Реферат: Потерпілий в кримінальному процесі

К У Р С О В А Р О Б О Т А

на тему:

“ПОТЕРПІЛИЙ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ”

ЗМІСТ

1. Вступ……………………………………………………………………………………

2. Права потерпілого у стадіях порушення кримінальної справи та попереднього розслідування;

2.1 Права потерпілого у стадії порушення кримінальної справи…………………...

2.2 Права потерпілого у стадії попереднього розслідування……………………….

2.3Права потерпілого в судовому провадження кримінальних справ;

2.4Права потерпілого у стадіях віддання обвинуваченого до суду та судового розгляду кримінальних справ судом першої інстанції…………………………

2.5Права потерпілого під час розгляду кримінальних справ в апеляційному та касаційному порядку……………………………………………………………...

4. Висновок …...…………………………………………………………………………

Список літератури……………………………………………………………………

ВСТУП

Як повноправний член світового співтовариства Україна має послідовно запроваджувати в дію міжнародно-правові акти про права і свободи людини, а це вимагає приведення національного кримінально-процесуального законодавства у відповідність до загальновизнаних міжнародних норм.

Прийняття 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України, 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України, ратифікація нею міжнародних актів стосовно прав і свобод людини, визнання України ЗО січня 1992 р. повноправною державою - учасницею НБСЄ (Наради з безпеки і співробітництва в Європі), прийняття її 26 вересня 1995 р. до Ради Європи зумовили необхідність радикальних реформ у політичній, економічній, соціальній та правовій сферах.

Становлення української правової демократичної держави відбувається нерозривно з процесом оновлення юридичної бази захисту прав і свобод людини, використання нетрадиційних для старої системи права елементів. Нині Україна змінює своє законодавство, приводить його у відповідність до європейських норм.

Для вдосконалення правового статусу особи в законодавстві України особливе значення має Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р., норми якої є нормами прямої дії (ст. 8), а також такі міжнародно-правові документи, як Загальна декларація прав людини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., розроблені на її основі та прийняті б грудня 1966 р. Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права (ратифіковані Україною 1973 р.), Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини (листопад 1950 р.), Декларація 00Н Основні принципи правосудця для жертв злочинів і зловживань владою"', прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н в листопаді 1985 р. Чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституції України).

9 листопада 1995 р. Україна підписала Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 р., а майже через два роки, 17 липня 1997 р., відбулася її ратифікація, але з окремими застереженнями, що обумовлено Перехідними положеннями Конституції України. Вступаючи до Ради Європи, Україна усвідомлювала, що цим актом вона бере на себе зобов'язання не лише визнати, а й закріпити у своєму законодавстві та дотримуватися європейських стандартів прав людини, в тому числі у кримінальному судочинстві.

Конституція України гарантує громадянам України можливість захисту їхніх прав і свобод у міжнародних органах:

"Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна" (ст. 55). Європейська комісія та Європейський суд з прав людини мають надати можливість реалізації цієї гарантії. Тож, усі порушення Конвенції, що мають і матимуть місце після 17 липня 1997 р., фактично можуть розглядатися крізь призму підготовки звернення до Страсбурга (місцезнаходження Європейського суду).

З прийняттям Конституції Україна вступила в новий етап розбудови демократичної соціальної правової держави.

У Конституції України проголошується, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3). Для кримінально-процесуального законодавства це означає, що воно має бути зорієнтоване на забезпечення можливостей здійснення учасниками судочинства процесуальних прав і додержання законності (п. 1 ч. З ст. 129 Конституції) під час його відправлення. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ст. 55).

Реалізація цих та інших конституційних положень у кримінальному процесі пов'язана з необхідністю не тільки вдосконалення діяльності органів попереднього розслідування, прокуратури, суду, адвокатури, а й розширення процесуальних прав учасників процесу, в тому числі й тих, які постраждали від злочинів, а також послідовного здійснення наявних прав.

2. ПРАВА ПОТЕРПІЛОГО У СТАДІЯХ ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ ТА ПОПЕРЕДНЬОГО РОЗСЛІДУВАННЯ

2.1 Права потерпілого у стадії порушення кримінальної справи

У юридичній літературі існує думка, що потерпілий є повноправним учасником процесу і наділе-ний усіма необхідними правами. Така постановка питанняначебто знімає проблему подальшого розширення прав потерпілих у кримінальному судочинстві, але з цим погодитися не можна.

Кримінально-процесуальне законодавство досить чітко регулює питання про характер участі потерпілого у стадіях порушення кримінальної справи та попереднього розслідування. Порушення кримінальної справи є першою стадією кримінального процесу. В цій стадії закладається особливий комплекс відносин між органами дізнання, слідчим, прокурором, заявником та іншими особами. Вона криє по собі дії з прийняття й перевірки заяв (повідомлень) про вчинені злочини або злочини, що готуються, закріплення слідів злочину, винесення певних рішень і перевірки їх законності та обгрунтованості.

М.П. Кузнецов вважає, що кримінальний процес починається не з моменту порушення кримінальної справи, а з моменту надходження до органів, правомочних порушити кримінальну справу, повідомлень, даних про вчинення чи підготовку злочину, тобто з часу появи приводу до порушення кримінальної справи[1] .

З такою думкою слід погодитись і вважати початковим моментом цієї стадії надходження до відповідного державного органу заяви чи повідомлення про злочин. Саме з цього часу починається реагування на злочин у формі кримінально-процесуальної діяльності. Тобто в ст. 94 КПК, що іменується "Приводи і підстави до порушення кримі вальної справи", насправді мова йде про приводи для по чатку кримінально-процесуальної діяльності.

Не можна не погодитися з думкою В.С. Зеленецького про те, що сама назва стадії "порушення кримінальної справи" не повністю відображає суть цієї стадії. Така назва с вузькою, однобічною, передає лише найменування одного можливого рішення, що може бути прийняте, а саме - про порушення кримінальної справи. На практиці ж можуть виноситися рішення і про відмову в порушенні кримінальної справи, і про направлення заяв і повідомлень за належністю. Тому В.С. Зеленецький пропонує іменувати цей процес "дослідчим кримінальним процесом"[2] . Вважаю, що й ця назва не є досить влучною.

О.Р. Михайленко наголошує на тому, що провадження попереднього слідства з кримінальних справ відрізняється від розслідування злочинів, яке, на його думку, починається ще до винесення рішення про порушення кримінальної справи.

На мою думку найбільш правильною назвою цієї стадії кримінального процесу є "Перевірка і вирішення заяв і повідомлень, про злочини"3. Адже в стадії порушення кримінальної справи (як вона зараз називається) така справа порушується не завжди. На цій стадії кримінального процесу перевіряються заяви й повідомлення про злочин.

Ефективність розслідування злочинів прямо залежить від того, як швидко з моменту вчинення суспільне небезпечного діяння розпочато дізнання й попереднє слідство. Своєчасність порушення кримінальної справи дозволяє по-класти край злочинові, вона має вирішальне значення для повного і швидкого його розкриття і розслідування.

Провадження за заявами й повідомленнями обмежено часом. У ст. 97 КПК визначено строк, упродовж якого слід винести рішення за заявою чи повідомленням про злочин, - три дні. За цей час правоохоронний орган зобо-в'язаний прийняти повідомлення, проаналізувати дані, що в ньому містяться, і сформулювати певне процесуальне

рішення. Якщо даних, наведених у заяві, недостатньо для винесення обгрунтованого рішення, її перевірка здійснюється у строк, що не може перевищувати десяти днів.

Завершується провадження за заявами й повідомленнями про злочини винесенням одного з трьох процесуальних рішень: 1) порушенням кримінальної справи; 2) відмовою в порушенні кримінальної справи; 3) направленням заяви або повідомлення за належністю,

Кримінальна справа може бути порушена лише за наявності до того законних приводів і підстав, передбачених ст. 94 КПК. На практиці іноді плутають поняття "приводи" й "підстави", а це призводить до того, що в постанові Про порушення справи не завжди вказується, який конкретно привід має місце, а також що є підставою для порушення справи. Тому вважаю за необхідне нагадати, що приводи - це ті джерела, завдяки яким установлюються первинні дані (відомості) про злочин або його підготування. Вони перелічені у ч. 1 ст. 94 КПК. Найпоширенішим джерелом є заяви та листи громадян, а також повідомлення організацій, установ, підприємств, посадових осіб, представників влади, громадськості.

Важливе значення, на мою думку, має питання про момент визнання особи потерпілою в кримінальній справі. Як я вже згадував, потерпілий вважається учасником процесу з моменту винесення постанови про визнання особи потерпілою. Є поодинокі випадки, коли слідчий не вжив заходів щодо встановлення осіб, котрі змогли б захистити свої права як потерпілі.

Рішення про визнання особи потерпілою в більшості випадків постановляється безпосередньо перед пред'явленням обвинувачення або після нього.

Інснують і факти необгрунтованої відмови в порушенні справи за повідомленням потерпілих про вчинення щодо них чи їх майна, злочинів, порушення закону під час реєстрації заяв або повідомлень потерпілих про вчи нення злочинів. А несвоєчасне порушення кримінальної справи за заявою чи повідомленням потерпілої особи про вчинений злочин є грубим порушенням права потерпілого. Водночас чинне законодавство не містить конкретних норм, що регулювали б питання про відповідальність посадових осіб, із вини яких потерпілий не отримав надійного захисту своїх прав та інтересів з боку правоохоронних органів та суду.

На мою думку, рішення про визнання особи потерпілою слід виносити на ранньому етапі провадження в кримінальній справі. Це сприятиме реальному втіленню ідеї законодавця про активну участь потерпілого у кримінальному судочинстві.

Вважаю, що для визнання особи потерпілою достатньо мати докази, які свідчать лише про те, що діяння підпадає під ознаки злочину, передбаченого однією зі статей особливої частини Кримінального кодексу; злочин було вчинено або підготовлено; саме цим злочином справді заподіяно певну шкоду, вказану в законі; існує причинний зв'язок між даним злочином і моральною, фізичною або майновою шкодою, що настала.

Коли заподіяння шкоди є очевидним під час порушення Кримінальної справи (наприклад, у разі вчинення зґвалтування, крадіжки, розбійного нападу тощо), постанову про визнання особи потерпілою рекомендується приймати одночасно з постановою про порушення кримінальної справи. В інших випадках визнання потерпілим може мати місце і згодом, але зразу після встановлення факту заподіяння шкоди конкретній особі. Ця вимога набуває особливого значення з огляду на те, що громадянин, якому заподіяно шкоду, може користуватися наданими йому законом правами та виконувати покладені на нього законом обов'язки лише після того, як органом дізнання, слідчим чи прокурором прийнято відповідну постанову. Запізніле визнання потерпілим не може бути виправдане.

Відмова в порушенні кримінальної справи є однією з актуальних проблем кримінального судочинства. Правильне і своєчасно винесене рішення про порушення чи відмову в порушенні кримінальної справи свідчить про те, що орган дізнання і попереднього слідства (прокуратура, суд, суддя) вірно реагують на кожну заяву та повідомлення про вчинений злочин чи злочин, що готується.

У діяльності органів внутрішніх справ відмова в порушенні кримінальних справ набула надмірного поширення. Часто слідство підміняється довгими перевірками, внаслідок яких важливі докази втрачаються, а злочинці не лише переховуються, а й продовжують злочинну діяльність. Практика свідчить, що здебільшого не порушуються справи про крадіжки, пограбування, розбійні напади, а вони якраз і вимагають термінових слідчих дій. Це призводить до того, що розкриття цих злочинів найбільш низьке.

Практика показує, що найчастіше допускаються необгрунтовані відмови у порушенні кримінальних справ, порушення строків перевірки заяв і повідомлень про злочини. У порушенні кримінальної справи нерідко відмовляють із підстав, не передбачених законом. Характерною ознакою постанов про відмову в порушенні кримінальної справи по матеріалах про нерозкриті злочини є те, що мотивування цих постанов здебільшого грунтується на припущеннях, а не на конкретних фактичних даних. У таких постановах мають місце посилання на "малозначимість" вчиненого або ж на "недоцільність" порушення кримінальної справи, оскільки даний злочин вже не є "суспільне небезпечним" або ж особа, що його вчинила, перестала бути "суспільне небезпечною".

Невжиття передбачених законом заходів відносно повідомлень і заяв про злочини або приховування останніх від обліку являють собою також порушення законності, які, на жаль, ще зустрічаються на практиці.

Відмова в порушенні кримінальної справи тягне за собою реалізаціюпевних рішень. Передусім це - повідомлення заінтересованих осіб, підприємств, установ, організацій, від яких надійшли повідомлення чи заява. На практиці вимогаст. 99 КІІК про повідомлення зацікавлених осіб про відмову в порушенні кримінальної справи нерідко не виконується . А це позбавляє їх можливості оскаржити рішення про відмову в порушенні кримінальної справи.

Тому пропонується доповнити ст. 99 КПК вказівкою про те, що заінтересованим особам та їхнім представникам слід роз'ясняти порядок оскарження рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, про що робиться відмітка в матеріалах перевірки або складається спеціальний протокол. У повідомленні слід вказати підстави винесення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, порядок і строки оскарження в разі незгоди з ним. З надходженням клопотання від зацікавлених осіб їм має видаватися копія постанови про відмову в порушенні кримінальної справи[3] . Така вимога закону стала б важливою умовою своєчасної реалізації зацікавленими особами свого права на оскарження рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, реальною гарантією права на оскарження дій посадових осіб.

Існують особливості реалізації прав потерпілого за протокольної форми досудової підготовки матеріалів. Ця форма є особливим видом провадження в стадії порушення кримінальної справи.

Протокольну форму досудової підготовки матеріалів по деяких видах злочинів, які не становлять великої суспільної небезпеки, було введено з метою розвантаження слідчих, аби вони змогли зосередити свої зусилля на розслідуванні тяжких злочинів[4] . Згідно зі ст. 425 КПК України протокольна форма досудової підготовки матеріалів проводиться у справах про злочини; передбачені ч.1 ст.133; ст.164; ч.1 ст.185; ч.1 ст.186; ч.1 ст.188; ч.1 ст.190; ч.1 ст.194; ч.2 ст.202; ч.1 ст.203; ч.1 ст.205; ч.1 ст. 212; ч.1 ст.213; ч.1 ст.225; ч.1 ст.226; ч.1 ст.245; ст.247, 247; ч.1 ст.248; ст.249; ст.250; ч.1 ст.296; ст.395 Кримінального кодексу України.

Основна особливість протокольної форми полягає в тому, що підготовка матеріалів для розгляду їх у суді ведеться без порушення кримінальної справи. Крім того, не виноситься постанова про притягнення як обвинуваченого, про визнання особи потерпілою, про призначення експертизи і т. ін. З матеріалами закінченого провадження знайомиться лише правопорушник, про що робиться відповідна відмітка в протоколі (ст. 426 КПК).

Після вирішення питання про порушення кримінальної справи і віддання правопорушника до суду суддя одноособово зобов'язаний вирішити перелічені у ст. 253 КПК питання, пов'язані з підготовкою до розгляду в судовому засіданні.

Пленум Верховного Суду України у п. 7 постанови № 6 від 27 червня 1986 р. "Про практику застосування судами України законодавства про протокольну форму досудової підготовки матеріалів" визначає, що коли злочином заподіяно особі моральну, фізичну або майнову шкоду, в суді необхідно вирішити питання про визнання її потерпілою. Особа, визнана потерпілою, сповіщається про це з роз'ясненням права на ознайомлення з матеріалами справи.

Необхідно зазначити, що в процесуальній науці немає єдиної думки відносно доцільності введення протокольної форми досудового підготовування матеріалів. В.І. Басков, наприклад, писав: "...якщо особою, яка провадить досудову підготовку матеріалів, буде виконане головне завдання кримінального судочинства - встановлення істини, то нераціонально відмовлятися від такої диференціації судочинства"[5] . А.М. Денисюк вважає, що протокольна форма "дозволяє швидко вияснити обставини вчиненого злочину з використанням специфічних засобів доказування, складанням протоколу і поданням його до суду для розгляду по суті"[6] .

Ю.М. Бєлозьоров і Л.М. Карнєєва зазначають, що "така диференціація суттєво знизила навантаження слідчих органів внутрішніх справ за рахунок звільнення їх від необхідності вести попереднє слідство у справах про злочини, провадження в котрих могли б у протокольній формі здійснювати органи дізнання"[7] .

А.Я. Дубинський, заперечуючи проти протокольної форми, вказує на її вади, зокрема: невизначений процесуальний стан особи, яка іменується правопорушником; відсутність певного правового статусу інших учасників провадження; необхідність формування обвинувачення судом; неможливість проведення таких процесуальних дій, як експертиза.

На мою думку, однією з основних вад цієї форми провадження є те, що обмежуються законні інтереси учасників процесу, а надто осіб, які потерпіли від злочину, тобто заявників (так їх називає законодавець). У ч. 4 ст. 426 КПК вказано, що "всі матеріали пред'являються правопорушнику для ознайомлення". Про заявника мова не йде, йому не повідомляють навіть про те, що матеріали справи передаються до суду. Це, на мою думку, не відповідає демократичній, гуманній тенденції розвитку кримінального судочинства.

Якісно іншою є роль потерпілого за порушення справ приватного і приватно-публічного обвинувачення. Тут його позиція має вирішальне значення.

С.А. Альперт наголошує, що у справах приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК) найбільш виразно і повно знаходить свій вираз процесуальний статус потерпілого як суб'єкта обвинувачення[8] .

Як відомо, у кримінальному процесі України існує категорія кримінальних справ, які порушуються лише за скаргою потерпілого. Ця категорія справ особливо тісно пов'язана з правами та інтересами потерпілого, тому законодавець виокремив ці злочини в осібну групу і встановив особливий порядок порушення справ про ці злочини.

У юридичній літературі та практиці висловлювання "приватне", "приватпо-публічне" обвинувачення вживаються як умовні та скорочені назви справ про злочини, передбачені ст. 27 КПК України. В законодавстві ці терміни не фігурують, одначе вони стійко й надійно ввійшли в повсякденне юридичне вживання, набули поширення, а тому нема підстав від них відмовлятися[9] .

Згідно зі ст. 27 КПК до справ приватного обвинувачення належать справи про злочини, передбачені ст. 125 (умисне легке тілесне ушкодження), ч. 1 ст. 126 (побої та мордування) , а також справи про злочин, передбачений ст. 356 (самоправство) КК України щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інтересам громадян.

Суспільна небезпека таких злочинів загалом незначна, тому порушення цих кримінальних справ залежить від наявності скарги потерпілого, від його бажання притягнути правопорушника до відповідальності. Справи такі порушуються суддею і підлягають закриттю в разі примирення потерпілого з обвинуваченим. Примирення ж допускається лише доти, доки суд не піде в нарадчу кімнату для винесення вироку. Попереднє розслідування в цих справах не проводиться, крім випадків, коли це визнають за необхідне суд чи прокурор, та випадків, передбачених у ст. 111 (провадження попереднього слідства) КПК України. Тож порушення кримінальних справ цієї категорії, притягнення особи як обвинуваченої та віддання до суду здійснює суддя.

На практиці трапляються випадки, коли потерпілі зі скаргою звертаються до слідчого чи в органи міліції. Вони повинні прийняти скаргу і направити її до суду. Тим часом нерідко по заявах у справах приватного обвинувачення працівники міліції відмовляють у порушенні кримінальної справи незалежно від волі потерпілого. Така практика призводить до того, що особи, винні, наприклад, у заподіянні легких тілесних ушкоджень, залишаються без покарання, бо потерпілі не подають повторних скарг і заяв.

Якщо слідчий дійде висновку, що справа про злочин, вказаний у ч. 1 ст. 27 КПК, має особливе значення чи встановлено інші обставини, які дають право прокуророві порушити справу без скарги потерпілого, то тоді всі матеріали повинні бути направлені прокуророві для вирішення питання про порушення кримінальної справи.

Прокурор може у будь-який момент вступити в порушену суддею за скаргою потерпілого кримінальну справу і підтримувати в суді обвинувачення.

Справи приватно-публічного обвинувачення порушуються теж за скаргою потерпілого, але закриттю за примиренням потерпілої з обвинуваченим не підлягають. До такої категорії належать справи про злочини, передбачені ч. 1 ст. 152 КК України (зґвалтування).

Провадження в цих справах здійснюється в загальному порядку, тобто обов'язковим є провадження попереднього слідства. Особливості стосуються лише стадії порушення кримінальної справи. Для порушення справи необхідна наявність скарги потерпілої з яскраво вираженим волевиявленням притягнути винуватого до кримінальної відповідальності.

Оскільки закон не встановлює обов'язкової письмової форми заяви, то слід визнати, що скарга буде вважатися заявленою і в тих випадках, коли потерпіла в справі про зґвалтування, наприклад, звернулася до органів міліції чи в прокуратуру з усним повідомленням про те, що трапилось, і з проханням затримати злочинця. Скарга може подаватись і законним представником потерпілої в порядку здійснення ним своїх функцій.

Прокурор, згідно з ч. З ст. 27 КПК, має право порушити кримінальну справу без скарги потерпілої. Це є гарантією захисту прав потерпілої, бо вона може знаходитись у безпорадному стані, не маючи змоги написати заяву про притягнення злочинця до кримінальної відпо-відальності.

2.2 Права потерпілого у стадії попереднього розслідування

Охорона інтересів суспільства та окремих громадян, яким заподіяно шкоду внаслідок злочину, забезпечується активною діяльністю органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури й суду, які зобов'язані в межах належної їм компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, їх покарання.

Перш ніж розглядати питання про реалізацію прав потерпілого в стадії попереднього розслідування, згадаємо, якими саме правами наділяє потерпілого законодавство України. Стаття 122 КПК, що передбачає порядок роз'яснення прав потерпілого, вказує на те, що слідчий, ви-знавши особу потерпілою від злочину, роз'яснює їй її права, передбачені ст. 49 кодексу. А в ст. 49 КПК зазначено, що "потерпілий і його представник мають право: подавати докази; заявляти клопотання; знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення попереднього слідства, а в справах, де попереднє слідство не провадилося, - після віддання обвинуваченого до суду; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора...".

В охороні прав особи, потерпілої від злочину, важливе місце під час розслідування посідає діяльність слідчого з додержання всіх процесуальних прав, що належать потерпілому. Це є дійовою гарантією захисту його інтересів.

Активність потерпілого під час слідства залежить насамперед від розуміння суті наданих йому законом прав. Тому за необхідності слід у доступній формі роз'яснити громадянинові (з урахуванням його загальноосвітнього і культурного рівня, віку) значення таких термінів, як цивільний позов, клопотання, відвід, докази і т. ін. На практиці нерідко роз'яснення прав приводиться формально, без необхідних пояснень, і зводиться до одержання підпису потерпілого на постанові про визнання його таким.

Обсяг слідчої роботи у справі нині виріс за рахунок більш старанного ставлення до дотримання прав підозрюваного та обвинуваченого, збирання та оцінки доказів. У сфері ж забезпечення прав і законних інтересів потерпілих практично нічого не змінилось. У механізмі причин слабкої уваги до реалізації інтересів потерпілого під час попереднього слідства неабияку роль відіграють хиби у здійсненні прокурорського нагляду і відомчого процесуального контролю за законністю діяльності слідчого. Вони якоюсь мірою зумовлені названими раніше чинниками, але мають і самостійну природу.

Як у процесуальному контролі з боку начальників слідчих підрозділів органів внутрішніх справ, так і в прокурорському нагляді за додержанням законів органами слідства й дізнання склалась і діє система оцінок результатів роботи. Найважливіше місце в цій системі посідає стан злочинності, поширеність окремих видів злочинів, їх розкриття, показники якості та строків слідства. Додержання норм закону щодо потерпілих у систему оцінок поки що не входить, що й зумовлює в цілому невимогливе ставлення у слідчому провадженні до цього питання. Такі, на мою думку, деякі найбільш значні об'єктивні причини недотримання прав потерпілих на попередньому слідстві.

Однією з важливих, на мій погляд, суб'єктивних причин недотримання прав потерпілих на попередньому слідстві є відсутність необхідного професійного досвіду у більшості слідчих. Адже третина з них працює на посаді слідчого менше ніж три роки, деякі з них не пропрацю-вали і одного року.

Чинний КПК України, як зазначалося мною раніше, приділяє недостатньо уваги особі потерпілого. Новий КПК України повинен насамперед усіма засобами захищати життя особи, її здоров'я, власність, права та свободи, волю, честь і гідність, фізичну та моральну недоторканність, а також усі інші не заборонені законом інтереси особи. При цьому кримінально-правовий захист повинен бути реальним і повним.

Знання потерпілим своїх прав дозволяє йому в конкретній ситуації здійснити вибір найбільш ефективних засобів для охорони порушених злочином інтересів. Одначе потерпілі не знають прав, що наділив їх законодавець. Це свідчить про необхідність посилення правового виховання громадян, якісного роз'яснення потерпілому його прав і ролі в розкритті злочинів.

Вважаю за доцільне скласти для потерпілого "пам'ятку", де були б зазначені всі права та обов'язки, якими наділив його законодавець. Цю пам'ятку слід вручати потерпілому одночасно з ознайомленням його з постановою про визнання його потерпілим або вручати копію постанови з переліком прав та обов'язків.

А втім, необхідно мати на увазі, що надання потерпілому та його представникові відповідних прав - це лише одна проблема. Друга і, мабуть, важливіша, полягає в тому, що посадові особи, які ведуть кримінальний процес, зобов'язані точно й неухильно виконувати свої обов'язки щодо забезпечення прав і віконних інтересів потерпілого незалежно від його активності

Потерпілий викликається та допитується за правилами, встановленими для виклику і допиту свідків. Але, на відміну від свідків, потерпшого слідчий зобов'язаний допитати не лише у випадках, коли він вважає за необхідне, а щоразу, коли потерпілий заявить про своє бажання давати показання або вимагатиме, щоб його допитали.

Не викликає сумніву те, що в інтересах встановлення істини і максимального забезпечення прав потерпілого його слід частіше залучати до участі в провадженні окремих слідчих дій. Це особливо стосується тих випадків, коли слідчі дії виконуються за клопотанням потерпілого і він прямо висловлює бажання брати участь у їх провадженні,

Зупинімося на такій слідчій дії, як призначення експертизи. Потерпілий, на відміну від обвинуваченого, не має тут ніяких прав, а саме: його не знайомлять з постановою про призначення експертизи, він не може заявити клопотання про призначення експертів з кола вказаних ним осіб, бути присутнім з дозволу слідчого під час проведення експертизи й давати пояснення експертові.

Я вважаю, що слід розширити коло слідчих дій, виконуваних з участю потерпілого. Зокрема, потерпілий повинен мати право брати участь у провадженні експертизи в усіх випадках, коли на розгляд експерта поставлено питання, що дотичні до інтересів потерпілого і мають значення для встановлення фактів, від яких залежить поновлення порушених прав потерпілого та відшкодування заподіяної йому шкоди,

Із права відводу експерта, котрим потерпілий наділений законом, випливає його право знати про призначення експертизи в справі, склад експертів. Я вважаю за доцільне прямо передбачити в законі, що потерпілий має право ставити експертові додаткові запитання, заявляти клопотання про призначення експертів із указаних ним осіб, бути присутнім під час провадження експертизи, надавати експертові додаткові дані, давати необхідні пояснення, знайомитися з висновком експерта. Іншими словами, в усіх випадках провадження експертизи, результати якої можуть стосуватися інтересів потерпілого, він повинен мати такі ж права, якими користується обвинувачений.

Багато авторів вважають за доцільне частіше залучати потерпілих до участі в різних слідчих діях Л.Д. Кокорев, наприклад, пропонує надати потерпілому право за дорученням слідчого, особи, що провадить дізнання, чи суду збирати докази у справі. Проведене ним дослідження показало, що потерпілі часто проявляють енергію та ініціативу у збиранні доказів, оскільки вони зацікавлені у повному та швидкому розкритті злочину[10] . Зацікавленість цю необхідно вміло направляти з метою успішного вирішення завдань кримінального судочинства. Тож я підтримую думку тих авторів, які вважають, що потерпілому слід надати право збирати докази. Думка В.О. Дубрівного про те, що потерпілий як зацікавлена особа може надавати необ'єктивні дані[11] , не підтверджується аналізом слідчої та судової практики. Адже участь потерпілого у збиранні до-

казів сприятиме всебічному та повному дослідженню обставин справи.

Практично немає справи, в якій потерпілі, здійснювали б своє право подавати докази. Це право реалізується через допит потерпілих осіб, при цьому їм не пояснюється можливість подавати докази і після допиту.

Таку низьку активність потерпілих, мабуть, можна пояснити декількома причинами. По-перше, потерпілі не завжди бажають брати участь у слідчих діях. По-друге, - щадне ставлення слідчого до потерпілих, особливо в тих випадках, коли вони дуже хвилюються через учинений Проти них злочин або далеко живуть. І по-третє, - недостатнє роз'яснення слідчим прав, наданих законом потерпілому, внаслідок чого вони цих прав не знають.

Недосконалість кримінально-процесуального закону і в якійсь мірі недостатню увагу законодавця до постаті потерпілого можна виразно спостерігати на прикладі порівняння норм, що передбачають права потерпілого та обвинуваченого в чинному Кримінально-процесуальному кодексі, складеному так, що обсяг прав потерпілого значно менший, ніж в обвинуваченого (підсудного).

Так, згідно з цим кодексом, правам підозрюваного, обвинуваченого, підсудного й засудженого присвячено більше 70 статей, а правам та обов'язкам потерпілого (він, на відміну від вищезгаданих суб'єктів кримінально-процссуальної діяльності, несе також і обов'язки, виконання яких забезпечується під страхом притягнення до кримінальної та адміністративної відповідальності) - близько 25 статей.

Складається враження, що, формулюючи положення про ознайомлення потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача з матеріалами справи (ст. 217 КПК України), законодавець не в інтересах потерпілого дотримався принципу процесуальної економії. Так, у цій нормі відсутня вказівка на обсяг матеріалів, з якими потерпілий має право ознайомитись. Водночас ст. 218 КПК України має таке необхідне уточнення. В ній зазначено, що обвинувачений знайомиться з усіма матеріалами справи.

Реалізація права потерпілого на ознайомлення з матеріалами закінченої кримінальної справи ставиться в залежність від наявності його письмового чи усного клопотання про бажання скористатися цим правом, обвинуваченому ж аналогічне право надається без якихось умов. Навіть більше, ознайомлення обвинуваченого з матеріалами справи є обов'язком слідчого (ст. 220 КПК прямо на це вказує); що ж до потерпілого, то такий момент взагалі відсутній, і це позбавляє його можливості в разі оскарження дій слідчого посилатися на невиконання вимог закону.

У ст. 221 КПК України спеціально обумовлено право обвинуваченого на заявлення клопотання про доповнення попереднього слідства; особливо підкреслюється обов'язок слідчого по закінченні ознайомлення запитати обвинуваченого та його захисника, чи будуть вони клопотати про доповнення слідства і чим саме. Обвинуваченому також надається право виписувати зі справи необхідні відомості. Окремі положення ст. 218 КПК України знайшли свій розвиток і конкретизацію у статтях 220, 221, 222 КПК України.

В.М. Савицький звернув увагу на те, що близькі за змістом норми закону, які стосуються прав потерпілого та обвинуваченого по закінченні розслідування, по-різному виражені тсрмінологічно. Обвинуваченому слідчий оголошує про закінчення розслідування і пред'являє матеріали для ознайомлення. Потерпілому ж лише повідомляється про це, і він знайомиться з матеріалами справи[12] .

За змістом ст. 217 КПК України потерпілий має право знайомитися з матеріалами попереднього слідства, якщо воно закінчене, а у справах, де воно не провадилось, має право знайомитися з матеріалами справи після віддання обвинуваченого до суду.

На жаль, більшість із потерпілих не розуміють важливості реалізації цьо-го права, і з матеріалами справи знайомляться лише деякі потерпілі. В інших випадках є протокол про вико-нання слідчим вимог, передбачених ст. 217 КПК України і пред'явлення потерпілому матеріалів справи для ознайомлення, в якому потерпілий робить запис про відмову в ознайомленні зі справою. Ще частіше трапляються копії повідомлень слідчих, надісланих потерпілим, у яких роз'яснюється право ознайомитися з матеріалами справи. І хоча в справах немає будь-яких даних про причини неявки потерпілих для ознайомлення з матеріалами справи (можливо, потерпілий не одержав повідомлення слідчого тощо), слідчі вважають на цьому вимоги ст. 217 КПК виконаними.

Часом слідчий на першому та останньому допитах потерпілого фіксує в протоколі, що потерпілий не бажає знайомитися з матеріалами справи.

Поширеність випадків, коли потерпілий не знайомиться а матеріалами справи, можна пояснити й тим, що закон не гарантує йому здійснення цього права. Доцільно було б внести зміни до чинного законодавства стосовно обов'язку слідчого або суду не лише надіслати повідомлення про можливість ознайомлення з матеріалами справи, а й отримати і долучити до справи дані про те, чи бажає потерпілий реалізувати своє право.

Не існує єдиної думки в питанні щодо процесуальних наслідків невизнання органами розслідування особи потерпілою серед вчених-процесуалістів. Одні автори (Г.М. Міньковський, М.Ю. Рагінський) вважають: якщо органи попереднього розслідування не винесли постанови про визнання громадянина потерпілим, то це повинен зробити суд. Інші (Л.М. Карнєєва, В.А. Короткова) вважають за необхідне повертати в таких випадках справу для про ведення додаткового розслідування.

Я вважаю, що обидві концепції не можуть бути визнані за абсолютно правильні, і взагалі неможливо знайти єдине вирішення цієї проблеми. Факти невизнання органами розслідування особи потерпілою як такі не завжди тягнуть повернення справи на дослідування. Це питання повинне вирішуватись окремо у кожному конкретному випадку, залежно від наслідків, до яких призвело невизнання особи потерпілою.

Проведене нами вивчення судової практики показало, що недотримання прав потерпілих рідко розцінюється судами як істотне порушення кримінально-процесуального закону. Немає необхідності переконувати в тому, що коли прокурори та суди не повертатимуть справи на дослідування через порушення прав потерпілих, то навряд чи можна розраховувати на серйозні зміни у ставленні до цього учасника процесу на попередньому слідстві.

Найчастіше інтереси потерпілих зачіпаються в разі зупинення та закриття кримінальних справ. Практика дає чимало прикладів, коли саме під час зупинення й закриття справ допускаються найгрубіші порушення прав людини, яка фактично постраждала від злочинного посягання. І правильно вказує В.Є. Юрченко, що зупинення провадження у справі з будь-яких підстав завжди торкається законних інтересів потерпілого[13] .

Тому особливого значення слід надати правам і законним інтересам у разі зупинення провадження в справі. Таке провадження може бути зупинене у трьох стадіях кримінального процесу: попереднього розслідування, віддання до суду, судового розгляду. Перелік підстав для зупинення неоднаковий, більше всього їх у стадії попереднього розслідування. Стаття 206 КПК України передбачає такі підстави зупинення слідства: коли місцезнаходження обвинуваченого невідоме; коли психічне або інше тяжке захворювання обвинуваченого перешкоджає провадженню у справі; коли не встановлено особу, яка вчинила злочин.

Зупинення провадження з будь-якої підстави завжди стосується законних інтересів потерпілого. Потерпілий здебільшого зацікавлений у тому, щоб особу, від дій якої він постраждав, було встановлено, притягнено до кримінальної відповідальності, щоб вона зазнала заслуженого покарання. Тому для потерпілого важливо знати, чи справді є підстави для зупинення провадження у справі, чи було вжито всіх заходів для встановлення особи, що підлягає притягненню як обвинувачений, до розшуку обвинуваченого.

На жаль, на практиці трапляються випадки, коли законні інтереси потерпілого залишаються незахищеними, особливо у нерозкритих злочинах. Навряд чи можна погодитися з тим, що громадянин, який безпосередньо постраждав від злочину, майже повністю позбавлений про-цесуальних прав у разі зупинення провадження в кримінальній справі. На мою думку, права потерпілого та його представника в разі зупинення провадження у справі слід розширити.

Насамперед потерпілий та його представник повинні знати про зупинення провадження у справі. Як повноправний учасник процесу, зацікавлений у тому, щоби кримінальну справу було доведено до кінця, потерпілий не може перебувати в необізнаності щодо перебігу справи. Це ж правило стосується і його представника, який повинен охороняти законні інтереси потерпілого. Тому необхідно передбачити в законі обов'язок органу дізнання, слідчого, судді та суду повідомити потерпілого і його представника про зупинення провадження у справі протягом доби. У повідомленні мають бути викладені підстави й мотиви зупинення провадження у справі. Питання про те, яким чином повідомляти, має вирішуватись у кожному конкретному випадку. Це може бути виклик потерпілого до слідчого чи письмове повідомлення поштою. Однак у кримінальній справі обов'язково завжди повинні бути дані, що підтверджують факт повідомлення.

Крім того, потерпілий і його представник повинні мати право на ознайомлення з матеріалами, що є підставою для зупинення провадження у справі. Особливо це стосується пунктів 1 і 3 ст. 206 КПК України. Ознайомлення з такими матеріалами дозволить їм упевнитись у правильності винесеного рішення: чи існують підстави для зупинення, зазначені в законі, чи вжито всіх необхідних заходів до встановлення особи, що вчинила злочин, чи додержано строків, по закінченні яких допускається зупинення, та ін. У разі незгоди потерпілого з зупиненням провадження він та його представник після ознайомлення з матеріалами справи зможуть більш обгрунтовано викласти це в скарзі.

Доречно навести таке порівняння. З моменту закінчення попереднього слідства в будь-якій його формі, в тому числі й через закриття кримінальної справи, потерпілий та його представник мають право знайомитися з усіма матеріалами справи. З матеріалами зупиненого провадження їм знайомитись не дозволено, хоча провадження в зупиненій справі інколи може бути й закрите, наприклад, за скінченням строку давності. Однак у цьому випадку знайомитися з матеріалами справи потерпілому та його представникові вже нема рації.

І, зрештою, потерпілий та його представник повинні мати право оскаржити постанову (ухвалу) про зупинення провадження, оскільки зупиненням зачіпаються законні інтереси потерпілого.

Не можна не погодитися з В.Д. Ломовським, який пише, що в разі зупинення провадження в справі не виконуються завдання кримінального судочинства, залишаються без задоволення права та законні інтереси потерпілого і цивільного позивача. Право на оскарження постанов органів розслідування в зупинених справах - це практична необхідність, спрямована на підвищення відповідальності цих органів за розкриття злочинів, за розшук обвинувачених[14] .

Тому вважаю за доцільне встановити строк, упродовж якого допускається оскарження таких постанов. Думаю, що він повинен бути таким же, як і в разі закриття кримінальної справи (тобто семиденний строк від дня одержання письмового повідомлення або копії постанови про зупинення).

Залишається невирішеним питання, чи потрібно знайомити потерпілого з матеріалами кримінальної справи, що закрита, чи лише вручати йому копію постанови про закриття справи. У ч. З ст. 214 КПК вказано, що потерпілому й цивільному позивачеві надсилається письмове повідомлення із зазначенням підстав закриття справи або копія постанови про закриття. Я підтримую думку тих процесуалістів, які вважають, що в разі закриття справи слід знайомити потерпілого з матеріалами справи, бо йому важливо знати не лише підстави закриття справи, а й докази, на яких вони базуються.

Слід зазначити, що чинне законодавство не передбачає права потерпілого на ознайомлення з матеріалами справи в разі, якщо справу закрито або зупинено. Це істотно обмежує права потерпілого, нерідко слідчі та органи дізнання виносять необгрунтовані, невірні рішення, а потерпілий не має можливості оскаржити їх, оскільки не ознайомився з матеріалами справи.

Н.П, Сильчева, зокрема, зазначає, що в разі закриття справи потерпілого доцільно знайомити з постановою про закриття і вручати за його проханням копію цієї постанови. Це позбавить органи розслідування необхідності писати потерпілому (в разі вимоги останнього) листа з викладенням підстав закриття кримінальної справи[15] . З метою забезпечення захисту інтересів потерпілих від злочинів вважаю за необхідне передбачити в законі право потерпілого знайомитися з матеріалами слідства чи дізнання в разі винесення рішення про закриття провадження у справі або зупинення розслідування справи. Це підвищило б відповідальність слідчих і працівників органів дізнання, сприяло б зменшенню кількості необгрунтованих, незаконних рішень.

Дискусійним у юридичній літературі є питання про вручення потерпілому копії обвинувального висновку. Підтримую думку Н.П. Сильчевої про позитивне вирішення цього питання[16] . Адже, прочитавши копію обвинувального висновку, потерпілий зможе ретельно продумати всі обставини що в ньому викладені, можливо, згадає якісь деталі, пропущені ним під час давання показань, зробить необхідні виписки та більш детально і грунтовно підготується до участі в судовому розгляді кримінальної справи.

Тому вважаю за необхідне в КПК передбачити право потерпілого за його клопотанням одержувати копію обвинувального висновку, а в чинний КПК внести доповнення про те, що прокурор за клопотанням потерпілого чи його представника повинен вручити їм копію обвинувального висновку.

На підставі ч. З ст. 19 КПК України слідчі та судові документи в перекладі рідною чи іншою мовою вручаються лише обвинуваченому. Закон не передбачає права потерпілого одержувати слідчі або судові документи в перекладі рідною чи іншою мовою, якою він володіє. Слід погодитися з Л.В. Батищевою, яка вважає, що з метою послідовного проведення принципу національної мови судочинства таке право слід надати й потерпілому.

Потерпілий як учасник процесу має не тільки права, а й обов'язки. Він повинен дотримуватись усіх вимог кримінально-процесуального закону, а саме: піддаватись освідуванню (оглядові), з'являтись на допити і давати правдиві показання, надавати за необхідності зразки для порівняльного дослідження і т. д. Отже, держава, виходячи з інтересів правосуддя, зобов'язує потерпілого незалежно від його бажання здійснювати ті чи інші дії з метою встановлення істини у справі.

Більшість потерпілих розуміє необхідність виконання своїх процесуальних обов'язків і робить це добровільно. Коли ж особа, якій злочином було заподіяно майнову, моральну чи фізичну шкоду, ухиляється або відмовляється від добровільного виконання покладених на неї обов'язків, закон допускає застосування до неї заходів процесуального примусу.

Кримінально-процесуальний закон охороняє права та законні інтереси громадян, які постраждали від злочину, чітко вказує на умови, за наявності яких можливий примус, і в такий спосіб окреслює межі його застосування. Наприклад, привід як крайній захід допускається, якщо потерпілий без поважних причин не з'являється за викликом для давання показань (ст. 72 КПК України). Перед винесенням рішення про привід необхідно перевірити причини неявки потерпілого, встановити факти попереднього отримання ним повісток, ознайомитися з розписками про їх вручення, одержати пояснення в осіб, що вручали повістки, і т. ін. Застосування приводу не допускається в нічний час, у святкові дні (крім невідкладних випадків), під час хвороби потерпілого, підтвердженої довідкою медичної установи.

Досить поширеною слідчою дією, для участі в якій залучається потерпілий, є освідування (огляд). Його процесуальна регламентація має такі особливості: необхідна присутність понятих, якщо слідчий визнає за необхідне їх залучення, тієї ж статі, що й освідуваний (огляданий), якщо освідування супроводжується оголенням останнього; недопустимо під час освідування проводити дії, що принижують гідність чи небезпечні для здоров'я освідуваного. Отож, ціла низка моментів, що стосується методики проведення цієї слідчої дії, продиктована гуманним ставленням до людини, оскільки це зачіпає інтимні аспекти життя потерпілого, може викликати почуття сорому і призвести до тяжких моральних переживань, а надто в неповнолітніх потерпілих, літніх або осіб, що мають якісь фізичні вади. Саме з цих причин потерпілі часом виражають небажання проходити освідування.

Можливо, потерпілий відмовлятиметься від проведення освідування. В таких випадках не слід поспішати з його проведенням. Важливо переконати потерпілого в необхідності взяти участь у цій слідчій дії та пояснити, що вона проводиться передусім у його інтересах, показати значення освідування для встановлення істини в справі та викриття винного.

Освідування потерпілого буде результативним у тому разі, якщо слідчий зважить на фізичний і психічний стан особи, на її бажання запросити як понятих якихось певних осіб та ін. Якщо позитивного результату не буде досягнуто, то слід шукати докази іншим способом. Наприклад, наявність чи відсутність слідів злочину на тілі потерпілого можна з'ясувати з допитів його друзів чи родичів, із медичних документів.

Аналогічні рекомендації можуть бути зроблені й відносно проведення примусового вилучення зразків для порівняльного дослідження. Слідчий, зіткнувшись із небажанням потерпілого надати зразки почерку, крові й т. ін., повинен намагатися здобути їх через переконання чи в інший спосіб, не пов'язаний з грубістю.

3. ПРАВА ПОТЕРПІЛОГО В СУДОВОМУ ПРОВАДЖЕННІ КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ

3.1. Права потерпілого у стадіях віддання обвинуваченого до суду та судового розгляду кримінальних справ судом першої інстанції.

Кримінально-процесуальне законодавство регламентує процесуальні права потерпілого в суді, забезпечує його реальну участь у кримінальній справі.

Гарантією здіснення потерпілим своїх прав є дотримання процесуальних норм, що забезпечують всебічне, повне та об'єктивне дослідження обставин справи, винесення судом законного та обгрунтованого рішення. Громадянинові, визнаному потерпілим у справі, повинна бути забезпечена можливість здійснення в суді прав, наданих йому законом.

У чинному кримінально-процесуальному законодавстві не одержало чіткої регламентації питання про участь потерпілого та його представника у стадії віддання обвинуваченого до суду. В юридичній літературі на це питання звертається увага, але недостатньо. На практиці в цій стадії участь потерпілого пов'язана з розглядом у розпорядчому засіданні суду заявлених ним клопотань. Для потерпілого особливо важливо, щоб суддя чи суд у стадії віддання обвинуваченого до суду з'ясували такі обставини: чи зібрано необхідні докази для розгляду справи в судовому засіданні; чи дотримано під час порушення кримінальної справи, проведення дізнання і попереднього слідства вимог норм Кримінально-процесуальноги кодексу України; чи правильно застосовано до обвинуваченого кримінальний закон; чи правильно обрано запобіжний захід до обвинуваченого; чи вжито заходів до забезпечення відшкодування майнової шкоди, заподіяної злочином.

Потерпілий у стадії віддання до суду має право заявляти різні клопотання: про витребування додаткових доказів, зміну обвинуваченому запобіжного заходу, забезпечення цивільного позову тощо. Суд має право викликати в розпорядче засідання по­терпілого, що заявив клопотання, для давання пояснень. Про результати розгляду клопотання потерпі­лому обов'язково повідомляють. Відмова в задоволенні кло­потання оскарженню не підлягає, але потерпілий має право знову заявити те саме клопотання у стадії судового розгляду.

Визнавши, що є достатньо підстав для віддання обви­нуваченого до суду, суддя чи суд вирішують питання про виклик потерпілого в судове засідання. Згідно зі ст. 255 КПК України, після віддання обвинуваченого до суду суд­дя зобов'язаний забезпечити потерпілому можливість оз­найомитися з усіма матеріалами справи і виписати з неї всі необхідні дані.

Суд зобов'язаний надіслати потерпілому повістку, з якої той дізнається, де й коли відбудеться судовий розгляд кри­мінальної справи, у якій його визнано потерпілим.

Ще одне питання, яке може виникнути у стадії віддання обвинуваченого до суду, — про визнання особи потерпілою в разі заявлення такого клопотання.

Вважаю, що відкладення цього питання до судового засідання небажане, бо це суттєво порушуватиме права по­терпілого. У таких випадках суддя своєю постановою про віддання обвинуваченого до суду може визнати особу по­терпілою. Потерпілому слід роз'яснити належні йому пра­ва, в тому числі право на ознайомлення з матеріалами справи. Тобто, на мою думку, питання визнання особи потерпілою одноособове суддею в стадії віддання обвину­ваченого до суду може вирішуватися за аналогією розгляду в суді кримінальних справ, щодо яких проводилась досудова підготовка матеріалів у протокольній формі. І коли таке клопотання особи про визнання її потерпілою надій­шло, суддя повинен вирішити питання про визнання по­терпілою і роз'яснити право на ознайомлення з мате­ріалами справи, керуючись ст. 255 КПК.

Але в окремих випадках кримінальну справу навіть мо­же бути відправлено на додаткове розслідування через те, що в цій стадії права потерпілого не було забезпечено, бо

особу, яка постраждала від злочину, не визнали потерпілою.

У комплексі прав потерпілого суттєва роль належить його праву брати участь у судовому розгляді. Суд зобов'язаний вжити всіх заходів, аби своєчасно повідомити по­терпілого про час і місце розгляду кримінальної справи.

Досліджуючи питання реалізації прав потерпілого під час судового розгляду, я схиляюся до думки про не­обхідність підвищення активності потерпілого в цій стадії кримінального процесу. Для цього необхідно як роз'яснен­ня прав у максимально доступній для нього формі, так і забезпечення реальної можливості їх реалізації. З цією метою слід розглянути:

чи зобов'язаний потерпілий з'являтись у судове засідан­ня, його права під час судового засідання та можливість приводу в разі його неявки; участь потерпілого в судових дебатах;

оскарження потерпілим вироку. Згідно зі ст. 75 КПК Російської Федерації давання по­казань потерпілим — це не лише його право, а й обов'я­зок; він повинен з'явитися до суду і давати правдиві по­казання. В разі неявки потерпілого до суду без поважних причин до нього може бути застосовано привід. Кримі­нально-процесуальний кодекс України передбачає в ч. 2 ст. 302, що потерпілий попереджається суддею за дачу завідомо неправдивих показань . Тобто давання показань не є обов'язком для по­терпілого. Водночас кримінально-процесуальне законодав­ство передбачає застосування до потерпілого приводу в разі його неявки в судове засідання.

Звертається увага судів, що ст. 290 КПК, даючи вичерпний перелік наслідків неявки потерпілого в судове засідання, передбачає й можливість застосування до потерпілого, який не з'явився за викликом до суду без поважних причин, приводу відповідно до ст. 72 КПК.

За злісне ухилення від явки до суду потерпілий несе відповідальність за ч. 1 ст. 185-3 або статтею 185-4 Кодексу України про адміністративні правопорушення, а за завідомо неправдиве показання - за ст. 384 КК України.

З'явившись до суду, потерпілий повинен відмітитись у секретаря судового засідання і має право бути присутнім у залі судового засідання впродовж усього судового розгляду. На відміну від свідків, він не видаляється з залу судового засідання.

Потерпілий зобов'язаний підкорятися розпорядженням головуючого про дотримання порядку в судовому засіданні. За непідкорення розпорядженню головуючого або порушення порядку під час судового засідання потерпілий несе відповідальність за ч. 1 ст. 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення (ч. З ст. 272 КПК).

У судовому засіданні, як і під час попереднього розслідування, потерпілий може користуватися рідною мовою і послугами перекладача. Він має право знати склад суду і заявляти відводи (суддям, прокуророві, секретареві, експертові, спеціалістові й перекладачеві). Потерпілому слід обгрунтувати відводи і заявляти їх до початку судового слідства.

Потерпілий може знати свої права в судовому розгляді. З метою забезпечення прав потерпілого важливе значення має обов'язок головуючого в судовому засіданні роз'яснити потерпілому права та обов'язки, передбачені статтями 49, 267, 302 КПК та ін., надані йому в інших стадіях процесу, а саме в апеляційному провадженні. Тоді потерпілий не лише знатиме всі свої права, а й матиме можливість ними користуватись. Головуючий повинен так пояснити потерпілому його права, щоб він зрозумів їх і міг ними реально користуватися. Як і під час попереднього слідства, в судовому розгляді потерпілий може заявляти різноманітні клопотання (ст. 267 КПК України).

Головуючий опитує потерпшого, чи має він клопотання про виклик нових свідків, експертів і спеціалістів, про витребування речових доказів і документів. Якщо потерпілий

спинив клопотання, то він зобов'язаний вказати, для встановлення яких саме обставин необхідно додаткові докази.

Потерпілий має право висловити свою думку щодо клопотань, заявлених іншими учасниками судового розгляду.

Слід зазначити, що в грудні 1993 р. було прийнято Закон України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві". Цей закон спрямований на охорону забезпечення прав, здоров'я і життя потерпілих від злочинів. Однією з вимог щодо забезпечення їхньої безпеки є те, що потерпілий може клопотати про проведення закритого судового засідання.

Після виконання передбачених законом дій у підготовчій частині судового засідання суд переходить до судового слідства. Потерпілому законодавством надано можливість брати активну участь у цій частині. Так, після допиту підсудних про визнання чи невизнання ними своєї вини суд повинен вислухати з-поміж інших осіб також і думку потерпілого про послідовність допиту підсудних, потерпілих, свідків і експертів.

Конституція України передбачає як основні засади правосуддя рівність усіх учасників процесу перед законом і судом, змагальність сторін і свободу в наданні ними судові своїх доказів і в доведенні перед судом їхньої переконливості (ст. 129).

Кримінально-процесуальний кодекс України закріпив дуже важливе положення, згідно з яким потерпілий і його представник у судовому розгляді користуються рівними правами з обвинуваченим, підсудним, захисником, цивільним позивачем, цивільним відповідачем та їхніми представниками щодо подання доказів, участі в дослідженні доказів та заявленні клопотань (ст. 261).

Під час судового розгляду, як і на попередньому слідстві, потерпілий має право подавати докази. Він може брати участь і в дослідженні доказів. Так, він може задавати запитання підсудному, іншим потерпілим, свідкам, експертові.

В разі, коли експертиза проводиться в суді, потерпілий має право подавати питання експертові. Йому дозволено висловити свою думку з питань, запропонованих експертові іншими учасниками судового розгляду.

У судовому розгляді потерпілий має право давати показання. Допитується він судом за правилами допиту свідків, але раніше від них (ст.308 КПК). Головуючий з'ясовує взаємовідносини потерпілого з підсудним і пропонує повідомити про все, що йому відомо у справі. Після цього потерпілого допитують.

Якщо потерпілий дійде до висновку про необхідність доповнити, уточнити або змінити дані їм показання, то суд зобов'язаний знову допитати його. Під час допиту на суді потерпілий може користуватися нотатками.

Суд може оголосити показання потерпілого, дані ним на попередньому слідстві, а також відтворити доданий до протоколу допиту звукозапис (відеозапис) його показань у таких випадках:

· за наявності суттєвих суперечностей між цими показаннями і показаннями потерпілого в

суді;

· за відсутності в судовому засіданні потерпілого з причин, що виключають можливість його явки до суду.

Потерпілий має право клопотати про огляд речових доказів, а також брати участь в огляді. Потерпілий у будь-який момент судового слідства може просити суд повністю або частково оголосити документи, що є в справі або подані в судовому засіданні, якщо в них викладено або засвідчено обставини, що мають значення для справи.

Після розгляду всіх доказів потерпілий може доповнити судове слідство. Наприклад, йому дозволено ставити запитання підсудному, свідкам, просити суд приєднати до матеріалів кримінальної справи документ, що має значення для справи. Клопотання потерпілого після обговорення вирішується судом.

Дуже рідко в судовому засіданні беруть участь представники потерпілого. Таке становище зумовлюється й відсутністю чіткої регламентації в законі участі представника потерпілого, порядку оплати праці представника за рахунок засудженого тощо.

Рівність прав учасників судового розгляду, закріплена ст. 261 КПК України, насправді не забезпечується. Потерпілий не має змоги взяти участі в усіх слідчих діях, не має того ж обсягу прав, що є в обвинуваченого. Закон не передбачає навіть можливості для потерпілого висловити свої міркування в судовому засіданні щодо доведеності вини, справедливого покарання.

Після закінчення судового слідства суд переходить до судових дебатів. Як зазначено в ст. 267 КПК України, потерпілий має право брати участь у дебатах у всіх справах. На відміну від попередньої редакції цієї статті потерпілий мав право брати участь у судових дебатах тільки в тих справах, в яких не виступає прокурор чи громадський обвинувач.

Я приєнуюся до думки таких вчених-процесуалістів як: М.С. Строгович, М.М. Михеєнко, І.Д. Перлов, В.М. Савицький, О.Р. Михайленко, В.П. Бож'єв, Л.Д. Кокорев, І.В. Вернидубова, В.В. Леоненко, які пропонували розширити права потерпілого у цій стадії процесу, а саме - надати йому право виступати в судових дебатах. Судова практика невідкладно вимагала надати потерпілим та їхнім представникам право виступати в судових дебатах у всіх справах.

І.В. Вернидубов, досліджуючи це питання, з'ясував, що на практиці суди знаходили вихід із такого становища і визнавали потерпілого цивільним позивачем з приводу заподіяння йому незначної, суто символічної, шкоди. В інших випадках надавали потерпілому і його представникові можливість виголосити промову як доповнення до судового слідства, а то й офіційно допускали його до участі в судових дебатах, тобто фактично обходили закон чи прямо порушували його заборону, оскільки він суперечить вимогам практики[17] .

Потерпілий має право брати активну участь у судовому слідстві, з будь-яких підстав оскаржити вирок, і за такого стану просто логічно надати йому можливості викласти свою думку в промові перед судом.

Тепер зупинімося на особливостях судового провадження справ приватного обвинувачення. У постанові про порушення кримінальної справи має бути вказано, що особа визнається потерпілою і що їй роз'яснено її права. На початку судового розгляду потерпілому роз'яснюється його право на примирення з підсудним. Про це робиться відмітка в протоколі судового розгляду. Судове слідство починається з оголошення заяви потерпілого. Деякі судді в і ц й стадії спочатку оголошують постанову про порушення справи та віддання до суду. Це суперечить законові, але доцільно було б таку норму закріпити законодавче. Вважаю, що така форма судового провадження правильна, тому що постанова містить у собі фабулу обвинувачення і в ній є попередня юридична оцінка правопорушення.

Згідно з ч. 1 ст. 27 КПК України справи цієї категорії підлягають закриттю в разі примирення потерпілого з обвинуваченим. Практика свідчить, що майже п'ята частина справ цієї категорії судами закривається за примиренням. Зауважень така практика не викликає, оскільки рішення виноситься з урахуванням думки потерпілого. Проте не можна погодитися з обгрунтованістю відмови в порушенні справи, якщо потерпілий, думку якого суд зобов'язаний з'ясувати (ст. 12 КПК України), не згодний з відмовою в порушенні справи або її закриттям і наполягає на притягненні винної особи до кримінальної відповідальності. У таких випадках потерпілий або його представник мають право оскаржити рішення про закриття справи в апеляційному порядку.

Судді не завжди роз'яснюють вимоги закону про те, що примирення виключає можливість притягнення до кримінальної відповідальності за ту саму дію особи, на яку було подано скаргу. І тому потерпілі в апеляційному та касаційному порядку знову просять притягнути до відповідальності осіб, відносно яких справу було закрито за примиренням.

Вважаю, що було б правильним у випадках примирення потерпілого з підсудним підтвердити їхню "угоду" підписами у протоколі судового засідання. Це значно поліпшить розгляд справ цієї категорії.

Існує ще одне цікаве питання, що може виникнути у справах приватного обвинувачення: яка ж доля справи в разі смерті потерпілого? Вважаю, що суд у таких випадках зобов'язаний повідомити прокурора, щоб той мав можливість вступити в справу. Якщо прокурор у справу не вступить, право підтримувати в суді обвинувачення повинно надаватися близьким родичам померлого потерпілого, тобто за аналогією з ч. 5 ст. 49 КПК: "У спра-вах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, права, передбачені цією статею, мають його близькі родичі"..

У роботі судів нерідко трапляються випадки, коли особа, на яку подано скаргу, подає зустрічну скаргу, звинувачуючи потерпілого у вчиненні проти нього злочину. Найчастіше таке трапляється за побої. Закон допускає можливість об'єднання зустрічних скарг приватного обвинувачення в одне провадження (ч. З ст. 251 КПК України). Розгляд таких справ в одному провадженні сприяє більш швидкому і правильному їх вирішенню. З поданням зустрічної скарги потерпілий за першою справою перетворюється на підсудного за другою, а підсудний за першою - на потерпілого за другою справою.

Хоч би коли надійшла зустрічна скарга, її належить прийняти й розглянути. У тих випадках, коли зустрічні скарги надійшли одночасно, справи повинні бути порушені двома постановами, а потім об'єднані в одне провадження. Якщо зустрічна скарга надійшла до початку судового засідання і суддя вважає за необхідне об'єднати обидві скарги в одне провадження, він повинен порушити другу кримінальну справу, після чого обидві справи теж об'єднати. Об'єднання відбувається, коли суддя приймає спеціальну постанову.

Якщо зустрічна скарга приватного обвинувачення надійшла під час судового розгляду, суддя вирішує питання про доцільність об'єднання скарг. У разі позитивного вирішення цього питання суддя порушує справу і за зустрічною скаргою віддає нового обвинуваченого до суду, об'єднує обидві справи в одне провадження і надає новому підсудному не менше трьох днів для підготовки до захисту. За негативного ж вирішення суд продовжує слухання першої справи.

Об'єднання зустрічних скарг в одне провадження - право, а не обов'язок судді. Вирішується це питання в кожному випадку окремо, з урахуванням конкретних обставин справи. А взагалі справи з зустрічними скаргами можуть бути об'єднані в одне провадження лише в тих випадках, коли це стосується тих самих осіб, або ж одного факту чи різних фактів, але за умови їх безпосереднього взаємозв'язку.

Розгляд зустрічних скарг в одному процесі забезпечує дотримання процесуальних гарантій підсудних, які одночасно є й потерпілими, а також сприяє справедливому розв'язанню конфлікту, що виник. Кожна зі сторін у такому процесі користується правами як потерпілого, так і підсудного, а тому їх варто називати "потерпілі-підсудні". Розгляд таких скарг проводиться за загальними правилами як єдиний процес, у якому одночасно досліджуються обставини з обох скарг. Порядок судового слідства встановлюється постановою судді.

Наприкінці цього параграфа я хотів би висловити деякі свої міркування щодо правової гарантії безпеки потерпілих під час судового розгляду справи. У Конституції України (ст. 3) наголошується: "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю... Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави". У Законі України від 23 грудня 1993 р. "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" передбачено, що серед осіб, які мають право на забезпечення безпеки, є потерпілий та його представник у кримінальній справі. А в ст. 7 цього ж Закону є перелік заходів забезпечення безпеки, а саме: особиста охорона, охорона житла і майна; використання технічних засобів контролю і прослуховування телефонних та інших переговорів, візуальне спостереження; заміна документів та зміна зовнішності; зміна роботи або навчання; переселення в інше місце проживання; поміщення до дошкільної виховної установи чи установи органів соціального захисту населення; забезпечення конфіденційності відомостей про особу; закритий судовий розгляд[18] . Приводом для вжиття цих заходів, крім інших, є також заява учасника кримінального судочинства чи близького родича. Однак ні цей закон, ні Кримінально-процесуальний кодекс не передбачають роз'яснення порядку застосування заходів безпеки особам, які мають право на ці заходи. А тому вони через необізнаність не мають можливості реалізувати своє право у практичній площині, хоча гостра потреба в цьому є. Бо і на свідків, і на потерпілих родичі обвинувачених і підсудних часто чинять шалений тиск, намагаючись схилити їх до зміни показань на користь винних осіб, які притягаються до кримінальної відповідальності, щодо потерпілих висловлюються різні погрози.

Останнім часом на практиці судді почали застосовувати вказані норми закону та проводити з метою забезпечення безпеки потерпілих і свідків обвинувачення закриті судові засідання

Як показує практика, більшість із них відчуває страх від спілкування зі злочинцем як на попередньому слідстві, так і в суді. І ці переживання не безпідставні: адже деякі обвинувачені як на очних ставках, так і під час допиту в суді поводяться агресивно щодо осіб, які викривають їх у вчиненні злочину.

А тому ст. 49 КПК України, яка регламентує права потерпілого, слід доповнити вказівкою на те, що він має право клопотати перед слідчим і судом про збереження в таємниці від обвинуваченого (підсудного) і його захисника своїх анкетних даних або про свою "анонімність" у кримінальному процесі. Внаслідок розгляду такого клопотання слідчий (з санкції прокурора) виносить постанову, а суд (суддя) - ухвалу (постанову). Дані про особу потерпілого повинні зберігатися окремо від матеріалів справи, про що робиться відмітка слідчого в додатку до обвинувального висновку.

3.2. Права потерпілого під час розгляду кримінальних справ в апеляційному та касаційному порядках

Важлива роль у забезпеченні законності та охороні прав потерпілих належить судам вищого рівня, які згідно з кримінально-процесуальним законом проводять перевірку правосудності судових рішень у апеляційному та касаційному порядку. Нові умови, що склалися внаслідок демократичних перебудов, неминуче вимагають оновлення та вдосконалення розширення правового статусу осіб, які беруть участь у судових засіданнях, прояву додаткової турботи про захист їхніх прав і законних інтересів, а тому вважаю за необхідне висвітлити низку проблем, пов'язаних із посиленням гарантій прав потерпілого під час перегляду справ у апеляційній та касаційній інстанціях.

Неабияка роль у реалізації завдань кримінального судочинства відводиться діяльності судів другої інстанції із забезпечення набрання чинності законним та обгрунтованим вироком, коли не лише правильно вирішено кримінальну справу, а й дотримано прав усіх учасників кримінального процесу, в тому числі й потерпілого, під час проведення попереднього розслідування і судового розгляду. Суворе дотримання законодавства, що регламентує участь потерпілого у кримінальному судочинстві, - невід'ємна умова виконання завдань правосуддя.

Практично завжди порушення процесуальних норм може бути оцінене як таке, що перешкоджає досягненню якоїсь мети, чи як таке, що порушує якийсь принцип чи загальне положення, у кримінальному судочинстві та, принаймні, як таке, що суперечить засаді законності у кримінально-процесуальній діяльності.

Тому правильним є те, що в разі незгоди потерпілого чи його представника з винесеним вироком, постановою або ухвалою суду першої інстанції їм надається право оскаржити судове рішення в апеляційному порядку (ст. 347 КПК України). Вони також можуть оскаржити вирок і в тій його частині, що стосується цивільного позову.

Апеляційна скарга складається в будь-якій формі, але в ній обов'язково зазначається, з чим і чому потерпілий не погоджується. Після внесення змін у кримінально-процесуальний кодекс з’явилась нова стаття 365 – межі розгляду. Попередня редакція передбачала, що апеляційний суд перевіряє законність і обгрунтованість вироку в повному обсязі щодо всіх засуджених, в тому числі тих, від яких скарги не надійшли і щодо яких не принесено касаційного подання. Чинна ж редакція передбачає, що вирок, ухвала, постанова суду першої інстанції перевіряється апеляційноим судом в межах апеляції. Висновки суду щодо фактичних обставин справи, які не оспорювалися і стосовно яких у відповідності до ч.1 ст.229, та ст.301 докази не досліджувалися, не перевіряються. Я вважаю, що така зміна є цілком доцільною, адже тепер апеляційні суди не будуть здіснювати такий великий обсяг роботи як раніше. Апеляційна скарга на вирок, що не набрав чинності, подається протягом 15 діб від дня проголошення вироку до суду, який постановив вирок, крім випадків, спеціально передбачених КПК. ч.5 ст.349 кодексу предбачає винятки, зокрема: апеляції на ухвалу чи постанову судді, винесену в порядку передбаченому статтями 52⁵ , 165² ,165³ ,177, 205, подаюсть безпосередньо до апеляційного суду у строки встановлені у цих статтях. Якщо строк на подання апеляції з поважних причин пропущено, потерпілий, відповідно до ст. 353 КПК України, може клопотати перед судом, що виніс вирок, про відновлення пропущеного строку. Це питання вирішується в судовому засіданні. Ухвала суду чи постанова судді про відмову у відновленні пропущеного строку може бути оскаржена потерпілим у загальному порядку до суду вищого рівня, який має право відновити пропущений строк і розглянути кримінальну справу по суті за скаргою потерпілого в апеляційному порядку. Після надходження аеляції суд повідомляє прокурора, інших осіб, перерахованих у ст.348 КПК, зокрема потерпілого, та передає справу до апеляційного суду і призначає дату розгляду цієї справи.

Про принесення апеляційного подання (протесту) прокурором або скарги іншими учасниками судового розгляду суд повинен повідомити потерпілого. Потерпілий має право ознайомитися з такими документами і подати на них свої заперечення чи зауваження.

Законом належно врегульовано права потерпілого щодо подання ним до суду вищого рівня нових доказів у справі, коли той розглядає її в апеляційному порядку (ст. 363 КПК України). Суд нові матеріали (докази) потерпілого, як і інших учасників процесу, бере до уваги, оцінює їх і враховує під час вирішення справи по суті, як це передбачено ст. 366 КПК України.

Законом закріплено право потерпілого безпосередньо або через свого представника брати участь у засіданні суду вищого рівня під час розгляду справи в апеляційному порядку. Суд, що постановив вирок, зобов'язаний повідомити потерпілого, який подав апеляційну скаргу або заперечення, про дату розгляду справи в суді вищого рівня. Неявка потерпілого до суду, якщо його було своєчасно повідомлено про день розгляду справи, не перешкоджає її розглядові. У апеляційній інстанції потерпілий може висловити судові свою думку про можливість розгляду справи за відсутності осіб, що не з'явилися. Потерпілий також має право знати склад суду, прізвище прокурора, перекладача, заявляти їм відводи. Тому головуючий зобов'язаний оголосити склад суду, прізвище прокурора, перекладача, запитати потерпілого та інших осіб, що з'явилися, чи нема в них заяв про відводи.

У судовому засіданні апеляційної інстанції потерпілий може заявляти різні клопотання. Клопотання учасників судового розгляду повинні стосуватися частини вироку, яка оскаржена в апеляційному порядку. Стосовно них суд виносить ухвалу. Потерпілий має право в апеляційній інстанції давати пояснення, викласти свої доводи або заперечення також в межах розгляду спрви апеляційним судом. (ст. 362 КПК України).

Чинне кримінально-процесуальне законодавство, як наголошує В.М. Чижиченко, неповно визначає правовий статус потерпілого в суді другої інстанції[19] . Зміст принципу забезпечення потерпілому права на захист його законних інтересів апеляційною інстанцією охоплює суб'єктивні права потерпілого. У теорії кримінального процесу зазначено, що систему забезпечення прав потерпілого складають гарантії недоторканності особи та особистої свободи, недоторканності житла, швидке і своєчасне розкриття злочинів, викриття винних, фактичне відновлення порушених прав і законних інтересів громадян, виявлення та усунення судових помилок, забезпечення права на захист і представництво.

На мій погляд, правовий статус потерпілого - це правове становище потерпілого у кримінальному процесі, визначене сукупністю правових норм, що регламентують суспільні відносини, пов'язані з визнанням особи потерпілою, виникненням, строком дії та припиненням повноважень потерпілого, процесуальними гарантіями. З урахуванням цього слід повніше визначити процесуальне становище потерпілого у стадії апеляційного провадження через розширення його суб'єктивних процесуальних прав і гарантій їх здійснення, розширення прав представника потерпілого.

Потерпілий може також давати усні й письмові пояснення щодо додаткових матеріалів, поданих до апеляційної інстанції іншими учасниками кримінального процесу, якщо вони принесені не в його інтересах.

На практиці виникають питання, що на них немає відповіді в законі і насамперед - про можливість визнання особи потерпілою у стадії апеляційного розгляду справи. Буквальне тлумачення ст. 49 КПК України дає підстави вважати, що це можливо. Судовій практиці відомі випадки подання апеляційної скарги особою, що не була визнана у справі потерпілою, але якій злочином заподіяно шкоду, причому майнову. В літературі є думки про те, що такі особи не можуть бути допущені до участі в розгляді справи судом у апеляційній інстанції. Якщо ж апеляційній інстанції надати право визнавати осіб потерпілими, то цим самі потерпілі будуть позбавлені певних процесуальних прав. Крім того, не будуть забезпечені права й інших учасників процесу. Тому не можна не погодитися з В.П. Бож'євим, який вважає, що в даному випадку питання про визнання особи потерпілою має вирішувати суд, що постановив вирок.

Заслуговує на підтримку пропозиція ряду авторів про те, що в таких ситуаціях суд другої інстанції може прийняти цивільний позов потерпілого, якщо буде встановлено судом, що саме цій особі заподіяно майнову шкоду.

Вважаю, що слід надати потерпілому і його представникові право оскарження в апеляційному порядку постанови (ухвали) судді (суду) про повернення кримінальної справи на додаткове розслідування, а також вироку суду в частині, що стосується невизнання засудженого особливо небезпечним рецидивістом, неправильного визначення виду виправно-трудової установи, а також наведених у вироку відомостей, що принижують честь і гідність потерпілого. Спірною є думка Ю. Стецовського про те, що надання таких прав потерпілому може погіршити процесуальне становище підсудного, ускладнити захист його прав та інтересів, оскільки сама скарга потерпілого, як і інших учасників процесу, без рішення суду з зазначених питань не погіршує становища підсудного або засудженого.

Недостатньо врегульоване законодавче також питання щодо участі потерпілого під час розгляду кримінальної справи в касаційному порядку. В ч. 2 ст. 391 КПК України зазначено: У засіданні суду касаційної інстанції, яке проводиться за участю прокурора, можуть брати участь особи вказані у статті 384 КПК …потерпілий і його представник. "У необхідних випадках на засідання суду, що розглядає справу в касаційному порядку, можуть бути запрошені ці особи для дачі пояснень. Тобто законодавець передбачає можливість участі потерпілого в касаційному провадженні, а також в тому випадку коли суд запросить цих осіб для дачі пояснень. Вважаю це положення досконалішим з точки зору попередньої редакціі, що сприяє повнішій участі потерпілого на цій стадії.

Особам, які вправі подати касаційну скаргу (а туди відноситься і потерпілий і його представник) надається можливіть ознайомитися в суді з матеріалами справи для вирішення питання про внесення касаційної скарги.

При подачі касаційної скарги чи подання додається стільки її копій, щоб їх можна було вчручити всі учасникам судового процесу, інтересів яких вона стосується. Враховуючи ч.4 ст.389 КПК, де сказано, що про призначення розгляду касаційний суд повідомляє прокурора та осіб, перелічених у ст.384 КПК, тобто повідомлення осіб про розгляд - це обов’язок суду. Також про зміну дати розгляду суд зобов’язаний повідомити заінтересованих осіб (ч.3 ст.392).

Касаційний суд від потерпілого на ствердження або спростування доводів, викладених в карзі може прийняти нові докумети яких не було в справі. Але потерпілий має вказати яким шляхом вони були отримані та яке значення вони мають для вирішення справи.

Необхідно сказати також про новеллу, яку внесли нещодавні зміни. Обсяг перевірки справи касаційним судом значно звужено. За попередньою редакцією касаційний суд мав перевіряти справу в повному обсязі. А чинна редакція, зокрема ст.395, зазначає: “касаційний суд перевіряє законнісь та обгрунтованість судового рішення за наявними в справі і додатково подвними матеріалами в тій частині, в якій воно було оскаржене”. Але ще зазначено, що суд вправі вийти за межі касаційних вимог, якщо цим не погіршується становище виправданого.

Ще одне право надали потерпілому внесені зміни в червні 2001р. Обвинувальний або виправдовувальний вирок може бути скасовано у зв’язку з необхідністю застосувати закон про більш тяжкий злочин або більш суворе покарання лише у разі, коли з цих підстав подав скаргу потерпілий чи цого представник. На мою думку закріплення в законі вказаних пропозицій позитивно вплинуло на реалізацію прав потерпілих у стадії касаційного провадження в кримінальних справах.

Не регулюється законом питання про повідомлення потерпілому результатів розгляду справи в касаційному порядку, коли він не був присутнім у засіданні суду другої інстанції, хоча деякі рішення істотно зачіпають його інтереси. Оцінюючи цю проблему в цілому, вважаю, що бажано було б передбачити в законі обов'язок суду викликати їх для участі в засіданні суду касаційної інстанції та в обов'язковому порядку знайомити потерпілих із рішеннями касаційної інстанції незалежно від того, брав потерпілий участь у судовому засіданні чи ні.

Слід зазначити, що чинне законодавство про перевірку законності та обгрунтованості судових рішень у кримінальних справах поряд із позитивними моментами вирізняється істотними хибами, що шкодять як інтересам учасників процесу, так і правосуддю в цілому.

ВИСНОВОК

Слід зазначити, що кримінально-процесуальне законодавство України спрямоване головно на те, щоб забезпечити розслідування вчинених злочинів та притягнення до відповідальності винних осіб. Це, своєю чергою, зумовило детальне регулювання прав підозрюваного, обвинуваченого (підсудного), що є виправданим. Проте неможливо миритися з тим, що інтереси осіб, потерпілих від злочину, захищені законом менш рішуче.

Передовсім слід відзначити явну недосконалість правойого статусу інституту потерпілого, що чинить негативний нплив на його участь у процесі, ставить у нерівне становище з обвинуваченим. Це виявляється в диспропорції обсягу прав потерпілого та обвинуваченого (у першого він значно вужчий), в регламентації процесуальної процедури щодо потерпілого (інколи вона не є чітко визначеною), у проблемі відшкодування потерпілому шкоди, заподіяної злочином, загальному характері, що призводить до меншої гарантованості реалізації потерпілим своїх прав. В ст. 16 КПК закріплено принцип здійснення правосуддя на засадах рівності громадян перед законом і судом, а в ст. 21 кодексу чомусь лише відносно підозрюваного, обвинуваченого та підсудного закріплено принцип забезпечення права на захист. Потерпілому ж чомусь право на захист Кримінально-процесуальним кодексом не гарантується!

Держава зацікавлена в розширенні й максимальному використанні громадянами прав, наданих їм законом. Адже реалізація потерпілими прав, закріплених за ними кримінально- процесуальним законодавством, необхідна не лише для обстоювання та задоволення особистих інтересів, а й для запровадження конституційних засад кримінального судочинства, залучення громадян до боротьби зі злочинністю, що сприятиме зміцненню законності.

Судово-правова реформа в Україні спрямована переважно на створення об'єктивного слідства, кваліфікованого сильного захисту та незалежного суду. Рівночасно, щоб ця триєдина формула правосуддя була практично життєвою, необхідні розроблення і створення сильного правового інструментарію правосуддя, який гарантував би досягнення об'єктивної істини в кожній справі. У зв'язку з дим важливе значення має правовий статус потерпілого та його вдосконалення. Потерпілий від злочину, як і решта учасників кримінального процесу, має право на те, щоб його законні інтереси були забезпечені. Законодавець враховує це право, але, на жаль, не повною мірою і не завжди.

Тому я й спробував розв'язати комплекс проблем щодо вдосконалення правового статусу потерпілого у кримінальному процесі України. Адже одним із напрямків судово-правової реформи є створення такого судочинства, яке гарантувало б право на захист не лише підозрюваному, обвинуваченому та підсудному, а й потерпілому, затверджувало б рівність усіх учасників процесу перед законом. Законодавець повинен підкреслити, що для нього однаково важливим є забезпечення прав і законних інтересів усіх учасників кримінально-процесуальної діяльності.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України // Відомості Верховної ради України. – 1996. - №30.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України із змінами і доповненнями.

3. Коментар кримінально-процесуального кодексу.

4. Закон України про забезпечення безпеки осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві” від 23 грудня 1993р. // законодавство що регулює діяльність судів та визначає статус суддів судів України. – К., 1994.

5. Кузнєцов Н.П. Доказывание в стадии возбуждения уголовного дела. – Воронеж, 1983

6. Зеленецький В.С. Державне обвинувачення в системі кримінально процесуальних стадій // Вісник Академії правових Наук України. – Харків 1995р

7. Письменний Д.П., Лукьянчиков В.Д Исполнение постановления об отказе в возбуждении уголовного дела // Проблемы соц.законности. – Харьков 1988

8. Белозеров Ю.Н., Карнеева Л.М. Протокольная форма судебной подготовки материалов органами дознания в советском уголовном процесе. – М.,1987

9. Альперт С.А. Кримінально-процесуальні функції: поняття, система, суб’єкти. – Харків 1995

10. Шимановський В.В. Законность и обоснованость возбуждения уголовных дел

11. Кокорев Л.Д. Потерпевший от преступления в советском уголовном процесе. – К., 1989.

12. Дубривный В.А. Потерпевший на предварительном следствии. – 1993.

13. Савицкий В.М. Потерпевший от преступления: расширение прав, усиление процесуальных гарантий. – Харьков, 1993.

14. Юрченко В.Е. О правах и законных интересах потерпевшего при приостановлении производства по уголовному делу. – Томск 1990.

15. Ломовський В.Д. Приостановление производства по уголовному делу в советском уголовном процесе: Автореф. Дис. – К., 1989.

16. Сильчева Н.П. Правовые и психологические основы участия в советском уголовном процесе потерпевшего от преступления: Автореф. Дис – 1995.

17. Вернидубов І.В. Проблеми підтримання державного обвинувачення за законодавством України: Автореф. Дис. – К., 1992.

18. Чиженко В.М. Потерпевший и его представитель в суде касационной инстанции. К.,1989.

[1] Кузнєцов Н.П. Доказывание в стадии возбуждения уголовного дела. – Воронеж, 1983.

[2] Зеленецький В.С. Державне обвинувачення в системі кримінально процесуальних стадій // Вісник Академії правових Наук України. – Харків 1995р.

[3] Письменний Д.П., Лукьянчиков В.Д Исполнение постановления об отказе в возбуждении уголовного дела // Проблемы соц.законности. – Харьков 1988.

[4] Басков В.И. Протокольная форма досудебной подготовки материалов. – М., 1989.

[5] Там само.

[6] Денисюк А.М. Протокольна форма досудової підготовки матеріалів, здійснювана працівниками органів внутрішніх справ. – К.,1993.

[7] Белозеров Ю.Н., Карнеева Л.М. Протокольная форма судебной подготовки материалов органами дознания в советском уголовном процесе. – М.,1987.

[8] Альперт С.А. Кримінально-процесуальні функції: поняття, система, суб’єкти. – Харків 1995.

[9] Шимановський В.В. Законность и обоснованость возбуждения уголовных дел.

[10] Кокорев Л.Д. Потерпевший от преступления в советском уголовном процесе.

[11] Дубривный В.А. Потерпевший на предварительном следствии.

[12] Савицкий В.М. Потерпевший от преступления: расширение прав, усиление процесуальных гарантий.

[13] Юрченко В.Е. О правах и законных интересах потерпевшего при приостановлении производства по уголовному делу.

[14] Ломовський В.Д. Приостановление производства по уголовному делу в советском уголовном процесе: Автореф.

[15] Сильчева Н.П. Правовые и психологические основы участия в советском уголовном процесе потерпевшего от преступления.

[16] Там само.

[17] Вернидубов І.В. Проблеми підтримання державного обвинувачення за законодавчтвом України.

[18] Див.: Законодавство що регулює діяльність судів та визначає статус судді судів України. – К.,1994.

[19] Чиженко В.М. Потерпевший и его представитель в суде касационной инстанции.