Реферат на тему:
Захоплення заручників Підміна дитини
1. Захоплення або тримання особи як заручника з метою спонукання родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника —
карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.
2. Ті самі дії, якщо вони були вчинені щодо неповнолітнього або організованою групою, або були прєднані з погрозою знищення людей, або такі, що спричинили тяжкі наслідки,—
караються позбавленням волі на строк від семи до п’ятнадцяти років.
1. Об’єктом злочину є особиста воля.
2. Об’єктивна сторона його характеризується суспільне небезпечними діями у двох можливих формах: 1} захоплення особи як заручника; 2) тримання особи як заручника.
Заручником
є особа, яку захоплює або утримує інша особа, погрожуючи при цьому її вбити, спричинити тілесні ушкодження, вчинити інші насильницькі дії або продовжувати утримувати далі.
Під затопленням особи треба розуміти напад, пов’язаний з її затриманням із наступним істотним обмеженням вільного руху, пересування чи поведінки особи. Тримання
особи передбачає насильницьку заборону особі залишати певне місце чи унеможлив-лення це зробити.
Захоплення може бути таємним або відкритим, із застосуванням фізичного насильства або з погрозою його застосування. Так само фізичним чи психічним насильством може супроводжуватися і тримання особи. Проте захоплення або тримання, поєднані з погрозою вбивства заручника, є кваліфікованим видом злочину, а тому межі погрози, що застосовується при вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 147, не можуть бути вищими за погрозу спричинення тяжкого» тілесного ушкодження.
Злочин може полягати в захопленні особи з наступним її триманням або тільки у триманні особи. Закінченим він є з моменту, коли свобода особи була фактично обмежена. Тривалість тримання особи як заручника значення для кваліфікації не має і враховується при призначенні покарання.
Захоплення заручників із числа осіб, що відбувають покарання у виправній установі і наступна злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи про їх звільнення, за наявності інших необхідних ознак злочину, передбаченого ст. 391, утворюють сукупність злочинів і підлягають кваліфікації за ст. ст. 147 і 391.
3. Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.
4. Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом. Ставлення особи до тяжких наслідків цього злочину може бути умисним або необережним.
Оскільки захоплення і тримання особи фактично означають позбавлення її волі, від злочину, передбаченого ст. 146, розглядуваний злочин відрізняється переважно за спеціальною метою. Тут вона може мати альтернативний характер — спонукати родичів затриманого, державну або іншу установу, підприємство чи організацію, фізичну або службову особу до: а) вчинення будь-якої дії (передати зброю, наркотичні засоби, інші речі, транспортні засоби чи гроші, звільнити якогось заарештованого чи ув’язненого, забезпечити безперешкодний виліт за межі країни тощо); б) утримання від учинення будь-якої дії (неприйняття певної особи на ту чи іншу посаду, відмова від укладення угоди тощо).
Вчинення чи не вчинення певних дій адресатом вимоги є умовою звільнення заручника.
Адресатом вимоги можуть бути такі суб’єкти: 1) державна або інша установа, підприємство чи організація (установа виконання покарань, орган виконавчої влади, суд, господарське товариство, банк тощо), у т.ч. іноземні або міжнародні; 2) родичі затриманого або інші фізичні особи (скажімо, його близькі, знайомі); 3) службові особи (про поняття службова особа
див. примітки 1 і 2 до ст. 364 і Загальні положення до розділу XVIIОсобливої частини КК).
5. Кваліфікованими видами розглядуваного злочину є: 1) вчинення його щодо неповнолітнього; 2) вчинення його організованою групою; 3) захоплення або тримання особи як заручника, поєднане з погрозою знищення людей; 4) спричинення ним тяжких наслідків.
Про поняття неповнолітній, організована група, знищення людей
див. коментар, відповідно, до ст. ст. 66, 28, 113.
Поняттям тяжкі наслідки
у складі цього злочину охоплюються заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, у т.ч. таке, що спричинило смерть потерпілого, настання великої матеріальної шкоди, суттєве загострення міждержавних чи міжнаціональних стосунків, серйозне порушення діяльності установ, організацій і підприємств тощо. Умисне вбивство потерпілого за обтяжуючих обставин кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 147 і ч. 2 ст. 115.
Конституція Ухраіни (ст. ст. 28-29).
Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників від 17 грудня 1979 р. Ратифікована УРСР 8 травня 1987 р.
Токійська конвенція про злочини та деякі інші акти, що вчинюються на борту повітряних суден від 14 вересня 1963 р. УРСР приєдналась до Конвенції 21 грудня 1987р.
ЦК (ст. 23).
Постанова ПВС№2 від 26 березня 1993 р. Про судову практику в справах про злочини, пов’язані з порушеннями режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі” (п. п. 10—11).
Постанова ПВС № 12 від 25 грудня 1992р.. Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності” (п.п. 9, 12).
Підміна дитини
Підміна чужої дитини, вчинена з корисливих або інших особистих мотивів,—
карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.
1. Об’єкт злочину — особиста свобода дитини та сім’я як блага, що охороняються Конституцією України.
2. З об’єктивної сторони злочин полягає у підміні чужої дитини.
Під дитиною
у цій статті слід розуміти немовля як особу, ідентифікувати яку за її індивідуальними ознаками її батьки чи інші законні представники з тих чи інших причин ще у повній мірі неспроможні (скажімо, підміна відбулася до того, як мати здатна була запам’ятати щойно народжену дитину, або до передачі дитини батькові у разі смерті матері тощо). Чужою
дитина є за змістом закону для особи, яка здійснює підміну дитини. Такою особою не можуть бути батько та мати дитини, навіть якщо один із них мешкає окремо від дитини.
Підміна —
це звичайно заміна однієї дитини, яка щойно народилася в пологовому будинку, на іншу, або заміна одного немовляти на інше у будинку дитини. Цей злочин становить не тільки підміна чужої дитини на іншу чужу, а й підміна чужої дитини на свою (це може бути пов’язано, скажімо, зі станом здоров’я своєї дитини). Згода батьків однієї дитини на п підміну не змінює суті діяння, оскільки при цьому ігнорується воля інших батьків. Обмін власними дітьми за обопільною згодою батьків і наявністю відповідної мети може бути кваліфікований за ч. 2 ст. 149 як здійснення незаконної угоди щодо сплатної передачі неповнолітнього іншим особам.
3. Суб’єктом злочину може бути будь-яка особа, для якої у даний час одне із немовлят юридичне є чужим.
4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і спеціальними — корисливими або іншими особистими — мотивами.
Інші особисті мотиви
можуть бути низькими (задоволення садистських нахилів, помста, заздрість, ревнощі) або благородними (наприклад, вчинена із гуманних спонукань підміна тяжко хворого немовляти, яке відразу після народження знаходиться при смерті, в інтересах його матері на здорову дитину, від якої відмовилась мати останньої). У другому випадку з огляду на надзвичайно специфічний етичний бік справи може йтись про відсутність суспільної небезпеки діяння через малозначність. Якщо винний діє з національних, етнічних, расових чи релігійних мотивів, у відповідних випадках його дії можуть бути кваліфіковані як геноцид (ст. 442).
Конституція України (ст. ст. 28—29, 51—52).
Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 р. Ратифікована Україною 27 лютого 1991 р.
Декларація ООН про захист усіх осіб від насильницького зникнення від 18 грудня 1992р.
Закон України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р.
|
