Пошукова робота на тему:
ОСНОВНІ ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ СУЧАСНОСТІ.
ДЕМОКРАТІЯ: СУТНІСТЬ, ФОРМИ ТА РОЛЬ
У СУСПІЛЬСТВІ
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Сучасний світ – це багатолика сукупність розвитку, взаємодії, еволюції, втрати одних та здобуття інших характерних рис. Тому в світовій науці політичні режими вивчають у рамках багатьох теоретичних шкіл та напрямів.
Мета лекції - зв`ясувати, як здійснюється політична влада, які теорії суспільно – політичного розвитку та прогнозні тенденції є в її основі; типологічні ознаки сучасних політичних режимів, відомі світовій громадськості теоретичні підходи, що дозволяють розібратися в найскладніших соціальних змінах.
Для такого аналізу доречно розглянути такі питання:
1. Сутнісні характеристики політичних режимів. Типологія політичних режимів.
2. Демократичні основи політичного життя суспільства. Сучасні концепції демократії.
1 СУТНІСНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ СУЧАСНИХ ПОЛІТИЧНИХ РЕЖИМІВ. ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ РЕЖИМІВ
При розгляданні першого питання слід зрозуміти, що політичний режим являє собою комплекс взаємодіючих компонентів здійснення політичної влади. Носієм зв`язків та відносин, тобто показником того, як, в якій політичній парадигмі працює влада, є компоненти та їх взаємодія, атрибутивні, характерні властивості того чи іншого політичного режиму.
Політичний режим складається, принаймні, з трьох компонентів, які зберігають певну автономність. Ця обставина має цілу низку важливих наслідків, зумовлених, передусім, плюралізмом тлумачення політичного змісту режиму.
Перший компонент, який складає зміст поняття “політичний режим” – це права та свободи особистості, пріоритетний тип її політичної культури, поведінки, свідомості, менталітету. Права людини, їх міра та гарантії реалізації взаємозв`язані з рівнем розвиненості самого права, його роллю в механізмі політичного володарювання. Сутність політичного режиму, отже, визначається тим, що у державі є пріоритетним – права держави чи права особистості.
Другий компонент змісту поняття “політичний режим” також має кілька вимірів, обумовлених рівнем та якістю соціально-економічного розвитку суспільства, принципом поділу влади, статусами партійної системи, політичної опозиції, засобів масової інформації, армії, поліції, церкви.
Будь-який політичний режим прагне самолегітимації, тобто намагається викликати віру, прихильність до себе, переконати громадян у правильності та обгрунтованості свого правління, його ефективності. Легітимних політичних режимів самих по собі не існує, бо легітимність досягається створенням емоційно-оціночного стану підлеглих цього режиму. Індикатором легітимності режиму є і характер відносин його з іншими державами (наприклад, режим напівколоніальний, суверенний тощо).
Третій змістовий компонент політичного режиму – це методи здійснення політичної влади.
Таким чином, політичний режим є осередком взаємодії комплексу компонентів, кожний з яких, у свою чергу, містить не менш інтегровані складові. Політичний режим – це вираження політичного напряму здійснення політичної влади, її політичних пріоритетів, тобто він характеризує політичну систему і пов`язаний з нею загалом і з усіма її складовими. Тому політичні режими і відрізняються один від одного, передусім, своєю політичною системою (її структурою, пріоритетами, методами дії тощо). Перефразуючи висловлювання О. Шпенглера про політику, можно сказати, що політичний режим у найвишому розумінні є життя, а життя є політичний режим.
Політологічний енциклопедичний словник (1997 р.) дає таке визначення поняття “політичний режим”. Це – сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, наявих стосунків між державною владою і суспільством, домінуючих форм ідеології, стану політичної культури.
Класифікація політичних режимів достатньо різноманітна. Наприклад, політичні режими можна класифікувати:
* за рівнем демократичності (народний – антинародний);
* за ступенем розвинутості політичної системи (авторитарно-демократичний, відкритий та закритий, легітимний та нелегітимний);
* з точки зору форм правління (режим парламентського типу, президентського правління, монархічні, республіканські тощо) ;
* за кланово-груповими критеріями (режим “білої меншості”, “чорних полковників”, “червоних кхмерів” тощо).
Оцінки політичних режимів мають і символічний сенс, і тому дозволяють утворити образ країни, держави, тип правління без конкретного аналізу (наприклад, абсолютистський, царський, “попередній” режим тощо), нерідко в персонофікованій формі, за ім`ям глави держави (режими Гітлера, Піночета, Хусейна, Кастро тощо).
Широко відомі три типи політичних режимів: тоталітарний, авторитарний і демократичний. Кожен з них має свої ознаки, які складають сутнісну основу їх різниці один від одного. Зрозуміло, в реальному житті існує безліч варіантів політичних режимів зі змішаними в різних пропорціях характеристиками. Запропонована загальна типологія дає можливість наочніше зрозуміти певний набір характеристик, які переважають у кожному із зазначених типів політичних режимів.
ТОТАЛІТАРНИЙ ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ.
Термін “тотальний” (від лат. totalitas – повний, цілісний) належить Беніто Муссоліні і Джовані Джентіле (ідеологам фашистської Італії). У 30-х роках він одержав розповсюдження в англомовній пресі стосовногітлерівського режиму. У західній політології феномен тоталітаризму гостро обговорювався з 50-х років ХХ століття (Х. Аренд, К. Фридрих, З. Бжезинський, А. Арон та ін.). Автори вважають, що тоталітарним можна називати той політичний режим, який має:
* єдину офіційну ідеологію, стосовно якої повинен жити кожен член суспільства і яка відображає все політичне життя;
* єдину масову партію, яка очолюється лідером-вождем;
* систему терористичного політичного контролю, усунення будь-якої опозиції режимові;
* монополію партії на контроль за всіми засобами масової інформації;
* монополію партії на контроль за збройними силами;
* централізоване керівництво економікою за допомоги бюрократичної координації.
Американський політолог М. Картис називає більш десяти ознак тоталітарності. Є й ішні точки зору на проблему тоталітаризму. Зрозуміло, що як і кожне соціальне явище, тоталітарний політичний режим може мати багато визначень. Проте, незважаючи на кількість ознак, думки фахівців можна об`єднати одним загальним твердженням, що тоталітарний політичний режим тим і відрізняється від інших типів політичних режимів, що встановлює тотальний контроль над всіма сферами суспільного життя, над кожною особою, її діями і, навіть, думками. Цей загальний момент можна вважати тлумаченням суті тоталітарного політичного режиму.
Об`єктивними передумовами виникнення тоталітарізму були особливості соціокультурної динаміки періоду індустріалізму, що поєднували процеси швидкого руйнування структур традіційного суспільства, етатизація суспільного життя, посилення соціальних функцій держави.
Ідейним джерелом тоталітаризму виступали соціалістичні та націоналістичні утопії початку ХХ століття, що містили раціоналістичне обгрунтування позитивно сформульованих цілей майбутнього суспільного розвитку. Політичні провідники тоталітаризму – масові вождистські партії, які прагнули до монополізації державної влади, пропагували “світле майбутнє” згідно із запропонованими ними символами віри.
Фундаментальною соціально-психологічною основою тоталітарного політичного режиму, який намагається створити “монопольну єдність” людей – є соціальний конформізм. Соціальний конформізм – це некритичне прийняття і прямування пануючим точкам зору і стандартам, стереотипам масової свідомості і пропагандистським кліше. До головних рис соціального конформізму відносяться: відсутність індивідуальності, рабська залежність від влади, маніпульованість, стандартність тощо. Тому соціальну базу тоталітаризму складають маргінальні групи і прошарки населення, які найбільш сприйнятливі до пропаганди тоталітарних доктрин. Прихід до влади тоталітарно орієнтованих партій та їх кадрове злиття з державним апаратом вивели тоталітаризм із галузі політичних уявлень у галузь політичних реалій.
Таким чином, враховуючи ознаки тоталітаризму, можна стверджувати, що в чистому вигляді він був притаманний фашистським режимам, багато його рис налічував сталінізм і маоізм, а також воєнно-диктаторські режими в країнах Латинської Америки, Африканського континенту і Азії після розвалу колоніальної системи. Політичний досвід ХХ ст. доводить, що тоталітаризм вистуває як глухий кут еволюційної спіралі світового розвитку.
Одним з альтернативних тоталітарному виступаєАВТОРИТАРНИЙ ПОЛІТИЧНИЙ
РЕЖИМ
(від лат. autoritas- влада). В основуавторитарного режиму покладено зосередження більшості влади в руках однієї особи чи групи осіб.
Авторитаризму, як методу управління, притаманні:
* скасування або значне обмеження політичних прав і свобод громадян;
* обмеження діяльності політичних партій та інших суспільних угрупувань, можливості опозиції зведені до мінімуму;
* народ не визнається як головне джерело і суверен влади;
* дії державних інститутів суворо регламентуються;
* не реалізується принцип поділу влади.
Головною опорою авторитарних режимів є домінуючі вертикальні силові структури влади – армія, каральні органи. Способи володарювання переважно силові, жорстоко дисциплінарні, такі, що ігнорують можливості будь-яких конфліктів, а, отже, і необхідність їх розв язання. Західні дослідники вважають важливою характеристикою цього політичного режиму обмежений плюралізм.
Слід розрізняти авторитаризм і тоталітаризм. На відміну від останнього авторитаризму властиві певні елементи демократизму, зокрема, автономія особистості і суспільства в неполітичних сферах.
Пом`якшеними варіантами авторитаризму є конституційні форми влади, за яких формально допускається поділ влади, багатопартійність, відмова від тотального контролю над суспільством, обмежені вибори парламенту при домінуванні виконавчої влади.
Авторитарні політичні режими найбільш поширені в історії людства. Найвідомішими його формами є:
* військовий режим, що має кілька різновидів ( військово-диктаторський, військово-демократичний,військового державного перевороту, авторитарний преторіанізм,що базується на насиллі найманих військ);
* монархічний режим (абсолютна монархія, дуалістична монархія); теократичний режим, що відзначається пріоритетною владною роллю релігійних діячів;
* персоніфікований режим (персональна тиранія, в якій влада належить вождю й спирається, передусім, на поліцію; матримоніальна тиранія, де влада впродовж тривалих років передається спадково).
Починаючи з 60-х років ХХ ст., у багатьох країнах світу встановлювався військовий режим так званного “нового” або “м`якого” авторитаризму. Його головною метою було не тільки утворення “нової держави”, але й реалізація серйозних економічних реформ, які б забезпечили вихід держави посттоталітарного періоду з економічної прірви й подальше еволюційне переростання авторитарного суспільства в демократичне. Приклад тому: Іспанія, Південна Корея, Аргентина, Чілі, держави Східної Европи. Така популярність авторитаризму продиктована його достоїнствами, особливо в екстремальних ситуаціях: здатністю забезпечити суспільний порядок, здійснити швидко реорганізацію суспільних структур, сконцентрувати зусилля на вирішенні певних питань. Все це надає привабливості авторитаризму й спонукає владні структури до застосування його методів як досить ефективного засобу проведення радикальних реформ.
2 ДЕМОКРАТИЧНІ ОСНОВИ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА. СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ ДЕМОКРАТІЇ
Історична генеза демократії довга і суперечлива. Народжена в Античній Греції, ідея демократії не знайшла там палких прихильників серед філософів. Концепції найяскравіших представників того часу Платона і Аристотеля базувались на протиставленні “правильних” та “викривлених” форм державного устрою і влади. Демократію вони відносили до “викривленої” форми. В наступні століття також панувало скептичне ставлення до демократії. Після Французської буржуазної революції стало зрозумілим, що саме демократія є засобом більш розумної політичної та соціальної організації суспільства, держави, влади. В ХІХ ст. у демократії були свої злети та падіння, але, в цілому, до неї було негативне ставлення. Після виходу в світ книги Алексиса Токвіля (1805-1859) “Демократія в Америці” почало формуватися позитивне ставлення до демократії. На початку ХХ ст. практично не залишається політичних доктрин, включаючи і більшовизм, і фашизм, які в основу своїх ідеологічних конструкцій не закладали б побудову демократії різного роду. Після революції 1917 р. в Росії диктатура пролетаріату була проголошена як вищий тип пролетарської демократії.
Велике значення в утвердженні сучасних норм демократії відіграли “Декларація прав людини”, прийнята ООН (1948 р.), Хельсинська нарада (1975 р.), правозахисний рух в постсоціалістичних країнах, Паризька нарада глав урядів європейських країн й прийнята нею “Паризька хартія для нової Європи” (1990 р.).
Необхідно мати на увазі коло методологічних підходів до аналізу демократії.
В політології термін “демократія” вживається в чотирьох значеннях:
* як влада народу (від грец. demos – народ + kratos – влада = народовладдя);
* як форма устрою будь-якої організації, заснованої на принципах рівноправності її членів, виборності й прийняття рішень за більшістю (партійна, профсоюзна, молодіжна тощо);
* як ідеал суспільного устрою і відповідний йому світогляд та система цінностей;
* як рух за народовладдя (соціал-демократичний, християнсько-демократичний тощо).
Одним з основних принципів демократії є принцип більшості. Принцип більшості складає суть доктрини народного суверенітету, відповідно до якого народ проголошується джерелом верховної влади у демократичному суспільстві. При оцінці демократії та її важливого принципу – суверенітету народу- вона класифікується як загальна та соціально обмежена. До початку ХХ ст. ні одна з існуючих демократій не надавала всьому дорослому населенню рівних політичних прав. Це були класові (для власників) або патріархальні ( для чоловіків) демократії.
Принцип більшості здійснюється за допомоги прямої та представницької демократії.До форм прямої (плебісцитарної) демократії відносяться: проведення виборів на основі загального виборчого права, референдуми, всенародні обговорення питань державного життя. Члени суспільства безпосередньо беруть участь у розробці політичних рішень, прийнятті законів або знаходженні консенсусу між протилежними інтересами членів свого співтовариства. Ця форма демократії дає можливість розвивати політичну активність громадян, забезпечувати легітимність влади, здійснювати ефективний контроль за діяльністю інститутів держави.
Представницька (репрезентативна) демократія – це, коли члени співтовариства залишаються джерелом влади і мають право ухвалювати рішення, але реалізують це право через обраних ними представників, які повинні відстоювати їхні інтереси. При такому управлінні демократія розуміється як компетентне й відповідальне перед народом представницьке управління. Носіями представницької демократії є парламенти, інші законодавчі органи влади як в центрі, так і на місцях, а також виборні представники виконавчої і судової влади. Достатньо влучно сказав про суть представницької демократії німецький політолог Ральф Дарендорф. Він вважає, що демократія – це не правління народу, якого просто не буває. Демократія – це уряд, обраний народом, а якщо необхідно, то й народом скасований; крім того, демократія – це уряд зі своїм особистим курсом.
Наголосимо, що ні одна з цих форм у “чистому вигляді” не існує. Політична реальність показує, що поєднання форм прямої і представницької демократії є надійним інструментом виявлення волі більшості народу. Але принцип більшості не можна вважати бездоганно демократичним, якщо при цьому не забезпечувати право меншості на опозицію.У демократичному суспільстві і більшість, і меншість громадян цілком рівні у своїх правах і свободах. Закріпленні Конституцією права і свободи громадян є важливими цінностями демократії. При цьому першорядні у міжнародному праві визначаються такі політичні права і свободи, як свобода слова, переконань, віросповідання для всіх людей, незалежно від їх раси, статі, мови і релігії. У демократичному суспільстві гарантується недоторканість особи, її житла, забороняється обмеження у виборі місцепроживання громадян, забезпечується право на виїзд і в`їзд у свою країну.
Демократія передбачає вільну діяльність всіх політичних партій, суспільно-політичних об`єднань, організацій, рухів, які діють в рамках закону. Для демократичної форми правління характерна багатопартійність.
Важливий атрибут демократії – принцип поділу влади у системі державної влади. Згідно цьому принципу законодавча, виконавча і судова влади відокремлені і досить незалежні одна від одної. Проте, вони постійно взаємодіють між собою, врівноважують одна одну.
Обов`язковою умовою демократії є гласність про всі дії державних органів, політичних партій, суспільних організацій. Незалежний статус засобів масової інформації – це теж атрибут демократичного суспільства.
У демократичному суспільстві значна роль у системі державного устрою відводиться місцевим органам самоуправління, здійснюється раціональний поділ компетенції і повноважень різних рівней влади. Саме місцева влада найбільш близька до народу і від її дій залежить повсякденне життя громадян. Тому ступінь демократичності суспільства виявляється тим, який статус і обсяг повноважень місцевих органів влади, а також рівень її доступності для людей.
Такі основні принципи, критерії і цінності демократії. Проте не варто ототожнювати демократію із втіленням усіх сподівань, здійснення яких прагне людина. Безперечно, демократія має переваги, але і вона може стати “тиранією більшості”, переродитися на диктатуру парламенту або парламенської більшості. Із 180 незалежних держав світу тільки приблизно 40 можуть бути названі демократичними у загальноприйнятому сенсі цього слова. Але, навіть, вони далекі від ідеалу, бо значною мірою третина населення приречена на вічну маргинальність. Побудувати суспільство, яке б було суспільством для всіх – неможливо, а сам процес демократизації тривалий і тяжкий. І все ж таки людство, за словами У. Черчілля, не вигадало досі нічого кращого, ніж демократія.
З методологічної точки зору важливо розрізняти колективістське, плюралістичне та ліберальне бачення демократії у залежності від того, хто має пріоритет у здійсненні влади: народ, соціальна група чи особистість.
Антична демократія була заснована на загальній зацікавленості свобод громадян у збереженні рабовладінння, яке було спільним. Колективістські теорії демократії розроблялись в утопіях Т.Мора, Т.Кампанелли, Л.Сен-Симона, Ш.Фур`є, Р.Оуена, детальну розробку вони знайшли у працях Ж.-Ж Руссо, а також подальший розвиток та практичне втілення в теоріях соціалістичної, пролетарської демократії В.Леніна, Й.Сталіна.
Незважаючи на деякі відмінності, колективістські концепції демократії мають загальні риси:
* заперечення автономності особистості;
* первинність народу у здійсненні влади;
* однорідність народу за складом;
* абсолютність влади більшості.
В цілому, колективістські концепції демократії не розрізняють особистість, суспільство, державу.
Одним з перших почав критикувати колективістську демократію Й. Шумпетер. Плюралістичні теорії виходять з того, що ні особистість, ні народ не є головними рушійними силами політики в демократичному суспільстві. Тільки в групі, а також в міжгрупових відношеннях, формуються інтереси, ціннісні орієнтири та мотиви політичної діяльності індивіду.
Загальні риси плюралістичноі концепції демократії зводяться до:
* відмові від прямої участі всіх у політичному процесі;
* визнанні зацікавленої групи центральним елементом демократичної політичної системи, яка гарантує права та свободи особистості;
* значного розширення діяльності держави, збереженню рівноваги конкурентних інтересів;
* турботі про формування демократичної культури, підтримки державою соціально-обмежених верств населення.
Плюралістична теорія демократії знайшла втілення в багатьох країнах світу, проте її ідеї критикуються деякими політологами за ідеалізацію дійсності, перебільшення групової ідентифікації. Ця теорія,на їх думку, далека від ідеалів народовладдя, вона недостатньо враховує нерівність політичного впливу різних суспільних груп, перш за все, пріоритетного впливу бізнесу, бюрократії,воєнно-промислового комплексу, профспілок, володіння ресурсами (гроші, знання, авторитет, засоби масової інформації тощо). Молодь, пенсіонери, інваліди та деякі інші групи не мають такі ресурси, в той час як представники бізнесу володіють ними в повному обсязі. Критикується плюралістична модель демократії і за її консервативність, тому що для прийняття рішення вона потребує згоди всіх зацікавлених груп, що неможливо забезпечити на ділі. І ще один аргумент проти плюралістичної концепції демократії: в західних країнах політичне управління все більше залежить від бюрократії і лоббістів і все менше – від парламентів та партій.
З плюралістичною теорією демократії співзвучна елітарна концепція демократії. Політична еліта визначається як самостійна, привілейована група або сукупність груп безпосередньо пов язана з володарюванням або тиском на владу. Попередниками сучасної елітарної демократії були Платон, Карлейль, Ніцше та ін. Сучасні класичні концепції еліти були сформульовані на початку ХХ ст. В. Парето, Г. Москою, Р. Міхельсом. Найзагальнішими рисами, притаманними елітарним теоріям є:
* поділ суспільства на еліту і маси;
* тлумачення політичної нерівності як підвалини соціального життя;
* володіння владою завдяки приналежності до “обраної меншості”;
* розгляд історії як сукупності соціальних циклів, що характеризуються пануванням певних типів еліт.
Таким чином, концепція елітарної демократії, по-суті, стверджує, що ідеал народовладдя в сучасну епоху (як і раніше) не реалізується значною мірою. Народ представляє в системі політичної влади пануюча еліта.
В якості альтернативи по відношенню до концепції елітарної демократії виступає теорія партіципаційної демократії. Під “партіципацією” в західній політології розуміються всі види участі громадян (добровільної й вимушеної) в політичному житті з мотою впливу і тиску на прийняття рішень владою. Автори концепції тлумачать необхідність участі більшості народу не тільки в виборних кампаніях, референдумах, але і в інших видах політичного процесу, включаючи формування владних груп і висування політичних лідерів. Німецькі політологи Б. Гуггенбергер і Д. Нолен розглядають теорію партіципаційної демократії як один із варіантів критичної теорії демократії, в центрі якої –аналіз політичної дійсності з позиції ідеалу індивідуального самовизначення і орієнтації на автономію особистості.
Ліберальна (індивідуалістична) теорія демократії базується на ідеї автономності особистості, виділенні її з суспільства та держави. Основними положеннями ліберальної концепції є:
* визнання особистості основним джерелом влади;
* пріоритет прав людини над правами держави;
* обмеження сфери діяльності держави, передусім, охороною суспільного порядку, безпеки громадян;
* пріоритет ринкового регулювання економікою над державним управлінням;
* розподіл влади як умова контролю громадян над державою.
Один із теоретиків ліберальної демократії політолог Баббіо вважає, що справжнім суб`єктом демократії сьогодні виступають індивідууми, громадяни.
Таким чином, сучасний лібералізм зорієнтований виключно на індивідуалізм. Ліберальні концепції демократії, наголошуючи на особистості, випускають з уваги групу як головний суб`єкт реальної політичної влади.
В сучаснїй політичній науці йде пошук нових форм демократії. Французький політик М.Рокар вважає реальність взаємозв`язків між виборними, засобами масової інформації і виборцями – сердцевиною сучасної демократії. В цьому напрямі, на його думку, відбувається становлення “нової форми демократії”. Її складовими частинами виступають загальне виборне право та вільна інформація.Народ може реалізовувати своє право вибору тільки в умовах вільного розповсюдження інформації. Не випадково, що засоби масової інформації стали називати “четвертою владою”. Нову форму демократії М.Рокар називає “інформаційною демократією”.
Канадський проф. М.Бунге пропонує концепцію “інтегральної технодемократії”. Засоби ії досягнення – це освічене володарювання народу в усіх царинах – економічній. культурній, політичній на основі рад експертів. Тобто, відмічає М.Бунге, інтегральна технодемократія є рівність посередством кооперативної власності та самоуправління, політичної демократії і технічної експертизи.
В калейдоскопі політичних теорій демократії існує ще й економічна теорія демократії. Вона заснована на образі людини всебічно інформованої, здібної діяти раціонально і добиватися для себе максимальної вигоди. Економічна демократія – це царина ринкових відносин, до якої зводяться політико-владні відносини. Ліберально мислячі теоретики та політики пов`язують разом демократію і ринок. Американський президент Біл Клінтон назвав сучасну західну демократію ринковою демократією.
Таким чином, аналіз сучасних теоретичних концепцій демократії показує різноманітність підходів до визначення демократії. Кожний напрям має концептуально-нормативний характер, тобто характеризує той чи інший вид демократії в ідеалі. Разом з тим, теоретичний розгляд спирається на реальний досвід – емпіричний підхід.
Від розуміння сутності демократії значною мірою залежать реальні щляхи її здійснення. Демократія – це загальнолюдська цінність. Історія вчить, що демократія – благо народу тільки тоді, коли вона відповідає політичній культурі й образу життя людей, має необхідні економічні й соціальні передумови. В іншому випадку - вона перероджується в охлократію – владу натовпу – й приводить до хаосу і анархії.
Сучасний стан України з точки зору політичного режиму – це звичайна в рамках авторитаризму плюралізація суспільного життя., яка може бути, а може й не бути початком становлення демократії. На стабільність і зростання демократії впливають дві головні умови – економічний розвиток і політичне керівництво. Характер еволюції політичного режиму сьогодні залежить, передусім, від конкретних якостей політичної еліти, пріоритетів реорганізації нею системи влади і управління, домінуючих способів балансування взаємовідносин правлячої та опозиційних сил, методів, спрямованості, міри їхньої участі в урегулюванні і розв`язанні криз соціального розвитку. Тому некоректним є як зневажливе ставлення до демократії, так і романтизм найшвидшого переходу до неї. До того ж декретувати демократію за допомоги законів чи конституцій - це чергова міфотворчість.
ВИСНОВКИ
Отже, історія людства знає різні типи політичних режимів. Найбільш цивілізований і розвинутий – демократія. Більшість населення сучасних країн світу глибоко сприйняли і свідомо підтримали демократичні цінності та ідеали. Для того, щоб розвивались демократичні форми політичного життя потрібні соціальні, економічні та культурні основи. Без них політичний процес проходить у недемократичних формах. Це – по-перше, високий рівень економічного розвитку країни, багатогранність форм власності, наявність розвинутого ринку, конкуренції товаровиробників. По-суті, сама демократія нагадує політичний ринок з його конкуренцією ідей, програм, позицій. По-друге, висока ступінь розвитку політичної культури. Культура суспільства в цілому і, особливо, в галузі політичного життя, є могутнім каталізатором демократичних процесів.
ЛІТЕРАТУРА
1. Арон А. Демократия и тоталитаризм. - М., 1993.
2. Аренд Х. Вирус тоталитаризма. // Новое время. - 1991. - №11.
3. Даль Р.А. Введение в теорию демократии. - М., 1992.
4. Дарендорф Р. Дорога к свободе: демократизация и ее проблемы в Восточной Европе. // Вопросы философии. - 1990. - №9
5. Джилас М. Лицо тоталитаризма. - М., 1992.
6. Желев Ж. Тоталитарное государство. - М., 1991
7. Зеркин Д.П. Основы политологии.-Ростов-на-Дону, 1996.
8. Лазоренко О.В.,Лазоренко О.О. Теорія політології. - К., 1996.
9. Мальцев В.А. Основы политологии. - М., 1997.
10.Марченко М.Н. Политология. - М. - МГУ, 1997.
11.Політологічний енциклопедичний словник. - К., 1997.
|
