| Тема.
Становлення та розвиток
політичної думки в історії людства
Протягом всієї історії цивілізації мислителі різних країн замислювалися над проблемами політики, намагалися відповісти на одне з ”вічних” питань – яким має бути найкращий державний устрій. Їх ідеї, політичні теорії прямо чи опосередковано впливали на політичні процеси.
В VI – V ст. до н.е. в античній Греції і на Стародавньому Сході вперше була зроблена спроба створити систему політичних ідей, теорій. Політична думка розвивалась як форма теоретичного узагальнення інтенсивного політичного життя, що було характерним для цих суспільств.
Великий давньогрецький філософ Платон (427 – 347 рр. до н.е.) в своїх діалогах («Держава», «Політик», «Закони») створив цікаву версію походження держави , сформулював уявлення про ідеальну державу, дав характеристику реальних типів державного устрою: тімократії (влади честолюбивих), олігархії (влади небагатьох), демократії (влади народу), тиранії (незаконна влада однієї людини, заснована на насильстві).
Найкращий державний устрій – держава розуму, в якій поєднано все найкраще від олігархії і демократії, на чолі якого стоїть еліта, аристократія, філософи.
Учень і критик Платона Аристотель (384 – 322 рр. до н.е.) звертається до дослідження проблем політики в таких працях, як ”Політика”, ”Афінська політія”, ”Етика”. Він розділяє форми державного устрою на правильні (монархію, аристократію, політію) – тут влада здійснюється в ім’я загального блага) і неправильні (тиранію, олігархію, демократію, де механізм влади підкоряється інтересам тих, хто володарює). Кращим типом ідеального державного устрою вважав політію, де владарюють середні верстви населення. Таким чином, від Аристотеля простежується ідея, яка існує в сучасному суспільстві у вигляді теорії ”середнього класу”.
Видатним мислителем Стародавнього Сходу був китайський філософ Конфуцій (551 – 479 рр. до н.е.), політична концепція якого містила у собі такі ідеї, як чіткий ієрархічний розподіл обов’язків між членами суспільства, культ знання, досягнення людьми рівня «благородного мужа», правління мерітократії (гідних, талановитих), встановлення ідеальних відносин у державі, суспільстві, сім’ї за принципом: «Чого не бажаєш собі, того не роби іншим». Політична філософія конфуціанства – помірковано консервативна «м’яка» версія деспотизму, що «опікає», спрямована на досягнення внутрішнього миру між верхами і низами суспільства.
Духовна спадщина стародавніх цивілізацій сприяла розвитку наукової думки протягом всієї історії людства.
Абсолютне панування релігії в середньовічному світогляді, культурі, житті відбилося й на політичних поглядах: всі явища в сфері політики оцінювалися з позицій християнського вчення. Августин Аврелій (353 – 430 рр.), Фома Аквінський (1225 – 1274 рр.) розвивали ідею божественного походження державної влади, діяльність якої повинна підкорятися реалізації волі Бога.
Відхід від теологічної інтерпретації політики відбувається в епоху Відродження.
Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527 рр.) утворив принцип реалістичного бачення політики. В політичних трактатах ”Государ”, ”Роздуми на першу декаду Тита Лівія” він сформулював основні положення своєї політичної концепції, які побудовані на історичному досвіді італійських держав і адресовані правителям того часу. Створити сильну державу можливо за допомогою ідеального монарха, причому для досягнення політичних цілей він може використовувати всі засоби, не рахуючись з вимогами моралі. Важливе значення має введення ним у політичну науку загального поняття «держава» (stato) як загального політичного стану суспільства. За умов національного об’єднання країни, відкинувши закон і принципи моралі, тільки авторитарна диктатура може виконати революційну функцію, за нормами умов найліпшим є республіканський державний лад, бо він найбільшою мірою забезпечує розквіт свободи, рівності усіх членів суспільства.
Макіавеллі увійшов в історію як засновник макіавеллізму – політичної ідеології, яка нехтує нормами моралі для досягнення влади. «Мета виправдовує засоби» – став провідним імперативом екстраординарної політики.
Новий час в Європі – епоха буржуазних революцій. Активно обговорюється питання про природу державної влади, визначаються різні напрямки політичної думки: помірно-реформаторський (Т.Гоббс та його послідовники), ліберально-демократичний (Д.Локк та його послідовники), радикально-демократичний (Ж.-Ж. Руссо та ін.), консервативний.
Англійський політичний мислитель Томас Гоббс (1588 – 1679 рр.) у книзі «Левіафан» обгрунтовує необхідність створення абсолютистської держави як інструмента подавлення природного егоїзму людей. Держава володіє абсолютною владою, піддані зобов’язані безумовно підкорятися їй, свідомо виконувати закони. Суверен не обмежений в своїх діях волею підданих, він знаходиться поза рамок суспільного договору, не підлягає суду, стоїть вище законів. Смисл концепції Гоббса полягає у теоретичній розробці сценарію авторитарної модернізації, яка передбачає жорстоке обмеження політичної свободи при гарантуванні свободи економічної. Це, на думку Гоббса, допоможе стримати зіткнення політичних інтересів різних груп і створити сприятливі умови для економічного зростання.
Інша позиція представлена в роботі англійського філософа Джона Локка (1632 – 1704 рр.) «Два трактати про державне правління». Він вважав, що держава не повинна мати абсолютної влади, бо не особа створена для держави, а держава – для особи. Запропонував засоби обмеження державної влади: не допускати абсолютизації влади , виробити конституцію, розділити владу на три незалежних інститути – законодавчу,виконавчу, федеративну. Верховенство влади належить народові. Ідеї Локка заклали концептуальні підвалини ліберальної парадигми політичної думки нових часів. Уперше так виразно пролунала теза про те, що «соціального миру» можна і треба досягти за рахунок не тоталітаризації державної влади, а її внутрішньої диференціації та самообмеження.
Велике значення на розвиток політичної теорії і політичної практики відіграли роботи французького філософа Шарля Луі Монтеск’є (1689 – 1755 рр.), перш за все, ”Про дух законів”. Монтеск’є розвинув ідею Локка про розподіл державної влади для забезпечення свободи і недопущення деспотії, він поділяв її на законодавчу, виконавчу і судову. Досконалий політичний лад – конституційна монархія. Загальний зміст ліберальної конституційної програми Монтеск’є полягає у пошуках компромісу між трьома основними силами суспільства: народом, королівською владою, дворянською верхівкою, який би забезпечував безконфронтаційну модернізацію «за загальною згодою».
Представником радикально-демократичного напрямку є французький мислитель Жан-Жак Руссо (1712 – 1778 рр.). Його політична концепція викладена в книгах «Про суспільний договір, або Принципи політичного права», «Роздуми про походження і засади нерівності між людьми» та ін. Головне в його концепції – егалітаризм, ідея майнової, соціальної і політичної рівності. Верховна влада належить народу і неподільна. Народний суверенітет для Руссо стає перш за все виразом колективної волі, яка ніколи не може бути відчужена. Руссо не приймає всі представницькі форми правління, оскільки інститут представництва може суттєво спотворити волю народу. Реалізація законодавчої влади повинна, на його думку, спиратися на безпосереднє і загальне народне волевиявлення шляхом референдуму. Виявлена референдумом «загальна воля» стає обов’язковою для всіх, в тому числі і для тих, хто опинився у меншості. Останні повинні «покаятися» за свої погляди, або залишити країну. Таким чином, радикально-демократична парадигма влади Руссо є антитезою парадигми ліберальної демократії. Її побудовано на запереченні самостійної ролі особи у суспільстві, повному підкоренні її «громадянському цілому».
Представником консервативного напрямку є Едмунд Берк (1729 – 1797 рр.) – англійський політичний теоретик і державний діяч. Він вважав, що жодне покоління не має права руйнувати упорядкований і наслідуваний від предків устрій суспільства (монархію). В XVIII – першій половині XIX ст. консервативний напрямок політичної думки був пануючим і в Росії (С.С.Уваров, М.П.Погодін, С.В.Шевирьов та ін.).
Студенти повинні пам’ятати, що починаючи з XVI ст., виникла, мала і має своїх прихильників аж до нашого часу соціалістична думка. В усі епохи вона відображала прагнення трудового народу до встановлення справедливого порядку суспільного життя (Томас Мюнцер, Томас Мор, Томмазо Кампанелла, Гракх Бабеф, Анрі де Сен-Сімон, Шарль Фур’є, Роберт Оуен, В.Г.Бєлінський, О.І.Герцен, М.Г.Чернишевський, Т.Г.Шевченко, К.Маркс, Ф.Енгельс, В.І.Ленін та ін.).
Слід звернути увагу на становлення і розвиток політичної науки у США, яка має значний вплив на розвиток політичних досліджень в інших країнах. (А.Бентлі, Г.Лассуелл, Х.Аренд, Зб. Бжезинський, Д.Істон, С.Ліпсет, Р.Міллс, Х.Моргентау та ін.).
Якщо американська політологія основну увагу приділяє соціальним і психологічним факторам, які впливають на політичний процес, то європейська політологічна наука більше схиляється до теорії і політичної філософії, здійснення аналізу політичних процесів і явищ в історичному вимірі.
Студенти повинні ознайомитися з теоріями еліт італійських соціологів Г.Моски (1858 – 1941), В.Парето (1848 – 1923 рр.), концепцією ”плебісцитарної вождистської демократії” М.Вебера (1864 – 1920 рр.) теорією демократії Алексіса де Токвіля (1805 – 1859 рр.), «залізним законом олігархізації політичних партій» Р.Міхельса (1876 – 1936 рр.). Політична практика зумовила пріоритетність емпіричних політичних досліджень, таких як, поведінка виборців на виборах, політичні партії, групи тиску, співвідношення повноважень і функцій законодавчої і виконавчої влади тощо (К.Поппер, Р.Арон, М.Дюверже, Р.Дарендорф, М.Крозьє та ін.).
Політичні теорії, які створювалися політичними діячами, мислителями України, тісно пов’язані з її історією. Тому починати знайомитися з формуванням суспільно-політичної думки в Україні потрібно з часів Київської Русі (IX – XII ст.) У XIII – XVI ст. українські землі грабувалися татаро-монгольською навалою, потім Литвою, Польщею, Угорщиною, Молдавією, турками, кримськими татарами. До середини XVII ст. влада належала польському королеві, а потім – російському цареві .
Політична думка в Україні в XVII – XVIII ст. представлена українськими просвітниками, українськими гетьманами, в XIX ст. – ідеями та діяльністю М.І.Костомарова, Т.Г.Шевченка, М.П.Драгоманова та ін. В XX ст. сформувались різні ідейно-політичні течії, серед них найбільш впливовими були: націоналістична (В.Липинський, Д.Донцов), соціалістична (В.Вінниченко, М.Грушевський), комуністична (В.Затонський, В.Чубар, Н.Скрипник та ін.).
90-ті роки XX ст. – початок відродження плюралістичної думки в Україні. І знову, як і на початку століття, переважаючими є соціалістичні і націоналістичні течії. Таким чином, аналіз розвитку політичної думки в Україні доводить, що вона була і є складовою частиною світової політичної думки.
Розглядаючи соціально-політичні ідеї і течії у сучасному світі, треба звернути увагу на традиційні соціально-політичні течії: лібералізм і неолібералізм, консерватизм і неоконсерватизм, соціалізм і соціал-демократія, анархізм і «нові ліві», а також Новітні західні соціально-політичні ідеї і концепції: концепція постіндустріального суспільства, концепція інформаційного суспільства, концепція соціальної держави, альтернативні соціальні ідеї (пацифізм, фемінізм, екологізм, технократизм).
Сучасні релігійні доктрини потрібно розглядати з питань соціально-політичної ролі церкви, соціально-політичної доктрини католицизму, особливостей соціально-політичної доктрини православ’я, соціальної ідеології ісламу.
Рекомендована до вивчення література
1. Арон Р. Этапы развития социологической мысли. – М., 1993. – С. 36 – 51, 403 – 562.
2. Баскин Ю.Я. Очерки по истории политических учений. – Л., 1991.
3. Бурлацкий Ф.М. Загадки и уроки Никколо Макиавелли. – М., 1977.
4. Истон Д. Новая революция в политической науке // Социально-политический журнал, 1993, №8.
5. Моска Г. Элементы политической науки // Социс, 1995, №10.
6. Нерсесянц В.П. Политические учения Древней Греции. – М., 1979.
7. Парето В.О применении социологических теорий // Социс, 1995, №10; 1996, №№ 1, 2, 7, 10.
8. Джованни Реале и Дарио Антисери. Западная философия от истоков до наших дней. – Санкт-Петербург, 1996. – Т. 1. – С. 313 – 318, 318 – 321, 340 – 342.
9. Потульницький В.А. Історія української політології. – К., 1992.
10.Макиавелли Н. Государь. – М., 1990.
11.Тихонова Л.А., Чорна Н.В. Становлення та розвиток політичної думки в історії людства. – Харьков: ХТУРЕ, 1998.
12.Захаров А. «Реальный социализм» и «азиатский способ производства» // Общ. науки и современность, 1993, №3.
13.Чичерин Б. Различные виды либерализма // Общ. науки и современность, 1993, №3.
14.Гарбузов В.Н. Конерватизм: понятие и типология: исторический обзор. // Полис, 1995, №4.
15.Консерватизм как течение общественной мысли и фактор общественного развития // Полис, 1995, №4.
16.Симоненко В.М. От индустриального к информационному обществу. // Социально-политический журнал, 1995, №5.
17.Современный либерализм: Ролз, Берлин, Дворкин, Кимлика, Сэндел, Тейлор, Уордон. – М.: Прогресс-Традиция, 1998.
18.Валицкий А. Коммунистическая утопия и судьба социалистического эксперимента в России. // Вопросы философии, 1998, №8.
19.Люкс Л. Большевизм, фашизм, национал-социализм – родственные феномены? // Вопросы философии, 1998, №7.
20.Сирота В.М. Неомарксизм: попытки реформации. // Вопросы философии, 1998, №8.
21.Пшиков В.А. Забыть о нации (постнационалистическое понимание национализма). // Вопросы философии, 1998, №9.
22.Современный консерватизм. – М., 1992.
|
