Курсовая работа: Мотивація стимулювання і активізація навчання

План

Вступ

1. Мотиви і мотивація діяльності і навчання

2. Поняття «стимулу». Види стимулів навчання

3. Процес мотивації і стимулювання навчальної діяльності

4. Прийоми і методи мотивації і стимулювання навчання

5. Активність і пізнавальна активність особистості. Активізація навчальної діяльності

Висновок

Література

Вступ

Великий вчений, засновник теорії педагогіки Ян Амос Коменський казав, що дидактика (теорія навчання) – це мистецтво всіх вчити всьому. Секретарка Вірочка з фільму “Службовий роман” сказала ще одну крилату фразу: “І зайця можна навчити курити”. Отже, кожен з нас в принципі може навчитись чому завгодно, що дозволяють нам наші здібності. Чому ж насправді навчатись так важко? Що складає основу нашого успіху в навчанні?

Уявіть собі різні варіанти такої ситуації:

Учень перекладає текст з іноземної мови.

Як ви вважаєте, чи буде продуктивність діяльності учня однаковою у різних варіантах відбуття ситуації? У якому випадку можуть спостерігатись відволікання і нудьга, а у якому – найбільша захопленість? І нарешті, що відрізняє всі ці ситуації і обумовлює різну продуктивність учня (його бажання, зацікавленість, мотив).

В основі успішної діяльності (і навчання) закладений мотив та мотивація.

Поняття “мотив” походить з лат. movere – рухатись.

1. МОТИВИ І МОТИВАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ І НАВЧАННЯ

Мотив – це внутрішній потяг людини до діяльності, особисті причини, що спонукають людину до дій, вчинків, те, заради чого діяльність відбувається (якийсь привабливий для неї предмет).

Кожна діяльність обумовлює свої мотиви, які можуть називатись і класифікуватись по-різному. Наприклад, С. Занюк виділяє такі види мотивів:

1) мотив самоствердження (потяг затвердити себе у соціумі) – пов’язаний з почуттям власної гідності, честолюбством, самолюбством, коли людина прагне довести оточуючим, що вона на щось здатна, прагне отримати або підтримати високий соціальний статус, позитивну оцінку оточуючих, бажає, щоб її поважали і цінували. З’являється, коли людину недооцінюють тривалий час (або вона не отримує достатньої інформації про її визнання). Може проявлятися у надзвичайній працездатності людини, ризикованих вчинках.

2) мотив ідентифікації з іншою людиною – прагнення бути схожим на героя, кумира, авторитетну особу (батька, викладача і т.п.), що приводить до підвищення енергетичного потенціалу індивіда за рахунок символічного “позичання” енергії у кумира. Проявляється у цікавості до будь-яких відомостей щодо цієї людини, уважливості до неї, її наслідуванні.

3) мотив влади – потяг суб’єкта до впливу на людей, керування людьми, визначати і регламентувати їх діяльність. Проявляється у прагнення розпоряджатись, приймати рішення самостійно, позбавленні інших людей права голосу і т.п. Актуальність цього мотиву не повинна бути самодостатньою, бо в цьому випадку людина буде боротись за владу усіма способами заради однієї влади.

4) процесуально-змістовні мотиви – це збудження до активності самим процесом і змістом діяльності, які індивіду до вподоби. Проявляються у захопленості людиною процесом діяльності, її інтелектуальній і емоційній активності у процесі її виконання (наприклад. грі).

5) мотив саморозвитку, самовдосконалення - потяг до повної реалізації своїх здібностей і бажання відчувати свою компетентність (А. Маслоу). Проявляється у прагненні до всього нового (інформації, нових форм діяльності і завдань), цікавості до будь-якої інформації про себе, навчання і т.п.

6) мотив досягнення - потяг досягти високих результатів і майстерності в діяльності, що проявляється у виборі складних завдань і потягу їх виконати.

7) просоціальні (суспільно значущі) мотиви – мотиви, пов’язані з усвідомленням суспільної значущості діяльності, з почуттям боргу, відповідальності перед групою та суспільством, проявляються у нормативності, лояльності до групових стандартів, визнанні і захисті групових цінностей, прагненням реалізувати групові цілі.

8) мотив аффіліації (від англ. affiliation – приєднання) – це потяг до встановленню або підтримці стосунків з іншими людьми, контактів і товариськості, спілкуванню як самоцінності. Проявляється у балакучості людини, активності у встановленні контактів з різноманітними людьми.

9) негативна мотивація – це збудження, викликані усвідомленням можливих неприємностей, незручностей, покарань, які може викликати невиконання (або неякісне виконання) діяльності. Проявляється у тривожності, боязкості, пасивності, відмови від дій і т.п.

Завдання: Спробуйте встановити можливий мотив кожного варіанту наведеної вище ситуації.

У навчанні також виділяють певну сукупність мотивів та пропонують їх класифікації. За видами виділяють соціальні і пізнавальні мотиви, які у свою чергу поділяють на рівні (К.А. Маркова, М.І. Алексєєва):

- широкі соціальні мотиви (борг, відповідальність, розуміння соціальної значущості навчання);

- вузькі соціальні (або позиційні) мотиви – прагнення підвисити свій соціальний статус, зайняти певну посаду у майбутньому, отримати визнання оточуючих, отримати гідну винагороду за свою працю);

- мотиви соціального співробітництва – орієнтація на різні способи взаємодії з оточуючими, затвердження своєї ролі і позиції у групі;

- широкі пізнавальні мотиви – орієнтація на ерудицію, задоволення від самого процесу навчання та його результатів;

- навчально-пізнавальні мотиви – орієнтація на способи добування знань, засвоєння конкретних навчальних предметів;

- мотиви самоосвіти – орієнтація на здобуття додаткових знань.

До цих мотивів можна додати ще особистісні мотиви, до яких входять мотиви саморозвитку, самоствердження, ідентифікації з іншою людиною, влади, досягнення та інші.

У практиці навчання ці мотиви поєднуються у групи за спрямованістю і змістом:

1) соціальні (соціально-ціннісні);

2) пізнавальні;

3) професійно-ціннісні;

4) естетичні;

5) комунікаційні;

6) статусно-позиційні;

7) традиційно-історичні;

8) утилітарно-практичні (меркантильні).

Але мотиви – це не єдині збуджуючі фактори діяльності. Крім мотивів нами рушать також потреби, бажання, інтереси, цілі, наміри та інше. Сукупність внутрішніх факторів, що обумовлюють поведінку і діяльність людини і підтримують її на необхідному рівні, називається мотивацією .

Про наявність мотивації до якої-небудь діяльності свідчить прагнення до її здійснення. Наприклад, якщо учень постійно і систематично самостійно навчається, кажуть, що в нього спостерігається мотивація до навчання. У спортсмена, який прагне досягти високих результатів, високий рівень мотивації досягнень; бажання керівника всіх підкорити свідчить про наявність високого рівня мотивації до влади.

Більшість складових мотивації особистості не є стійкими утвореннями і постійно змінюються. Найстійкішими є мотиви, які можуть проявлятись однаково у різних ситуаціях і обставинах.

Наприклад, мотив матеріального благополуччя може однаково визначати і прагнення людини до професійного вдосконалення, і потяг до спілкування із багатими людьми.

Інтереси, смаки, бажання, наміри – можуть змінюватись під впливом різних обставин.

Учень вирішував завдання із захопленням, доки не потрапив на досить складне, і далі втратив до роботи інтерес.

Робітник отримав незрозумілі вимоги і втратив бажання до роботи.

Дівчина зустрічалася з хлопцем, доки він не відізвався погано про її матір.

На зміну мотивації впливають такі фактори, як стан здоров’я, складність завдання, тиск з боку керівника чи оточуючих, вимоги і т.д. Отже, певний мотив (або ж сукупність мотивів) однозначно не визначають мотивацію учня. Необхідно враховувати також внесок факторів конкретної ситуації та, по можливості, послабляти негативні і підсилювати позитивні фактори.

У мотивації діяльності як правило присутні декілька мотивів, які утворюють мотиваційний комплекс (ієрархію) . Одні мотиви у цій системі мають провідне значення і більшу збуджувальну силу (здійснюють більший вплив на діяльність, частіше активізуються). Роль інших мотивів – нижча. Сила дії того чи іншого мотиву залежить від конкретних обставин життя, впливу інших людей, часових факторів і т.п. Тому ієрархія мотивів хоч і є відносно стійкою, час від часу змінюється. Нижчі мотиви можуть набути більшої активізуючої сили і навпаки.

Наприклад, не відчуваючи раніше потреби у психологічних знаннях, студент все ж прийшов на декілька занять з психології і раптово відкрив для себе цікавий і привабливий світ цієї науки. Надалі студент починає регулярно відвідувати заняття, читати основну і додаткову літературу по дисципліни і т.п. (пізнавальний мотив набуває більшої актуальності).

Встановлено, що у різні періоди життя суспільства переважають ті чи інші мотиви навчання. Наприклад, у 70-х роках ХХ ст. перевагу мали широкі соціальні мотиви, як то, служіння суспільству, батьківщині, участь у спільної будівлі комунізму і т.п. Сьогодні такі мотиви діють незначно, і це необхідно враховувати. Провідними мотивами навчання у сучасних умовах стають особисті мотиви: в інформації, професійному становленню, саморозвитку, самореалізації і т.п. Але переорієнтація педагогічної теорії і практики на нові мотиви трохи відстає, тому часто викладачі спрямовують свої зусилля не на справжні (дійсні, реальні) мотиви учнів, а на мотиві мнимі, ілюзорні, надумані.

Здійснюється педагогами не завжди. Для кожного віку учнів знаходять свої відмовки: молодші школярі ще не мають стійких мотивів, підлітки – слабко цікавляться навчанням незалежно від зусиль викладачів, а старші школярі і студенти вже вважаються настільки дорослими і свідомими, що цілком здатні до самоуправління своєю мотивацією. Разом з тим, людина будь-якого віку не буде навчатись успішно, якщо вона слабко розуміє заради чого вона навчається. Відірваність навчання і практичної діяльності призводить до того, що у людини з’являється справжній мотив до навчання лише після його завершення, і вона починає жаліти марно витрачений час. Допомогти у виникненні і підсиленні необхідної мотивації учнів будь-якого віку здатній і зобов’язаний викладач.

Для того, щоб підсилити мотивацію своїх підлеглих (учнів) керівнику (вчителю) необхідно працювати щонайменше у трьох напрямках:

1) задіяти (актуалізувати) якомога більшу кількість мотивів;

2) збільшити збуджувальну най значущих мотивів;

3) забезпечити необхідні ситуативні фактори.

Для виявлення співвідношення різних мотивів у збудженні складних видів діяльності може бути корисною схема, запропонована Б.Додоновим . Він виділив такі групи мотивів:

1) задоволення від самого процесу діяльності – П;

2) прагнення до отримання результату діяльності (продукту, знань і т.п. – Р;

3) прагнення до винагороди діяльності (оцінки, плати, підвищення у посаді, отримання диплому) – В;

4) запобігання санкцій (покарання), які б погрожували у випадку ухилення від діяльності або її неякісного виконання (Д).

Кожен із цих мотивів вносить різний внесок у загальну мотивацію діяльності, як позитивний, так і негативний. Позначивши кількісну міру такого внеску за допомогою умовних індексів, можна отримати формулу мотивації конкретної діяльності, де вплив кожного фактору може варіюватись від –3 до +3 (–3 – фактор, що не тільки не мотивує, але й викликає помітне незадоволення; 0 – фактор, до якого людина байдужа; +3 – фактор, що значно мотивує)..

Наприклад, формула П_-2 Р₀ В₃ Д₁ , означає, що процес праці надає людині помітне незадоволення (П_-2 ), до результатів праці людина байдужа (Р₀ ), але її мотивує винагорода за працю (В₃ ) і дещо менше – неприємні наслідки її невиконання (Д₁ ).

Завдання : Запишіть формулу своєї мотивації до навчання

Таким чином, запорукою успішного управління навчанням є з’ясування викладачами (вчителями) дійсних мотивів навчання учнів і спирання на ці мотиви, врахування і підсилення наявної мотивації.

2. ПОНЯТТЯ СТИМУЛУ. ВИДИ СТИМУЛІВ НАВЧАННЯ

Поняття “стимул” хоч і позначає аналогічно до мотиву рушійну силу людини до діяльності, значно відрізняється від того за своїм смислом. В давності так називали довгу загострену палицю, якою поганяли биків та мулів. У перекладі це слово позначає “підштовхувати, поганяти”. Отже, на відміну від мотиву, який означає внутрішній потяг людини до діяльності, стимул є зовнішнім спонуканням активності.

Дія стимулу спрямована на актуалізацію наявних мотивів і переключення їх до забезпечення потрібної діяльності. Це добре демонструє такий приклад:

Миша заходить у комору, щоб знайти щось поїсти. Нею рушить мотив отримання їжі, що і обумовлює її пошуки. Щоб спіймати цю мишу, ми кладемо у мишоловку шматочок сиру. Сир є стимулом для того, щоб миша потрапила до мишоловки, до якої вона б не увійшла просто так. Він відповідає її мотиву, підсилює його, і миша починає виконувати необхідну діяльність (заходить до мишоловки).

Дія під впливом стимулу відрізняється від дії, здійсненої під впливом мотиву. Коли ми маємо власну мотивацію до діяльності, ми діємо із задоволенням, мало відволікаємося і можемо працювати тривалий час з однаковою продуктивністю. Дія під впливом стимулу – вимушена, неприродна, і хоч продуктивність роботи під час дії стимулу може бути дуже високою, при найменшому послабленні його дії ми починаємо відволікатись, уникати роботи продуктивність різко знижається.

Вчитель примусив учнів виконати додаткове завдання. В його присутності всі мов би плідно працюють, але як тільки вчитель вийшов з класу, учні відрізу ж припинили своє заняття, почали гучно розмовляти, лаяти вчителя і т.п.

Здавалося, від застосування стимулів варто відмовитись. Але досить часто наша мотивація до діяльності – недостатня. Лінощі і звичка до байдикування призводять до загального зниження життєвого тонусу і байдужості навіть до цікавих занять. У таких випадках стимулювання необхідне. Тим більш, що часто початкове стимулювання спричиняє і формування необхідних мотивів, появу мотивації.

Стимули також можна класифікувати. Часто їх розрізняють за спрямованістю дії на такі види:

1) позитивні підкріплення : схвалення, позитивні відмітки (бали, тести показники), матеріальні винагороди (призи, подарунки, гроші, цукерки, премії, медалі і т.п.), привілеї, можливість підвищення статусу і т.п. за гарну діяльність та її результати;

2) негативні підкріплення : вербальне (словесне) покарання (засудження, зауваження і т.п.), негативна оцінка, відмітка, матеріальні санкції (штраф, позбавлення привілей, стипендії), соціальна ізоляція (зневага, ігнорування), позбавлення волі, фізичні покарання, погрози у випадку нездійснення діяльності або її недостатньої якості.

В.М. Вергасов пропонує класифікувати стимули навчання таким чином:

1) збуджувальні (інтерес, довіра, пріоритет, важливість, професія);

2) динамічні (час, швидкість);

3) загрозливі (контроль, оцінка, важкість, відповідальність).

Стимул довіри – полягає у привертанні учнів до спільного вирішення проблем, ситуацій, самостійного здобуття знань, їх обговорення, процесу викладання. Довіру можна створити ситуацією вільного вибору завдання, участі у контролі і оцінюванні своїх робіт, привертанню до науково-дослідної діяльності викладача, проханнями допомогти, щось підказати, підрахувати, пригадати і т.п.

Стимул інтересу – надання можливості задоволення пізнавальних потреб. Інтерес може бути викликаний:

- цікавою проблемною ситуацією, пов’язаною з захопленнями учня, його особистими проблемами;

- цікавими історичними відомостями;

- інформацією про актуальні події;

- наочною демонстрацією цікавого факту;

- розповіддю нового про відомі факти, особисте життя відомих осіб;

- створенням атмосфери очікування незвичайного, оригінального, нового.

Стимул пріоритету полягає у наданні можливості учням проявити себе краще за інших. Викликається ігровими ситуаціями, змаганнями. Може бути підсилений ще й оцінками, коли викладач ставить п’ятірку першому, хто виконав завдання.

Стимул важливості – підкреслення важливості якоїсь події, формули, теорії тощо.

Стимул професії – вказування на професійну необхідність знання.

Стимул часу і швидкості – обмеження дій учня часом. Може бути також скомбінований з оцінкою. Наприклад, зниження оцінки на бал у випадку несвоєчасного виконання завдання.

Стимул контролю – створення загрозливої ситуації – непередбаченість проведення контрольної роботи, вибору питання, білету. Систематичне використання такого стимулу може викликати негативне ставлення учнів.

Стимул оцінки – заохочення оцінкою .

Стимул посильної важкості – диференційований розподіл завдань для сильних і слабких студентів.

Стимул відповідальності – спонукання відповідального ставлення до навчання взагалі, покладання певних обов’язків на студентів (почергове) – допомога викладачу у підготовці і розподілі роздаткових матеріалів, наочних засобів. Добре поєднувати із стимулом довіри.

Роль стимулів у діяльності і навчанні настільки значна, що на заході існує навіть спеціальний психологічний напрямок – біхевіоризм, який зводить будь-яку діяльність до формули “стимул-реакція”. Тобто будь-яка дія це лише реакція на зовнішній подразник, ситуацію – стимул, і достатньо лише чітко встановити, яку реакцію викликає той чи інший стимул, щоб можна було ефективно управляти людиною, пред’являючи їй стимули у необхідній послідовності.

Завдання : Надайте відповідь на запитання: чи потрібна у навчанні власна мотивація учнів чи досить обмежитись лише стимулюванням?

У роботах біхевіористів підкреслюється, що в основі успішного навчання і виховання повинне бути закладене позитивне підкріплення, а негативне підкріплення повинне бути мінімізоване.

3. ПРОЦЕС МОТИВАЦІЇ І СТИМУЛЮВАННЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Мотивацію особистості можна розглядати не тільки як сукупність певних спонукальних причин наших дій, але і як процес розгортання активності індивіда у часі, від початку до завершення. Схематично процес мотивації можна представити наступним чином:

В основі процесу мотивації полягають потреби. Потреби – це стан деякої нестачі чогось, яку організм прагне компенсувати, це внутрішня напруга, яка динамізує і спрямовує активність на отримання того, що необхідне для нормального функціонування організму і особистості в цілому.

Потреба – це необхідна умова будь-якої діяльності. Однак само по собі потреба не здатна надати діяльності чіткого напрямку. Основна відмінність процесу і мотиву: потреба збуджує активність, а мотив – спрямовує діяльність по її задоволенню. Одна і таж потреба може обумовлювати різні мотиви, як і різні потреби можуть викликати однаковий мотив.

Потреба у соціальному визнанні може викликати і мотив служіння суспільству, і мотив пригнічення іншої людини. У першому випадку людина може створити чудовий твір мистецтва, у другому – піти на злочин.

Звичайно нами рушить декілька потреб і мотивів. Для здійснення діяльності певний мотив повинен актуалізуватись, “перемогти” у боротьбі з іншими мотивами, і визначити появу цілі діяльності і відповідних дій. В результаті спостерігається або задоволення потреби і підсилення відповідного мотиву, або незадоволення потреби і підсилення іншого мотиву.

Наприклад, маленька дитина 4-5 років, коли хоче їсти звичайно реалізовує декілька мотивів: самоствердження (бажає їсти лише з певної посуди), влади (перебирає продуктами, примушуючи маму нескінченно пропонувати їй різні варіанти), аффіліації (вимагає, щоб її годували, хоч може їсти сама, розповідали казку), прагне улюблену страву і т.п.. Тим самим дитина випробовує дію різних мотивів. Перемога того чи іншого мотиву у даній ситуації може закріпитись із часом і визначати мотивацію дитини і в інших видах діяльності.

Процес стимулювання здійснюється трохи по-іншому. Як правило, людина зразу ж підштовхується до виконання необхідних дій, що повинні забезпечуватись необхідним мотивом. Якщо цей мотив у людини присутній і актуалізований, виконувана діяльність отримає підкріплення у необхідній мотивації. Якщо ні – дії будуть, вимушені, неприродні. Процес забезпечення активності при цьому як би змінює свій напрямок – від дій до цілі, мотиву, потреби. Зовнішній характер стимулювання і обумовлює меншу ефективність процесу стимулювання у випадку відсутності відповідної мотивації.

У навчанні процес мотивації є безперервним, оскільки вивчення якогось навчального матеріалу закладає основу для викладання нового матеріалу, дисципліни – для викладання нової дисципліни. Тобто мотивація не повинна завершуватись при проходженні чергового відрізку навчання, а зберігатись і підсилюватись для подальшого навчання. Отже, процес мотивації у навчанні має характер певного циклу, він повторюється на кожному навчальному відрізку на вищому рівні. У схематичному вигляді реалізацію мотиваційного циклу на певному етапі навчання можна представити так.

4. ПРИЙОМИ І МЕТОДИ МОТИВАЦІЇ І СТИМУЛЮВАННЯ НАВЧАННЯ

Забезпечення викладачем кожного етапу мотиваційного циклу в навчанні може здійснюватись за допомогою спеціальних прийомів і методів. Забігаючи вперед, скажемо, що метод - це спосіб викладацької роботи вчителя і організації навчально-пізнавальної діяльності учня з вирішення різних дидактичних завдань, спрямованих на оволодіння матеріалом, що вивчається, а прийом звичайно є складовою частиною або окремою стороною методу. Назвемо основні методи і прийоми мотивації і стимулювання навчання, які вдалося виділити на основі вивчення різноманітної літератури, власного досвіду викладання.

1. Комунікативна атака – це метод швидкого включення, мобілізації аудиторії до навчання; зацікавлення, дія якого ґрунтується на активізація емоційної сфери учня - викликання його подиву, захоплення через використання ефекту новизни, несподіваності. Комунікативна атака може здійснюватись на будь-якому етапі мотиваційного циклу в навчанні, але найбільший ефект вона дає на вступно-мотиваційному етапі (на початку вивчення дисципліни, теми, заняття). Найбільший ефект цей метод надає серед емоційних, допитливих слухачів, з переважанням мимовільної уваги (жінки, діти), а від викладача потребуються творчі здібності і артистизм. Прийоми комунікативної атаки:

- ефектна цитата;

- незвичайна дія;

- розповідь казки, анекдоту, притчі;

- цікаве запитання;

- особисте зацікавлення (щось близько пов’язане з інтересами учнів, питання до аудиторії);

- приклад, опис ситуації з власного життя викладача

2. Доведення та переконання - активізація вольових зусиль учнів через пояснення їм необхідності навчального матеріалу для життєдіяльності. Застосування цього методу вимагає високого рівня свідомості учнів, їх логічного мислення, розвиненої сили волі, довільність уваги. Нема сенсу доводити щось людини, яка байдужа до свого майбутнього, постійно відволікається від логіки міркувань викладача (наприклад, підлітку). Цей метод особливо продуктивний у дорослій аудиторії, при появі сумнівів слухачів стосовно якогось питання, висунення критичних зауважень. Від викладача потребує впевненості у поведінки, логічності і доказовості його міркувань, володіння відповідними прийомами:

- посилання на негативні наслідки незнання, позитивні наслідки знання;

- використання індукції (від конкретних прикладів до загального ствердження про необхідність) та дедукції (навпаки);

- посилання на несуперечливі факти та відомості;

- посилання на авторитети та авторитетні джерела в даній галузі;

- використання аналогій та порівнянь;

- підкреслення актуальності та практичності (дієвість, актуальність знань з теми у житті, можливість на практиці перевірити свої знання, легке впровадження; засіб вирішення особистих проблем; складова професійності, компонент ділової кар’єри);

- виявлення суперечностей у критичних зауваженнях аудиторії;

- прийом "так, але…" (прийняття думки аудиторії з наступним повертанням до думки викладача);

- прийом "бумерангу" - відповідь запитанням на запитання, аргументом на аргумент

3. Сугестія (навіювання) – цей метод полягає у опосередкованому формуванні думки про необхідність навчання через апеляцію до підсвідомості учнів. Важливо, щоб учні не усвідомили того впливу, що здійснюється, тому викладач повинен слідкувати за невимушеністю своєї поведінки його поведінки, динамізмом свого впливу на аудиторію. Навіювання досягається за рахунок таких прийомів:

- періодичне повторення однієї і тієї ж думки;

- висування вимог до бажаної емоційної реакції слухачів (думаю, що ви погодитеся зі мною, що…);

- інтонаційного підкреслення важливіших моментів виступу;

- автоматичне включення до певної роботи, динамічність викладу матеріалу, коли не дається часу на обмірковування їх необхідності.

4. Метод долання перешкод - обумовлює активізаціюрозумової діяльності учнів через створення спеціальних умов виконання завдань. Потребує достатньої свідомості і зрілості учнів, їх здатності до долання спеціально висунених перешкод. Прийоми застосування цього методу:

- завдання на вирішення певних навчальних задач, ситуацій, виконання тестів, які неможливе виконати без вивчення матеріалів теми;

- стимулювання часом (обмеженість в часі, чи нагорода за швидкість);

- удавана недовіра до слухачів (підкреслюється складність завдання та низька ймовірність його виконання).

5. Метод делегування - залучення учнів до будь-якого етапу управління процесом навчання. Потребує свідомості, відповідальності та зрілості учнів, їх здатності до самоорганізації, вдалого керівництва з боку викладача.

- особистісно-довірливе звертання до аудиторії;

- договір з аудиторією;

- звертання за радою до аудиторії;

- формування почуття “ми”;

- сумісне планування навчання (відбір змісту; форм та методів навчання, контролю).

- взаємоперевіряння;

- взаємовикладання (“метод змінних пар”)

6. Метод закріплення позитивного враження – спосіб мотивації і стимулювання подальшої самостійної роботи учнів, підтримки їх позитивного враження від заняття, теми, дисципліни, викладача. Найчастіше застосовується на завершальному етапі мотиваційного циклу. Можливі прийоми:

- узагальнення основних думок, підведення підсумків, резюме.

- заклик до дії (“запрошення” до подальшого вивчення теми).

- комплімент слухачам, подяка

- викликання сміху, особливо потрібно, якщо слухачі помітно стомилися;

- ефектна цитата (примушує замислитись про її зміст);

- нагнітання та кульмінації – розрядження (на кінець залишається найважливіше);

- встановлення зв’язку з попередніми та наступними темами (включається асоціативне запам’ятовування).

- “навчальне коло” – повторення початку заняття, але на більш глибокому рівні (наприклад, те ж питання, але слухачі самі знаходять відповідь).

- “ефект Шахеризади” чи відстрочення закінчення (почати цікаву розповідь, пов’язану з темою заняття, і пообіцяти її завершити на наступному занятті).

5. АКТИВНІСТЬ І ПІЗНАВАЛЬНА АКТИВНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ. АКТИВІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

І стимулювання, і мотивація навчання забезпечують активність особистості, її дії, поведінку і діяльність як вищий прояв активності. Але поняття активності має і спеціальне значення.

Слово активність походить від латинського activus і означає діяльний, енергійний, ініціативний. Дуже часто термін “активний” використовують як протилежний “пасивному” (активний – отже діючий) або як протилежний реактивному (активний – отже самостійний, цілеспрямований, діючий не зважаючи на обставини).

Людині притаманні декілька видів активності:

1) природна, абсолютна і незмінна активність людини як біологічної істоти, що реагує на оточуюче середовище, фізіологічно змінюється та інше;

2) активність як риса особистості – відносна, змінна з розвитком людини, зміною обставин її життя і діяльності;

3) активність як ситуативний стан людини в певний момент діяльності, що проявляється у готовності людини реагувати

Ми будемо розуміти активність саме у третьому значенні. У процесі навчання така активність учня називається пізнавальною активністю і означає психічну готовність учня до навчання, знаходження його психіки у стані актуалізації. Пізнавальна активність виражається в тому, що всі психічні процеси учня (відчуття, сприйняття, пам’ять, уява, мислення, мова), його увага, емоційно-вольова сфера готові до активного опрацювання навчального матеріалу.

Забезпечення пізнавальної активності учня є однією із найважливіших складових активізації навчальної діяльності . Педагогічна практика використовує різні шляхи активізації, основний серед яких – різноманіття форм, методів, засобів навчання, вибір таких їх сполучень, які у виниклих ситуаціях стимулюють активність і самостійність учнів. Активізація ж пізнавальної сфери учня відбувається на основі розуміння основних властивостей психічної сфери людини, що навчається, і використання спеціальних прийомів управління психічною діяльністю. Надамо огляд і конкретні рекомендації з активізації різних сфер психічного життя людини, що може бути корисним в управлінні будь-яким видом діяльності.

Початком і необхідною умовою процесу засвоєння навчальної інформації є увага . Само це психічне явище забезпечує вибір з оточуючого середовища особистісно значущих сигналів і відкидає з сфери психічного аналізу все неактуальне в даний момент. Враховуючи те, що навчальна інформація, яка надається в навчальному процесі, як правило, складна і велика за обсягом, навіть усвідомлення її значущості і необхідності у майбутньому не може забезпечити тривалу константність її сприйняття і опрацювання психікою. Будь-які сильніші і актуальніші подразники відволікають увагу учня. В зв’язку з цим первісним завданням будь-якого вчителя є забезпечення уважності учня, яке побудоване на усвідомленні особливостей цього психічного явища Рекомендуються такі прийоми привертання уваги:

- забезпечувати різноманітність, насиченість інформації, що надається;

- постійно чергувати і дозувати інформацію, забезпечуючи її послідовне опрацювання учнями (великий обсяг – розпорошення уваги);

- запобігати монотонності, стандартності, стереотипності операцій, що виконуються (і рухових, і інтелектуальних).

- при одноманітній роботі - попереджати стомлення від монотонії: періодично на короткий час переключати роботу аналізаторів (слухової інформації на зорову), змінювати темп роботи, використовувати гумор для зняття втоми;

- при усних повідомленнях забезпечувати інтенсивність сигналу:

- фактори “новизни”, “неочікуваності” (ефектна розповідь, виклад якого-небудь парадоксального випадку або суперечливого ствердження);

- інтонаційне виділення найсуттєвіших аспектів повідомлення (голосність, паузи, темп промови, повторення).

- гучні звуки (голосне звертання до аудиторії, стук ручкою по парті з наступним проханням уваги, хлопок у долоні, голосне зачинення двері та інше – чим більше гомін в аудиторії – тим голосніше повинен бути звук);

- пересування по аудиторії (не занадто);

- актуалізуючі слова («Послухайте!», «Це цікаво!», «Запишіть, будь ласка!»).

Первісним комплексним психічним процесом, який зустрічає навчальну інформацію, до якої була привернута увага, є сприйняття .

Сприйняття – це психічний процес цілісного відображення предметів і явищ об’єктивного світу при їх безпосередньому впливі на органи відчуття. Це результат поєднання окремих почуттів. Воно припускає виділення з комплексу окремих відчуттів основних і найбільш суттєвих, з одночасним відвертанням від несуттєвих. Хоч відчуття також пов’язане з певним психофізичним станом людини, сприйняття – більш суб’єктивне. Воно залежить від попереднього досвіду людини. Існують декілька закономірностей сприйняття , про які корисно пам’ятати:

1) людина завжди сприймає більше, ніж усвідомлює, або, якщо людина чогось не усвідомлює, то це не значить, що вона це не сприймає.

2) людина скоріше сприйме знайомі об’єкти;

3) людина сприймає оточуючі її знайомі об’єкти як незмінні;

4) людина часто сприймає те, що очікує сприйняти;

5) при сприйнятті доповнюється нестача певних почуттів;

6) сприйняття завжди прагне виділити знайоме в незнайомому;

7) сприйняття може бути помилковим (ілюзорним);

8) сприйняття залежить від уважності людини.

Існують і певні принципи досягання ефективного сприйняття якоїсь інформації:

1. Активність. Вона забезпечує різноманіття відчуттів, які надходять до нервової системи людини, а отже й повноцінність сприйняття. Крім того, практична діяльність служить засобом зворотного зв’язку з об’єктом сприйняття, перевірки правильності образів, що сформувалися.

2. Оптимальний обсяг інформації, яка надходить до мозку з зовнішнього і внутрішнього середовища. Недостатня кількість інформації з зовнішнього середовища може викликати явище “сенсорного голодування”, а надто велика – перенавантаженість нервової системи.

3. Використання максимальної кількості інформаційних каналів. В реальному житті людина відчуває інформаційне навантаження майже на всі сенсорні канали, що формує комплексний, багатоканальний засіб сприймання. А, наприклад, в навчанні, слуховий канал використовується частіше, ніж зоровий. Разом з цим, відомо, що зоровий аналізатор має в декілька разів більшу, ніж у слухового, пропускну здатність, а зорові уявлення дуже стійкі.

4. Організація процесу сприйняття. Формування цілісного образу об’єкта сприйняття – процес складний. Досвід свідчить про те, що на початку сприймання корисно організувати дрібне, всебічне і послідовне обстеження об’єкта (його виявлення). Надалі процес сприймання повинен доповнюватись підключенням механізмів мислення і пам’яті, коли серед великої кількості зовнішніх ознак об’єкта починають виділятись знайомі властивості (узнавання), відбувається узагальнення первісних ознак і встановлюється приналежність даного об’єкта до певного типу об’єктів (ідентифікація).

До прийомів активізації сприйняття відносять:

- Пред’явлення різноманітних засобів прямої наочності:

- натуральних – реальні предмети і явища;

- модельованих – штучні копії реальних об’єктів – макети, моделі ті інш.;

- зображених, які в свою чергу поділяються на: образні – показують предмети і явища в реальному виді (кінофрагменти, телебачення, фотографії, картини, малюнки); умовно-схематичні – передають головне, основне в предметі чи явищі, при відомій логічній обробці і використанні умовних графічних знаків і символіки (діаграми, графіки, таблиці, схеми, формули, математичні моделі економічних процесів, географічні карти та інше).

- Помірне і доречне застосування засобів наочності (у разі втоми слухового сприйняття, для його полегшення, для реалізації цілей навчання, а не відволікання від них).

- Використання всього спектру відчуттів (зорових, слухових, кінестетичних, нюхових, смакових, тактильних) або окремих їх комбінацій.

- Врахування при розробці засобів наочності розміру аудиторії за рахунок їх: яскравості; контрастності; оптимальних розмірів об’єкта в цілому і окремих його елементів.

- Висока якість виконання модельованих і зображених засобів наочності.

- Динамічність засобів, що використовуються (наприклад, зображення схеми на дошці дозволяє прослідкувати за етапами її утворення і логікою викладача).

- Вдале словесне супроводження засобів наочності (незаважання спостереженню).

- Наведення прикладів, яскравих фактів (розмовний тон, життєвість ситуацій).

- Використання епітетів, звичайних порівнянь і аналогій.

- Ілюстрація положень науки подіями сучасності, з використанням прикладів з техніки, літератури, історії, повсякденного життя.

- Словесний опис ситуації, пейзажу, людини, картини та інш.

- Екскурс в історію науки, терміну.

- Розумові експерименти на основі уявлених ситуацій.

Сьогодні в концепції навчання відбуваються певні зміни стосовно значущості пам’яті в процесі навчання. Якщо раніш якість навчання вимірялася обсягом і міцністю набутих учнями за роки навчання знань про об’єкти і явища навколишнього середовища, то сьогодні першочергове значення в формуванні пізнавальних здібностей займає розвиток мислення учня, а в структурі знань – формування досвіду його творчої діяльності і емоційно-ціннісного ставлення. Разом з цим, запам’ятовування навчальної інформації все ж має велике значення для учнів. Збереження уважності до навчального матеріалу, а також ефективність його сприйняття залежить від минулого досвіду індивіда, встановлення зв’язків поміж актуальною інформацією та інформацією, що зберігається у його пам’яті. Крім того, саме пам’ять забезпечує дотримання найбільш загальних правил при виконанні завдань, що виконуються, їх послідовності. Тобто в завдання вчителя входить організація ефективного запам’ятовування учнем навчального матеріалу, яке також повинне підпорядковуватись психічним механізмам протікання цього процесу.

При реалізації процесу запам’ятовування, збереження і відтворення інформації корисно пам’ятати наступні закономірності :

- трансформація зорових образів при збереженні їх у пам’яті: спрощення (зникнення деталей), перебільшення окремих деталей, перетворення фігури у більш симетричну (одноманітну).

- найкраще запам’ятовування і відтворення образів незвичних, неочікуваних, а також близько пов’язаних з інтересами того, хто запам’ятовує.

- менша точність відтворення образної пам’яті і довільність керування нею на відміну від символічної, але даний вид пам’яті допомагає у функціонуванні інших її форм (наприклад, пригадуванню інформації з конспекту часто допомагає уявлення цього конспекту, потрібної сторінки, розташування тексту на ній та інше) – доповнення словесної образною.

- Характерними особливостями словесно-логічної пам’яті є більша довільність запам’ятовування і точність відтворення навчального матеріалу. Однак і при словесному збереженні інформації можуть спостерігатись її викривлення. Краще запам’ятовується початок і кінець повідомлення. Найбільш цікаві відомості у подальшому переказі переноситься на початок. Обсяг тексту, що переказується, – скорочується, в ньому зберігається тільки головне і цікаве для людини.

- Емоційна пам'ять забезпечує запам'ятовування і пригадування почуттів при повторному впливові тієї ситуації, в якій відповідна емоційна реакція виникла вперше. Особливості цієї пам’яті – в швидкості формування слідів, особливої їх міцності і мимовільності відтворення. Глибокі, емоційно забарвлені враження людина зберігає найтриваліше. Поряд із збереженням почуттєвого стану, який супроводжує певну інформацію, емоційна пам’ять забезпечує швидке і міцне запам’ятовування і самої інформації, але не гарантує її точність. Тому сильні, яскраві враження в нормальних обставинах сприяють запам’ятовуванню. Глибоке ж потрясіння, яке може викликати загроза покарання у випадку невдач, здатне значно послабити або навіть повністю знищити те, що запам’ятовувалося.

- Відділ короткочасної пам'яті має обмежений обсяг. Експериментальними дослідженнями встановлено, що для осмисленого запам'ятовування обсяг інформації повинен знаходитися в межах 5 – 9 значущих одиниць (7 2). Це підтверджується і народною мудрістю, що з давніх часів виділяла число 7: “Семь раз отмерь, один отрежь”, “Семь бед, один ответ”, «Семеро одного не ждут», «Семь пятниц на неделе», «Семи пядей во лбу», «Сельмая вода на киселе», «Семь чудес света», «Семь дней недели» и т.д.

Вчитель може значно допомогти учням в організації процесу запам’ятовування і відтворення навчального матеріалу: підготувати певним чином навчальний матеріал, надати спеціальні завдання, що створюють умови для збереження навчальної інформації у пам’яті, навчити учнів прийомам ефективного запам’ятовування та інше. Прийоми організації процесу запам’ятовування інформації:

- повторення: підкріплення не пізніше, ніж через 40-50 хв. після вивчення і подальше періодичне відтворення у різних формах (механічного відтворення, переказу, переформулювання).

- розбиття складної інформації на структурні одиниці, порції, логічно пов’язані поміж собою і їх засвоєння в межах одного заняття, без тривалої перерви;

- довільне запам’ятовування через вольові зусилля: чітке завдання щось запам'ятати, нагадування про різні переваги запам’ятовування (штучне підвищення цінності), встановлення часовий контекст запам’ятовування (розрахунок на триваліше запам’ятовування, як правило, забезпечує його міцність).

- досягання повного і глибокого розуміння матеріалу, логіки його побудови через упорядкування засвоюваного матеріалі, виділення і запам’ятовування суттєвого, не перевантажуючи пам'ять другорядними деталями.

- досягнення мимовільного запам’ятовування через емоційне забарвлення матеріалу - виказування деякої незгоди з інформацією, подиву, задоволення.

- привнесення штучних зв’язків у нелогічний матеріал, який важко запам’ятати (іноземні слова, номери телефонів, важковимовні поняття та інш.):

- метод локального прив’язування (матеріал асоціюється з певним розташуванням у просторі);

- метод словесних посередників (матеріал прив’язується до ряду осмислених слів);

- метод розбиття на групи (розбиття ряду об’єктів на частки і поєднання часток в ритмічну структуру при вимові назв об’єктів через інтонаційне виділення або виклад у формі віршів.

- запам’ятовування опорних слів , дат, з якими пов’язується те, що заучується (при цьому подальше пригадування залежить від того, наскільки часто зустрічалося дане слово чи дата у минулому досвіді людини).

- метод асоціацій - утворення зв’язків матеріалу, що запам’ятовується, з зоровими образами (умовами завчання, уявленнями, що викликав матеріал та іншим).

Необхідною основою для сприйняття і засвоєння навчального матеріалу, його переходу в знання є розумова діяльність або мислення. Саме мислення відіграє провідну роль у процесі навчання.

Як відомо, мислення забезпечує вищий рівень пізнання людиною об'єктивної реальності і свого внутрішнього світу. Завдяки мисленню забезпечується одержання нового пізнавального результату, пізнання виходить за межі безпосереднього почуттєвого сприйняття і наявного в людини індивідуального досвіду, виявляються і враховуються глибинні, приховані зв'язки і відношення в предметах і явищах об'єктивної і суб'єктивної реальності, у практичній діяльності. Близько з мисленням пов’язане і уява – психічний процес, що полягає у створенні нових образів (уявлень) на основі попереднього досвіду. Це своєрідна форма відображення дійсності, що полягає у розумовому відході від того, що безпосередньо сприймається, сприяє передбаченню майбутнього.

Для забезпечення ефективності реалізації мислення і уявлення необхідно усвідомлювати особливу роль самоорганізації, знати прийоми і правила активізації розумової діяльності:

- Спонукання учнів до осмислення логіки і послідовності у викладі навчального матеріалу, до виділення в ньому головних і найбільш суттєвих положень (з обов’язковим навчанням логічним прийомам виконання відповідних завдань):

- пояснення, побудоване на логічних методах індукції (приклад – теорія) та дедукції (теорія - приклад), висновки, підсумки, теоретичне завбачення, аналогія, підтвердження прикладом;

- звертання уваги учня на логіку у викладі матеріалу, його структурування, висновки.

- навчання учнів тезисному конспектуванню, аналізу літератури, прийомам аналізу, синтезу, порівняння, класифікації інформації.

- Надання учню пізнавальних завдань, які можуть бути вирішені у ході прослуховування викладу:

- сформулювати основні питання, тобто скласти план матеріалу.

- самостійно сформулювати висновки.

- навести приклади для ілюстрації засвоєних положень.

- знайти факти-докази до засвоєних положень.

- побудувати блок-схему основних понять теми.

- сформулювати питання до теми (наприклад, типу «якщо …, то»).

- порівняти нові факти і положення з тими, що вивчалися раніш.

- Надання різноманітних пізнавальних завдань за наочним матеріалом:

- пояснити схему, малюнок чи інший засіб.

- завдання, що починаються дієсловами: “показати”, “підкреслити”, “знайти схожість чи відзнаку”.

- скласти розповідь за малюнком.

- створити опорну схему, малюнок, таблицю.

- В методах самостійного опрацювання навчального матеріалу при роботі з підручником - завдання на осмислення логіки викладу:

- виділити основну думку.

- прослідкувати за переконаністю її обгрунтування.

- скласти план тексту.

- знайти необхідний матеріал в тексті.

- визначити логіку роздумів.

- визначити послідовність і етапи доказу формули.

- співвіднести положенням, що доводиться, конкретні приклади і факти.

- законспектувати основні положення.

- Стимулювання обговорення навчального матеріалу:

- запитання до аудиторії: прямі – потребують відповіді конкретного учня; проблемні – викликають дискусію, не мають однозначної відповіді; риторичні – не потребують відповіді, бо відповідь – загальновідома; навідні - потребують не односкладних стверджувальних або заперечних відповідей, а розгорнутих міркувань, певних висновків і порівнянь, у результаті яких учні відрізняють істотні ознаки досліджуваних предметів і явищ і таким шляхом набувають нові знання.

- висунення проблемних ситуацій, або пізнавальних задач, вирішення яких – пошук виходу з проблеми;

- умисна помилка - пропущене слово у визначенні, невірна формула ті ін. (учні не повинні здогадуватись про умисність помилки, і бути в змозі її помітити).

- роздуми в слух (викладач коментує свої дії).

- дискусія – провокування обміну думками поміж слухачами (викладач виграє роль керівника обговорення, не дає обговоренню вийти за межі теми).

- ігрова ситуація – утворення змагання поміж учнями, наприклад, попередній розподіл навчального матеріалу поміж учнями, які і проводять заняття (рідко застосовується при наданні інформації, бо потребує багато часу, але здатна значно активізувати слухачів).

- експрес-опитування – швидке повторення тільки що викладеного матеріалу без оцінювання.

Емоційний компонент безпосередньо впливає на формування так званих оцінних знань, тобто таких, які характеризують суспільне або особисте значення для людини навчального матеріалу. В будь-якій формі надання навчального матеріалу поряд зі знанням про поняття, терміни і факти повсякденної дійсності і науки, теорії та засоби виконання пізнавальних дій, переноситься і досвід емоційно-ціннісного ставлення, тобто відношення самого вчителя до світу, діяльності, наукових знань, моральних норм, ідеалів. Крім того, емоційне реагування супроводжує процес навчально-пізнавальної діяльності учня, повідомляючи вчителю і оточуючим про особисте ставлення учня до навчальних завдань і матеріалу, тобто забезпечує зворотний зв’язок, повідомлення про хід і результати вчення. Разом з цим емоційне реагування може здійсняти і негативний вплив на процес навчання. Для управління своїми емоціями доцільно враховувати такі правила:

1) правило створення оптимального емоційного стану Йоркса-Додсона: “Людина не досягає успіху у своїй діяльності, якщо вона цього зовсім не хоче, або хоче цього занадто”. Наявність деякого передстартового хвилювання дозволяє мобілізувати свої сили. Надмірне ж хвилювання – заважає роботі всіх психічних процесів.

2) максимально зібрати інформацію про ситуацію, що викликає хвилювання. Відповідно інформаційній теорії емоцій П.В.Симонова, сила емоцій зворотно пропорційна наявності попередньої інформації.

3) в ситуаціях підсиленого хвилювання доцільно дещо знизити мотивацію – довільно перевести увагу учнів на щось інше, відволікти їх від думки про значущість результату або спробувати правильно оцінити його індивідуальну цінність, проаналізувати причини, технічні деталі, тактичні прийоми поведінки, в тому числі і у випадку невдачі. Східна мудрість: “Господи, надай мені мужність, щоб виконати те, що я зможу виконати, дай мені сили, щоб змиритись з тим, що я не зможу виконати, і надай мені мудрість, щоб відрізнити одне від іншого”;

4) у випадку невдачі інколи – змиритись з поразкою, визнати її, відмовитись від негайного досягнення цілі і зберегти сили для наступної спроби, переоцінити ситуацію – “Не дуже і хотілося”.

5) для заспокоєння дуже схвильованої людини не застосовувати прямих наказів чи прохань заспокоїтись, не приводити логічні доводи, не ігнорувати його емоційний стан, оскільки це може сприйматись як нерозуміння його проблем. Краще надати людини “перегоріти”, виговоритись, розрядитися. Коли його збудження знизиться, тоді можна наводити аргументи. Правило Д. Карнегі: “Якщо людина не впевнена в собі і, занадто хвилюючись, не може включитись до роботи, корисно попросити її допомогти вам з якого-небудь питання. Намагаючись допомогти вам, вона забуде про своє хвилювання”.

6) коли людина, навпаки, в апатії, втратила сенс життя – стимулювати її до будь-якої діяльності, навіть недоцільної, показати їй нову перспективу, викликати вихід емоції на поверхню, навіть через істерику, руйнування чогось. Гарно допомагають випадки колективного співпереживання

7) гарно дозволяють досягти оптимального емоційного стану свіже повітря, прогулянка, зайняття спортом, розмова з друзями про щось приємне, релаксація (аутогенне тренування).

Рекомендації і прийоми роботи вчителя з активізації емоційної сфери учня:

- Прогнозування можливих емоційних реакції учнів на запропонований навчальний матеріал і завчасне запобігання виникненню негативних емоцій, зайвого напруження, надаючи учням всю необхідну інформацію про свої вимоги, шляхи отримання певної інформації, критерії оцінювання і т.п.

- Актуалізація пізнавальної потреби і забезпечення її задоволення

- Використання різноманітних прийомів покращання настрою аудиторії, знаття втоми: відступів, епітетів, порівнянь, жестів, міміки, посмішки, гумору, схвалень, змін інтонації, створення творчої обстановки і т.п.

- При надто великому хвилюванні учнів перед контрольною роботою, іспитом можна дещо принизити особисту значущість цієї контрольно-оціночної ситуації для учнів (повідомленням про можливість покращення негативної оцінки в майбутньому, позитивним сприйманням особистого тлумачення навчальної інформації та інше).

- Запобігання нецікавих способів навчання, несправедливого розподілу відповідальності та навчального навантаження між учнями, уникнення навчальних завдань, що потребують занадто великої перенапруженості психічних процесів (уваги, пам’яті, мислення) та інше.

- Запобігання розвитку конфлікту. Треба або ліквідувати джерело конфлікту (надати відповідну інформацію), або створити умови перетворення негативної енергії у позитивну (відволікти виконанням цікавого завдання). І вчителю і учням корисно оволодіти методикою релаксації (вчитель може розповісти учням про цю методику і надавати декілька хвилин на розслаблення для зняття втоми на занятті).

- Запобігання виникнення негативних емоції, які можуть створюватись перешкодами типу питального слова «що», використовуваного не до місця, частим повторенням «так сказати» і т.п.

- Емоційне забарвлення матеріалу, що надається (наприклад, при викладі певної інформації можна виказати певну незгоду з нею, або подив, задоволення.

Активізація вольових зусиль – найбільш безпосередньо пов’язана з перетворенням навчальної діяльності у навчально-пізнавальну, де учень стає суб’єктом пізнання. Вольова сфера поєднує вищі прояви психічної активності: довільні увагу, сприйняття, запам’ятовування та опрацювання навчальної інформації. Тільки оволодівши прийомами довільної організації свого психічного життя, учень стає дійсним суб’єктом пізнання, використовуючи власні психічні “інструменти пізнання” найбільш оптимально. Вольові прийоми достатньо відомі і широко впроваджуються у виховному процесі (самодисциплінування, самовідповідальність, тощо). Але слід пам’ятати, що в умовах навчання, коли учні відчувають постійне стомлення (особливо в період екзаменаційної сесії) їх здатність до здійснення цілеспрямованого вольового зусилля може суттєво зменшуватись. На жаль, на сьогодні механізми волевиявлення найбільш експлуатуються в навчально-виховному процесі. Значна кількість вчителів вважають, що саме воля є провідним фактором навчання.

Висновок

Експлуатація здатності людини до підвищення ефективності діяльності через вольовий імпульс призводить до перевантаження захисних механізмів організму, розвитку хронічного стомлення, зниження мотивації навчання. Саме активізація, стимулюючи додаткові резерви організму, дозволяє покращити умови навчання, зберігати енергоресурси, підтримувати оптимальний рівень працездатності. Серед прийомів, що дозволяють активізувати вольові зусилля учня без насильства над його особистими бажаннями та інтересами застосовуються наступні.

- «Натяк» - прийом, який зберігає самолюбство та використовується при незначних порушеннях, що не підлягають відкритому засудженню. Інформація педагога подається таким чином, що показує учню його недоліки та можливі шляхи їх подолання, залишаючи його нерозпізнаним. Учню надається можливість врятувати своє обличчя в очах товаришів.

- «Удавана недовіра» застосовується до учня з метою зачепити його самолюбство, викликати прагнення довести зворотне в свою адресу. Наприклад: «Це завдання не дуже тяжке... Але у вас може не вистачити терпіння довести його до кінця...». Важливо, щоб учень не здогадався про істинну мету впливу.

- «Удавана заборона» - прийом, ефективний при необхідності привернути зацікавлення до повсякденного. Вчитель навмисне драматизує ситуацію, підкреслює її неповторність і важкодосяжність цілі. Заборонений плід завжди солодкий, спрацьовує механізм задоволення потреб і зараз вже всі самі прагнуть, наприклад, прочитати цю книгу, оволодіти цим навиком і т. д.

- «Схвалення» і «похвала». Схвалення виражається короткими ствердженнями типу «молодець», «правильно», «вірно». Похвала - оцінка з аналізом діяльності. Застосовується в індивідуальній бесіді, у ході занять. Обов'язково повинен бути аналіз опрацьованої учнем роботи.

- «Довіра» - пропозиція вчителя учню тимчасово діяти за себе в розрахунку на його ініціативу і компетентність. Стимулюючий ефект даного прийому заснований на підвищенні задоволеності працею і взаємовідносинах із педагогом.

- «Стимулювання часом» полягає в наданні можливості прискореними темпами виконати завдання, а залишок часу використовувати для себе. Надання такої довіри, надання «свободи дій» сприяє активізації творчих можливостей учня, підвищенню його особистої відповідальності.

Література:

1. Вергасов В.М. Активизация мыслительной деятельности студента в высшей школе. – К.: Выща школа, - 1979. – 216 с.

2. Ковальчук Г.О. Активізація навчання в економічній освіті. - К.: КНЕУ, 1999. - 128 с.

3. Лещинский В.М., Кульневич С.В. Учимся управлять собой и детьми: Педагогический практикум. – М.: Просвещение: Владос, 1995. – 240 с.

4. Маркова А.К., Матис Т.А., Орлов А.Б. Формирование мотивации учения. – М.:Просвещение,1990. - 192 с.

5. Педагогика: Учеб. пособие для студ. пед. учеб. завед./ Под ред.П.И. Пидкасистого. – М.: Пед.об-во России, 1998. – С. 471-475.

6. Подласый И.П. Педагогика. Новый курс: Учебник для студ. пед. вузов: В 2 кн. - М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1999. – Кн.1: Общие основы. Процесс обучения. – С. 359 – 418.

7. Практическая психология для преподавателей. – М.: Информационно- издательский дом «Филинь», 1997. – С. 242 - 243.

8. Якунин В.А. Педагогическая психология: Учеб. пособие / 2-е изд. - СПб.: Изд-во Михайлова В.А. 2000. - С. 130 -150.