ЗМІСТ

Вступ. 1 -2

РОЗДІЛ І. Право власності вУкраїні3 -22

1.1 Поняття та форми власності3 -8

1.2 Об’єкти і суб’єкти права власності9 -17

1.3 Здійснення права власності18 -22

Розділ ІІ. Засоби цивільно-правового захисту права власності23 -75

2.1 Речево-правовий захист прав власності23 -45

2.1.1 Загальна характеристика. 23 -25

2.1.2 Віндикаційний позов. 26 -38

2.1.3 Негаторний позов. 39 -45

2.2 Зобов'язально-правовий захист права власності46 -57

2.3 Інші засоби цивільно-правового захисту прав власності.58 -75

Висновки. 76 -77

Список використаних джерел. 78 -82

Вступ

Нині в Україні триває процес корінних змін у системі відносин власності, заміни командно-адміністративних засад в управлінні економікою на ринкові методи, які покликані забезпечити власність усіх форм власності і господарювання. Відносини влас­ності — основна рушійна сила розвитку економіки у будь-якому суспільстві. Від рівня правової урегульованості відносин влас­ності багато в чому залежить успіх ринкових реформ в Україні.

Інститут права власності, складовою частиною якого є також норми про захист права власності, — центральний інститут у ци­вільному праві, що також перебуває в стадії активного форму­вання. Правові засади нового інституту права власності, започат­ковані Законом України "Про власність", прийнятим 7 лютого 1991 р. Значення цього Закону важко переоцінити, адже його по­ложення стали правовою основою прийняття низки надзвичайно важливих для суспільства законів ринкової орієнтації, зокрема Земельного кодексу України, Господарського кодексу України, Цивільного кодексу України та законів України "Про приватизацію державного житлового фонду", "Про Приватизацію державного майна".

Норми, що регулюють статику відносин власності в їх пози­тивному стані, звичайно мають визначальне значення в інституті Права власності. Однак, без надійних захисних механізмів, без ефективних засобів захисту прав власників взагалі неможливе функціонування інституту права власності та реальне здійснення власниками належного їм суб'єктивного права власності. Права суб'єктів цивільних правовідносин повинні не лише проголошу­ватися, а й захищатися державою у разі їх порушення. Такою є і вимога Конституції України, яка проголошує принцип захисту прав і свобод громадянина судом (ст. 55).

Проте, як свідчить аналіз правозастосовної практики, ще іс­нує чимало прогалин у регулюванні відносин у сфері захисту Права власності і труднощів у застосуванні чинного законодав­ства при розгляді справ даної категорії судами загальної юрис­дикції та арбітражними судами. Конструктивну роль у підвищен­ні ефективності механізмів захисту права власності має відіграти Юридична цивілістична наука. Забезпечення рівних умов захисту прав усіх власників — складова частина правових засад права власності в Українській державі. Разом з тим це означає, що такі конститу­ційні положення мають бути враховані в усіх законодавчих та нормативно-правових актах, які тією чи іншою мірою спрямовані на формування системи захисту права власності.

Не менш важливими для формування інституту права влас­ності та захисту прав власників є положення інших розділів Кон­ституції України. Серед них насамперед такі норми: "Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності" (ст. 41); "Право власності є непорушним" (ст. -11), "Примусове відчужен­ня об'єктів права приватної власності може бути ли­ше як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і пов­ного відшкодування їх вартості" або "з наступним повним від­шкодуванням їх вартості... —лише в умовах воєнного чи надзви­чайного стану" (ст. 41); "Конфіскація може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, вста­новлених законом" (ст. 41); виключно законами України визна­чається "правовий режим власності" (ст. 92).

РОЗДІЛ І. Право власності вУкраїні

1.1 Поняття та форми власності

Радикальні економічні і політичні перетворення в суверенних державах мають на меті побудувати нову модель господарської системи. ЇЇ фундамент складають різноманітні форми власності відповідних суб’єктів, їх рівноправність і змагальність. Надзвичайно важливим елементом нового господарського механізму є ринок, який повинен перетворитися в поєднанні з державним регулюванням в активний інструмент, що сприяв би ефективній діяльності учасників суспільного виробництва. Серед основоположних нормативних актів, які складатимуть основу нової господарської системи, що передбачають нову систему видів і форм власності, яка відображає плюралізм відносин власності.

В основу законодавчих актів, що регулюють товарно грошові відносини з механізмом вільного ціноутворення при економічній самостійності, рівноправності і конкуренції суб’єктів господарювання, покладено концепції і програми переходу України до ринкової економіки. Законодавчі акти повинні створити рівні правові умови для діяльності товаровиробників незалежно від форм власності, передбачити організаційні форми здійснення ними підприємницької діяльності.

Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.

Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Право власності в Україні охороняється законом: Держава забезпечує стабільність правовідносин власності.

Кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими.

Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними. Україна створює рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту.

Праця громадян є основою створення і примноження їх власності. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

Право колективної власності виникає на підставі: добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об'єднань; передачі державних підприємств в оренду; викупу колективами трудящих державного майна; перетворення державних підприємств в акціонерні та інші товариства; безоплатної передачі майна державного підприємства у власність трудового колективу, державних субсидій; пожертвувань організацій і громадян, інших цивільно-правових угод. У колективну власність можуть бути передані землі колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, землі садівницьких товариств - за рішенням загальних зборів цих підприємств, кооперативів, товариств.

До державної власності в Україні належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства. До права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України. У разі прийняття державним органом, уповноваженим управляти державним майном, рішення про реорганізацію або ліквідацію державного підприємства, трудовий колектив має право вимагати передачі підприємства в оренду або перетворення його в інше підприємство, засноване на колективній власності. Якщо порушено провадження у справі про банкрутство державного підприємства, його трудовий колектив має право вимагати передачі підприємства йому в оренду або перетворення його в інше підприємство, засноване на колективній власності, за умови прийняття на себе боргів підприємства-боржника і згоди кредиторів. Спори, що виникають між державним органом і трудовим колективом, вирішуються державним арбітражним судом. Прибуток, що залишається у державного підприємства після сплати податків та інших платежів у бюджет (чистий прибуток), надходить у розпорядження трудового колективу підприємства. Частина цього прибутку передається у власність членів трудового колективу в порядку і розмірах, визначених законодавчими актами України. Сума прибутку, що належить членові трудового колективу, утворює його вклад. На суму вкладу членові трудового колективу, за його бажанням, може бути видано акції. На вклад (акції) підприємство щороку виплачує проценти (дивіденди). Розмір частини прибутку, що спрямовується на виплату процентів (дивідендів), визначається за погодженням між адміністрацією підприємства і трудовим колективом. За згодою члена трудового колективу його вклад (повністю або частково) може бути спрямовано на спорудження або придбання жилого будинку чи інших об'єктів соціально-культурного призначення. На цю суму вкладу проценти не нараховуються. Член трудового колективу має право одержати свій вклад (вартість акцій) у порядку і строки, що визначаються спільним рішенням адміністрації і трудового колективу. При ліквідації підприємства сума вкладу (вартість акцій) виплачується членам трудового колективу (спадкоємцям) з майна, що залишилося після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами підприємства. Майно, що є державною власністю і закріплене за державною установою (організацією), яка перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві оперативного управління. Державні установи (організації), що перебувають на державному бюджеті і можуть у випадках, передбачених законодавчими актами України, здійснювати господарську діяльність, мають право самостійно розпоряджатися доходами від такої діяльності і майном, придбаним за рахунок цих доходів. Державна установа (організація) відповідає за своїми зобов'язаннями коштами, що є в її розпорядженні. При недостатності у державної установи (організації) коштів відповідальність за її зобов'язаннями несе власник.

Громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок для: ведення селянського (фермерського) господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва;

дачного і гаражного будівництва.

Громадяни набувають право власності на земельні ділянки у разі: одержання їх у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; купівлі-продажу, дарування та обміну.

Член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно. Наймач жилого приміщення в будинку державного чи громадського житлового фонду та члени його сім'ї мають право придбати у власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх викупу або на інших підставах, передбачених законодавством України. Громадянин, який став власником цього майна, має право розпоряджатися ним на свій розсуд: продавати, обмінювати, здавати в оренду, укладати інші угоди, не заборонені законом.

Майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється Законом «Про власність» і Сімейним кодексом України. Майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

У власності осіб, що ведуть селянське (фермерське) господарство, може бути майно. Майно цих осіб належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними.

1.2 Об’єкти і суб’єкти права власності

Зрозуміло, що перш ніж дати відповіді, щодо переліку осіб, які мають право на захист власності, необхідно визначити коло суб'єктів права власності або іншими словами — коло власників. Згідно зі статтями 13, 14, 85, 116, 142 і 143 Конституції України та статтями 2, 3, 9, 1І, 20, 31 Закону України "Про власність" в Україні є приватна, колективна, державна та комунальна форми власності, суб'єктами (власниками) якої відповідно визнаються:

фізичні особи; юридичні особи; Український народ і держава; те­риторіальні громади села, селища, міста.

Поза сумнівом, усі перерелічені суб'єкти права власності як власники мають право на захист їх порушеного права. Однак, за чинним законодавством України, коло осіб, які можуть звертати­ся з вимогами цивільно-правового захисту права власності, фак­тично може бути значно ширше. Наприклад, відповідно до п. 5 ст. 48 Закону України "Про власність" положення щодо захисту права власності поширюються також на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління, довічного успадкованого во­лодіння або на іншій підставі, передбаченій законом чи догово­ром. Так чи інакше коло осіб, які можуть захищати право влас­ності, не обмежується власниками.

Щодо об'єкта цивільно-правового захисту права власності, то таким є будь-який об'єкт правовідносин власності, тобто майно чи право на майно, яке може бути у власності того чи іншого власника. За Законом України "Про власність" у власності може бути будь-яке майно. Закон водночас може встановлювати обме­ження щодо складу, кількості і вартості майна, яке може бути у власності громадян (ст. 13 Закону).

Однак набагато складнішою є проблема співвідношення пра­ва власності як елемента правовідносин та права на захист влас­ності.

Так, загальновідомо, що учасники цивільно-правових відно­син мають певні суб'єктивні права та обов'язки. Одним з таких суб'єктивних прав є право власності громадянина (фізичної осо­би), юридичної особи, держави, територіальної громади. В юри­дичній літературі право власності в суб'єктивному значенні ви­значається як закріплені у відповідних нормах права можливості конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном[1] , як встановлена законом міра дозволеного. Поведінки уповноваженої особи з володіння, користування і нагромадження належним їй майном і т. п. Подібний підхід з редакційними особливостями закладається в основу багатьох інших визначень суб'єктивного права власності. Але майжей усіх його наукових визначеннях немає посилання на належ­ність власникові права на захист, тобто воно, на думку цивілістів, є необхідним елементом суб'єктивного права власності.

Такий підхід до місця права на захист власності не є випадковим, адже в юридичній літературі досить поширена точка зору, згідно з якою право на захист являє собою самостійне суб'єктив­не право, яке реально з'являється у володільця регулятивного цивільного права лише в момент порушення чи оспорювання останнього і реалізується в рамках охоронних цивільних право­відносин, що виникають[2] -

Іниними словами, у даному випадку право на захист повинно реалізуватися не в межах існуючого суб'єктивного цивільного права, наприклад, права власності, а набуває форми самостійних правовідносин.

Разом з тим деякі автори стверджували, що право на захист є складовою частиною того чи іншого суб'єктивного права[3] .

На думку В. П. Грибанова, право на захист традиційно розглядалося як елемент (правомочність) будь-якого суб'єктивного цивільного права, але у зв'язку зі значимістю захисту прав громадян та організацій в умовах правової держави право на захист можна розглядати і як самостійне суб'єктивне право, що відповідають загальнотеоретичному поділу суб'єктивних прав на регулятивні та правоохоронні. Фактично автор зайняв позицію прихильників самостійності суб'єктивного права на захист, але не за Юридичними, а за соціально-політичними критеріями в оцінці Прав на захист, що робить його судження недостатньо аргументованими.

П конституційному праві Н. Г. Шукліна пропонує розглядати Право на захист як "матеріальне суб'єктивне право правоохорон­ного характеру, що виникло в момент порушення регулятивного

Так суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи та держава. Суб'єктами права власності в Україні можуть бути юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства. Майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності громадянам, юридичним особам і державам. Допускається об'єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб і держави, та створення на цій основі змішаних форм власності, в тому числі власності спільних підприємств з участю юридичних осіб і громадян інших держав. Громадяни, юридичні особи та Україна можуть мати у власності майно, розташоване на території інших держав.

Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються.

Суб'єктами права колективної власності є трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами. Суб'єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, у тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.

Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України.

Суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України; Верховна Рада Республіки Крим - на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавної власності; обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності. Держава та її адміністративно-територіальні одиниці не відповідають за зобов'язаннями один одного.

Загальнодержавну власність складають: земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; національний банк, інші державні банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток. У загальнодержавній власності може перебувати також інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами.

Об'єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. У комунальній власності перебуває також інше майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності.

Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об'єктами права виключної власності народу України.

Об'єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Об'єктами права власності громадян є твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг та інші результати інтелектуальної праці.

Склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом. Законодавчими актами України може бути встановлено спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, а також види майна, що не може перебувати у власності громадян.

Об'єктами права власності колективу орендарів є вироблена продукція, одержані доходи та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом.

У власності колективного підприємства є вироблена продукція, одержані доходи, а також інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом. У майні колективного підприємства визначаються вклади його працівників. Розмір вкладу працівника у майні колективного підприємства визначається залежно від його трудової участі в діяльності державного або орендного підприємства, а також участі у збільшенні майна колективного підприємства після його створення. На вклад працівника колективного підприємства нараховуються і виплачуються проценти в розмірі, що визначається трудовим колективом виходячи з результатів господарської діяльності підприємства. Працівникові, який припинив трудові відносини з підприємством, а також спадкоємцям померлого працівника виплачується вартість вкладу.

Об'єктами права власності кооперативу (колгоспу) є будівлі, споруди, грошові та інші майнові внески його членів; виготовлена ним продукція; доходи, одержані від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу (колгоспу), а також інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом. Кожен член кооперативу (колгоспу) має право на частку доходу, одержану на його пай. У майні, що належить кооперативу (колгоспу), визначаються частки членів цього кооперативу (колгоспу). В разі добровільного виходу з кооперативу (колгоспу) громадянин має право на виділення належної йому частки в майні кооперативу (колгоспу) в натурі, грошах або цінних паперах. При ліквідації кооперативу (колгоспу) майно, що залишилося після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами, розподіляється між членами кооперативу (колгоспу).

Об'єктом права власності акціонерного товариства є майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності, а також інше майно, набуте на підставах, не заборонених законом. Держателями акцій можуть бути підприємства, установи, організації, державні органи, працівники даного товариства, а також інші громадяни, якщо інше не передбачено законодавчими актами України або статутом товариства. Державне підприємство за спільним рішенням трудового колективу і уповноваженого на те державного органу може бути перетворено в акціонерне товариство шляхом випуску акцій на всю вартість майна підприємства. Кошти, одержані від продажу акцій, після покриття боргів державного підприємства надходять у відповідний бюджет.

Об'єктами права власності господарського товариства, що є юридичною особою, є грошові та майнові внески його членів, а також майно, набуте внаслідок господарської діяльності, та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом. Внесок членів господарського товариства може складатись з основних та оборотних фондів, грошових коштів, цінних паперів. Член господарського товариства має право за загальною згодою передати в рахунок свого внеску право користування належним йому майном або результатами його інтелектуальної праці

Об'єктом права власності господарського об'єднання підприємств і організацій (концерну, асоціації, галузевого, міжгалузевого регіонального об'єднання) є майно, добровільно передане йому підприємствами й організаціями, а також набуте в результаті господарської діяльності та на інших підставах, не заборонених законом. До складу об'єктів права власності господарського об'єднання не входить майно членів цього об'єднання. Власністю господарського об'єднання є також майно створених ним підприємств. Ці підприємства не мають права вийти із кладу об'єднання без його згоди. Об'єднання не відповідає за зобов'язаннями підприємств та організацій, що входять до його складу, а вони не відповідають за зобов'язаннями об'єднання і один одного, якщо інше не передбачено їх статутами (положеннями) або договором між ними. Майно, яке залишилося після припинення діяльності господарського об'єднання, розподіляється між підприємствами та організаціями, що входили до нього.

Об'єктами права власності громадських об'єднань, у тому числі професійних спілок, благодійних та інших громадських фондів, є майно культурно-освітнього та оздоровчого призначення, грошові кошти, акції, інші цінні папери, жилі будинки, споруди виробничого і невиробничого призначення, обладнання, устаткування, транспортні засоби та інше майно, необхідне для забезпечення діяльності, передбаченої їх статутами (положеннями). Громадські об'єднання можуть мати у власності підприємства відповідно до цілей, зазначених в їх статутах, і в порядку, передбаченому законодавчими актами України. Об'єктами права власності політичних партій та організацій є придбані на законній підставі будинки, споруди, грошові кошти та інше майно, необхідне виключно для забезпечення виконання статутних функцій. Законодавчими актами України можуть встановлюватися види майна, яке з міркувань державної або громадської безпеки чи відповідно до міжнародних договорів України не може перебувати у власності громадських об'єднань.

Об'єктами права власності релігійної організації є культові споруди, предмети релігійної обрядовості, благодійного, культурно-просвітницького і виробничого призначення, жилі будинки, грошові кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. Релігійні організації мають право власності на майно, придбане ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами і організаціями або передане державою чи придбане на інших підставах, не заборонених законом. На майно культового призначення, що належить релігійним організаціям, не може бути звернено стягнення за претензіями кредиторів.

1.3 Здійснення права власності

З позицій цивільного права, можна визначти цивільно-правові відносини як майнові та особисті немайнові відносини (врегульовані нормами сучасного цивільного права) між майнове відокремленими, юридичне рівними учасниками, що є носіями суб'єктивних цивільних прав та обов'язків, які виникають, змі­нюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпе­чуються можливістю застосування засобів державного примусу[4] . Трапляються і більш лаконічні визначення поняття цивільних правовідносин, які визначаються як самі суспільні відносини, врегульовані нормою цивільного права[5] . Хоч зазначені визначен­ня редакційне і різняться між собою, але спільним для них є те, що цивільними правовідносинами вважаються саме майнові або особисті відносини, внаслідок врегулювання яких нормами ци­вільного права не виникають якісь особливі і самостійні відноси­ни, Між тим є автори, які цивільні правовідносини розглядають як певні особливі ідеологічні відносини, що існують поряд з реальними майновими відносинами[6] . З цією позицією важко пого­дитись, оскільки визнання цивільних правовідносин (наприклад, майнового характеру) такими, які складаються з двох самостій­них відносин — реальних майнових (економічних) та ідеологіч­них, що виникають внаслідок врегулювання нормою права, — не може пояснити характеру взаємозв'язку між тими ж реальни­ми майновими відносинами та нормою права. Тому надалі у сво­єму дослідженні правовідносин власності ми будемо виходити з того, що вони є єдиними відносинами і стали правовідносинами внаслідок врегулювання нормою права, після чого вони не зни­кають, а лише набувають відповідної юридичної форми.

На відміну від галузі права, яка являє собою самостійну, цілісну і структурно завершену систему правового регулювання однорідних суспільних відносин, правовий інститут є відносно самостійним утворенням, як правило, в межах однієї галузі пра­на, покликаним забезпечити відносно самостійне врегулювання певної галузевої частини відносин[7] . Панівною в юридичній літе­ратурі є думка про належність інституту права власності до галузі цивільного права[8] . Разом з тим іноді інститут права власності вважають комплексним міжгалузевим інститутом, оскільки від­носини власності врегульовані нормами й інших галузей права (конституційним, земельним, пенсійним). На наш погляд, врахо­вуючи, що основна частина відносин власності врегульована нор­мами цивільного права, такою ж має бути його галузева належність.

При цьому в усіх наукових визначеннях інституту права влас­ності радянського і сучасного періодів, в усіх їх інтерпретаціях в основу покладалися певні визначальні положення, які давали можливість формулювати об'єктивне право власності як сукуп­ність правових норм, що закріплюють (встановлюють, регулюють тощо) і охороняють належність матеріальних благ певним особам[9] при здісненні права власності.

У відповідності з чинним законодавством, власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном; має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам. Всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Держава безпосередньо не втручається в господарську діяльність суб'єктів права власності. Власник, здійснюючи свої права, зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави. При здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержувати моральних засад суспільства. У випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами України, діяльність власника може бути обмежено чи припинено, або власника може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами.

Власник має право на договірній основі використовувати працю громадян. Власник зобов'язаний забезпечити громадянину, праця якого використовується, соціальні, економічні гарантії та права, передбачені законом.

Власник має право використовувати належне йому майно для підприємницької діяльності. Результати господарського використання майна (виготовлена продукція, одержані доходи) належать власникові цього майна, якщо інше не встановлено законом або договором. Власник засобів виробництва та іншого майна має право створити у встановленому законом порядку підприємство, організацію, що є юридичною особою. Юридична особа здійснює право володіння, користування і розпорядження закріпленим за нею майном власника відповідно до свого статуту (положення).

Власник відповідає за своїми зобов'язаннями всім майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення на вимогу кредиторів. Створена власником юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями всім закріпленим за нею майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення на вимогу кредиторів. Власник не відповідає за зобов'язаннями створених ним юридичних осіб, а вони не відповідають за зобов'язаннями власника, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.

Народ України як єдине джерело державної влади в країні має право шляхом референдуму вирішувати питання щодо правового стану природних об'єктів, їх використання та охорони. Народ України здійснює право власності на об'єкти, вище перелічені, через Верховну Раду України, а також через місцеві Ради народних депутатів. Кожен громадянин України особисто та через громадські організації, трудові колективи, органи територіального громадського самоврядування має право брати участь у розгляді Радами народних депутатів питань, пов'язаних з використанням та охороною природних ресурсів, і вимагати від інших громадян та організацій додержання правил природокористування і екологічної безпеки, а також вимагати накладення заборони на діяльність підприємств, установ, організацій, громадян, що завдають шкоди навколишньому середовищу. Кожен громадянин має право відповідно до законодавства України користуватися природними об'єктами для задоволення власних потреб. Кожен громадянин зобов'язаний всемірно охороняти землю, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, сприяти їх відновленню як першооснови свого життя і життя суспільства.

Громадяни мають право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої не забороненої законом діяльності. Громадяни мають право передавати належне їм майно у тимчасове користування іншим громадянам, юридичним особам та державі. Громадяни мають право відчужувати належне їм майно. Умови і порядок відчуження національних, культурних та історичних цінностей встановлюється спеціальним законодавством України. Право приватної власності може бути передано у спадщину громадянам, юридичним особам, державі.

Колективний власник самостійно володіє, користується і розпоряджається об'єктами власності, які йому належать. Право колективної власності здійснюють вищі органи управління власника (загальні збори, конференції, з'їзди тощо). Окремі функції по господарському управлінню колективним майном може бути покладено вищими органами управління власника на створювані ними органи.

Розділ ІІ. Засоби цивільно-правового захисту права власності

2.1 Речево-правовий захист прав власності

2.1.1 Загальна характеристика

Кожна цивілізована держава закріплює за своїми громадяна­ми певні права та обов'язки і намагається створити найсприятливіші умови для їх реалізації. Тому одним з найголовніших за­вдань держави є не лише проголошення, а й захист законних прав громадян. Від створення ефективного механізму захисту со­ціальних, політичних, економічних прав та свобод громадян ба­гато в чому залежить поступальний рух економіки, примноження національного багатства, а врешті — підвищення матеріального добробуту народу. Отже, цілком виправданим є введення у роз­діл 1 Конституції України положення про те, що "держава забез­печує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарюван­ня". Виступаючи гарантом реалізації законних прав, держава тим самим водночас цією нормою забезпечує виконання громадяна­ми та іншими суб'єктами обов'язків, покладених на них. Оскіль­ки економічні відносини після врегулювання їх нормами права набувають форми правовідносин, то цілком правомірно, що об'­єктом державного захисту виступає саме право власності як юри­дична категорія. І це не випадково, адже-в наступній нормі цієї самої статті Конституції України стверджується, що "усі суб'єкти права власності рівні перед законом". Тобто і в даному випадку йдеться про власність як юридичну категорію.

Тому, захист права власності як правова категорія має багатоаспектне значення. Так, цивільно-правовий захист можна роз­глядати як правовий інститут цивільного, так і цивільно-процесуального права. Коли ж застосовується термін "право на захист", то, як правило, мається на увазі суб'єктивне право особи вимагати від уповноважених органів примусового застосування засобів реагування до порушників цивільних прав. Захист ци­вільних прав у юридичній літературі, в нормативно-правових ак­тах може застосовуватися в значенні певної системи організацій­но-правових заходів, використовуваних у разі порушення цивіль­них прав. Коли ж йдеться про цивільно-правовий захист права Масності, то звичайно не можна не враховувати основоположні засади права власності, яке є первинним, а захист права власнос­ті — вторинним (похідним) правовим явищем.

Захист цивільних прав (права власності) — це заходи чи сукуп­ність заходів (способів), що їх застосовують у разі порушення цих прав, або сукупність передбачених цивільним законодавством засобів, застосовуваних у зв'язку зі здійсненням проти ци­вільних прав порушень і направлених на відновлення або захист майнових інтересів їх володільців[10] . Проте і в цій позиції є враз­ливе місце, оскільки захист цивільних прав тут проявляється ли­ше у стадії реалізації права та ототожнюється із засобами, спря­мованими на відновлення порушеного права (інтересу).

Поняття "захист права власності" завжди посідало важливе місце в юридичній науці взагалі і в цивілістичній зокрема, адже на захист права власності прямо чи опосередковано спрямовані норми багатьох галузей права (цивільного, кримінального, адміністративного та ін.). При цьому погляди вчених на це поняття виявилися надто неоднорід­ними, що зумовлено відмінністю цивільно-правових засобів за­хисту від інших засобів (кримінально-правових, адміністратив­но-правових тощо), відсутністю однозначності у законодавчому Врегулюванні захисту права власності, наявністю розбіжностей у тлумаченні понять "правовий захист" і "правова охорона" та ін­шими обставинами.

Цивільно-правовому захистові притаманні свої специфічні методи та засоби, які істотно відмінні від існуючих в інших галузях права. Безперечно, цивільне право, як і інші галузі права, має загальноправову мету виховання громадян і юридичних осіб в дусі поваги до власності інших осіб, утримання від порушень прав власників. Ця мета досягається за допомогою спеціальних цивільно-правових методів та засобів.

2.1.2 Віндикаційний позов

Найважливішим цивільно-правовим засобом захисту права власності є віндикація - витребування власником майна з чужого незаконного володіння. Воно здійснюється пред’явленням позову в суд чи арбітраж. Такий позов називається віндикаційним. Отже, віндикаційний позов - це позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник (фізичні і юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів). Водночас законо­давство надає право звертатися з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння не лише власникам, а й іншим особам, у яких майно власника перебувало у законному володінні за відповідною правовою підставою ("титулом").

Титульними володільцями вважаються особи, які володіють майном за цивільно-правовими .договорами (майнового найму, підряду, зберігання, застави та ін,), особи, які володіють майном на праві повного господарського відання, оперативного управлін­ня або на іншій підставі, передбаченій законом (ст. 48 Закону України "Про власність"). Зрозуміло, що позивач має підтверди­ли своє право власності на витребувану річ або інше титульне право на річ, посилаючись на ті чи інші докази (свідоцтво про право власності, свідоцтво про право на спадщину, технічний паспорт на автомашину, довіреність на розпорядження майном, поговір тощо). Не є безспірним доказом належності майна юридичній особі на праві власності, на праві повного господарського відання чи праві оперативного управління перебування майна на ^- балансі, оскільки останній є формою ведення бухгалтерського обліку[11] , а не правовстановлювальним документом, що безпосередньо засвідчує право власності. Однак факт перебування майна на балансі підприємства (організації) суди можуть розглядати один з доказових засобів з урахуванням правової підстави врахування його на баланс, особливостей майна та інших обставин.

Відповідачем за віндикаційним позовом має бути незаконний володілець майна власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такого майна, тобто особа, яка володіє майном позивача без правових підстав. При цьому незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосеред­ньо неправомірно заволоділи чужим майном, так і особи, як придбали майно не у власника, тобто у особи, яка не мала прав ним розпоряджатися.

Віндикаційний позов має ґрунтуватися не лише на нормах матеріального права. Він повинен відповідати також вимогам процесуального права, зокрема ст. 137 ЦПК України та ст. 5^ АПК України, якими визначаються процесуальні вимоги Д( будь-якого позову. Це дані про: суд, позивача і відповідача; зміст позовних вимог; обґрунтування позовних вимог; докази, що підтверджують позов.

Юридична наука виділяє два основні елементи, що визначають сутність будь-якого позову: предмет і підставу[12] . Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, підставою посилання на належне йому право, юридичні факти що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.

Таким чином, предметом віндикаційного позову є вимога не володіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння.

Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому май на з чужого незаконного володіння (це факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володінь позивача, перебування його в натурі у відповідача та ін.). З пози цій процесуального права ці та інші обставини становлять пред мет доказування.

Важливою умовою звернення з віндикаційним позовом є від сутність між позивачем і відповідачем зобов'язально-правових відносин щодо спірного майна, що однак не завжди враховується в судовій практиці.

У ст. 32 вищезгаданого Закону України “Про власність” зазначено, що власник має право витребувати своє майно з чужого незаконного володіння. Таким чином, якщо якась річ вибула з володіння власника, останній може витребувати її в особи, що нею володіє. Але витребувати річ він тільки може у незаконного володільця, тобто від такого, який володіє річчю без законних підстав. Підставою може бути, наприклад, договір або адміністративний акт.

Отже, якщо власник передав свою річ у тимчасове користування за договором майнового найму наймачеві, останній не може бути відповідачем по віндикаційному позову, оскільки користується річчю на законній підставі - на підставі укладеного з власником договору майнового найму.

Незаконним володільцем буде особа, що вкрала річ або купила її не у власника ( наприклад, у громадянина, до якого річ перейшла за договором майнового найму, договором схову тощо), оскільки продавець за договором купівлі-продажу не міг передати покупцеві те, чого не мав сам - права власності на продану річ.

За віндикаційним позовом власник може витребувати свою річ у натурі. Тому віндикаційний позов не може бути задоволений, коли у відповідача речі вже немає. Наприклад, коли річ вкрадено і встановлено, хто це зробив, віндикаційний позов може мати місце тоді, коли особа, що вкрала річ, ще володіє нею. Якщо ж річ уже передано невідомо кому або знищено, не можна одержати задоволення й по віндикаційному позову, бо за цим позовом можна вимагати саме майно, що належить власникові.

Коли в особи, що вкрала річ, речі немає, до неї теж можна пред’явити вимоги, про те тут йтиметься не про повернення речі, а про відшкодування заподіяної шкоди. Отже, буде мати місце не віндикаційний позов, а позов зобов’язального характеру - про відшкодування заподіяної шкоди, і суд буде керуватися ст. 1166 ЦК України.

Не може бути витребувана річ і у випадку, коли незаконний її володілець настільки її змінив, що, по суті, вона вже перетворилася на зовсім іншу річ.

Отже, коли речі немає, не можна вимагати її повернення від особи, що нею володіла. Проте виникає запитання - чи завжди власник, дізнавшись, що його річчю незаконно володіє якась особа, має пред’явити саме віндикаційний позов, тобто позов витребування її у натурі з чужого незаконного володіння, чи він може якось інакше захистити свої інтереси?

Коли майно належить кооперативній або громадській організації чи громадянинові, то кожний з цих власників за своїм бажанням може пред’явити або віндикаційний позов, або позов про відшкодування збитків.

Відносно державних організацій вирішення цього питання безпосередньо пов’язано з їхніми правами щодо розпорядження закріпленим за ним майном. Якщо згідно із законом державна організація не може самостійно розпоряджатися майном даного виду, то у разі перебування такого майна у незаконного володільця ( наприклад, у кооперативної організації громадянина ) вона повинна пред’явити саме віндикаційний позов.

Предметом віндикаційного позову може бути витребування індивідуально визначеної речі, що визначається кількістю, мірою, вагою (наприклад, цукор, борошно, картопля тощо, тобто речі, що визначаються родовими ознаками) за умови, що вони якось індивідуалізовані ( наприклад, картопля у мішку, який має штамп, напис тощо). В зв’язку з тим, що власник за віндикаційним позовом може вимагати повернення саме своєї речі, вона мусить бути індивідуально визначеною. Відносно родових речей не можна встановити, чи це саме ті речі, що належали власникові, чи якісь інші.

Власник відповідно до ст. 390 ЦК України має право вимагати не тільки повернення свого майна, а й повернення або відшкодування всіх доходів, які незаконний володілець дістав чи повинен був дістати від користування майном. Причому вирішення питання про те, з якого часу доходи мають бути повернені власникові, залежить від того, чи був володілець добросовісним чи недобросовісним.

Відповідно до ст.. 388 ЦК України, набувач визнається добросовісним, якщо він не знав, що особа, у якої він придбав річ, не мала права її відчужувати. Отже, набувач є добросовісним, якщо він не знав і не повинен був знати про незаконність свого володіння.

Навпаки, набувач визнається недобросовісним, коли він знав чи повинен був знати, що особа, в якої він набув річ, не мала права її відчужувати, тобто коли знав чи повинен був знати про неправомірність свого володіння (ст. 390 ЦК України). Зрозуміло, що набувач є недобросовісним, якщо річ набута ним злочинним шляхом.

Незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведене протилежне.

Відповідно до ст. 390 ЦК України власник вправі вимагати від недобросовісного володільця повернення або відшкодування доходів, які він здобув або повинен був здобути за весь час володіння; від добросовісного володільця - всіх доходів, що він здобув і повинен був здобути з часу, коли дізнався або повинен був дізнатись про неправомірність володіння або одержав повістку за позовом власника про повернення майна.

Отже, одержане добросовісним набувачем до того, як він дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність свого володіння, належить йому, він стає власником доходів, здобутих під час володіння. Недобросовісний володілець повинен повернути доходи, які він дістав чи повинен був дістати за весь час володіння.

Як зазначено у ст. 390 ЦК України, незаконний володілець повинен повернути чи відшкодувати не тільки доходи, які він одержав, а й ті, які повинен був одержати. Коли незаконний набувач не одержав доходів з власної вини, він несе всі невигідні наслідки цього - мусить повернути доходи, які міг одержати. Наприклад, хтось незаконно володів садом, але не знімав плодів, не одержував доходів. Він нестиме всі невигідні наслідки своєї бездіяльності - повинен відшкодувати втрачені ним доходи, бо у ст. 390 ЦК України законодавець зазначає, що власник має право вимагати повернення або відшкодування доходів, які незаконний володілець "здобув і повинен був здобути".

Відповідно до ст. 390 ЦК України “володілець як добросовісний, так і не добросовісний, у свою чергу, має право вимагати від власника відшкодування зроблених ним необхідних затрат на майно з часу, з якого власникові належать доходи від майна”

Отже, недобросовісний володілець має право вимагати від власника відшкодування зроблених ним необхідних витрат на майно за весь час володіння, бо він повинен повернути одержані прибутки за цей проміжок часу. Добросовісний володілець має право вимагати від власника відшкодування необхідних затрат тільки з часу, коли він дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність володіння або одержав повістку за позовом власника про повернення майна, бо саме з цього часу власникові належать прибутки з майна.

Аналогічна норма містилася у ст. 59 ЦК УРСР 1922р. Аналізуючи її, деякі радянські юристи (Б.Б. Черепахін, Ю.К. Толстой) справедливо, на нашу думку, відзначали, що коли виходити з буквального смислу ст. 59 (відповідно ст. 390 ЦК України), то в деяких випадках недобросовісний володілець може опинитися у кращому становищі, ніж добросовісний. Зокрема, таке може статися у випадку, коли необхідні витрати на майно перевищують прибутки, які воно дає, або у випадку, коли майно не дає прибутків, але потребує витрат на утримання.

Тому доцільно доповнена ст. 390 ЦК України (як свого часу пропонував Б.Б. Черепахін відносно ст. 59 ЦК УРСР 1922р.) правилом, згідно з яким добросовісний володілець має право вимагати від власника відшкодування необхідних витрат на майно на весь час володіння, коли ці витрати перевищують доходи. Це посилює б виховне значення ЦК України.

Іноді витрати незаконного володільця виходять за межі необхідних витрат по поточному утриманню майна. Незаконний володілець може зробити певні поліпшення у майні, у зв’язку з чим може збільшитись вартість останнього.

Виникає питання, яка ж доля цих поліпшень у майні у випадку витребування його власником від незаконного володільця? Добросовісний володілець, зазначається в ст. 390 ЦК України, має право залишити за собою зроблені ним поліпшення, якщо вони можуть бути відділені без пошкодження речі. Наприклад, коли він поставив новий мотор на човні замість старого, то при витребуванні у цього човна він може новий мотор забрати собі, замінивши його старим.

Але й може бути й так, що поліпшення у майні не можливо відділити. Наприклад, незаконний володілець зробив капітальний ремонт будинку чи відремонтував якусь іншу річ. Як правило, у цих випадках поліпшення не можуть бути відділені від речі. Яка доля поліпшень такого характеру? Відповідно до ст. 390 ЦК України, “якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі. На яку збільшилася його вартість”.

Таким чином, добросовісний володілець може вимагати відшкодування тільки тих витрат на поліпшення речі, які призвели до збільшення її вартості. Незаконний володілець може витратити багато коштів і зусиль для того, щоб поліпшити ту чи іншу річ і при цьому домогтися мізерного результату. При визначенні розміру відшкодування має враховуватися саме корисний результат, який проявився у збільшенні вартості речі.

Як випливає із змісту ЦК України, право залишити за собою зроблені поліпшення або вимагати відшкодування зроблених на поліпшення затрат (у разі, коли їх не можна відділити) має лише добросовісний володілець.

Добросовісність володіння, набуття майна створюють ще одну важливу перевагу для незаконного володільця речі. Коли від недобросовісного набувача майно може бути витребуване в усіх випадках, то від добросовісного законного набувача - не завжди.

Відповідно до ст. 388 ЦК України, якщо майно за плату придбане добросовісним набувачем у особи, яка не мала права його відчужувати, власник вправі витребувати це майно від набувача лише у разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передано власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом поза їхньою волею.

Якщо річ було продано особою, яка її одержала від власника за договором (наприклад, договором схову, майнового найму тощо), добросовісному набувачеві, то від останнього власник не може витребувати свою річ, бо у даному випадку річ вибула як з володіння власника, так і з володіння його контрагента по договору, з їх власної волі. Отже, у цьому випадку право власника на витребування своєї речі з незаконного володіння обмежується в інтересах добросовісного набувача.

Якщо майно набуте безплатно (навіть і добросовісним набувачем) від особи, яка не мала права його відчужувати, власник вправі витребувати майно в усіх випадках ( ст. 388 ЦК України). Так, коли власник добровільно, за договором (наприклад, за договором схову) передасть комусь річ, а контрагент за договором замість того, щоб повернути власнику, подарує її іншій особі, власник може витребувати свою річ у даного добросовісного набувача, (незважаючи на те, що річ не була ні загублена, ні вкрадена), оскільки вона була безплатно набута добросовісним набувачем.

Слід звернути увагу на те, що відповідно до ст. 388 ЦК України власник може витребувати своє майно у добросовісного набувача не тільки у випадку, коли воно вкрадене, але взагалі у всіх випадках, коли майно вибуло з володіння власника або його контрагента по договору “поза його волею”.

Отже, громадянин - власник якогось майна - не може витребувати його з незаконного володіння іншої особи при наявності сукупності трьох умов:

а) набувач має бути добросовісним набувачем - він не повинен знати, що купує майно не у власника;

б) майно має бути придбане набувачем на гроші, тобто повинно бути саме купленим;

в) власник має втратити володіння цим майном з власної волі, а саме, майно має бути передане власником за договором (схову майнового найму) іншій особі, яка б продала його добросовісному набувачеві.

Виникає питання, чому законодавець стає на захист інтересів добросовісного набувача у випадку, коли майно вибуло з володіння власника та його контрагента з їхньої власної волі. Законодавець виходить з тих міркувань, що власник припускає певну необачність, довірившись особі, яка на це не заслуговувала, про що свідчить весь розвиток подій: замість того, щоб повернути власнику одержану від нього за договором річ, особа, продає її комусь, а тому власник повинен нести не вигідні наслідки своєї необачності. Ці міркування, звичайно, відпадають, коли річ вибула з володіння власника та його контрагента поза їхньою волею.

Все зазначене вище повною мірою відноситься до віндикації власності громадян, щодо віндикації державного і громадського майна діють особливі правила.

Відповідно до ч. 2 ст. 388 ЦК України витребування майна з підстав, зазначених у ч. 1 цієї статті, не допускається, якщо майно було продано в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Отже, коли майно боржника буде передане судовим виконавцем для реалізації торговельній організації і там воно буде придбане тією чи іншою особою, то від останньої майно не може бути витребуване власником на тій підставі, що він загубив це майно або воно було у нього викрадене, а потім потрапило до рук боржника, відносно якого було поставлене судове рішення. Аналогічно вирішується питання у випадку, коли особа набула будинок з прилюдних торгів, проведених для виконання судового рішення.

Відповідно до закону України “Про власність” Українська держава забезпечує в законодавстві громадянам, організаціям та іншим власникам рівні умови захисту права власності.

В цьому законі встановлені загальні засади цієї рівності в питаннях захисту всіх форм власності. В ній, зокрема, передбачається, що коли майно за сплату придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати ( добросовісний набувач), то власник вправі витребувати це майно від набувача у випадку, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння або викрадено у того чи іншого, або вибуло з володіння іншим шляхом поза їх волею.

Наведене правило (аналогічне за змістом правило міститься в ст. 388 ЦК України) розповсюджується на віндикацію всіх форм власності. Отже, жодна з форм власності не користується правом необмеженої віндикації. Суть цього права була розкрита в ст. 1212 ЦК України. Державне майно, а також майно кооперативних та інших громадських організацій, неправомірно відчужене яким би то не було способом, могло бути витребуване відповідними організаціями від будь якого набувача: “витребування майна власником із чужого незаконного володіння”.

Таким чином, зазначене майно могло бути витребувано від всякого набувача: і недобросовісного і добросовісного. Важливо, щоб набувач був незаконним, а чи знав він (або повинен був знати) про незаконність свого володіння - це немало ніякого значення.

Не мало значення для вирішення питання про віндикацію зазначеного майна і те, яким способом воно вибуло з володіння відповідної організації: чи воно викрадене, чи загублене, чи добровільно за договором передане іншій організації або громадянину, а потім потрапило до рук незаконного набувача.

Так якщо громадянин брав на прокат в державній організації якусь річ, а згодом замість того, щоб повернути, продав її іншому громадянину, то ця річ могла бути витребувана у останнього прокатною організацією.

Віндикація державного майна, крім вищезазначеного, мала ще й таку особливість: до вимог державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння кооперативних, громадських організацій або громадян не застосовувались загальні правила дії позовної давності (ст. 268 ЦК України). Правда, це стосувалося лише державної власності. Щодо віндикації власність кооперативних та громадських організацій, а також власності громадян діяли загальні правила про позовну давність, встановлені гл. 18 ЦК України.

Все це свідчить про те, що вищезгадані форми власності і особливо державна власність користувалися перевагами в питаннях віндикації в порівнянні з особистою власністю.

Законом України "Про власність" ці переваги скасовані. В зв’язку з цим цивільне законодавство України, в тому числі Цивільний Кодекс України, приведені у відповідність із законом України “Про власність”.

Уніфікація правового режиму віндикації майна забезпечує рівноправність і змагальність зазначених форм власності, сприяє їх розвитку.

Аналіз ст. 388 ЦК України свідчить про те, що при наявності певних умов майно може бути витребуване і у добросовісного набувача. Це стосується всякого майна, всіх видів речей (незалежно від форми власності), за виключенням грошей та цінних паперів на пред’явника.

Порядок віндикації грошей та цінних паперів регламентуються ст. 389 ЦК України.

Особливістю віндикації грошей та цінних паперів на пред’явника є те, що вони ні в якому випадку не можуть бути витребувані від добросовісного незаконного набувача.

Так, не можуть бути витребувані гроші та цінні папери на пред’явника від добросовісного набувача на тій підставі, що вони були загублені власником чи вкрадені у нього.

Купив, наприклад, громадянин К. в ощадному банку облігації внутрішньої позики, а згодом з’ясувалося, що ці облігації були раніше вкрадені у якогось громадянина і продані банку. Незважаючи на те, що у даному випадку облігації вибули з володіння власника не з його волі, останній не може витребувати (як це було з усяким іншим майном), оскільки набувач - громадянин К. був добросовісним.

Гроші та цінні папери на пред’явника не можуть бути витребувані у добросовісного набувача навіть тоді, коли вони належали державній чи кооперативній або громадській організації і були незаконно відчужені будь-яким способом. Так, у вищенаведеному прикладі, коли б облігації були викрадені не у громадянина, а в ощадному банку і згодом добросовісно набуті громадянином, вони не можуть бути витребувані у нього на тій підставі, що на державне майно поширювався принцип необмеженої віндикації, оскільки цей принцип, що був закріплений у ст. 146 ЦК УРСР, стосувався всякого майна, за винятком грошей та цінних паперів на пред’явника.

Отже, гроші та цінні папери на пред’явника не можуть бути витребуванні власником від добросовісного набувача.

Від незаконного недобросовісного незаконного набувача гроші, а також цінні папери на пред’явника (як і всяке інше майно) можуть бути витребувані у всіх випадках.

Особливий порядок віндикації грошей та цінних паперів на пред’явника встановлено з метою зміцнення та розвитку цивільного обороту. Кожний його учасник, одержуючи гроші та цінні папери на пред’явника, повинен бути певен, що вони не можуть бути витребувані від нього, що добросовісність їх набуття гарантує його від усяких випадковостей.

2.1.3 Негаторний позов

Порушення прав власника можуть полягати не тільки у позбавленні його володіння річчю. Як відомо, власнику крім права володіння належить ще й право розпорядження річчю. Ці права власника теж можуть бути порушені.

Можливі випадки, коли власник здійснює своє право володіння річчю, але хтось перешкоджає йому користуватися або розпоряджатися нею.

Так, у судовій практиці зустрічаються справи за позовами, які пред’являють власники будинків до осіб, які самовільно зайняли те чи інше нежиле приміщення в їхніх будинках. У цих випадках власник продовжує володіти будинком, але йому перешкоджають користуватися якоюсь частиною будинку, а це може перешкодити власнику здійснити і право розпорядження.

Інший приклад. Судовий виконавець помилково включив в акт опису майна не тільки майно відповідача, а й майно іншого громадянина, наприклад, його сусіда. В результаті неправомірних дій судового виконавця власник помилково описаного майна позбавляється можливості розпоряджатися цим майном, хоча продовжує ним володіти та користуватися (зрозуміло, що йдеться про випадки, коли майно не було при цьому вилучене з володіння власника).

Коли хтось чинить перешкоди власнику у користуванні або розпорядженні річчю, власник може вимагати усунення порушень його права. Це право власника передбачене у ст. 48 Закону України “Про власність”. Відповідно до ст. 48 власник може вимагати усунення будь-яких порушень його прав, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.

У наведених випадках власник може звернутися до суду за позовом про усунення порушень його прав. Цей позов називається негаторним.

Отже, негаторний позов подається у випадках, коли власник має свою річ у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно її використовувати або розпоряджатися нею. Характерною особливістю цього позову, як правило, є відсутність спорів з при­воду належності позивачеві майна на праві власності чи іншому Титулі. Тому, якщо між такими особами виникає спір з приводу належності майна, то у власника, якому чинять перешкоди у ко­ристуванні чи розпорядженні майном та заперечують його на­лежність власникові, може виникнути потреба звернутися до су­ду з двома вимогами: визнати право власності на майно та усу­нути перешкоди у здійсненні щодо нього правомочностей.

Позивачем, тобто суб'єктом даного позову може бути власник або титульний володілець, у якого перебуває річ, щодо якої від­повідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем (зобов'язаним суб'єктом) — лише особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користуватися чи розпоряджатися річчю.

Речево-правовий характер негаторного позову полягає в тому, що цей вид позову може бути поданий лише щодо індивідуаль-Но-визначеного майна, яке є об'єктом права власності як абсо­лютного права, від порушення якого мають утримуватися усі оточуючі особи.

Предметом негаторного позову є сама вимога позивача про усунення тих чи інших перешкод у здійсненні права власності, не поєднаних з позбавленням володіння.

Юридичною підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Крім того, негаторний позов має на меті усунути тривалі порушення зазначених повноважень власника, а не ті, які Мали місце у минулому, що зумовлює те, що на вимоги за нега­торним позовом не поширюються строки позовної давності.

Складним є питання про умови чи підгтани для задоволення негаторного позову. На жаль, ні чинш' ;і;ікоііодавство, ні проект нового ЦК України не дають відповіді па це питання. Не запро­понувала якихось рекомендацій щодо пиріпк'ння цієї проблеми і цивілістична наука, яка зосередила спої зусилля на обгрунтуван­ні підстав цивільно-правової відповідальності за неналежне ви­конання (невиконання) договірних та позадоговірних зобов'я­зань. Відповідно в цивілістичній науці сформульовано доміную­чу теорію про "склад цивільного правопорушення" як підставу цивільно-правової відповідальності, до якого мають входити, як правило, умови про: а) наявність протиправності в діях поруш­ника (бездіяльності); б) наявність збитків чи іншого шкідливого результату; в) наявність причинного зв'язку між протиправними діями (бездіяльністю) та шкідливим результатом; д) вина право­порушника[13] . Отже перелічені окремі компоненти у своїй сукуп­ності і становлять відповідно до традиційного цивілістичного підходу склад цивільного правопорушення, при виявленні якого цивільно-правова відповідальність може покладатися на право­порушника. Власне цю позицію відображено в цивільному зако­нодавстві радянського періоду (зокрема, статті 203, 209 і 440 ЦК 1963 р.).

Проте останнім часом традиційна конструкція підстави ци­вільно-правової відповідальності стала об'єктом активної крити­ки. Так, В. В. Вітрянський вважає, що підставою цивільно-право­вої відповідальності (єдиною і загальною) має бути порушення суб'єктивних цивільних прав як майнових, так і особистих немайнових, оскільки цивільно-правова відповідальність являє собою відповідальність одного учасника цивільного обороту пе­ред іншим, відповідальність порушника перед потерпілим, а її спільною метою є відновлення порушеного права на основі принципу відповідності розміру відповідальності розмірові заподіяної шкоди чи збитків[14] .

Оскільки речеві позови насамперед спря­мовані на відновлення порушеного права власності, відшкоду­вання збитків та компенсацію моральної шкоди забезпечують ін­ші позови, зокрема ті, що ґрунтуються на деліктних правовідно­синах. Таким чином, перед судом при розгляді негаторного позову виникне питання про те, які необхідно встановити обставини для його задоволення.

Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користуватися і розпоряджатися майном та факти, які підтверджують дії відповідача у створенні позива­чеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей. Вважаємо, що позивач не зобов'язаний доводити наявність чи відсутність вини в діях порушника права власності. Тобто для задо­волення вимог власника достатньо встановити факт об'єктивно Існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочнос­тей. Такий висновок є правомірним і не суперечить ст. 48 Закону Вкраїни "Про власність", яка не ставить право власника вимага­ли усунення будь-яких порушень, у тому числі не поєднаних зрозбавленням володіння, у залежність від суб'єктивного ставлення порушника до своєї поведінки та інших факторів. Таким чином, право власності як абсолютне право має захищатися лише при доведенні самого факту порушення. Однак у судовій практи­ці спостерігаються й інші тенденції.

Таким чином, предмет негаторного позову становитиме вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення по рушень його права власності, що перешкоджають йому належ ним чином користуватися, розпоряджатися цим майном, тим чи іншим способом (шляхом звільнення виробничих приміщені. власника від неправомірного перебування у них майна третіх осіб, виселення громадян з неправомірно займаних жилих примі щень власника, знесення неправомірно збудованих споруд, ну кладення заборони на вчинення неправомірних дій щодо майна власника тощо).

Таким чином, триваючий характер правопорушення та наяв­ність його в момент подання позову є однією з умов подання не­гаторного позову. Якщо ж на час подання позову порушення припинилися, то і відпадає підстава для подання негаторного по­зову. Власник має право в даному випадку вимагати лише від­шкодування збитків або застосувати інший спосіб захисту свого права. Другою умовою застосування негаторного позову, на наш погляд, має бути відсутність між позивачем і відповідачем дого­вірних відносин, адже у разі їх наявності власник здійснюватиме захист порушеного права власності не речево-правовими, а зо­бов'язально-правовими засобами.

Зрозуміло, що дії, якими порушується право власника, повинні бути протиправними, інакше немає підстав для негаторного позову. Так, коли власник за договором житлового найму передасть комусь приміщення для проживання у власному будинку, то хоч це і перешкоджатиме йому самому користуватися цим приміщенням, але він не може вимагати усунення таких “перешкод” у користуванні будинком, бо дії наймача, що користується приміщенням, є правомірним.

Витрати , пов’язані з усуненням порушень прав власника, несе порушник.

Захист права власності здійснюється у випадках, коли позов про витребування майна з чужого володіння або про усунення перешкод у розпорядженні чи користуванні майном пред’являється не безпосередньо власником, а особою , яка володіє майном в силу закону або договору з власником майна (наприклад, договору майнового найму, договору підряду, договору схову тощо). Так, коли річ викрадена у наймача і останній витребує її з чужого незаконного володіння, пред’явивши відповідний позов, цим самим він захистить не тільки свої права (права якийсь час володіти і користуватись річчю), а й права власника, оскільки у наймача з’явиться можливість виконати свої обов’язки перед наймодавцем (власником) - повернути майно, яке йому було надане у тимчасове користування.

На ці позови (пред’явлені законними володільцями чужого майна - наймачами, підрядчиками, охоронцями тощо) поширюються розглянуті вище норми, що містяться у ст. 388 - 390 ЦК України.

У цивільному законодавстві не визначено конкретного змісту вимог про усунення порушень права власності. Те, що в закот немає переліку конкретних засобів захисту права власності віл порушень, не поєднаних з позбавленням власника права володін­ня, не сприяє ефективному розглядові цієї категорії справ. Очевидно при формулюванні негаторних позовних вимог конкретні засоби захисту мають визначатися з урахуванням загальних засобів захисту цивільних прав (ст. 6 ЦК, ст. 13 проекту ЦК). До них насамперед слід віднести такі: відновлення становища, яке іменувало до порушення права; припинення дій, що порушують право, примусове виконання обов'язку в натурі. Однак такого абстрактного формулювання позовних вимог недостатньо для їх задоволення судом. Тому вони мають бути імплемептовані (пристосовані) до конкретної правової ситуації. Так, у негаторному позові можуть бути закладені вимоги:

• про виселення з безпідставно займаного приміщення;

• про звільнення безпідставно займаних , адмінистративно-виробничих приміщень;

• про звільнення земельної ділянки від самовільно зведених споруд шляхом їх знесення чи усунення інших перешкод у користуванні земельною ділянкою;

• про вчинення порушником дій, спрямованих на ліквідацію перешкод у користуванні майном (наприклад, зниження поверховості будинку, знесення дамби та відновлення попереднього річища річки);

• про припинення певних дій чи робіт (наприклад, про заборону спорудження дамби, про будівництво багатоповерхового будинку чи промислового комплексу, прокладення залізниці в густо населеному районі).

Особливої актуальності набуває проблема захисту прав акціонерів у процесі приватизації та післяприватизаційний період. Державною програмою приватизації на 2000—2002 роки передбачено низку заходів щодо захисту прав таких акціонерів. Виходячи з положень цієї Державної програми акціонери, на наш погляд, мають право звертатися з позовами: про заборону відчуження майна товариства на суму, що перевищує певну суму; про заборону прийняття рішень щодо реорганізації ВАТ; щодо зміни номінальної вартості або кількості акцій без зміни розміру статутного фонду; про заборону прийняття рішень про збільшення чи зменшення статутного фонду, крім випадків збільшення останнього на суму збільшення вартості власного капіталу товариства.

2.2 Зобов'язально-правовий захист права власності

Ці засоби забезпечують захист права власності та інших ци­вільних прав осіб, між якими виникає цивільно-правове зобов'я­зання, тобто між особами, пов'язаними між собою певними пра­вами та обов'язками.

На відміну від речевих засобів захисту права власності, які ґрунтуються на праві власника вимагати від будь-кого утримува­тися від порушення його абсолютного права, зобов'язальні засо­би захисту права власності та інших цивільних прав базуються на можливості застосовувати примусові заходи у правовідноси­нах з конкретно визначеними учасниками відносних правовідно­син, у яких є уповноважена і зобов'язана особа.

Як відомо, всі зобов'язання поділяються, зокрема, на договір­ні і позадоговірні. Відповідними особливостями характеризують­ся засоби захисту прав та інтересів суб'єктів договірних і позадо­говірних зобов'язань.

Так, у договірних зобов'язаннях уповноважена особа (креди­тор) може захистити свої цивільні права та інтереси шляхом:

а) примусу боржника виконати обов'язок у натурі, у тому числі передати кредиторові майно у власність;

б) розірвання договору;

в) застосування мір відповідальності;

г) застосування інших за­ходів, передбачених договором або законом (наприклад, повернення сторонам майна, переданого ними на виконання договору, повернення майна, переданого власником в орендне чи інше тим­часове користування).

Захист права власності чи права на власність у зобов'язаль­них правовідносинах може мати місце лише тоді, коли їх об'єк­том є майно, належне учасникам цих правовідносин на праві власності. Такими є всі договори, що забезпечують перехід права і Власності від однієї сторони до іншої (договори купівлі-продажу, Поставки, міни, дарування тощо), перехід майна у тимчасове ко­ристування, для зберігання (договори майнового найму, схову та ін.), створення нового майна (договори підряду).

Захист права власності у договірних зобов'язаннях здійснюється, зокрема, шляхом звернення сторони про витребування майна від іншої сторони (наприклад, покупець має право вимагати від продавця передачі придбаного майна, на яке у нього вже виникло право власності; орендодавець має право вимагати по­вернення орендарем майна у зв'язку з закінченням терміну оренди та ін.), про усунення перешкод у користуванні майном другою стороною тощо. Сторона в договорі може також вимагати пере­дачі їй у власність другою стороною майна (наприклад, замовник має право вимагати від підрядника передачі у власність виготов­леного предмета підряду).

Що стосується мір цивільно-правової відповідальності, то вони мають специфіку, оскільки за загальним правилом неодмін­ною умовою у складі цивільного правопорушення є збитки, які виявляються у зменшенні, втраті чи пошкодженні майна[15] . Тому відшкодування завданих збитків спрямовано на відновлення по­рушеного майнового права власника-кредитора, а не безпосередньо на захист права власності, яке вже неможливо відновити.

В практиці може виникнути потреба у застосуванні норм до­говірного права та норм інституту права власності для захисту Права власності. Так, відповідно до ЦК України якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли власник не має права витребувати у нього майно. Це вод­ночас означає, що за таких обставин договір купівлі-продажу збе­рігає свою чинність, а покупець має вважатися законним власни­ком. Іншими словами, сам по собі факт продажу майна не власником не є достатньою підставою для визнання договору купів­лі-продажу недійсним. і лише тоді, коли є підстави для витребу­вання майна за правилами віндикації (якщо майно вибуло з во­лодіння власника всупереч його волі, коли набувач є недобросо­вісним), покупець не набуває права власності на таке майно. Од­нак, на наш погляд, у такому разі обов'язково має визнаватися недійсним договір купівлі-продажу.

В процесі вирішення спору між сторонами договірного зо­бов'язання про повернення контрагенту—власнику майна (на­приклад, техніки, переданої замовником для виконання робіт підряднику) може виникнути необхідність підтвердження у су­довому порядку факту належності цього майна на праві власнос­ті замовнику. Для цього у його позові має бути закладена також вимога про визнання права власності на майно, передане за дого­вором, яка має ознаки речево-правового засобу захисту права власності. Тобто, можливе поєднання у позові вимоги про ви­знання права власності та вимоги про повернення майна, яка ґрунтується на положеннях зобов'язального права.

Складною може виявитися ситуація у тих випадках, коли піс­ля закінчення терміну дії договору чи після його розірвання власнику не було повернуто майно. З цього приводу в п. 6.3 Ін­формаційного листа ВАСУ "Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом" від 31 січня 2001 р. було роз'яснено, що якщо осо­ба володіла майном на законній підставі, яка згодом відпала (на­приклад, у разі закінчення дії договору), то особа є незаконним володільцем, і до неї може бути подано віндикаційний позов. Можна погодитись з твердженням в Інформаційному листі про те, що така особа є незаконним володільцем, але не можна без­застережно погодитись з твердженням про можливість витребу­вання від нього майна лише за віндикаційним позовом, який не може забезпечити, зокрема, відшкодування понесених власником збитків. Так, наймодавець має право вимагати від наймача повер­нення майна при припиненні договору найму на підставі ч.1 ст. 785 ЦК України, оскільки таке повернення є обов'язком наймача. Більше того, неповернення наймачем майна після закінчення дії договору найму є порушенням, за яке наймодавець має також право вимагати відшкодування заподіяних збитків (ч.2 ст. 785 ЦК України).

Підставами виникнення зобов'язань можуть слугувати також заподіяння шкоди (делікт) особі або майну громадянина, а також заподіяння шкоди організації, придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав.

У зобов'язаннях, що виникають внаслідок заподіяння шкоди (статті 1166, 1169-1194 ЦК) визначальну роль у захисті інтересів потерпілих відіграє механізм деліктної відповідальності, для настання , якої необхідно, як правило, встановити склад цивільного правопорушення (шкоду, протиправну поведінку, причинний зв'язок між шкодою і протиправною поведінкою, вину)[16] .

Деліктна відповідальність настає тоді, коли заподіювач шкоди і потерпілий не перебувають у договірних відносинах щодо блага, якому заподіяно шкоду. Основними способами відшкодування шкоди, заподіяної майну особи, слугують: відшкодування її в натурі (надати річ тих самих роду і якості, виправити пошкоджену річ і т. і.) або повне відшкодування заподіяних збитків (ст. 1192 ЦКУ).

Як уже зазначалося, віндикаційний позов може бути поданий, якщо майно збереглося у натурі. Тому коли, наприклад, поруш­ник зіпсував, спожив, відчужив невідомим особам вкрадену річ власник може захистити порушене право, лише звернувшись з позовом про відшкодування вартості цієї речі (ст.1213 ЦКУ), тобто у таких випадках некоректно говорити про захист права власності, оскільки фактично за такими позовами захищається майнове право власника, який втратив право власності на знищене чи втрачене майно. Якщо ж майно частко­во зіпсоване і власник бажає залишити його собі, то він може ви­магати від незаконних утримувачів витребування зіпсованого майна за правилами віндикації та відшкодування збитків, завданих пошкодженням майна. Тому не можна погодитись з імперативною рекомендацією Інформаційного листа ВАСУ "Про деякі і приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом" від 31 січня 2001 р. про те, що якщо майно змінило своє початкове господарське при­значення, то підстав для задоволення віндикаційного позову Немає і власник має право лише на відшкодування збитків. Така рекомендація ВАСУ є сумнівною, адже власник не може бути Позбавлений можливості витребувати з незаконного володіння інших осіб, хоч і пошкоджене, але майно, яке було його влас­ністю.

Зобов'язання, що виникають внаслідок набуття або збере­ження майна без достатньої правової під­стави, врегульовані главою 83 ЦК України. Зміст цього зобов'я­зання полягає в тому, що особа, яка одержала майно за рахунок іншої особи без достатньої підстави, встановленої законом або договором, зобов'язана повернути безпідставно набуте майно цій особі. У разі невиконання цього обов'язку безпідставно одер­жане майно підлягає стягненню у примусовому порядку через суд або арбітражний суд. Ці заходи примусового характеру є ци­вільно-правовою санкцією, для застосування якої необхідно вста­новити факт придбання чи збереження майна без достатніх підс­тав, передбачених законом або договором. Важливою особливіс­тю цього способу захисту є застосування його незалежно від ви­ни зобов'язаної особи.

В юридичній науці визнається, що цей вид позадоговірних зо­бов'язань має назву "зобов'язання з безпідставного збагачення". У ЦК УРСР 1922 р. був самостійний розділ XII "Зобов'язання, що виникають внаслідок безпідставного збагачення". У ЦК УРСР 1964 р. законодавець очевидно з ідеологічних міркувань відмовився від такої термінології і запровадив інститут зобов'я­зань, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав. Безумовно, нова назва виявилася досить складною для вживання і незруч­ною для застосування у судовій практиці.

У юридичній літературі визнається, що зобов'язання з без­підставного збагачення сформувалися ще в Стародавньому Ри­мі[17] . Як стверджує відомий український вчений О. А. Підопригора, вони дістали захист засобами кондикційних позовів: а) позов про повернення незаборгованого; б) позов про повернення май­нового представлення, мета якого не досягнута; в) позов про по­вернення краденого; г) позов про повернення одержаного не­справедливою чи неправильною підставою[18] .

Звичайно, що такі позови у видозміненому вигляді можуть пред'являтися і в сучасний період з урахуванням правил чинного цивільного законодавства України.

Зобов'язання з безпідставного збагачення мають складну юридичну природу. На думку І. Красько, вони являють собою цивільні правовідносини, згідно з якими боржник повинен по­вернути кредиторові майно, яке він одержав без належної підста­ви еквівалентно реально отриманій вигоді.[19] . Наведене визначення могло б бути більш повним, коли б у ньому автор зазначив, що і доходи боржника є безпідставно отриманими.

Під належною правовою підставою слід розуміти придбання майна за належною угодою, у порядку спадкування, на підставі адміністративного акта та іншими підставами, не забороненими законом. Це зобов'язання виникає у разі коли з самого початку не було відповідної правової підстави або вона відпала згодом. Правова підстава, за якою придбано майно, може відпасти, на­приклад, у разі визнання угоди, за якою набувається майно, су­дом чи арбітражним судом недійсною; у зв'яз­ку з введенням в дію нової правової норми, якій надається зворотна сила; у разі скасування вищою інстанцією у порядку нагляду рішення суду чи арбітражного суду, на підставі яких було проведено стягнення на користь позивача.

Безпідставне придбання може мати місце у разі виконання неіснуючого між сторонами обов'язку або коли такий обов'язок існував, але вже був виконаний. Необґрунтованим придбанням може бути і оплата продукції у більшій сумі, ніж вона коштує.

Не вважається безпідставно одержаним і не підлягає витребуванню також майно, передане на виконання зобов'язання до настання строку виконання, адже ст. 531 ЦК України допускає дострокове вико­нання зобов'язання боржником, якщо інше не випливає із зако­ну, договору чи змісту зобов'язання. Не може вважатись безпідставно придбаним: майно за будь-якого дострокового виконан­ня зобов'язання, адже підставою для його передачі є договір; майно, передане на виконання зобов'язання після закінчення строку позовної давності, якщо таке виконання допускається, адже метою зобов'язання є його виконання, на­віть у випадку закінчення строку позовної давності; та інше майно, якщо це встановлено законом.

Щодо безпідставного збереження, то воно має місце, коли певна особа повинна була витратити частину своїх коштів, але не зробила цього, тим самим зберігши їх завдяки витратам іншої особи.

Що стосується розрахунків між сторонами, то потрібно відмі­тити, що їх порядок нагадує порядок відшкодування збитків. У разі неможливості повернути майно в натурі, має бути відшкодо­вана його вартість, яка визначається на момент придбання. Крім того, зобов'язана особа повинна повернути або відшкодувати всі доходи, які вона отримала або могла отримати з того часу, коли дізналася або повинна була дізнатися про безпідставність одер­жання майна.

Таким чином, на відміну від позовів про повернення безпідстав­но придбаного майна, за віндикаційним позовом позивач може витребувати лише ту річ, яка вибула з його володіння.

Зобов'язання з безпідставного придбання чи збереження май­на забезпечують захист майнових прав по-іншому, ніж віндика­ція майна. Головним критерієм розмежування тут має слугувати факт збереження у боржника майна та наявність у нього ознак індивідуальної визначеності чи родових ознак. Тобто, якщо май­но є індивідуально-визначеним і збереглося у боржника в натурі, то власник витребує його за віндикаційним позовом. Якщо ж майно не збереглося в натурі або воно визначено лише родовими ознаками, то потерпілому (власникові) повертається не те саме майно, а лише така сама кількість однорідних речей чи його вар­тість за позовом про витребування безпідставно придбаного чи збереженого майна, причому не буде мати значення спосіб вибут­тя майна з володіння власника (за його волею чи всупереч його волі).

На наш погляд, ефективність засобів захисту інституту без­підставного збагачення може виявитися у разі їх субсидіарного застосування у випадках визнання угод недійсними та неукладеними. За недійсною уго­дою кожна сторона зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а коли неможливо повернути одержане в на­турі — відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом. Тобто у даному випад­ку законодавець не передбачає у застосуванні реституції правових наслідків щодо доходів, одержаних однією чи обома сторона­ми від використання майна. Вирішити долю цих доходів можна за допомогою позову про повернення безпідставно одержаних доходів. Нерідко сторони не вимагають у суді застосування ре­ституції, покладаючись на добровільне повернення -майна, і суд лише визнає угоду недійсною без застосування відповідних пра­вових наслідків. У такому випадку сторони недійсної угоди також можуть забезпечити повернення майна за допомогою меха­нізмів інституту безпідставного збагачення.

Необхідно також розрізняти позови з безпідставного збага­чення і позови з заподіяння шкоди. Першим критерієм для їх розмежування є принцип вини. Так, позов про відшкодування шкоди може бути задоволений, як правило, за наявності вини її заподіювача, в той час як позов про повернення безпідставно придбаного чи збереженого майна — і за її відсутності. Другою ознакою для розмежування зазначених способів захисту є те, що позов про відшкодування шкоди є засобом покладення майнової відповідальності на заподіювача шкоди, а зобов'язання з безпід­ставного збагачення не є засобом відповідальності, адже воно не е деліктним. Як відомо, в основі зобов'язань із заподіяння шкоди, як правило, є делікт, тобто правопорушення, необхідним елемен­том якого є вина[20] , за винятками, прямо передбаченими законом. Крім того, тут завжди є конкретна потерпіла особа. В основі ж зобов'язань з безпідставного придбання чи збереження майна ле­жить факт безоплатного одержання майна за рахунок інших осіб без належної правової підстави, що може бути результатом як правомірних, так і неправомірних дій однієї чи обох сторін[21] . Іно­ді розмежування цих відносин здійснюють лише за принципом вини[22] .

Деліктні зобов'язання та зобов'язання з безпідставного при­дбання чи збереження майна по-різному відновлюють порушену майнову сферу потерпілих. У першому випадку діє принцип пов­ного відшкодування заподіяної шкоди, що є мірою цивільно-пра­вової відповідальності, в другому потерпілому повертаються чи відшкодовуються лише ті втрати, на розмір яких збільшився майновий актив боржника.

В практиці поширені випадки реалізації краденого майна за нижчою ціною, ніж його дійсна вартість. У юридичній літературі пропонується з практичних міркувань звертатися з позовом про відшкодування шкоди, оскільки звернення з позовом про повер­нення безпідставно одержаного майна не забезпечить належного захисту інтересів потерпілого[23] . Однак, якщо вартість краденого майна і вартість його реалізації збігатимуться, то, на наш погляд, у кредитора (потерпілого) є можливість на свій розсуд обрати за­сіб захисту.

В Цивільному кодексі України від 5 червня 1997 існував спосіб повер­нення безпідставно придбаного майна, а саме — стягнення його в дохід держави. Підставою для застосування саме цього способу є наявність у діях особи мети, яка явно суперечить інтересам держави і суспільства.

В юридичній літературі було сформульовано такі умови для стягнення безпідставно придбаного майна в дохід держави:

— дії мають бути протиправними, що порушують інтереси держави і суспільства;

— вчинення таких дій має характеризуватися суб'єктивним наміром порушити закон, тобто необхідно встановити вину особи у формі умислу;

— дії не повинні полягати у вчиненні угод;

— дії не повинні підпадати під дію норм адміністративного і кримінального законодавства, що передбачають конфіскацію без­підставно придбаного майна.

Однак, викладені рекомендації не узгоджуються з розвитком цивільного законодавства. Так, відповідно до ст. 1212 ЦК України, якщо інше не встановлено іншими законами чи правовими актами і не випливає із суті відповідних відносин, правила цієї глави підлягають застосу­ванню також до вимог:

1) щодо повернення виконаного за недійсним правочином;

2) щодо витребування майна власником з чужого незаконного володіння;

3) однієї сторони у зобов'язанні до іншої щодо повернення виконаного у зв'язку з цим зобов'язанням;

4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Таким чином, складачі ЦК України допускають мож­ливість положень про зобов'язання з безпідставного придбання чи збереження майна (безпідставного збагачення) у поєднанні з переліченими вище вимогами. Тобто можна стверджувати, що правила цього правового інституту можуть мати субсидіарне за­стосування до вимог, що ґрунтуються на правилах інших інсти­тутів цивільного права. Думається, що такий підхід заслуговує на підтримку, адже в судовій практиці досить рідкісними є випадки застосування правил, які регулюють відносини з безпідставного придбання чи збереження майна, що зумовлювалося відсутністю необхідних чітких рекомендацій щодо дії цих правил.

Водночас перелік вимог, до яких можуть застосовуватися по­ложення про безпідставне збагачення, можна доповнити іншими вимогами, зокрема вимогами, пов'язаними з визнанням угод неукладеними. Крім того, дещо некоректно сформульовано окремі положення ст. 1212 ЦК України, зокрема щодо вимог про повернення виконаного за недійсним правочином, оскільки створюється враження, що тут не застосовуються загальні поло­ження цивільного законодавства про правові наслідки недійсної угоди. Між тим, у разі визнання недійсною угоди (правочину) насамперед мають застосовуватися правові наслідки, встановлені для недійсних угод, а положення про безпідставне збагачення — лише у разі недостатності положень про недійсність угод.

Наприк­лад, можуть виникнути питання, чи повинні розглядатися без­підставно одержаними доходи від незаконної підприємницької діяльності, хабарництва тощо, чи тут мають застосовуватися інші правові механізми. Справа ще в тому, що таке майно не підлягає кримінально-правовій конфіскації, яка поширюється лише на майно, яке є власністю засудженого. На доходи, одержані зазна­ченим способом право, власності у набувача не виникає.

Висловлена точка зору певною мірою не узгоджується з іс­нуючою судовою практикою. Так, відповідно до п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином і стягнення безпідставно нажитого майна" від 31 березня 1989 р. (з наступними змінами) у справах про хабарництво, спекуляцію, заняття забороненими видами під­приємницької діяльності, порушення правил про валютні опера­ції та про інші корисливі злочини згідно з законом з винних стягується безпідставно набуте май­но. При цьому гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом і визнані речевими доказами, відповідно до п. 4 ст. 81 КПК України передаються у дохід держави.

Ефективність засобів захисту інституту безпідставного збага­чення може проявитися у разі їх субсидіарного застосування у випадках визнання угод недійсними.

Нині інститут зобов'язань з безпідставного придбання чи збе­реження майна за рахунок іншої особи (безпідставного збагачен­ня) ще не посів свого чільного місця у системі зобов'язального права внаслідок абстрактності багатьох його понять, труднощів у виявленні відносин, які мають підпадати під дію його норм.

2.3 Інші засоби цивільно-правового захисту прав власності.

Особлива роль у системі цивільно-правових засобів належить позовам про виключення майна з опису (звільнення майна з-під арешту). В ЦК України 1963 р. такий засіб захисту права власності безпосередньо не передбачений. У ст. 386 ЦПК України закріплена норма про право особи, яка вважає, що описане йно належить їй, а не боржникові, на звернення з позовом про виключення майна з опису без визначення правових ознак тако-позову. Між тим, такі позови досить поширені. З ними звер­нуться особи, які вважають, що до опису майна боржника (під арешт), проведеного уповноваженими законом особами, безпідставно включено належне їм майно. Потреба у поданні такого позову виникає тому, що включення майна до опису та накладення і нього арешту супроводжуються встановленням певних обмежень у його правовому режимі і, нарешті, може призвести до звернення стягнення на нього,

Позивачами (суб'єктом) заяви про виключення майна з опису (звільнення з-під арешту) є особи, які вважають себе власниками (іншими титульними володільцями) майна, безпідставно включеного до опису (підданого арешту), здійсненого у зв'язку з діями третьої особи — боржника.

У справах про виключення майна з опису завжди залучається два або більше відповідачів: боржник і особа, в інтересах якої накладено арешт на майно (в необхідних випадках — особа, якій було реалізовано майно). Коли ж опис проводився для забезпе­чення конфіскації чи стягнення майна на користь держави, від­повідачем притягується відповідний фінансовий орган (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 серпня 1976 р.).

Такі позови можливі як за участю громадян, так і за участю юридичних осіб. Якщо позивачем і відповідачем у спорі є дер­жавні підприємства чи установи, то позовна вимога має форму­люватися про визнання права повного господарського відання або права оперативного управління[24] .

З позовом про виключення майна з опису мають право звер­татися особи, дії яких не спричинили накладення арешту на май­но, але, на думку яких, до опису включено належне їм майно Ними можуть бути члени сім'ї боржника, обвинувачуваного, інші особи. Щодо самого боржника, обвинуваченого, то вони можуть захистити свої інтереси та оспорити законність опису майна під час розгляду справи, порушеної у зв'язку з їх діями.

Предметом такого позову є матеріально-правова вимога влас­ника (титульного володільця) визнати його право власності на майно, виключити його з опису (звільнити з-під арешту), а якщо воно було вилучене, то і про повернення його зберігачами.

Підставою такого позову слугують факти, пов'язані з належ­ністю майна позивачеві та обставинами перебування цього майна у особи, у якої проведено опис майна (накладено арешт).

Умовами задоволення матеріально-правових вимог позивача має бути встановлення факту належності майна позивачеві та безпідставність включення такого майна до опису майна боржника та накладення на нього арешту,

В судовій практиці особливо поширені позови про виключення майна, яке становить спільну власність позивача й відповідача. У таких випадках суду належить визначити частку позивач в спільному майні і вилучити її з опису, оскільки зверненню стягнення чи можливої конфіскації підлягає лише те майно, яке власністю боржника, обвинуваченого чи засудженого.

Щодо визнання позову про виключення майна з опису само­стійним речевим позовом про визнання права власності, то для такого твердження немає достатніх підстав, оскільки звернення до суду лише з вимогою про визнання права власності на описа­не майно не може забезпечити виключення його з опису. Тому, як правило, в позові мають міститися дві вимоги: про визнання права власності (володіння) на описане майно та виключення його з опису. Власне про це прямо зазначено в ст. 385 ЦПК України, згідно з якою, особи, які вважають, що описане майно належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з по­зовом до стягувача і боржника про визнання права на описане майно і про виключення цього майна з опису.

Позов про визнання права власності є речево-правовим засобом захисту права власнос­ті. В юридичній літературі існують різні погляди на правову при­роду даного позову. Так, вважається, що позов про визнання пра­ва власності є;

1) позовом, що супроводжує віндикаційний позов[25] ;

2) видом негаторного позову^[26] ;

3) самостійним позовом[27] .

Висловлені погляди свідчать про неоднозначність правової природи позову про визнання права власності. Проте усі вони можуть бути певною мірою прийнятними, але залежно від кон­кретних обставин справи. Ця проблема зумовлена відсутністю його безпосереднього законодавчого закріплення серед засобів захисту права власності, предметом вимог позивача та особливіс­тю його застосування в судово-арбітражній практиці. Як уже за­значалося, законодавець передбачив можливість захисту шляхом визнання цивільних прав. Звичайно, що одним із таких суб'єк­тивних прав є право власності, а відтак може виникати потреба у його юридичному підтвердженні у судовому порядку. І хоч за­конодавець проголошує принцип правомірності володіння май­ном (ст. 48 Закону України "Про власність"), якщо інше не буде встановлено судом, досить часто виникає потреба дану презумпцію не лише підтвердити, а й зафіксувати судовим рішенням власника (іншого титульного володільця) майна.

Важливо зазначити, що позов про визнання права власності На майно необхідний позивачеві тоді, коли в інших осіб виника­ють сумніви щодо належності йому цього майна, створюється ,нееможливість реалізації позивачем свого права власності у зв'язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних правовстановлювальних документів на жилий будинок, автомашину тощо. За таких обставин, коли суб'єктивне право власності ще безпосе­редньо іншими особами не порушено, особа може звернутися до суду з позовом про визнання права власності, який матиме самостійне правове значення і вимагатиме винесення якогось зобов’язуючого рішення для інших осіб, оскільки у цьому випад­ку навіть відсутня така сторона, як відповідач.

Водночас можливі позови про визнання права власності, в яких є конкретні відповідачі. Такими можуть бути позови одного з подружжя про визнання права роздільної чи спільної власності на те чи інше майно, позови про визнання права власності на майно, створене відповідно до договорів про сумісну діяльність, якщо це право не визнається співвласником (співвласниками), учасником (учасниками) такого договору.

Отже, позивачем позову про визнання права власності (суб'єктом вимог про визнання права власності) може бути будь-яка особа (фізична, юридична, держава, територіальна громада), яка вважає себе власником (суб'єктом права повного господарського відання або права оперативного управління) певного май­на, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб, претензіями на це майно третіх осіб, необхідністю одер­жати правовстановлювальні документи.

Відповідно відповідачем такого позову (суб'єктом обов'язку визнати право власності позивача) може бути будь-яка особа, яка сумнівається у належності майна позивачеві або не визнає за по­зивачем права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин. Однак складною є ситуація, в ⁽ якій відсутні треті особи, які безпосередньо піддають сумніву наявність у особи права власності на майно чи самі претендують на ' це майно. Тобто виникає ситуація, у якій відсутній відповідач, який міг би бути змушений примусово виконати обов'язок, а від­так, начебто не існує спору. І це дійсно так. Але право власності є абсолютним правом, і воно має захищатися абсолютними речевими засобами захисту.

Переважна частина цивільно-правових угод опосередковує обіг майна (товарів), яке належить стороні (сторонам) на праві власності. Однак не можуть забезпечити правомірний перехід мінна від однієї особи до іншої ті угоди, які визнаються недійсними. Так, недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемляє особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

Визнання угод недійсними та застосування правових наслідків їх недійсності є одним із засобів захисту багатьох суб'єктивних цивільних прав, який дуже поширений у судово-арбітражній практиці і супроводжується виникненням значних проблем при і "огляді справ даної категорії. Адекватно відреагував на наяв­ність цих проблем Пленум Верховного Суду України, який ще 28 квітня 1978 р. прийняв постанову "Про судову практику в ' правах про визнання угод недійсними"[28] , що діє і нині з відповідними змінами.

Щоб визначити особливості захисту права власності засобом визнання угод недійсними, який є водночас засобом захисту і інших цивільних прав, необхідно встановити найважливіші елементи такої матеріально-правової вимоги, оформленої у вигляді позову. Звичайно тема обраного дослідження не потребує аналізу всіх питань інституту визнання угод недійсними. За таких обставин доцільно зосередити увагу на тих питаннях, розгляд яких. сприятиме виявленню суб'єктів звернення з такими вимогами предмет цих вимог, умови задоволення позову та особливості ви рішення цієї категорії справ.

У цивільно-правовій науці усталеною є класифікація недійсних угод за ступенем їх недійсності та відповідний поділ їх на нікчемні (абсолютно недійсні) та заперечні (відносно дійсні). Такий поділ має певне практичне значення, оскільки перша категорія угод є вже недійсною з моменту їх укладення. Однак для констатації цього факту необхідне судове рішення, оскільки чинне законодавство поки що не надає учасникам нікчемної угоди права самостійно визнавати її недійсною і навіть вносити до неї зміни щодо усунення суперечностей закону.

Відсутність у чинному законодавстві переліку осіб, які можуть звертатися з позовами про визнання угод, віднесених до категорії нікчемних, недійсними звичайно створює для судів певну невизначеність. Тому Президія ВАСУ у своїх Роз'ясненнях від 12 березня 1999 р. зазначила: "Якщо чинне законодавство не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням угод недійсними, арбітражному суду для вирі­шення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами ст. 2 АПК України, з якої випливає, що крім контрагентів за договором, прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує ця угода".

Практично неможливо дати вичерпний перелік конкретних осіб, які мають право звертатися до суду, арбітражного суду з ви­могами про визнання угод недійсними. Це питання має вирішуватися з урахуванням цивільного, цивільно-процесуального, арбітражно-процесуального законодавства та окремих законодав­чих актів.

Вважаємо, що захищати свої цивільні права та права інших осіб, у тому числі право власності, шляхом звернення з позовом про визнання угод недійсними можуть як самі учасники такої угоди, так і інші заінтересовані фізичні та юридичні особи, які вважають свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, і якщо є відповідний безпосередній правовий зв'язок між цими особами і учасниками угоди чи її предметом, а також ті особи, які прямо уповноважені звертатися до суду з такими заявами. Ця обставина якраз і підтверджує наявність переваг у застосуванні цього засобу

Позивачі можуть звертатися до суду лише з вимогами про ви­знання угоди недійсною без визначення її правових наслідків. За таких обставин у суду немає правових підстав застосовувати ті чи інші правові наслідки недійсності угоди. Однак позивач не по­збавлений права у майбутньому звернутися з позовом про витре­бування майна, повернення безпідставно збереженого майна чи відшкодування витрат, втрат чи пошкодження майна.

Таким чином, предметом позову про визнання угоди недій­сною є матеріально-правова вимога позивача про встановлення факту відсутності правовідносин між учасниками угоди та засто­сування відповідної реституції, відшкодування одержаного, витрат чи втрат, стягнення майна в дохід держави. Предмет такого позову може складатися також лише з першої частини вимоги.

З цього приводу дещо не збігається практика загальних та ар­бітражних судів. Так, Президія ВАСУ в Роз'ясненнях від 12 бе­резня 1999 р. вказала, що чинне законодавство (ст. 58 АПК) не виключає права позивача об'єднати в одній позовній заяві вимоги про визнання угоди недійсною з вимогою повернути одержане цією угодою в натурі або про відшкодування у грошах. У цьому разі відповідач має право подати зустрічний позов про витребування належного йому майна або про відшкодування у грошах (п. 18).

Перевагою позову про визнання угоди недійсною є те, що позивачами тут можуть бути як учасники такої угоди, так і інші заінтересовані особи, за винятками, прямо передбаченими законом. З таким позовом можуть також звертатися і акціонери у разі порушення їх права на при дбання акцій.

Таким засобом захисту своїх прав можуть скористатися спадкоємці, які звертаються з позовами про визнання недійсним за повіту, у зв'язку з невідповідністю його вимогам закону і за яким майно заповідалося стороннім особам.

Підставою для позову про визнання угоди недійсною є посилання позивача на положення угоди, що не відповідають вимогам того чи іншого закону. Доведеність у суді фактів, на які посилається позивач, як підстави визнання угоди недійсною, надає суду право визнати оспорювану угоду недійсною. Президія ВАС У в Роз'ясненнях від 12 березня 1999 р. у зв'язку з цим за значила, що арбітражний суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; право здатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправе мірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного розв'язання спору (п. 1). Подібні рекомендації дат. в постанові Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р., в якій однак не розкривається зміст конкретних обставин, з якими закон пов'язує недійсність угоди.

У чинному законодавстві містяться норми, якими передбачаються особливості захисту права власності учасників прав спільної власності; осіб, визнаних безвісно відсутніми або померлими; осіб, права яких порушені внаслідок втручання орган і публічної влади у здійснення правомочностей власника; власників, права яких порушено внаслідок технологічних та екологічних катастроф, а також в інших випадках, зумовлених особливим складом уповноважених і зобов'язаних осіб та надзвичайними обставинами.

Цивільне законодавство визначає особливості реалізації правомочностей співвласниками та правові засоби розв'язання можливих між ними спорів. Так, у співвласників може виникнути потреба у припиненні права спільної власності. Вони це можуть зробити, зокрема, шляхом виділення своєї частки зі спільнот майна (його поділу).

Згідно зі ст. 357 ЦК України кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділення своєї частки зі спільного майна. Якщо угоди про спосіб виділення не буде досягнуто, то за позовом учасника майно ділиться в натурі, коли це можливо без нерозмірної шкоди для його господарського призна­чення. А якщо це неможливо, то власникові, що виділяється. присуджується грошова компенсація.

В Законі України "Про власність", однак, нічого не сказане про право співвласника на виділення зі спільної власності (її поділ) та порядок його реалізації. Ця прогалина заповнена лише щодо окремих різновидів спільної сумісної власності, зокрема стосовно сумісної власності подружжя.

Спільна власність подружжя може також бути припинена шляхом її поділу відповідно до вимог Кодексу про шлюб та сім'ю України. За загальним правилом, у разі поділу майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. У той же час суд може відступити від засад рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Подружжя може самостійно поділити майно. У разі ж недосягнення між ними згоди щодо поділу майна за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з ураху­ванням їхньої вартості та частки кожного з подружжя у спільно­му майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з них його частку грішми. При цьому суд також враховує інтереси непов­нолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, які мають бути зазначені у судовому рішенні. Може мати особливості поділ окремих видів майна (жилих будинків, квартир, часток (паїв) у господарських товариствах тощо).

Законодавець встановлює для учасників спільної часткової власності додаткові гарантії на випадок відчуження одним з них частки у спільному майні стороннім особам. Так, при продажу частки у спільній власності сторонній особі решта учасників .спільної часткової власності має право привілеєвої купівлі частини, що продається за ціною, за якою вона продається і на інших рівних умовах, крім продажу з прилюдних торгів.

Відповідно до ст. 362 ЦК України продавець частки у спільній власності зобов'язаний повідомити в письмовій формі інших учасників спільної власності про намір продати свою частку сторонній особі з зазначенням ціни та інших умов продажу. Прода­вець має право продати свою частку сторонній особі у таких випадках:

1) коли всі інші учасники спільної власності відмовляться здійснити право привілеєвої купівлі;

2) коли співвласники не ' здійснять цього права протягом 1 місяця — стосовно будинку чи , 10 днів — стосовно іншого майна — з дня одержання ними повідомлення.

Продавець має право вибору покупця у разі, якщо ; кілька учасників виявили бажання викупити його частку.

У разі коли продавець частки у спільному майна порушив зазначений порядок продажу, інший учасник спільної власності має право звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов'язків покупця протягом трьох місяців[29] . Однак у законодавстві нічого не сказано про те, чи повинна визнаватись недійсною попередня угода про відчуження частки у спільні ч власності з порушенням права привілеєвої купівлі. Не орієнтує суди на визнання такої угоди недійсною і Пленум Верховного Суду України у постанові "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" від 22 грудня 1995 р. Натомість у цій постанові зазначається, що при розгляді позову про переведення на підставі ст. 362 ЦК України прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним ;і порушенням права привілеєвої купівлі частки у спільній частко­вій власності, слід з'ясувати платоспроможність позивача. Доказом цього може бути внесення позивачем на депозитний рахунок суду суми дійсної вартості частки. Але, на наш погляд, за такого підходу може зберігатися правова невизначеність тоді, коли до говір був оформлений письмово та нотаріально посвідчений, г якому чітко визначаються його сторони. Тому вважаємо, що прийняттю рішення про переведення прав та обов'язків має передувати прийняття рішення про визнання договору купівлі-продажу частки у спільній власності недійсним в частині умов про особу покупця та інших умов, пов'язаних з особою покупця.

Якщо ж оцінювати правову природу позову про переведення прав і обов'язків покупця на співвласника, то його не можна ви знати засобом захисту права власності, адже співвласник, який виявив намір придбати відчужену без його згоди частку, не є її власником. Тому такий позов необхідно розглядати як засіб захисту права на власність.

Отже, основними спеціальними засобами захисту прав спільної власності є позови про поділ спільної власності, про ви діл частки у спільній власності, про встановлення порядку користування спільним майном.

При цьому у таких позовах можуть міститися також вимоїн про визнання за позивачем права на певну частку у спільні власності, що надає таким вимогам ознак речево-правового захисту права власності.

Тривала безвісна відсутність громадянина створює невизначеність правовідносин, учасником яких він був; його кредитори не знають, як і від кого вимагати виконання зобов'язань безвісно відсутнього. Найважливішою метою у такій ситуації є охорон, майнових інтересів самого відсутнього. Адже його майно залишилося без нагляду. Тому законодавець створив інститут ви­знання громадянина відсутнім та оголошення громадянина по­мерлим.

Громадянин може бути визнаний судом безвісно відсутнім, Якщо протягом одного року в місці його постійного проживання немає відомостей про місце його перебування (ч. 1 ст. 43 ЦК).

У разі визнання громадянина безвісно відсутнім над його майном встановлюється опіка. За заявою заінтересованих осіб, орган опіки і піклування може призначити опікуна для охорони майна відсутнього громадянина та управління ним і до закінчен­ня одного року з дня одержання останніх відомостей про місце його перебування (ст. 44 ЦК).

3 майна особи, визнаної безвісно відсутньою, видається утри­мання громадянам, яких ця особа зобов'язана була за законом утримувати, погашається заборгованість за іншими зобов'язаннями.

Отже, вживаючи заходів щодо охорони майна безвісно відсутнього, суд здійснює захист його прав, допускаючи можливість його з'явлення. Тому у разі з'явлення чи виявлення місцеперебування безвісно відсутнього суд скасовує свої попередні рішення,(ст. 45 ЦК) і знімає опіку над майном.

Рішення суду про оголошення громадянина померлим приймається відповідно до вимог ст. 46 ЦК України. Щодо юридичних наслідків такого судового рішення, то вони збігаються з на­слідками, передбаченими у разі смерті громадянина:

1) відкривається спадщина;

2) припиняється шлюб;

3) припиняються зо­бов'язання, пов'язані з громадянином, оголошеним померлим;

4) певні особи набувають право на отримання пенсій як і при ви­гнанні громадянина безвісно відсутнім.

Законом (ст. 48 ЦК) передбачено також наслідки, пов'язані зі з'явленням громадянина, оголошеного померлим. У цьому випадку суд скасовує своє попереднє рішення, а громадянин набуває права вимагати:

1) повернення майна, що збереглося і безоплатно перейшло до особи після оголошення громадянина померлим;

2) повернення майна, що збереглося і перейшло за сплатними угодами до інших осіб у разі коли вони знали, що громадянин, оголошений померлим, є живим;

3) у випадку переходу майна до держави в порядку спадку­вання і його реалізації — повернення суми, вирученої від реалі­зації цього майна.

Цілком очевидно, однак, що для реалізації громадянином, Який після оголошення померлим повернувся, захисту своїх май­нових прав недостатньо лише самого рішення суду про скасуван­ня попереднього рішення на підставі ст. 48 ЦК України. Адже треті особи можуть не повернути власникові майно, не відшкоду­вати його вартість добровільно. Малоймовірно, щоб у справі про скасування рішення про оголошення померлим розглядалися водночас і вимоги про повернення майна. Перед власником може постати проблема визначити зміст матеріально-правових вимог та обґрунтувати їх. Тому постає питання про правову природу передбачених ст. 48 ЦК України трьох засобів захисту майнових прав, а врешті воно зводиться до того, чи достатньо у позові по­силатися на положення цієї статті, чи необхідно також залучати положення інших інститутів цивільного права, у тому числі про віндикаційний позов. Щоб дати відповідь на це питання, необхід­но детальніше проаналізувати варіанти захисту.

Так, зміст положень ст. 48 ЦК України про порядок повер­нення майна прибулим власником дає підстави припустити, що в даному випадку передбачено правові наслідки, аналогічні пра­вовим наслідкам, встановленим ст. 387 ЦК щодо віндикації май­на власника, правда з тією особливістю, що у першому випадку йдеться про витребування майна, а в другому — про повернення майна.

Таким чином, є всі підстави ствер­джувати, що в ст48 ЦК передбачені самостійні спеціальні за­соби захисту прав власників — громадян, які з'явилися після оголошення їх померлими, на жаль, положення ст. 48 про повер­нення майна, на наш погляд, не можуть забезпечити належний захист прав власника в деяких ситуаціях.

Так, очевидно, що положення ст. 22 ЦК щодо повернення без­оплатно одержаного майна розраховані на застосування незалеж­но від факту добросовісності набувача такого майна. Якщо це так, то не зрозуміло, чому законодавець не передбачив для гро­мадянина права вимагати від недобросовісного набувача (який знав, що громадянин, оголошений померлим, є живим) відшко­дування вартості використаного майна та одержаних доходів.

Законодавець передбачив обов'язок недобросовісного набува­ча повернути оплатно одержане майно громадянинові, але не пе­редбачив правових наслідків у разі відсутності майна у такого набувача та порядку розрахунків у разі одержання набувачем до­ходів чи здійснення витрат з утримання майна.

Отже, у практиці може виникнути чимало проблем щодо захисту прав громадянина, який повернувся після оголошення померлим. Проте, на наш погляд, не існує правових перешкод для субсидіарного застосування норм інших інститутів цивільно­го права, що регулюють порядок віндикації майна, зобов'язання з безпідставного придбання чи збереження майна, деліктні зо­бов'язання.

Наприклад, у разі з'явлення громадянина, оголошеного по­мерлим, він має право вимагати повернення майна, що збереглосяі безоплатно перейшло до особи після оголошення його по­мерлим, як безпідставно збереженого, а щодо майна, що збереглося і перейшло за сплатними угодами до інших осіб у разі коли вони знали, що громадянин, оголошений померлим, є живим, Витребування цього майна за віндикаційним позовом.

Засоби захисту прав власників у випадках втручання державних органів у здійснення власником його правомочностей та ви­дання державними органами актів, які порушують права власни­ків, застосовують як при неправомірному, так і при правомірно­му заподіянні державними органами збитків власникам.

Особливістю цього способу захисту є те, що відповідачами виступають державні органи, наділені владними повноваження­ми. Тобто це означає можливість відповідальності держави за прийняття її органами рішень, що порушують право власності, причому незалежно від того, чи законні вони, чи ні. Цей спосіб захисту був запроваджений Законом України "Про власність".

Важливою загальною гарантією захисту прав власників є встановлення обов'язку державних органів у разі порушення Прав власників відшкодувати заподіяні збитки у повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення Права власності, включаючи неодержанні доходи (п. 4 ст. 48 Зако­ну України "Про власність).

Так, згідно з п. 4 ст. 48 Закону України "Про власність" у разі прийняття Україною законодавчого акта, який припиняє право власності, держава відшкодовує власникові заподіяні збитки у повному розмірі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи неодержанні дохо­ди. Громадянин не може бути позбавлений права власності на зе­мельну ділянку поза його волею інакше, як на підставі рішення суду. Вилучення земельної ділянки за рішенням суду здійсню­ється, якщо це необхідно для задоволення державних і громад­ських потреб. Захист прав власника земельної ділянки у цьому разі відбувається шляхом надання йому іншої рівноцінної за якістю земельної ділянки. Крім того, заподіяні цим вилученням збитки підлягають відшкодуванню на загальних підставах (ст. 51 Закону України "Про власність"). Зміст цієї статті дає підстави вважати, що вона стосується лише власників-громадян.

Відповідно до ст. 52 Закону України "Про власність" припи­нення права власності на будинок, інші будівлі, споруди або на­садження у зв'язку з вилученням земельної ділянки, на якій вони розташовані, допускається лише у випадках і порядку, встанов­лених законодавчими актами України і з попереднім відшкоду­ванням збитків, причому лише за згодою власника. У разі незго­ди власника на вилучення земельної ділянки рішення не може бути виконано до розв'язання спору судом, арбітражним судом або третейським судом.

За ст. 56 Закону не допускається втручання державних орга­нів у здійснення власниками чи титульними володільцями їх правомочностей щодо володіння, користування та розпоряджен­ня своїм майном або встановлення непередбачених законодав­ством додаткових обов'язків чи обмежень. За шкоду, заподіяну неправомірним втручанням державних органів, на них поклада­ється відповідальність в обсязі, передбаченому п. 4 ст. 48 Закону.

Статтею 57 Закону України "Про власність" також встановле­но, що у разі порушення прав власника чи титульного володіль­ця щодо володіння, користування чи розпорядження належним їм майном, заподіяного в результаті видання акта органом дер­жавного управління або місцевим органом державної влади, та­кий акт визнається недійсним за позовом власника чи особи, права якої порушено. Заподіяні цими діями збитки відшкодову­ються за рахунок коштів, які є в розпорядженні відповідного ор­гану влади або управління в розмірі, передбаченому п. 4 ст. 48 Закону. Частина 2 ст. 394 проекту передбачає також можливість власника вимагати відновлення становища, в якому він перебу­вав до прийняття цього акта, а вже в разі неможливості віднови­ти попереднє становище (майно втрачене, знищене тощо) влас­никові відшкодовуються збитки. Але в даному випадку йдеться вже не про захист права власності, а про захист майнових інте­ресів власника.

В юридичній літературі заподіяння шкоди виданням акта, ви­знаного недійсним, розглядається як деліктна відповідальність, настає за ст. 1175 ЦК України[30] .

Думається, що для застосування власником перелічених засобів захисту своїх майнових прав необов'язковою є наявність ви державного органу. Головне, щоб був встановлений факт про­типравного порушення цивільних прав. Власне до такого виснов­ку можна дійти в результаті аналізу Роз'яснень Президії ВАСУ "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів" від 26 січня 2000 р.[31] . Згідно з п. 2 цих Роз'яснень підставами для ви­знання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та (або) визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, а також порушення таким актом прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Тобто на ці від­носини не повинні повністю поширюватися правила про делікт­ну відповідальність, зокрема в частині умови про вину.

Власник жилого будинку має право на компенсацію, пов'яза­ну із зниженням цінності будинку, спричиненим діяльністю під­приємств, установ, організацій, у тому числі такою, що призвела до зниження рівня шумової та екологічної захищеності території. У цьому разі власник майна має право на компенсацію зниження цінності будинку (ст. 53 Закону).

Відповідно до ст. 54 Закону у разі технологічних і екологіч­них катастроф та за інших обставин надзвичайного характеру, що виключають можливість здійснення власником його прав що­до володіння, користування і розпорядження майном, йому від­шкодовується у порядку, встановленому законодавством Украї­ни, вартість майна в обсязі, передбаченому п. 4 ст. 48 Закону, або передається у власність інше рівноцінне майно.

Конституція і Закон України "Про власність" встановлюють гарантії від примусового вилучення майна у власників, зокрема громадян. Конфіскація може бути застосована лише за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Вод­ночас Конституція України допускає можливість примусового сплатного вилучення майна. Так, це можливо щодо об'єктів пра­ва приватної власності лише як виняток з мотивів суспільної не­обхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, а також в умовах воєнного чи надзвичайного стану з наступним повним відшкодуванням вартості примусово відчужених об'єктів (ст. 41 Конституції).

У ст. 55 Закону України "Про власність" конкретизовано ви­падки позбавлення права власності і закріплено загальний прин­цип оплатності вилучення майна. Так, за обставин надзвичайно­го характеру (у разі стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій) майно в інтересах суспільства за рішенням органів державної влади може бути вилучено (реалізовано) у власника в порядку і на умовах, встановлених законодавчими актами України з випла­тою його вартості. Допускається сплатне вилучення майна у власника за рішенням суду чи іншого компетентного органу (службової особи) в інших випадках, передбачених законом.

Закон України "Про власність" допускає конфіскацію майна не лише. за судовим рішенням, а й на підставі рішення компе­тентного органу (службової особи), що не узгоджується з Кон­ституцією України.

Не викликає заперечень допустимість вилучення майна влас­ника при зверненні стягнення на це майно за зобов'язаннями власника у випадках і в порядку, встановлених законодавством (ст.55 Закону України "Про власність").

Висновк и

В даній дипломні роботі, тема якої "Цивільно-правовий захист права власності", ми розглянули наступні питання: витребування майна власником з чужого незаконного володіння; витребування цінних паперів на пред’явника; захист прав власника від порушень, не поєднаних з позбавленням володіння; інші засоби цивільно-правового захисту права власності. Висвітливши ці питання в даній дипломні роботі і давши визначення окремим поняттям можна зробити висновки про значення захисту права власності.

Захисту права власності наш законодавець завжди приділяв велику увагу, оскільки власність громадян, колективна та державна власність є основою розвитку Української держави. Отже, коли здійснюється захист зазначених форм власності, йдеться, по суті, про захист основ нашого суспільства, Необхідність всебічного захисту власності громадян зумовлюється ще й тим, що вона безпосередньо має задовольняти їхні матеріальні та культурні потреби.

Переважна більшість громадян виконують свої конституційні обов’язки: берегти і зміцнювати колективну та державну власність, поважати права та інтереси інших громадян, у тому числі їх право власності. Однак є ще багато осіб, які порушують зазначені обов’язки. До них застосовуються не тільки засоби виховного характеру, а й примусу.

Значне місце в Законі України “Про власність” посідають норми, які передбачають гарантії та захист права власності. В основному це цивільно-правові норми, які мають бути підставою для дальшого вдосконалення саме цивільно-правового захисту права власності.

Слід підкреслити, що на захист права власності спрямовані норми не тільки цивільного, а й інших галузей права, зокрема кримінального, адміністративного, трудового тощо.

Цивільно-правовий захист права власності здійснюється своїми особливими методами відмінними від кримінально - та адміністративно-правових. Цивільно-правовий захист крім загальної мети для всіх методів захисту права власності - виховання громадян у дусі дбайливого ставлення до власності - переслідує ще й особливі цілі, властиві саме цивільно-правовим методам захисту. Такою специфічною метою є прагнення відновити порушені права, попередній майновий стан особи, права якої порушено.

Якщо у власника вкрадено річ, він може пред’явити позов про її витребування. Коли хтось заважає власнику користуватися своєю річчю, він може пред’явити позов про усунення перешкод у користуванні нею. Якщо власник не може витребувати з якихось причин річ, що вийшла з його володіння, він може при наявності певних умов вимагати відшкодування завданих йому збитків і таким чином відновити свій попередній майновий стан. Отже, в усіх цих випадках йдеться про відновлення попереднього майнового стану особи, права якої порушено.

У цій галузі права розглянуті лише позови "речового" характеру, спрямовання на захист права власності, які на відміну від зобов’язально - правових характеризуються перед усім тим, що власник не перебуває з порушником його прав у договірних чи інших зобов’язальних правовідносинах.

Список використаних джерел

1. Конституція України. Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року. Відомості Верховної Ради України, 1996, № ЗО, ст. 141.

2. Цивільний процесуальний кодекс України, Закон Української РСР від 18 липня 1963 р. - Відомості Верховної Ради УРСР, 1963, № ЗО, ст. 464..

3. Про власність. Закон України від 7 лютого 1991 р. - Відомості Верховної Ради Української РСР, 1991, X" 20, ст. 249.43.

4. Про захист від недобросовісної конкуренції. Закон України від 7 червня 1996 р. - Відомості Верховної Ради України, 1996, № 36, ст. 164.

5. Про охорону прав на винаходи і корисні моделі. Закон України від 15 грудня 1993 р. - Відомості Верховної Ради України, 1994, № 7, ст. 32

6. Про охорону прав на промислові зразки. Закон України від 15 грудня 1993 р. - Відомості Верховної Ради України, 1994, № 7, ст. 34.

7. Про охорону прав на знаки для товарів і послуг. Закон України від 15 грудня 1993 р. - Відомості Верховної Ради України, 1994, № 7. Ст. 36.34.

8. Про авторське право і суміжні права. Закон України від 23 грудня 1993 р. - Відомості Верховної Ради України, 1994, № 13, ст. 64.65.

9. Про введення в дію Закону України «Про внесення змін і допов­нень до деяких законодавчих актів України щодо охорони інтелектуальної власності». Постанова Верховної Ради України від 28 лютого 1995 р. - Ві­домості Верховної Ради України, 1995, № 13, ст. 86.

10. Цивільний кодекс України К.: Школа, 2003р.

11. Цивільний Кодекс Української РСР. Затверджений законом від 18 липня 1963 року. Офіційний текст із змінами та доповненнями за станом на 4 березня 1996 року // Кодекс України. - 1996. №2.

12. Цивільне право. Частина перша. К.: Вентурі, 1997р.

13. Калмиков Ю.Х. Вопросы применения гражданско-правовых норм. - Саратов., 1976.

14. Гражданское право. Ч. 1. - М.: Тейс, 1996р.

15. Цивільне право. Дзера О.В. Київ 2002р.

16. Цивільне право: навч. посібник для студентів юридичних вузів та факультетів. А.О. Підопригора, Д.В. Боборова та ін. - К.: Вентурі., 1997р. - 544с.

17. Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України: навч. посібник – К.:Наук.думка,2000

18. Бойко М.Д., Співак В.М., Хазін М.А. Цивільно – правові документи. – К.: Наук.думка,2000.

19. Гражданское и семейное право Украины: Учеб.-практич. Справочник / под ред. Е.А. Харитонова. – Х.: Одисей,2000.

20. Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузніцової. – К.: Юрінком Інтер, 1999

21. Власник і право власності. — К., 1994.

22. Гражданское право. — М., 1998. - 4.2.

23. Ромовская 3. В. Защита в советском семейном праве. — Львов, 1985.

24. Гражданское право. — М., 1998. — Ч. 1

25. Юридичний довід­ник. - К., 1996.

26. Елисейкин П. Ф. Правоохранительнне норми: Понятие, виды, структура // Защита субьективных прав и гражданское судопроизводство. — Ярославль,

27. Крашенинников Е. А. Структура субьекгивного права и право на защиту //;

28. Ромовская 3. В. Защита в семейном праве. — М., 1998.

29. Советское Гражданское право. — Харьков, 1983. — Ч. 1.

30. "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності". — Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 2 квітня 1994 р.

31. Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України. — К., 1996. — № 1.

32. Скворцов О. Ю. Вещные иски в судебно-арбитражной пракгике. -М., 1998.

33. Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суд України. - 1995. - № 34.

34. Луць В. В. Контракти у підприємницькій діяльності. — К., 1999.

35. Агарков М. М. Возникновение обязательств из причинений вреда // Гражданское право. — М., 1944.

36. Антимонов Б. С. Значение вины погерпевшего при гражданском правонарушении. — М., 1959;

37. Серебровский В. Й. Обязательства, возникающие из причинения вреда // Советское гражданское право. — М., 1950.

38. Смирнов В. Т., Собчак А. А. Общее учение о деликтных обязательствах в совстском гражданском праве. — Л., 1983;

39. Красавчиков О. А. Возмещение вреда, причияенного источником повышенной опасности. — М., 1966;

40. БеляковаЛ. М. Имущественная ответственность за причинение вреда.— М., 1979; Боброва Д. /).

41. Проблемы Деликтной ответственности в советском гражданском праве. — Харьков, 1988.

42. Красько И, Неосновательное приобретение и сбережение имущества // Бизнес. - 1999. - 15 марта. - № 11 (322)

43. Толстой Ю, К. Обязательства из неосновательного приобретения или сбережения имущества // Вестник ЛГУ. — 1973. — № 5.

44. Флейшиц Е. А. Обязательства из причинений вреда и неосновательного обогащения. — М., 1951.

45. Иоффе О. С. Обязательственное право. — М., 1975.

46. Советское градсданское право / Под ред. В. А. Рясенцева. — М., 1965. — Т. 1.

47. Венедиктов А. В, Гражданско-правовая охрана социалистической собст-венности в СССР. - М.-Л., 1954.

48. Ерошенко А.А. Личная собственность в гражданском праве.

49. Постанови Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах. іт-№5.-

50. Єрьоменко Г. В. Цивільно-правові засоби захисту прав осіб від неправо­мірних актів органів влади і управління: Автореф. дис. канд. юр. наук. — Харків, 1994.

51. Інформаційний вісник Вищого арбітражного суду України. — 2000

52. Агарков М. М. Обязательство по советскому гражданскому праву. — 1940.

53. Матвеев Г. К. Вина в советском гражданском праве. — К., 1951.

54. Иоффе О. С. Ответственность по советскому гражданскому праву. — Л.„ 1955.

55. Яичков К. К. Система обязательств изпричинений вреда в советском праве // Вопросы гражданского права. — М., 1957.

56. Красавчиков О. А. Юридические факты в советском гражданском праве. — М., 1958.

57. Малеин Н. С. Имущественная ответстнснность в хозяйственннх отношениях. ~ М., 1968.

58. Гражданское право: Учебник: В 2 т. / Под ред. Е. А. Суханова. — М., 1993. — Т. 1.

59. Брагинский М. Й., Витрянский В. В. Договорное право. Общие положения. - М., 1997.

[1] Гражданское право. — М., 1998. — Ч. 1 — С. 270; Юридичний довід­ник. - К., 1996. — С. 493.

[2] Елисейкин П. Ф. Правоохранительнне норми: Понятие,виды, структура // Защитасубьективных прав и Гражданское судопроизводство. — Ярославль, ІУ77; Крашенинников Е. А. Структура субьекгивного права и право на защиту //; Ромовская 3. В. Защита в семейном праве. — М., 1998. — С. 280—281.

[3] Советское Гражданское право. — Харьков, 1983. — Ч. 1. — С. 248.

[4] Цивільне право України. — К., 1999. — Кн. 1 — С. 70.

[5] Гражданское право. — Санкт-Петербург, 1996. — Ч. 1 — С. 73—74.

[6] Толстой Ю. К. К теорииправоотношений. — Л., 1959. — С. 22—31; Граж-ланское право. — М., 1998. — Т. 1. — С. 89.

[7] Алексеев С. С. Структура советского ірава. - М, 1975. - С. 92-42.

[8] Цивільне право України. - К., 1999. - Ч. 1. - С. 300-302.

[9] Советскоегражданское право. — Харьков, 1983. — Ч. 1. — С. 254; Юридичний словник-довідник. — К., 1996. — С. 493; О. В. Дзера. Розвиток права власносгі громадян в Україні. — К., 1996. — С. 7

[10] Власник і право власності. — К., 1994. - С. 130; Гражданское право. — М., 1998. - 4.2. - С. 302.

Ромовская 3. В. Защита в советскомсемейном праве. — Львов, 1985. — С.6-48.

[11] "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності". — Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 2 квітня 1994 р.// Збірник рішень та арбітражноїпрактики Вищого арбітражного суду України. — К., 1996. — № 1. —. 158-164.

[12] Скворцов О. Ю. Вещннеиски в судебно-арбитражнойпракгике. -М., 1998. - С. 22-27.

[13] Агарков М.М. Обязательство по советскому гражданскому праву. — 1940. — С. 141; МатвеевГ.К. Вина в советскомгражданском праве. — К., 1951. — С. 7; Иоффе О. С. Ответственность по советскому гражданскому праву. — Л.„ 1955. — С.94; Яичков К. К. Система обязательств изпричиненийвреда в советском праве //Вопросыгражданского права. — М., 1957. — С. 172; Красавчиков О. А. Юридические факты в советском гражданском праве. — М., 1958. — С. 57; МалеинН. С. Имущественнаяответстнснность в хозяйственннх отношениях. ~ М., 1968. — С. 22; Гражданское прано: Учебник: В 2 т./Под ред. Е. А. Суханова. — М., 1993. — Т. 1. -- С. 175; Гражданское право: Учебник:/ Под ред. Ю. К. Толстого, А, П.Сергеева. — М., 1996 - Ч. 1. — С. 490.

[14] Брагинский М. Й.,Витрянский В. В. Договорное право. Общиеположения. - М., 1997. - С. 569.

[15] Луць В. В. Контракти у підприємницькій діяльності. — К., 1999. — С. 74-76.

[16] Агарков М. М. Возникновение обязательств из причинений вреда // Гражданское право. — М., 1944. — С. 337;Антимонов Б. С. Значение вины погерпевшего при гражданском правонарушении. — М., 1959; Серебровский В. Й. Обязательства, возникающие из причинения вреда // Советское гражданское право. — М., 1950. — С. 521; Смирнов В. Т., Собчак А. А. Общее учение о деликтных обязательствах в совстском гражданском праве. — Л., 1983; Красавчиков О. А. Возмещение вреда, причияенного нсточником повышенной опасности. — М., 1966; БеляковаЛ. М. Имущественная ответственность за причинение вреда.— М., 1979; Боброва Д. /). Проблеми Деликтной ответственности в советском гражданском праве. — Харьков, 1988.

[17] Харитонов Є. О. Римське приватне право. — Харків, 2000. — С. 108—109;Орач Є, М,,Тищик Б. Й. Основи римського приватного права. — К., 2000, — С. 233-235.

[18] Підопригора О. А. Основи римського приватного права. — К., 1995. — С. 202-203.

[19] Красько И, Неосновательноеприобретениеисбережениеимущества// Бизнес. - 1999. - 15 марта. - № 11 (322).

[20] ТолстойЮ,К.Обязательстваизнеосновательногоприобретенияили сбереженияимущества//ВестникЛГУ. — 1973. — № 5. ~ С. 137—138.

[21] Флейшиц Е. А. Обязательства из причиненийвредаи неосновательного обогащения. — М., 1951. — С. 209—236.

[22] Иоффе О. С. Обязательственное право. — М., 1975. — С. 866—868

[23] Гражданское право. — М,, 1999. — Ч. 2. — С. 771.

[24] Роз'яснення Президії ВАСУ "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності" № 02-5/22'' від 2 квітня 1994 р. // Збірник офіційних документів Вищого арбітражного суду України. - К., 1997. - С. 94.

[25] Советскоегражданское право /Подред. В. А. Рясенцева. — М., 1965. — Т. 1. - С. 421.

[26] Венедиктов А. В, Гражданско-правоваяохранасоциалистическойсобственности в СССР. - М.-Л., 1954. - С. 93.

[27] Ерошенко А.А. Личнаясобственность в гражданском праве. — С. 189. -88-

[28] Постанови Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах. іт-№5.-С.29.

[29] Детально про захист прав співвласників див.: Цивільне право. — К., 1997. Ч. 1.-С. 347-372.

[30] Єрьоменко Г. В. Цивільно-правові засоби захисту прав осіб від неправо­мірних актів органів влади і управління: Автореф.дис. ... канд.юр. наук. — Харків, 1994.

[31] Інформаційний вісник Вищого арбітражного суду України. — 2000