КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Поняття, ознаки та сутність права

ПЛАН

Стор.

Вступ 3

Розділ 1. Поняття права 5

1.1 Різноманітність підходів до розуміння права 5

1.2 Поняття права: різноманіття визначень та єдність поняття 8

Розділ 2. Основні ознаки права 15

Розділ 3. Суть права 19

3.1 Право як формальна рівність 19

3.2. Право як свобода 21

3.3 Право як справедливість 25

Висновки 28

Перелік використаних джерел 29

Право, як і держава, належить до числа не тільки найважливіших, але і найскладніших суспільних явищ.

Намагаючись зрозуміти, що таке право і яка його роль в житті суспільства, ще римські юристи звертали увагу на те, що воно не вичерпується одним яким-небудь визначенням. Право вживається щонайменше в двох значеннях. По-перше, право означає те, що „завжди є справедливим і добрим", тобто природне право. По-друге, право — це те, що „корисне комусь або всім в якій-небудь державі, як цивільне право".

У міру розвитку суспільства і держави у людей, звичайно, змінювалось і уявлення про право. З’явилася безліч різних правових ідей, теорій,думок. Проте початкові основи, закладені римськими юристами, особливо в такій галузі права, як цивільне, хоча і в модернізованому вигляді, але збереглися. В першу чергу це торкається таких правових інститутів, як власність, спадкоємство, купівля-продаж, і багатьох інших.

Слід зазначити, що багато інститутів римського права як своєрідне першоджерело постійно використовувалися і продовжують використовуватися при розробці цивільних кодексів і інших нормативно-правових актів і в інших країнах.

Повною мірою зберегли свою значущість і актуальність, наприклад, положення, сформульовані давньоримськими і старогрецькими юристами про нерозривний зв'язок права і справедливості, права і добра.

Будучи „регулюючою нормою політичного спілкування", право, як відзначав ще старогрецький мислитель Арістотель, повинне служити „критерієм справедливості". Для того, щоб знати, що таке право, писав давньоримський юрист Ульпіан, потрібно зрозуміти, з чим, з якими явищами воно зв'язано і звідки воно береться. Потрібно пам'ятати, перш за все, що

Як бачимо, питання праворозуміння є важливим, складним і багатоаспектним, воно завжди привертало до себе увагу не тільки юристів, а й філософів, соціологів, психологів.

Сьогодні воно є в центрі їхньої уваги і в Україні, де, з одного боку, конституційне проголошена правова держава, принцип верховенства права, а з другого боку, ще не подоланий правовий нігілізм, тобто спроба вирішення певних питань поза правом, а часом і всупереч йому.

Метою даної курсової роботи є спроба з'ясувати на основі опрацьованого наукового матеріалу суть поняття „право", його ознаки, розглянути напрямки історичного розвитку, збагнути його роль у врегулюванні суспільних відносин.

Розділ 1. Поняття права

1.1 Різноманітність підходів до розуміння права

Питання про те, що таке право, має для філософії права таке ж фундаментальне значення, як і питання "що таке істина" для філософи і людського пізнання в цілому. Адже й у випадку з правом мова теж йде про істину — про шукану правову істину, про істину стосовно до права. І саме тому, що мова йде про істину, питання "що таке право?" залишається актуальним і відкритої для подальших пошуків, незважаючи на безліч (минулих і сучасних) глибоких відповідей, що наближають до шуканої істини, але не вичерпних її і не завершальний процес пізнання.

З позицій сформульованого нами предмета філософії права істотне значення має та обставина, що у всіх відповідях на це фундаментальне питання з необхідністю присутня (чи усвідомлено фактично) такий визначальний для права-розуміння момент, як чи ототожнення розрізнення права і закону (офіційно встановленого, діючого, "позитивного" права Власне цей момент чи розрізнення ототожнення права і закону і позначає принципова відмінність між двома протилежними типами праворозуміння, які можна назвати відповідно юридичним і легістським [13, с.163].

Власне кажучи саме для юридичного праворозуміння питання "що таке право?" є справжнім питанням, дійсною проблемою. Для легістського ж підходу такого питання в справжньому змісті не існує, оскільки для нього право — це вже офіційно дане, діюче, позитивне право. У легізмі тут немає проблем, у нього є лише труднощі з визначенням (дефініцією) того, що вже є і відомо як право Труднощі ці головним чином полягають в тому, що визначення позитивного права (як визначена погоджена, несуперечлива, узагальнена характеристика мінливого і суперечливого емпіричного матеріалу діючого права) повинне і відповідати обумовленому об'єкту, і разом з тим бути вільним від його протиріч, виключень і особливостей, що саме й істотні для діючого права. Звідси і та велика обережність, з якою римські юристи відносилися до визначень І узагальнених характеристик діючого права і його інститутів [15, с.134].

Виділення на основі розрізнення права і закону двох типів праворозуміння (юридичного і легістського), що охоплюють усі можливі трактування права, включаючи і різні колишні і сучасні філолофсько-правові концепції поняття права, не означає, звичайно, заперечення значних розходжень між різними підходами і концепціями усередині самих цих типів праворозуміння. Цю обставини необхідно особливо відзначити в зв'язку з розповсюдженим забобоном, начебто будь-який варіант розрізнення права і закону носить природно-правовий характер і виходить з визнання тієї чи іншої версії природного права. Насправді право в його розрізненні з законом -— це не обов'язково саме природне право, так що природно-правова концепція — лише окремий випадок (історично найбільш розповсюджений, але далеко не єдиний) юридичного типу праворозуміння, подібно тому як розрізнення природного права і позитивного права — теж лише одна з багатьох можливих версій розрізнення права і закону.

Це лише з погляду легістського праворозуміння, що зводить право до закону і вважає правом лише позитивне право (звідси і "юридичний позитивізм" як одне з історичних найменувань цього типу трактування права, хоча точніше було б говорити тут про "легістський позитивізм"), право в його розрізненні з позитивним правом — це "природне право"

Але в самих непозитивістських варіантах праворозуміння право (у його розрізненні з законом) позначається в різних концепціях по-різному як природне право, як "природа речей", як "розумне право", як "філософське право", як "ідея права" і т.д. Також і закон (у його розрізненні з правом) позначається то як "волеустановче право", то як "офіційне право", то як "позитивне право" і т. д.

Під усією цією термінологічною розмаїтістю лежить ідея, зміст якого ми формулюємо як розрізнення і співвідношення права і закону [3, с.121]. Мова при цьому йде не тільки про термінологічну уніфікацію понятійного словника різних підходів до права, але і, що більш істотно, про переосмислення цих різних підходів з нової позиції, під новим кутом зору й у новій їхній якості — як різних варіантів одного (юридичного) типу праворозуміння, як специфічних концепцій (часток випадків) у рамках загальної для них усієї теорії розрізнення і співвідношення права і закону, як окремих напрямків розробки власне кажучи єдиного предмета філософії права.

Для юридичного праворозуміння право це не просто довільне і суб'єктивне владне веління, а щось об'єктивне і самостійне, що володіє своєї (незалежною) власною природою, своєю сутністю і своєю специфікою, словом — своїм принципом. Цим принципом права є принцип формальної рівності, що виражає суть й особливості права, його відмінність від інших соціальних явищ, норм і регуляторів.

Право, яке мається на увазі лібертарним праворозумінням, — це вираження змісту і принципу правової свободи індивідів і, отже, вихідної основи і відмінної риси всякого права, тобто це лише необхідний мінімум права, те, без чого немає і не може бути права взагалі, у тому числі і правовому законі [11, c. 206].

Більш конкретно зміст і особливості лібертарної концепції праворозуміння (у її співвідношенні з природноправовимпідходом) можна пояснити, наприклад, у контексті характеристики "позитивного права" при соціалізмі. З позицій лібертарного праворозуміння, що є саме строго юридичним підходом (і взагалі мінімальною вимогою будь-якого власне юридичного підходу), ясно, що законодавство при соціалізмі — це неправове законодавство; відповідно й у так називаного "соціалістичного права" відсутня мінімально необхідна якість права, представлена в правовому принципі формальної рівності і свободи індивідів.

Однак така констатація зовсім не означає, начебто, згідно лібертарному праворозумінню, при соціалізмі в розрізненні і протистоянні з неправовим законодавством (і неправому) фактично мається, але не визнається якесь реально наявне "сьогодення" право. Лібертарна концепція — це новий самостійний напрямок у новій загальній теорії розрізнення права і закону, а зовсім не пристосований до умов соціалізму різновид природного права в його співвідношенні із соціалістичним законодавством (позитивним "соціалістичним правом"). Інакше кажучи, лібертарна концепція й природно-правова концепція — це різні напрямки розрізнення права і закону, що володіють як загальними, так і специфічними характеристиками.

Специфіка лібертарної концепції складається, зокрема, у тім, що в ній немає властивого природно-правовим представленням дуалізму одночасно діючих систем "правильного" (ідеального, належного, природного і т.д.) права і "неправильного" права. Насправді при соціалізмі (також згідно лібертарного праворозуміння) фактично є і діє (причому так, як воно і може діяти) лише так зване "соціалістичне право" (тобто радянське законодавство), що не тільки не є правом, але і (з урахуванням об'єктивних реалій соціалізму) не може бути таким.

Звичайно, констатуючи неправовий характер "соціалістичного права" і законодавства, лібертарна концепція праворозуміння здійснювала визначену критичну функцію стосовно сформованого ситуації. Але це для даної концепції, як і для загальної теорії праворозуміння, не ціль і не найважливіше. Головна й основна її функція — пояснювальна, науково-пізнавальна. І в цьому плані вона орієнтована на з'ясування тих відносин і умов, що об'єктивно необхідні для наявності і дії права [6, с.102].

1.2 Поняття права: різноманіття визначень та єдність поняття

Аналіз принципу правової рівності свідчить про внутрішню єдність і загальний зміст формальної рівності, єдиного масштабу і рівної міри свободи індивідів, загальної справедливості. Ці значеннєві компоненти принципу правової рівності (і разом з тим аспекти характеристики об'єктивних властивостей права) являють собою взаємозалежні визначення сутності права в його розрізненні з законом.

Різні визначення права, що представляють собою різні напрямки конкретизації змісту принципу правової рівності, виражають єдину (і єдину) сутність права. Причому кожне з цих визначень припускає й інші визначення в загальнозначеннєвому контексті принципу правової рівності. Звідси і внутрішня значеннєва рівноцінність таких зовні різних визначень, як: право — це формальна рівність, право — це загальна і необхідна форма свободи в суспільних відносинах людей, право — це загальна справедливість і т.д. Адже формальна рівність так само припускає волю і справедливість, як останні — перше й один одного.

Ці визначення права через його об'єктивні сутнісні властивості виражають у цілому природу, зміст і специфіку права, фіксують розуміння права як самостійної сутності, відмінної від інших сутностей. Як ці об'єктивні властивості права, так і характеризуема ними сутність права відносяться до визначень права в його розрізненні з законом, тобто не залежать від свободи законодавця, історично і логічно передують закону [7, c. 185].

До цих вихідних сутнісних визначень права (чи до визначень сутності права) у процесі так називаної "позитивації" права, його вираження у виді закону, додається нове визначення —- владна загальнообов'язковість того, що офіційно визнається і встановлюється як закон (позитивне право) у визначений час і у визначеному соціальному просторі.

Але закон (те, що встановлюється як "право") може як відповідати, так і суперечити праву, бути (у цілому чи частково) формою офіційно-владного визнання, нормативної конкретизації і захисту як права, так і інших . (неправових) вимог, дозволів і заборон. Тільки як форма вираження права закон являє собою правове явище. Завдяки такому закону принцип правової рівності (і разом з тим загальність рівної міри свободи) одержує державно-владне, загальнообов'язкове визнання і захист, здобуває законну силу. Лише будучи формою вираження об'єктивно обумовлених властивостей права,

закон стає правовим законом. Правовий закон це і є право (із усіма його об'єктивно необхідними властивостями), що одержала офіційну форму визнання, конкретизації і захисту, словом — законну силу.

Правовий закон — це адекватне вираження права в його офіційному визнанні, загальнообов'язковості, визначеності і конкретності, необхідних для діючого позитивного права.

Реальний процес "позитивації" права, його перетворення в закон, поряд з необхідністю обліку об'єктивних властивостей і вимог права, залежить від багатьох інших об'єктивних і суб'єктивних факторів (соціальних, економічних, політичних, духовних, культурних, власне законотворчих і т.д.). І невідповідність закону праву може бути наслідком правозаперечувального характеру будуючи, антиправову позицію чи законодавця різного роду його помилок і промахів, низькою правовою і законотворчою культурою і т.д [14, c. 317].

У боротьбі проти правопорушуючого закону в процесі історичного розвитку свободи, права і державності сформувалися і затвердилися спеціальні інститути, процедури і правила як самої законотворчої діяльності (і в цілому процесу "позитивації" права), так і авторитетного, ефективного контролю за відповідністю закону праву (система стримувань і противаг у відносинах між різною владою, загальносудовою, конституційно-судовий, прокурорський контроль за правовою якістю закону і т.д.).

У загальнообов'язковості закону (позитивного права) є два різних, але взаємозалежних моменту -— офіційно-владний і правовий.

Перший момент полягає в тому, що закон як встановлення офіційної влади наділяється її підтримкою і захистом, забезпечується відповідною . державною санкцією на випадок порушення закону і т.д. З цього погляду здається, начебто загальнообов'язковість закону — лише наслідок довільного розсуду влади, обов'язковості її велінь, наказів, установлень. Тут же лежать корені легізму, відповідно до якого обов'язковий наказ влади і є право.

Другий момент полягає в тому, що закон наділяється загальнообов'язковістю тільки тому, що він виступає саме як право, а не просто як якесь інше загальнообов'язкове, але неправове встановлення і явище. Адже влади (і легісти) говорять не тільки про загальнообов'язковість закону, але одночасно затверджують, що це і є право.

У цій претензії закону бути правом виявляється та принципова обставина, що в закону (позитивного права) немає своєї власної сутності, відмінної від сутності права. До речі говорячи, у загальнообов'язкових встановлень і актів влади немає навіть власного найменування і єдиної загальної назви, чому і приходиться позначати їх за допомогою різного роду додаткових прикметників ("позитивне", "діюче", "офіційне", "установлене" і т.д.) до слова "право" (у контексті нашого підходу ми позначаємо їх узагальнено й умовно як "закон").

З позицій визнання правової природи і сутності закону ясно, що загальнообов'язковою силою повинний володіти тільки правовий закон. Інакше довелося б визнати, що нічого власне правового ні, що за допомогою сили і насильства можна усяка сваволя перетворити в право. Але об'єктивна природа права виявляється і там, де неї заперечують: навіть тиранічні, деспотичні, тоталітарні акти видаються їхніми авторами й апологетами за "право" і "справедливість".

Можливість зловживання поняттям права і формою закону в антиправових цілях, зрозуміло, не знецінює роль і значення закону як правового по своїй природі явища, як необхідної загальнообов'язкової форми вираження і дії права в соціальному житті людей [9, c. 82].

Двоєдина задача тут полягає в тому (у досягненні такого стану і результату), щоб тільки праву придавалась законна (офіційно-владна, загальнообов'язкова) сила і разом для того щоб закон був завжди і тільки правовим.

У контексті розрізнення і співвідношення права і закону загальнообов'язковість закону обумовлена його правовою природою і є наслідком загальзначимості об'єктивних властивостей права, показником соціальної потреби і необхідності владного дотримання, конкретизації і захисту принципу і вимог права у відповідних офіційних актах і встановленнях. І саме тому, що, по логіці речей, не право — наслідок офіційно-владної загальнообов'язковості, а навпаки, ця обов'язковість — наслідок права (державно-владна форма вираження загальнозначущого соціального змісту права), така загальнообов'язковість виступає як ще одне необхідне визначення права (а саме — права у виді закону) — на додаток до вихідних визначень про об'єктивні властивості права [5, с.152].

Основне розходження між вихідними визначеннями права, що фіксують об'єктивні властивості права, і цим додатковим визначенням полягає в тому, що об'єктивні властивості права не залежать від свободи законодавця, тоді як загальнообов'язковість правового закону, яка мається на увазі об'єктивною природою права, залежить і від свободи законодавця (від офіційно-владного опосередкування між вимогами права і формою їхнього конкретного законодавчого вираження, від владних оцінок і рішень), і від ряду об'єктивних умов (ступеня розвиненості соціуму, наявності умов, об'єктивно необхідних для появи і дії правових законів, і т. д.)

Стосовно до права в його збігу з законом (тобто до правового закону, до позитивного права, що відповідає принципу і вимогам права) усі названі визначення права (права в його розрізненні з законом і права в його збігу з законом) мають субстанціальне значення, розкривають різні моменти сутності правового закону і, отже, входять у його загальне (і єдине) поняття

Зі сказаного ясно в принципі можливі дефініції поняття права в його розрізненні з законом і дефініції права в його збігу з законом (т. е дефініції правового закону, позитивного права, що відповідає об'єктивним вимогам права), але логічно неможливо єдине поняття (і відповідна дефініція) права в його розрізненні з законом і антиправового (правопорушуючого) закону.

Тому, говорячи нижче про загальний (і єдиному) понятті позитивного права і відповідних дефініціях, ми скрізь маємо на увазі правовий закон, тобто позитивне право в його збігу, але не в розбіжності і протиріччі з об'єктивними властивостями і вимогами права. Тут скрізь ми оперуємо правовими визначеннями і правовими поняттями, що припускають об'єктивну правову природу і характер відповідних феноменів

Сполучення різних визначень позитивного права, що відповідає об'єктивним вимогам права, в одному понятті означає їхнє об'єднання (сполучення, ущільнення, синтез, конкретизацію) по тій самій підставі, оскільки мова йде про різні прояви і визначення єдиної правової сутності. Причому ці різні визначення права (у силу їх понятійної і сутнісної єдності) не тільки доповнюють, але і мають на увазі один одного. Саме це дає логічну підставу в дефініції (по необхідності — короткої) загального поняття такого позитивного права (тобто правового закону) обмежуватися лише деякими основними визначеннями (характеристиками), що резюмують у собі й одночасно припускають всі інші визначення сутності права.

Зі змісту концепції розрізнення, що викладається, і співвідношення права і закону випливає, що навіть сама коротка дефініція простішого поняття такого позитивного права (правового закону) повинна містити в собі, як мінімум, два визначення, перше з який містило б одну з характеристик права в його розрізненні з законом, а друге — характеристику права в його збігу з законом. З обліком цього можна сформулювати ряд відповідних дефініцій [12, c. 274]. Так, позитивне право, що відповідає об'єктивним вимогам права (закон у його збігу з правом), можна визначити (тобто дати коротку дефініцію його загального поняття) як загальнообов'язкова формальна рівність; як рівну міру (чи масштаб, форму, норму, принцип) свободи, що володіє законною силою, як справедливість, що має силу закону. У більш розгорнутому виді (з обліком усіх субстанціальних характеристик права) загальне поняття такого позитивного права (правового закону) можна визначити як загальнообов'язкову форму рівності, свободи і справедливості Те ж саме юридичне праворозуміння на більш звичному для легізму мові можна виразити як загальнообов'язкову систему норм рівності, свободи і справедливості.

Усі ці (і можливі в цьому ряді інші) дефініції по своєму змісті рівноцінні, оскільки визначають те саме поняття позитивного права, що відповідає об'єктивній природі і вимогам права. Розходження цих дефініцій (акцент на тих чи інших субстанціальних визначеннях права), найчастіше диктовані актуальними цілями і конкретним контекстом їхнього формулювання, не торкаються суті справи, тим більше що одні субстанціальні визначення права (і відповідні дефініції) мають на увазі і всі інші, прямо не згадані [16, c. 153].

Не слід забувати, що мова йде лише про короткі дефініції, а не про повне і усебічне вираження поняття права, на що може претендувати лише вся наука про право.

Важливо, що ці дефініції виконують своє основне призначення, включаючи в загальне поняття позитивного права субстанціальні характеристики права й у його розрізненні з законом, і в його збігу з законом.

Приведені дефініції носять загальний характер і поширюються на всі типи і системи позитивного права (минулі і сучасні, внутрішньодержавне і міжнародне), щоправда, лише в тій мірі й остільки, у який і оскільки останні відповідають об'єктивній природі і вимогам права і дійсно позитивують право, а не сваволя. Тому дані дефініції виступають також як масштаб і критерій для перевірки й оцінки правової якості різних практично діючих систем і типів позитивного права, для визначення того, чи дійсно в них мова йде про позитивації права чи форми права і закону використовуються в антиправових цілях, для прикриття сваволі і насильницьких установлень тиранії, деспотизму і тоталітаризму.

Розділ 2. Основні ознаки права

Можна виділити три основні фази в розвитку права. Перша - фаза зародження, відноситься по перевазі до тих суспільствам, де відбувається лише становлення виробляючих форм економіки. Друга фаза знаменує оформлення даного шару регулятивної системи в деяку систему правил (норм). Ця фаза погоджується з такими суспільствами, де в наявності повна перемога різних форм виробляючої економіки. І, нарешті, третя фаза зв'язана з письмовою кодификацією права в ряді ранньодержавних утворень [2, c. 147].

Узагальнюючи розвиток права, його відмінність від інших соціальних норм, можна сформулювати ознаки права, тобто ті істотні характеристики права, що дозволяють стверджувати про його появу і функціонування в суспільстві, про його відмінність від інших соціальних норм. Це наступні ознаки.

Соціальність. Ця ознака характеризує первинний зміст права, що забезпечує загальсоціальну і класову функції: організацію виробництва, розподіл і перерозподіл виробленого чи продукту, що добувається, нормування індивідуальних витрат праці на суспільні нестатки, панування чи класів соціальних груп у суспільстві, розподіл і закріплення соціальних ролей у суспільстві, посад у державі, організацію і здійснення державної влади, регламентацію товарно-грошових відносин і відносин власності, забезпечення експлуатації і привілеїв, а також інші сфери, зв'язані з організаційно-трудовий і соціальний життям суспільства.

Нормативність. Право виступає як система норм (правил поведінки), характеризуемых логічною структурою («інакше»), установленням масштабу, міри поводження, що визначають границі, рамки дозволеного, забороненого, запропонованого (позитивне зобов'язання). Ці властивості регулятивної системи (дозволу, заборони, позитивне зобов'язання) зародилися ще в суспільствах економіки, що привласнює, але на етапі становления права здобувають новий зміст, форми вираження, способи забезпечення.

Обов'язковість. Правові норми забезпечуються можливістю державного примуса, тобто наділяються не тільки ідеологічним механізмом (авторитет, справедливість, релігійна підтримка), але і можливістю несприятливих наслідків при їхньому порушенні, що мають характер майнових обмежень, фізичних, моральних страждань.

Формалізм. Правові норми, як правило, фіксуються в письмовому виді в спеціальній формі: закони і їхні збірники, прецеденти і т.д. Формалізм складає особливу цінність права, захищаючи право від довільної зміни, закріплюючи необхідну суспільству стійкість цього регулятора. Формалізм права визначається порядком створення законів, їхніх змін, скасування, що дійсно «працює» на стабілізацію суспільства, на точність застосування, виконання, дотримання і використання правил поведінки.

Процедурність. Право як система норм містить у собі чіткі процедури створення, застосування, захисту. Процедурні правила, процесуальний порядок - характерна ознака права, що визначає його зв'язок з державним апаратом, насамперед зі спеціалізованими органами: судом, поліцією і т.п.

Неперсоніфікованість. Ця ознака підкреслює та якість права, що його норми не мають, як правило, конкретно визначеного, індивідуального, персоніфікованого адресата, а спрямовані невизначеному, абстрактному колу осіб. Якщо яка-небудь конкретна особа виявляється в умовах, передбачених структурою відповідної норми, він і виявляється адресатом норми. З цією ознакою зв'язана і неодноразовість дії норми права, її довжина в часі.

Об'єктивність. Ця ознака характеризує закономірний характер появи права на етапі переходу суспільства до виробляючого економіці, природний результат внутрішнього розвитку регулятивної системи. Право, таким чином, не дарується якою-небудь зовнішньою силою суспільству, не з'являється по велінню яких-небудь культурних героїв. Воно, також як і держава, одне з умов існування політично організованого суспільства на етапі виробляючої економіки, і також, як держава, має велику соціальну цінність [3, c. 116].

Право в різних теоретико-юридичних концепціях наділяється й іншими ознаками, але теоретично узагальнені нові історичні дані дозволяють саме в системі зазначених ознак визначити право. При цьому варто підкреслити, що правильну характеристику новому основному шарові регулятивної системи ранньокласового суспільства дає тільки вся сукупність цих ознак. Тільки в сукупності вони визначають і соціальну цінність права.

Дійсно, ця закономірність появи і цінність права випливають і з тих функцій, що право виконує вже на найперших етапах свого становлення в ранньокласових суспільствах.

По-перше, право виконує важливу регулятивну функцію, забезпечуючи нормальну організаційно-трудову, виробничу діяльність суспільства, нормальний економічний оборот, виробництво, розподіл, обмін і споживання продуктів (товарів). По-друге, право виконує охоронну функцію, захищаючи державний лад, соціальну структуру суспільства, організацію економічного життя, панування визначених чи класів соціальних груп, ідеологічні основи, життя, волю, власність общинників-хліборобів, інших членів суспільства. По-третє, право виконує гуманістичну функцію, зм'якшуючи протиріччя (шляхом закріплення компромісів), соціальні зіткнення, класову непримиренність, сваволю й інші соціальні напруги в суспільстві. По-четверте, право виконує ідеологічну функцію, вводячи в суспільну свідомість набір представлень про необхідні принципи і правила поведінки, духовних і моральних цінностях. І, нарешті, по-п'яте, право виконує важливу виховну функцію, підготовляючи молоді покоління, і не тільки їхній, до сприйняття правових і моральних цінностей, ідеалів соціального гуртожитку, цілей існування суспільства [11, с.194].

Але виникає дискусійне питання про ще одну функцію права. Як, наприклад, бути з використанням права для обґрунтування і забезпечення панування тиранів, державного, класового насильства, військових захоплень і тому подібних антисоціальних дій? Чи є така спрямованість права також здійсненням його чи функцій це щось відмінне, далеке праву, що перетворює його в неправе?

Це одне з ключових питань появи права, що по-різному зважується в теоретико-правових школах. Його аналіз буде даний нижче, при огляді теорій про сутність права. Тут же слід зазначити, що право вже на етапі свого виникнення виконує і функцію оформлення (забезпечення, обґрунтування) державного, класового насильства, примуса, здобуваючи часом дуже довільні форми створення і здійснення. Безумовно, юридичне оформляється функція насильства - така реальність правового буття. Однак ця функція не характеризує основне соціальне значення і призначення права, вона виникає спонтанно у визначених, як правило, екстремальних, зовнішніх і внутрішніх умовах життя суспільства, її прояв і поява, результат ненормального взаємини правової системи і державної влади, результат дії не тільки об'єктивних, але і суб'єктивних факторів [10, c. 54].

Іншими словами, хоча і функцію оформлення «насильства» також не можна затушовувати, все-таки основними є діючі функції, що визначають соціальну цінність права, закономірності його появи, ті, котрі приведені вище: регулятивна (організаційна), охоронна, гуманістична, ідеологічна і виховна функції.

Розділ 3. Суть права

3.1 Право як формальна рівність

Правова рівність не настільки абстрактна, як числова рівність у математиці Підставою (і критерієм) правового урівнювання різних людей є свобода індивіда в суспільних відносинах, визнана і затверджувана у формі його правоздатності і правосуб'єктності. В цьому і полягає специфіка правової рівності і права взагалі.

Правова рівність у свободі як рівна міра свободи означає і вимогу еквівалента у відносинах між вільними індивідами як суб'єктами права та закріплена в Основних законах більшості держав світу. В нашій державі це Конституція, де міститься норма про рівність усіх громадян перед законом та судом [1].

Правова рівність — це рівність вільних і незалежних один від одного суб'єктів права за загальним для всіх масштабом, єдиною нормі, рівною мірою. Там же, де люди поділяються на вільних і невільних, останні відносяться не до суб'єктів, а до об'єктів права і на них принцип правової рівності не поширюється.

Правова рівність — це рівність вільних і рівність у свободі, загальний масштаб і рівна міра свободи індивідів. Право говорить і діє мовою і засобами такої рівності і завдяки цьому виступає як загальна і необхідна форма буття, вираження і здійснення свободи в спільному житті людей. У цьому розумінні можна сказати, що право — математика свободи [11, c. 213].

Отже, у соціальній сфері рівність — це завжди правова рівність, формально-правова рівність. Адже правова рівність, як і всяка рівність, абстрагована від фактичних розходжень і тому з необхідністю і за визначенням носить формальний характер.

З приводу рівності існує безліч непорозумінь, оман, помилкових і неправильних уявлень. У їхній основі, у кінцевому рахунку, лежить нерозуміння того, що рівність має раціональний сенс, логічно і практично можливо в соціальному світі саме і тільки як правова (формально-правова, формальна) рівність.

Так, нерідко (у минулому і тепер) правова рівність ототожнюється з різного роду егалітаристськими (фактично зрівняльними) вимогами, зі зрівнялівкою і т.д. чи, навпаки, їй протиставляють так звану "фактичну рівність". Подібна плутанина завжди так чи інакше носить антиправовий характер.

Історія права — це історія прогресуючої еволюції змісту, обсягу, масштабу і міри формальної (правової) рівності при збереженні самого цього принципу як принципу будь-якої системи права, права взагалі. Різним етапам історичного розвитку свободи і права в людських відносинах характерний свій масштаб і своя міра свободи, своє коло суб'єктів і співвідношення свободи і права, словом — свій зміст принципу формальної (правової) рівності. Так що принцип формального рівності являє собою характерний праву принцип з історично змінюваним змістом.

У цілому історична еволюція змісту, обсягу, сфери дії принципу формальної рівності не спростовує, а, навпаки, підкріплює значення даного принципу (і його системи норм, що конкретизує,) як відмітну особливість права в його співвідношенні і розбіжності з іншими видами соціальної регуляції (моральної, релігійної і т.д.). З врахуванням цього можна сказати, що право — це нормативна форма вираження свободи за допомогою принципу формальної рівності людей у суспільних відносинах [7, с.125]

Вихідні фактичні розходження між людьми, розглянуті (і регульовані) з погляду абстрактно-загального правового принципу рівності (рівної міри), з'являються в підсумку у вигляді нерівності у вже набутих правах (нерівних за їх структурою, змістом й обсягом прав різних індивідів-суб'єктів права) Правова рівність і правова нерівність (рівність і нерівність у праві) — однопорядкові (передбачаючі і доповнюючі один одного) правові визначення і характеристики і поняття, в однаковому ступені конфронтуючі фактичним розходженням і відмінні від них Принцип правової рівності різних суб'єктів припускає, що суб'єктивні права здобуваються, що ними реальні, будуть нерівні Завдяки праву хаос розходжень перетвориться в правовий порядок рівностей і нерівностей, погоджених по єдиній підставі і загальній нормі.

Визнання різних індивідів формально рівними — це визнання їхньої рівної правоздатності, можливості придбати ті чи інші права на відповідні блага, конкретні об'єкти і т д, але це не означає рівності вже придбаних конкретних прав на індивідуально-конкретні речі, блага і т. д. Формальне право — це лише правоздатність, абстрактна вільна можливість придбати — у згоді з загальним масштабом і рівною мірою правової регуляції — своє, індивідуально-визначене право на даний об'єкт. При формальній рівності і рівній правоздатності різних людей їх реально придбаного права неминуче (у силу розходжень між самими людьми, їхніми реальними можливостями, умовами й обставинами їхнього життя і т д.) будуть нерівними життєві розходження, вимірювані й оцінювані однаковим масштабом і рівною мірою права, дають у підсумку розходження в придбаних, особисто приналежному конкретному суб'єкту (у цьому змісті — суб'єктивних) правах [4, c. 177-178]. Таке розходження в придбаних правах у різних осіб є необхідним результатом саме дотримання, а не порушення принципу формального (правового) рівності цих осіб, їхньої рівної правоздатності. Розходження в придбаних правах не порушує і не скасовує принципу формальної (правової) рівності.

3.2. Право як свобода

З принципом формальної рівності зв'язане і розуміння права як форми суспільних відносин.

Специфіка правової формальності обумовлена тим, що право виступає як форма суспільних відносин незалежних суб'єктів, підлеглих у своєму поводженні, діях і взаєминах загальній нормі. Незалежність цих суб'єктів один від одного в рамках правової форми їхніх взаємин і одночасно їх однакова, рівна підпорядкованість загальній нормі визначають зміст і суть правової форми буття і вираження свободи.

Правова форма свободи, демонструючи формальний характер рівності, загальності і свободи, припускає і виражає внутрішню сутнісну і значеннєву єдність правової формальності, загальності, рівності і свободи.

Для всіх тих, чиї відносини опосередковуються правовою формою, — яким би не було вузьке це правове коло, — право виступає як загальна форма, як загальнозначущий і рівний для всіх цих осіб (різних по своєму фактичному, фізичному, розумовому, майновому положенню і т. д.) однаковий масштаб і міра. У цілому загальність права як єдиного і рівного (для того чи інші крута відносин) масштабу і міри (а саме — міри свободи) означає заперечення сваволі і привілеїв (у рамках цього правового кола).

Необхідний внутрішній взаємозв'язок правової рівності і загальності правової форми очевидний: правова міра загальна лише в тих межах і остільки, поки й оскільки вона залишається єдиної (і, отже, рівної) для різних об'єктів виміру (регуляції), у своїй сукупності утворюючих сферу цієї загальності, тобто коло різних відносин, вимірюваних загальної (єдиної) мірою. Загальність ця, отже, відносна, — вона обмежена межами дії єдиної міри в різних відносинах. Сама рівність тут полягає в тому, що поводження і положення суб'єктів даного загального кола відносин і явищ підпадають під дію єдиної (загальної, рівної) міри.

Така формальність — внутрішньо необхідна, а не випадкова властивість усякого права. Форма тут не зовнішня оболонка. Вона змістовна і єдино можливим способом, точно й адекватно виражає суть опосередковуваних даною формою (тобто охоплюваних і регульованих правом) відносин — міру свободи індивідів по єдиному масштабі. Своїм загальним масштабом і рівною мірою право вимірює, "відміряє" і оформляє саме волю індивідів, волю в людських взаєминах — у діях, учинках, словом, у зовнішнім поводженні людей. Дозволи і заборони права саме і являють собою нормативну структуру й оформленість свободи в суспільному бутті людей, межі досягнутої свободи, границі між волею і несвободою на відповідній ступіні історичного розвитку [6, c. 183].

Свобода індивідів і свобода їхньої свободи — поняття тотожні. Свобода в праві — вільна свобода, що відповідає всім сутнісним характеристикам права і тим самим відмінна від довільної свободи і протистоїть сваволі. Вольовий характер права обумовлений саме тим, що право — це форма свободи людей, тобто свобода їхньої свободи. Цей вольовий момент (у тій чи іншій, вірній чи невірній інтерпретації) є присутнім у різних визначеннях і характеристиках права в якості волеустановлених положень (Арістотель, Гроцій і ін.), вираження загальної свободи (Руссо), класової свободи (Маркс і марксисти) і т.д.

Свобода, при всій удаваній її простоті, — предмет складний і для розуміння і тим більше для практичного втілення у формах, нормах, інститутах, процедурах і відносинах громадського життя.

У своєму русі від несвободи до свободи і від однієї ступіні свободи до більш високої ступіні люди і народи не мають ні природженого досвіду свободи, ні ясного розуміння майбутньої свободи [14, c. 305].

Оскільки свобода завжди зв'язана з боротьбою за звільнення від колишнього гніта, вона насамперед асоціюється в більшості із самим процесом вивільнення від минулого, з волею від чогось (чи волею проти чогось). При такім негативному сприйнятті свободи здається, начебто звільнення від деякого відомих по минулому досвіді гніта — це звільнення на все майбутнє від усе негативних і досягнення абсолютної свободи і щастя. Подібні ілюзії, абсолютизуючі деяку відносну ступінь і форму майбутньої свободи, не тільки типові, але, видимо, і психологічно необхідні для належної мотивації активної боротьби за неї проти минулого.

При цьому навіть серед учасників процесу звільнення від старого панує різнобій у представленнях про позитивний зміст прийдешньої свободи, у відповідях на питання типу: Свобода для чого? Свобода до чого? Яка саме свобода? Конкретні представлення по цьому колу проблем формуються пізніше, так сказати постфактум.

Відзначаючи різні значення, що додаються слову "свобода", Монтеск'є в роботі "Про дух законів" писав: "Немає слова, що одержало б стільки різноманітних значень і робило б настільки різне враження на розуми, як слово "свобода". Одні називають волею легку можливість скидати того, кого наділили тиранічною владою; інші — право обирати того, кому вони повинні коритися; треті — право носити зброю і робити насильство; четверті — бачать її в привілеї складатися під керуванням людини своєї чи національності підкорятися своїм власним законам. Деякий народ довгий час приймав волю за звичай носити довгу бороду. Інші з'єднують ця назва з відомою формою правління, крім всі інші".

Тим, хто вивільнився з тисків колишньої несвободи, свобода здається вольницею, м'яким податливим матеріалом, з якого можна ліпити усе, що душа побажає й уяву підказує. Пафос такого настрою удало виражений у поетичному рядку В. Хлебникова "Свобода приходить нагая". Але такою вона тільки мариться. Насправді свобода приходить у світ і затверджується в ньому в невидимому, але міцному одіянні права. Це, звичайно, більш нудна матерія — правопорядок, дозволи і заборони, правопорушення, відповідальність і т.д. Але така дійсність свободи.

Якої-небудь іншої форми буття і вираження свободи в суспільному житті людей, крім правовий, людство дотепер не винайшло. Так це і неможливо, не логічно, не практично. Так само неможливо, як і інша "арифметика", де б двічі два дорівнювало не чотирьом, а п'яти чи чомусь іншому.

Люди вільні в міру їхньої рівності і рівні в міру їхньої свободи. Неправова свобода, свобода без загального масштабу і єдиної міри, словом, . так називана "свобода" без рівності — це ідеологія елітарних привілеїв, а так називане "рівність" без свободи — ідеологія рабів і пригноблених мас (з вимогами ілюзорного "фактичної рівності", підміною рівності зрівнялівкою і т.д.). Чи свобода (у правовій формі), чи сваволя (у тих чи інших проявах). Третього тут не дано: неправо (і несвобода) — завжди сваволя [2, c. 133].

3.3 Право як справедливість

Розуміння права як рівності (як загального масштабу і рівної міри свободи людей) містить у собі з необхідністю і справедливість.

У контексті розрізнення права і закону це означає, що справедливість входить у поняття права, що право по визначенню справедливо, а справедливість — внутрішня властивість і якість права, категорія і характеристика правова, а не позаправова (не моральна, моральна, релігійна і т.д.)[5,c. 104].

Тому завжди доречне питання про справедливість чи несправедливості закону — це власне кажучи питання про правовий чи неправовий характер закону, його відповідності чи невідповідності праву. Але така ж постановка питання недоречна і не за адресою стосовно до права, оскільки воно (уже по поняттю) завжди справедливо і є носієм справедливості в соціальному світі.

Більш того, тільки право і справедливе. Адже справедливість тому власне і справедлива, що втілює собою і виражає загальнозначущу правильність, а це у своєму раціоналізованому виді означає загальну правомірність, тобто істота і початок права, зміст правового принципу загальної рівності і свободи.

І за змістом, і по етимології справедливість сходить до права, позначає наявність у соціальному світі правового начала і виражає його правильність, імперативність і необхідність.

Справедливо те, що виражає право, відповідає праву і випливає праву. Діяти по справедливості — значить діяти правомірно, відповідно загальним і рівним вимогам права.

Внутрішня єдність справедливості і правової рівності (загальнозначимості й однаковості його вимог у відношенні всіх, включаючи і носіїв влади, що установлюють визначене правоположення) добре виражено в коментарях знаменитого римського юриста Ульпіана до одного преторського едикту. Чудовий по своїй справедливості насамперед сам едикт, кодифікований Сальвієм Юліаном у першій половині IIст. Зміст едикту — у формулюванні однієї з істотних вимог принципу рівності в сфері правотворчості і правозастосування, що звучать так: "Які правові положення хто-небудь встановлює у відношенні іншого, такі ж положення можуть бути застосовані й у відношенні його самого". Більш розгорнуто ця вимога, що приводиться Ульпіаном у фрагменті едикту виражено в такий спосіб: "Магістрат чи особа, що займає посаду, вибрану владою, установивши яке-небудь нове правове положення в справі проти іншої особи, повинна застосувати те ж правове положення, якщо його супротивник висуне вимогу. Якщо хто-небудь досягне того, що (на його користь) буде встановлене яке-небудь нове правове положення магістратом чи особою, що займає посаду, забезпечену владою, то це ж правове положення буде застосоване проти нього, коли згодом його супротивник висуне вимогу".

Коментуючи даний едикт, Ульпіан зауважує: "Цей едикт установлює положення найбільшої справедливості і не може викликати або обґрунтоване невдоволення: тому що хто відкидає, щоб по його справі було винесено таке ж рішення, яке він сам виносить для інших чи доручає винести... Зрозуміло, що те право, що хто-небудь вважає справедливим застосувати до іншого особі, повинне визнаватися дійсним і для самого себе..." [2, c. 108].

Інший, не менш важливий, аспект єдності справедливості і рівності як вираження домірності й еквівалента зафіксований у традиційному природно-правовому визначенні справедливості як плата рівним за рівне.

В узагальненому виді можна сказати, що справедливість — це самосвідомість, самовираження і самооцінка права і тому разом з тим — правова оцінка всього іншого, позаправового.

Якого-небудь іншого принципу, крім правового, справедливість не має. Заперечення ж правового характеру і змісту справедливості неминуче веде до того, що за справедливість починають видавати який-небудь неправовий початок — вимоги чи зрівнялівки привілеїв, ті чи інші моральні, моральні, релігійні світоглядні, естетичні, політичні, соціальні, національні, економічні і тому подібні представлення, інтереси, вимоги Тим самим правове (тобто загальне і рівне для усіх) значення справедливості підмінюється деяким окремим, частковим інтересом і довільним змістом, партикулярними домаганнями.

Тут, отже, справедливість права, якщо така взагалі допускається, носить похідний, вторинний, умовний характер і поставлений у залежність від підпорядкування права відповідному позаправовому початку. І оскільки такі позаправові початки позбавлені визначеності принципу правової рівності і права в цілому (об'єктивної загальності правової норми і форми, єдиного масштабу права, рівної міри правової свободи і т.д.), вони неминуче виявляються у владі суб'єктивізму, релятивізму, довільного розсуду і приватного вибору (індивідуального, групового, колективного, партійного, класового і т.д.). Звідси і множинність борючихся між собою і непогоджуваних один з одним позаправових уявлень про справедливість і право, однобічних претензій тієї чи іншої частки початку на загальному, властивому праву і справедливості.

Право (і правовий закон) не ігнорує, звичайно, усі ці особливі інтереси і домагання, і вони повинні знайти в ньому своє належне (тобто саме —- справедливе) визнання, задоволення і захист [4, c. 191]. А це можливо тільки тому, що справедливість (і в цілому право, правовий підхід і принцип правової регуляції) не зливається із самими цими домаганнями і не є нормативним вираженням і генералізацією якого-небудь одного з таких приватних інтересів Навпроти, справедливість, представляючи загальний правовий початок, піднімається над усім цим партикуляризмом, "зважує" (на єдиних вагах правової регуляції і правосуддя, за допомогою загального масштабу права) і оцінює їх формально-рівним, а тому й однаково справедливим для всіх правовим мірилом.

Висновки

Тільки у вільному суспільстві вільних людей створюються умови для досягнення ідеалів людського щастя. Але свобода не привноситься в суспільство помахом чарівної палички. Вона багато в чому визначена рівнем розвитку продуктивних сил, технічною озброєністю господарства. Вона залежить від відносин власності, відносин виробництва, розподілу, обміну і споживання продуктів. Воля індивіда і воля суспільства тісно зв'язані з духовним життям (причетність до наук, мистецтв, літератури і т.д.) і в значній мірі визначаються підкоренням усіх праву.

У цьому змісті право є основою мирного спільного життя людей. Право дає орієнтири належного поводження. В основі його лежить відома з давніх часів максима (принцип): "Чини так, щоб правило твоїх дій могло бути загальним правилом для всіх".

У реальному житті, звичайно ж, далеко не завжди і далеко не всі люди обирають безконфліктний варіант поводження. Власні інтереси і власна "воля" які не співвідносяться з інтересами і волею інших. Звідси виникають конфлікти, зіткнення людей, "війна всіх проти всіх і кожного проти кожного" (Т. Гоббс).

Держава в ідеалі виступає гарантом миру і згоди людей. Воно затверджує в суспільстві формальну рівність і формальну справедливість, тобто найбільш загальні вимоги права. Чому "формальні"? Та тому, що люди фактично завжди не рівні між собою: один сильний, інший слабкий, молодий і старець; обтяжений великою родиною чи ні і т.д. і т.п. Держава іноді прагне згладити фактичну нерівність людей, але до кінця цього їй ніколи не зробити. До того ж і держави бувають різні.

Держава виділилася із суспільства на відомій стадії його зрілості. Суспільство - мати держави, і відповідно, держава - його дитя, продукт суспільного розвитку. Яке суспільство, таке і держава. Держава виявляє турботу про суспільство, або, навпроти, паразитує чи навіть розтрощує суспільний організм.

Перелік використаних джерел

І. Нормативні акти

1. Конституція України. – К.: Право, 1996 р. – 54 с.

ІІ. Науково-методична література

2. Загальна теорія держави і орава. / За ред. В.В.Копейчикова –К.: Юрінком Інтер, 1998. – 320 с.

3. Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій: Навч. посібник для юрид. фак. вузів. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с.

4. Кельман М.С., Мурашин О.Г. Загаьна теорія права (з схемами, кросвордами, тестами): Підручник. – К.: Кондор, 2002. – 208 с.

5. Основи держави і права: Навч. посібник / С.Д. Гусарев, P.A. Калюжний, A.M. Колодій. – К.: Либідь, 1997. – 208 с.

6. Кравчук М.В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навч. посіб. – 3-тє вид., змін. І доп. – Тернопіль: Карт-бланш, 2002. – 247 с.

7. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Підручник / Пер. з рос. – Харків: Консул, 2001. – 656 с.

8. Войнович М.П. Основи загальної теорії права та держави. Видання 5-те, із змінами. Навч. посіб. – К.: Атіка, 2001. – 176 с.

9. Теорія держави і права (опорні конспекти) Навч. посіб. Для студентів вищ. навч. закл. / Авт.-упорядн. Кравчук М.В. – К.: Атіка, 2003. – 288 с.

10. Теорія держави і права: Навч. посіб. Для підготовки до державного іспиту (Авт.-упоряд. Кравчук М.В.) – Тернопіль, 1999. – 114 с.

11. Юридичні терміни. Тлумачний словник. Під ред. В.Г.Гончаренка. – К.: Либідь, 2003. – 320 с.

12. Копейчиков В.В. Правознавство. Навч. посіб. 3-тєє вид. перероб. та доп. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 638 с.

13. Кравчук М.В., Гладун З.С. Правознавство. Навч. посіб. 2-ге вид. перероб. та доп. – Тернопіль: Карт-бланш, 2003. – 407 с.

14. Молдован В. Основи держави і права. Курс лкцій. Навч. посіб. Для юридичних факультетів вузів. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 521 с.

15. Теорія держави і права: Навч. посіб. / А.М.Колодій, В.В.Копейчиков, С.П.Лисенков та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 368 с.

16. Загальна теорія держави і права: (Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів) За ред. М.В.Цвіка, В.Д.Ткаченка, О.В.Петришина. – Харків: Право, 2002. – 432 с.