування сторони на користь якої вирішено спір, і сторони, з якої здійснено стягнення грошових сум або яка зобов’язана виконати відповідні дії, строк виконання цих дій, а також строк сплати грошових сум при відстрочці або розстрочці виконання рішення;
розмір сум, що підлягають стягненню (основної заборогованості за матеріальні цінності, виконані роботи та надані послуги, неустойки, штрафу, пені та збитків, а також штрафів.
найменування і номер рахунку, з якого підлягають стягненню грошові суми;
найменування майна, що підлягає передачі і місце знаходження (у спорі про передачу майна);
найменування, номер і дата виконавчого або іншого документа про стягнення коштів у безспірному порядку (у спорі про визнання цього документа як такого, що не підлягає виконанню) а також сума, що не підлягає списанню.
У спорі що виник при укладанні або зміні договору, в резолютивній частині вказується рішення з кожної спірної умови договору, а у спорі про спонукання укласти договір – умови, на яких сторони зобов’язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору.
В резолютивній частині рішення вказується про визнання договору недійсним.
При задоволенні заяви про визнання акта недійсним в резолютивній частині вказуються найменування акта і органу, що його видав, номер акта, дата його видання, чи визнається акт нейдійсним повністю або частково.
В резолютивній частині рішення вказується про розподіл господарських витрат між сторонами, про повернення державного мита з бюджету.
Якщо у справі беруть участь кілька позивачів і відповідачів, в рішенні вказується, як вирішено спір щодо кожного з них.
При розгляді первісного і зустрічного позовів у рішенні вказуються результати розгляду кожного з позовів.
Прийняття рішення оголошується суддею у судовому засіданні після закінчення розгляду справи. За угодою сторін суддя може оголосити тільки вступну та резолютивну частини рішення, про що зазначається у протоколі судового засідання.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття, а у разі, ящо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення, воно набирає законної сили після закінченя десятиденого строку з дня підписання рішення.
У разі подання апіляційної скарги або внесення апеляційного подання рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційною інстанцією.
Господарський суд має право за заявою сторони, прокурора, який брав участь в судовому процесі, або за своєю ініціативою прийняти додаткове рішення, ухвалу якщо: з якоїсь позовної вимоги, яку було розглянуто в засіданні господарського суду, не прийнято рішення; не вирішено питання про розподіл господарських витрат або про повернення державного виконавця роз’яснює рішення, ухвалу, не змінюючи при цьому їх змісту, а також за заявою сторони або за своєю ініціативою виправляє допущені в рішенні, ухвалі описки чи арефметичні помилки, не зачіпаючи суті рішення, про що виноситься ухвала.
Сторони у справі мають право подати апеляційну скаргу, а прокурор апеляційне подання на рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили, і касаційну скаргу, а прокурор касаційне подання на рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, та постанову апеляційного суду.
|
