КОНТРОЛЬНА РОБОТА
З ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Варіант 1.
ПИТАННЯ.
2. ЗМІСТ та НАПРЯМИ РОЗВИТКУ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ........................................................................ 2
12. ЗМІСТ ТА СТРУКТУРА МІЖНАРОДНИХ ГОСПОДАРСЬКИХ КОНТРАКТІВ....................................................................... 4
22. СВІТОВА ВАЛЮТНА СИСТЕМА......................................... 6
32. ВАЛЮТНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ в УКРАЇНІ...................................................... 9
42. СУТЬ і ФОРМИ СПІЛЬНОЇ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ. 10
52. МІЖНАРОДНА СПЕЦІАЛІЗАЦІЯ та КООПЕРУВАННЯ ВИРОБНИЦТВА.................................................................. 12
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.......................... 14
За визначенням В. Новицького «зовнішньоекономічна діяльність (ЗЕД) уявляє собою таку форму господарювання, яка виходить за межі національних кордонів і пов’язана з залученням до багатоетапного циклу економічних відносин різнонаціональних їхніх суб’єктів.» [Новицкий, 9]
Як відомо, цикл суспільного виробництва умовно поділяють на чотири стадії : виробництво – розподіл – обмін – споживання. Втручання суб’єкта, що належить іннонаціональному відтворювальному комплексу, на різних стадіях, породжує феномен ЗЕД.
Істотною рисою зовнішньоекономічних зв’язків є не стільки господарська взаємодія різнонаціональних виробничо-посередницьких організацій, скільки факт перетину кордонів національно-відтворювальних комплексів товарами, капіталами або послугами.
Якщо підприємства з різних держав функціонують на території якоїсь однієї країни, то їхня взаємодія не належить до складу ЗЕД. Наприклад, не можна віднести до ЗЕД відносини між дочірньою компанією фірми з країни А, що діє у країні Б, з господарськими організаціями цієї ж країни Б.
Навпаки, навіть взаємодія фірм однієї країни є проявом ЗЕД, якщо ця взаємодія стосується партнерів, що перебувають на території різних країн. Адже в даному разі встановлюється зв’язок між різними національними відтворювальними комплексами.
На думку В. Новицького, “сучасна ЗЕД на практиці реалізує базисний принцип світогосподарських відносин ринкового типу – інтенсивний міжнародний поділ праці між анклавами кооперацій праці. Що мається на увазі під останнім терміном ? Передовсім угруповання працівників (виробників товарів і послуг), які утворюються у відповідності з реально діючими моделями узагальнення виробництва, організації господарювання.” [Новицкий,13].
Коли в якості анклава міжнародного поділу праці виступає виключно держава, беручи на себе функції загального управлінського і перерозподільного центру, то, як свідчить історичний досвід тоталітарних економік, це призводить до значного колапсу в зовнішньоекономічних зв’язках.
Проте держава, не претендуючи на монополію в ЗЕД, може успішно брати участь у ЗЕД по двох напрямах:
· як безпосередній суб’єкт домовленостей з інонаціональними партнерами;
· як регулятор економічної кон’юнктури і адміністративних правил здійснення ЗЕД.
Якщо ж суб’єктом ЗЕД стає фірма, то, з одного боку, змінюється її нормативно-правовий статус, тобто на неї поширюється юрисдикція іноземної законодавчої системи, міжнародні договірні норми, правила міжнародної торгівлі, а з другого боку, ця фірма залишається імманентною частиною національного відтворювального комплексу своєї країни.
Важливим напрямом розвитку ЗЕД України є її ефективна інтеграція до світового економічного простору. Від успіху ЗЕД України залежить її дальший економічний і соціальний розвиток як підсистеми світової економіки.
Нині у світовому господарстві “…торговельний обмін переріс у науково-технологічне та інвестиційне співробітництво. Склалася нова модель таких зв’язків – виробничо-інвестиційна.” [Онищенко,14].
За цих умов суб’єктові ЗЕД слід орієнтуватися не на постачальницько-збутову і посередницько-збутову взаємодію з іншонаціональними партнерами, а на виробничо-інвестиційну модель, де в полі зору перебуває співробітництво по всіх ланках виробничо-технологічного процесу з винесенням частини з них за національні межі.
На думку В.Онищенка, “…сьогодні прорив на світові ринки забезпечується, як правило, не просто продуктом, …а міжгалузевим комплексом, який складається з певних відтворювальних і технологічних систем.” [Онищенко,16]. Саме тому “головна мета державної зовнішньоекономічної політики полягає в створенні умов для формування довгострокових конкурентних переваг у вітчизняних товаровиробників.” [Онищенко,16]
У цьому зв’язку можна виділити наступні вихідні положення ефективної ЗЕД :
· вона грунтується на високому рівні продуктивності праці;
· в окремих галузях на світовому ринку конкурують не країни, а фірми;
· національна конкурентна перевага має відносний характер;
· динамічне оновлення орієнтованих на ЗЕД галузей веде до сталих конкурентних переваг, а не до короткострокового виграшу на рівні зниження витрат;
· конкурентні переваги в галузях промисловості створюються протягом десятиріч або довшего строку;
· краіни домагаються цих переваг завдяки своїм розбіжностям, а не схожості.
Щодо сучасних напрямів розвитку ЗЕД “експортна орієнтація економіки та лібералізація зовнішньокономічних зв’язків…вимагає визначення існуючих і поттенційних конкурентних переваг українських товаровиробників, а також чинників, які їх формують, і механізму реалізації цих переваг.”[Онищенко, 16]. Україна має такі природні конкурентні переваги, як достатня чисельність робочої сили, вигідне географічне розташування, багаті природні ресурси, але ці переваги є скорше потенційними, ніж дійсними, вони мають кон’юнктурний характер по обмеженій групі виробів.
“…При визначенні експортно орієнтованих виробництв необхідно керуватися, передовсім, потребами світового ринку, активно ці потреби формуючи” [Онищенко, 18]. Для забезпечення успішності своєї ЗЕД її українським суб’єктам треба створювати нові ніші на світовому ринку та заповнювати їх своєю продукцією.
“…Держава тільки створює певні умови для виникнення і поліпшення конкурентних переваг. А створюються ці переваги товаровиробниками. Тому державні зусилля зі створення набутих або спеціалізованих факторів будуть зведені нанівець, якщо їх не прив”язати до конкретних галузей і компаний, - через повільність державних структур та їхню неспроможність своєчасно усвідомити нові напрями діяльності або потребим конкретних галузей” [Онищенко, 23].
А. Гальчинський пропонує таке визначення світовій валютній системі (СВС) : “Світова валютна система – є функціональною формою організації валютних відносин на рівні міждержавних зв’язків. Її розвиток регулюється відповідними міждержавними валютними угодами, втілення яких забезпечується створенням на колективних засадах міждержавних валютно-фінансових та банківських установ й організацій ”[Гальчинський,320].
СВС має у своєму складі наступні елементи :
· міжнародні засоби обігу і платежу, міжнародні ліквідні ресурси (інвалюта, золото, міжнародна валюта – ЕКЮ, СДР);
· механізм регулювання валютних паритетів і курсів;
· міжнародні валютні ринки і ринки золота;
· система міжнародного кредитування й міждержавних розрахунків;
· відповідні інфраструктурні ланки і т.ін.
У своєму еволюційному розвитку СВС пройшла три основні етапи :
· етап золотого стандарту;
· етап золотовалютного (доларового) стандарту;
· етап паперово-валютного (девізного) стандарту.
“Принципи і організаційні засади сучасної СВС були визначені Ямайською угодою країн-членів Міжнародного валютного фонду (1976 р.)”[Іванов,99].
Ямайська валютна система грунтується на наступних вихідних принципах.
По-перше, Ямайська угода проголосила повну демонетизацію золота у сфері валютних відносин. Було анульовано офіційний золотий паритет, офіційну цінк на золото та фіксацію масштабу цін (золотого вмісту) національних грошових одиниць. Золото перетворилося на звичайний товар, але воно продовжує залишатися високоліквідним товаром, який в разі необхідності стабілізації платіжного балансу можна продати за відповідну валюту.
По-друге, Ямайська угода поставила за мету перетворити колективну міжнародну одиницю – СДР (specail drawing rigts, тобто спеціальні права запозичення) на головний резервний актив та міжнародний засіб розрахунку і платежу. Зараз СДР розраховується не на підставі золотого еквівалента, а на базі “кошика валют”, до якого входять американський долар, німецька марка, французький франк, фунт стерлінгів та єна. Проте і долар як такий не втратив статусу провідної міжнародної валюти, отже сучасна СВС функціонує за принципами не паперово-валютного (як передбачалося Ямайською угодою), а паперово-доларового валютного стандарту.
По-третє, в сучасній СВС діють т.зв. “плаваючі” валютні курси національних грошових одиниць. Це дозволяє валютній системі точніше відбивати внутрішньоекономічний стан окремих країн, але водночас коливання валютних курсів порушують стабільність торговельних зв”язків, породжують спекулятивні операції. “У зв’язку з цим Кінгстонською угодою передбачається збереження елементів регулювання системи валютних співвідношень через здійснення відповідних операцій на валютному ринку. Йдеться, отже, про функціонування системи не просто “плаваючих”, а “регульовано плаваючих” валютних курсів”[Гальч.,328].
СВС продовжує розвиватися відповідно до змін у міжнародних економічних відносинах.
Зовнішньоекономічна діяльність потребує регулюванння з боку держави, основною метою якого є забезпечення економічних і політичних інтересів країни. Однієї з форм такого регулювання є валютне.
Автори підручнику “Внешнеторговые сделки” (укладач І.С.Гринько) серед нетарифних методів регулювання ЗЕД називають “…валютні обмеження, пов’язані з одержанням дозволу на використання валюти для імпортних закупок…” [Внешнеторговіе сделки,14].
Проте основним видом валютного регулювання ЗЕД є проведення особливої валютної політики. Можливість даного регулятивного впливу валютного курсу на ЗЕД пов’язана з тим, що він є однією з передумов міжнародного обміну, позаяк той чи інший рівень курсу національної валюти значною мірою впливає на експортну конкурентоспроможність товарів даної країни на світових ринках. “Занижений валютний курс дозволяє одержати додатковий зиск при експорті та сприяє припливу іноземного капіталу, одночасно дестимулюючи імпорт. ..За цих умов підвищується вигідність реінвестицій капіталу і, навпаки, менш вигідним стає вивіз прибутків. Протилежна економічна ситуація виникає за завищеного курсу валюти (знижується ефективність експорту і зростає – імпорту тощо)” [ОВЭЗ,62-63].
Отже, підтримання заниженого курсу національної валюти є засобом валютного регулювання ЗЕД, спрямованим на стимулювання експорту і скорочення імпорту і, навпаки, підвищення курсу валюти може застосовуватися як засіб обмеження експорту і розширення імпорту.
Спільною підприємницькою діяльністю (СПД) називають виробничо-господарську діяльність партнерів двох або декількох країн, змістом якої є кооперація у сферах виробництва й обігу, в науково-технічній, інвестиційній і сервісній областях.”Спільною ознакою конкрретних форм спільного підприємництва є необхідність узгоджувати економічні інтереси всіх учасників такого роду зв’язків, позаяк в основі партнерства лежить конфліктна ситуація ненестиковка їхніх позицій (по загальному фонду, кадровій політиці, способам управління, виробничій та торговельній політиці, інструментам тактики і стратегії тощо), і забезпечувати рух товаоів (послуг) від виробників до споживачів. В основі цієї діяльності лежить об’єднання зусиль, фінансових коштів і матеріальних ресурсів, довготермінова гарантія збуту товарів, систематичне оновлення продукції, науково-виробнича і торговельна кооперація, участь у прибутку, поділі технічних,. інвестиційних і комерційних ризиків.”[ОВЭЗ.Словарь-справочник,326-327].
Існують різноманітні форми СПД :
· обмін технологіями та послугами з наступним розподілом програм випуску продукції та іхньої реалізації;
· концесії, тобто передача іноземцям на певних умовах і на певний строк права експлуатації лісів, надр, піприємств тощо;
· консорціуми, тобто тимчасові союзи фірм або організацій різних країн, метою яких можуть бути різні види їх скоординованої підприємницької діяльності;
· акціонерні товариства за участю різнонаціонального капіталу;
· компанії з виробничо-збутовою діяльністю;
· міжнародні економічні організації різних видів – міжурядові та міждержавні економічні організації;
· міжнародні господарські організації, об’єднання і товариства;
· спільні підприємства за участю фірм або організацій різних країн, які створюються для спільного виробництва, збуту продукції, здійснення науково-дослідницьких робіт, будівництва, технічних консультацій, технічного сервіса, надання транспортних, фінансових, страхових послуг, обслуговування побутової сфери,
· вільні економічні зони в різних модифікаціях, тобто обмежені території, в яких діють особливо пільгові економічні умови для іноземних та національних підприємців.
“Для змістовного боку спільного підприємництва найбільш характерним є забезпечення доступу до нових технологій, їхня швидка “утилізація” в інтересах модернізації і реконструкції виробництва та прискорена його комерціалізація, з тим, щоби максимально задовільнити вимоги споживачів (користувачів); адаптування національного співробітництва у сфері послуг на комерційних засадах у формах лізингу, інжінірингу, консалтингу” [ОВЭЗ, 327].
Міжнародною спеціалізацією виробництва називають узгоджену між країнами координацію продуктивних сил на певних ділянках їх економіки. За словами С.Соколенка “концентрація виробництва однорідної продукції в межах однієї країни або невеликої кількості країн створюється з метою забезпечення високопродуктивного ефективного виробництва, зниження собівартості продукції та підвищення її якості. Визначальними моментами розвитку міждержавної спеціалізації є наявність запасів природних ресурсів, кліматичні умови, виробнича база та існуючий рівень технічного розвитку галузі, рівень внутрінаціональної спеціалізації”[Соколенко,75].
Якщо ж виробництво певної продукції концентрується в межах однієї країни, не базуючись на реально спеціалізованих підприємствах з високим рівнем техніки і технології, то така концентрація не може вважатися ефективною, позаяк вона не веде до випуску конкурентоспроможної продукції і може призвести до серйозних економічних провалів.
Міжнародна кооперація за своєю економічною природою уявляє собою продуктивну силу, що дозволяє досягати намічуваного суспільно корисного результату у сфері виробництва, наукових досліджень, збуту при менших затратах живої та уречевленої праці порівняно з необхідними для досягнення подібного результату у випадках, коли учасники діють поодинці. За сучасних умов можна виділити наступні форми міжнародної кооперації :
· спільне виробництво;
· підрядна кооперація;
· поставки у рамках ліцензійних угод;
· доповнення виробничих потужностей партнера;
· поділ виробничих програм (спеціалізація);
· організація спільних підприємств.
“Міжнародна спеціалізація і кооперування виробництва – більш розвинута форма міжнародного поділу праці. Оскільки являє собою взаємоув’язаний процес спеціалізації окремих країн, об’єднань, фірм і підприємств на виробництві окремих продуктів або частин продукції з кооперуванням виробників для спільного випуску кінцевого товару. Проте ця форма в першу чергу повинна базуватися на використанні прямих виробничих зв’язків, тісній взаємодії національних наукових і виробничих потенціалів, підвищенні рівня концентрації виробництва”[Cоколенко,76].
Інтеграція України до системи світового господарства можливо тільки за умови успішного залучення її економічних суб’єктів до міжнародної спеціалізації і кооперування виробництва в якості необхідних ланок світогосподарських зв’язків.
1. Внешнеторговые сделки / Составитель И.С.Гринько.- Сумы: Фирма “Реал”, 1994. – 464 с.
2. Гальчинський, Анатолій. Теорія грошей : Навч. посібник. – К.:Основи, 1998. – 415 с.
3. Іванов В.М. Гроші та кредит : Курс лекцій. – К.: МАУП, 1999. – 230 с.
4. Новицкий В.Е. Внешнеэкономическая деятельность и международный маркетинг. – К.: Либра, 1994. – 191 с.
5. Онищенко В. Сучасні проблеми зовнішньоекономічної діяльності України // Економіка України. – 1996. - № 2. – С.14-23.
6. Основы внешнеэкономических знаний : Словарь-справочник / С.И.Долгов, В.В.Васильев, С.П. Гончарова и др. – М.: Высш. шк., 1990 – 432 с.
7. Соколенко С. Програма спецкурсу з основ ринкових відносин і підприємництва. Теорія ринкової економіки і практика переходу України до ринку. Тема 12. Зовнішньоекономічна діяльність // Економіка України. – 1993. – № 3. – С.75-82.
|
