Реферат: Методи оцінювання ринкової вартості акцій Організаційно-економічні умови розвитку ринку цінних п

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З ДИСЦИПЛІНИ “ІНВЕСТУВАННЯ”

(Варіант 19)

ЗАВДАННЯ

1. Методи оцінювання ринкової вартості акцій

2. Організаційно-економічні умови розвитку ринку цінних паперів в Україні

1. Методи оцінювання ринкової вартості акцій

Одним із найбільш важливих моментів кредитування є оцінка власності, яка пропонується як застава.

До предметів застави, крім добре відомих видів майна та майнових прав, належать також державні цінні папери (ЦП) й акції, точніше пакет акцій українських корпорацій.

Акції ¾ це ЦП, що мають цілий ряд специфічних, тільки їм притаманних, властивостей. Це, зокрема, споживча вартість, курсова вартість, обіговість і ліквідність.

Тільки ті пакети акцій, що являють собою сукупність згаданих чотирьох властивостей, можуть виступати на ринку ЦП як товар, а відповідно ¾ і як предмет застави.

Розглянемо ці властивості:

СПОЖИВЧА ВАРТІСТЬ акцій із пакета, що розглядається, полягає в тому, що ці акції приносять їх власникові дохід у вигляді дивідендів, а також завдяки зростанню курсової вартості. На практиці сумарний рівень доходу з таких акцій завжди зіставляється з ризиком від укладання коштів на його купівлю або виданим під його заставу кредитом.

КУРСОВА ВАРТІСТЬ пакету акцій виступає у трьох основних формах, а саме у номінальній, ринковій і бухгалтерській. Зрозуміло, що номінальна вартість ¾ це вартість пакету, яка визначається ціною, встановленою на нього емітентом при випуску та розміщенні акцій, тобто за номіналом.

Ринкова ватртість ¾ це вартість, що встановлюється на ринку при наступних перепродажах даного пакету. Як правило, номіналтна та ринкова вартість пакету не збігаються. Однак у більшості випадків ринкова вартість більш точно відображає справжню ціну пакету, який пропонується під заставу.

Зазначимо однак, що ринкова вартість пакету, на відміну від номінальної, не є фіксованою в часі величиною. Динаміка зміни ринкової вартості залежить від багатьох факторів. І зокрема, від масштабів та темпів накопичення капіталу акціонерним товариством (АТ), а саме нерозподіленого прибутку. В такому разі дивідендні очікування будуть сприяти зростанню попиту на акції, а відповідно і на збільшення вартості пакету. Тобто існує пряма залежність між попитом на акції даного АТ і їх ринковою вартістю, однак вона обернена до величини встановленого банківського відсотка. Звичайно це судження не враховує впливу інфляції. Також на ринкову вартість пакету суттєво впливає цілий ряд кон¢юктурних економічних і політичних факторів.

Від номінальної та ринкової вартості відрізняється бухгалтерська курсова вартість. Вона залежить від кількості випущених акцій і масштабів реального накопичення капіталу конкретним АТ. Розглянемо її на наступному прикладі. Якщо АТ випустило 1000000 акцій на загальну суму 10000000 гр., тоді бухгалтерська вартість акції буде рівна номінальній, тобто 10 гр. Після року діяльності АТ і сплати всіх податків товариство отримало прибуток у розмірі 1000000 гр. Із цієї суми частина грошей пішла на виплату дивідендів ¾ нехай 500000 гр., а друга половина ¾ 500000 гр., ¾ на накопичення капіталу. Таким чином, до початку наступного року діяльністі АТ прийшло з власним капіталом у розмірі 10500000 гр. Поділивши цю суму на загальну кількість акцій, отримаємо нову бухгалтерську вартість акцій у розмірі 10,5 гр. Тобто й надалі номінальна вартість акцій згаданого АТ складатиме 10 гр., а нова бухгалтерська вартість буде 10,5 гр. Ринкова вартість цих ЦП буде залежати від попиту і пропозиції на акції даного АТ, який буде складатися на фондовому ринку.

Важливою характеристикою акцій із даного пакета є їх обіговість. Вона осоюливо цікава при заставі. Ця характеристика зумовлює можливість заставоутримувачабудь-коли обміняти ці акції на гроші. Потенційно така можливість існує завжди, позаяк переважна більшість інвесторів купує акції з метою їх подальшого перепродажу на ринук за більш високою ціною. Однак можливість реалізації цієї властивості безпосередньо залежить від рівня ліквідності даних ЦП. На ринку ЦП рівень ліквідності акцій визначається швидкістю їх перетворення у грошові кошти, причому без суттєвих втрат.

Щоправда, треба також пам¢ятати, що ідеальних акцій не існує, тобто не існує пакетів акцій, які відповідали б усім чотирьом зазначеним вимогам в обсязі високих рейтингових коефіцієнтів. І якщо заставлено ліквідний пакет акцій, то він завжди може бути проданий на ввторинному ринку за ціною, яка буде визначатися цілим рядом додаткових факторів, а саме: величиною дивідендів, надійністю і стабільністю їх отримання, темпами зростання вкладеного капіталу, тобто його дохідністю, й рядом інших. Таким чином, підсумовуючи все сказане вище, відзначимо, що оцінюючи заставну вартість цінних паперів, слід виходити з їх ліквідності, доходності й ризиковості.

Класична процедура оцінки вартості цінних паперів включає наступні етапи:

1. Шляхом експертної оцінки формується початкова ціна заставленого пакету цінних паперів.

2. Методом ітерації, тобто шляхом послідовних наближень, формується реальна ринкова вартість цього пакету. Вона може бути відпрацьована шляхом котирування пакету на фондовому ринку.

3. Встановлюється закладна вартість заставлених цінних паперів. При цьому для державних цінних паперів вона не може перевищувати 90%, а для корпоративних цінних паперів вона не повинна перевищувати 80% їх реальної ринкової вартості. Така оцінка пов¢язана з ризиками, які можуть виникнути при реалізації застави.

У зв¢язку з нерозвиненістю вітчизняного вторинного ринку цінними паперами при використанні їх як застави банківськими працівниками слід пам¢ятати, що:

¾ найбільш надійними (ліквідними) є державні цінні папери;

¾ корпоративні цінні папери, що пропонуються як застава, повинні бути високоліквідними, а фінансовий стан їх емітентів стійким;

¾ встановлена експертна оцінка вартості пакету акцій не є постійною, а його реальна вартість буде визначена безпосередньо під час продажу;

¾ на ринкову вартість пакету цінних паперів суттєво впливають кон¢юктурні чинники.

Інвестиційні фонди ¾ являють собою особливий вид фінансово-кредитних установ, що забезпечують посередництво в інвестиційному процесі. Шляхом випуску власних цінних паперів інвестиційні фонди акумулюють грошові грошові кошти приватних інвесторів (переважно населення) та вкладають їх в акції і облігації різних підприємств у своїй країні та за кордоном.

У зв’язку з тим, що значна частина інвесторів не має можливості і належних знань для того, щоб регулярно слідкувати за станом ринку цінних паперів та приймати ефективні інвестиційні рішення щодо вкладення своїх заощаджень у різні види фондових інструментів, вони звертаються до спеціалізованих організацій ¾ інвестиційних фондів. Інвестор, який бажає, щоб інвестиційний фонд взяв на сбе управління його коштами, повинен придбати цінні папери, що випускаються фондом (як правило, акції). Це гарантує вкладникам розміщення їх заощаджень у професійно сформовані портфелі цінних паперів, тобто розподілені досвідченими фахівцями між різними напрямами інвестицій у багато інструментів фондового ринку. Завдяки цьому досягається суттєва мінімізація ризику інвесторів внаслідок широкої диверсифікації акумульованих фондом коштів, вкладених у цінні папери десятків різних емітентів. Інвестиційний фонд відповідно до ситуації на ринку здійснює постійну купівлю і продаж цінних паперів, перерозподіляючи капітали у найбільш перспективні підприємства і галузі. Вкладникам фонду, як правило, надається можливість вибору між кількома портфелями цінних паперів, кожен з яких має свої інвестиційні особливості й переваги.

Перші інвестиційні фонди з’явилися у Бельгії в 1822 р. У 60-х рр. XIX ст. вони виникли в Англії з метою придбання цінних паперів колоніальних компаній, а пізніше набули поширення в США. У 1899 р. в США утворюється перший інвестиційно-консультаційний фонд. Однак найбільший розвиток інвестиційних фондів припадає на період після другої світової війни, що пов’язано з розширенням інвестиційної активності широких верств населення. В цих умовах інвестиційні фонди вже починають складати конкуренцію на ринку капіталів крупним банкам та іншим фінансовим інститутам.

За формою організації інвестиційні фонди можуть бути відкритого або закритого тпу.

Інвестиційні фонди відкритого типу випускають власні акції у необмежених кількостях відповідно до попиту, що на них пред’являється. При цьому допускається вільне повернення акцій фонду їх власникам. Закриті інвестиційні фонди випускають акції тільки у певній наперед визначеній кількості. І хоча вони можуть вільно обертатися на ринку цінних паперів, та їх власники не мають можливості пред’являти ці акції інвестиційному фонду для викупу.

У розвинутих країнах більш поширеною є відкрита форма організації інвестиційних фондів, оскільки їх акції володіють високим рівнем ліквідності, що привабляє потенційних інвесторів. Такі фонди ще називають взаємними. У США, наприклад, їм належить третє місце за обсягами акумульованих коштів після страхових компаній і пенсійних фондів.

Окреме місце серед відкритих інвестиційних фондів належить взаємним фондам грошового ринку, які вперше з’явилися у США в 1971 р. Вони випускають акції, що можуть бути погашені інвестором, а акумульований капітал вкладають у короткострокові цінні папери (казначейські векселі, комерційні папери, депозитні сертифікати). Фонди відкривають власникам своїх акцій чекові рахунки, за якими можуть здійснюватися платежі. Величина рахунку відповідає вартості акцій фонду. Перевагою такого рахунку є більш високий дохід, ніж за звичайними поточними і ощадними рахунками в банках. Власник акцій взаємного фонду отримує не проценти за своїм поточним рахунком, а доходи від інвестицій у формі дивідендів за випущеними акціями.

Акумульовані шляхом випуску акцій кошти відкриті і закриті інвестиційні фонди вкладають у різні види цінних паперів ¾ переважно акції й облігації приватних корпорацій, а також деякі види державних цінних паперів. Як правило, інвестиційний фонд самостійно обирає той тип цінних паперів, згідно якого він визначає напрям своєї спеціалізації, а принцип диверсифікації активів стосується насамперед різних емітентів. У багатьох країнах з метою захисту інтересів вкладників та усунення невиправданих ризиків накладаються певні законодавчі обмеження на формування активів інвестиційними фондами. У США, наприклад, заборонено вкладати більше 5% активів інвестиційних фондів у цінні папери однієї компанії. При цьому частка акцій, придбаних фондом, не повинна перевищувати 10% усіх акцій з правом голосу, випущених компанією. Так само і у ФРН інвестиційні фонди можуть вкладати не більше 5% своїх активів у цінні папери одного емітента. За певних умов ця частка може бути збільшена до 10%.

Таким чином, інвестиційні фонди пропонують своїм клієнтам диверсифіковані портфелі інвестицій, які важко сформувати одному дрібному інвестору. Маючи апарат досвідчених фахівців, інвестиційні фонди можуть здійснювати відносно ризиковані але водночас і високодохідні інвестиції, структура яких постійно перебуває під професійним контролем. Прибуток інвестиційних фондів утворюється як різниця між доходами за операціями з цінними паперами (дивіденди за акціями, проценти за облігаціями, зростання курсу) та вплатами, що здійснюються фондами за власними акціями. Ринкова вартість акцій інвестиційного фонду безпосередньо залежить від ринкової вартості його активів. Інакшими словами, якщо зростає ринкова вартість цінних паперів, якими володіє інвестиційний фонд, то зростає і ринкова вартість акцій самого фонду, і навпаки.

Діяльність інвестиційних фондів у розвинутих країнах, як правило, є об’єктом ретельного законодавчого регулювання і контролю. Це стосється зокрема складанння статуту фонду та публікації його умов у проспектах для інвесторів. Статутом повинні бути передбачені типи цінних паперів, якими оперує фонд, розміри комісійних, механізм розподілу доходів та ін. Інвестиційні фонди зобов’язані регулярно публікувати звіти про свої операції, а також доводити до відома широкого загалу інформацію про ціни на власні акції.

2. Організаційно-економічні умови розвитку

ринку цінних паперів в Україні

На сьогодні ринок цінних паперів в Україні розвивається з кожним днем і розширює сферу своїх інвестиційних можливостей. Вирішальним чинником для такого швидкого розвитку стала катастрофічна нестача грошової маси. А саме однією з основних функцій РЦП є залучення додаткового оборотного капіталу шляхом емісії забезпечених цінних паперів - акцій, облігацій, векселів, депозитарних розписок тощо.

Від часу набуття Україною незалежності та початку формування ринкової економічної системи країни безперервно йшов процес створення ринку капіталу, або фондового ринку, що характеризувався відокремленням часток (паїв, акцій) суб’єктів господарювання (фізичних та юридичних осіб) у системі обігу пайового (акціонерного) капіталу.

Враховуючи той факт, що майже сторіччя економічна система країни функціонувала як така, що не мала ринку приватного капіталу, а весь обіговий капітал був сконцентрований в особі єдиного власника - держави, формування та перехід до цивілізованого ринку приватного капіталу, вищою формою якого є організований фондовий ринок, - досить складна проблема, яка потребує ретельного економічного аналізу і створення власної теоретичної бази функціонування цього сегменту економіки.

Розглянувши умови виникнення і подальшої перспективи розвитку фондового ринку в Україні, можна відмітити, що його формування відбувалося в кілька етапів. Перший етап - це період виходу України зі складу Радянського Союзу, що збігся у часі з процесом створення приватних акціонерних та фінансових компаній, які займалися залученням коштів населення під випуск власних ЦП. І хоч діяльність цих установ на РЦП була стихійною й неорганізованою , а самі ЦП мали характер штучно підтримуваної вартості, цей етап можна назвати першими кроками фондового ринку в Україні.

Другий етап розвитку РЦП виник у зв’язку з випуском в обіг та створенням вторинного ринку купівлі - продажу компенсаційних сертифікатів і чорного ринку приватизаційних майнових сертифікатів - ваучерів. Ціна первинного ринку - 500 грн. за ваучер та 10 і 20 грн. за компенсаційний сертифікат - виявилася надто умовною. А от вторинні ринки продемонстрували до цього виду державних ЦП можливість дієвості ринкового механізму ціноутворення. Такі інструменти, як ПМС, КС, пільгова передплата, знов повернули приватного інвестора до ринку, при чому психологічно для пересічного громадянина не було значних ризиків при втраті вартості ПМС чи КС, що давало змогу привернути увагу значної кількості фізичних осіб до процесу приватизації. У цей період створюються псевдобіржі - центри сертифікатних аукціонів, велика кількість фінансових посередників (довірчих та інвестиційних компаній), формується інформативна база та інші інфраструктурні підрозділи. Також у цей період починається процес масової приватизації.

Оцінюючи базу масової приватизації, розглянемо кілька цифр. До середини 2004 року було приватизовано 9500 середніх великих підприємств (починаючи з 01.01.1995 року ) із глибиною приватизації 70 %, не менш як 4750 із глибиною продажу 100 %. У сертифікатних аукціонах, за даними Фонду держмайна, узяло участь понад 20 млн. громадян, через пільгову передплату було розміщено близько 7 % статутного капіталу всіх приватизованих підприємств. Отже, можна зробити висновок, що за роки проведення масової приватизації було розподілено значну частину об’єктів малої та середньої власності.

Розвиток інституту приватної власності через випуск ПМС, КС та розміщення акцій підприємств через пільгову передплату ознаменував початок реального процесу становлення українського ринку цінних паперів. Саме масова приватизація була тим чинником, що дав поштовх і став реальною базою створення фондового ринку та його інфраструктури в Україні.

Третій етап розвитку фондового ринку характеризувався такими факторами:

- активний продаж державою значних пакетів акцій великих підприємств;

- бурхливий розвиток біржових та позабіржових систем обігу акцій;

- поява значної кількості фінансових посередників, що оперували вже не сертифікатами, а реальними грошима;

- концентрація власності шляхом активного скуповування акцій у населення;

- розвиток ринку державних боргових зобов’язань;

- вихід на ринок у ролі покупців великих зовнішніх інституціональних та приватних інвесторів;

- розробка та затвердження індексу ПФТС.

Початок третього етапу припадає на період 1995-2004 років. У цей час вже помітні структурні зміни в економіці, що виникли в результаті приватизаційних процесів.

Таблиця 1. Основні фонди за формами власності.

Вищенаведена таблиця свідчить про перерозподіл процентного співвідношення державної та інших форм власності за аналізований період. Активізація грошової приватизації була викликана рядом об’єктивних чинників, серед яких слід виділити такі: дефіцит держ. бюджету та постійне збільшення державного боргу, можливість продажу значних пакетів середніх та великих об’єктів, присутність на ринку платоспроможних покупців ( у першу чергу зовнішніх). Широкий розмах грошової приватизації привів до активного розвитку інфраструктури фондового ринку, передусім біржових та позабіржових торговельних майданчиків.

Таблиця 3. Кількість бірж.

Розвиток біржової торгівлі викликав створення значної кількості спеціалізованих брокерських компаній, основним видом діяльності яких стали операції за кошти на ринку цінних паперів. Значний інтерес до брокерського бізнесу був зумовлений такими факторами, як значний рівень прибутковості, поява великої кількості зовнішніх покупців, зацікавлених у портфельних інвестиціях в українські ЦП, і так званий інвестиційний бум на ринках, що народжуються (зокрема в Росії). У цей період починається процес концентрації власності шляхом придбання стратегічними покупцями ЦП на відкритому ринку, причому значна кількість операцій відбувається шляхом купівлі ЦП у населення.

Цей період характеризується бурхливим розвитком інфраструктури фондового ринку: з’являється велика кількість торговельних майданчиків, розвиваються реєстраторські й депозитарні установи, створюється позабіржова фондова торгова система, розвиваються професійні асоціації та спілки. На жаль, сьогодні можна констатувати: органи влади і контролю не були належним чином підготовлені до такого бурхливого розвитку ринку, що призвело до значної кількості правопорушень та зловживань.

Із розвитком ринку корпоративних ЦП отримав значний імпульс до налагодження і сегмент державних боргових зобов’язань - як внутрішніх (облігації внутрішньої державної позики), так і зовнішніх (євробондз).Перший аукціон (закритий) із розміщення ОВДП був проведений 10 березня 1995 року.

Що стосується ринку ОВДП цього періоду, яскравим прикладом буде ситуація 2003 року. Початок 2003 року на фондовому ринку України характеризувався досить високою дохідністю ОВДП (60-70 % річних ). Стабільний курс національної валюти робив для нерезидентів дуже вигідними вкладення в державні цінні папери. Адже на ринку акцій доти фактично не було ні ліквідних ЦП, ні інвесторів.

У першому кварталі Мінфін зменшив дохідність ОВДП до 25-35 % річних, його позиції тоді здавалися досить міцними. Стабільність курсу гривні все ще давала змогу іноземним інвесторам зберігати прийнятну дохідність у твердій валюті. В цей період відбувається кардинальна перебудова у структурі власників ОВДП. Дуже низькі доходи за цими ЦП змушують вітчизняні банки шукати інших інструментів для отримання доходу, оскільки вартість запозичених коштів для банків України набагато вища від вартості коштів іноземних інвесторів. Таким чином , питома вага іноземців у запозиченнях Мінфіну суттєво збільшувалася.

У другому кварталі 2003 року спостерігалося подальше зниження дохідності ОВДП - до 20-23 % річних. На цьому ринку остаточно почали домінувати нерезиденти. Такий висновок можна було легко зробити після 1 липня. Із цього дня прибуток за ОВДП на первинному ринку почав обкладатися 30-процентним податком. Це суттєво зменшило привабливість облігацій для вітчизняних інвесторів. Якби всі учасники ринку перебували в однакових умовах, то введення податку враз спричинило б або збільшення ставки розміщення ОВДП на первинному ринку, або суттєве зменшення обсягів запозичення Мінфіну. Але нічого подібного не сталося. Справа в тому, що нерезиденти сплачують податок у відповідно до двосторонніх міжнародних угод про уникнення подвійного оподаткування, тому зміни у внутрішньому податковому законодавстві їх аж ніяк не стосуються. А оскільки переважну кількість покупців на ринку ОВДП становили нерезиденти, то ринок зовсім не відреагував на запровадження нового податку.

За цих умов приплив іноземних інвесторів забезпечував стабільно високий попит на гривню, тож НБУ успішно поповнював валютні резерви. Але вже тоді експерти висловлювали побоювання з приводу можливої зворотної реакції. Адже в разі виникнення форс-мажорних обставин нерезиденти, як правило, масово покидають ринок, що спричиняє різку девальвацію національної валюти. На ринку корпоративних ЦП у другому кварталі 2003 року спостерігається активізація інвесторів. Підвищуються в ціні акції хімічної, нафтогазової, металургійної промисловості. Фондові індекси свідчать про поступове зростання. Тоді почали уже всерйоз говорити про прихід на наш ринок іноземних банків-депозитаріїв.

Але його не відбулося. Проте в третьому кварталі, за словами операторів, на ринку з’явилося декілька відомих іноземних інвесторів, які значно активізували ситуацію на ринку корпоративних ЦП. Це збіглося з періодом пільгової приватизації підприємств енергетики. Акції цих підприємств одразу привернули увагу інвесторів. Унаслідок недооціненості їхня курсова вартість за кілька місяців зросла більш як на 100 %. Такий перебіг подій підігрівав інтерес інвесторів до ринку акцій у цілому, що призвело до підвищення котирувань основної маси більш-менш ліквідних акцій.

А на ринку ОВДП в третьому кварталі з’явилися перші симптоми кризової ситуації. Мінфін продовжував проводити політику зниження дохідності держоблігацій, яка досягла рекордно низького рівня за час існування ОВДП - 19-23 % річних. Наприкінці вересня розпочався відплив коштів нерезидентів із цього ринку. Очевидно, такий рівень дохідності уже не влаштовував інвесторів. Мінфін відразу зіткнувся з гострими проблемами щодо виплат за розміщеними раніше позиками.

Ситуація змінилася тільки з 8 жовтня. Мінфін змушений був піти на поступки і підвищив ставку дохідності за ОВДП майже на 5 процентних пунктів. Необхідно зазначити, що цей крок емітента одразу покращив життя НБУ. Адже під час відпливу коштів нерезидентів Національному банку довелося витрачати валютні резерви. Відразу після підвищення рівня дохідності ОВДП на валютній біржі з’явилася пропозиція американського долара.

Здавалося кризу вже подолали, але справжні неприємності були ще попереду. Їх причиною став той самий форс-мажор, про який згадувалося раніше. Йдеться про кризу на світових фондових ринках, після якої іноземні інвестори почали масово виводити свої капітали з країн із перехідною економікою, в тому числі і з України. Щоб протистояти цьому процесу, НБУ довелося вдатися до непопулярних жорстких адміністративних обмежень на валютному ринку, а Мінфіну підвищувати дохідність ОВДП більш як удвічі.

Корпоративний ринок цінних паперів відреагував на різке підвищення дохідності ОВДП обвальним падінням курсу акцій. Фондові індекси з кінця жовтня до кінця року знизилися більш як на 30 %

Але все ж таки цей етап вніс позитивні моменти в розвиток фондового ринку України. Основними досягненнями цього етапу розвитку ринку можна назвати:

- розвиток ринкової інфраструктури (біржові та позабіржові установи, агенції з перереєстрації прав власності - незалежні реєстратори та депозитарні установи, створення професійних асоціацій);

- створення галузі професійних учасників фондового ринку ( брокерських та фінансових компаній);

- поява та розвиток спеціальних державних контролюючих установ (державна комісія з цінних паперів і фондового ринку);

- активне входження до українського фондового ринку зовнішнього венчурного капіталу.

Основною хибою цього етапу є переоцінка можливостей національного фондового ринку, штучне форсування його розвитку та стратегічні помилки у процесі проведення приватизації, посилені світовою фінансовою кризою.

Четвертий етап розвитку фондового ринку в Україні, який відраховується від початку фінансової кризи і до сьогодні, ставить більше запитань, аніж дає відповідей щодо перспектив розвитку фондового ринку в Україні. На сьогодні український ринок має досить добре розвинену систему обігу ЦП (національну депозитарну систему, електронні торгові системи і т. ін.), розвинуті контролюючі органи та органи захисту прав акціонерів, але активність у цьому сегменті економіки дуже незначна.

Фінансовий ринок України відкритий для західних інвестицій, однак його привабливість, за оцінкою західних інвесторів, украй низька. Втім, це біда не лише нашої країни. Згідно з інтегральними показниками рівня ризику країни, що визначаються для 117 держав за 9 різними напрямами, більшість країн СНД знаходиться на позиціях аутсайдерів у рейтингу інвестиційної привабливості. Так , за даними на 01.2000 року Україна займала 126 місце з загальним балом 29,85 порівняно з Люксембургом, який займає перше місце з загальним балом 98,48 з 100 максимальних. Для порівняння, Росія займає 161 місце, її загальний бал складав 20,86. Україна має такі значення показників:

- політичний ризик - 3,17 з 25 можливих;

- економічна ефективність - 4,05 з 25 можливих;

- показники боргу - 9,76 з 10 максимальних;

- борг за дефолтом або за зміненим режимом погашення - має максимально можливий бал - 10,00;

- кредитний рейтинг - 0,63 з максимальних 10;

- доступ до банківського фінансування - 0,16 з можливих 5;

- доступ до короткострокового фінансування - 1,83 з максимальних 5 балів;

- доступ до ринку капіталу - 0,25 з максимальних 5;

- дисконт по форфейтингу - цей бал не підвищився з нульової відмітки з 5 максимальних.

Низький рейтинг України свідчить про загалом негативну оцінку процесів, що відбуваються в її економіці.

Таблиця 3. Динаміка обсягів капіталізації основних суб’єктів фінансового ринку України в 2004 році.

За даними Державної комісії із цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР), нині в Україні функціонує близько 35,5 тисячі суб’єктів підприємницької діяльності акціонерної форми власності. Сумарний обсяг емісії акцій, зареєстрованих ДКЦПФР, за станом на 01.01.1999 рік збільшився удвічі порівняно з аналогічним періодом 2004 року і становив 24,264 млрд. грн. порівняно з 12,24 млрд. грн. у 2004 році. Однак із загального обсягу випущених у обіг акцій усього 21 % припадає на реально залучені кошти, які можна інвестувати у виробництво, решта 79 % - це кошти від емісії при здійснені корпоратизації, акціонування державних підприємств і збільшення статутного фонду підприємств у разі індексації основних фондів.

Проведення аналізу даних, представлених торговцями цінними паперами за ІІІ квартал 2004 року дозволяє зробити окремі висновки

- обсяг угод, які торговці цінними паперами виконують на всіх видах ринку України продовжує збільшуватись і становить вже за 9 місяців 2000 року понад 27 млрд.грн.. що можна порівняти з бюджетом країни;

- особливої уваги заслуговує діяльність “чистих торговців “ цінними паперами, обсяги виконаних угод ними за ІІІ квартал складає 3 246,49 млн. грн. що становить 35% від загального обсягу виконаних угод усіма торговцями цінними паперами;

- постійно зростає дисциплінованість торговців цінними паперами щодо надання звітності до Комісії про свою діяльність;

- у діяльності торговців цінними паперами позитивним є той факт, що зменшується група торговців цінними паперами, яка надає звіти, але не здійснює діяльності цінними паперами;

- у ІІІ кварталі 2004 року відбулися дуже незначні зменшення обсягів виконаних угод з векселями (ІІ квартал-56%, ІІІ квартал-55,6%) , крім цього угоди з векселями здійснюються переважно на неорганізованому ринку;

- у ІІІ кварталі 2004 року на фондовому ринку України вперше здійснювались угоди по опціонах (деривативах «Укртелекома») випуск яких зареєстрований 27 березня 2004 року №ОК-1/2000 ДКЦПФР, обсяг угод по опціонах за ІІІ квартал поточного року склав 5,06 млн. грн.;

- до негативних тенденцій, слід віднести те, що переважне становище на ринку цінних паперів продовжує займати вексель, обсяг виконаних угод з яким склав – 55,6% від загального обсягу виконаних угод;

не дивлячись на велику кількість організаторів торгівлі в Україні, ТЦП не зацікавленні в здійсненні угод на організованому ринку, що можна пояснити об’єктивними та суб’єктивними причинами, а саме – навіщо здійснювати додаткові витрати на провадження операцій на організаційно-оформленому ринку, якщо ніяких переваг з цього, а ні в часі проведення угод, а ні в їх гарантії.

Нині значні зусилля необхідно спрямувати на поліпшення інвестиційного клімату. Ефективна інтеграція України до світового економічного простору є загальним завданням побудови її державності, прискорення радикального оновлення національної економіки та побудови її ринкової соціально зорієнтованої моделі. В Україні є досить великі можливості для розвитку іноземного бізнесу та інвестицій, а саме : наявність відносно розвиненої інфраструктури; низька вартість ресурсів; сприятливе географічне положення; висока якість і дешевизна робочої сили; ненасичений вітчизняний ринок.

Однак залучення іноземних кредитів ставить перед урядом завдання подвійного характеру. З одного боку, залучення кредитів є необхідним (за підрахунками економістів, на душу населення припадає 23 дол. прямих іноземних інвестицій), а з другого - іноземні кредити формують зовнішній борг країни і нераціональне їх використання призведе до поглиблення боргової кризи в країні. Отже, особливої актуальності набуває підвищення ефективності використання іноземних кредитів, а також залучення на фінансовий ринок нереалізованого інвестиційного потенціалу домашніх господарств. Банківською системою мобілізовано в депозити близько 2 млрд. грн населення, у той час як майже 70 % працюючих громадян США регулярно спрямовують свої пенсійні заощадження не на банківські рахунки, а в інвестиційні фонди, які розміщують ці кошти в акції та інші ЦП. За різними розрахунками в Україні у населення знаходиться 10-15 млрд. грн. Обсяг заощаджень свідчить, що навіть за умов довготривалої економічної кризи інвестиційний потенціал домашніх господарств як постачальників інвестицій є вельми суттєвими. За цих умов основними пріоритетними напрямами розвитку українського фінансового ринку повинні бути:

- стабілізація законодавчої бази, запровадження системи врегульованих оптимальних норм і методів через найвпливовіші, а головне, ефективні та стимулюючі важелі;

- проведення адміністративної реформи і , зокрема, реформи Міністерства фінансів у напрямі вдосконалення його організаційної структури, уточнення функції, підвищення ролі і статусу;

- централізація та організаційна оформленість обігу ЦП в Україні через створення єдиної біржової системи;

- здійснення заходів щодо стимулювання внутрішнього ринку капіталів, обмеження доступу до нього нерезидентів, що сприятиме зростанню обсягів капіталу;

- запровадження та розвиток таких інститутів, як ринок застави, іпотечні кредити, споживчі кредити, на умовах доступності для вітчизняного інвестора;

- обмеження зовнішніх запозичень й розширення випуску державних і місцевих позик;

- залучення на фінансовий ринок нереалізованого інвестиційного потенціалу домашніх господарств;

- розвиток різноманітної довірчої діяльності, операційного страхування;

- створення системи захисту прав інвесторів на фінансовому ринку;

- формування учасника фінансового ринку як суспільного інституту, тобто такого учасника, для якого соціально зумовлені й історично обмежені закони, норми, звички і стереотипи, що склалися у суспільстві, є настільки очевидними, що не потребують офіційних угод між контрагентами, які діють в економіці.

Використана література:

1. Гроші і кредит. Підручник. – К., 2002.

2. Інвестування. – К., 2003.

3. Словник-довідник фінансиста. – Харків, 2003.