| Роздробленiсть Київської
держави:
Самостiйнi землi-князiвства,
Золотоординське панування(12-13ст.)
Українська народнiсть.Пiвденно-захiднi землi-князiвства на територiї України
В
i
дособлен
i
сть української народност
i
.Власна етн
i
чна назва «Україна».
У свiтовiй iсторiї закономiрним є розпад великих державних об’єднань, якi утримували в
покорi по кiлька народiв , що розвивалися й прагнули до державної самостійності . З історії середніх віків нам відомо , що в період розвитку феодалізму у Західній Європі після політичного піднесення великих державних об’єднань
(наприклад, імперії Карла Великого – Франської держави)
закономірно наставало їх політичне роздроблення , поділ на
незалежні й самостійні князівства, або королівства , відокрем-
лення народностей і націй. Київська Русь не була винятком:
вона також зазнала роздроблення й припинила своє існуван-
ня як велика держава.Це був історично зумовлений прогре-
сивний процес світового суспільного розвитку народів серед-
ньовіччя.Роздроблення привело до розпаду Київської Русі на
самостійні землі-князівства, прискорило етнічний поступ
української, російської і біруської народностей, сприяло утво-
ренню й зміцненню держав на їхніх територіях.
Історія вела ці близькі слов’янські народності різними шля-
хами до цивілізації .Стосовно взаємин української і російської народностей Михайло Грушевський писав, що “з особливою виразністю визначились в історії дві нарадності великоро-
сійська та українська, дві найбільш крупні різновидності серед слов’янських племен.Історична доля не раз зводила їх разом, причому в перших віках їх історичного життя роль будівничого, культурно і політично переважаючого, головнішого у Східній Європі елемента відігравала народність
українська, в останніх – народність великоросійська. Поза цими стиканнями і одночасно з ними історичне життя тієї і другої розвивалось самостійно і своєрідно, все збільшуючи суму відмінностей всього складу їхнього життя і відділяючи їхні національні типи все більш різкою межею”.
Однією з головних ознак кожної народності є її мова.На південно-західних руських землях поряд із старою слов’янською мовою розвивалась народна українська мова.Про це свідчить словниковий склад фолькльору і поеми “Слово о полку Ігоревім “, тогочасних Київського і Галицько-Волинського літописів.Українська мова заявила про свою життєздатність як витвір цілої народності.
Поступово творилася своєрідна, оригінальна матеріальна й духовно культура українців. Однією з найважливіших соціальних і духовних сил тогочасного суспільства залишалася правосоавна церква.
На той час значно развинулась державотворчість української народності: окрім земель-князівств Подніпров’я
утворилась велика етнічна українська держава—Галицько-Волинське князівство, що стало європейським королівством .
Українська державність стала необхідною формою існування народності.
Уже в 12ст. чіткіше визначилися межі розселення українців на південно-західних землях.Компактність їхнього розселення сприяла поступу украінськоі народності.Зрештою в цей складний час формувалась етнічна самосвідомість українців й виникла самоназва їхньої території—“Україна”. А це вже означало наявність етнічних традиций в середовищі українців .
У Київському літописі під 1187 р. уперше назва “Україна” віднесена до території південної Русі.У тому році в битві з половцями загинув переяславський князь Володимир Глібович.Змальовуючи цю сумну подію, літописець зазначав:
“И плакашася по нем все переяславцы…О нем вся Украина много простонала”.Отже, назва «Україна» тоді вже поширювалася на Київщину, Переяславщину і Чернігівщину. У тому ж літописі під 1189р. названо «Украйна Галичская», Галицьке князівство, до складу якого входили Подністров’я, Покуття і Буковина, а також галицькі землі аж до берегів Чорного моря і гирла Дунаю. Тут же згадано кочове плем’я торків, що мешкало на Україні по обидва береги р. Рось . Тоді Поросся було складовою частиною Київського князівства.Також у Галиць-Волинському літописі під 1213р. та 1279р. Пишеться що Волинь також називали Україною.
Таким чином, з кінця 12ст. назва «Україна»поступово почала поширюватись на Подніпров’я, Побужжя, Подністров’я, Причорномор’я, Приазов’я та Прикарпаття і перетворилась на спільну для Київщини, Переяславщини,Чернігівщини, галичини і Волині, де саме в цей час формувалася українська народність. Тому населення називало свій край «Україна» що походить від слова “край” і “країна”.Історичним осередком формування української народності стала територія Середнього Подніпров’я(Київщина, Переяславщина, Чернігово-Сіверщина), до якого тяжіли інші землі(Поділля, Волинь, Галичина). Центром цього етнічого процесу в період Київської Русі і роздроблення цієї держави залишався Київ. Українська народність стала етнічною основою земель-князівств Південно-Західної Русі в 12-13 ст. і власної незалежної державності в наступні століття на території України.
Державне відокремлення князівств.
Процес роздроблення і фактичного поділу Київської Русі на кілька самостійних земель-князівств відбувався протягом 12-13 ст.
Роздроблення
дістало назву в науці “феодального”, бо визначальними причинами його стали утвердження і дальший розвиток феодальних володінь; виділення окремих земель і поява значних політичних центрів,
їх прагнення до самостійності та незалежності від головного державного центру – Києва. Цьому процесові сприяла також церковна організація – утворення православних єпархій у містах , які стали осередками утворення незалежних князівств. Місцеві єпископинерідко освячували прагнення князів до здобуття самостійності земель-князівств.
Про початок роздроблення Київської Русі свідчить з’їзд князів у місті Любечі (1097р.).
За повідомленням «Повісті временних літ», зїзд ухвалив тоді рішення : «Від цієї пори будемо всі одностайні й бережімо Руську землю , хай кожний держить отчину свою...». А в 1132 р. Літописець підсумував:
«Роздерлася вся Руська земля». Наступав державний розпад Київської Русі на землі-князівства , серед яких найзначніші:Київська, Чернігівська, Переяславська, Галицька, Волинська (Україна), Владимиро-Суздальська, Новгородська, псковська, Смоленська, Рязанська (Росія), Мінська, Туровська (Білорусь), а вони ділилися на дрібніші удільні князівства. Між землями-князівствами були складні взаємовідносини: виникали гострі суперечності й незгоди, бракувало одностайності щодо відстоювання Руської землі.
Київ тривалий час вважався державним і духовним центром
Русі: там знаходилися великокнязівський стіл (престол) і митрополична кафедра православної церкви. Однак великі київські князі вже не могли здійснювати державну владу над усією терторією Русі. Центри реальної державної влади перемістилися в землі-князівства, які відмовлялися визнавати зверхність Києва. Управління в них здійснювалося за принципом середньовічної феодальної ієрархії:великий князь
(або просто князь),удільні князі , бояри.
Вони створювали місцеву адміністрацію: у волості й погости призначалися посадники, тисяцькі, вірники, тівуни,
які залежали від князів. Спираючись на військові дружини, князі і бояри тримали в покорі селян і міщан, а також захищали кордони від вторгнень ворогів.
Хоч роздроблення держави Київської Русі в цілому було прогресивним явищем,
разом з тим воно мало і певні негативні наслідки: послаблення централізації державної влади і єдності сил численних князівств підривало міць Русі перед лицем загрози з боку східних кочівників(половців, монголо-татар) та західних держав (Лівонії, Литви, Польщі, Угорщини).
Київська земля.
За володіння київським престолом йшла боротьба між багатьма князями. В період роздроблення Київ перетворився з столиці великої держави на центр Київської землі – князівства, що межували з державою половців-кочівників Дешт-і-Кипчак
(Половецька земля) на південному сході . Постійні вторгнення половецьких орд на Київську землю підривали господарство й відволікали значні військові сили для оборони краю. Та незважаючи наце Київ ійого округа-земля залишалися символом великокнязівських традицій, що базувалися на ідеї цілісної Русі як держави. Немало князів прагнуло до оволодіння Києвом, щоб відновити єдність і цілісність Русі. Але ці прагнення були нездійсненними. Внаслідок міжусобної боротьби сили київських великих князів послаблювалися, і вони не могли зберегти й зміцнити єдність Русі.
У 1155 р. Києвом заволодів син Володимира Мономаха, владимиро-суздальський князь Юрій Долгорукий, з іменем якого пов’язане заснування Москви (1147 р.) . Але через два роки він раптово помер, не встигши зміцнити великокнязівської влади.
На той час почастішали напади половців на Київську землю. Київські князі, зайняті міжусобною боротьбою, не забезпечували її надійну оборону. У 1202 р. Київською землею заволодів галицький князь Роман Мстиславич.
Він також намагався піднести роль Києва як головного центра Русі, але його зусилля виявилися марними:удільні князі не підкорялися великому князеві.
Переяславська і Чернігівська землі.
У політичній залежності від Київського князівства здавна перебувало Переяславське князівство.
На його території розвивалися землеробство, скотарство, ремесла і промисли.Було 25 міст.Багатства русів приваблювали кочивників.Для захисту руське населення зводило вали і фортеці.У складних умовах, переяславські князі підтримували політичні звязки з Владимиро-Суздальським князівством.
Половецькі орди вторгалися і в Чернівську землю, де знаходилися Чернігівське і Новгород-Сіверське князівства.
Вони руйнували міста і села, грабували майно, винищували або забирали в полон людей.На Чернівській землі нараховувалося 46 міст.
Боротьба проти половців змушувала чернігівських і новгород-сіверських князів об’єднувати сили. Їхні військові дружини в 1183 р. завдали поразки половецьким ордам ханів Кончака і Кобяка. Проте самостійний похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича
проти половців у 1185 р. був невдалим. На березі р. Каяли
половці оточили його військо і в жорстокій битві розгромили. Князь Ігор потрапив у полон.
Звільнившись, Ігор продовжував боротьбу з ворогами, став чернігівським князем, намагався об’єднати сили князів. Проте Чернігівська земля продовжувала розпадатися на дрібні удільні князівства.
Наростаюча загроза агресії з боку іноземних держав змусила князів об’єднати Галицїку і Волинську землі в одно князівство(1199 р.). волинський князь Роман Мстиславич
придушивбоярську опозицію, вів успішну боротьбу проти половців, а також сусідніх держав, що прагнули захопити Галичину і Волинь. Під його владою об’єдналися Галичина, Волинь і Київщина. Князь Роман Мстиславич загинув в одній із битв з ворогами у 1205 р. Київський літописець писав про князя Романа:”Був він князь мудрий, вимовний, богобоязкий, поважний на всіх землях і славний своїми походами... Він привів землю до квітучого стану”. Галицько-Волинська держава за часів Романа володіла землями від Карпат до Дніпра і від Прип’яті до Чорного моря. Вона була дуже впливовою серед країн Європи.
Після смерті Романа феодальні міжусобиці в Галицько-Волинському князівстві загострилися, чим скористалися феодали Угорщини і Польщі, щоб загарбати галицькі й волинські землі. Настав тяжкий час для всієї великої Української держави. У 1205 р. Князями стали малолітні сини Романа: галицьким—Данило(1201-1264 рр.)
і волинським його сиарший брат Василько (1199-1271 рр.),
а регентом при них була мати, ім’я якої невідоме. Галицькі бояри намагалися не допустити продовження династії: кілька років князі поневірялися за кордоном, поки підросли й розпочали боротьбу за престол. Боярська опозиція зазнала поразки, бо Данило і Василько діяли спільно й спиралися на весь народ, який утискували можновладні. Старшим князем був Данило, прозваний Галицьким, його сократником і помічником усі роки залишався Василько.
Данило Романович Галицький прославився як видатний державний діяч, дипломат і полкрводець Галицько-Волинської держави.
На його долю випали тяжкі випробування:молодому князю довелось вести виснажливі війни з литовськими, німецькими, татарськими загарбниками і водночас будувати міцну державу, збирати під її крила давні руські землі. Він визволив Володимир, Берестя, Забужжя, Луцьк, Пересопницю, Безл, Галич, взяв участь у першій битві з монголо-татарами на р.Калці(1223 р.). Данило відзначився як будівничий: заснував міста Холм і Львів, укріпив фортецями Володимир, Галич, Білгород та інші міста. Зрештою князь домігся від вищого православного духовенст-ва обрання митрополитом Русі свого сподвижника, ученого і державного діяча Кирила (1242-1281 рр.), зміцнив церкву.
“Данило — це найбільша постать в історії Галицько-Волинської держави,—відзначав у книзі “Історія України” відомий історик І.Крип’якевич. — Він вів свою діяльність серед незвичайно важких обставин. З великими зусиллями він наново з’єднав розбиту державу, ведучи боротьбу з Польщею та Угорщиною і з анархічним боярством. Нічого не втратив з батьківських земель, забезпечив кордон у Карпатах і від Вісли, поширив державну територію на півночі. Привернув авторитет княжої влади, нонаво зорганізував державний апарат. Не дав знищити своєї держави татарам, особистими жертвами здобув мир і підготував свою країну до відсічі орді. Супроти наступу Азії ввійшов у зв’язки з Західною Європою, шукаючи там політичної і культурної допомоги. Трудом свого життя він відбудував державу свого батька Романа і поклав основи під її дальший розвиток”.
Незважаючи на державне роздробленн, культура на землях Південно-Західної Русі розвивалася в тісному взаємозв
’
язку. В ній поступово множились порастки власне української народної культури.
|
