Книга: Державна служба (Оболенський)

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Навчальний посібник

Рекомендовано
Міністерством освіти і науки України

Київ 2003

ББК 67.401

О 21

Рецензенти:

В. Б. Авер’янов , д-р юрид. наук, проф., засл. юрист України(Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України)

А. Ф. Мельник , д-р екон. наук, проф.
(Тернопільська академія народного господарства)

Гриф надано Міністерством освіти і науки України

Оболенський О. Ю.

О 21 Державна служба: Навч. посібник.— К.: КНЕУ, 2003. —
344 с.

ISBN 966–574–476–3

Навчальний посібник пропонує систематизовані знання в галузі державної служби щодо її ролі та місця в суспільно-політичній та соціально-економічній системах, з проблематики розвитку результативної та ефективної державної служби. Розглянуті загальнонаукові та законодавчі засади державної служби, зміст і особливості її основних інститутів, наведені основ­ні положення щодо формування та реалізації державно-службових відносин у державному апараті. Навчальний посібник призначений для професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування в загальнонаціональній системі професійного навчання державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування та керівників підприємств, установ і організацій, а також для студентів вищих навчальних закладів, які навчаються за спеціальностями економічного, управлінського та юридичного напрямів.

Для практичних працівників органів державної влади та органів місцевого самоврядування різних категорій посад, учених, викладачів економічних, політологічних, юридичних, соціологічних дисциплін, а також для широкого кола читачів, які цікавляться проблемами державного управління, державної служби та служби в органах місцевого самоврядування.

ББК 67.401

Розповсюджувати та тиражувати
без офіційного дозволу КНЕУ заборонено

© О. Ю. Оболенський, 2003

ISBN 966–574–476–3 © КНЕУ, 2003

Навчальне видання

ОБОЛЕНСЬКИЙ Олексій Юрійович

державна служба

Навчальний посібник

Редактор Т. Мизгаєва

Художник обкладинки Т. Зябліцева

Технічний редактор Т. Піхота

Коректор І. Савлук

Верстка Т. Мальчевської

Підп. до друку 20.03.03. Формат 60´84/16. Папір офсет. №1.

Гарнітура Тип Таймс. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 19,99.
Обл.-вид. арк. 21,95. Наклад 1000 прим. Зам. № 01-2384.

Київський національний економічний університет
03680, м. Київ, проспект Перемоги, 54/1

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру
суб’єктів видавничої справи (серія ДК, №235 від 07.11.2000)

Тел./факс (044) 458–00–66; 456–64–58
E-mail: publish@kneu.kiev.ua

ТЕОРІЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ

ДЕРЖАВНА СЛУЖБА:
НАУКА, ОСВІТА,
ПРОФЕСІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ,
ГАЛУЗЬ ЗАКОНОДАВСТВА,
СПЕЦІАЛЬНІСТЬ ВИЩОЇ ШКОЛИ

Україна вступила у друге десятиліття своєї незалежності. Вона відбулася як держава. Десятиріччя засвідчило світові, що на теренах колишнього Радянського Союзу постала незалежна Україна. Попереду — шлях до створення гідних пост­індустріальному суспільству умов життя для громадян нашої держави, становлення громадянського суспільства, до практичної реалізації принципів правової демократичної держави, до соціально орієнтованої ринкової економіки.

Сьогодення обумовлює незмірне зростання значення науки і освіти, відбувається утвердження нової парадигми розвитку су-
спільства. Основним товаром стають знання та інформація.

У цих умовах важливо зберегти самостійність наукового прогнозування розвитку держави і домогтися, щоб вітчизняні наукові досягнення враховувалися у державному і соціальному будівництві, в політичній практиці.

Кожна держава в міру своїх ресурсних можливостей розвиває та підтримує національну науку, насамперед у сфері державного будівництва, для того щоб застосовувати наукові засади державотворення та суспільствознавства в конкретних історичних умовах, часовому та географічному просторі. Орієнтація на наукові знання, отримані ззовні, не може сприяти вирішенню проблем людини іншого національного та ментального середовища, з іншої економічної та політичної системи.

Як це не парадоксально, але в першу чергу необхідно утвердити і практично підтвердити авторитет і самоповагу національної наукової думки. Протягом ХХ ст. на території України стверджувалися підходи, що певним чином призвели до дискредитації й відсторонення суспільства та окремої людини від науки. Найганебнішим і найнебезпечнішим є те, що суспільна практика не використовує наукове знання.

Як наука, так і політика характеризуються альтернативністю. Тим самим інтегрування справжньої науки із справжньою політикою може надати суттєві можливості щодо результативного та ефективного управління економічними, соціальними, політичними і духовними процесами в суспільстві.

Сучасна концепція розвитку цивілізації ґрунтується на визнанні свободи доступу до ресурсів та економічної діяльності, на поширенні соціальних прав і можливостей, політичному самовираженні громадян. Її реалізація передбачає єдиний перелік вимог до інститутів держави, а саме: прозорість механізму державного управління, доброчесний уряд, відкриті правова та фінансова системи, правова та соціальна безпека населення, захист історичної та культурної спадщини як головного джерела самопізнання та гідності народу, результативний та ефективний механізм держави і державний апарат, професійно підготовлені державні службовці з високим со-
ціальним статусом. Фактично це — ознаки процесів глобальної трансформації, посилення дії чинників глобальної інтеграції, що постають головними закономірностями світового розвитку.

Усе це спонукає по-новому підійти до проблеми еволюції та історичної ролі державності і національної держави як міжнародної інституції. На початку ХХІ ст. в межах глобальної трансформації знов і знов виникає відома дилема пріоритетів розвитку: держава або громадянське суспільство, національна держава або якась інша форма державності.

Держава тривалий час безальтернативно монополізувала роль представника інтересів розвитку суспільства. Зміцнення інститутів держави було синонімом прогресу, а «безпека розвитку» — синонімом безпеки держави або національної безпеки. Одержавлення суспільства, політики, економіки, культури в багатьох країнах досягло вищого рівня.

У той же час з’явилися перші ознаки кризи традиційного інституту держави. Викликали сумнів принцип і механізм роз’єд­нання та розмежування народів, чим власне і є держава з її інститутами кордонів, громадянства, ідеології, армії тощо. Європа відкрила поняття, а може й категорію, єдиного європейського дому. Питання глобального об’єднання інтересів усього людства переведене у площину практичної політики. Особливої актуальності воно набуло з початком глобальної боротьби з тероризмом.

Змінюється й зовнішнє спрямування міжнародної діяльності держави.

У міжнародній практиці визначальними стають регіональні та міжрегіональні інтереси замість національно-державних. Інтере­си окремих національних держав уже реально не визначають глобальну міжнародну політику. Минає час окремих, навіть найбільших держав, настає ера регіонів і територій, інтегрованих у глобальні або регіональні політичні та економічні системи. Європейські процеси регіоналізації посилюють спрямування до внутрішньої інтеграції країни.

Сучасний розвиток держави неможливий без спільної мети або цілей, що об’єднують усе населення, всі етноси в одну націю та відповідають спрямуванням світової цивілізації. Найбільш перспективною формою держави є демократична правова держава соціального партнерства.

Термін «державна служба» охоплює такі основні аспекти:

· професійна діяльність соціального прошарку суспільства;

· галузь науки;

· галузь українського законодавства;

· відповідна галузь права;

· спеціальність вищої освіти й навчальна дисципліна.

Розглядаючи поняття державної служби як професійну діяльність соціального прошарку суспільства, насамперед слід розглянути визначення служби в загальному розумінні.

Служба — це робота, професійне заняття службовця, а також місце його роботи, яка-небудь сфера діяльності. Під службою розуміють також діяльність, пов’язану з керівництвом, управлінням, прогнозуванням, плануванням, контролем, наглядом, обліком тощо. При цьому працівники, залучені до служби, створю­ють духовні цінності або реалізують функції управління.

Отже, служба — це вид діяльності людини, система установ, певний соціально-правовий інститут, створення духовних цінностей тощо. Таким чином, служба полягає в управлінні, забезпеченні та здійсненні самого управління, соціально-культурному обслуговуванні людей.

Особливим видом[1] служби є державна служба. Законом Украї­ни «Про державну службу» (ст. 1) вона визначається як професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті з практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

За такого підходу до визначення державної служби виокремлюються, з одного боку, трудова професійна діяльність осіб у державних органах та їх апараті, з другого — виконання завдань і функцій держави, з третього — джерело оплати праці. Отже, поняття, основні риси, завдання й функції державної служби можна визначити, лише розкривши взаємозв’язки та взаємозалежність державної служби із цілями, завданнями, функціями, формами і методами діяльності держави.

Необхідність державної служби зумовлена самим існуванням держави з її завданнями та функціями, а також потребою у формуванні персонального складу органів державної влади, нормативно-правовому врегулюванні державно-службових відносин державних службовців із зазначеними органами.

Державна служба об’єднує тих працівників органів влади[2] , хто працює на постійній, професійній основі, отримує заробітну плату з державного бюджету, тобто від держави в особі її органів, і перебуває на посадах в органах державної влади, включаючи органи законодавчої, виконавчої та судової влади, прокуратури тощо, та вирішує завдання і реалізує функції цих органів.

Державна служба — це одна з багатьох професій, для якої потрібні професійні навички, вміння та знання, переконання, спеціальна освіта службовців. Виконання державними службовцями завдань і функцій держави на професійній основі має супроводжуватися сталістю та стабільністю державно-службових відносин, бездоганністю та ефективністю управлінської діяльності, її незалежністю від можливих політичних змін.

Як галузь науки державна служба вивчає й досліджує проблеми становлення та розвитку системи державної служби. Як галузь наукового знання державна служба може сприяти розв’язан­ню не лише конкретних державно-службових проблем, а й удос­коналенню всієї системи державного управління. Слід зауважити, що наукові дослідження у сфері державної служби мають міждисциплінарний комплексний характер.

А відтак аналіз проблем і пошук наукових рішень має відбуватися на стику юридичних, політологічних, економічних, соціологічних, філософських, психологічних наук.

Наука державна служба розвивається протягом останніх десятиліть досить інтенсивно і стало. Наприкінці ХХ ст. дослідження в цій сфері помітно активізувалися. Дослідження проблем державної служби — це предмет діяльності й наукового аналізу багатьох поколінь учених.

Як галузь законодавства державна служба — це система нормативних актів, в яких урегульовані державно-службові відносини. У перспективі можна передбачити, що ця система поступово перетвориться в окрему комплексну галузь — право державної служби, в якій за цільовою[3] та предметною[4] ознаками об’єднуєть­ся різний правовий матеріал, пов’язаний з організацією та функціонуванням усіх інститутів державної служби[5] .

До права державної служби як комплексної галузі законодав-
ства належать норми кількох галузей права, що регулюють різні за видовим змістом суспільні відносини, які являють собою досить самостійну сферу суспільного життя та пов’язані з організацією й функ­ціонуванням державної служби. Державно-службові правовідносини, що тією чи іншою мірою є предметом різних галузей права (конституційного, адміністративного, трудового, фінансового, кримінального та ін.), воднораз мають певну єдність, зумовлену спільними цілями й завданнями державно-службового правового регулювання.

Як галузь законодавства право державної служби має порівняно вузький предмет правового регулювання, а саме: відносини в частині організації та функціонуванні державної служби. Проте нормативний матеріал, присвячений цій темі, досить обсяговий і різноманітний. Це зумовлює потребу систематизації і кодифікації законодавства про державну службу. Кодифікація цього законодавства є фактором, що сприятиме реформі державної служби і удосконаленню системи цієї правової галузі. Уже сьогодні доціль­но кодифікувати весь нормативно-правовий матеріал про держав­ну службу, звести всі законодавчі акти в один і створити Кодекс державної служби, норми якого регламентували б усе коло державно-службових відносин в Україні.

Як галузь права державна служба являє собою систему правових норм, що регламентують державно-службові відносини. Ця галузь права вивчає державно-службове законодавство, тобто законодавство про державну службу та службу в органах місцевого самоврядування.

Чільне місце в розбудові державності крім науки посідає освіта широких верств населення у сфері державного будівництва, навчання працівників органів державної влади та органів місцевого самоврядування для професійної діяльності.

Створена незалежною державою загальнонаціональна система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців на початку другого десятиліття незалежності поповнила лави управлінської еліти держави п’ятим випуском фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня магістр за спеціальністю «державна служба» освітньої галузі «держане управління».

Актуальність і своєчасність запровадження спеціальності «дер­жавна служба» та навчальної дисципліни «державна служба» зумовлені такими причинами.

По-перше . Стратегічні завдання розвитку державності та національної безпеки, економічного зростання та соціальної орієнтованості ринкової економіки, забезпечення інтегрування України в світове співтовариство, посилення дієздатності держави і активності регіональної політики, розвитку інвестиційної політики та забезпечення інтересів власного товаровиробника обумовлюють зростаючу роль держави в розбудові громадянського суспільства.

Діяльність держави, функціонування її апарату здійснюються через державну службу як адміністративно-правову систему забезпечення прямої дії положень Конституції України, її законів, реалізації цілей, завдань, принципів і функцій правової демократичної держави.

По-друге . Конституційно-політичне значення професійного кадрового ресурсу державної служби полягає в тому, що він покликаний якісно реалізовувати або забезпечувати реалізацію конституційно та законодавчо визнаних цілей, завдань, принципів і функцій держави (далі — комплекс ЦЗПФ держави).

Комплекс ЦЗПФ держави має бути відображений у законодавчо та нормативно визначених технологіях і процедурах їх реалізації механізмом держави та його складовими: державним апаратом і державною службою. Тому закономірно постає питання про ресурсне (правове, організаційне, функціональне, політичне, кадрове тощо) забезпечення практичної реалізації цілей, завдань, принципів і функцій законодавчої, виконавчої, судової влад, місцевого самоврядування, прокуратури. Тобто результативність і ефективність реалізації ЦЗПФ держави обумовлена повнотою та якістю запроваджених технологій та процедур їх реалізації. Їх розробка, запровадження та використання безпосередньо обумов­лені професійно-кваліфікаційним рівнем кадрового складу органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Результативне та ефективне функціонування державного апарату, всіх його ланок актуалізують проблему його кадрового забезпечення висококваліфікованими, цілеспрямовано підготовленими для професійної діяльності фахівцями.

По-третє . Актуальності набуває необхідність перетворення дер­жавної служби на щонайважливіший фаховий засіб результативного та ефективного функціонування механізму держави й дер­жавного апарату. Іншими словами, державна служба має стати галуззю цілеспрямованого державно-правового впливу. Стратегія розбудови державності та громадянського суспільства в Україні передбачає практичне формування політично нейтральної і законослухняної, прозорої та контрольованої, соціально захищеної державної служби, що діє на професійній основі.

Аксіомою державотворення є обов’язковість формування кадрового складу державного апарату професійно підготовленими фахівцями, які відповідають цілям, завданням і функціям держави.

Найважливішою умовою, що визначає цілісність підходу до реформування державного апарату, є бажання і здатність виокремити з державно-правових відносин центральну фігуру — людину, тобто службовця, який може результативно працювати, об’єктивно виражати інтереси громадян, виконувати їхні законні вимоги, кваліфіковано працювати. У цьому й виявляється соціальна суть інституту державної служби.Саме люди (службовці) є визначальним ресурсом суспільства та й усієї державної влади.

По-четверте . Необхідність розвитку кадрового потенціалу управ­ління, системи роботи з кадрами актуалізувала проблему вдосконалення професійної підготовки нової генерації державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування, які відзначатимуться:

· здатністю беззаперечно відстоювати права та свободи людини і громадянина, запроваджувати цінності демократичної, правової, соціальної держави та громадянського суспільства, соціально орієнтованої ринкової економіки;

· професійними уміннями і навичками, що включають спеціальні знання, аналітичні здібності у певній галузі та майстерність застосування інструментів державного менеджменту;

· стратегічним мисленням та особистісними якостями, необхідними для запровадження сучасної парадигми державного управлін­ня — надання державних послуг особі, громадянину, населенню.

По-п’яте . Інститут державної служби виокремлюється. Державна служба стає загальним інститутом для різних суб’єктів, позаяк службовці — це основні суб’єкти нормотворчості, виконання та забезпечення виконання положень Конституції України, її законів та інших нормативних актів.

По-шосте . Удосконалення освітньо-професійної програми підготовки магістрів за спеціальністю «державна служба» освітньої галузі «державне управління» та програми навчальної дисципліни «державна служба» сприяє критичному переосмисленню змісту її інших навчальних дисциплін та управлінської підготовки менеджерів усіх рівнів і напрямів. У перспективі актуальною стає проблема запровадження економіко-математичних дисциплін системного аналізу, прогнозування та планування тощо.

Метою навчальної дисципліни «державна служба» є надання студентам і слухачам, які готуються обіймати посади державних службовців, комплексу сучасних умінь, знань і навичок з професійної діяльності державного службовця щодо функціонального, правового, організаційного забезпечення реалізації цілей, зав­дань, функцій, прав, обов’язків і повноважень, віднесених до посад державних службовців. Також системне вивчення теоретичних засад і законодавчої бази державної служби, практика їх застосування сприятиме професіоналізації державного апарату.

Основні завдання дисципліни — надати студентам і слухачам системних знань з таких аспектів:

· сутність, призначення та зміст державної служби в суспільно-політичній і соціально-економічній системах держави;

· теорія державної служби, загальнонаукові засади виникнення, її предмет, методи, конституційні та законодавчі засади, правовий інститут державної служби;

· практичне застосування в професійній діяльності положень складових правового статусу державного службовця;

· функціональне, правове, організаційне забезпечення реалізації цілей, завдань і функцій держави, віднесених до відповідних посад державних службовців;

· застосування інноваційних технологій у системі державної служби;

· сучасна адміністративна культура обслуговування потреб юридичних і фізичних осіб;

· застосовування сучасних технологій забезпечення результативної та ефективної діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

· аналіз і адаптація досвіду розвитку моделей державних служб інших країн.

Структура навчальної дисципліни побудована з урахуванням сучасної методології наукового пізнання та системи законодавства з питань державної служби.

Проведення адміністративної реформи, законотворчий і нормотворчий процеси у сфері державного управління, державної служби та служби в органах місцевого самоврядування сприяють постійному оновленню змісту навчальної дисципліни, що обумовлює необхідність самостійного вивчення значної кількості нормативних документів і практики їх застосування.

Багато десятиліть найкращі уми людства зайняті теоретичними та практичними пошуками такого стану політичної системи, коли держава і людина стануть основами соціального життя, що взаємодоповнюються. Такими вони можуть стати тільки в тому разі, якщо їх зусилля будуть спрямовані на взаємодію та взаємосприяння. Тобто коли системоутворюючим чинником — метою — політичної системи суспільства буде реалізація принципів громадянського суспільства, а сама політична система будуватиметься на принципах демократичної, правової держави та реалізовуватиме їх.

Ідея громадянського суспільства, зокрема, полягає у відмові держави від регламентації та управління (регулювання) всієї сукупності соціальних зв’язків, від тотальної відповідальності за вирішення будь-якої соціальної проблеми. Держава зобов’язана сприяти створенню комплексу правових та інших нормативних умов, реалізація яких у життєво значущі цінності — справа самої людини. Тим самим особа із споживача наданих державою послуг перетворюється в активний елемент суспільного життя, який визначає свої загальнолюдські потреби, сприяє створенню відповідних умов їх досягнення та реалізує їх.

Ідея громадянського суспільства на перше місце у сутності держави ставить співвідношення загальнолюдського та класового.

Будь-яка держава поряд із вирішенням виключно класових зав­дань виконує і функції загальнолюдського призначення, без яких не може існувати жодне суспільство. До таких функцій належить насамперед забезпечення суспільних потреб: організація охорони здоров’я, освіти, соціального забезпечення; захист навколишнього середовища; організація роботи засобів транспорту і зв’язку; боротьба з епідеміями, злочинністю; заходи щодо запобігання війні та забезпечення миру тощо.

Поєднуючи в собі, таким чином, і класове, і загальнолюдське, держава виступає водночас і як організація політичної влади су-
спільства, і як його єдиний офіційний представник. Згідно з цим вона покликана забезпечити виконання і загальних справ, що випливають із природи будь-якого суспільства, і специфічних класових завдань.

Розкриваючи співвідношення загальносоціальних і класових засад держави в сучасних умовах, пріоритет надається загальнолюдським цінностям. Така гуманістична тенденція особливо наочно проявляється в останні десятиліття в розвинутих державах Америки і Європи.

Найбільш високим ступенем в усій багатовіковій історії розвитку держави є правова держава[6] , межі влади якої, а також формування, повноваження, функціонування суворо засновані на праві, вище призначення якого — визнання, дотримання і захист прав та свобод людини і громадянина. У такій державі із розвиненими громадянськими інститутами система державного управління, державний апарат і державна служба перебувають під суспільним контролем, вони досить прозорі та чутливі до потреб громадян і суспільства. Тому синтез сучасної системи державного управління та її складових — державного апарату та державної служби — має відбуватися поряд із формуванням громадянського суспільства.

Будь-яка держава функціонує в певному соціальному оточенні, залежить від економіки та культури суспільства, його структури, психології та матеріальних і духовних цінностей громадян, їх менталітету, історичної пам’яті поколінь тощо. У свою чергу, держава потужно впливає на них, певним чином підсилюючи вагомість цих важелів для розвитку політичної системи.

Із запровадженням засад громадянського суспільства поряд із поглибленням розуміння сутності, структури та механізму політичної влади накопичувалося багато відомостей про феномени, що мають відношення до державного життя, впливають і залежать від нього, але не є державно-правовими. Їхнє коло надто широке: це політичні цінності та традиції, політичні партії та рухи, способи досягнення політичних цілей, правові та політичні орієнтири особи, громадянина та населення тощо. При цьому, для позначення всього комплексу даних феноменів поняття «політика» є досить невизначеним.

А. Боднар визначає поняття «політика»[7] як мистецтво управління державою, тобто відповідний спосіб здійснення мети держави як на її території, так і ззовні; організації суспільства, яке перебуває під певною владою, насамперед державною. Тобто політика пов’язана з формуванням влади та її інститутів, але в її основу закладаються індивідуальні, групові та суспільні інтереси. Виразниками цих інтересів постають політичні партії, громадські об’єднання, рухи тощо. Разом із державно-владними інституціями вони утворюють політичну систему суспільства, до визначення якої розрізняють два підходи: соціологічний та правовий[8] .

За соціологічного підходу політична система — динамічний механізм, що перетворює імпульси, які йдуть від оточення і від самих політичних структур, у політичні рішення, що формують політичну поведінку та інші громадські позиції[9] .

Згідно з правовим підходом політична система — це сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управляють суспільством, регулюють відносини між громадянами, соціальними та етнічними групами, забезпечують стабільність суспільства і відповідний порядок у ньому[10] .

Особливого значення для системного розуміння політичного життя, формулювання самого поняття «політична система» мали праці американського політолога Девіда Істона[11] . Він бачив зміст політичної системи в урахуванні взаємодії із зовнішнім середовищем, сутність системного аналізу політичного життя — у визначенні способів підтримки рівноваги із середовищем, а призначення політичної системи — у нівелюванні соціальних розбіж­ностей, переборюванні політичних конфліктів і протиріч. Таке тлумачення призначення політичної системи наближене до ідей політичного та соціального партнерства.

Категорія «політична система» вносить у політичний аналіз принцип багатофакторної залежності, багатоканального впливу, який свідчить, що поряд з економічними факторами, а в певних умовах і на противагу їм, політичні події та інститути обумовлюються культурним середовищем, традиціями, природними особливостями, історичним досвідом, структурою духовних цінностей у суспільстві тощо.

Системний підхід до аналізу державно-правових явищ базу-
ється на визнанні багатоманітності функцій політичної системи. У центрі уявлення про політичну систему — поняття цілі, тобто визначення цінностей суспільства, що адекватно мають поширюватися на цінності держави.

Стосовно сукупної суспільної системи політична система су-
спільства функціонує в органічній взаємодії, яка характеризується взаємопроникненням, з іншими системами: економічною, соціальною, правовою, духовною тощо. На неї також впливає зовнішньополітичне середовище.

Політична система формує відповідну систему державного уп­равління. В Україні становлення нової моделі державного управ­ління відбувається з метою формування демократичної, соціальної, правової держави.

Управління справами суспільства, захист прав і свобод людини, визначення й реалізація основ державної політики, державних програм у сферах державного, економічного, екологічного, соціаль­но-культурного, національного розвитку; забезпечення режиму законності; бюджет, фінанси, податки; охорона довкілля, громадського порядку та громадської безпеки, керування державною власністю, зовнішньоекономічна діяльність; координація питань охорони здоров’я, освіти, соціального захисту — все це, в основному й переважно, державна діяльність на основі застосування правових механізмів, які встановлюються органами державної влади України.

Управлінський характер і правова природа функцій держави полягають у тому, що саме державне управління набирає таких специфічних ознак[12] :

· у процесі його формуються та реалізуються завдання, функції, інтереси держави та її суб’єктів і конституційні громадянські права, забезпечуються законні інтереси громадян;

· функції управління виконуються спеціальними суб’єктами, котрі формуються переважно державою;

· ці суб’єкти діють за дорученням держави;

· вони наділені необхідними повноваженнями державно-влад­ного характеру;

· вони діють у межах компетенції, визначеної для них у відповідних правових актах;

· більшість варіантів управлінських зв’язків опосередковують­ся також іншими нормативними актами.

Як зазначає В. Б. Авер’янов[13] , у вітчизняній та зарубіжній літературі не сформувалося сталого та загальновизнаного визначення державного управління. Така сама думка висловлюється Г. Райтом[14] .

Розглядаючи державне управління як основний різновид соціального управління, В. В. Цвєтков визначає такі найхарактерніші ознаки державного управління[15] :

1) державне управління — це, передусім, соціальне, політичне явище;

2) державне управління та державні органи, що здійснюють його функції, є складовою єдиного механізму державної влади;

3) державне управління — це процес реалізації державної влади, її зовнішнє, матеріалізоване вираження і поза ним не існує. Зміст влади найяскравіше виявляється в державному управлінні.

Г. В. Атаманчук, розглядаючи категорію «управління» в контексті державного управління, висловлює думку щодо доцільності визначення управління через термін «вплив», який вказує на головне в управлінні — «момент впливу на спосіб мислення, поведінку та діяльність людей»[16] .

Більш продуктивним, зазначає В. Б. Авер’янов, є розгляд управління як специфічного виду суспільної діяльності, визначення його характерних рис і ознак, не обмежуючись юридичною оцінкою. Представники загальносоціологічних наукових напрямів визначають управління як систематично здійснюваний ціле-
спрямований вплив людей на суспільну систему в цілому або на її окремі ланки на підставі пізнання й використання властивих системі об’єктивних закономірностей і тенденцій в інтересах забезпечення її оптимального функціонування та розвитку, досягнення поставленої мети.

Цією дефініцією з погляду системного підходу визначається головне призначення державного управління — забезпечення функціо­нування і розвитку суспільства з метою досягнення певної мети.

Попередньо наведені ознаки та особливості характеризують процедурні аспекти державного управління. Тим самим створю-
ється ситуація, коли державне управління опосередковано від-
окремлюється від об’єкта управління. Для державного управління об’єктом управління є суспільство, а не форма державної діяль­ності, спрямована на здійснення завдань та функцій держави, що полягає у виконавчій та розпорядчій роботі органів управління[17] .

Треба зазначити, що державне управління пов’язане з реалізацією цілей і функцій держави. Поряд із цим, враховуючи політичну та юридичну природу державного управління, воно не є суцільно підпорядкованим процесу виконання функцій держави[18] .

Державне управління має телеологічну природу з причини реалізації на практиці процесів цілевизначення, цілепокладання та ціледосягнення. Якщо процес цілевизначення в основному здійснюється політичною системою, то процеси цілепокладання та ціледосягнення — відповідно законодавчою та виконавчою гілками влади. Цілі держави підпорядковують собі функції держави. Тим самим функції державного управління мають телеологічний характер і пов’язані із забезпеченням та створенням майбутнього для народу і держави.

Цілі та функції як держави, так і державного управління виводяться з її конституції. Це співвідноситься з підходами західних учених-адміністративістів, що «управління не може бути визначене головним чином функціонально»[19] . У цій самій праці Ж. Ве­дель указує на первинність конституції держави у визначенні цілей та функцій держави.

Тим самим державне управління має політичний (або телеологіч­ний) та адміністративний аспекти. Перший з них полягає в цілепокла­данні, другий — у цілездійсненні. Умовно можна говорити про політичне державне управління та адміністративне державне управління.

Враховуючи, що державне управління фактично означає управлін­ня справами суспільства з метою досягнення юридично визнаних цілей, а також підсумовуючи наведені ознаки та особливості державного управління, можна запропонувати такі його ознаки (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Головні ознаки державного управління

Наведені ознаки дозволяють запропонувати таке визначення категорії «державне управління».

Державне управління — це цілеспрямований організаційний та регулюючий вплив держави на стан і розвиток суспільних процесів, свідомість, поведінку та діяльність особи і громадянина з метою досягнення цілей та реалізації функцій держави, відображених у конституції та законодавчих актах, шляхом запровадження державної політики, виробленої політичною системою та законодавчо закріпленої, через діяльність органів державної влади, наділених необхідною компетенцією.

Державне управління містить об’єктивні та суб’єктивні передумови свого здійснення. Державна служба, яка є певним засобом здійснення державного управління, також містить як об’єк­тивні (необхідність виконання та/або забезпечення виконання функцій держави та її органів), так і суб’єктивні (наявність здібностей, придатність до служби, професійна освіта тощо) передумови свого формування. Відповідальність за зміст управління мають нести ті, хто є суб’єктом управління. Суб’єктивне за змістом державне управління об’єктивно детерміноване тими умовами й факторами, у межах яких воно функціонує.

Важливим також є те, що державне управління існує для того, щоб пізнавати громадські потреби та інтереси, оцінювати та структурувати їх, ставити цілі, розробляти рішення й діяти з метою їх практичного вирішення. Тому соціальний механізм формування та реалізації державного управління можна зобразити єдиним ланцюгом взаємопов’язаних суспільних явищ, опосередкованим державою як суб’єктом управління:

потреби — інтереси — цілі — рішення — дії — результати.

Сформовані політичною системою цілі держави реалізуються механізмом держави.

Центральною складовою соціальної інфраструктури сучасної соціально-економічної системи є комплекс інститутів, відносин, цінностей та норм, що об’єднуються під назвою «держава добробуту». Цей феномен, що має в кожній країні свою специфіку (і відповідно свою назву: у США — «змішаний капіталізм», у Федеративній Республіці Німеччина — «соціальне ринкове господарство», у Швеції — «суспільство функціональної соціалізації» і т. д.), виник як альтернатива «реальному соціалізму», з одного боку, і як реакція на «невдачі», «осічки» класичної ринкової економіки — з іншого.

Загальним для всіх національних варіантів держави добробуту є те, що ринкові засади економіки доповнені соціальними факторами в інших сферах[20] . Необхідно зазначити, що будь-яка економіка за самим своїм визначенням — соціальна, оскільки вона просто не може не бути соціальним інститутом. При цьому під соціальною ринковою економікою розуміється цілком конкретний тип господарської системи, що виник та інституалізувався в XX ст., особливо після другої світової війни в індустріально розвинутих країнах Заходу[21] .

Концепція соціальної ринкової економіки передбачає синтез гарантованих правовою державою політичних свобод, економічної свободи та ідеалів соціальної держави, що гарантує соціальну захищеність громадян і соціальну справедливість. Тут поняття «соціальне» означає, що ринкове господарство внаслідок своєї ефективності створює матеріальні передумови для забезпечення того або іншого рівня добробуту для всіх верств населення.

Так, за словами одного з авторів концепції соціального ринкового господарства А. Мюллера-Армака, «соціальне ринкове господарство може бути визначене як ідея політичного упорядкування, мета якого полягає в консолідації суспільства, побудова­ного на конкуренції, приватній ініціативі, з соціальним прогресом, забезпеченим саме продуктивністю ринкової економіки. На основі ринкового економічного порядку може бути створена різноманітна та всеосяжна система соціального захисту»[22] .

На відміну від Німеччини в більшості індустріально розвинутих країн він став відомий як держава добробуту[23] . У змістовому
і концептуальному плані між цими поняттями немає протиріч
і розбіжностей принципового характеру.

У розробку і реалізацію концепції держави добробуту зробили внесок представники всіх основних ідейно-політичних течій Заходу: лібералізму, соціал-демократії та консерватизму. У зв’язку з цим не можна не згадати, що ряд видатних консервативних діячів Західної Європи, наприклад, О. Бісмарк у Німеччині, Б. Дізраелі в Англії та інші по праву вважаються батьками-засновниками теорії держави добробуту. Однак у Західній Європі найбільший внесок у її формування зробила соціал-демократія. Так, відомий німецький соціолог і політолог Р. Дарендорф влучно називав XX ст. віком соціал-демо­кратії. У США цю роль значною мірою виконала демократична партія, що асоціюється з іменами таких політичних і державних діячів, як В. Вільсон, Ф. Рузвельт, Дж. Кен­неді, Л. Джонсон та ін.

Центральне місце в теорії держави добробуту посідає ідея забезпечення прийнятних для даного суспільства життєвих стандартів. X. Ламберт зазначав, що «суспільний добробут не тотожний економічному добробуту суспільства, рівно як і особистий добробут не ідентичний індивідуальному економічному добробуту»[24] . Особистий добробут, крім суто економічних критеріїв (таких, наприклад, як зайнятість, рівень прибутку тощо), залежить і від рівня гарантій у державі політичних свобод (наприклад, свобода і безпека особистості, свобода слова, свобода совісті тощо), від таких показників, як соціальна захищеність, сімейне життя, можливості просування по службі тощо.

Водночас слід констатувати, що суспільний добробут значною мірою визначається суспільними благами. До них світова економічна наука і господарська практика відносять ті товари і послуги, «які ринкова система взагалі не збирається виробляти, оскільки їхні особливості різко протилежні особливостям товарів індивідуального вжитку»: будучи спожитими одним суб’єктом, вони залишаються достатніми для споживання іншими [25] .

Суспільні блага неподільні. Вони надаються суспільними установами, їх створення та утримання на відповідному рівні, як зазначав ще А. Сміт, «неможе бути в інтересах ніяких окремих осіб або невеликих груп, оскільки прибуток від них ніколи не зможе окупити витрати будь-якої окремої особи або невеликої групи осіб, хоча часто вони можуть з лишком окупитися великому суспільству»[26] .

Суперечність між високим рівнем розвитку матеріально-тех­нічної бази і продуктивних сил, з одного боку, та умовами відтворювання робочої сили, які значно відстають від вимог, що висуваються, — з іншого, приводить до усвідомлення необхідності істотного збільшення частки валового національного продукту, що інвесту­ється в нематеріальні сфери, такі як освіта, наука, охорона здоров’я та ін. Фінансуючи ці сфери, держава створює умови для нормального функціонування економіки. Зокрема, система освіти покликана забезпечити об’єктивні потреби економіки, які у міру подальшого розвитку технологічної бази економіки вимагають достатнього за даних умов рівня освіти, загальної культури, дисципліни праці тощо.

Природно, що саме на державі лежить основний тягар з фінансування системи освіти і у разі, якщо державні інвестиції в людський капітал виявляться недостатніми, ринок не зможе заповнити їх нестачу.

Нарешті, без науки, що є найважливішою складовою і виробничо-господарської, і соціальної інфраструктури як у минулі часи, так і, тим більше, в сучасному світі, неможливий ані економіч­ний, ані соціальний прогрес.

Масштабність і значущість завдань, що виконуються науковими установами, значний строк від моменту розв’язання проблеми на фундаментально-теоретичному рівні до її практичного впровадження обумовлюють ту підтримку, яку надають індустріально розвинуті держави сфері науки загалом і фундаментальним дослідженням особливо. Вона здійснюється як шляхом прямого бюджетного фінансування відповідних установ і організацій, так і створенням сприятливих умов функціонування аналогічних недержавних, переважно інституціональних структур — наукових фондів і товариств.

Таку саму вагому функцію із забезпечення загальних умов життєдіяльності суспільства, соціального і економічного зростання виконує охорона здоров’я. Її якісний стан і доступність для широких верств населення країни можна і треба розглядати, з одного боку, як найсуттєвішу складову його якості життя, а з іншого — як необхідну умову ефективного функціонування національної економіки. Здоров’я нації, кожного її представника є істотною передумовою ефективного функціонування економіки країни. Таким чином, побудова ефективної системи охорони здоров’я — найважливіша умова як соціального, так і економічного зростання.

До суспільних благ також відносять послуги національної оборони, органів безпеки, структур із профілактики та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій природно-кліматичного й техногенного характеру[27] .

У наданні суспільних благ державне втручання має допоміжний характер, мета якого — гарантувати необхідну з погляду суспільства пропозицію товарів і послуг, які з тих або інших причин на ринок не надходять або надходять у недостатньому обсязі. При цьому держава може застосовувати важелі прямого й непрямого впливу на підприєм­ницьку сферу через механізм державних замовлень, податків, суб-
сидій та цін, щоб регулювати процес розподілу ресурсів у потрібному напрямі. Тим самим держава свідомо перерозподіляє ресурси з метою істотної зміни структури національного продукту країни.

У цілому суспільне благо залежить від рівня гарантованості таких загальнозначущих для держави і суспільства параметрів, як зовнішня і внутрішня безпека, наявність і нормальне функціонування інститутів соціальної інфраструктури: установ системи ос­віти, охорони здоров’я, соціальної допомоги тощо, рівня соціального партнерства. Іншими словами, конкуренція не повинна ставити під загрозу досягнення необхідного рівня економічної і соціальної стабільності, у тому числі й соціальної справедливості.

Одне з центральних місць у діяльності сучасної держави посідає забезпечення соціально справедливого розподілу прибутків, однак справа в тому, що механізм ринкового саморегулювання аж ніяк не передбачає досягнення соціальної справедливості в суспільстві[28] .

Цілком природно, що в індустріально розвинутих стабільних державах органи державної влади, як правило уряди, розробляють і здійснюють програми соціального забезпечення незаможних верств населення, встановлюючи мінімальні розміри заробітної плати, допомоги по безробіттю, фіксують ціни з метою підвищення прибутків тих або інших груп населення, встановлюють диференційовані ставки податків на особисті прибутки населення різних категорій. Таким чином, держава бере на себе завдання регулювання розподілу прибутків шляхом прямого втручання у функціонування ринку і непрямого за допомогою системи податків та інших платежів[29] .

Для держави добробуту бізнес і держава є наймогутнішими інститутами сучасного індустріального суспільства. Кожен із них стримується різноманітними чинниками: одні з них конституційно-правового характеру, інші — соціально-політично­го, ресурсного та ін. Завдяки цим факторам у відносинах між ними діє своєрідна система стримувань і противаг, яка не дає жодному з них встановлювати свій одноосібний контроль над суспільством.

Парадокс полягає в тому, що держава регулює підприємництво і певним чином перетворює ринок, але при цьому вона ж і субсидує, і заохочує, і захищає бізнес. Своєю фінансовою і валют­ною політикою, спрямованою на зміцнення економіки і згладжування економічних циклів, держава сприяє економічному зростанню, розвитку бізнесу.

У західній суспільно-політичній думці майже всіх орієнтацій стало вельми популярним гасло, висунуте відомим економістом І. Шумахером: «Менше — це краще», під яким мається на увазі ослаблення регулюючих важелів держави, скорочення соціальних програм, що не виправдали себе, підвищення ролі ініціативи і вільних ринкових відносин[30] .

Бізнес ведеться в певному соціальному і політико-культур­ному середовищі і, природно, не може ігнорувати інтереси суспільства, з якими повинен погодити свої власні інтереси. Більше того, оскільки стабільність суспільства є необхідною умовою ефективного функціонування підприємництва, воно просто вимушене розробляти і здійснювати заходи, що забезпечують таку стабільність. Розвиток і поліпшення соціального середовища відповідають довгостроковим інтересам бізнесу. Прихильність принципам соціальної відповідальності підвищує життєздатність і ефективність підприємництва. У довгостроковому плані соціальна відповідальність здатна підвищити як довіру споживачів до продукції, що виробляється конкретним підприємством, так і курс його акцій.

К. Уолтон виокремлює такі компоненти сучасної концепції соціальної відповідальності бізнесу[31] .

По-перше , більше не можна покладатися на концепцію особистої вигоди, оскільки вона не обов’язково приведе до блага су-
спільства. У тих випадках, коли між приватним і суспільним благом існують конфлікти, перше має стати підлеглим другому.

По-друге , американська економічна система спирається більшою мірою на принципи плюралізму та конституціоналізму, ніж на принципи laissez-faire.

По-третє , добробут суспільства не можуть забезпечити виключно уряд або приватні організації нарізно. Тому необхідно покінчити з протистоянням уряду і бізнесу.

По-четверте , керівництву корпорацій потрібно врівноважувати конкуруючі інтереси та встановлювати пріоритети, що враховують інтереси як інвесторів, працівників, споживачів, постачальників і конкурентів, так і національних та місцевих громад, інших добровільних організацій і навіть неорганізованих груп.

По-п’яте , врівноважуючи ці інтереси, корпорація повинна відкидати «безрозсудні вимоги», але робити це логічно, витримано й збалансовано.

Таким чином, концепція соціальної відповідальності бізнесу ґрунтується на визнанні існування тісних взаємозв’язків корпорації і суспільства.

Загалом концепція соціальної відповідальності виходить з визнання тісного взаємозв’язку всіх сфер суспільства, у тому числі й взаємозалежності суспільства та бізнесу, і внаслідок цього факту передбачає необхідність для бізнесу взяти на себе широкі соціальні зобов’язання.

Межі соціальної відповідальності корпорацій тим ширше, чим більше їх прагнення до виживання і утвердження своєї легітимності в очах суспільства. У цьому плані одне з головних завдань, що стоять перед корпораціями, полягає в тому, щоб економічно обґрунтувати програми, які вони готові здійснювати в соціальній сфері.

У той же час суспільство зі свого боку має право чекати від біз­несу того або іншого рівня соціальної відповідальності в таких питаннях, як охорона навколишнього середовища, забезпечення безпеки транспорту, матеріальне забезпечення незаможних верств населення тощо. Однак технічні, фінансові та інші можливості бізнесу в цьому плані не безмежні. Оцінюючи можливості тієї або іншої корпорації або бізнесу загалом, не можна забувати того факту, що головною умовою існування і життєздатності будь-якого ділового підприємства є його економічна рентабельність, яка визначається рівнем прибутковості його діяльності.

Сукупність цілей, завдань і функцій держави, що нею практично реалізуються, засобів і методів, які при цьому використовуються, віддзеркалюють сутність держави. Їх формування, правове закріплення здійснюється політичною системою та виражається державною політикою.

Зазвичай під політикою (від грец. «politikά» — державні або громадські справи) розуміють соціальну діяльність у політичній сфері суспільства, спрямовану головним чином на досягнення, утримання, зміцнення та реалізацію влади[32] . В інституціональному аспекті політика являє собою інституйовану групу інтересів певних політичних суб’єктів. До останніх відносять партії, класи, нації, професійні групи, індивідуумів, інші соціальні угруповання.

Основні елементи політики подані на рис. 1.2.

Рис. 1.2. Основні елементи політики

У системно-структурному аспекті політика являє собою структуру політичних суб’єктів суспільства, а в системно-функціо­нальному аспекті — інституалізацію та реалізацію політичних ідеалів, цілей, завдань, програм тощо.

Державна політика являє собою оптимальний синтез об’єктивних тенденцій суспільного розвитку і переважну більшість суб’єктивних тверджень людей про свої інтереси в ньому. Звісно вона дистанціюється від політики конкретних політичних сил, навіть тих, що у той чи інший момент є більшістю в представницьких органах влади. По-перше, необхідно, щоб її певною мірою поділяла і меншість, інакше будуть нездоланні труднощі в процесі її реалізації. По-друге, така політика повинна бути досить стійкою, стабільною, працювати на історичну перспективу. По-третє, вона повинна мати об’єднуючу основу, яка спрямована на позитивний розвиток суспільства.

Інтегровано суспільні інтереси, певні правила їх реалізації викладені в Конституції України. Фактично вони характеризують основні ознаки держави, визначають суспільний устрій, являють собою цілі держави тощо.

Саме держава є визначальним суб’єктом. Тільки вона може здійснювати заходи, підпорядковані стратегічним національним інтересам, мета яких — цілеспрямоване формування громадянського суспільства з розвинутою економічною системою, підтримка розвитку його складових та нівелювання структурних диспропорцій, що неодмінно виникають у процесах формування та роз­витку. Тим самим держава ототожнюється із суспільством, ос­кільки власне існування держави зумовлене стабільністю та гар­монійним розвитком суспільства.

Державна політика повинна закріплюватися державно-правовими актами, бути відомою і зрозумілою суспільству. Необхідно зауважити, що всі політичні проблеми врешті-решт мають інституційний характер, оскільки в державній політиці важливе юридичне оформлення політичних проблем, і що прогрес на шляху до реалізації держав­ної політики можливий за інституційного контролю над владою.

Будь-яка державна політика реалізується в певних умовах з використанням адекватних їй засобів. Формулюючи сутність дер­жавної політики, актуально зазначити умови і засоби, які їй сприяють і можуть бути практично використані.

Серед умов доцільно виділити такі[33] :

· державно-правові, які полягають у створенні узгодженого правового простору країни, певною мірою ідентичного, структурованого, який дозволяє максимально використовувати технології політичної, економічної, соціальної та іншої діяльності зі своїми особливостями та спеціалізаціями;

· соціально-психологічні, які включають у себе усвідомлення нових життєвих орієнтирів, відхід від ілюзій, від усього того, що не відповідає реаліям життя і не народжує розбудовчу енергію людей;

· діяльнісно-практичні, коли рішення, дії, операції, процедури, вчинки тощо спрямовані на досягнення цілей державної політики та здійснюються в її руслі, «просувають» цю політику і наочно розкривають її цінність для суспільства.

Питання формалізації, закріплення та реалізації політики в демократичній, соціальній, правовій державі стають найбільш актуальними в процесі створення громадянського суспільства, а точ­ніше — створення державою умов для формування та розвитку громадянського суспільства.

Громадянське суспільство — це вільне, демократичне, правове, цивілізоване суспільство; це ринкове багатоукладне конкурентне суспільство зі змішаною економікою, суспільство ініціативного підприємництва, розумного балансу інтересів різних со­ціальних прошарків[34] .

Незважаючи на ситуацію тієї чи іншої країни, можна навести найбільш загальні ідеї та принципи громадянського суспільства. До них належать:

· беззаперечне визнання та захист прав людини і громадянина;

· економічна свобода, різноманітність форм власності, ринкові відносини;

· рівність усіх перед законом, надійна правова захищеність особи, свобода слова та друку, незалежність засобів масової інформації, невтручання держави в особисте життя громадян, їхні взаємні обов’язки;

· правова держава, заснована на принципах легітимності та демократичного характеру влади, поділу та взаємодії різних гілок влади, політичного та ідеологічного плюралізму, наявності легальної опозиції, політичного партнерства;

· соціальна держава, що забезпечує умови для достатнього рів­ня життя, соціального партнерства.

Громадянське суспільство зі своєю багатоманітністю суб’єк­тів, плюралізмом ідеологій тощо не може мати багато політик, не може змінювати напрями свого розвитку, не може служити то одним, то іншим прошаркам суспільства. Саме для цього найактуальнішим постає політичне і соціальне партнерство. Цим об’єд­нуючим, інтегруючим і компромісним явищем є розроблені та законодавчо визнані стратегічні, тактичні та оперативні цілі, що являють собою основу державної політики.

У формуванні державної політики важливим елементом є визначення загального інтересу та волі більшості громадян. Воно здійснюється: волевиявленням народу під час проведення виборів Президента України, народних депутатів і депутатів органів місцевого самоврядування, референдумів; волевиявленням суб’єктів політичної системи, особливо під час формування фракцій у Верховній Раді України, виборчих блоків, об’єднань і рухів у період виборчих компаній; впливом професійних спілок, об’єднань суб’єктів господарювання, професійних і соціальних угруповань тощо.

Засоби реалізації державної політики досить різні: від запровадження та ефективного використання різноманітних форм влас­ності, ринкової економіки до удосконалення систем інформації, освіти і виховання тощо. Політика безпосередньо та діалектично пов’язана з мораллю, духовною, релігійною та іншими сферами суспільного життя.

Оскільки в державній політиці віддзеркалюються докорінні інтереси суспільства, вона справедливо вважається концентрованим вираженням економіки. Але оскільки державна політика має певну відносну самостійність, вона активно впливає на економічну сферу суспільства.

Першоосновою регулювання всіх інтересів є окремий напрям державної політики (можна виділити такі напрями загальної державної політики: економічний, соціальний, національний, демо-
графічний, аграрний, культурний, військовий) — державна економічна політика, яка реалізується в кожний конкретний період часу.

Державна економічна політика являє собою компроміс між численними та різноманітними інтересами з метою досягнення максимального «блага» в межах існуючого суспільного устрою. Стисло зміст сучасної економічної політики можна визначити як реформування матеріального і духовного виробництва та соціальних умов життя на основі науково-технічного прогресу (нових технологій), проведення структурних реформ і взаємовигідного розподілу праці з іншими країнами[35] .

Державна економічна політика має:

· носити системний характер, бути тільки комплексною та охоплювати всі сфери людської життєдіяльності;

· ґрунтуватися на власних матеріальних, фінансових, енергетичних, кадрових та інших ресурсах з урахуванням міжнародного розподілу праці;

· створювати умови для вирішення соціальних проблем населення, зокрема розширення і зміцнення «середнього класу», який виступає реальною та зацікавленою силою правової держави і громадянського суспільства;

· залучати людей до справи і завдяки цьому нівелювати соціальне та політичне напруження; сприяти рівноправному діловому і взаємовигідному співробітництву всередині країни — між її складовими частинами, ззовні — з іншими країнами;

· викликати у людей почуття гідності, гордості та віри в себе.

Навіть за умови базисного характеру економіки її рівень і розвиток визначаються економічними джерелами і чинниками, політичними, соціальними, правовими регуляторами свідомості та поведінки людини. Їх урахування дасть змогу державі впливати на чинники суспільних процесів, регулювати їх, тим самим впливати на суспільство та політичну систему.

Метою державної економічної політики є досягнення максимально можливого добробуту суспільства шляхом всебічного розвитку соціально-економічної системи та забезпечення соціальної і політичної стабільності. Справжня державна політика неодмінно виходить на людину, зачіпає її та сприяє задоволенню її потреб. Вона може бути здійсненою лише тоді, коли стане добровільним здобутком усіх громадян.

Зазначене обумовлює важливість процесу формування, законодавчого закріплення та реалізації державної політики, у тому числі й економічної. Невід’ємною складовою є також контроль за виконанням державної політики. Визначення засад державної політики, затвердження програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля належить до сфери діяльності Верховної Ради України (ст. 85 Конституції України). Верховна Рада України також розглядає і приймає рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України (ст. 85, п. 11 Конституції України).

Тим самим прерогатива розроблення державної економічної політики належить законодавчій владі. При цьому ефективність її діяльності полягає як у здатності визначати стратегічні і тактичні цілі, розробляти напрями та завдання економічної політики, так і в прийнятті відповідної законодавчої бази.

Адекватність і своєчасність законодавчої діяльності забезпечуються не тільки професійним аналізом соціально-економічного стану держави, а й здатністю вироблення і дотримання об’єктив­но зумовленого суспільного інтересу, врахування економічних передумов і можливих наслідків упровадження законодавчих актів.

Реалізація останніх належить до функцій виконавчої влади.

Отже, взаємодія і взаємосприяння законодавчої та виконавчої гілок влади є критично актуальними для формування і запровадження державної економічної політики, особливо в умовах трансформаційного періоду, що характеризується нестабільністю економічного та соціального стану суспільства.

Розглянемо процес формування державної політики. Її засади формуються на підставі конституційних положень, щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє та зовнішнє становище України, актів Верховної Ради України та довгострокових програм розвитку. Саме в них на підставі аналізу економічної, соціальної та політичної ситуації на засадах дотримання основних цілей і ознак держави формуються пріоритетні напрями економічного та соціального розвитку держави.

Існуюча система державного регулювання економіки в умовах ринку склалася внаслідок тривалої еволюції і являє собою сукупність методів, засобів, форм регулювання та управлінських струк­тур, що їх реалізують. Державна економічна політика відтворює сутність державного регулювання економіки. Вона містить механізми цілепокладання, що перетворюють внутрішні та зовнішні інтереси і потреби на цілі та підцілі політики, механізми оперативного управління різними видами діяльності з реалізації цілей та контролю за результатами запровадження політики.

Світовий досвід засвідчив, що системи державного регулювання економікою різноманітні, кожна країна має свої національні особливості та конкретні завдання даного етапу розвитку.

Підсумовуючи, можна сказати, що цільові настанови в економічній діяльності держави спрямовуються на запровадження прин­ципів результативності, ефективності, рівності між суб’єктами господарювання і стабільності економічного та соціального розвитку суспільства. Реалізація цих принципів передбачає створення умов для виробництва зростаючої кількості товарів і послуг на технологічній основі, що постійно удосконалюється; мінімізацію витрат в умовах використання обмежених матеріальних і виробничих ресурсів; зміцнення позицій держави на світовому ринку; створення робочих місць для тих, хто бажає та може працювати. Це передбачає і економічну свободу для всіх видів господарської діяльності, споживачів і продавців на ринку, щоб вони мали свободу вибору.

Державна економічна політика, віддзеркалюючи вплив держави на економічний та соціальний стан, включає:

· розробку та запровадження правових засад функціонування економічної системи в ринкових, соціально орієнтованих умовах (питання власності, податків, прожиткового мінімуму тощо), тоб­то держава визначає «правила гри» юридичних і фізичних осіб на ринку. Так, законодавство, що базується на принципі «все дозволено, що не заборонено», надає таким чином підприємцям широке поле діяльності. Те, що не заборонено, вирішується шляхом запровадження процесуальних норм вирішення проблеми;

· визначення пріоритетів макроекономічного розвитку, тобто формулювання діагностованих за певними критеріями цілей, забезпечення їх реалізації необхідними ресурсами, оцінка соціальних, економічних, екологічних та інших наслідків реалізації цих пріоритетів;

· реалізацію соціально-духовних цінностей, оскільки різні наші закони, наслідки господарської діяльності мають сенс тільки в тому разі, якщо вони спрямовані на задоволення потреб громадянського суспільства;

· регулювання економічної діяльності для досягнення визначених цілей шляхом підтримки функціонування ринкового механізму, тобто регулювання співвідношення сукупного попиту та сукупної пропозиції.

Реалізуючи проблеми державного регулювання, державна економічна політика визначає такі напрями:

¨ регулювання капіталовкладень (інвестиційна, кредитна, гро­шова, податкова, митна, антиінфляційна політика, політика регулювання доходів);

¨ регулювання збуту (фіскальна, кредитна, податкова, митна, антиінфляційна політика);

¨ регулювання ринку робочої сили (соціальна політика, політика регулювання доходів тощо);

¨ стимулювання науково-дослідних і дослідно-конструкторсь­ких робіт (інвестиційна, кредитна політика тощо).

Державна економічна політика певним чином визначає й інші складові державної політики. Вони конкретизуються й ресурсно забезпечуються бюджетною резолюцією, що приймається Верхов­ною Радою. Саме цими етапами затверджується визначення та забезпечення реалізації пріоритетних напрямів, тобто реалізують­ся функції політичної влади щодо розробки політики.

Необхідно зауважити, що управління економікою ринковими методами є основною ціллю та змістом економічної політики держави. Це твердження стосується як держави в цілому, так і вищого органу виконавчої влади — Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Законодавче закріплення державної політики, у першу чергу економічної, має суто практичне значення: закріплення основних напрямів економічної політики дозволяє не тільки сприяти визначенню стратегій і тактик суб’єктів господарювання, тобто організаційно-діяльнісному забезпеченню реалізації основних економічних інтересів, а й захистити їх від свавілля, у тому числі державного.

Державна політика має формуватися в розрізі програми Президента України, яка опосередковано схвалюється всім народом України шляхом всенародних виборів. Певна її конкретизація здійснюється у щорічних посланнях Президента України.

Конкретна політика Кабінету Міністрів України визначається його програмою діяльності. Вона має нормативний характер, оскільки конкретизує основні чинники та показники його економічної політики на певний період, визначає межі втручання держави в економічну сферу та базові характеристики дій Уряду
у сфері економіки та регулювання ринку. Це — пріоритети інвестиційної політики, основні показники монетарної, фіскальної, цінової, кредитної, тарифної, податкової політики, показники з використання державної власності, квоти, дотації тощо.

Статусу нормативного документа Програма діяльності Кабінету Міністрів України набуває після її схвалення Верховною Радою України. Поряд із цим вона не має директивного значення для суб’єктів господарювання крім тих, що адміністративно підпорядковані органам виконавчої влади або мають державну частку майна.

Програма діяльності Кабінету Міністрів України інтегрує програми діяльності центральних органів виконавчої влади, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних державних адміністрацій, враховує пріоритетність виконання загальнодержавних програм.

Необхідною передумовою вироблення проекту програми діяль­ності органу виконавчої влади є врахування інтересів усіх основних економічних суб’єктів, діяльність яких або певна складова майна перебуває у сфері впливу цього органу, та можливих реакцій на неї. Дієвим засобом такого врахування є формування корпоративних інтересів інституціалізованими об’єднаннями економічних суб’єктів — створеними об’єднаннями суб’єктів господа­рювання на рівні галузі чи економіки в цілому.

Розробка проектів програм діяльності органу має базуватися також на аналізі соціальних та економічних проблем сфери впливу під час консультацій між зацікавленими органами, на визначенні пропозицій щодо цілей діяльності конкретного органу, основних параметрів їх діагностування та шляхів їх досягнення.

При цьому різні варіанти досягнення цілей органу мають бути науково, економічно, організаційно та адміністративно обґрунтовані, тобто визначені критерії досягнення цілей, витрати, засоби та механізми контролю з відповідними витратами на їх здійснення, засоби адміністративного та економічного впливу, достатні для запровадження цілей, оцінка ризиків, пов’язаних із чинниками, що існують поза впливом органів виконавчої влади.

Перед поданням проекту програми діяльності органу до Кабінету Міністрів України доцільно його узгодити із зацікавленими структурами державного апарату, Міністерством економіки щодо відповідності пріоритетним напрямам, державним програмам і Міністерством фінансів щодо забезпечення фінансової можливості його реалізації.

Подання цього проекту до Кабінету Міністрів завершує підготовчий етап, дає змогу вищому органу виконавчої влади узгодити основні цілі органів між собою та оцінити проекти діяльності щодо їх адекватності пріоритетним напрямам, викладеним у Посланні Президента України та в бюджетній резолюції Верховної Ради.

Схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України Верховною Радою є підґрунтям для розробки проекту бюджету та оцінки його щодо відповідності визначеним пріоритетам і прийнятності для виконання з фінансового погляду.

Після прийняття Верховною Радою Закону України «Про Дер­жавний бюджет України» настає період реалізації Програми діяльності Кабінету Міністрів. Найбільш актуальними стають проблеми узгодження дій різних центральних органів виконавчої влади, нівелювання негативних зовнішніх і внутрішніх впливів, раціонального і своєчасного ресурсного забезпечення заходів Програми.

Процеси формування та закріплення державної політики, зокрема економічної, здійснюються переважно у структурах державного апарату — органах державної влади — та виконуються державними службовцями. Це висуває вимоги високого професіо­налізму щодо діяльності працівників органів державної влади та місцевого самоврядування, а також нормативного врегулювання процесуальних регламентів формування, закріплення та реалізації положень державної економічної політики.

Таке нормативне врегулювання діяльності на різних рівнях виконавчої влади дозволяє залучити механізми, що використовують не тільки правові (юридичні) норми, а й квазіправові засоби — норми пруденціального (справедливого) характеру, що унор­мовуються процесуальними регламентами. Завдяки цьому діяльність державного апарату кожного організаційно-правового рівня з формування та реалізації державної економічної політики підпадає під правове врегулювання та контроль, що дає змогу об’єктивно оцінювати її ефективність. Такий захід отримав назву «принцип заміни ненормативних заборон процесуальними нормами».

Особливій процесуальній регламентації підлягають процеси прийняття рішень щодо реалізації проголошеної державної економічної політики. Це стосується механізмів висунення та юридичного закріплення цілей, підготовки альтернатив, їх оцінки та вибору за чітко визначеними та наперед заданими критеріями.

Застосування та поширення використання цього принципу сприятиме виконанню загального й важливого завдання забезпечення ефективності діяльності державного апарату, зміни іміджу державної служби, формування нової управлінської культури державних службовців.

В умовах трансформаційного періоду реалізація державної по­літики, у тому числі й економічної, вимагає значно більшого впливу держави, ніж властивий державам зі сталою ринковою економікою. Цілі, заходи, засоби, методи, технології тощо з реалізації політики постійно перебувають у динаміці, що має супроводжуватися адекватними і навіть випереджаючими змінами цільових, функціональних, структурних, елементних, комунікаційних, управлінських, про­цесуальних настанов державного апарату та державної служби.

Поняття «механізм держави» тісно пов’язане з категорією «державний апарат» (рис. 1.3). Останню прийнято вживати у двох значеннях — широкому та вузькому. У широкому значенні поняття «державний апарат» як сукупність усіх органів державної влади збігається з визначенням механізму держави, ідентичному їй. У більш вузькому значенні під державним апаратом розуміють апарат державного управління. Саме в цьому значенні як сукупності виконавчо-розпорядчих, управлінських органів використовується термін «державний апарат» у науці адміністративного права.

Рис. 1.3. Механізм держави та державний апарат

Доцільно уточнити визначення категорії «державний апарат» з погляду його використання у сфері державного управління та держав­ної служби, а саме: державний апарат — публічно-правова інсти-
туціональна система органів державної влади, їх територіальних та внутрішніх підрозділів, посад державних службовців у цих органах[36] .

Поняття механізму держави розкривається через характерні риси чи якості, що дають змогу відокремити його від недержавних структур у політичній системі суспільства[37] .

По-перше ,механізм держави — це система органів державної влади, заснована на єдності принципів його організації і діяльності, закріплених у конституції держави.

По-друге , механізм держави характеризується складною струк­турою, що відображає певне місце, яке посідають у ній різні органи державної влади, їх співвідношення та взаємозв’язки. При цьому необхідно враховувати, який системовизначальний чинник структури державного механізму в відповідних історичних умовах даної держави закріплений в її конституції.

Так, у ст. 6 Конституції України закріплений принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Також визначено, що Президент України є главою держави, Верховна Рада України — єдиний законодавчий орган, Кабінет Міністрів України — вищий орган виконавчої влади.

По-третє , між державним механізмом і функціями держави існує тісний зв’язок. Функції сучасної держави здійснюються, одержують своє реальне втілення за допомогою державного механізму як сукупності органів державної влади та їх придатків.

Разом із тим, від функцій держави залежить структура державного механізму, вони безпосередньо впливають на виникнення, розвиток і зміст діяльності тих чи інших органів держави.

По-четверте , механізм держави для забезпечення покладених на нього завдань управління справами суспільства, впливу на складні соціально-економічні процеси і сфери, виконання пов’я­заних з цим державних функцій має необхідні матеріальні засоби, так звані «матеріальні придатки», на які спираються у своїй діяльності окремі органи державної влади та органи місцевого самоврядування і без яких не може обходитись жодна держава.

Особливість цих придатків у тому, що вони виділяються в механізмі держави не як самостійні частини (елементи), тобто не як органи державної влади, а саме як «матеріальні придатки» останніх. До них належать різні матеріальні цінності, бюджетні кошти, майно, споруди, підсобні приміщення, а також підприємства, установи, організації, що необхідні для функціо­нування органів державної влади. До розглянутих матеріальних засобів, «матеріальних придатків» механізму держави, не входять партії, профспілки та інші громадські об’єднання. Їх не слід змішувати. Останні співвідносяться з державним механізмом як складові елементи єдиної для даного суспільства політичної системи.

Узагальнення наведених ознак дозволяє дійти такого висновку: механізм сучасної держави — це просякнута єдиними, законодавчо закріпленими принципами, заснована на розподілі влади і наявності необхідних матеріальних придатків система органів державної влади та місцевого самоврядування, яка здійснює завдання і функції держави або забезпечує їх здійснення.

Механізм держави заснований на певних принципах. Їх можна розподілити на загальні, що належать до механізму держави в цілому, і часткові, дія яких поширюється лише на окремі ланки державного механізму, певні органи або групи органів.

Загальні принципи, у свою чергу, прийнято ділити на дві групи. До першої належать принципи, закріплені в конституції держави, до другої — принципи, сформульовані в законодавчих актах, що визначають функціонування органів державної влади.

Перша група охоплює конституційно визнані принципи організації та діяльності механізму держави: народовладдя, гуманізм, поділ влади, законність тощо.

Принцип народовладдя в Україні проявляється в демократичній організації держави, республіканській формі правління, за яких носієм суверенітету та єдиним джерелом влади є народ. Народ здійснює свою владу по різних каналах, у тому числі й безпосередньо через вибори Президента України, народних депутатів єдиного законодавчого органу — Верховної Ради, депутатів органів місцевого самоврядування. Проте чільне місце в низці засобів з реалізації цінностей суспільства, що визначені політичною системою, посідає механізм держави в особі об’єднаних ним органів державної влади та місцевого самоврядування.

Принцип гуманізму в формуванні та діяльності механізму держави ґрунтується на конституційно визначеній ознаці України як соціальної держави. Її політика спрямована на задоволення духовних і матеріальних потреб особистості, забезпечення добробуту людини і суспільства.

Конституція України вперше в основах конституційного ладу проголосила, що людина, її права і свободи є найвищою цінністю. Визнання, дотримання та захист прав і свобод людини та громадянина — обов’язок держави. Ця конституційна вимога звернена до всіх без винятку органів державної влади та місцевого самоврядування, до кожного державного службовця. Це положення знаменує принципову зміну у взаємовідносинах громадян і держави. Разом з тим, зміни не можуть відбутися водночас, але важливо, що Конституція гарантує новий магістральний шлях розвитку України та визначає принципи формування всієї системи державного управління, зокрема механізму держави.

Принцип поділу влади, за яким державна влада здійснюється на засадах поділу на законодавчу, виконавчу та судову, передбачає самостійність органів, що належать до різних гілок влади, їх здатність забезпечити механізм стримувань і противаг з метою запобігання надмірного посилення чи піднесення якої-небудь з гілок над іншими, захоплення ким-небудь влади або присвоєння владних повноважень.

Ефективне функціонування влади вимагає її неподільності. Влада повинна бути єдиною. Тому з позицій системного підходу необхідно мати на увазі поділ, точніше розмежування, функцій різ­них гілок влади, їх завдань і повноважень. Даний принцип являє собою системно-інтегруючий фактор механізму сучасної українсь­кої держави.

Принцип унітарного державного устрою характеризується єдиною структурою державного апарату на всій території країни. Повноваження органів державної влади поширюються на всю територію країни, здійснюється централізація всього державного апарату і запроваджується прямий чи опосередкований (побічний) контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування. Усі адміністративно-територіальні одиниці мають однаковий статус і однакові взаємовідносини з вищим і центральними органами виконавчої влади, не маючи будь-якої політичної самостійності. У країні існують: єдине громадянство; єдина система права; єдина система виконавчої влади; єдина судова система; єдина система здійснення контрольно-наглядових функцій — прокуратура; єдина система податків тощо.

Залежно від того, який вид контролю здійснює виконавча влада за органами місцевого самоврядування, унітарні держави розподіляються за цією ознакою на централізовані та децентралізовані.

Принцип законності містить у собі обов’язковість дотримання та виконання вимог Конституції України та її законів. Згідно з Конституцією України органи державної влади та посадові особи, рівно як і органи місцевого самоврядування, громадяни та їх об’єд­нання зобов’язані дотримуватися Конституції та законів України.

Стосовно організації та функціонування механізму держави цей принцип містить такі вимоги:

· верховенство закону та безпосередня дія конституційно закріплених прав і свобод людини та громадянина, здійснення всіх владних повноважень виключно на основі законів і відповідних підзаконних нормативних актів;

· особлива відповідальність органів держави та державних службовців за забезпечення законності, прав і свобод громадян, гарантій від необґрунтованого притягання їх до відповідальності або незаконного позбавлення тих чи інших благ;

· рішуче припинення різних порушень закону, від кого б вони не йшли; неминуча відповідальність за скоєні злочини та інші правопорушення.

Розглянуті загальні конституційні принципи організації та функціонування механізму держави отримують своє підкріплення, розвиток і конкретизацію другою групою принципів, на яких заснована державна служба, що будуть розглянуті у параграфі 16.

Закон України «Про державну службу» визначає регулювання суспільних відносин, які охоплюють діяльність держави зі створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації.

Державна служба в Україні визнається одним із важливіших інститутів у справі формування і розвитку державності, від якого залежать функціонування всієї суспільно-політичної системи, вирі­шення різноманітних завдань і здійснення функцій сучасної держави.

Державна служба являє собою складне соціальне явище. Вона вбирає в себе ряд аспектів, включаючи економічний, політичний, правовий, соціальний, організаційний, кадровий. Усі вони віддзеркалюють багатогранність державної служби як сфери професійної діяльності державних службовців із забезпечення виконання повноважень державних органів.

Упродовж еволюції людства служба як взаємопов’язаний із ним інститут відбивала всі якісні зміни організації людської життєдіяльності, розвиваючись у рамках суспільства і заради суспільства.

На ранньому етапі розвитку цивілізації внаслідок розвитку виробничих сил відбувся поділ праці, що дало поштовх до виникнення пев­них соціальних груп, кожна з яких знайшла певну нішу. У результа-
ті цієї соціальної стратифікації виокремилися люди, що займалися безпосередньо певною службою ще задовго до появи держави. Раніше за трьох великих поділів праці відбувся ще один — поділ людської діяльності на розумову (зокрема служба) і фізичну (виробництво).

Служба, функціонуючи як невід’ємна частина суспільного життя, існувала поряд з виробництвом і забезпечувала його в інтелектуальному аспекті. Поряд із цим, службова діяльність забезпечувала і інші форми соціального життя суспільства: організацію захисту держави, охорону безпеки і порядку, налагодження зовнішніх відносин тощо.

Державна служба як спеціалізована сфера діяльності державних службовців виникає разом з державою як властива для неї складова. Як відомо, держава з’являється на такій стадії розвитку суспільства, коли виникає об’єктивна необхідність політичного регулювання суспільного життя. Причини, що викликали до життя державу, лежать і в основі виникнення державної служби.

Передусім державна служба виникла внаслідок об’єктивної необхідності для політичної влади мати спеціальний апарат управління, здатний здійснювати державні функції. Для цього належало із загаль­ної маси населення виділити спеціальну групу осіб, підготувати їх до професійної діяльності, поставити в особливо привілейоване становище і зробити надійним знаряддям здійснення державної політики.

Слід також мати на увазі, що більш-менш розвинена державна служба виникає на такій стадії розвитку державності, коли відбувається істотний поділ праці між владою і апаратом управління, між особами, що обіймають політичні посади, і тими, хто виконує свої обов’язки в системі державної служби на професійній основі. Влада, що представлена політичною елітою, бере на себе функцію вироблення внутрішньої і зовнішньої політики, апарат управління, чиновники — функцію реалізації цієї політики. Отже, державна служба виступає як особливий вид праці, що є результатом її поділу.

Внаслідок цих обставин і виникла державна служба як спеціалізована сфера діяльності державних службовців. З появою держави сутність державної служби стала зводитися до адміністрування, тоб­то держава здійснювала управлінську діяльність через органи державної влади і державних службовців.

У міру історичного розвитку державна служба ускладнюється, удосконалюється, перетворюючись поступово в цивілізовану про­фесійну форму здійснення функцій держави. Як показує історичний досвід, створення професійної державної служби становить відносно тривалий процес.

Історія розвитку державної служби свідчить про залежність її соціальної природи від характеру держави як політичної надбудови над економічним базисом суспільства.

Давно встановлено, що держави бувають різного типу[38] . За класовою природою вони поділяться на рабовласницькі, феодальні, буржуазні, соціалістичні; за формою правління — на монархічні, республіканські, президентські, парламентські; за устроєм політичної організації — на унітарні, федеративні, конфедеративні; за характером політичного режиму — на демократичні, авторитарні, тоталітарні, диктаторські, деспотичні, ліберальні тощо.

Державна служба є копією, точним зліпком існуючих типів держав з притаманними ним різного роду властивостями. Залежність державної служби від природи держави, від властивого їй політичного режиму показав у своїх працях М. Вебер. Він виокремив три типи легітимного панування: раціональний, патріархальний і харизматичний — кожен з яких є виразом специфіки країн з різним суспільно-політичним ладом.

Раціональний тип політичного панування був властивий в його час найбільш розвинутим країнам буржуазної демократії, таким як США, Англія, Франція. Управління державними справами в цих країнах здійснювалося професійно підготовленим апаратом чиновників. За патріархального типу політичного панування, характерного переважно для феодальних країн, пріоритетом є визнання своєрідної «свя­тості», незмінності «з давніх часів існуючих порядків». Служба управління за такого панування має чітку ієрархію за схемою: начальник, штаб управління, підлеглі-підда­ні. Апарат управління формується не за принципом ділової компетенції, а на основі особистої відданості. Вірність керівнику, пану є основою і для просування службовими сходами. За такого типу держави відсутнє по суті формальне право, воно підміняється свавіллям правителя. Чим більший страх відчувають слуги перед існуючою системою покарання, тим більш ревно виконують вони свої обов’язки. Пан має право їх милувати й карати.

До третього типу М. Вебер відносив харизматичне панування. Воно властиве країнам з авторитарним типом правління.

Соціальна природа державної служби визначається також соціально-класовим складом державних службовців. Будь-яка держава прагне створити державну службу як надійний інструмент здійснення своєї політики. Надійність державної служби в класовому суспільстві визначається соціальним складом чиновників, їх належністю до владного класу або тих соціальних шарів суспільства, які цей клас підтримують, поділяють з ним відповідальність за загальний стан справ. Звичайно в цьому випадку використовується становий принцип комплектування апарату управління, державних структур.

Соціальний характер інституту державної служби офіційно визнаний шляхом закріплення основ організації і здійснення державної служби в конституціях сучасних демократичних держав. Цьому сприяла та обставина, що право на державну службу було віднесене Загальною декларацією прав людини 1948 р. до природних і невід’ємних прав людини. Стаття 21 Загальної декларації проголошує: кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників; кожна людина має право рівного доступу до державної служби у своїй країні.

Тільки на демократичному етапі розвитку суспільства держава забезпечує загальнодоступність державної служби. Нині принцип рівного доступу громадян до державної служби закріплений у ст. 38 Конституції України, Законі України «Про державну службу». Державна служба формується в нашій країні, як і в інших країнах, за рахунок громадян суспільства незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової і національної на­лежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли в установленому порядку конкурсний відбір або за іншою процедурою. Для того щоб отримати посаду, громадянин повинен бути не молодшим 18 років, володіти державною мовою і мати відповідні соціально-етичні та професійні якос­ті. Це дасть йому змогу успішно вирішувати службові завдання і виконувати обов’язки, що покладаються державною посадою.

Таким чином, витоками державної служби є соціальні умови її формування і розвитку. Її соціальна природа повністю визнача-
ється характером політичного устрою суспільства, особливостями держави, складом державних службовців як найбільш послідовних виразників і провідників державної волі.

Державна служба є видом суспільно-корисної діяльності. Соціальний характер державної служби правової, демократичної держави визначається її природою, метою, функціями і принципами організації. Тобто державна служба в сучасному вузькому розумінні розглядається не як служіння державі, а як професійна діяльність щодо забезпечення виконання функцій і повноважень держави.

Прагнення створити сучасну правову демократич­ну державу обумовлює встановлення адекватного адміністративно-правового та адміністративно-процесуального забезпечен­ня державного управління шляхом запровадження адміністративної реформи.

Її сутність полягає в системній перебудові державного управління всіма сферами життя та у розбудові нових інститутів державного управління, відповідних економічному та соціальному стану країни, сучасному цивілізованому суспільству, спрямованому у постіндустріальний інформаційний простір. З цього випливає, що адміністративна реформа є неперервним процесом удосконалення інституційних засад механізму держави та держав­ного апарату.

Метою адміністративної реформи є запровадження динамічного процесу змін у інституціональній системі державного управ­ління, включаючи такі напрями, як запровадження сучасної парадигми державного управління, спрямованої на забезпечення реалізації прав і свобод людини та громадянина, на політичне і соціальне партнерство, функціональне управління економічною та соціальною сферами, відповідне формування механізму держави, державного апарату і внутрішніх структур органів управління, розмежування владних повноважень на засадах єдності державної влади та її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, делегування певних окремих декомпозованих завдань і функцій держави іншим відмінним від державного апарату організаціям для опосередкованого їх регулювання через застосування економічних важелів або соціальних пріоритетів.

Призначенням адміністративної реформи в Україні є впорядкування, удосконалення та розвиток механізму держави. Він безпосередньо пов’язаний з категоріями теорії держави та права «державний апарат» і «державна служба» та охоплює взаємодію держави і суспільства в системі: держава — система органів державної влади — орган державної влади — посада в органі держав­ної влади — державний службовець — громадянин — суспільс-
тво. При цьому категорія «державний апарат» містить цілі, зав­дання, функції, повноваження, зобов’язання, структури, зв’язки тощо в ланцюгу «держава — система органів державної влади — орган державної влади — посада в органі державної влади», а категорія «державна служба» — в ланцюгу «орган державної влади — посада в органі державної влади — державний службовець — громадянин». Тим самим механізм держави постає інтегруючою категорією, що охоплює державний апарат і державну службу; категорія «державний апарат» органічно поєднана з категорією «державна служба» і безпосередньо впливає на організацію та функціонування державної служби.

З погляду реалізації цілей, завдань і функцій держави адміністративна реформа має сприяти кардинальному посиленню аналітичної, прогнозної, регулюючої та контрольної функцій органів державної влади, чіткому їх розподілу як за конституційним поділом влади на законодавчу, виконавчу та судову, так і по горизонталі та вертикалі, ефективній взаємодії між органами різних гілок влади та інститутами громадянського су-
спільства.

Адміністративна реформа в Україні базується на таких засадах, закладених в Конституції України, а саме:

1) визнання прав і свобод людини та громадянина як пріоритету держави. Забезпечення їх реалізації здійснюється державною службою;

2) визнання демократії як доцільної та соціально придатної форми організації та функціонування державної влади. Протиріччя, що об’єктивно виникають між плюралізмом політичної сфери суспільства та цілісністю державної влади, має вирішувати державна служба;

3) формування соціальної держави. Становлення, розвиток і зміцнення соціальних функцій держави, гарантії їх запровадження та реалізації найбільш сприятливих умов для саморозвитку і самозабезпечення людей має забезпечити державна служба;

4) формування правової держави, в якій системоутворюючим фактором суспільної життєдіяльності постає закон. Забезпечення якості закону та гарантій реального запровадження і дотримання його положень покладається на державну службу;

5) реалізація принципу унітарності держави, що зокрема передбачає побудову державного апарату за єдиними принципами, уніфікацію формування державно-службових відносин, прямий або опосередкований контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування. Стабільність державного устрою забезпечується державною службою;

6) підвищення значення та відповідальності державного управління у справі практичної реалізації інтеграційних процесів сучасного суспільства та глобалізації політичних і економічних систем. Реалізація цієї ролі можлива тільки за умови високого рівня розвитку професійної державної служби.

Крім того, адміністративна реформа має вирішувати актуальні завдання: створення умов національної та соціальної консолідації, забезпечення соціального партнерства та сприяння політичному партнерству, стабілізації та зміцнення громадянського су-
спільства, визначення та реалізації державної політики в економічній, соціальній, духовній сферах тощо.

Але це лише умови для вирішення конструктивних завдань, що мають піднести на новий щабель взаємовідносини держави та громадянського суспільства. Нові взаємовідносини мають базуватися на запровадженні такого явища в суспільному житті, як соціальне партнерство. Соціальне партнерство як цивілізована форма людського співжиття забезпечуватиме захист інтересів людей найманої праці, роботодавців, органів державної влади та органів місцевого самоврядування шляхом спрямування до угод, узгодженості дій, досягнення консенсусу, розробки та реалізації спільної позиції з найважливіших напрямів політичного, економічного та соціального розвитку, трудових відносин.

Особливі надії в цьому покладаються на запровадження сучасної парадигми державної служби: забезпечення прав, свобод та інтересів людини і громадянина та надання послуг, а не управління.

У свою чергу, державна служба має забезпечити розумно організоване, демократичне, правове та результативне державне управління шляхом розвитку своїх інституційних засад і професіоналізації персоналу, запровадження сучасних стандартів обслуговування особи, суб’єктів суспільної системи.

Державна служба має надати державному управлінню си-
стемного характеру, програмного підходу до реалізації науково обґрунтованих, діагностованих і суспільно визнаних цілей діяльності складових державного апарату та забезпечити належне надання послуг людині, громадянину, всім інститутам громадянського суспільства, управлінський професіоналізм, законність, правову компетентність, організованість і дисципліну, результативність, раціональність, ефективність та інші риси функціонування механізму держави, яких потребують наше су­спільство та держава.

Тим самим розвиток зовнішніх і внутрішніх впливів на су-
спільство і державу диктує необхідність постійного оновлення
та відповідного розвитку державної служби.

Паростки державної служби можна розпізнати у найперших державних утвореннях на території України. Природа державного ладу кожного з державних утворень визначала зміст діяльності державних органів та осіб, які слугували державі в особі цих органів.

Протягом своєї історії український народ створив декілька великих державних утворень, визнаних у тогочасному світі. Це — середньовічна феодальна держава Київська Русь (ІХ—ХІІ ст.), Галицько-Волинська держава (XII—XIV ст.), Українська козацька республіка (середина XVII — XVIII ст.), Українська народна республіка і Українська держава (1917—1920 pp.).

На характер державності, форми держави та управління Ук­раїни впливали складні історичні, економічні та соціальні умови кожної епохи. Визначальним у системі управління державою в різні часи був вплив геополітичного розташування країни. Великий вплив на формування державного устрою та системи організації влади мали держави-сусіди, з якими межувала Україна. Протягом тривалого періоду землі України перебували під владою інших держав, тому Україна не змогла створити історично розвинутої, єдиної, заснованої на власних традиціях, цілісної системи державної служби. Хоча ці фактори в комплексі й зумовлювали створення історично виправданої служби державі.

Ще в Київській Русі відбулося формування службовців, які слугували державі в особі правлячої влади. У Київській Русі це був великий князь. Одним із чинників, які об’єднували велику феодальну державу Київську Русь, була «спільність правлячої династії, в якій київський князь був лише старшим і більш поважним»[39] .

Великий князь мав законодавчу, судову владу, контролював роботу службовців, керував військом, організовував міжнародні зв’язки. Виконання цих повноважень забезпечували княжі та земські службовці. Г. Швидько та В. Романов зазначають, що княжі урядовці знаходилися в Києві і були залежні від князя у виконанні завдань державної влади. Вони наглядали за княжим двором, його слугами та господарством. В їх підпорядкуванні були фінансові урядовці, через яких здійснювалася ще одна функція князя — здобуття коштів для утримання родини князя, його двору, війська, судів, адміністрації. Земські урядовці обиралися народом, пізніше їх призначав князь. Поступово вони перетворилися в княжих урядовців[40] .

У період феодальної роздробленості Русі Галицько-Волинська держава, за висловом Михайла Грушевського, «зберегла в українських землях протягом цілого сторіччя після занепаду Києва як політичного центру в повній силі традиції великодержавної політики й життя князівсько-дружинного режиму, суспільно-політич­них форм і культури, заснованої Київською державою»[41] . Князь уособлював законодавчу, виконавчу та судову владу. Маючи вищу виконавчу владу, князь доручав адміністративні справи «своїм урядовцям, посади яких мали різне походження: одні брали свій початок від попередніх часів... решта створені для виконання пев­них управлінських функцій княжої влади»[42] .

У XIV ст. значна частина українських земель потрапила під владу сусідніх могутніх держав. Польща захопила Галичину і утримувала її під своєю владою протягом чотирьох століть. Більшість українських земель була захоплена Великим Князівством Литовським. За визначенням Г. Швидька та В. Романова, верховна влада у Великому Князівстві Литовському була представлена трьома складовими частинами. Найвища влада належала великому князеві, який мав законодавчу, військову та судову владу. Великий князь розділяв верховну владу з княжим родом, з панами — радою, потім — із сеймом. При федеративному устрої Великого Князівства Литовського не було центрального виконавчого апарату, крім тих, хто контролював виконання землями своїх обов’язків перед князем. Після Люблінської унії 1569 p. українські землі в межах єдиної Речі Посполитої стали власністю головної її частини — Польщі. Вища державна влада в Речі Посполитій належала королю і великому сейму, куди входили магнати і шляхта, верхівка католицького духовенства[43] .

Особливе місце в історії державотворення України належить Українській козацькій республіці. Наступ польського уряду та польської шляхти в XVII ст. на українські землі з метою повного окатоличення і полонізації, з одного боку, та повного економічного закріпачення і соціального пригноблення, з другого, викликав справедливий опір українського населення, який вилився у війну українського народу за своє соціальне та національне визволення, це — по-перше, а по-друге, періодичні спустошення українських земель турками та татарами за повної байдужості з боку Польщі примушували український народ шукати шляхи самооборони. Ці обставини започаткували формування самостійної народної організації, яке завершилося утворенням незалежної України[44] .

Українська козацька держава була першою «демократичною республікою тогочасного світу. Хоча вона мала мілітаристський характер з огляду на війни, в які її постійно втягували, в її держав­ному устрої поєднувалися і монархічні, і демократичні елемен-
ти. Вона мала всі характерні ознаки держави: територію, чіткий адміністративно-полковий устрій, інститут державної влади на чолі з гетьманом, який обирався на козацькій раді і разом з військовою радою уособлював вищий законодавчий орган; поділ на судову та виконавчу владу: генеральний суд та судочинство; генеральну (козацьку) старшину; фінансову систему, військо, міжнародне визнання»[45] .

Державний апарат управління створювався під безпосереднім керівництвом Б. Хмельницького за допомогою сильної старшинської групи, вихідців з української шляхти і заможних козаків. Після ліквідації польсько-шляхетського державного апарату саме старшина взяла у свої руки адміністративні функції. З часом це військово-старшинське управління охопило всю цивільну адміністрацію, суддівство, земельну власність, фінанси[46] .

Вищим органом влади Запорізької Січі була січова рада. Виконавча влада на Січі належала кошовому отаману, який залежав від січової ради, але мав необмежену владу і зосереджував у своїх руках вищу адміністративну, військову і судову владу. Кошовий отаман був найголовнішим у складі військової старшини, яка вела документацію, забезпечувала охорону кордонів, організацію війська, чинила суд, збирала податки, вела фінансові книги тощо. Г. Швидько та В. Романов зазначають, що «після Зборівського (серпень 1649 p.), а потім Білоцерківського (вересень 1651 p.) договорів, які Б. Хмельницький уклав з Річчю Посполитою, си-
стема органів управління складалася з трьох урядів: генерального, полкового, сотенного. Вищий орган влади — генеральний уряд, який очолював гетьман з його найближчими прибічниками.
Гетьман був правителем, главою України, він наділявся широкими державними повноваженнями для виконання політичних, військових, фінансових функцій. Генеральна старшина керувала окремими галузями державного життя»[47] .

Як зазначає Ю. Шевцова, «корисним у плані повернення до власних традицій державотворення є приклад роботи урядових службовців періоду Гетьманщини (XVII—XVIII ст.), зокрема військових канцеляристів», які входили до складу Генеральної військової канцелярії — центрального органу виконавчої влади. Військові канцеляристи того часу були високоосвіченою елітою України, вони складали присягу та брали участь у розгляді важливих державних справ[48] .

Козацька держава проіснувала до початку 80-х pp. XVIII ст. «Наприкінці XVIII ст. зусиллями імперської, антинаціональної політики російського уряду було ліквідовано національну держав­ність українського народу. По всій Україні насильницьким шляхом встановлювалися органи управління Росії»[49] . Розбудова державності України в кінці XVII ст. в силу різних подій була призупинена до початку XX ст.

Після розпаду Російської імперії український народ знову зробив спробу створити свою незалежну державу. Події 1917—1921 pp. увійшли в нашу історію як період визвольної боротьби українського народу за свою незалежність[50] . Однак однією з причин невдач Української народної республіки (1917—1920 рp.) у цій боротьбі були саме кадрові проблеми. За висловом А. Могилянського, «новий апарат створювався в неймовірно важких умовах. З елементів, які протягом усього життя перебували в опозиції уряду й зовсім не були виховані владою, важко було її конструювати: вони вносили лише розлад і роздратування, дискредитуючи саму владу як таку. Нові представ­ники влади не вміли, часто з найкращими намірами, впритул й авторитетно підійти до нової для них справи. Старі ж діячі,
часто знову залучені до влади, застосовували старі й ненависні прийоми управління»[51] .

Наступні 70 років Україна була у складі СРСР. За тих часів
в Україні не було самостійної державно-правової організації,
а державний апарат був складовою партійного керівництва. Діяльність державного апарату спрямовувалася партійними організаціями, а правової регламентації цієї діяльності не було. Не було навіть визначення державної служби та правової основи її функціонування.

З часу проголошення незалежності в 1991 р. Україна наслідувала державну службу, структура якої, склад та управлінські си-
стеми були створені відповідно за підтримки уряду в державі колишнього Радянського Союзу. Головним завданням держави було управління економікою. Головною функцією державного апарату було забезпечення розповсюдження рішень комуністичної партії стосовно виробництва та розподілу ресурсів у всіх галузях економіки та забезпечення виконання цих рішень відповідно до офіційної лінії уряду.

Коло обов’язків державного апарату в колишньому Радянському Союзі було значно вужчим від країн Організації економічного співробітництва та розвитку, тому кількість державних служ­бовців у ньому була набагато меншою[52] .

Від державних службовців не вимагалося аналізувати політичні процеси, розпоряджатися ресурсами або керувати процесом виконання урядових рішень у незалежному правовому полі. Їм не потрібні були знання з економіки, права, менеджмен­ту та фінансів. Замість цього більшість державних службовців мали технічну освіту та деякі знання виробництва. Більше того, були важливими такі персональні якості, як дисципліна, відданість, слухня­ність та здатність виконувати накази. Державних службовців призначали на посади або висували на вищі посади на підставі цих якостей та знання виробництва. Державна служба Радянського Союзу була високо дисциплінованою бюрократією.

Призначення на вищі посади контролювалося політичними керівниками. Це сприяло розвиткові прислужливості та дисципліни, а не ініціативи та відповідальності. Державні службовці слугували більше своєму керівникові, ніж загальному громадському інтересові.

Сьогодні для України важливим та складним завданням є розвиток професійної державної служби.

Указом Президента України від 10 листопада 1995 р. № 1035 затверджено Програму кадрового забезпечення державної служби. У цій програмі зазначено, що для розв’язання проблем соціально-економічних перетворень в Україні необхідно проводити єдину державну кадрову політику, науково обґрунтувати потребу державних органів та їх апарату у фахівцях, розробити ефективну систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців. Програма та заходи на її виконання розроблені відповідно до Закону України «Про державну службу» та прийнятих Урядом нормативних документів із запровадження механізму добору працівників на державну службу на конкурсній основі, формування кадрового резерву, стажування, підготовки, перепідготовки кадрів та підвищення їх кваліфікації.

На виконання основних положень Концепції адміністративної реформи в Україні, схвалених Указом Президента України від 22 липня 1998 р. № 810, затверджена Стратегія реформування системи державної служби в Україні (Указ Президента України від 14 квітня 2000 р. № 599). Вона визначає:

· цілі та завдання реформування системи державної служби;

· необхідність наукового обґрунтування та супроводження заходів з реформування державної служби;

· напрями вдосконалення класифікації органів державної влади та посад державних службовців за змістом і характером діяльності, способами призначення та надання повноважень;

· принципи розмежування політичних і адміністративних посад;

· засади створення оптимальної структури функціонального управління державною службою;

· завдання щодо зміни характеру діяльності кадрових служб органів державної влади;

· прозорий, об’єктивний та гласний характер процедур прийняття на державну службу та просування по ній;

· підходи до формування чітких механізмів просування по службі на підставі особистих професійних заслуг державних службовців;

· обов’язковість і єдність принципів проведення відкритого конкурсу та стажування зі складанням іспиту;

· комплекс заходів, спрямованих на підвищення адміністративної культури державних службовців;

· завдання щодо посилення стабільних правових гаран-
тій та соціальної захищеності працівників органів державної влади;

· значне вдосконалення загальнодержавної системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації державних службов­ців і посадових осіб органів місцевого самоврядування;

· напрями формування критеріїв оцінки надання державних послуг фізичним і юридичним особам;

· принципи взаємодії органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб із громадськістю та громадянами;

· завдання щодо поліпшення іміджу державної служби та запровадження нового типу взаємовідносин між громадянами і державними службовцями;

· терміни введення щорічного підбиття підсумків виконання державними службовцями своїх обов’язків і завдань, а також проведення періодичної, один раз на три роки, атестації державних службовців тощо.

За даними Державного комітету статистики України на 1 січня 2002 р. в Україні налічувалося 270 002 державних службовця (з урахуванням атестованих працівників Державної податкової адміністрації та Державної митної служби), а також 67 660 посадових осіб місцевого самоврядування, які були прирівняні до відповідних категорій посад державних служ­бовців. Отже, загалом кількість керівних працівників та спеціалістів, які за діючими нормативно-правовими актами віднесені до категорій державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування, станом на 1 січня 2002 р. становить 337 662 особи.

Загальна чисельність державних службовців (без урахування працівників місцевого самоврядування) порівняно з даними на 1 січня 2000 р. збільшилась на 2,71 % (табл. 1 .1). Це відбулося за рахунок збільшення чисельності територіальних підрозділів центральних органів виконавчої влади, а також чисельності працівників центрального апарату Національного банку України та його територіальних підрозділів, які згідно із Законом України «Про Національний банк України» віднесені до категорії державних службовців.

Таблиця 1.1

Динаміка чисельності державних службовців
і посадових осіб місцевого самоврядування

Примітка . Дані на початок року.

Динаміка чисельності державних службовців в органах виконавчої влади подана в табл. 1.2. Разом з тим чисельність державних службовців у місцевих державних адміністраціях протягом останніх чотирьох років має тенденцію до зниження.

Таблиця 1.2

ДИНАМІКА ЧИСЕЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ
В ОРГАНАХ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

Примітка . Дані на початок року.

Чисельність посадових осіб органів місцевого самоврядування, на яких до 2001 р. поширювалася дія Закону України «Про державну службу», постійно зростає. Це збільшення обумовлене зростанням чисельності працівників у радах міст обласного підпорядкування, селищних і сільських радах та органах місцевого самоврядування Автономної Республіки Крим.

За даними Головного управління державної служби України, відбувається незначне зростання кількості державних службовців віком до 30-ти років, зменшується чисельність працюючих, які досягли граничного віку, сталою залишається середня вікова група, збільшується частка державних службовців зі стажем державної служби від 5 до 15 років.

Зберігається тенденція збільшення серед державних службовців кількості жінок, яких на державній службі майже 73 %.

З метою вдосконалення структури органів виконавчої влади і підвищення ефективності державного управління Указами Президента України від 15 грудня 1999 р. № 1572 та № 1573 були внесені зміни в систему та структуру центральних органів виконавчої влади.

Протягом 2000 р. відбулися певні зміни кількості та організаційно-правового статусу центральних органів виконавчої влади, визначено організаційно-правовий статус центральних органів зі спеціальним статусом. Загальна кількість центральних органів виконавчої влади скоротилась з 89 органів у 1999 р. до 48 у 2000 р. З них: 16 міністерств, керівники яких входять до складу Кабінету Міністрів України, 19 державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади, статус яких прирівнюється до Державного комітету України, і 13 центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Скорочення кількості центральних органів виконавчої влади відбулося, в основному, за рахунок зміни статусу окремих органів. У складі 14 центральних органів виконавчої влади утворено 28 урядових органів державного управління.

Актуальним стає обґрунтування створення в структурах апаратів центральних органів виконавчої влади урядових органів державного управління як додаткової ланки управління.

Теорія державної служби має міждисциплінарний характер. Вона інтегрує відповідно до свого предмета знання з інших освітніх і наукових галузей: юридичних, філософських, політологічних, соціологічних, економічних, психологічних, кадрознавчих тощо.

На перших етапах свого розвитку теорія державної служби у системі суспільних наук може розглядатися як:

· один із досліджуваних елементів адміністративного права;

· невід’ємний елемент історії розвитку державності України;

· галузь юридичної науки;

· комплексна дисципліна, що містить у собі елементи таких дисциплін, як конституційне право, адміністративне право, теорію держави і права.

Проте згодом дослідники цієї сфери суспільства дійшли висновку, що аналіз лише правових або політичних та інших аспектів життя не дає повної картини всіх процесів та явищ, що відбуваються в цій сфері суспільства. Це пов’язано насамперед з тим, що державна служба є не тільки правовий, а й соціальний, організаційний, економічний, культурний інститут.

Отже, розглядаючи державну службу як комплексний і багато­гранний соціально-правовий, організаційний, економічний та куль­турний інститут, наука сприяє залученню понятійно-категоріаль­ного апарату та методологічного інструментарію таких наук, як право, політологія, економіка, менеджмент, соціальна психологія, соціологія та багатьох інших, котрі «спеціалізувалися» на дослідженні аспектів, що межують з державною службою. Але перш за все треба виокремити низку суміжних наукових дисциплін, зокрема загальну теорію соціального управління, теорію держави та права, науки адміністративного права, теорії соціальної інформації тощо.

Крім того, вивчення цього феномена буде ефективним у випадку поєднання методів і прийомів філософських, економічних, соціологічних і юридичних наук. Сучасна державна служба використовує надбання багатьох суспільних наук, даючи поштовх до розвитку останніх.

Так, теорія держави і права визначає положення про формальні організаційні структури державної влади та зв’язки між ними, загальні закономірності розвитку держави і права. Вона дає теоретичний (типи певних правових рішень, їх зв’язки з інтересами різних суспільних груп) та емпіричний матеріал стосовно конкретних правових рішень і чинників, що їх зумовили.

Іншими словами, право окреслює загальні межі діяльності держави та інститутів суспільства, пов’язаних з реалізацією державної влади. Згідно з таким розумінням категорії держави ос­тання є однією з найважливіших у державній службі, тим більше, що діяльність держави, функціонування її управлінського апарату здійснюються через державну службу, яка є особливим інститутом сучасної держави.

Предметом аналізу економіки є процеси виробництва, розподілу та обміну матеріальних благ. Зрозуміло, що такий аналіз неможливий без категоріального і методологічного апарату економіки. Економічні процеси розглядаються в контексті втручання держави в економічну сферу суспільства (реалізацією економічної, соціальної політики).

Завдяки зазначеному аналізу вдається виявити економічну діяльність державного апарату, ефективність механізмів управління економікою та їх засоби, розглянути економіко-правові функції державної служби тощо.

Створюючи загальну картину світу, філософія дає поштовх до предметних висновків у сфері науки державної служби. Особливе значення мають теоретико-пізнавальні та методологічні засади, які дають загальні поняття про принципи й умови пізнання тих чи інших явищ. Важливу роль відіграють і такі розділи філософії, як етика, онтологія.

Наприклад, етика сприяє формуванню системи цінностей, норм, оцінок, зразків поведінки людей у процесі діяльності, а онтологія віддзеркалює, створює картину буття.

Об’єктом дослідження соціології є громадянське суспільство. Соціологія збагачує науку державної служби положеннями щодо функціонування суспільства як цілого, а також його складових і суспільних відносин між ними.

Надзвичайно важливими є методологічні розробки соціології, що стосуються емпіричних досліджень, і насамперед опитувань громадської думки.

Психологія аналізує внутрішній, духовний світ людини, а отже, є дуже важливою для аналізу ролі суб’єктивного чинника в діяльності державної служби, для дослідження культури та ментальності державних службовців, які працюють у цій сфері.

Такі науки, як теорія систем, кібернетика, статистика, логіка, методологія, надають науці державної служби форму, кількісне вимірювання, конструкції подання наукових повідомлень з погляду абстрактних тлумачень явищ і процесів. Ці науки сприяють цілісному і динамічному розумінню явищ (наприклад, модель державної служби), аналізу умов, а також процесів утілення ідей і концепцій у практику.

Практично всі суспільні науки дають матеріал для тих чи інших подій і явищ. Такі науки, як демографія (про народонаселення), етнографія (про етноси), економічна географія (геополітика) та багато інших, усебічно висвітлюють різноманітні аспекти життя суспільства, даючи науці державної служби свій інструментарій і результати досліджень.

Отже, майже всі суспільні науки тією чи іншою мірою є живодайними джерелами науки державної служби, яка використовує їх потенціал для аналізу проблем різних сфер суспільства. І саме цим — більшою міждисциплінарністю й системністю — наука державної служби істотно відрізняється від своїх сестер у царині людського знання.

Враховуючи необхідність наукового супроводження процесів розвитку державної служби, цільового забезпечення органів державної влади фахівцями вищої кваліфікації, сформовано наукову галузь державного управління для захисту дисертацій на здобуття наукових ступенів кандидата та доктора наук з державного управління.

Вона вивчає наукові проблеми з низки спеціальностей: теорія та історія державного управління,державні механізми управління,державна служба, місцеве самоврядування.

Змістом спеціальності «Теорія та історія державного управління» є дослідження теоретико-методологічних засад державного управління як цілеспрямованого впливу держави на стан і розвиток суспільних процесів і відносин, поведінку та діяльність особи з метою досягнення цілей і реалізації функцій держави через діяльність органів державної влади та в межах визначених законом повноважень органів місцевого самоврядування, закономір­ностей державотворчих процесів, оптимізації систем державного управління, дослідження соціально-історичних джерел їх виникнення та тенденцій розвитку.

Наукова спеціальність «Державні механізми управління» спря­мована на дослідження теоретико-методологічних і науково-прак­тичних проблем та закономірностей державних механізмів, адміністративно-організаційних напрямів державотворення, функцій, структури та особливостей апарату управління на різних рівнях.

Спеціальність «Державна служба» охоплює дослідження державної служби як інституту державного управління, покликаного забезпечити реалізацію положень Конституції, законодавчих та інших нормативно-правових актів щодо впровадження цілей, завдань і функцій держави.

Змістом спеціальності «Місцеве самоврядування» є досліджен­ня організаційних, правових, політичних, економічних, фінансових, соціальних та інших аспектів місцевого самоврядування.

Державна служба як наука використовує категорії інших соціально-економічних, гуманітарних та політичних наук (суспільство, влада, культура, право, правова держава, свобода тощо). Але вона має і свої базові категорії та поняття: державна служба, орган державної влади, державний службовець, посадова особа, державно-службові відносини, кар’єра державного службовця, посада державного службовця.

Досліджуючи поняття державної служби, насамперед слід розглянути визначення служби в загальному розумінні.

За визначенням короткого тлумачного словника української мови, слово «служити» означає виконувати які-небудь обов’язки відносно кого-небудь, працювати, трудитися в ім’я кого- або чого-небудь, на користь кого- або чого-небудь.

Так, за C. І. Ожеговим, служба — це робота, заняття службовця, а також місце його роботи, будь-яка сфера діяльності. При цьому службовець — особа, яка працює за наймом у різних установах, у сфері обслуговування.

Ю. М. Старілов наводить загальне визначення служби як діяль­ності, пов’язаної з керівництвом, управлінням, контролем, наглядом, обліком тощо. При цьому працівники, залучені до служби, або створюють духовні цінності, або реалізують функції управління.

Отже, під цим поняттям розуміють: професійну діяльність особи; сферу діяльності; систему організацій, установ і підприємств; певний соціально-правовий інститут.

З погляду професійної діяльності служба полягає у здійсненні та/або забезпеченні здійснення завдань і функцій держави (державна служба, військова служба, медична служба, дипломатична служба, податкова служба, служба в системі освіти тощо), створенні духовних цінностей (робота в науково-дослідних, проектних організаціях), соціально-культурному обслуговуванні людей тощо.

До того ж служба полягає в управлінні, забезпеченні та здійсненні самого управління, соціально-культурному обслуговуванні людей.

Як сферу діяльності поняття «служба» визначає певний соціально-економічний або гуманітарний сектор діяльності держави, що нерозривно пов’язаний з певною системою підприємств, установ і організацій. До нього також у структурі механізму держави належать органи управління, науково-дослідні, проектні, навчальні та інші інституції, що забезпечують вирішення певного завдання або реалізацію певної функції держави.

При цьому кожний сектор механізму держави має, крім загальних, визначених Конституцією та іншими законами України правових норм, особливу нормативно-правову базу, що регулює однорідні суспільні, соціальні, економічні відносини.

Особливим видом служби, а отже видом суспільно корисної діяльності, є державна служба.

За традиційними підходами державна служба — це служба в державних установах, на підприємствах, в організаціях та об’єд­наннях, тобто в бюджетній сфері.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну службу»державна служба — це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті, щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Таке визначення поняття державної служби передбачає виявлення головних структурних елементів, що складають це поняття, а також розкриття змісту таких категорій, як:

· професійна діяльність — діяльність, яка є для особи професією, тобто основним родом трудової діяльності;

· посада — визначена структурою та штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень;

· державний орган (за Конституцією України — орган дер­жавної влади) — запроваджене в структурі державного апарату в установленому порядку утворення, яке характеризується правовим статусом, цілями, завданнями, функціями, повноваженнями, структурними особливостями та спеціальною компетенцією;

· апарат — структура органу управління разом з підпорядкованими територіальними його відомствами;

· завдання та функції держави ;

· одержання заробітної плати за рахунок держави .

Державна служба — це робота державних службовців, яка є постійним видом трудової професійної діяльності, оплачується з державного (або місцевого) бюджету і передбачає виконання повноважень органів державної влади чи місцевого самоврядування. Закон України «Про державну службу» також тлумачить державну службу як професійну діяльність, пов’язану із виконанням завдань і функцій держави. У цьому визначенні можна виокремити такі аспекти:

¨ державна служба являє собою професійну діяльність, яка пов’язана з виконанням посадових повноважень як основного й єдиного виду діяльності, за який офіційно сплачується заробітна плата;

¨ у межах здійснюваної професійної діяльності забезпечується виконання чи реалізація завдань та функцій держави;

¨ професійна діяльність державного службовця спрямована на забезпечення функціонування органів державної влади та/чи місцевого самоврядування;

¨ така діяльність передбачає виконання нормативно визначених посадових обов’язків і повноважень державним службовцем, що визначає особистісний аспект поняття державної служби;

¨ така діяльність вимагає наявності необхідної кваліфікації.

Можна погодитися з Ю. М. Старіловим, що державну службу доцільно розглянути в таких аспектах:

· соціальному , тобто державна служба як соціальна категорія, — це професійне здійснення за дорученням держави су-
спільно корисної діяльності особами, котрі займають посади в органах державної влади та місцевого самоврядування на постійній основі;

· політичному — це діяльність з реалізації державної політики, що пов’язана з досягненням вироблених усіма політичними силами державно-політичних цілей і завдань у суспільстві й державі;

· правовому — це нормативно-правове врегулювання держав­но-службових відносин, у процесі реалізації яких досягається та/або забезпечується практичне виконання завдань і функцій держави, віднесених до компетенції певного органу державної влади чи місцевого самоврядування, а також тих, що регламентують права, службові обов’язки, повноваження, обмеження, заборони, стимулювання, відповідальність службовців, проходжен­ня державної служби, порядок виникнення та розірвання державно-службових відносин тощо;

· соціологічному — це практичне забезпечення чи реалізація завдань і функцій структурних складових державного апарату, компетенції органів державної влади чи місцевого самоврядування та ефективності реалізації завдань і функцій державної служби;

· організаційному — це формування організаційних засад діяльності працівників державного апарату, що співвідносяться зі структурно-функціональною схемою державного механізму та включають побудову і правовий опис ієрархії посад, виявлення, оцінку, стимулювання та відповідальність відповід­них працівників;

· процесуальному — це забезпечення умов та реалізація механізмів, технологій і процедур функціонування механізму держави;

· моральному — це формування етичних засад державної служби.

Державна служба — це один з основних видів діяльності держави, пов’язаної з правовим регулюванням усіх аспектів роботи державних службовців та формуванням кадрового потенціалу управління державою. Державна служба має бути однією з таких професій, для якої неодмінними є професійні навички, вміння та знання, переконання, спеціальна освіта службовців. Виконання державними службовцями завдань і функцій держави на професійній основі має гарантувати сталість і стабільність державно-службових відносин, добробут суспільства й силу держави, бездоганність та ефективність управлінської діяльності, її незалежність від можливих політичних змін.

Поняття «орган» є частиною ширшого поняття «організація». Організація — це сукупність людей, що передбачає їх діяльність, спрямовану на досягнення певних цілей і вирішення конкретних завдань. Орган є конкретним різновидом організації. Треба зазначити, що поняття «державний орган» з прийняттям Конституції втратило свою законність використання. За Конституцією, державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу та судову; контрольно-наглядові функції, за перехідними положеннями Конс­титуції України, здійснює Прокуратура; місцеві державні адміністрації як органи виконавчої влади делегують частину своїх повноважень органам місцевого самоврядування.

Кожний орган є частиною держави, державного механізму та державного апарату і виконує певні функції. Органи державної влади наділені державно-владними повноваженнями як зовнішнього, так і внутрішнього характеру; вони приймають, реалізують і контролюють нормативні та правові акти.

Орган державної влади отримує відповідний правовий статус після того, як видано законодавчий акт на державному рівні і прийнято про цей орган Положення, затверджене Указом Президента України чи постановою Кабінету Міністрів України.

У функціональному значенні державну службу можна розуміти як конкретний вид діяльності держави, делегований персоналу органів державної влади та місцевого самоврядування.

Державний службовець — це той, хто займає посаду в держав­них органах та їх апараті з практичного виконання завдань і
функцій держави та отримує заробітну плату за рахунок державних коштів. Він має відповідну освіту та професійну підготовку, пройшов у встановленому порядку конкурсний відбір або прийнятий за іншою передбаченою процедурою.

Законодавство України визначає зміст діяльності державного службовця, права, обов’язки, обмеження, гарантії, відповідальність. Йому присвоюються в установленому порядку відповідні категорія та ранг.

У грудні 1993 р. було прийнято Закон України «Про державну службу», який спрямований на врегулювання суспільних відносин, що охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу.

Поняття державний службовець можна аналізувати з трьох поглядів:

державно-правового — державний службовець — це «слуга» держави, наділений нею повноваженнями різного характеру та значення. Службовець представляє державу в її різноманітних як внутрішніх, так і зовнішніх зв’язках (у відносинах з іншими державами, громадськими і недержавними організаціями);

адміністративно-правового — державний службовець має владні, організаційно-розпорядчі повноваження. Він — представ­ник влади, який вживає юрисдикційні заходи і повноваження та застосовує адміністративно-правові санкції;

кримінально-правового — державний службовець — це особ­ливий суб’єкт кримінальної та адміністративної відповідальності.

Поняття «державний службовець» є фактично похідним від поняття «державна служба».

Він реалізує державну владу в різних сферах суспільного життя у відповідних правових формах і за допомогою певних методів управління. Діяльність державних службовців виявляється по-різному. Зокрема,державні службовці:

· здійснюють функції нормо-проектного, організаційно-розпо­рядчого та консультативно-дорадчого характеру, реалізують повноваження; отже, державна служба — це виконання та/або забезпечення виконання завдань і функцій держави від її імені особою, котра перебуває на посаді в органах державної влади чи місцевого самоврядування;

· виконують юридично-владні приписи для різних суб’єктів права в системі управлінської ієрархії (готують та видають накази та розпорядження, дають вказівки і т. д.);

· реалізують юрисдикційні дії, тобто застосовують заходи державного примусу до юридичних і фізичних осіб;

· займаються організаційною діяльністю та здійснюють розпорядчі операції тощо.

Діяльність державних службовців має важливі правові наслідки, оскільки вона утворює, зміцнює і припиняє правовідносини. Усі форми діяльності державних службовців є необхідними елементами державного керівництва і нерозривно пов’язані з реалізацією влади.

Державні службовці виконують здебільшого адміністративні функції. Управлінські працівники займаються працею, специфічною за цілями, завданням, змістом і результатами. У процесі такої управлінської діяльності зазвичай матеріальні цінності безпосередньо не створюються. Ця робота передбачає вироблення та реалізацію цілей, завдань і напрямів державотворення, соціально-економічного розвитку, регулювання суспільної життєдіяльності та суспільних відносин тощо. Праця службовців є інтелектуальною, розумовою, психологічно насиченою, відповідальною, пов’я­заною, головним чином, із впливом на свідомість людей, на поведінку та виховання, з осмисленням і продукуванням найскладнішої соціальної інформації.

Статус державного службовця — особливий вид спеціально визначених і гарантованих державою норм, що характеризують місце державного службовця в суспільстві.

Правовий аспект статусу державного службовця визначається Конституцією України, Законом України «Про державну службу», іншими нормативно-правовими актами. Він характеризується сукупністю прав, обов’язків та обмежень. При цьому слід розрізняти загальні права, обов’язки і обмеження, встановлені для всіх державних службовців, від посадових прав, обов’язків і обмежень, визначених для конкретних посад.

Дослідження й удосконалення правового регулювання інституту державної служби неможливе без уточнення змісту понять «посада» і «посадова особа». Адже характерною особливістю організаційної структури державно-правових різновидів соціальних систем є те, що вона постає перед нами як структура соціальних позицій (посад): посада — первинний осередок, вихідна організаційно-структурна одиниця державних органів, державних підприємств, установ, організацій, що визначає службове місце і становище учасників управлінського процесу. Тобто посада — одна з ознак організаційного та правового положення державного службовця.

Разом з тим, деякі вчені-юристи відзначають, що більш плідним з урахуванням компетентного характеру управлінських проблем є міжгалузевий, державно-правовий підхід до поняття посади. Так, Ю. О. Розенбаум характеризує посаду як державно-правове встановлення, М. П. Орзіх звертає увагу на те, що традиційний розгляд посади спричиняє зміщення цього первинного елементу державної служби та визнання держав­ного органу первинною клітинкою апарату управління.

Посада утворюється у розпорядчому порядку. Правовими актами компетентних органів визначаються її назва, місце у службовій ієрархії, порядок заміщення. Вона включається у штатний розпис, в єдину номенклатуру посад службовців. При цьому найменування посад має максимально точно віддзеркалювати зміст і характер роботи, що виконується працівником.

Посада є часткою структури органу, виявом його компетенції у вигляді владних повноважень, якими наділяється саме посада,
а не конкретний службовець.

Функціональна класифікація органів державної влади та місцевого самоврядування закладає основи розробки класифікації посад державних службовців, побудованої відповідно до організаційно-правового статусу органів та їх функціональних повноважень.

Концепція адміністративної реформи пропонує законодавчо визначити такі типи державних посад: політичні, патронатні та адміністративні. При цьомудо політичних посад повинні належати посади міністрів, а до державної служби — патронатні та адміністративні посади.

Запровадження політичних посад потребує суттєвого роз’яс­нення самого визначення політичної посади та політичного діяча. Політичну посаду обіймає політичний діяч для реалізації своєї політичної програми, що була опосередковано чи прямо схвалена шляхом обрання цієї особи на зайняття посади чи призначення на посаду для реалізації визнаної державою програми діяльності органу державної влади.

Водночас сучасне законодавство не передбачає встановлення окремого публічно-правового інституту служби професійно підготовлених громадян на державних посадах.

Необхідно зазначити, що чинне законодавство України про державну службу не передбачає наявності категорії «державна посада». Її введення потребує значної науково-теоретичної розробки, пов’язаної з певним відокремленням від поняття посади державного службовця та узгодженням із категорією «посадова особа».

Можна запропонувати таке визначення поняття «державна посада»: державна посада — це посада в органах державної влади, що утворюються відповідно до Конституції України, з певним колом обов’язків щодо виконання та забезпечення завдань і функцій держави, віднесених до повноважень даного органу, грошове утримання на якій здійснюється за рахунок державних коштів.

Запровадження категорії «державна посада» потребуватиме законодавчого визначення реєстру цих посад з досить детальним викладенням статусу кожної (прав, обов’язків, повноважень за посадою, освітньо-кваліфікаційних вимог).

Правовий статус органу державної влади визначається порядком утворення та призначенням керівництва, визначенням компетенції та повноважень, визначенням його структури, місцем у механізмі держави та державному апараті (зокрема: підзвітністю, підпорядкованістю та підлеглістю). Останнє встановлює функціо­нальні якості та особливості органу, визначення належності до видів і рівнів державної влади, взаємозв’язок та динамічне співвідношення статусу даного органу зі статусами інших органів державної влади. У межах правового регулювання статусу органу державної влади мають вирішуватися статусні проблеми окремих його підрозділів, раціонального розподілу повноважень і відповідальності серед структурних підрозділів органу та державних службовців.

У різних джерелах по-різному дається тлумачення поняття «посадова особа». Переважна більшість учених — представників науки адміністративного права вважають суттєвим для поняття посадової особи такі ознаки:

1) це особи, які перебувають на державній чи громадській службі, тобто є службовцями, обіймають відповідні посади;

2) це особи, які мають специфічні повноваження: державно-
владного або розпорядчого характеру, або такі, що вимагають виконання юридично-значущих дій управління людьми чи майном.

Звичайно при конструюванні загальнотеоретичного поняття посадової особи використовується вказівка на володіння нею державно-владними повноваженнями. Адже фіксація цієї особливості має принципове значення, оскільки відображає сутність правового статусу посадової особи і, зокрема, зумовлює особливий характер її юридичної відповідальності. Але якщо обмежитися тільки її виділенням, то таке визначення буде надмірно формальним і неповним, залишається нерозкритою соціальна природа статусу посадової особи, призначення її службових повноважень.

З цього приводу професор В. Б. Авер’янов у книзі «Державне управління: теорія і практика» проводить дослідження, яке дає можливість виявити новизну (порівняно з адміністративно-правовим баченням) постановки проблеми — єдиного для всіх галузей права поняття посадової особи. У чому ж вона про-
являється?

1.Є прагнення чіткіше окреслити зміст державної служби: а) це служба лише в органах державної влади; б) або й на держав­них підприємствах, у державних установах.

2.Управлінські відносини неможливі без владного суб’єкта. Тому вчені єдині у визнанні владної природи повноважень посадової особи як суттєвої ознаки створюваного визначення. За ознакою зв’язку з державою державновладні повноваження відрізняються від повноважень, які ґрунтуються на громадській владі.

3.Подолання галузевого різнобою в тлумаченні поняття «посадова особа» автори вбачають у поєднанні юридичного критерію (владних повноважень) та матеріальних ознак посадової особи (здійснення управлінських функцій).

З цього окреслюється бачення єдиного поняття «посадова особа»: це — службовець, діяльність якого з метою реалізації управлінських функцій має владно-розпорядчий характер і спрямована на організацію й забезпечення якості праці службовців та інших учасників службових відносин .Посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників органів державної влади та їх апарату, інші державні службовці, на яких покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій[53] .

Слід зупинитися на понятті «державно-службові відносини» , щоє об’єктом регулювання законодавством державної служби. Їх можна класифікувати за двома основними групами:

1) відносини, які виникають у процесі організації державної служби, а саме — у зв’язку з підготовкою, добором і розстановкою кадрів; установленням статусу державної ради, у зв’язку із заміщенням посад, проведенням оцінки праці і просуванням по службі. Такі відносини мають адміністративно-правовий характер і відбивають сутність державної служби;

2) відносини, які складаються: у процесі реалізації державної служби, тобто в процесі організації робочого часу та часу відпочинку; щодо дисципліни й оплати праці; у процесі функціонування кадрів управління поза межами цих органів.

Закон України «Про державну службу» визначає регулювання суспільних відносин, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу, а також формулює загальні засади діяльності та статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті.

Становище особи і громадянина в демократичній правовій державі характеризується місцем, яке вона займає в системі су-
спільних відносин, сукупністю прав, обов’язків, повноважень, обмежень, гарантій (правовий аспект), посадою, яку вона обіймає в структурі державного механізму (організаційний аспект), матеріальною забезпеченістю (матеріальний аспект) та суспільним ставленням до неї (моральний аспект).

Зрозуміло, що наведені аспекти тісно пов’язані між собою, впливають один на одного і в сукупності визначають статус особи чи громадянина в суспільстві.

Державна служба є і у майбутньому залишиться одним з головних інститутів держави.

У будь-якому сучасному суспільстві апарат державного управ­ління практично цілком побудований на бюрократичних принципах.

Важко уявити сучасну державу без розвинутої системи бюрократії. Так звану раціональну демократію справедливо відносять до найбільш важливих соціальних винаходів людської цивілізації.

Розглянемо, що саме являє собою поняття «бюрократія». Бюрократія — від французького bureaucratіe, буквально — панування канцелярії або від bureau — бюро, канцелярія і грецького kratoz — влада, тобто вищі урядовці, службовці середніх ланок державного апарату, чиновники. Специфічні особливості роботи органів влади (бюрократії) багато в чому об’єктивні — розростання й ускладнення функцій (звідси і розширення кадрів управління й контролю), володіння технікою адміністративної роботи, володіння інформацією і документацією, можливість готувати, складати та інтерпретувати державні рішення і акти, листуватися з населенням, відповідати на його запити.

Поняття «бюрократія» вживається в таких значеннях:

· соціальний організм, результат соціальних антагонізмів, протиріч, конфліктів і матеріалізація як організаційно-управлін­ського, так і політичного відчуження;

· система управління, що здійснюється за допомогою відокремленого від суспільства апарату влади, який стоїть над суспіль­ством, має специфічні функції і привілеї;

· прошарок людей, пов’язаних із цією системою.

Бюрократія органічно пов’язана з економічними відносинами, політичними структурами та ідеологічними формами свідомості на будь-якому етапі суспільного розвитку. Система понять «бюрократичні відносини» — «державний (політичний) формалізм» — «політичний розум» дає змогу охарактеризувати соціальну природу бюрократії в її цілісності й різноманітності.

Аналіз бюрократії не зводиться до емпіричного описання управлінської, політичної та ідеологічної сфер суспільства і не є розділом теорії і практики державного права. Категоріальний апарат теорії бюрократії є засобом боротьби на практиці та в теорії з повсякденними і рафінованими формами проявлення політичних ілюзій. Дослідження соціальних інтересів має ключове значення для пізнання цих ілюзій, що існують у предметних і вер­бальних формах.

Бюрократичні відносини обумовлені соціально та економічно, вони не залежать від інтересів, свідомості й волі індивідів і є формою виявлення антагонізмів, протиріч і конфліктів між державою і суспільством, владою і громадянами. Ці протиріччя і конфлікти ніколи не будуть адекватно відтворені державними чи­новниками, оскільки вони включені до певної системи практич­них і пізнавальних відносин самої влади.

Існування даних протиріч у державній системі досліджують раціональні, нігілістські, «азіатська» і сучасна концепції бюрократії. Розглянемо ці концепції.

Раціональні концепції бюрократії. На початку XX ст. видатний німецький соціолог М. Вебер розробив концепцію бюрократії як основної організації сучасного типу, що прийшла на зміну організації традиційної і патримоніальної (патріархальної). Бюрократична організація прийшла на зміну системи патріархату, середньовічної адміністрації, за якої звичайній пересічній людині без грошей і зв’язків домогтися справедливості було практично неможливо. Виникнення бюрократичної структури, згідно з теорією М. Вебера, пов’язано з проявами приватногосподарської діяльності, з необхідністю існування посередника між виробниками і засобами виробництва.

В ідеалі бюрократії притаманні ведення технічних справ компетентними і безпристрасними виконавцями відповідно до закону і процедури, упорядковане діловодство, незалежність від суб’єктивних впливів. Словом, в умовах організації сучасного типу існує держава загальнообов’язкових регламентованих процедур, виконання яких не залежить від того, хто саме і стосовно кого їх виконує. Усі рівні перед єдиним порядком. Уніфікація стає гарантією проти недоліків конкретних людей і можливих зловживань. Такою є концепція раціональної бюрократії за М. Вебером.

Основні характеристики бюрократії, сформульовані М. Вебе­ром, такі:

а) компетентність кожного бюрократичного рівня чітко регламентована, тобто зафіксована нормативно;

б) ієрархія організації бюрократичної структури засновується на твердо встановлених принципах посадової субординації;

в) уся формальна внутрішня організаційна діяльність (поширення інформації, прийняття рішень, підготовка наказів і директив тощо) здійснюється у формі письмових документів, що підлягають подальшому збереженню;

г) усі посадові особи повинні бути гарними фахівцям у сфері адміністрування, тобто бути компетентними не тільки у сфері своїх професійних посадових обов’язків (наприклад, обов’язків юриста, економіста, інженера, військового), але також і у галузі норм, правил і процедур діяльності бюрократичної організації в цілому (бюрократичній діяльності).

При цьому основний «організаційний імператив» бюрократич­ної структури такий: кожна організація повинна спочатку задовольнити власні потреби, перш ніж почне задовольняти потреби, для задоволення яких вона створена.

В іншому випадку М. Вебер визначає бюрократію як організацію з пірамідною структурою влади, що використовує силу дії універсальних і безособових правил, щоб підтримати цю структуру, яка приділяє головну увагу недискреційним аспектам управління.

Зрозуміло, М. Вебер не прагнув у своїх визначеннях перелічити всі риси бюрократії як соціального явища. Будучи, крім усього іншого, і найбільшим методологом науки, він прекрасно розумів ілюзорність будь-якої претензії на універсальність визначень і вів аналіз на рівні так званих ідеальних типів (веберське розуміння), виділяв інваріантні, тобто незмінні, стійкі і головні ознаки бюрократії. Утім, її домінанту він зафіксував гранично чітко: бюро-
кратична організація — найраціональніший інституціональний при­стрій для вирішення складних завдань управління в сучасному су-
спільстві; основа її раціональності полягає в знеособленості її функ­ціонування, що дає гарантії від свавілля конкретних виконавців.

Водночас життєво необхідно, щоб бюрократія залишалася інструментом державної влади, а не перетворювалася в панівну силу, як це було в СРСР і багатьох державах соціалістичного табору (за М. Вебером — «монократичну бюрократію»).

В американській адміністративній науці ту саму парадигму розвивав наприкінці XІX ст. майбутній президент США В. Віль­сон (його головна праця з цієї проблематики — «Вивчення адміністрації»).

Основними посилками теорії В. Вільсона є:

а) наявність єдиного керуючого центру в будь-якій системі управління як необхідна передумова її ефективності і відповідальності;

б) структурна подібність усіх сучасних урядів;

в) відокремлення управління від політики;

г) професіоналізм службовців;

д) організаційна ієрархія як умова фінансової та адміністратив­ної ефективності;

е) наявність гарної адміністрації як необхідна умова модернізації людської цивілізації і досягнення благополуччя.

Як бачимо, М. Вебер і В. Вільсон, йдучи з різних боків, сформували по суті аналогічні концепції. Адже, за М. Вебером, бюрократична організація — це організація, що технічно самоутворилася з усіх мислимих організаційних форм.

Перевагами бюрократичної організації є чіткість, швидкість, компетентність, наступність, субординація, стабільність і, нарешті, знеособлений характер діяльності. Це підносить її значно вище за всі інші види організації.

Бюрократія складається з індивідів, що виконують «раціональні» соціальні дії, спрямовані на досягнення цілей держави. Таким чином, бюрократія — це панування професіоналізму над некомпетентністю, норми над свавіллям, об’єктивності над суб’єктивністю.

Підсумовуючи викладене вище, можна виокремити такі голов­ні «ідеологічні» постулати раціональних концепцій бюрократії:

а) бюрократія однаково ефективно служить будь-якому політичному «хазяїну», але не втручається при цьому в політику;

б) бюрократія — найкраща з усіх можливих форм організації;

в) найважливіше достоїнство бюрократії — незалежність від суб’єктивного впливу на прийняття рішень.

Отже, як бачимо, М. Вебер і В. Вільсон сприймали бюрократію позитивно.

Нігілістські концепції бюрократії. Принципово протилежного погляду на бюрократію дотримував К. Маркс. Якщо М. Вебер у трактуванні бюрократії виступав як ціннісний нейтральний позитивіст, К. Маркс з його відкритим ціннісним запереченням універсальної соціальної корисності держави стоїть у своєму ставленні до бюрократії на прямо протилежних позиціях. Тут він повний нігіліст. Бюрократія в його розумінні є абсолютним злом. Навіть звичайний перелік пунктів марксистської критики бюрократії вражає:

1) підміна суспільного інтересу приватними інтересами влади і конкретного чиновника, тобто «присвоєння держави» чиновником;

2) органічна нездатність бюрократії вирішувати справжні про­блеми, відсутність у неї державного розуму;

3) перекручене сприйняття дійсності, відрив від неї, упередженість, сваволя, що зростає в міру просування до вершини бюрократичної ієрархії;

4) корпоративність, користолюбство цієї ієрархії;

5) кар’єризм як спосіб її життя;

6) посягання на монопольну компетентність;

7) формалізм.

Найбільш інтегральною характеристикою Марксового бачення бюрократії є поширення на неї його знаменитої теорії відчуження. У цілому ж бюрократія, на думку К. Маркса, є організм паразитичний, принципово нездатний бути ні носієм розуму, ні виразником загальних інтересів.

Незважаючи на те, що дана критика ґрунтувалася на аналізі дуже обмеженого матеріалу (діяльність прусської бюрократії першої половини XІX ст.), не можна відмовити у глибині і великій узагальнюючій силі поглядів К. Маркса: негативні прояви бюрократії він позначив точно. Його судження (щоправда, різною мірою) можуть бути застосовні до більшості сучасних бюрократій.

Усе-таки, на нашу думку, погляд К. Маркса на проблему містить принциповий дефект. Це — ідеологізована однобічність, обмеженість. Як послідовний антидержавник, К. Маркс, природно, не бачив нічого позитивного й у сучасній йому формі держав­ного управління.

Крім К. Маркса, з критикою бюрократії виступали такі політологи і соціологи, як Л. Мізес, Р. Мертон та інші. Вони вважали, що бюрократія досить швидко стає активним суб’єктом владних відносин, політизується, чиновники використовують бюрократич­ні методи як самоціль для реалізації приватних інтересів (Р. Мер­тон); при пануванні бюрократії людина не може вважати себе
вільною (Л. Мізес).

Але якщо прийняти такого роду критику за повний аналіз, то залишається незрозумілим, яким чином і чому сучасні буржуазні державні апарати в різних країнах не тільки не «руйнуються під вагою власних злочинів», а й успішно справляються з рішенням важливіших проблем і до того ж користуються у громадян високим авторитетом.

«Азіатська» концепція бюрократії. «Азіатська», або «ім-
перська», концепція теорії бюрократії набула найповнішого втілення в азіатських країнах, її можна називати також «східною» і розглядати насамперед на прикладі її класичної форми — бюро-
кратії китайської. «Китайська модель», незважаючи на її деякий формальний збіг з моделлю М. Вебера (насамперед система іспитів на право одержання посади і ступінчастість посадової ієрархії), за своїми фундаментальними принципами і цілями проти-
лежна їй.

Одним із секретів її унікальної стабільності (протягом 2 тис. років до XІX ст.) було те, що попри всю гігантську роль чиновництва у функціонуванні системи, воно не мало можливості усвідомити себе самостійною політичною силою. Цьому служив принцип «атомізації» бюрократії. Для запобігання, здавалося б, неминучого в подібних випадках процесу утворення бюрократич­ної корпорації, діяла низка механізмів роз’єднання чиновників та їхніх інтересів.

До механізмів підпорядкування чиновників не бюрократичній структурі влади як такій, не інтересам бюрократичної еліти, а лише милості правителя можна віднести:

· відсутність у чиновників вузької спеціалізації, що робило можливим їхню безболісну взаємозамінність;

· постійний надлишок кандидатів на посаду;

· крайня обмеженість строку службової кар’єри, що позбавляло сенсу створення притаманної для інших бюрократичних си-
стем особистої відособленості для просування вгору;

· особиста залежність усіх чиновників від правителя;

· жорстокі заходи щодо небажаних зв’язків у середовищі чиновників;

· фінансова залежність чиновника не від жалування, а від
його уміння вижати з підданих максимальну кількість доходів;

· відсутність у чиновників яких-небудь особистих або корпоративних гарантій від необґрунтованого звільнення, пониження на посаді;

· особливо ретельний контроль за потенційно найнебезпечнішою для влади вищою і середньою бюрократією.

Таким чином, азіатський тип бюрократії можливий тільки в умовах абсолютистських монархій, східних деспотій, при авторитарних правителях, таких як Й. Сталін. Даний тип бюрократичної організації не сприяє раціональному функціонуванню державного апарату, є абсолютно неприйнятним для демократичних держав.

Сучасна концепція бюрократії. Сучасна концепція бюрократії (її ще називають «реалістичною») фактично є зараз пануючою в країнах західної демократії. По суті йдеться про поступове доповнення і модернізацію веберовської моделі.

Конструкція М. Вебера багато в чому стала основою для розвитку адміністративних наук у XX ст. Особливо це стосується «формальної» («класичної») теорії, що сконцентрувала зусилля на вивченні організаційних структур, їхньої ієрархії, взаємодії інформаційних потоків, статусу різних рівнів службовців, нормалізації регулювання всіх сторін діяльності організації.

З кінця 20-х рр. XX ст. паралельно почала становитися школа людських відносин, яка робила акцент на організації як людській системі, на соціальних і соціально-психологічних аспектах поводження її членів.

Певний час ці школи розвивалися відносно ізольовано. Згодом процеси їхнього взаємного впливу інтенсифікувалися, і на цій основі виник новий напрям у дослідженні бюрократії.

Проте, натиск або на формально-структурний, або на людський бік організації як і раніше розділяв представників різних шкіл. Веберівська модель стоїть ближче до «формальної» школи. Тому її первісне збагачення, тобто рух убік того, що називається «реалістичним» трактуванням бюрократії, відбулося насамперед за рахунок включення до моделі суб’єктивного, людського виміру організації, але на першому етапі без принципового переосмислення самої моделі в цілому.

Деякі дослідники історії розвитку адміністративних наук вважають, що необхідність доповнити веберівсько-вільсонівську концепцію раціональної бюрократії, її певна обмеженість були усвідомлені в роки другої світової війни і незабаром після неї. Серйозними кроками в цьому напрямі стали роботи Г. Саймона, П. Блау, М. Крозьє, які з’явилися в 50—60 рр. ХХ ст. Однак з позиції сьогодення видно, що на цьому етапі відбулося лише переформування тієї самої теоретичної конструкції.

Так, якщо М. Вебер представляє ціннісно-нейтральний підхід, то позицію Г. Саймона можна назвати фактично ціннісною, але лише в тому сенсі, що він доповнив теорію формальної організації елементами теорії неформальної організації.

Інший, справді альтернативний підхід почав формуватися лише наприкінці 70-х рр. XX ст. зусиллями Д. Вальдо, В. Острома. Виражаючи загальний дух багато в чому революційного для Заходу часу — кінця 60—початку 70-х рр., вони критикували підхід, за яким намагалися представити бюрократію вищою формою організації, що дозволяє якнайкраще вирішувати проблеми сучас­ної цивілізації.

З’явилися концепції «чуйності» адміністрації, поліцентризму, «плоских структур» тощо. Зрозуміло, що принципи конструкції сучасної організації не могли бути відкинуті ні в серйозній теорії, ні тим більше на практиці.

Відбувся скоріше певний синтез старого і нового підходів, заснований на децентралізації управління, наближення його до людей і їх проблем при збереженні достоїнств, заснованих на веберівських постулатах формальних підходів до організації.

Без сумніву, концепція М. Вебера є епохальною в адміністративній науці і практиці, вона стала фундаментальною основою управління в індустріальному суспільстві. Але разом з тим, і це неминуче, вона потребує доповнення, збагачення іншими підходами. Отже, відбулася еволюція в науці про управління.

По-перше , на додаток до веберівської моделі організації висува-
ється модель, у рамках якої суб’єктивний фактор виступає вже не як джерело «перешкод», що підлягає зменшенню і в ідеалі усуненню, але як невід’ємний та істотний, а у певному сенсі і головний компонент будь-якої реальної організації. З цим фактором потрібно не боротися (тим більше, що така боротьба в принципі безперспективна і тому безглузда), а прагнути глибше зрозуміти його і, поєднавши з формальними компонентами веберівської моделі, створити єдину всеохоплюючу модель організації. Така модель дає змогу використовувати як об’єктивні, так і суб’єктивні елементи для досягнення більш високого рівня організаційної ефективності.

По-друге , зроблений наступний, ще більш принциповий крок: піддані сумніву домагання представників моделі бюрократичної організації як найкращого для всіх випадків механізму вирішення проблем сучасного суспільства.

Крім даних теорій бюрократії, розроблялися шляхи досягнення найбільшої ефективності бюрократії. Так, С. Біялер (США) зазначав, що найбільше відповідає ідеальним принципам прогресив­на бюрократія, коли адміністрація залежить від споживачів і керується їхніми інтересами, тоді вона гнучка, мобільна. Негативними типами, на його думку, є бюрократія, пов’язана з політичним лідером, і корпоративна бюрократія.

Таким чином, реалістичне трактування бюрократії — це підходи, що розвиваються і поєднують основи веберівської теорії з критикою її абсолютизації як універсального зразка. Основа критики двояка — наукова і світоглядна.

Наукова критика ґрунтується насамперед на даних сучасних соціології і психології, що свідчать про величезну роль неформальних зв’язків між людьми, а також їхніх почуттів, орієнтації, настанов, — обставина, недооцінена послідовниками «чистої» веберівської моделі.

Світоглядна критика, з одного боку, заснована на гуманістичних і загальнодемократичних ідеалах, з іншого — багато в чому відтворює нігілістські концепції відчуження людини в системі бюрократичних відносин.

Основні тенденції розвитку державної служби. На порозі ХХІ ст. державна служба стала одним з найголовніших інститутів розвинутих, правових країн, що розбудовують громадянське суспільство. Значне розширення функцій органів державної влади та органів місцевого самоврядування в більшості розвинутих країн супроводжується підвищенням ролі державного апарату в комплексному регулюванні економічних, політичних, соціальних, правових та інших процесів з метою забезпечення стабілізації суспільних відносин. Актуальним стає розвиток не тільки соціального, а й політичного партнерства.

У сучасних умовах глобалізації економічного розвитку і вирішення екологічних, соціальних та інших проблем розвинуті країни приділяють велику увагу вдосконаленню системи державного управління, визначальними складовими якої є державний апарат та державна служба[54] .

Переконливим доказом цього висновку є те, що, починаючи з березня 1993 р., в США наполегливо і послідовно здійснювалася чергова (одинадцята в минулому столітті) адміністративна реформа. Головна мета перебудови державного апарату полягає в тому, що «уряд має працювати краще, а коштувати менше». Її основою є удосконалення організації діяльності органів влади та її змісту, спрямованих на досягнення певних цілей. На федеральному рівні ці питання унормовуються GOVERNMENT PERFOR­MANCE AND RESULT ACT. У деяких штатах приймаються аналогічні за змістом акти, що певним чином перебудовують діяльність місцевих органів.

У Бельгії на державному рівні приймається нормативний документ з питань удосконалення адміністративної діяльності органів влади, що має назву «план Коперніка».

Для досягнення основної ідеї реформування державного управ­ління в США та контролю за реалізацією цього акту було створено спеціальний офіс на чолі з віце-президентом А. Гором, який розробив 384 рекомендації і 1250 конкретних пропозицій, спрямованих на поліпшення функціонування державного механізму на всіх рівнях.

Перебудова державної служби як у США, так і в інших розвинутих країнах світу була викликана зростанням невдоволення населення щодо змісту та якості діяльності державних установ. Вона здійснюється сьогодні за допомогою провідних фахівців у сфері менеджменту на підставі новітніх досягнень науково-тех­нологічної та інформаційної революцій, з урахуванням найкращих моделей у цій галузі у світовому масштабі. Виходячи з цього, дослідження, вивчення, узагальнення і впровадження в життя позитивного міжнародного досвіду у сфері державної служби набуває сьогодні для України особливо актуального значення.

У сфері державної служби реформування спрямоване на забезпечення її результативного, економічного та ефективного функціонування. Це означає необхідність функціонування державної служби в режимі досягнення поставлених цілей з мінімальними витратами. Більшість адміністративних реформ[55] у розвинутих країнах у даному напрямі була підпорядкована вирішенню саме цього найважливішого завдання. Незважаючи на зростаючу зацікавленість суспільства в інших цінностях держав­ної служби, таких як чутливість до суспільних потреб, рівність
і справедливість з усіма громадянами, включення громадян у процес прийняття рішень тощо, результативність і ефективність залишаються голов­ною метою і критеріями оцінки функціонування державної служби.

Проблема підвищення результативності та ефективності державної служби традиційно вирішується за допомогою вдосконалення формальної організації. Головні організаційні принципи в цьому відношенні такі:

· цільова організація функціонування і відповідна їй структура міністерств, департаментів, агентств та інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

· поєднання однотипної діяльності в єдиних підрозділах органу;

· відповідність і поєднання влади (повноважень) та власності;

· забезпечення єдиноначальності в тому розумінні, що кожна група підлеглих має одного керівника;

· обмеження кількості підлеглих, що підпорядковуються одному керівникові;

· диференціація лінійної, функціональної та штабної діяль­ності;

· використання принципу управління по відхиленнях, тобто дії керівництва мають випереджаючий характер і спрямовані на відновлення нормального перебігу управлінського процесу у разі появи відхилень;

· забезпечення ланцюга команд зверху донизу і відповідальності знизу доверху.

Ефективність функціонування державної служби значною мірою залежить від якості персоналу. У зв’язку з цим особлива увага в західних країнах приділяється залученню кращих кандидатів на кожну посаду державного службовця[56] , відбору їх на конкурсній основі та забезпеченню просування кадрів на підставі службових заслуг.

У більшості західних країн принциповим інструментом у плануванні та реалізації державних програм, розподілі державних пріоритетів, управлінні поточними програмами, забезпеченні зв’язку між виконавчою та законодавчою владами, контролем та відповідальністю є бюджет. У ХХ ст. бюджету відводилася найважливіша роль у законодавчому контролі за діяльністю державної служби.

Останнім часом у США особлива увага в організації державної служби приділяється впровадженню системи вимірювання ефективності її функціонування на основі результатів[57] . Це послужило стимулом до реалізації лозунгу «робити більше з меншими затратами» на всіх рівнях уряду і державної служби. Вимірювання виконання за результатами нині стає суттєвим інст­рументом підвищення продуктивності праці в США. За визначенням професора П. Д. Епстейна[58] , вимірювання виконання є урядовим способом визначення державної служби — чи забезпечує вона якісний продукт за помірну ціну.

Таким чином, головне завдання державної служби полягає в результативному та ефективному забезпеченні комплексної взаємо­пов’язаної діяльності, спрямованої на вироблення і втілення в життя державної політики і рішень, здійснення регулятивних та обслуговуючих функцій в інтересах усього суспільства або його окремих сегментів.

На сучасному трансформаційному етапі розвитку держави наукове пізнання, роль науки в соціально-економічних перетвореннях стали предметом дискусій та пошуку, кінцевою метою яких є визначення загальних закономірностей її функціонування та розвитку. З-поміж цих дискусій одне із чільних місць посідають дискусії щодо вдосконалення методології наукового пізнання.

Розробка методологічної проблематики в широкому сенсі спрямована насамперед на ефективне та швидке досягнення наукового та практичного результатів. Концептуально-методологіч­ний каркас, що успішно обслуговував науку протягом останніх десятиліть, у багатьох випадках неадекватний сучасним завданням. Актуальності набувають методологічні напрями новітнього розвитку наукового пізнання.

Найближче майбутнє науки не може визначатися екстенсивним зростанням як самої науки, так і її методологічного забезпечення. Але разом із тим у сукупності проблем, що очікують свого наукового вирішення та найбільше хвилюють сучасне суспільство, все вагоміше місце посідають проблеми міждисциплінарного характеру, з різних наукових галузей, що не можуть бути вирішені шляхом екстенсивного розвитку знання, спираючись на існуючі форми, методи та принципи пізнавальної діяльності. Саме ці проблеми викликають необхідність методологічного оновлення науки. А воно не може обмежитися рамковими умовами окремих завдань, воно неминуче захоплює й захоплюватиме все наукове мислення, самі засади, на яких ґрунтується технологія наукової діяльності.

Методологічна діяльність науковців спрямована не на конкрет­ні об’єкти живого чи неживого походження, а на організацію розумової діяльності. Так, Г. П. Щедровицький протиставив методологічну роботу конкретно-науковій та філософській діяльності за ознаками[59] , що подані нижче.

По-перше . Методологічна робота включає критику, проблематизацію, схематизацію, програмування, конструювання, проектування, онтологічний аналіз (тобто аналіз реально існуючих об’єктів, явищ і процесів), нормування. Її призначення полягає в обслуговуванні всього «універсуму» людської діяльності проектами та приписами, методами діяльності, що перевіряється на спроможність реалізації та отримання практичних результатів. Зміст методологічної роботи не стільки в пізнанні конкретного об’єкта, скільки у виробленні науково обґрунтованої методики дослідження, проектування, прогнозування, синтезу.

По-друге . Методологія відрізняється від методики тим, що максимально насичена науковими та практичними знаннями, включає рафіноване дослідження як чітко обмежену складову, що підлягає унормуванню.

По-третє . Методологія розширює науковий підхід, створюючи складні композиції знань з будь-яких наукових галузей та знань різного типу, підтримуючи спрямування як на розподіл наукових галузей та типів знань і відповідних ним типів мислення, так і на їх інтеграцію та консолідацію. Методологія призначена створювати, інтегрувати та використовувати знання про знання.

По-четверте . Методологія поєднує знання про діяльність і мислення зі знаннями про об’єкти діяльності та мислення. У способах поєднання міститься найважливіша особливість методології, що визначає логіку рефлексії, тобто логіку роздумів, аналізу та передбачення ситуації індивідом-дослідником.

По-п’яте . Методологія враховує різноманітність і множинність позицій дослідника відносно об’єкта дослідження чи створення. Такий підхід дає змогу врахувати різні уявлення з різних позицій щодо даного об’єкта, і тільки після цього виникає можливість поставити запитання про реконструкцію чи утворення об’єкта, не забуваючи, що онтологічне уявлення є істинним лише з історично обмеженого погляду. При цьому критерій об’єктив­ності, як правило, змінюється залежно від змін як зовнішніх, так і внутрішніх чинників, у тому числі часових.

По-шосте . Об’єднання знань відбувається не за схемами об’єкта, а за схемами самої діяльності. При цьому інтегруються ключові позиції, на підставі яких фахівці, працюючи в єдиній кооперації та над єдиним об’єктом, будують свої уявлення про об’єкт, що змінюється чи утворюється.

Методологічна діяльність визначає ставлення до попередньої та нової діяльності і містить дослідження, описання динаміки змін норм, методичну діяльність. Остання або здійснюється на підставі фіксованих норм, або передбачає проектування нових засобів, або містить проектування діяльності.

Використання наведених аспектів методології, що спрямовані на реформування існуючих та створення нових об’єктів, суттєво сприяє підвищенню спроможності науки вирішувати складні завдання трансформаційного періоду розвитку суспільства.

Отже, методологія державної служби як науки є, по суті, певним способом організації дослідження на основі використання конкретно визначеного арсеналу державотворчого процесу.

Методика й методологія досліджень визначаються, з одного боку, складністю об’єкта і предмета дослідження (державної служби та її компонентів), з іншого — міждисциплінарним харак­тером самої науки.

З огляду на складність предмета та об’єкта державної служби, «родинних» зв’язків науки із суміжними суспільними дисциплінами (теорією соціального управління, теорією держави та права, наукою адміністративного права, теорією соціальної інформації, політологією, філософією, соціологією, психологією, економікою, географією, істо­рією, етнографією, екологією, антропологією, демографією та ін.) логічним виглядає висновок щодо використання державною
службою майже всіх методів з широкого арсеналу суспільних наук.

У науковій літературі вирізняються три рівні методологічних знань щодо пізнання управлінських об’єктів (рис. 2.1).

Рис. 2.1. Методологічний арсенал досліджень
у сфері державного управління

Найвищий рівень — це система філософських знань, що є теоретичною базою і методологічним орієнтиром для всіх суспільних наук, зокрема для державно-управлінських досліджень. Це — рівень загально-методологічних основ даних досліджень. Сюди можна віднести також методи кібернетики та загальної теорії систем.

Другий рівень, який можна умовно назвати «управлінським», являє собою систему конкретних управлінських наук. Вони мають велике значення у вивченні проблем державного управління з позицій кожної науки. Ці знання визначаються як окрема методологічна основа досліджень (третій рівень).

Четвертий рівень методологічних знань можна охарактеризувати як спеціально-методологічну основу державно-управлінсь­ких досліджень. Сюди віднесено низку суміжних наукових дисциплін, зокрема загальну теорію соціального управління, теорію держави та права, науки адміністративного права, теорії соціальної інформації тощо.

Складовими методологічної бази дослідження стали об’єктив­ність та історизм, ціннісний і структурно-системний підходи, поєднання підходів критичного та раціонального, конструктивного, порівняльно-ретроспективного, історичного і логічного.

Важливе місце у дослідженні посідає системний підхід, якого потребує комплексний розгляд аналізованого феномена. Системний підхід в українській юридичній науці почав застосовуватися ще в 60-х рр. ХХ ст. і одержав розвиток уже сьогодні.

Методологія системного дослідження і побудова реальних об’єктів ґрунтуються на використанні теоретичних конструкцій, що називаються моделями систем. Теорія систем в її сучасному розумінні означає багаторівневу понятійну систему, що включає різноманітні моделі систем, яким надається різна форма — від описової до формальної. Важливим методологічним аспектом
теорії систем є поняття «цілеспрямованої системи». На основі поняття моделі цілеспрямованої системи будується низка інших моделей, а саме моделі систем, що самоорганізуються.

Для дослідження проблем державної служби важливим елементом загальнометодичних основ є засоби системного аналізу, тому що система державної служби власне і є цілеспрямованою системою на досягнення певних економічних, соціальних та інших цілей. Користуючись прийнятою в теорії класифікацією си-
стем, можна віднести державну службу до реальних, відкритих, динамічних, складних, великих, цілеспрямованих систем. Складність системи державної служби пояснюється наявністю великої кількості елементів, які, з одного боку, перебувають у взаємо­зв’язку, утворюючи єдину цілісну структуру, а з іншого — мають неоднорідну природу, специфічні властивості, що дає право розглядати їх як самостійні структури. Цілісність системи розглядається з урахуванням того, що зміни в одному з елементів або в одній із підсистем приводять до змін в інших. Розвиток таких систем передусім пов’язується зі структурними змінами в системі і зовнішньому середовищі. Велика кількість складних та неоднорідних за своєю природою елементів системи державної служби, а також безліч зв’язків, які виникають між ними, роблять структуру державної служби складною, такою, що погано піддається формалізації.

Елементи системи державної служби визначаються властивостями та характеристиками, що впливають на такі параметри її функціонування, як швидкодія, гнучкість, точність реагування та зміни в зовнішньому середовищі.

У системі державної служби можна виокремити такі структури, як організаційна, інформаційна, комунікативна, цільова, мотиваційна тощо.

Але слід підкреслити, що однак досі існують різні погляди стосовно змісту і сфери застосування системного аналізу. Так, Є. П. Голубков[60] дає визначення системного аналізу як «... сукупність наукових методів і практичних прийомів розв’язан-
ня різноманітних проблем, що виникають в цілеспрямованій діяльності».

Є. Г. Юдін[61] виділяє ще один дуже важливий аспект системного аналізу — комплексність проблем, які вирішуються у межах системного аналізу: «під системним аналізом розуміється в даний час методологія розв’язання великих комплексних проблем у сфері управління».

Серед учених немає єдиної думки щодо комплексного підходу до наукових досліджень. Одні автори стверджують, що наука завжди була комплексною і що комплексність іманентно притаманна науці. Інші вважають, що комплексність — якісно нова властивість саме сучасної науки. Треті ототожнюють комплексність із термінами «системність», «інтегративність», «синтетичність» тощо.

Не вдаючись до полеміки з дослідниками питань комплексності в науці, зупинимося на тому, що під комплексним вивченням розуміються три аспекти цього виразу. По-перше, всебічне вивчення одного об’єкта, багатьох його якостей, сукупності взаємопов’язаних питань. По-друге, один об’єкт або навіть одна його властивість визначається за допомогою різних методів. І нарешті, по-третє, одне питання вивчається з позицій різних наук. Це так званий міждисциплінарний підхід.

Загальновідомо, як важко синтезувати знання стосовно одного і того самого об’єкта, одержані з різних дисциплін, а тим більше на основі розрізнених знань, створити концепцію, що дає всебічну характеристику об’єкта (явища). Потрібно мати на увазі, що однією з властивостей системи є те, що ціле не є звичайною сукупністю частин (йдеться про емерджентність системи).

Комплексний підхід до вивчення об’єкта породжує немало складних методологічних питань. Одним із важливіших є співвідношення логіки спеціального і логіки комплексного дослідження.

Використовуючи системний або комплексний підходи до дослідження проблем державної служби, необхідно обов’язково створювати спеціальний понятійний апарат, щоб забезпечити перехід від загальних методологічних принципів до конкретних проблем відповідної галузі знань. У свою чергу, системне дослідження суспільства неможливе без застосування синергетичних підходів, які в останні роки ХХ ст. сприяли кардинальному перегляду існуючих уявлень про соціально-політичні процеси. Синер­гетичне бачення виходить з нелінійності, багатофакторності процесів, що відбуваються в суспільстві, принципової нестабільності будь-яких соціальних систем.

Стратегічним завданням для реформи державної служби є створення незалежної професійної державної служби для ефектив­ної розробки економічної та соціальної політики й надання державних послуг. Це вимагає розробки і реалізації нових уявлень про сучасну державну службу.

Для вдосконалення державної служби важливим є розуміння необхідності врахування об’єктивних законів суспільного розвит­ку, глибоких теоретичних узагальнень, особливостей і тенденцій розвитку суспільного життя. При цьому потрібно пам’ятати, що важливим є не тільки досягнення мети, а й шляхи та засоби її досягнення, соціальні наслідки.

Метод — це спосіб, підхід, інструмент, яким користується
певна наука для дослідження закономірностей і категорій, що становлять її предмет. Які ж методи використовує державна служба? Їх можна поділити на три групи.

Перша група — загальнофілософські методи . Насамперед це соціологічний метод , який передбачає з’ясування впливу на державну службу суспільних відносин, соціальної структури, ідеології та культури.

Нормативний, або нормативно-ціннісний , метод орієнтує на розробку ідеалу державної служби, в основі якого — загальне благо, справедливість, повага людської гідності, а також визначає шляхи його практичного втілення.

Функціональний метод передбачає аналіз різних взаємо­зв’язків між явищами в реальній дійсності. Наприклад, аналіз взаємозв’язків між рівнем економічного розвитку, політичним устроєм та державною службою тощо.

Системний метод розглядає державну службу як цілісну, складно організовану систему, як саморегульований механізм.

Інституціональний метод орієнтує на вивчення інститутів (держави, урядових установ), за допомогою яких здійснюється діяльність державної служби.

Психологічний метод у центр дослідження ставить не людину як представника роду, а конкретного індивіда та орієнтує на вивчення суб’єктивних механізмів, психологічних мотивацій поведінки. Одне з центральних місць у психологічному методі посідає психоаналіз, основи якого розробив З. Фрейд. Значну увагу він приділяв підсвідомим психологічним процесам. Психоаналіз виходить з того, що гострі афективні переживання людини не зникають із психіки, а витісняються у сферу підсвідомості й продовжують активно впливати на поведінку, зокрема при авторитар­ному типі особистості, яка прагне за допомогою влади подолати відчуття власної неповноцінності.

Критично-діалектичний метод орієнтує на критичний аналіз державної служби, вияв суперечностей як джерела її саморуху.

У сучасній науці широко використовується порівняльний метод , який передбачає зіставлення однотипних явищ з метою виявлення їх загальних рис і специфіки, винайдення найбільш ефективних форм організації чи оптимальних шляхів вирішення завдання.

Історичний метод вимагає вивчення явищ у їх послідовному часовому розвитку, виявлення зв’язку минулого, сучасного та майбутнього.

Аналіз пізнавальних засобів державної служби не вичерпується загальнофілософськими методами дослідження об’єктів і має ще дві групи методів.

Другу групу методів часто називають загальнонауковими , бо вони належать не лише до державної служби, а й до науки в цілому. Це — аналіз і синтез; індукція і дедукція; моделювання; теорія ігор; математичні, кібернетичні, прогностичні методи .

Третя група — методи емпіричних досліджень , тобто використання статистики, насамперед електоральної; аналіз документів; анкетування; реальні спостереження тих чи інших подій тощо.

На сучасному етапі державна служба твердо стала на шлях синергетики, об’єднання методологічних підходів, одночасного використання різних методів досліджень.

Застосування методології системного підходу в державному управлінні, особливо для розвитку державної служби, потребує певного аналізу попередніх методологічних напрямів.

Змістові передумови виникнення та розвитку системних ідей супроводжувалися зміною проблематики наукових досліджень і типу наукових завдань. У сучасній науці відбувається зростання питомої ваги та ролі синтезу. Інша характерна особливість сучасної науки пов’язана із зростанням у ній ролі порів­няльно-типологічних досліджень, що характерно для гуманітар­них галузей.

Зміна типу завдань природно веде до зміни типу предметного змісту, яким керуються наукові дисципліни. Спрямованість на синтез методологічно забезпечується конструюванням певної послідовності дослідження, зокрема систем.

Система стає саме системою та ще й доцільною системою, коли прямує до досягнення певної мети або певних цілей. Си-
стемою можна назвати тільки ту сукупність вибірково залучених елементів, у яких взаємодія та взаємовідношення на-
бувають характеру взаємосприяння діяльності елементів на отримання визначеного корисного результату (мети або цілей функціонування системи). Саме мета або корисний запрограмований результат виступають як системоутворюючий фактор (рис. 2.2).

Рис. 2.2. Категорія «система» та її функції

За наявності мети дії системи набувають цілеспрямованого характеру та ознаки спрямування до сопродукування досягнення загальної мети. Прагнення сопродукування досягнення загальної мети продукує взаємодію та взаємосприяння, що об’єднує певних суб’єктів саме у систему. У даному разі мета виступає як системо­утворюючий фактор, що обумовлює наявність системно-цільо­вого аспекту теорії системного підходу.

У методологічному відношенні до появи категорії «системо-
утворюючий фактор» синтез будували на основі функціонального уявлення про об’єкт дослідження. При цьому різноманітні характеристики об’єкта синтезувалися в цілісну картину за допомогою системи функцій, до того ж функція, як правило, розглядала­ся як взаємозв’язок, що визначає порядок включення частини в ціле.

Але мета вимагає засобів, дій для її досягнення. Діяльність системи, її компонентів для досягнення мети, дії із застосуванням певних засобів є не що інше, як виконання функцій системи та її елементів. Функції елементів є похідними від функцій системи, вони — суть функції системи, спрямованої на досягнення цілей системи. Так чи інакше, «працюючи» на головну мету, елементи виконують свої специфічні функції, що забезпечують досягнення їхньої специфічної мети (специфічних цілей), яка є декомпозованою метою системи. Наявність у загальносистемної мети підцілей, тобто власних цілей елементів системи, обумовлює формування окремих функцій елементів або декомпозицію загально­системних функцій. Треба зазначити, що реалізація цих функцій спрямована на досягнення мети системи. Таким чином, функції системи та функції елементів системи обумовлюють системно-функціональний аспект системного підходу [62] .

Системно-функціональний аспект надає можливість перейти до питань структури системи. Сукупність функцій та їх ієрархічна побудова дозволяє уявити об’єкт як організовану систему.

Структура системи, що синтезується відповідно до декомпозованої мети з урахуванням функцій та зв’язків, виступає як організований комплекс засобів досягнення загальної мети. Характерною рисою є те, що кожний з елементів структури по щаблях ієрархії є засобом досягнення мети підсистеми більш високого рівня. Тим самим досягається результат процедурних складових категорії «система»: взаємодії та взаємосприяння.

Розгляд структури системи за своїм основним методологічним спрямуванням близький до структурно-функціонального аналізу в соціології[63] та структуралізму, що отримав поширення в багатьох гуманітарних науках[64] . Ці два наукових напрями обґрунтували, що структура обумовлена зв’язками між елементами системи. Для завдань дослідження існуючих систем такий підхід доцільний. Завдання синтезу систем у центр розгляду ставлять мету та функції, що забезпечують її досягнення. Тим самим структура системи, а далі й її морфологія є похідними від мети та функцій.

Неодмінними ознаками будь-якої системи є наявність не тільки структури, а й елементів, саме того, з чого безпосередньо утворена вона сама як ціле. Структуру цілого не можна уявити без складових, оскільки зв’язки, взаємодії не можуть здійснюватися без того, що саме взаємодіє, тобто без елементів.

Але елементи цілісної системи являють собою не набір випадкових, незв’язаних елементів. Вони інтегровані системою, і в цьому розумінні сумісні, певним чином сталі й відносно статичні, хоча й суперечливі. Суперечність, єдність, взаємодія, взаємовідношення, взаємосприяння цих елементів утверджують систему у межах її якостей, забезпечують функціонування і розвиток саме цієї системи. Тим самим структура, внутрішня організація системи обумовлює системно-структурний аспект системності [65] .

Структурний аспект породжує проблематику впорядкованості та організованості. Результатом методологічного усвідомлення цієї проблематики є розширення поняття про зв’язки та їхню типологію, а тим самим створення безпосередніх методологічних передумов для переходу до поняття «системи» як центрального в орієнтації наукового дослідження. При цьому поряд із поняттям «структура» на чільне місце виходять поняття «взаємодія», «взаємосприяння», «динаміка» тощо.

Системно-структурний аспект визначає організацію системи, а також обумовлює її будову, тобто морфологію.

При розгляді морфології системи доцільно використовувати певні методологічні засади елементаризму, що не втратив своєї актуальності для аналізу та синтезу систем[66] .

Для системного дослідження державного управління елементаризм залишиться актуальним при аналізі та синтезі його складових, визначенні їхніх якостей та властивостей. Саме розгляд питань державного управління на рівні органу державної влади, на рівні посади державного службовця в ньому надає можливість урахування системності та цілісності функціонування державного механізму і його складових: державного апарату та державної служби як підсистем державного управління.

Кожний елемент системи, у свою чергу, є системою більш низь­кого рівня та складається з певних відносно елементарних компонентів. Останнє притаманне системно-елементному аспекту системного підходу [67] .

Кожна система завжди є складовою іншої, більш високого рівня системи, і сама, у свою чергу, утворена з елементів підсистем більш низького рівня. Інакше кажучи, жодна система не є ізольованою, безліччю зв’язків вона пов’язана з найрізноманітнішими системами і несистемними утвореннями. Система діє, розвивається у зовнішньому щодо неї самої середовищі, пов’язана з ним безліччю комунікацій.

Для державного управління як складової соціального управління розширення типів зв’язків закладає засади усвідомлення неоднозначної реакції на ті чи інші управлінські рішення. Тобто порушення уявлення про однозначний детермінізм причинно-на­слідкових зв’язків, залучення інших типів зв’язків актуалізують використання системного підходу в синтезі та дослідженні си-
стем державного управління.

Поряд з причинно-наслідковими визнання отримали функціональні, кореляційні зв’язки, схеми розвитку тощо.

Але управління в суспільстві не можна уявити без інформації, тих даних, відомостей, що характеризують стан, цілісність си-
стеми у даний момент, показують, якою є мета системи і чи досить точно система йде до мети, якими є відхилення від заданої мети і в чому їх причина. Інформація — спосіб зв’язку елементів системи один з одним, кожного з елементів із системою у цілому, а системи в цілому із середовищем. Це обумовлює наявність ще одного аспекту системності — системно-комунікативного.

Одним із суттєвих і визначальних атрибутів системи державного управління є її цілісність. Цілісність характеризується наявністю інтегративного ефекту взаємодії елементів системи, що не є адитивним до властивостей окремих її елементів.

На основі організмічної концепції, яка набула розвитоку у біології[68] , було доведено, що інтегративні характеристики живого не можуть бути виведені з елементаристських уявлень. Л. Берта­ланфі теоретично та експериментально довів неспроможність постулату, що система досягає кінцевого стану незалежно від початкових умов (принцип еквіфінальності). Це характерно для суспільних систем, зокрема соціально-економічних. У концептуальному плані це обумовило введення поняття відкритої системи, тобто системи, що отримує впливи ззовні.

Система постійно зазнає збурюючих впливів[69] , як внутрішніх, так і зовнішніх, що є результатом внутрішньої суперечливості системи. Елемент і система; частина і ціле; переривчасте і неперервне; структура і функція; внутрішнє і зовнішнє; організація та дезорганізація; централізація та децентралізація; регулювання та дерегулювання; різноманітність й одноманітність — такий аж ніяк не повний перелік суперечливих сторін і відношень, притаманних системам узагалі і особливо системам соціального порядку.

Суспільним системам крім загальних для всіх систем якостей притаманні й специфічні, що випливають із самої природи суспіль­ства, суперечності та відмінності: між класами і соціальними групами, між інтересами особи і колективу, колективу і суспільства і т. ін.

Це і зовнішні впливи, що не завжди є сприятливими для су-
спільства. Між тим система живе, функціонує, розвивається, подекуди вельми і вельми тривалий час. Отже, поряд зі специфічним підбором елементів, специфічною внутрішньою організацією, структурою тощо, є й інші системозберігаючі фактори та механізми. Вони належать до інтегративних незалежно від того, є вони суб’єктивними чи об’єктивними за своєю суттю. Тим самим виникає ще один аспект системності — системно-інтегративний [70] .

Важливим способом інтеграції, розвитку системи є управління. Ефективне досягнення мети та раціональне використання ресурсів системи можливе при застосуванні програмно-цільових методів стратегічного і тактичного управління. Для функціонування системи визначальним забезпечуючим фактором є наявність необхідних для досягнення мети ресурсів. Матеріальні, фінансові, інформаційні, кадрові та інші ресурси завдяки перероз­поділу чи обмеженню можуть вплинути на термін її досягнення (за певних умов узагалі визначити термін досягнення). Ресурси спрямовуються, розподіляються, координуються та контролю-
ються певним органом управління.

Обґрунтування наявності керуючого центру з погляду управління ресурсами підкріплюється також концепцією бюрократії М. Вебера та В. Вільсона. Треба зауважити, що під бюрократією М. Вебер розумів як універсальні бюрократичні принципи організації управління[71] , так і «організацію з пірамідальною структурою влади, що використовує дії універсальних і позаособистісних правил з метою підтримки цієї структури та приділяє основ­ну увагу недискреційним аспектам управління»[72] .

За М. Вебером, основні принципи такі:

1) ієрархічна організація структури управління, заснована на чітко визначених принципах посадової субординації;

2) нормативне визначення компетенції кожного рівня управління;

3) професіоналізм посадових осіб не тільки в розрізі професійних посадових повноважень, а й у сфері норм, правил, процедур, тех­нологій діяльності організації в цілому, тобто в галузі управління.

Зазначені принципи є інваріантними, тобто незмінними, сталими та головними ознаками бюрократії.

Така ж парадигма була розвинена в адміністративній науці наприкінці XІX ст. майбутнім президентом США В. Вільсоном. Його головна наукова праця «Вивчення адміністрації» («Study of Admіnіstratіon», надрукована у 1887 р.) містила такі основні ідеї:

· наявність єдиного керуючого центру в будь-якій системі управління як необхідна передумова її ефективності та відповідальності;

· структурна схожість сучасних урядів;

· відокремлення управління від політики;

· професіоналізм державних службовців;

· організаційна ієрархія як умова фінансової та адміністратив­ної ефективності;

· наявність «доброї» адміністрації як необхідна умова розвитку цивілізації та досягнення добробуту[73] .

Однією з ознак системи є наявність керуючого центру як суб’єкта управління та елемента системи, що у поєднанні із засобами, методами та ресурсами управління обґрунтовує системно-управлінський аспект системного підходу.

У розвитку методологічних ідей плідну роль відіграли структуралістські концепції[74] , що довели відносну незалежність синхронного та діахронного аспектів розвитку об’єкта дослідження. Без методологічно обґрунтованого розведення синхронії та діахронії навряд чи можливою є побудова змістовних (механізму функціонування) і конструктивних (механізму розвитку) наукових напрямів, присвячених спеціальному вивченню процесів функціонування. Реалізація цієї тези в конкретних галузях знань супроводжувалася в ряді випадків певним відособленням функціонального та генетичного аспектів одного й того самого об’єк­та. Інколи це відособлення ставало настільки значним, що спричиняло формування практично не пов’язаних між собою предметів вивчення. Прибічники синхронічного аналізу не завжди враховували принцип історизму (механізм розвитку), а прибічникам вивчення історії об’єкта бракувало застосування принципу конструктивізму (механізм функціонування).

Позитивним наслідком цього процесу стало усвідомлення суттєвих розбіжностей між механізмами функціонування та механіз­мами розвитку об’єкта.

Для застосування системного підходу в дослідженні державного управління останній висновок має суттєве значення. Так, за часів Радянського Союзу сталість механізмів функціонування
його державного механізму, у першу чергу — державного апарату, неврахування соціальних та економічних змін і тенденцій роз­витку світової цивілізації, заангажованість наукових досліджень призвели до розпаду країни, зміни вектора орієнтації розвитку всього суспільства.

Кожна система не є незамінною, раз і назавжди даною. Вона не є абсолютною, вічною головним чином тому, що їй притаманні внутрішні суперечності. Вона не лише функціонує, але й рухається, розвивається. Кожна система має свій початок і свій кінець, вона переживає час свого зародження, становлення, розвит­ку, занепаду і загибелі. А це означає, що час є доконечною характеристикою системи, що кожна система історична, що обумовлює наявність системно-історичного аспекту [75] .

Останнє надає змогу відстежити зв’язок, наступність між елементами системи або різними їх станами та всієї системи.

Для соціальних систем утворення нових відбувається різними шляхами. Одна суспільно-економічна формація заступає іншу в результаті соціальної революції. Революція спричиняє докорінні якісні зміни в усіх основних параметрах старої системи — у цілях, функціях, структурі, елементах, зв’язках, формах розвитку тощо. Інші формації перетворюються еволюційно.

У межах нової формації виникають нові парадигми розвитку суспільства, нові держави. У межах держав утворюються нові політичні системи, нові механізм держави та державний апарат, територіально-адміністративний устрій тощо.

Становлення системи — аж ніяк не кінцевий акт у системному русі. Система, що одного разу виникла, вдосконалюється, розвивається в найрізноманітніші способи. Змінюються елементи си-
стеми, їхні зв’язки. Перетворюються одні елементи, виникають інші. В одному випадку нові елементи виникають шляхом розвит­ку, трансформації старих, в іншому — за допомогою поділу існуючих елементів, у третьому — система асимілює, вбирає у себе дещо зовнішнє і перетворює його у власний елемент і т. ін. Складних змін зазнають у процесі розвитку притаманні системі внутрішні зв’язки і зовнішні взаємодії. Виникають нові зв’язки, диференціюються ті, що існують; один зв’язок перетворює інший або асимілює його; відбуваються перегрупування, перебудова елементів, відносин тощо.

При цьому нові елементи, їх зв’язки, нові властивості існуючих елементів та їхні нові взаємодії обумовлюють появу нових інтегративних якостей, що відповідають новим цілям системи.

Сукупність наведених аспектів становить сутність теорії си-
стемного підходу (табл. 2.1).

Таблиця 2.1

АСПЕКТИ ТЕОРІЇ СИСТЕМНОГО ПІДХОДУ

У науковій літературі та законодавчій практиці закріпився діяльнісний підхід до державної служби. Про це свідчить Закон України «Про державну службу», де державна служба визначена як професійна діяльність працівників державних органів та їх апаратів. Однак в умовах розбудови української державності, реформування державної служби починає заявляти про себе новий, інституціональний підхід, що не одержав поширення в законодавчих і нормативних документах. Розуміння державної служби як соціального інституту дозволяє розглянути її як своєрідний інструмент реалізації потреб особи та громадянина.

Відповідно до Конституції України (ст. 1), «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами» (ст. 5).

Ці засади неможливо забезпечити без ефективної систе-
ми державного управління, заснованої на принципах служіння
народу.

Особливу значущість державна служба набуває із запровадженням реформування системи державної служби, де сформульовані проблеми стандартизації надання державних послуг фізичним і юридичним особам. Державна служба і служба в органах місцевого самоврядування мають забезпечити результативну та ефективну діяльність відповідних органів. Це є першим кроком до розуміння та орієнтації державної служби і служби в органах місцевого самоврядування як інститутів державних послуг.

Таким чином, інституціональний підхід як такий, що надає нові евристичні можливості, набуває актуальності як для наукового аналізу, так і для практичної реалізації соціальних функцій державної служби в суспільстві. При цьому інституціалізація являє собою процес упорядкування та формалізації сталих відносин між складовими системами.

Інститут традиційно розглядається в межах юридичних наук як «сукупність норм права, що регулює певну групу відносин одного порядку та являє собою частину відповідної галузі права»[76] .

Як напрям управлінської думки інституціалізм виник при роз-
гляді еволюції суспільного устрою як процесу природного відбору соціальних інститутів[77] . Поряд із цим інститути пов’язані з результа­тами процесів, що відбувалися в минулому, вони відповідають умовам минулого, але не відповідають вимогам теперішнього часу. Інститути змінюються при зміні умов їх створення та соціальних потреб. Тим самим розвиток інститутів є розвитком суспільства.

Німецький соціолог М. Вебер уперше розглядав соціальні інститути за допомогою порівняльно-історичного аналізу, досліджував феномени бюрократії, сформулював поняття раціональної організації суспільства[78] .

Л. Ерхард обґрунтував концепцію «сформованого суспільства» на засадах сильної держави, здатної формувати суспільство на засадах суспільних інтересів: «Економічні концепції та економічні устрої завжди будуть змінюватися, але вічною залишиться мета економічної діяльності — служити та сприяти добробуту людей. Найкращим, усупереч усяким догматам, є такий економіч­ний лад, що, з урахуванням історичних, політичних і економічних обставин, забезпечує оптимальну ефективність, а це завжди такий лад, за якого економічні цілі гармонійно збігаються з реальними умовами, а також соціальними цілями»[79] .

Значним внеском у розробку інституціонального підходу стали праці вчених, що досліджують проблеми організації, оскільки значна частина соціальних інститутів являє собою інститут-організацію[80] .

Нарешті, великі евристичні можливості для розвитку державної служби закладені в дослідженнях, що містять спробу розглянути державну службу як соціальний інститут чи систему соціальних інститутів. Думка про те, що визначальну роль у процесах інституціалізації відіграє суспільний поділ праці як найбільш глибоке джерело соціальних розходжень, має велике методологічне значення.

Таким чином, вивчення стану даної проблеми дає підставу думати, що накреслюються певні підходи для розуміння державної служби як інституту державних соціальних послуг. Проте цей напрям не оформився як спеціальна соціологічна концепція державної служби.

Розглянемо найактуальніші соціологічні аспекти інституціонального підходу.

1. Характеристика державної служби як соціального інституту, її місце серед інших соціальних інститутів.

Під соціальним інститутом можна розуміти історично сформовану на основі традицій або правових норм стійку форму організації спільної діяльності людей, спрямовану на задоволення їхніх соціальних потреб; результат природного добору і пристосу­вання форм соціального життя та відносин.

Державна служба як соціальний інститут виступає інструментом реалізації цілей, завдань і функцій держави, займається не тільки власне управлінням. Вона виробляє певні гарантії життєдіяльності громадян, етичні цінності і норми, що певним чином впливають на суспільство в цілому, забезпечує задоволення найбільш загальних, основних потреб громадян, якісний рівень життя, виробляючи при цьому соціальні стандарти, тобто надає державні соціальні послуги.

Забезпечення державною службою державних соціальних послуг визначається насамперед соціальним характером держави і призначенням державної служби як соціального інституту. Під соціальними послугами розуміються послуги у сфері охорони здоров’я, освіти, соціального забезпечення, особистої безпеки, створення і регулювання ринку, забезпечення здорового середовища існування тощо, у тому числі комунальні послуги.

Існування ринку соціальних послуг — соціального механізму обміну діяльністю, товарами, послугами, ідеями між соціальними інститутами, соціальними інститутами і громадянами — обумовлене тим, що громадянам надаються послуги не тільки інститутами держави, а й соціальними інститутами громадянського су-
спільства, включаючи службу в органах місцевого самоврядуван­ня, оскільки їхнє існування обумовлене різними соціальними потребами людей, які, у свою чергу, є «замовниками» цих послуг, оплачуючи їх податками, членськими внесками й іншими способами.

2. Процес розвитку державної служби як системи соціальних інститутів, що диференціюються і функціонально спеціалізу-
ються з метою надання громадянам державних соціальних послуг. Державна служба як система інститутів являє собою сукупність взаємодіючих підсистем щодо досягнення загальної мети, де кожна окремо виконує певну функцію, але внаслідок синергетичного ефекту при їхній взаємодії сама державна служба як си-
стема здобуває нові властивості (цілісність, сбалансована рівнова­га, розподіл сфер і способів діяльності, єдність підходів до рішен­ня завдань певного рівня, використання єдиних норм, правил, стандартів).

Державна служба як система соціальних інститутів включає такі інститути:

· державних соціальних послуг;

· соціальний;

· економічний;

· правовий;

· організаційний;

· культурний;

· інформаційно-комунікативний;

· інтелектуально-духовний.

Це не означає, що тим чи іншим інститутом є якась строго визначена структура чи складова державної служби; уся державна служба виступає у ролі того чи іншого соціального інституту.

Як організаційно-управлінський інститут державна служба є професійною діяльністю із виконання та забезпечення виконання цілей, завдань і функцій держави, виступає в ролі соціального механізму їх реалізації, що є гарантом розвитку соціуму.

Державна власність робить необхідним державне управління у сфері економіки, пов’язане з цією власністю, а також участь державної служби в регулюванні ринкових відносин. Цю функцію держави забезпечує така державна служба, як соціально-еконо­мічний інститут .

Як соціально-правовий інститут державна служба виступає тоді, коли вона забезпечує правовий простір життя і діяльностігромадян, їхні права й свободи.

Така структура додає державній службі стійкість, стабільність за всіляких зовнішніх і внутрішніх змін.

Інституціональний підхід допомагає зрозуміти, що саме потребує реформування та розвитку.

3. Мета, умови і межі орієнтації державної служби якінституту державних соціальних послуг.

Оскільки держава є гарантом розвитку соціуму, державна служба як система соціальних інститутів виконує багатоманітні функції (державно-політичні, економічні, власне соціальні, правові, організаційні тощо), реалізуючи державну політику. Держав­ній службі необхідний відкритий інформаційно-комунікативний зв’язок як усередині своєї структури, так і з різними суб’єктами громадянського суспільства для ефективної реалізації цілей, завдань і функцій. Така відкритість державної служби дозволяє асоціювати соціальні потреби громадян для вироблення соціальних стандартів, забезпечення певного якісного рівня життя.

Однак неправильно було б думати, що державна служба надає громадянам тільки безпосередні послуги. Органи державної влади виробляють насамперед опосередковані послуги, оскільки в межах реалізації функцій управління займаються забезпеченням необхідних умов для існування тих структур, установ, що надають безпосередні послуги. Наприклад, у сфері освіти безпосередні послуги надають державні середні і вищі навчальні заклади, а опосередковані — інші структури, у тому числі Міністерство освіти і науки України, що забезпечує розробку та реалізацію державної політики у сфері освіти. Одночасно з державою послуги, пов’язані з отриманням освіти, надають різні комерційні структури, конкуруючи з державою як в якості надання цього виду послуг, так і в оплаті за них.

У цьому випадку держава за допомогою державної служби захищає громадян від можливої сваволі, непрофесіоналізму, некомпетентності освітніх комерційних структур, надаючи тим самим громадянам гарантовану державну освітню соціальну послугу.

4. Критерії адекватності розвитку державної служби (як інституту державних соціальних послуг) суспільним очікуванням і цілям держави. На перший план часто виходять цінності споживання як головної, іноді єдиної мети в житті. За даними соціологічних досліджень про очікування громадян від структур влади на перше місце виходять: а) підвищення добробуту, б) порядок і безпека, в) соціальна справедливість. Ці зміни підтверджують висновки А. Маслоу про те, що «людина вважає абсолютною, найголовнішою цінністю, синонімом самого життя ту потребу з ієрархії потреб, бажання задовольнити яку домінує в ньому тепер», «людська природа являє собою безупинне задоволення внутрішніх потреб».

Біологічні потреби властиві як тварині, так і людині; соціальні потреби, що мають історичний характер, обумовлюються впливами економіки, політики, культури, що лежать в основі соціальної діяльності та взаємодії між індивідами і соціальними інститутами, властиві тільки людині. Соціальні потреби виражають глибинні взаємини індивідів між собою, опосередковані загальними умовами життєдіяльності, вимоги, запити, цінності у відносинах індивідів, соціальних прошарків, груп у всій сукупності соціальних інститутів, держави, соціуму.

У спеціальній літературі зроблена спроба класифікувати соціальні інтереси, в яких відбиваються соціальні потреби за ступенем важливості: життєво важливі інтереси особистості, життєво важливі інтереси суспільства, життєво важливі інтереси держави. У процесі збалансування інтересів особистості, суспільства і держави висувається ідея виокремлення пріоритетних соціальних потреб.

Громадяни зацікавлені у певний переорієнтації державної служ­би, перетворенні її в ефективно діючий інститут державних соціальних послуг, що є найважливішою складовою легітимізації вла­ди в умовах відкритого суспільства, прозорості державної служби, стає важливим важелем формування ринкової інфраструктури і соціально орієнтованої держави.

Водночас стала соціальним фактом активізація діяльності з виробництва соціальних послуг недержавних соціальних інститутів — комерційних структур, суспільних об’єднань, «груп тиску», інших інститутів, що зацікавлені чи не зацікавлені в тому, щоб державна служба розвивалася в соціальному напрямі. В етичному кодексі Міжнародної асоціації міського управління головним завданням посадових осіб міста, що працюють у виконавчих органах, є надання городянам погодженого обсягу муніципальних послуг за більш високої їх якості і розумних витрат на їх здійснення.

Конституція України визначила державну службу як найважливіший інститут у справі розвитку української держав­ності. Сучасна держава має величезну кількість різноманітних завдань і функцій, від успішної реалізації яких залежить функціо­нування всієї суспільно-політичної системи, а відтак вона не
може існувати без професійного службового корпусу.

Державна служба є підпорядкованим елементом у структурі держави, який реагує на політичні імпульси з боку політичного керівництва. Політики, які прийшли до влади через вільні вибори та виражають волю населення, здобувають право визначати державну політику (у тому числі державну кадрову політику, що має бути пов’язана правом).

Завдання державної служби полягає в тому, щоб запроваджувати в життя державну політику. Її реалізація на практиці може зіткнутися з певними складнощами, оскільки державні службовці є «слугами» держави за змістом самого визначення, але в той же час за принципами державної служби є «слугами» народу і, працюючи в органах державної влади чи апараті органів місцевого самоврядування, можуть мати свої власні погляди на політику, що провадиться. При цьому, за законом, державні службовці, перебуваючи на службі, мають реалізовувати лише державні рішення, а свої політичні переконання виносити за межі виконання посадових обов’язків і повноважень.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Вони не можуть бути змінені будь-якими законами. Водночас сам текст Конституції містить вказівки щодо необхідності прийняття низки законів, які сприятимуть розвитку положень, закріплених Конституцією у загальній формі.

Конституція та закони України регулюють найважливіші су-
спільні відносини та закріплюють: основи конституційного ладу та державного устрою; основні права, свободи та обов’язки людини і громадянина; форми та види власності, основи кримінального, адміністративного, цивільного, сімейного та інших галузей законодавства, а також інші принципові напрями життєдіяльності суспільства й держави. Їхня дія має універсальний, загальнообов’язковий характер за колом осіб, у часі й просторі.

Державна служба має розвиватися й реформуватися на підставі визначених Конституцією України засад (рис. 3.1):

· основ конституційного ладу;

· прав, свобод і обов’язків людини і громадянина;

· інституту президентства;

· інституту законодавчої влади;

· інституту виконавчої влади;

· інституту судової влади;

· інституту прокуратури;

· інституту місцевого самоврядування.

Рис. 3.1. Принципи та правовий статус державної служби

Інституціональні положення державної служби, які так чи інак­ше встановлюють державно-службові відносини, вміщено в різних розділах Конституції України.

Ст. 38 розділу ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» Конституції України передбачає право громадян брати участь в управлінні державними справами. Зокрема вона визначає рівне для всіх громадян право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Ці конституційні положення відповідають Міжнародному пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р., згідно з яким кожний громадянин повинен мати, без будь-якої дискримінації та необґрунтованих обмежень, право й можливість брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і через вільно обраних представників. Під час прийому на державну службу не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання або іншими ознаками, а також інших обставин для громадян, чия професійна підготовка відповідає вимогам щодо відповідної посади.

Право громадян брати участь в управлінні державними справами забезпечується також можливістю обирати й бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

У Конституції визначено також інші форми участі громадян в управлінні справами держави. Згідно зі ст. 36 громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські об’єднання для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, культурних та інших інтересів. Політичні партії, у свою чергу, сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян.

Конституційне право громадян на участь в управлінні справами держави забезпечується також іншими правами:

· збиратися мирно і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування (ст. 39);

· направляти індивідуальні або колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк (ст. 40);

· на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44);

· на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55);

· звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 55);

· звертатися після використання всіх національних засобів правового захисту за захистом своїх прав і свобод до відповідних судових органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55);

· на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56).

Усі права та свободи є рівними як для чоловіків, так і для жінок. Надання жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній діяльності забезпечується ст. 24 Конституції України. У сфері державної служби ця рівність має виключати дискримінацію жінок, які вступають на службу, проходять службу або просуваються по ній.

Конституція України (ст. 92) встановила, що виключно законами України визначаються основи державної служби, організація та діяльність органів виконавчої влади, засади місцевого самоврядування.

Конституція України значною мірою регулює питання, пов’я­зані з визначенням і реалізацією правового статусу державних службовців.

Правовий статус державних службовців є одним з основних елементів правового інституту державної служби. Інші структурні утворення останнього покликані забезпечувати функціонування професійного кадрового персоналу, вони конкретизують, уточ­нюють правовий статус державних службовців і дають змогу пов­ною мірою реалізувати його потенціал.

Правовий статус державних службовців містить такі складові: способи заміщення посад; нормування та організація праці; вимоги, що висуваються до державних службовців, та гарантії держави; права, обов’язки, обмеження та заборони щодо посади; проходження служби (атестація, підвищення по службі, присвоєння рангу, спеціального звання тощо); заходи стимулювання та відповідальності.

Конституція України визначає два способи заміщення посад (у різних процедурах і співвідношеннях): виборність і призначення.

Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років (ст. 103).

Прем’єр-міністр України призначається Президентом України за згодою Верховної Ради України, а питання припинення його повноважень і відставки відносяться до компетенції Президента України (ст. 106, п. 9). Члени Кабінету Міністрів України, керівники інших центральних органів виконавчої влади та голови місцевих державних адміністрацій призначаються за поданням Прем’єр-міністра України та припиняють свої повноваження за рішенням Президента України (ст. 106, п. 10). Призначення на посади та звільнення з посад за згодою з Верховною Радою України голів Антимонопольного комітету України, Фонду державного майна України, Державного комітету телебачення і радіомовлення України є повноваженнями Президента України (ст. 106, п. 14). За такою ж процедурою призначається Голова Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Президент також призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального прокурора України та звільняє його з посади (ст. 106, п. 11), призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях (ст. 106, п. 5), призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (ст. 106, п. 13), призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України (ст. 106, п. 17), призначає третину Конституційного Суду України (ст. 106, п. 22).

Верховна Рада України здійснює: призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати (ст. 85, п. 16), Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 85, п. 17), призначення половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (ст. 85, п. 20), призначення на посаду та припинення повноважень членів Центральної виборчої Комісії за поданням Президента України (ст. 85, п. 21), призначення третини складу Конституційного Суду України (ст. 85, п. 26), призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату Верховної Ради України та структури її апарату (ст. 85, п. 35).

Заступники керівників центральних органів виконавчої влади призначаються указами Президента України.

Заступники голів місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду й звільняються з посади керівниками цих органів у встановленому порядку.

Інші державні службовці призначаються та звільняються з посад керівниками органів у визначеному Законом України «Про державну службу» порядку.

Конституція України також визначає певні умови призначення на посади, зокрема прийняття присяги.

При вступі на посаду Президент України, як глава держави (ст.102), складає присягу, текст якої містить ст. 104 Конституції України. Вона виражає такий принцип служби, як вірність Україні, оскільки всі посадові особи, які за законом складають присягу, присягають боронити суверенітет та незалежність України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників, відстоювати права та свободи громадян. Отже, Конституція встановлює принцип вірності Президента України своїй державі й принцип довіри народові, який обрав його на посаду.

Конституцією України також встановлюються певні обмеження на зайняття посад. Так, ст. 78 визначає, що народні депутати не можуть мати іншого представницького мандата чи перебувати на державній службі. Мета цього конституційного поло­ження — запобігти залежності народних депутатів від будь-яких органів державної влади або особистих інтересів інших осіб. За допомогою цього положення реалізується принцип поділу влади, згідно з яким одній і тій самій особі забороняється виконувати функції законодавчої та виконавчої влади.

Державні службовці мають певний правовий статус. Для державного службовця визначено особливі умови вступу на державну службу, проходження та припинення служби. Вони реалізують надані їм повноваження, функції як усередині органу державної влади, так і щодо зовнішніх суб’єктів права (громадян, інших організацій тощо).

Права державних службовців як складовий фактор їх правового статусу ґрунтуються на конституційних правах громадян України.

Конституцією України для державних службовців, як і для всіх громадян України, встановлюються: право на повагу до його гідності (ст. 27); право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29); гарантія на недоторканність житла (ст. 30); інші права і гарантії, визначені статтями: 31—35, 43, 45—49, 53, 59.

Конституція України передбачає можливість деякого обмеження прав і свобод людини й громадянина. Проте варто було доповнити її вказівкою на можливість визначення обмежень прав і свобод громадянина конкретними конституційними законами не лише в умовах надзвичайного стану.

Правовий статус державних службовців залежить від умов,
у яких проходить державна служба. Тому особливості статусу державних службовців можуть визначитися також ситуацією, що виникла: наприклад, запровадження режиму надзвичайного чи воєнного стану; оголошення мобілізації; інші встановлені спеціальними законами адміністративно-правові режими. У цих випадках зміст статусу державного службовця може змінюватися; службовці можуть діставати додаткові повноваження, права; для них можуть установлюватися спеціальні обов’язки та особливі умови проходження служби та юридичної відповідальності.

Специфіка виконуваних службовцями завдань і функцій держави визначає особливості правового статусу різних категорій посад державних службовців.

Найважливішою передумовою побудови правової держави,
з одного боку, є виконання державними службовцями своїх функ­цій на основі принципу політичного нейтралітету. Майже всі роз­винуті в економіко-правовому відношенні держави завжди намагаються сформувати такий державний апарат, який був би вільним від впливу ззовні. Тому основне завдання державних службовців у цих країнах полягає в тому, щоб реалізувати державні рішення, прийняті в установленому порядку.

Принциповою рисою, що характеризує сучасну правову державу, є наявність багатопартійної системи. Згідно зі ст. 36 Конституції України визнається політична різноманітність, багатопартійність. А відтак закономірно виникає питання про співвідно­шення державної служби як практичної професійної діяльності державних службовців і можливості для них бути членами різних політичних партій.

В умовах зіткнення інтересів організованих соціальних груп і їхнього різноспрямованого впливу потрібна незалежна державна служба, яка є прибічником інтересів усього суспільства й держави загалом і водночас прагне справедливого та зваженого врахування групових інтересів. Державний службовець зобов’язаний нести свою службу в інтересах особи і громадянина, всього су-
спільства. Держава, у свою чергу, повинна повною мірою гарантувати таку службу й мати право довіряти її здійснення державним службовцям.

У країнах з розвинутою правовою системою, тобто в умовах гарантованого та усталеного правопорядку, в органах державної влади існують два види службовців — політичні чиновники та чиновники-фахівці. Політичні чиновники сходять з державної арени з приходом до влади представників інших партій, які формують новий урядовий кабінет. Чиновники-фахівці постійно виконують завдання та функції держави незалежно від того, які політичні зміни відбуваються в державі, в структурах управління при регулярній зміні влади. У цьому проявляються такі принципи професійної служби на Заході, як довічність служби й практична незмінюваність на службі. Ці чиновники зазвичай мають дуже високий рівень професійно-адміністративної підготовки й нерідко перевершують у цьому своїх керівників — політичних чиновників. Отже, вони забезпечують неперервність службово-управ­лінського процесу.

«Справжній» державний службовець має бути поза політикою. Якщо державна служба — це професія, то це вже не політика, а вирішення практичних завдань. Посадові обов’язки такий чиновник виконує неупереджено, незважаючи на свої політичні пристрасті та переконання.

Законом України «Про державну службу» встановлено, що державним службовцям забороняється бути пов’язаними рішеннями партій, політичних рухів та інших громадських об’єднань, брати участь у страйках, а також «вчиняти дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державного органу» (ст. 16). Отже, це також визначає коло політичних правообмежень держав­них службовців.

Державна служба має гарантувати безперервність державних дій навіть у разі постійної зміни співвідношення політичних сил у суспільстві. Тому державна служба має бути покладена й в основу парламентської демократії.

Громадянин, який вступає на державну службу, добровільно погоджується на окремі обмеження своїх конституційних прав і свобод, що стає нормою, основою для всієї системи державної служби. У цьому й полягає принцип позапартійності (політичного нейтралітету) державної служби.

Конституція України як джерело законодавства про державну службу заклала підхід до неї ззовні, з більш високого, загальнодержавного рівня. Державна служба являє собою цілісне явище, один з численних аспектів суспільного життя, що унормовується конституційними положеннями. Конституція заклала засади самої державної служби й законодавства про неї та шляхи його розвитку.

Закон України «Про державну службу» регулює весь комплекс найбільш визначальних питань і аспектів державної служби зсередини, іншими словами, визначає конкретні засади її організації, функціонування, місця в системі суспільних відносин, правове положення державних службовців. Він є тією базою, на підставі якої прийнята ціла низка нормативно-правових актів, що остаточно унормували питання формування, реалізації та припинення державно-службових відносин державними службовцями, їх статусу, кар’єри, класифікації, прав, обов’язків, повноважень, відповідальності, матеріального та соціально-побутового обслуговування тощо.

Треба зазначити, що закони самі по собі не мають можливості розв’язувати конкретні проблеми з причини узагальнюючого характеру та наявності певних закономірностей у суспільних відносинах. Тим більше, державна служба розвивається та потребує оперативного регулювання. Воно здійснюється нормативними актами Президента та Кабінету Міністрів України.

Сучасні органи державної влади є складними комплексними організаціями. Запорукою успішного функціонування організації, тобто досягнення цілей діяльності, є науково обґрунтований вибір її цільової, функціональної та організаційної структур, упорядкування технологічних управлінських та операційних (процедур­них) процесів, налагодження ділових відносин між державними службовцями по горизонталі і вертикалі, особливо між виконавцями і керівниками.

Організаційна діяльність державної служби зазвичай спрямовується на надання певних послуг суспільству. Саме тому держав­наслужба потребує оптимального, у тому числі узгодженого по вертикалі і горизонталі, визначення цілей, повноважень, структури органів, які б забезпечували результативне та ефективне функ­ціонування і відповідну поведінку як органу в цілому, так і його державних службовців.

Те саме стосується і визначення технологічних управлінських і виконавських процесів в організації. Проектування та конструювання функціональних і організаційних структур мають базуватися на цільовому підході, у тому числі з урахуванням застосування програмних методів досягнення цілей функціонування органу (тобто програмно-цільова діяльність органу влади) та підвищення ефективності діяльності органу.

Головною вимогою до раціонального проектування, конструювання та функціонування сучасних органів влади є забезпечення ними ефективного досягнення поставлених цілей. Це — найбільш складне завдання у суспільстві, культурні і політичні цінності якого роблять значний наголос на цінностях громадянського суспільства. За відсутності або недостатніх прозорості та гласності, громадського контролю діяльності органів влади вони часто-густо замість того, щоб бути ефективними інструментами раціонального досягнення визначених цілей, перетворюються у засіб забезпечення свого власного існування і виживання, розширення і максимізації владних функцій.

З метою запровадження цінностей демократичної, правової соціальної держави, розбудови громадянського суспільства та контролю за діяльністю органів влади та органів місцевого самоврядування розвинуті країни актуалізують і розвивають громадський, соціологічний та інший міждисциплінарний аналіз цільових, функціональних і організаційних структур цих органів. За його допомогою досліджуються і коригуються формальні і неформальні структури контролю, розподіл завдань, процес прийняття та виконання рішень, практика управління, інноваційні, технологічні та організаційні зміни в організаціях[81] .

Державна служба має забезпечити розумно організоване, демократичне, правове та результативне державне управління шляхом розвитку свого соціально-правового інституту та професіоналізації свого кадрового складу.

Державна служба має надати державному управлінню системного характеру, програмно-цільового підходу та забезпечити належне надання послуг людині, громадянину, всім інститутам громадянського суспільства, управлінський професіоналізм, законність, правову компетентність, організованість і дисципліну, результативність, раціональність, ефективність та інші риси функціонування механізму держави, яких потребують наше суспіль-
ство та держава.

Вихідні позиції концепції розвитку державної служби визначаються необхідністю надання системного характеру перетворенням у сфері державної служби, зосередивши основну увагу на інституційно-правових аспектах інституту державної служби. Успішне запровадження заходів цього напряму дозволить зміцни­ти правовий фундамент єдиної системи державної служби. При цьому система, що розвивається, не тільки має стати відлагодженою в усіх її ланках, високопрофесійною, результативною, стабіль­ною та авторитетною, а й гарантувати демократичний характер взаємовідносин державного апарату та державної служби з громадянами та всіма інститутами громадянського суспільства, запровадити конституційний принцип пріоритету прав і свобод людини та громадянина.

Складовими елементами системи державної служби є: цілі, завдання та функції державної служби .

Системність державної служби передбачає розкриття системо­формуючого фактора як визначальної характеристики системи.

Концепція адміністративної реформи основними цілями та завданнями державної служби визначає :

· охорону конституційного устрою;

· створення умов для розвитку відкритого громадянського суспільства;

· захист прав і свобод людини і громадянина;

· забезпечення ефективної діяльності органів державної влади відповідно до їх повноважень і компетенції шляхом надання професійних управлінських послуг політичному керівництву цих органів та громадськості.

Головні цілі та завдання державної служби, що визначають процес її функціонування в цілому, потребують певної суттєвої конкретизації, яка дозволить визначити цілі та завдання окремих підінститутів (підсистем) і встановити критерії діагностичності їх досягнення. На певному етапі цілезаснування всієї системи та її окремих складових в теоретичному плані, підходячи до них з найширших позицій, доцільно визначити такі цілі :

· забезпечення досягнення цілей та виконання завдань і функцій держави;

· забезпечення стабільності в політичній, економічній і соціальній сферах, що передбачає запровадження політики та механіз­мів політичного і соціального партнерства;

· підготовка проектів та виконання політичних рішень, що прийматимуться Президентом України, парламентом, вищим органом виконавчої влади;

· забезпечення суспільного добробуту;

· інші.

Конкретизуючи викладене вище, основними завданнями дер­жавної служби можна назвати такі:

¨ захист прав, свобод і законних інтересів громадян;

¨ охорона конституційного ладу України; створення та забезпечення умов для розвитку громадянського суспільства, політичного та соціального партнерства;

¨ формування суспільно-політичних і правових умов для прак­тичного досягнення цілей та здійснення завдань і функцій органів державної влади та місцевого самоврядування;

¨ забезпечення ефективного функціонування механізму держави та державного апарату;

¨ комплектування персоналу органів державної влади висококваліфікованими фахівцями, здатними професійно виконувати свої посадові обов’язки;

¨ удосконалення умов професійної діяльності державних служ­бовців;

¨ забезпечення дії принципу прозорості в діяльності державних службовців і державного апарату, дотримання законності, викорінення бюрократизму, протекціонізму, корупції та інших негативних явищ у державній службі;

¨ забезпечення належного функціонування системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців;

¨ створення соціальних, інформаційних, матеріально-фінансо­вих та інших умов, необхідних для діяльності персоналу органів державної влади та місцевого самоврядування, зокрема, створення і підтримання сприятливих міжособистісних відносин, які б забезпечували розвиток позитивних особистих якостей працівників, їхніх здібностей та ефективність управлінської праці;

¨ удосконалення порядку добору кадрів, просування по службі, проведення атестацій, присвоєння рангів, стимулювання до сумлінної праці та відповідальності тощо.

Водночас державна служба як соціально-правовий інститут має забезпечувати стабільність управління та відігравати роль стабілізатора соціально-політичного життя, розв’язуючи політичні конфлікти й урівноважуючи дії різних політичних сил (забезпечення політичного партнерства).

Цілі й завдання державної служби обумовлюють розкриття системно-функціонального аспекту державної служби як системи.

Функції державної служби — це основні напрями діяльності державної служби щодо її кадрового, нормативно-правового та наукового забезпечення, а також забезпечення реалізації загальних напрямів політики у сфері державної служби.

Функції державної служби зумовлені об’єктивними закономір­ностями. Зміст кожної функції визначається цілями, що стоять перед державою та державним управлінням, і специфікою об’єк­та державного управління, особливостями державно-службових повноважень, сфери діяльності та посадових обов’язків державних службовців тощо.

Стосовно функцій державної служби слід зазначити, що вона вирішує завдання держави, виконує її функції й функції органів державної влади. Отже, державна служба з функціонального погляду являє собою певне цілеспрямоване діяння суб’єкта державно-службових відносин з метою впорядкування організації та практичної діяльності системи органів державної влади. Це діяння має яскраво виражений управлінський характер.

Одним із основних завдань державного управління є формування кадрового потенціалу органів державної влади. Це робиться для того, щоб персонал і організаційні засоби, потрібні для вирішення завдань державного управління, відповідали б цілям і завданням дер­жави й були б у її розпорядженні. У разі такого підходу до дослідження державної служби доцільно виокремлювати всередині си-
стеми державного управління такий інститут, як державна служба.

Державна служба являє собою найважливішу сферу державно-управлінського діяння. Державна служба, яка реалізує на практиці функції органів державної влади і виконує їхні завдання, функ­ціонує в усіх галузях. Тому аналіз функцій державної служби дає змогу оцінити її роль і призначення в механізмі держави, визначити її ефективність, корисність і значущість, ураховуючи те, що державна служба є основним каналом реалізації правовідносин, що виникають у процесі здійснення компетенції органів державної влади, виконання завдань і повноважень державних службовців.

Державна служба в сучасному розумінні зводиться до здійснення функцій державного управління, яке розглядається в широкому значенні, тобто як управлінська діяльність усіх органів у системі законодавчої, виконавчої й судової влади та органах місцевого самоврядування.

За такого підходу діяльність як законодавчих, так і виконавчих, а також судових органів державної влади підпадає під формулювання «управління державою». Інакше кажучи, державне управління в такому розумінні характеризує всю діяльність держави, пов’язану з організуючим впливом з боку спеціальних суб’єктів права на суспільні відносини. Зазвичай цю діяльність здійснюють державні службовці.

Тим самим державна служба постає адміністративно-проце­суальною системою реалізації положень Конституції та законів України, законодавчо закріпленої державної політики.

Розглядаючи види та класифікацію функцій державної служби, доцільно перелічити найважливіші для сучасного етапу функції:

· правотворча, тобто розробка та прийняття правових актів, підвищення якості нормотворчої діяльності органів державної влади;

· організаційна, тобто створення системи державної служби та підтримання в ній порядку й законності; розвиток кадрової політики та правового, економічного, соціального, організаційного та культурного інститутів державної служби;

· регулювальна, тобто розробка й реалізація політики, спрямованої на створення конкретних державних програм; регулювання господарського життя в країні; управління підприємствами та установами державного сектору; регулювання діяльності підприємств недержавного сектору;

· забезпечувально-відновлювальна, тобто забезпечення прав і свобод людини й громадянина;

· примусу, тобто застосування державою встановлених у законодавстві заходів державного примусу в суворо визначених си­туаціях як необхідний елемент демократичного правового порядку;

· контролю, тобто забезпечення державного контролю й нагляду у сфері управлінської діяльності держави.

Функції державної служби можна поділити на основні та специфічні. У свою чергу, основні й специфічні функції поділяються на загальні, спеціальні та допоміжні.

Основні функції державної служби — це загальні, типові, такі, що характерні для всіх управлінських зв’язків, такі, що забезпечують досягнення узгодженості та впорядкованості у сфері державного управління, такі, що визначають взаємодію між суб’єктами та об’єктами управління.

Основні загальні функції державної служби запропоновані
Ю. М. Старіловим. Разом із тим, застосування теорії системного підходу обґрунтовує їх конкретизацію. До них належать:

-інформаційне забезпечення діяльності органів державної влади, тобто збирання, отримання, опрацювання та аналіз інформації, потрібної для здійснення державно-управлінської діяльності;

-прогнозування цілей та моделювання розвитку механізму держави, державного апарату, державної служби, органів держав­ної влади, стандартів державного управління;

-прогнозування, тобто науково обґрунтоване передбачення цілей у розвитку та в результаті будь-яких подій чи процесів у системі державної діяльності, в державній службі на основі отриманих даних, досягнень наукового аналізу, професійного досвіду та практики;

-планування як визначення напрямів, темпів, кількісних і якісних показників тих чи інших процесів у системі державного управління, функцій держави (економічних, соціально-культур­них, військових, оборонних, боротьба з організованою злочинніс­тю й корупцією в системі державної служби тощо), спрямованих на досягнення попередньо визначених цілей; розробка цілей і зав­дань, напрямів розвитку та реформи всієї державної діяльності й державної служби;

-організація як формування системи державної служби на базі встановлених цілей, принципів і підходів до цього процесу, визначення структури керуючої й керованої систем у державній службі, визначення їхньої компетенції, взаємовідносин взаємо­зв’язку, що мають характер взаємосприяння; організація у вузькому значенні — це впорядкування структури функцій і повноважень органів державної влади, структури самих органів, штатів, персоналу, процесів державного управління;

-керівництво — встановлення правил, нормативів, напрямів діяльності та окремих дій органів державної влади, керованих об’єктів;

-координація — погодження діяльності різних структур державного механізму для досягнення загальних цілей і завдань держави;

-розпорядництво, тобто оперативне регулювання режиму належної державної діяльності; у вузькому значенні — це поточні вказівки керівними державними службовцями;

-контроль — визначення відповідності чи невідповідності фактичного стану державної служби, її структури та конкретних дій державних службовців потребам соціально-економічного розвитку держави;

-облік — фіксація та аналіз інформації щодо повноважень і переліку органів державної влади, державних управлінських рішень, реєстру посад державних службовців, кадрового складу державної служби, результатів реалізації державно-службових відносин тощо.

Однією з найважливіших функцій державної служби, що виникла з прийняттям Конституції України, яка встановила багатопартійну систему в Україні, є політична функція. Через цю функцію державна служба реалізує державну політику, вироблену Президентом, Парламентом і Вищим органом виконавчої влади. Державна служба покликана забезпечити стабільне державне управління та врівноважити дії різних політичних сил. Державний службовець виконує свій службовий обов’язок в інтересах держави, а вона має гарантувати стабільну державну службу.

Головні загальні функції державної служби , за Концепцією проведення в Україні адміністративної реформи, такі:

¨ забезпечення реалізації державної політики в управлінні суспільними процесами;

¨ залучення до державної служби та утримання на ній найбільш компетентних і відданих справі кадрів;

¨ побудова кар’єри та просування по службі на основі особис­тих якостей, заслуг і результатів роботи державних службовців;

¨ професійна підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації персоналу державної служби;

¨ здійснення ефективного управління державною службою;

¨ забезпечення зв’язків з громадськістю.

Разом із тим, перелік основних ідей щодо функцій державної служби, викладений в Концепції, має бути доповнений деякими загальними функціями, що уточнюють функціональну реалізацію цілей та завдань державної служби , а саме:

· здійснення державної кадрової політики у сфері державної служби;

· розробка нормативно-правового забезпечення державної служби;

· планування та прогнозування розвитку персоналу державної служби;

· аналіз стану та ефективності державної служби в органах державної влади та місцевого самоврядування;

· нормативно-правове та організаційне забезпечення комплектування персоналу органів державної влади та місцевого самоврядування з урахуванням здібностей, професійних досягнень, особистісних і моральних якостей службовців;

· створення та ведення реєстру органів державної влади, місцевого самоврядування та реєстрів державних посад і посад державних службовців;

· розробка та запровадження сучасних типових схем управління та їх методичного забезпечення;

· створення і ведення функціонального класифікатора органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

· визначення і унормування професійно-кваліфікаційних характеристик посад державного апарату та органів місцевого самоврядування;

· визначення кваліфікаційних вимог до державних службовців;

· удосконалення соціально-правових умов і гарантій, потрібних для діяльності державних службовців;

· організація і методичне керівництво професійною підготовкою, перепідготовкою та підвищенням кваліфікації та стажуванням державних службовців;

· формування сучасної інформаційно-аналітичної мережі, яка б містила інформацію про систему нормативних актів державної служби, забезпечувала облік і аналіз персонального складу державних службовців, моніторинг ефективності діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування тощо;

· створення та запровадження правових механізмів захисту прав і інтересів державних службовців;

· інформування громадськості про діяльність органів державної влади, місцевого самоврядування та державних службовців;

· контроль за дотриманням законодавства про державну служ­бу та діяльністю її персоналу.

Розгляд питання щодо функцій державної служби дає змогу уточнити не лише її основне призначення, а й виявити нерозв’язані проблеми з метою ліквідації прогалин у правовому регулюванні чи його недоліків, розробки напрямів і визначення засобів удосконалення державної служби та її розвитку. Функції державної служби зумовлені її внутрішніми властивостями та принциповими рисами. Загалом можна констатувати, що функціями державної служби є забезпечення здійснення функцій безпосередньо держави, оскільки державна служба забезпечує реалізацію завдань і функцій держави через її механізм, практичне виконання службовцями своїх посадових обов’язків, що визначаються компетенцією конкретних органів державної влади та місцевого самоврядування.

Специфічні загальні функції державної служби, з одного боку, торкаються діяльності персоналу органів державної влади, пов’язаної зі здійсненням державного примусу у сфері підтримання правопорядку, громадського порядку, проведення податкової політики тощо, а з іншого — можуть розглядатися як регулятивний чи інший організаційний вплив (діяльність), який передбачає обмежене й доцільне втручання у сферу економіки та соціально-культурного будівництва, де нерідко об’єкти управління не належать державі й мають значну самостійність у виборі рішень і їх реалізації.

Допоміжні функції державної служби — це обслуговування діяльності державних організацій у межах основних та специфічних загальних і спеціальних функцій. Це — діловодство, юридич­не обслуговування, матеріально-технічне забезпечення тощо.

Спеціальні функції державної служби відбивають особливості об’єкта управління (наприклад, методичне, технічне керівництво, спеціальний державний нагляд). Спеціальні функції можуть доповнити загальні функції, де їх недостатньо. Так, спеціальна функція вивчення суспільної думки доповнює такі функції, як інформаційне забезпечення, прогнозування, планування, організація управління.

Перелік спеціальних функцій державної служби визначити до­сить важко, оскільки орган державної влади має багато напрямів діяльності, яка забезпечує виконання основних завдань цього органу. До спеціальних функцій державної служби можна віднести:

-розробку та введення нормативів чисельності матеріальних, фінансових і трудових витрат органів державної влади;

-обґрунтування фінансових та інших матеріальних витрат на утримання персоналу органу;

-вироблення критеріїв оцінки ефективності діяльності державних службовців;

-розробку нормативних правових актів, які визначають державно-службові відносини чи інші правовідносини в органах державної влади із спеціальним статусом.

Але є й інші підходи до класифікації функцій.

Проведення адміністративної реформи в Україні обумовлює підвищення ролі та значення державної служби як ефективного інструменту, що забезпечить реалізацію завдань і функцій державного управління в демократичній, правовій, соціальній та світській державі. У змістовому плані державна стратегія кадрового забезпечення адміністративної реформи значною мірою спрямована на ефективне використання людських ресурсів України на основі всебічного розвитку особи, підвищення її професіоналізму, ефективної реалізації її здібностей та особистих інтересів у трудовій діяльності. Розвиток державної служби має здійс­нюватися на засадах законодавчо визнаних принципів державної служби. Останні визначають основні риси, сутнісні характеристики, найважливіший зміст і значення самої державної служби.

Принципи державної служби обумовлені конституційно визначеними принципами держави, державного устрою, державного управління, державного механізму та державного апарату.

Конституційне та законодавче встановлення принципів державної служби обумовлює функціонування органів державної вла­ди, професійну діяльність державних службовців, сталість правового регулювання державно-службових правовідносин, а також обґрунтування тенденцій розвитку законодавства та нормативних актів Президента України та Кабінету Міністрів України.

Принципи державної служби як наукова категорія визначають вихідні положення та теоретичні ідеї, що відбивають об’єктивні закономірності розвитку суспільства та держави, найбільш харак­терні риси організації та функціонування не тільки самої державної служби, а й усієї системи державного апарату, судочинства та прокуратури, визначають зміст складних взаємовідносин усереди­ні всього механізму держави. Вони закладаються в основу формування та функціонування органів державної влади (законодавчої, виконавчої й судової гілок влади, прокуратури).

Принципи державної служби охоплюють усі правові, організаційні, функціональні та інші сторони, з яких складається зміст державної служби.

Узагальнюючи, можна сказати, що принципи державної служби — це такі основоположні ідеї, настанови, положення, що віддзеркалюють об’єктивні закономірності та обґрунтовані напрями реалізації цілей, завдань і функцій держави, органів усіх гілок влади, прокуратури, повноважень та обов’язків державних службовців.

Принципи державної служби об’єктивно:

· визначають сутність державної служби, її найважливіші риси;

· висвітлюють загальний характер управлінської, нормо-про­ектної, організаційно-розпорядчої, консультативно-дорадчої та інші сторони діяльності державних службовців;

· встановлюють закономірності в системі організації та функціонування державної служби;

· обумовлюють значущість, законність і соціальну цінність правовідносин, що виникають у системі державної служби;

· віддзеркалюють об’єктивні зв’язки, що виникають у системі державно-службових правовідносин;

· закріплюють згадане у нормах правового інституту державної служби.

Принципи державної служби визначаються Конституцією України, Законом України «Про державну службу», іншими законодавчими та нормативними актами. Вони реалізуються через практичну професійну діяльність державних службовців.

Об’єктивні закономірності діяльності органів державної влади, прокуратури знайшли своє вираження у комплексі принципів державної служби. Як і принципи державного управління, їх доцільно класифікувати на конституційні та організаційно-функціональні.

Конституційні принципи зумовлені положеннями Конституції України та конкретизуються у відповідних законодавчих актах. Організаційно-функціональні принципи відбивають засади побудови та функціонування державної служби, державного апарату.

До конституційних принципів слід віднести такі:

¨ принцип служіння народу України;

¨ принцип верховенства Конституції України та законів над іншими нормативно-правовими актами;

¨ принцип пріоритету прав і свобод людини та громадянина;

¨ принцип демократизму і законності;

¨ принцип гуманізму та соціальної справедливості;

¨ принцип єдності державної влади;

¨ принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову;

¨ принцип рівного доступу громадян до державної служби;

¨ принцип політичної нейтральності державної служби, відокремлення релігійних об’єднань від держави.

Організаційно-функціональні принципи державної служби мож­на віднести до категорій положень, які встановлено в спеціальних законодавчих та інших актах про державну службу і які визначають специфічні відносини державно-службового характеру.

До них належать:

· принцип обов’язковості виконання для державних службовців рішень, прийнятих вищими органами державної влади та керівниками в межах їхніх повноважень і згідно із законодавством України;

· принцип єдності основних вимог, що висуваються до держав­ної служби;

· принципи професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі державних службовців;

· принцип прозорості в здійсненні державної служби;

· принцип персональної відповідальності державних службов­ців за рішення, які вони готують і приймають, за невиконання чи неналежне виконання своїх посадових обов’язків;

· принцип дотримання прав і законних інтересів органів місцевого самоврядування;

· принцип дотримання прав підприємств, установ і організацій, об’єднань громадян;

· принцип стабільності кадрів державних службовців у органах державної влади;

· принцип соціальної захищеності державних службовців.

З погляду організації та функціонування державної служби всі розглянуті принципи можна поділити на дві групи:

-принципи організації державної служби;

-принципи її практичного функціонування.

Залежно від місцяв структурі правового інституту державної служби можна виокремити галузевіта конкретно-інституційні принципи. Принципи державної служби можуть поширюватися на весь інститут державної служби, а можуть характеризувати його окремі структурні елементи. Наприклад, конституційний принцип рівності громадян при вступі на державну службу є загальним принципом працівників державної служби, оскільки він створює засади для утворення державно-службових відносин, а принцип об’єктивної оцінки під час проведення атестації працівника — галузевим принципом державної служби, який діє лише в період існування державно-службових відносин.

Одним з основоположних принципів державної служби є принцип професіоналізму, визначений ст. 3 Закону України «Про державну службу».

Професія — це рід діяльності, занять особи, яка володіє комплексом спеціальних фахових знань та практичних фахових умінь і навичок, набутих внаслідок поглибленої загальної та спеціальної фахової підготовки, а також досвіду роботи.

Професіоналізм являє собою глибоке та всебічне знання і володіння практичними навичками в певній галузі суспільно корисної діяльності.

Стосовно державної служби професіоналізм — це передусім здатність державного службовця, колективу державних службовців визначати з урахуванням умов і реальних можливостей найбільш ефективні шляхи та способи реалізації поставлених перед ними завдань у межах нормативно визначених повноважень.

Структурно професіоналізм державної служби на рівні органу державної влади формується в систему:

· з організації та функціонування державної служби на основі сучасного наукового знання та передового досвіду, творчого використання фахових знань, умінь і навичок усіх службовців;

· з оптимально можливого прояву здібностей, особистих якостей службовців, на основі їх раціонального використання на посадах, створення найбільш дієздатних колективів;

· з найбільш повного використання професійно-творчого кадрового потенціалу органів державної влади та місцевого самоврядування.

Стосовно державних службовців їх професіоналізм насамперед передбачає наявність вищої освіти (кваліфікації спеціаліста чи магістра) за спеціальністю, що є відповідною керованій сфері. Державні службовці мають також отримати певну професійну підготовку в галузі державного управління, державної служби, конституційного, адміністративного та інших галузей права, економіки.

Принцип професіоналізму полягає в тому, що державний служ­бовець виконує свої обов’язки на професійній основі, тобто виконує основну роботу, за що отримує заробітну плату з державних коштів. Оскільки функціональні обов’язки посад держав­них службовців мають певну фахову спрямованість, то державний службовець повинен мати вищу освіту за спеціальністю, відповідною вимогам професійно-кваліфікаційної харак­теристики. Професіоналізм державного службовця покликаний забезпечити якісне виконання посадових обов’язків, стабільність державної служби, постійну готовність до підготовки та реалізації рішень із складних завдань, можливість підвищення своєї кваліфікації тощо.

Принцип професіоналізму державних службовців є провідною засадою при організації та функціонуванні державної служби. Це не тільки одна з провідних вимог, що визначає формування та практич­ну діяльність персоналу, а й необхідна правова вимога, без якої неможливе отримання права на здійснення посадових повноважень.

Професіоналізм державних службовців можна розглядати як у широкому, так і у вузькому розумінні. У першому випадку йдеть­ся про необхідність отримання вищої освіти з кваліфікацією спеціаліста чи магістра, що дозволить виконувати не тільки фахові функції, але й загальні функції управління. На сьогодні можна стверджувати, що зайняття посад державних службовців І—ІV ка­тегорій вимагає наявності наукових ступенів або, щонайменше, кваліфікації магістра державного управління. У другому випадку передбачається якісне виконання спеціальних завдань і функцій, що характерні для конкретного виду державної управлінської діяльності, галузі чи сфери управління.

Вимоги, які висуваються в сучасних умовах до рівня професійної підготовки державних службовців, досить високі. Закон України «Про державну службу» фіксує необхідність наявності професійної підготовки для державних службовців, не конкретизуючи необхідний рівень їхньої кваліфікації. Вимоги щодо освітньо-кваліфікаційного рівня та спеціальності мають бути визначені професійно-кваліфікаційними характеристиками посад дер­жавних службовців.

Професіоналізм як принцип підбору, розстановки та просування по службі кадрів однаково важливий для органів усіх гілок влади. Разом із тим, в органах виконавчої влади він має свій специфічний зміст, особливі риси та форми прояву.

Самою природою виконавчої влади, безпосередньою організуючою та практичною роллю і спрямованістю визначаються повноваження органів виконавчої влади. З урахуванням цього мають формуватися конкретні вимоги щодо професіоналізму діяль­ності органів взагалі та їх службовців.

Галузі та сектори економіки, сфери державного управління потребують високого «галузевого» професіоналізму. Службовцям різного профілю органів (міністерств, державних комітетів, тощо) та різних рівнів (центральні органи, територіальні органи центральних органів, місцеві органи виконавчої влади) потрібні значною мірою різні знання, професійні вміння та навички.

Принцип професіоналізму державної служби має відповідну законодавчу та іншу нормативну базу. Перш за все це норми Конституції України, правові норми Закону України «Про державну службу», інших законів України, що регулюють проходження служби в органах, на які поширюється дія Закону України «Про державну службу». У них тим чи іншим шляхом розглядаються різні аспекти принципу професіоналізму, в тому числі й компетентності в державній службі.

Реалізація принципу професіоналізму в першу чергу потребує постійного професійного розвитку персоналу державної служби, що має забезпечуватися активним функціонуванням, високим ступенем організації та науково-методичного керівництва системою підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців. Їх навчання можна розглядати як довгостроковий процес, складний за змістом, динамічний залежно від соціально-економічного стану держави, що має здійснюватися диференційовано з огляду на професійні обов’язки та повноваження державних службовців відповідно до цілей та завдань органів державної влади та місцевого самоврядування.

Проведення реформ в Україні вимагає високопрофесійної державної служби на всіх її рівнях. У першу чергу в ході адмініст­ративної реформи мають бути чітко визначені цілі, завдання та функції центральних органів виконавчої влади, визначені та розподілені функції та повноваження місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Це закладе підвалини для оновлення комплексу професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців як однієї зі складових розробки сучасних вимог до управлінських кадрів, формування критеріїв та методів оцінки при їх доборі, просуванні по службі та атестації, визначення змісту навчання державних службовців, для удосконалення механізмів конкурсних і атестаційних заходів.

Принцип професіоналізму в навчанні державних службовців має стати провідним. Якщо конкретно розглядати питання про зміст навчання, то відповідно до діючих нормативних актів і рекомендацій Науково-методичної ради при Головдержслужбі України навчання державних службовців за професійними програмами підвищення кваліфікації передбачає відведення не менше 50 % навчального часу на удосконалення, розвиток і оновлення саме професійних практичних умінь і навичок на конкретній посаді.

Повноцінне та широкомасштабне запровадження принципу професіоналізму в державній службі потребує чіткої адміністративно-правової регламентації в нормативних актах з питань державно-службових відносин.

У професійному розвитку працівників державного апарату важливо максимально використовувати практику службової діяль­ності. Постановка перед службовцем нових, більш складних зав­дань, моделювання ситуацій, що вимагатимуть від нього прийняття самостійних, у тому числі інноваційних рішень, матеріальне стимулювання поліпшення якості праці спонукатимуть службовця до збагачення своїх професійних умінь, навичок і здіб­ностей до формування потреби в службовому зростанні. Уміння, навички та знання, здобуті та збагачені в процесі практичної діяль­ності, стають важливою передумовою для службової кар’єри.

Тому в професійному розвитку кадрів державної служби слід більш чітко (особливо з боку керівників кадрових служб органів державної влади) виокремити дві сторони, а саме:

· професійно-кваліфікаційний розвиток, в основному пов’яза­ний з підготовкою, перепідготовкою та підвищенням кваліфікації, здобуттям нових умінь, знань, навичок та нового досвіду;

· професійно-посадовий розвиток, в основному пов’язаний з раціональним добором та розстановкою кадрів на основі використання здібностей та особистих можливостей кожного працівника, оптимального використання в межах колективу працівників різного фаху, досвіду, віку, складу розуму та особистих якостей.

Все це може знайти відображення в плануванні кар’єри державного службовця, у гласному просуванні по службі тощо.

В органі державної влади важливо створити такі умови, за яких і державний службовець як особистість, і держава як основний замовник управлінських послуг для населення, були б взаємно зацікавлені в підвищенні професіоналізму всього персоналу та конкретного працівника, у підвищенні ефективності управлінської праці. У такому разі планування та реалізація кар’єри держав­ного службовця не можуть розглядатися тільки з погляду особистих інтересів, вони мають стати справою кадрових служб органів, їх керівників, узагалі держави.

З правового погляду державна служба являє собою особливий правовий інститут.

У теорії права термін «інститут» означає сукупність правових норм, що регулюють однорідні суспільні відносини, які утворюють самостійну відокремлену групу, пронизані внутрішньою єдністю та охоплюють усі суттєві моменти регулювання відповідної сфери. Головна функція правового інституту полягає в забезпеченні цілісного, закінченого регулювання правовідносин у межах конкретної сфери суспільних відносин.

Державна служба відбиває прояви безлічі управлінських відносин і зв’язків, які потрібно врегульовувати за допомогою норм державно-службового характеру.

Це комплекс управлінських відносин, котрий містить у собі:

·відносини організаційно-управлінського характеру;

·відносини, котрі пов’язані з процесом організації і функціонування державного апарату в цілому;

·відносини, що виникають між різними ланками виконавчої влади, а також між органами місцевого самоврядування.

Ці відносини регулюються в правовій формі, тому що управлінська діяльність держави виражається саме в правовій формі. Система правових норм, що регулює з метою реалізації завдань і функцій держави суспільні відносини управлінського характеру, які складаються у сфері діяльності державних органів, а також у процесі здійснення громадськими організаціями, їх органами зовнішніх юридично-владних повноважень, — є галуззю адміністративного права.

Одним із предметів адміністративного права є широкий комплекс суспільних відносин, що виникають у зв’язку з реалізацією функцій державного управління, які практично здійснюють державні службовці, тому в юридичній науці правове регулювання цих відносин відносять до правового інституту адміністративного права[82] . Це обумовлюється також тим, що в нормах державної служби виявляються особливості адміністративно-правового регулювання управлінських суспільних відносин, котрі виражаються у методах правового регулювання державної служби.

Адміністративно-правові методи відрізняються певною специфікою і спрямовані насамперед на головних суб’єктів адміністративного права — державних службовців. Специфіка полягає в тому, що державні службовці самі використовують і встановлюють методи і форми адміністративно-правового режиму.

Тому функціонування державної служби можливе за умови застосування адміністративно-правових методів правового регулювання :

·встановлення певного порядку дій — наказ до дії у відповідних умовах і належним чином, передбачений різними правовими нормами;

·заборона певних дій;

·надання державному службовцю можливості вибору одного з установлених законом варіантів посадового поводження;

·надання можливості державному службовцю діяти (чи не діяти) за своїм розсудом не порушуючи при цьому законів.

Державна служба традиційно розглядається у зв’язку з аналізом питання про суб’єктів адміністративного права. Державні службовці є суб’єктами реалізації управлінських та інших функцій держави, будучи при цьому індивідуальними суб’єктами адміністративного права. Це визначається тим, що державний служ­бовець має дві основні ознаки суб’єкта адміністративного права:

¨ виступає в суспільних відносинах як носій державної влади;

¨ є носієм прав і обов’язків, бере участь у правовідносинах на основі правових норм.

Від адміністративного права йдуть закономірні функціональні та структурні зв’язки до відповідного виду юридичного процесу — адміністративного процесу, найважливішими учасниками якого також є державні службовці: вони розроблюють і видають нормативно-правові акти управління, застосовують заходи адміністративного примусу, виконуючи контрольно-наглядові функції.

В адміністративному праві юридичний пріоритет має воля органів державної влади; правове регулювання централізовано будується на засадах субординації за принципом підпорядкованості та/або підлеглості, що передбачає дотримання дисципліни, відповідальності нижчої посадової особи перед вищою, обов’язковість виконання розпоряджень, правових актів і рішень вищих органів і посадових осіб для нижчих суб’єктів.

Державні службовці — це суб’єкти адміністративного права;
у перспективі вони, ймовірно, стануть суб’єктами права державної служби, яке в Україні починає формуватися. Якщо лейтмотивом публічного права є забезпечення гармонії та злагоди в суспіль­стві, балансу інтересів особистості, громадянина, колективів, громад і суспільства загалом, стабільність держави та її інститутів, стійкість основ економічного й соціального розвитку, то такі саме цілі має взяти на озброєння й право державної служби.

Інститут державної служби є юридично вихідним правовим засобом у системі побудови державності, оскільки він поєднує правовий матеріал, який використовується в щоденній практиці органів державної влади, інших органів, на які поширюється дія Закону України «Про державну службу», тобто створює систему державного апарату, забезпечуючи тим самим функціонування самої держави.

Інститут державної служби складається з правових норм, які визначають, встановлюють та регулюють державно-службові від­носини. Правові норми можуть ефективно функціонувати лише за умови їхньої внутрішньої узгодженості й скоординованості.

Варто зазначити, що державній службі притаманний також особливий адміністративно-правовий режим. Він характеризуєть­ся цілісною системою регулятивного впливу на державно-служ­бові відносини та специфічними прийомами регулювання: особливим порядком формування, реалізації та припинення державно-службових відносин, нормативно-правовим визначенням прав та обов’язків державних службовців і порядку їх здійснення тощо.

Правові засоби, що використовуються у сфері державної служ­би, об’єднані єдиними регулятивними засадами. Водночас тут виявляється дія принципів, які пронизують увесь зміст державної служби. Особливостями державної служби є специфічні засоби та прийоми регулювання: дозволи, заборони, зобов’язання, підлеглість, підзвітність і підконтрольність, правове стимулювання та правове обмеження, довіра держави, відданість справі тощо.

Правовому інституту відповідають конкретні законодавчі та нормативні акти, які визначають усі його основні елементи. Так, Закон України «Про державну службу» фіксує такі основні під-
інститути:

-поняття державної служби та державного службовця;

-посада;

-посадові особи;

-основні принципи державної служби;

-система управління державною службою;

-правовий статус державних службовців;

-проходження державної служби в державних органах і їх апараті та її припинення;

-службова кар’єра;

-матеріальне та соціально-побутове забезпечення державних службовців;

-відповідальність за порушення законодавства про державну службу.

Державно-службові підінститути зумовлені існуванням комплексного соціально-правового інституту державної служби, їх значення визначається тим положенням, яке вони займають у структурі інституту державної служби.

Діяльність державних службовців як суб’єктів адміністративного права характеризується застосуванням не лише регулятивних, а й диспозитивних методів; вона також опосередковується матеріальними та процесуальними нормами.

Матеріальні норми в інституті державної служби визначають статутні положення, що зумовлюють характерні риси цього правового інституту. До матеріальних норм належать:

· поняття державної служби, державного службовця та посадової особи;

· принципи державної служби;

· права, обов’язки, правообмеження державних службовців;

· пільги, гарантії та компенсація;

· класифікація посад державних службовців;

· способи заміщення посади; випробувальний термін; атестація;

· службова дисципліна та дисциплінарна відповідальність;

· умови служби; способи й підстави для припинення державної служби; контроль і нагляд у системі державної служби.

Процесуальні норми регулюють відносини щодо реального виконання положень, які містяться в матеріальних правових нормах. Причому в кожному конкретному підінституті, який входить до інституту державної служби, містяться специфічні процесуальні положення й процедури. До них належать: порядок вступу на службу; норми проходження служби та процедура просування по службі; порядок проведення атестації; присвоєння спеціальних рангів; дисциплінарне провадження; процедура звільнень тощо.

Сучасний правовий інститут державної служби — це система правових норм, яка регулює відносини, що формуються в процесі організації системи державної служби, статусу державних службовців, гарантій і процедур його реалізації, а також механізму проходження державної служби. Отже, правовому регулюванню мають підлягати три великі сфери в системі державно-службових відносин:

1) формування системи державної служби;

2) створення статусу державного службовця та гарантій його реалізації;

3) механізм проходження державної служби (тут може бути безліч процесуальних норм, які працюють у різноманітних під-
інститутах, що входять до структури інституту державної служби).

Державна служба як правовий інститут регулює організацію та діяльність усіх державних службовців, які на професійному рів­ні виконують завдання й функції держави та введені (призначені, обрані) до структури державного органу чи його апарату на рівні держави, на регіональному рівні, на рівні органів місцевого самоврядування.

Зазвичай інститут державної служби має регулювати відносини держави зі службовцями, які працюють у сферах законодавчої, виконавчої та судової влади, прокурорського нагляду.

Державна служба — це системний правовий інститут, який включає правові норми різних галузей права.

Системність інституту державної служби полягає в тому, що він, по-перше, спрямований на реалізацію цілей, завдань і функцій державної служби, по-друге, залучає велику кількість правових норм інших галузей права (трудового, адміністративного, конституційного тощо); по-третє, складається з окремих, досить відособлених підінститутів; по-четверте, має власну законодавчу базу, яка є визначальною для всього інституту, тощо.

Інститут державної служби можна поділити на такі складові[83] :

1) інститут принципів державної служби;

2) інститут статусу посади в державному апараті;

3) інститут статусу посадової особи в державній службі;

4) інститут правового статусу державного службовця;

5) інститут державно-службових відносин, що, у свою чергу, вклю­чає окремі складові як додаткові підінститути: прийому, проходження, переміщення та просування по державній службі, мотивації, атестації, критеріїв і порядку проведення оцінки професійної діяльності службовців (поточної оцінки та у формі атестації), присвоєння рангів (спеціальних звань) тощо, стимулювання (заохочення) та відповідальності службовців, припинення державно-службових відносин;

6) інститут етики державного службовця;

7) інститут державної дисципліни;

8) інститут умов державної служби (грошове утримання, відпустка, пенсійне забезпечення тощо);

9) інститут підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців;

10) інститут управління державною службою.

Наведений перелік підінститутів державної служби не є вичерпним.

Треба сказати ще й про таку особливість структури інституту державної служби. Наприклад, підінститут проходження державної служби як відокремлене правове утворення містить інший інститут — атестацію державних службовців.

Відносини, що виникають у сфері державної служби, регулюються насамперед нормами конституційного права. Конституція України проголосила, що «громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування». Відомо, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Це забезпечує єдність, узгодженість і ста­більність системи права, її окремих елементів, зокрема інституту державної служби, а також передбачає обов’язковість дотримування норм Конституції Україні, законів України, міжнародних норм.

Конституція України закріпила основні положення інституту державної служби:

· джерело державної влади — народ України;

· закріплення гарантій прав і свобод людини і громадянина;

· установлення, передача й розподіл державної влади між органами влади та інших політичних структур;

· установлення меж державної влади.

Треба зазначити, що в Конституції України безпосереднім основам організації і функціонування державної служби присвячено більше десяти статей, хоча конституційні норми не встановлюють чіткої моделі державної служби. Конституція України визначає загальні засади концепції формування та розвитку інституту державної служби.

У Конституції України встановлені важливі положення, що мають зовнішньополітичне і правове значення: вірність України своїм міжнародно-правовим зобов’язанням, які проголошуються обов’язковими до виконання поряд з національним законодавством; повага до норм міжнародного права. Ці положення певною мірою дають відповідне практичне співвідношення щодо застосування норм Конституції та інших нормативних актів України і положень міжнародних договорів в Україні.

З погляду міжнародного права Конституція України декларує, що загальновизнані норми та принципи міжнародного права й між­народні договори України є складовою її правової системи. Якщо міжнародним договором установлено інші правила, ніж передбачено законом, застосовуються правила міжнародного договору.

Після офіційного визнання, ратифікації та схвалення міжнарод­ні договори набирають обов’язкової сили на всій території України. Згідно з Конституцією України кожен має право відповідно до міжнародного договору звертатися до міжнародних органів із захисту прав і свобод громадян, якщо вичерпано всі наявні внутрішньодержавні засоби правового захисту.

Таким чином, норми міжнародного права є частиною національного законодавства України. Безумовно, норми міжнародного права вплинули на формування інституту державної служби в Україні. Так, наприклад, право на державну службу було віднесено Загальною декларацією прав людини 1948 р. до природних і невід’ємних прав людини. Конвенція про політичні права жінок 1953 p. зафіксувала, що жінкам належить на рівних з чоловіками умовах право займати посади на суспільно-державній службі та виконувати всі суспільно-державні функції, визначені національним законом. Міжнародний пакт про цивільні і політичні права 1966 р. проголосив право кожного громадянина без якої-небудь дискримінації допускатися у своїй країні на загальних умовах рів­ності до державної служби. І нарешті 17 грудня 1979 p. прийнята Резолюція 34/169 Генеральної Асамблеї ООН «Кодекс поведінки посадових осіб щодо підтримки правопорядку». Їх норми стали невід’ємною частиною національного законодавства України.

У Конституції України вперше за новітніх часів на конституційному рівні проголошено, що в Україні визнається і гаранту-
ється місцеве самоврядування, і закріплено поняття місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування в Україні є самостій­ною галуззю права, яке являє собою сукупність правових норм, що регулюють правові відносини в системі місцевого самоврядування.

Діяльність службовців у органах державної влади — це особлива професійна трудова діяльність, яку регулюють норми трудового права. Так, Законом України «Про державну службу» визначається:

· встановлення посадового окладу (ст. 33);

· встановлення та застосування заходів дисциплінарної відповідальності (ст. 14);

· право державних службовців вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень (ст. 11);

· право вимагати належні умови праці (ст. 11);

· право керівника державного органу встановлювати випробувальний термін для працівника і т. ін.

Ці положення уточнюються нормами трудового права. Оскіль­ки з працею пов’язано багато суспільних відносин — цивільних, сімейних, адміністративних тощо, то при відмежуванні трудових правовідносин від інших видів правовідносин, пов’язаних з працею, слід брати до уваги, що предметом трудового права є лише ті правовідносини, змістом яких є сам процес праці. Якщо держав­на служба є особливим трудовим процесом, то на державних службовців поширюються загальні норми трудового права.

Діяльність державних службовців регулюють також норми кри­мінального права. У Кримінальному Кодексі України є статті, присвячені злочинам проти державної влади, інтересів державної служби і служби в органах місцевого самоврядування. Тому поняття «посадової особи» визначається також у кримінальному праві.

Особливе місце в системі норм кримінального права посідають норми, які торкаються боротьби з корупцією. Корупція в системі державної влади — одна з нагальних проблем сьогодення.

Законодавчі акти з питань боротьби з корупцією вимагають поліпшення системи добору і підготовки персоналу державної служби та управління ним. З цією метою було вдосконалено законодавчу норму щодо прийняття на державну службу на конкурсній основі або шляхом стажування; запроваджено нову форму первинного обліку державних службовців П-2ДС, де, зокрема, передбачено, що кожна посадова особа власноручно засвідчує дотримання нею спеціальних обмежень, пов’язаних із проходженням державної служби; опрацьований правовий механізм і запроваджено подання державними службовцями декларацій про доходи, зобов’язання фінансового характеру та майновий стан, зокрема за кордоном, щодо себе та членів своєї сім’ї. У 1997 p. після декларування доходів запроваджена систематична атестація державних службовців.

Запровадження законодавчих норм потребуватиме удосконалення нормативного забезпечення механізмів і технологій бороть­би з корупцією, профілактичних заходів тощо.

Державні службовці можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності за присвоєння ними повноважень посадової особи і вчинені ними дії, які призвели до істотного порушення прав і законних інтересів громадян та організацій. Внесення державними службовцями свідомо невірних відомостей до офіційних документів, а також внесення ними в зазначені документи виправлень, які спотворюють їх справжній зміст, якщо це зроблено з корисливої або з особистої зацікавленості (службовий підлог), переслідується в кримінальному порядку.

Тим самим кримінальне право своїми певними положеннями впливає на правовий інститут державної служби.

Розвиток в Україні на сучасному етапі бюджетного процесу, нової системи оподаткування, банківського законодавства, потріб­ність у фінансовому контролі обумовили вплив норм фінансового права на державну службу. Вплив норм фінансового права на державну службу полягає в тому, що державні службовці реалізують фінансову політику держави. Суб’єктом фінансової діяльності держави є держава в особі її компетентних органів.

Сама ж фінансова діяльність держави є діяльністю управлінською, де норми, що її регламентують, є нормами фінансового права.

Вирішення питань розвитку державної служби має здійснюватися еволюційним шляхом з урахуванням та на основі соціально-економічного стану держави. При цьому аксіомою її розвитку має бути забезпечення цілісності державної служби.

Запорукою цілісності та стабільності державної служби буде прийняття Кодексу державної служби України.

Державна служба має свої специфічні методи правового регулювання статусу державних службовців, практичного функціонування державної служби з метою забезпечення діяльності самих державних службовців, що виконують завдання й функції держави.

Правові норми державної служби є частиною публічного права, оскільки спеціальні суб’єкти права виконують завдання і функції держави, її органів і органів місцевого самоврядування.

Правові норми державної служби включають правові положення, що регламентують зміст правовідносин осіб, які перебувають на державній службі, порядок їх утворення, зміни й припинення.

Вивчення правових норм державної служби передбачає роз-
гляд таких питань:

· порядок утворення державно-службових правовідносин і правові наслідки;

· зміна державно-службових правовідносин;

· права і обов’язки державних службовців;

· правові наслідки порушення службовцями своїх обов’язків, заборон і обмежень, накладення дисциплінарних стягнень;

· порушення державними органами, органами місцевого самоврядування, а також посадовими особами і т.п. своїх обов’язків і недотримання прав державних службовців;

· правовий захист у державно-службових правовідносинах.

Основоположним поняттям у структурі службового права мають стати державно-службові правовідносини, під якими розуміють державно-правові відносини служби і відданості державного службовця, що вступає на службу[84] . Роботодавці державного службовця — держава, органи державної влади, інші органи, на які поширюється дія Закону України «Про державну службу».

Державно-службові правовідносини мають такі характерні риси:

1) відносини є державно-правовими, тобто вони більшою мірою регулюються нормами державного та адміністративного права;

2) державно-службові правовідносини — це особливі (статусні) правові відносини, що визначають статус державних службовців;

3) державно-службові правовідносини — це відносини довіри, служби й відданості державного службовця, що принципово зумовлює права та обов’язки державних службовців;

4)службові правовідносини — це владні державно-правові відносини, що означає верховенство державного суверенітету й незалежності, суверенність владних дій державних службовців, можливість вживати організаційно-розпорядчі і адміністративні захо­ди, здійснювати адміністративно-юрисдикційні дії як у самому органі державної влади, так і щодо зовнішніх суб’єктів права;

5) державно-службові відносини пов’язані з управлінням посадою, тобто державний cлужбовець здійснює функції держави і вирішує коло державних завдань.

Державні службовці мають ті самі права, що й решта громадян; до обмеження прав можна спеціально вдаватись у випадках, обумовлених функціями, що їх здійснюють державні службовці, та завданнями, які ці службовці вирішують.

ДЕРЖАВНА СЛУЖБА —

Для державного управління як науки перехід до нових ринкових принципів організації економіки має становити саму сутність управління державою та регулювання економічними процесами за її участю. При цьому державний апарат можна розглядати як суб’єкт виконавчо-розпорядчої діяльності[85] . З погляду економічних наук остання має передусім економічний зміст, через те що об’єктом цієї діяльності є будь-які ресурси.

Економічна діяльність державного апарату — це професійна діяльність з розпорядження всіма видами ресурсів: фінансовими, матеріальними, інформаційними, інтелектуальними, кадровими тощо. Виконуючи функції організації та спрямування ресурсних потоків, він не виробляє конкретного матеріального продукту, але певним чином обумовлює умови його виробництва, а іноді й усю послідовність його подальшого використання. Економічні характеристики виробництва товарів і надання послуг визнача-
ються за правилами, встановленими законодавчими та нормативними актами, розробленими й запровадженими певними органами державної влади. Останнє пояснює та обумовлює розгляд економічної складової їх діяльності.

Предметом економічної діяльності державного апарату є, в основному, унормування обігу ресурсів, тобто їх отримання, розподілення, споживання та оцінка використання. Оскільки обсяг ресурсів завжди обмежений, то виникає необхідність пошуку таких методів поводження з ними, які б задовольняли якомога шир­ше коло потреб — і суспільства загалом, і людини зокрема.
Предмет економічної діяльності апарату обумовлений цілями його функціонування для забезпечення реалізації завдань і функцій держави з метою задоволення економічних, соціальних та духовних потреб суспільства і людини.

Із запровадженням ринкових відносин держава перетворюється в значного виробника товарів і послуг. Для цього держава має бути такою самою учасницею ринкових відносин, як і будь-який товаровиробник. Вона практично виступає в цій ролі через свій апарат, який розпоряджається власністю; регулює та контролює фондові ринки, ринки цінних паперів, нерухомості, ресурсів, зокрема, фінансів; мобілізує та розподіляє ресурси за допомогою податків, тарифів, митних, акцизних та інших зборів, пільг, квот, субсидій, субвенцій, кредитів, лімітів тощо.

Правила та процедури функціонування сучасного ринку формуються державою і використовуються нею для забезпечення життєдіяльності всієї суспільної системи. Це ще раз підтверджує, що державний апарат постає найважливішим суб’єктом економічних рин­кових відносин. Економічні закономірності, принципи організації ринку, особливості структури суб’єктів господарювання мають ураховуватися при побудові або реформуванні державного апарату, при виборі його організаційної структури, при визначенні державно-влас­них повноважень органів виконавчої влади різних організаційно-правових статусів. Але недостатньо використовувати тільки юридичну техніку реалізації завдань і функцій держави. Економічний аналіз ринку має бути домінантою в синтезі системи державного управління, а юридична техніка — засобом правової легітимізації.

Державний апарат — рівнозначний з іншими суб’єктами, але не рівноправний учасник економічних відносин[86] . Він є потужним джерелом найрізноманітніших впливів на всі механізми функціонування ринку. Збіг цих впливів з потребами економіки забезпечує розвиток усієї суспільно-політичної системи держави.

Отже, постає проблема певної комерціалізації діяльності державного апарату, тобто отримання державою прибутку зі своїх прав на реалізацію певних економічних функцій, і насамперед з прав на володіння власністю.

Володіння власністю передбачає грамотне розпорядження та користування нею. Отримання найбільшого прибутку від використання своєї власності, як показує світовий досвід, характерно для приватних способів господарювання, яким властиві особиста зацікавле­ність, мобільність і динамізм. Саме тому в багатьох країнах світу пріоритет надається приватній власності як основному важелю економічного прогресу. Держава здійснює приватизацію свого майна: повністю чи частково його продає або ділить з підприємницькими структурами. Як ефективніші власники вони спрямовують зусилля на отримання прибутків, збільшуючи прибутки держави.

Іншим напрямом комерціалізації діяльності державного апарату є делегування своїх прав власника за плату. До таких форм належать: оренда майна та її окремий вид — концесія; квотування (тобто дозвіл користування певними природними, інформаційними, екологічними ресурсами, а також використання повітряного простору, експорт іншим користувачам сировини, обладнання, продовольства, предметів народного вжитку тощо); ліцензування (передача державою підприєм­ницьким структурам або фізичним особам своїх прав на здійснення тієї чи іншої економічної діяльності); сертифікація (тобто функція контролю відповідності державним стандартам товарів, послуг, безпеки та надійності фінансових, страхових компаній тощо); конкурсне надання прав шляхом тендерів, торгів, аукціонів на участь у виробництві продукції та послуг тощо; комерційна участь у реалізації інвестиційних проектів і програм, у тому числі шляхом надання (або продажу) гарантійних зобов’язань і прямих капітальних вкладень на умовах повернення, окупності та прибутковості.

Комерціалізація діяльності державного апарату також відбувається шляхом переведення економічних функцій держави на комерційні (платні) засади. Фактично у цих випадках держава через свій апарат діє як звичайний учасник ринку. При цьому роль державної служби як професійної діяльності працівників державного апарату стає ключовою з організації економічної
діяльності держави.

Державна служба бере участь у формуванні та реалізації державної економічної політики, регулює та контролює економічні відносини. Водночас ефективність державної служби адекватно відображається на ефективності провадження як цієї політики, так і всього державного управління.

В основному щодо управління економікою запроваджуються два механізми[87] :

· підтримки та розпорядження (майном, цінами, податковими та обліковими ставками, тарифами, замовленнями тощо);

· контролю та обмеження — від обмеження до заборони свободи дій самостійно господарюючого суб’єкта, що провадить яку-небудь економічну діяльність.

Засобами першого з цих механізмів є податки, бюджет, державне замовлення, прямий або конкурсний розподіл державних капітальних вкладень, акціонування, приватизація або передача в оперативне управління майна, залучення до участі в реалізації державних економічних програм та вирішення соціальних завдань, адміністративний припис структури витрат, надання гарантій, видача пільгових кредитів тощо. Особливого значення набуває використання заходів цього механізму для захисту вітчизняного товаровиробника. Вони діють опосередковано, створюють ситуацію, за якої вітчизняний суб’єкт економічної діяльності відчуває себе комфортніше в умовах ринкових відносин.

У процесі реалізації цих, за змістом протекціоністських, заходів державна служба має провадити державну політику, що забезпечить оптимальні конкурентні умови для власного товаровиробника. Відомо, що млява конкуренція веде до перетворення суб’єкта господарювання на нездатну самостійно розвиватися установу. Сильна ж конкуренція в період становлення суб’єкта, навпаки, може привести до його ліквідації. Саме тому визначення оптимальної підтримки та її моніторинг в умовах економічних змін є сферою діяльності державних службовців органів виконавчої влади економічного сектору.

Другий механізм адміністративного впливу на економіку з боку державного апарату пов’язаний з унормуванням поведінки на ринку, зокрема правил використання власності, формування цін, регулювання монополій, контрактних, акціонерних та інших комерційних відносин, ліцензування окремих видів діяльності, стимулювання інвестицій тощо.

Механізм підтримки та розпорядження в певному сенсі простіший, ніж механізм економічного контролю та обмеження, оскільки він збігається з правовим механізмом управління взагалі. Правова регламентація та нормативне регулювання виконавчо-розпорядчої діяльності в системі державної служби достатньо відпрацьовані: відомі форми, способи та методи, відома юридична техніка їх застосування та використання тощо.

Але це не означає, що достатньо тільки застосовувати низку законів та нормативних актів і навчитися їх грамотно використовувати з метою налагодження механізму розпорядження. Специфіка розпорядження в ринковій економіці полягає в тому, що цей механізм застосовується в зовсім іншому середовищі, відмінному від адміністративних відносин «керівник — підлеглий». Ринкове середовище не є однорідним і стабільним, у ньому діють суттєво відмінні суб’єкти економічної діяльності, що по-різному сприймають і реагують на вплив держави. Це середовище значно актив­ніше реагує на регулювання своєї діяльності. Причому активність виявляється у двох протилежних аспектах: у вигляді посиленого лобіювання своїх інтересів, у тому числі й «протягування» їх до системи державних інтересів, та у вигляді ігнорування, обходу або тлумачення на свою користь розпорядчих актів, що приводить до розквіту тіньової економіки.

Масштаб підтримки, її гарантованість, тривалість у часі та сталість значною мірою визначаються тим, наскільки глибоко інтереси суб’єкта господарювання проникли в систему державних інтересів і наскільки ці інтереси відповідають цілям держави та суспільства, їх соціально-економічному розвиткові. При формуванні кадрового складу державної служби слід враховувати, що призначення представників цього середовища на ключові посади в системі державного апарату може опосередковано сприяти розвиткові певного суб’єкта господарювання, певної галузі економіки, регіону, області, району, міста за рахунок інших суб’єктів.

Водночас зміна в кадровому складі органів державного управління не може впливати на пріоритети державної економічної політики, напрямів економічного та соціального розвитку адміністративно-територіальних одиниць держави.

Невід’ємною складовою обох механізмів управління є економічна відповідальність за порушення або неналежне виконання зобо­в’язань, покладених на господарюючий суб’єкт або прийнятих ним у процесі економічної діяльності. Відповідно й державний апарат має нести відповідальність на тих самих засадах, що й суб’єкти господарювання. Це потребує введення, зокрема, матеріальної відповідальності державних службовців за неякісне або неналежне виконання своїх обов’язків, що призвели до втрат з боку держави.

Крім того, зазначені механізми потребують постійного раціонального вдосконалення та певного розширення витрат на їх реалізацію.

Регулювання інтересів господарюючих суб’єктів належить до сфери державної економічної політики, що реалізується в конкретний період. За визначенням така політика — «компроміс між численними та різноманітними інтересами суспільства і суб’єктів господарювання з метою досягнення максимального блага в межах існуючого ладу». Тому нормативно-правового регулювання потребують не тільки механізми реалізації економічних функцій держави, а й процеси формування, затвердження, впровадження та контролю економічної політики. Ці процеси мають свої власні принципи, вимоги та процедури. Так, формування політики здійснюється на державному рівні законодавчою гілкою влади за участю виконавчої, на територіальному рівні — органами виконавчої влади та місцевого самоврядування. Затвердження політики — це компетенція законодавчого органу та органів місцевого самоврядування на територіальному рівні. Реалізацію економічної політики та внутрішній контроль за нею здійснюють органи виконавчої влади. Контроль належить до функцій законодавчого органу та органів місцевого самоврядування. Центральні органи виконавчої влади в межах своєї компетенції також здійснюють контроль за реалізацією державної економічної політики й на рівні територій.

Усі зазначені процедури щодо економічної політики реалізуються через професійну діяльність державних службовців, тобто через державну службу. При цьому проблема ефективності державної служби набуває виняткового значення.

Слід зауважити, що ефективність державної служби тотожна ефективності діяльності органів державної влади. Отже, в центрі уваги мають бути питання макроекономіки, мікроекономіки, державного управління, теорії організацій та управління персоналом. Однією з очевидних проблем є відсутність безпосереднього зв’язку між цими дисциплінарними та методологічними зрізами. Внаслідок різної термінології цих наукових галузей постає проблема взаємодії та взаємосприяння у вирішенні сучасних наукових і практичних завдань міждисциплінарної наукової галузі державного управління.

Для макроекономіки ефективність відіграє винятково важливу роль. У ринкових умовах держава стає, як уже зазначалося, рівнозначним суб’єктом господарювання та важливою складовою в національному виробництві країни.

Зміна ролі держави обумовлює значення поняття високоефективного державного апарату та державного сектору. Останнє вимагає змін у методологічних підходах до вимірів ефективності на макрорівні, а також в оцінках і ставленні до ефективності в державному секторі. Значно підвищується і значущість мікрооцінок, що характеризують діяльність державних підприємств, установ і організацій, показників, що об’єднуються в оцінки на макрорівні.

Згідно із сучасними підходами до аналізу діяльності організацій одним з економічних показників їх діяльності є продуктивність. Разом із тим, продуктивність і ефективність є двома чітко визначеними концепціями одного й того самого явища.

Доцільно наголосити, що продуктивність визначається відношенням «випуск — витрати». Її можна розглядати як на рівні організації, так і на рівні галузі. У математичному вигляді це співвідношення описується виробничою функцією, що передбачає залежність випуску від витрат. Ця функція є підставою для розрахунків продуктивності.

Питання ефективності організацій завжди перебувало в центрі уваги вчених і практиків наукової галузі теорії організацій. У загальній теорії ефективності організації розрізняють три підходи: традиційна механістична теорія, теорія людських ресурсів та си-
стемна теорія організацій.

Традиційна механістична теорія організацій передбачає викорис­тання діючої та закритої моделі досягнення незміних цілей за допомогою відомих і заздалегідь визначених засобів і ресурсів. Завданням організації є досягнення певної цілі наявними ресурсами і шляхом поліпшення співвідношення цілей та змін. Продуктивність постає чіткою мірою для опису ефективності організації. Традиційна механістична теорія визначалася принципами, відповідними си-
стемі досягнення цілі, яка збігається з аксіомою ефективності.

Теорія людських ресурсів передбачає, що до механістичної
теорії додаються біхевіористичні аспекти. Зокрема, мотиваційні аспекти постають настільки важливими, що включаються до концепції та практичного використання критеріїв, що вказують на ефективність функціонування організації. До елементів опису ефективності організації додаються такі критерії, як задоволення службовців, плинність кадрів, моральний стан колективу, відданість загальній справі тощо.

Водночас організації є відкритими системами, тобто взаємодіють з навколишнім середовищем. Унаслідок цієї взаємодії цілі та ресурси змінюються. Зовнішні та внутрішні фактори надають динамізму та рухомості функціональній та організаційній структурам органу. Зміна ситуації вимагає нових стратегій. Якщо організація хоче бути ефективною, їй мають бути притаманні висока продуктивність, конструктивні біхевіористичні настанови персоналу та здатність пристосовуватися до ситуативних змін.
Системна теорія організацій також передбачає досягнення цілей, але при цьому організація має бути гнучкою та здатною контролювати зовнішнє оточення, щоб гарантувати достатній рівень ресурсів. Системно-орієнтований показник ефективності організації постає багатомірним[88] .

Є два підходи до оцінки ефективності органів державної влади, а саме: оцінка досягнення цілей функціонування органу та оцінка ефективності діяльності органу.

Зазначимо, що оцінка досягнення цілей діяльності органу державної влади різними суб’єктами здійснюється з різних позицій. Так, громадянина цікавлять досягнуті результати цієї діяльності як для усвідомлення правильності обраного курсу соціального та економічного розвитку, так і для прийняття особистого рішення в період виборів. Законодавця мають цікавити насамперед можливі наслідки цієї діяльності, а також з прагматичного погляду — результати та обсяг діяльності для виділення коштів з бюджету. Державного службовця — характер діяльності з досягнення цілей, що поставлені перед органом. Останній повинен визначати стандарти, норми та питомі витрати щодо надання послуг, розробляти та вдосконалювати організаційні, технологічні, процедурні та технічні проблеми, розробляти та відстежувати систему оцінки адекватності отриманих результатів тощо.

Основне ж призначення органів державної влади полягає в створенні та підтримці умов для забезпечення високого рівня добробуту населення, охорони здоров’я, освіти, особистої безпеки та безпеки навколишнього середовища. Тому ефективність їх діяльності необхідно розглядати через показники життєдіяльності та життєзабезпечення людини, тобто через основні цілі громадян — суспільний добробут[89] .

Об’єктом аналізу є не орган влади, а результат діяльності та ефективність управління. Орган управління є тільки організаційною структурою, що забезпечує отримання необхідного результату діяльності.

Оцінювати ефективність органу доцільно на всіх стадіях: при формуванні цілей державної політики, при правовому їх затвердженні, на етапах визначення та виділення (придбання) ресурсів, при наданні послуг або виробленні товарів з метою реалізації визначених цілей, при оцінці досягнення визначених цілей. Фактич­но ефективність має оцінюватися протягом усього циклу «мета — випуск».

Ураховуючи термінологію системного підходу, цей цикл має такий вигляд: визначення цілей та їх правове закріплення — фор­мування ресурсно-витратної складової — трудовитрати — процес досягнення необхідних результатів — оцінка досягнення кінцевих результатів.

На етапі визначення цілей діяльності органу актуальною є оцінка спрямованості та здатності конкретного органу забезпечити їх реалізацію. За наявності сумнівів, що можуть бути викликані недостатніми організаційно-функціональною структурою чи кадровим забезпеченням, доцільно вирішувати питання щодо надання реалізації зазначених цілей іншим органам або створення окремого органу управління.

Зауважимо, що цілі органу або його структурного підрозділу реалізуються шляхом здійснення певних функцій. Ефективність їх здійснення оцінюється завдяки використанню конкретних показників, зокрема: загальної мінімізації витрат, недопущення втрат, задоволення потреб громадян тощо. Тобто цими показниками фактично оцінюється практична діяльність органу. Чітке, пунктуальне, а надалі будемо говорити про діагностоване, визначення цілей значно збільшує кількість показників (а також необхідних даних для їх визначення чи розрахунку), відповідних різним характеристикам досягнення результату, в тому числі й якісним. При цьому проблема якості є рівнозначною з наданням послуг чи виробництвом товару.

Якість, її забезпечення та підвищення потрібно розглядати в сукупності. Інший підхід може привести до поліпшення окремих показників без достатнього аналізу можливих наслідків для якості надання послуг. З цією метою необхідно застосовувати такі показники, які б оцінювали діяльність державних службовців з підвищення добробуту суспільства[90] .

Ефективність управління, у тому числі й державного, прийнято визначати відношенням результатів, фактично отриманих з наданих ресурсів, до максимальних результатів, що могли бути отримані шляхом використання цих ресурсів.

Аналіз ефективності діяльності органу державної влади має бути зосереджений, в основному, на наслідках діяльності, тому що кінцевою метою надання послуг і виробництва товарів є не самі послуги чи товари як такі, а їх спроможність задовольняти інтереси користувачів та платників податків. Хоча від економічної категорії «випуск» важко відійти, але саме результати та наслідки є найважливішими показниками. При цьому виникає проблема багатомірності цілей, що обумовлює й множину критеріїв їх досягнення.

Розглядаючи питання ефективності діяльності органів управління, необхідно враховувати певну ступінь невизначеності по­ставленого завдання, що відбивається як на самій діяльності органу, так і на характері оцінки ефективності. Цим обумовлюється ознака діагностичності мети (цілей), функцій та/або завдання, що ставляться перед органом. Мета з ознакою діагностичності повинна мати певний вимір, що надає можливість застосовувати необхідні методи та засоби виміру, а також незалежні структури, здатні здійснити цей вимір.

Різні підходи до оцінки ефективності передбачають вирішення проблеми диференціації ступеня невизначеності поставленої мети. Диференціювати різні ступені невизначеності означає диференціювати різні стилі та типи оцінки, а також різні стилі управління та контролю. Тому різні типи завдань можуть і характери­зуються різними ступенями невизначеності.

При цьому жорстко запрограмовані завдання мають низький ступінь невизначеності, добре підлягають унормуванню та стандартизації. Інша крайність полягає в тому, що завдання, які харак­теризуються високим ступенем невизначеності, можуть бути оцінені лише в загальних рисах. Між цими двома крайніми випадками існують різні напівзапрограмовані завдання із середнім ступенем невизначеності. Ці три категорії завдань потребують зас­тосування різних методів управління та контролю, а також різних типів оцінки.

Оцінка ефективності діяльності органу управління залежить також від частки рутинних завдань у його роботі. Чим меншою рутинністю характеризується діяльність органу державної влади, тим меншою є можливість розробки нормативів і стандартів. Відносно робіт, які мають незначну частку рутини, що притаманно органам виконавчої влади з функціональним характером уп­равління, виникає проблема оцінки реальної ефективності[91] .

Насамперед саме до рутинних операцій можуть застосовуватися нормативи і стандарти, питома вага яких істотно змінюється за ієрархією органів державної влади. Зі зміною характеру роботи конкретного органу змінюється й характер оцінок його діяльності.

Слід зазначити, що витрати й обсяги робіт лише до певної міри є суспільно значущими показниками ефективності органів управління. Інтегрованими показниками ефективності їх функціонування, на думку Г. Хатрі та Д. Фіска, можуть бути оцінки заздалегідь підго-
товлених експертів та опитування громадян з приводу задоволення населення реалізацією цілей діяльності органу управління. За їх допомогою можна оцінити: ступінь виконання поставлених перед органом завдань; адекватність якості наданих послуг потребам громадян; задоволення громадян діяльністю даного органу.

Система оцінок значною мірою залежить від наявних даних. На сучасному етапі на перший план виходять характеристики поставлених завдань, здатність керівництва та працівників органу державної влади забезпечити ефективне їх виконання тощо.

Помилковим і неперспективним є шлях абсолютного забезпечення кожного завдання повним обсягом інформації. Доцільно використовувати вже існуючу інформацію та методи оцінки. У та­кий спосіб можна скоротити обсяг непотрібних даних шляхом відбору та розумного компонування існуючої інформації, а керів­ники мають навчитися використовувати ті чи інші методи оцінки та застосовувати різні стилі управління в різних умовах.

Підсумовуючи, можна констатувати:

1) особливу увагу в оцінці ефективності діяльності органу державної влади слід приділяти невизначеним завданням;

2) необхідно задавати чіткі діагностовані критерії оцінки досягнення мети.

Дослідження економічних функцій держави передбачає пізнання їх сутності, зокрема від зовнішнього її прояву у вигляді форм і структур регулювання до внутрішньої природи. Розгляд сутності ніколи не обмежується однією сферою, а розкривається в усій багатоманітності проявів інших.

Реалізація державою своїх цілей та функцій в інтересах державного, економічного, соціального, екологічного, культурного і національного розвитку спрямована на конкретизацію цілей, зав­дань, функцій і повноважень органів державної влади. Основні цілі та функції держави у сфері економіки визначені Конституцією України, що з метою їх виокремлення дозволяє віднести їх до економіко-конституційних.

Забезпечення економічної безпеки України згідно зі ст. 17 Конституції України належить до однієї з «найважливіших функцій держави, справи всього Українського народу». Поняття економічної безпеки України інтегрує в собі[92] : формування національних економічних інтересів України на базі та в контексті національних і загальновизнаних світовою спільнотою загальних цінностей, виявлення та прогнозування внутрішніх і зовнішніх загроз для національних економічних інтересів України, формування національних економічних цілей з урахуванням існуючих і ймовірних загроз та реалізації заходів з протидії ним, розробки стратегії з досягнення національних економічних цілей та її реалізації в країні та на міжнародній арені. З погляду економічної безпеки найбільшими загрозами для національної економічної безпеки є незбалансованість інтересів особи, соціальних груп, держави та суспільства, розрив між реалізацією конституційно визначених ознак України як демократичної соціальної правової держави та державно-су­спільною практикою, кризовий стан економіки, поглиблення соціальної диференціації, погіршення демографічної та екологічної ситуації, недостатність паливно-енерге­тичних ресурсів тощо.

Забезпечення економічної безпеки країни реалізується через державну економічну політику, яка є складовою Програми діяльності Кабінету Міністрів України та програми економічного та соціального розвитку. Останні набувають легітимності після схвалення Верховною Радою України (ст. 85, п. 11) та затвердження обласними і районними радами (ст. 143).

У діяльності органів державної влади можна виділити такі економіко-конституційні функції.

Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади:

· затверджує Державний бюджет України та вносить зміни до нього (ст. 85, п. 4);

· визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики (ст. 85, п. 5);

· затверджує загальнодержавні програми економічного розвитку (ст. 85, п. 6);

· схвалює Програми діяльності Кабінету Міністрів України (ст. 85, п. 11);

· затверджує перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, та визначення правових засад вилучення об’єктів права приватної власності (ст. 85, п. 36).

Виключно законами України визначаються (ст. 92): правовий режим власності (п. 7); правові засади і гарантії підприємництва, правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання (п. 8); засади зовнішньоекономічної діяльності, митної справи (п. 9). Також законами України встановлюються: Державний бюджет України і бюджетна система; система оподаткування, подат­ки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційних ринків; статус національної валюти; порядок утворення та погашення державою внутрішнього і зовнішнього боргів; порядок випуску і обігу державних цінних паперів, їх види та типи; порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний режим, відмінний від загального.

Кабінет Міністрів України :

· забезпечує економічну самостійність України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави (ст. 116, п. 1);

· забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики (ст. 116, п. 3);

· розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного розвитку (ст. 116, п. 4);

· забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону (ст. 116, п. 5);

· розробляє проект закону про Державний бюджет і забезпечує його виконання (ст. 116, п. 6);

· організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи (ст. 116, п. 8).

Місцеві державні адміністрації :

· виконують державні та регіональні програми економічного та соціального розвитку (ст. 119, п. 3);

· готують та виконують відповідні обласні і районні бюджети (ст. 119, п. 4).

Зазначені функції можна класифікувати на: установчо-правові (визначають правові засади ринкової економіки), прогностично-діяльнісні (розробка бюджетів і програм та їх реалізація) та господарсько-управлінські (управління державною власністю). Така класифікація може бути поширена і на місцеве самоврядування. До установчо-правових функцій слід віднести затвердження місцевих бюджетів та програм, а також встановлення місцевих подат­ків і зборів, до прогностично-діяльнісних — контроль виконання місцевих бюджетів, до господарсько-управлінських — управління майном, що є в комунальній власності.

Зміст, внутрішнє наповнення економіко-конституційних функ­цій органів державної влади перебуває під впливом і тиском докорінних змін[93] .

Перше. В Україні на практиці реалізується модель відкритої конкурентної економіки, що характеризується такими ознаками:

·сформовано економічну інфраструктуру держави, тобто гро­шову, фінансову, платіжну, податкову, банківську та інші системи;

·сформовано базові засади багатоукладної економіки: іде незворотний процес утвердження механізмів приватної власності, становлення та розширення приватного та корпоративного секторів економіки;

·утверджено ринковий механізм ціноутворення, здійснено не­простий перехід до світових цін та заходи щодо лібералізації господарських зв’язків, запроваджено ліберальний режим зовніш­ньої торгівлі, що забезпечило товарну насиченість ринку, подолання хронічної дефіцитності національної економіки;

·запроваджено земельну реформу;

·утверджено основи ринкової економіки, що забезпечено становленням фондового, товарного, грошового та валютного ринків, дворівневої банківської системи та поступовим опануванням ринку цінних паперів.

Ці зміни супроводжуються трансформацією соціальних відносин, зокрема у структурі суспільства.

Друге . Інтенсивно формується прошарок середнього класу — підприємців і власників майна та акцій, що приводить до реального їх впливу через політичну систему на управлінські процеси.

Реальне втілення отримали економічна свобода особи, можливість вільного вибору сфери діяльності. Разом із суттєвими змінами в економічній сфері трансформується суспільна психологія. Люди починають засвоювати вічні цінності громадянського суспільства. У першу чергу це стосується молоді, яка стає гарантом поширення реформ, курсу становлення соціально орієнтованої ринкової економіки.

Третє . Ствердження моделі відкритої ринкової економіки обумовило розробку і прийняття великої кількості законодавчих і нормативних актів, що стосуються функціонування органів влади в господарській сфері. Виникла необхідність унормування управління державною власністю, приватизації підприємництва, банкрутства, зовнішньоекономічної діяльності підприємств, підтримки зайнятості населення тощо.

Четверте . Значний вплив на зміст економіко-конституційних функцій здійснює розширення економічних зв’язків з країнами далекого зарубіжжя та зміна характеру зв’язків з країнами СНД.

Зовнішньоекономічна діяльність України характеризується ба­гатовекторністю. Завдання інноваційного розвитку обумовлюють її спрямування в європейському напрямі. Важливою складовою стратегії економічного зростання є поглиблення зовнішньоекономічних стосунків з Росією.

Забезпечення інтегрування української економіки в структуру світового економічного простору, включення до міжнародної торговельної системи, стимулювання іноземних інвестицій та залучення їх у сферу приватизації, підвищення експортного потенціалу українських підприємств, підвищення їх конкурентоспроможності на світовому ринку тощо — це ті фактори, що докорінно змінили цілі та функції органів державної влади в зовнішньоекономічній діяльності.

П’яте . Зміна змісту функцій органів державної влади актуалізує запровадження функціонального управління, що відповідає сутності ринкової економіки.

На відміну від галузевого управління, для якого притаманні вертикальні правовідносини, функціональне управління характеризується відносинами суб’єктів, організаційно не підпорядкованих один одному. Функціональне управління означає, що суб’єкт управління в рамках конкретної функції або їх сукупностей має право здійснювати нормативне, методичне керівництво, контроль, адміністративний примус або наділяється хоч би одним із зазначених повноважень.

Тим самим функціональне управління унормовує діяльнісний аспект суб’єкта господарювання, тобто «правила гри», а не сам суб’єкт.

Шосте . У державній владі питомої ваги набуває процес розмежування політичних і адміністративних функцій. Для органів актуальним є розмежування політичної та адміністративної компетенції.

Сьоме . Зміна спрямування регіональної політики на забезпечення істотного динамізму регіональному соціально-економічно­го розвитку шляхом ефективного залучення в господарський обіг ресурсного потенціалу регіонів обумовлює як оновлення змісту повноважень, так і відповідальність регіональних і місцевих органів влади за вирішення поточних проблем.

Розглянувши фактори, що докорінно вплинули на зміст економіко-конституційних функцій органів влади, необхідно наголосити, що всі функції, визначені для органів відповідних організаційно-правових статусів, органічно й діалектично взаємодіють. Актуальним для всієї державної влади та окремого органу є забезпечення їх взаємосприяння з метою досягнення необхідного результату.

Процес оновлення змісту функцій органів державної влади динамічний, його удосконалення обумовлюється соціально-еко­номічним станом держави. Подальше суттєве значення для транс­формування економіко-правових функцій матиме інтеграція України у світовий простір, запровадження теорії нового інституціонального напряму дослідження економічних процесів — інституціональної економіки[94] .

Історичне формування економічних процесів, адекватні йому зміни інституційних структур та посилення впливу останніх — одні з основних постулатів інституціональної школи, серед яких немало видатних економістів — лауреатів Нобелівської премії. Вони підтверджують, що влада завжди присутня в економіці та впливає на економічні процеси, зокрема на ціноутворення. Наприкінці XX ст. виникли нові явища, що значно посилили цей процес.

По-перше . Внаслідок економічних збитків природні багатства переходять в економічну категорію. Їхня наявність поповнює сферу економічних благ, але не як товар — вони не мають ринкової ціни[95] . При цьому масове виробництво може завдати природ­ним ресурсам такої шкоди, що її обсяг перебільшить можливості природи із самоочищення. Внаслідок цього витрати виробника не збігаються із суспільними витратами, а суспільна користь — з індивідуальною користю продукту виробництва.

Оскільки природні блага не мають вартості, то їх інтегрування з ринковою економікою має втілювати політичний механізм. Цінова система має бути адаптована до потреб захисту довкілля. Для цього держава має правильно визначити економічні пріоритети та оптимально розподілити витрати як по регіонах, так і з урахуванням факторів, що завдають економічної шкоди. Це вже суто політичне питання.

На сучасному етапі розвитку цивілізації державна влада шляхом регулювання механізму ціноутворення має стимулювати використання екологічно зберігаючих матеріалів, раціональної переробки відходів, розвиток екологічно чистих виробничих техно­логій. Актуальним є саме профілактика, а не ліквідація наслідків заподіяної шкоди. У такому аспекті екологічна рівновага постає складовою загальної рівноваги, що визначає добробут населення. Підтримка та забезпечення загальної рівноваги мають бути забезпечені державним регулюванням.

По-друге . Суспільні та економічні зміни висувають на перший план функцію держави з організації економіки.

Залучення суспільних та природних благ, урахування пріоритетів міжнародної діяльності та зовнішніх впливів, у тому числі, а може й у першу чергу негативних, потребує активізації економічних функцій держави. Діяльність демократичної держави в цьому аспекті спрямована на розширення суспільних благ. Їх розподіл, так само як і рішення, що прийматимуться в галузі природних благ, регулюватимуться в основному політично. Споживач робитиме вибір тієї політичної сили, яка краще за інші реалізуватиме його суспільні інтереси. Економічна наука при цьому перебуватиме під впливом не тільки екології, а й соціології
та політології. Тим самим вона набуватиме міждисциплінарного характеру.

Економічна політика, що адаптуватиметься до нових умов, відмовлятиметься від засад конформізму щодо ринку. Держава вживатиме крім опосередкованих інструментів регулювання і прямі важелі, зокрема державну політику цін. Це пояснюється тим, що будь-яке втручання в економіку відбивається на процесі ціноутворення.

Можна передбачити, що з метою зменшення впливу міжнарод­ної конкуренції та формування цінової рівноваги між вітчизняною та імпортною продукцією провідне місце займе митна політика. Для захисту вітчизняної промисловості та сільського господарства державна влада запроваджуватиме весь адміністративний арсенал протекціонізму.

По-третє . Світова економіка перебуває під впливом перетворення з олігополюсної (де володарює невелика кількість потужних капіталістичних країн) у поліцентричну (з великою кількістю економічних центрів) та суттєвого посилення ваги США. При цьому проблеми країн, що розвиваються, а також країн колишнього СРСР можуть значно посилити структурну кризу світової економіки. Якщо в цих країнах шляхом індустріалізації не будуть створені відповідні умови праці і проживання, то може актуалізується проблема міграції.

По-четверте . Через зростаючу роль держави в ринковій економіці державне ринкове регулювання обумовлюватиме створення відповідних органів. Водночас посилюватиметься процес укрупнення підприємств, створюватимуться потужні профспілки з розгалуженою мережею своїх організацій. Унаслідок цього ускладняться процеси встановлення соціального партнерства, прийняття рішень, що потребуватиме збільшення управлінського персоналу.

Поширення відомчих інструкцій на економічні акти, різні нормативні акти, що встановлюватимуть умови господарювання, ділові зв’язки між державним і недержавним економічними секторами можуть стати сприятливим підґрунтям для розгалуженої системи нелегальних економічних операцій. Виникне деяка нова економічна влада, друга паралельна економіка, характерною ознакою якої буде організований характер взаємозв’язку між нелегальними економічними актами і ціновим механізмом, відбудеться взаємопроникнення та зрощування легальної та нелегальної влади.

Викладене вище ще і ще раз підкреслює, що економічна рівновага, рівновага в суспільстві з метою досягнення суспільного добробуту досягається певною економічною політикою. Зв’язок між державною владою і економікою органічний для будь-якої держави, тому що будь-який ринковий механізм обслуговує дану структуру влади.

Участь уряду в підвищенні рівня суспільного добробуту полягає в наданні суспільних благ, у забезпеченні сприятливого середо­вища для економічної активності, в дотриманні законів і підтрим­ці правопорядку.

Актуальним є врахування міжнародних зв’язків та регіональної інтеграції. Однією з вагомих моделей інтеграції є Європейський Союз. Він гарантує вільний потік благ і послуг, роботи і капіталу між країнами — учасницями ЄС. У той же час Статут ЄС та обов’язкові положення визначають перелік тих суспільних цінностей, які не можуть бути безкарно порушені. Інші директиви зобов’язують адаптувати податкові системи, стандарти, контроль за якістю, виробничі системи тощо до умов ЄС. За таким порядком жоден з учасників не отримуватиме переваг відносно інших без порушення норм поведінки.

В умовах ринкової економіки ринок не є єдиним інструментом організації економічних процесів. Роль державного регулювання актуальна не тільки в перехідний період, а й у подальшому розвитку демократичної правової держави, громадянського суспільства.

Ефективне виконання державним апаратом економічних функ­цій безпосередньо пов’язане з витратами на його утримання. Ця проблема актуальна не тільки з погляду скорочення витрат, а й з боку підвищення результативності діяльності державних службовців, залучення висококваліфікованих фахівців, забезпечення конкурентоспроможності державної служби на ринку праці.

Змістовими домінантами у витратах на утримання державного апарату є організація оплати відповідальної праці державних службовців і організація стимулювання їх якісної, професійної, сумлінної праці. Перша з них знаходиться у площині норм державно-службових відносин, до яких належать прийом на службу, просування по ній, навчання державних службовців тощо. Тобто це ті інститути державної служби, що забезпечують професіоналізм як державного апарату, так і самих державних службовців. Друга потребує запровадження цільових програмних методів діяль­ності органів державної влади.

Ключовим питанням, що виникає під час розгляду цих проблем, є забезпечення об’єктивності, неупередженості при оцінці складності та якості праці державних службовців.

Як свідчить світовий досвід, існує багато експертних систем, що дозволяють максимально об’єктивно оцінити ефективність діяльності органу управління та його працівників. Однак їх застосування для практики потребує правового унормування. Необхідно зауважити, що результати діяльності складових державного апарату складні з погляду визначення критерію діагностич­ності, а також — з погляду аналітичної формалізації.

З 1993 р., року прийняття Закону України «Про державну службу», нормативними актами Кабінету Міністрів України унормовані правила та порядки формування, здійснення та припинення державно-службових відносин у сфері державної служби. Із запровадженням адміністративної реформи, з актуалізацією принципів правової, демократичної держави та громадянського суспільства, із значним підвищенням вимог до професійної діяльності державних службовців вплив оцінки діяль­ності державного службовця на всі аспекти державно-служ­бових відносин, і в першу чергу на систему оплати праці, має якісно змінитися.

Система оплати праці характеризується такими особливостями та рисами:

· заробітна плата складається з посадового окладу, премій, доплати за ранг, надбавки за вислугу років на державній службі та інших надбавок (посадові оклади встановлюються залежно від складності та рівня відповідальності виконуваних службових обов’язків; доплата за ранг — відповідно до присвоєного рангу; надбавка за вислугу років — у відсотках до посадового окладу з урахуванням доплати за ранг та вислугу років);

· заробітна плата обумовлюється категорією посади, яку обіймає державний службовець, і як наслідок — низька значущість кваліфікації працівника;

· певний ступінь невизначеності в оплаті праці, насамперед невизначеність критеріїв оцінки її результативності та ефективності, що впливає на визначення надбавок (за високі досягнення у праці і виконання особливо важливої роботи тощо) особисто керівником органу;

· недостатня матеріальна зацікавленість в ефективній і результативній праці та недостатня матеріальна відповідальність за неналежне і несвоєчасне виконання посадових обов’язків;

· неконкретність та недіагностичність посадових функціональ­них інструкцій і, як наслідок, дисбаланс у правах, необхідних і достатніх для успішного їх виконання тощо.

Основними причинами цих проблем можна назвати існуючий підхід до автоматичного режиму виконання функцій державного апарату без урахування скорочення та реорганізації органів державної влади, а також фактично формальне ставлення до кваліфікаційних і особистісних якостей людини, яка залучена до держав­ної служби. Існуюча теорія раціональної бюрократії певним чином спростовує такий підхід, але навіть збагачена сучасними концептуальними положеннями щодо управління персоналом во­на не відходить від догматичних уявлень стосовно форм і методів організації адміністративно-управлінської діяльності. І якщо менеджмент уже давно використовує нові форми, зокрема незалежної оцінки персоналу (наприклад: тестування, складання кваліфікаційних іспитів тощо), то в галузі державного управління вони ще тільки зароджуються.

Для державних служб англосаксонської та континентальної моделей характерно застосування так званої merrit based system — системи добору та просування по службі на підставі особистих професійних досягнень. Економічна складова цієї системи полягає у фінансовому забезпеченні та стимулюванні праці державних службовців, а також у визначенні та наданні певних матеріальних привілеїв.

Чітко заформалізована вітчизняна система оплати праці відповідно до штатного розпису, оклад, визначений категорією посади, та унормовані надбавки за ранг, стаж державної служби в умовах постійного скорочення фінансування персоналу органів державної влади роблять нереальним залучення фахівців високого гатунку до державної служби.

Становлення та розвиток ринкової економіки стверджують необхідність перегляду доктрини протиставлення адміністративних і громадянсько-правових відносин. Більше того, практика організації виконання функцій управління, у тому числі й економікою, в умовах переходу до ринкових методів без погодження запроваджує нові підходи, які визначають комерціалізацію управлінської діяльності державного апарату.

Актуальним питанням стає економія витрат на утримання державного апарату. Вона може бути досягнута шляхом реструктуризації всіх витрат. Проведення адміністративної реформи надає можливість правомірної адаптації державного апарату до ринкових умов. Згідно з теорією Ф. фон Хаека доцільно виявити нові позитивні, адекватні умовам аспекти, що певним чином з’явилися спонтанно. Їх унормувати, може й законодавчим шляхом, краще, ніж вигадувати систему контролю за можливими протизаконними діями. Тим більше, що ринкова економіка однак створить ринок праці, на який орієнтуватимуться державні службовці.

У багатьох розвинутих країнах застосовується контрактний механізм прийому на державну службу. Його зміст полягає в зміні характеру адміністративного призначення на посаду для вирішення певних проблемних питань, що виникли перед органом влади, або виконання певних функцій, що потребують високої кваліфікації.

Контрактна форма призначення на посаду в органах державної влади сприятиме підвищенню професіоналізму в діяльності самого органу, тим самим — ефективності витрат на утримання.

Сьогодні фактично визначено, що контрактні відносини не мають права на існування в органах державної влади. Ст. 33 та 34 Закону України «Про державну службу» надається право встанов­лювати надбавки, доплати, винагороди тощо. Їх встановлення обґрунтовується виконанням посадових обов’язків або особливо важливих доручень. Вони не передбачають отримання кінцевого результату діяльності.

Застосування контрактної форми наймання на посади державної служби вимагатиме суттєвого перегляду законодавчих і нормативних документів щодо встановлення державно-правових відносин та їх реалізації. Насамперед зміниться характер відносин між державою та державним службовцем. Державний службовець виступатиме як рівна сторона в правовідносинах, рівність — одна з найбільш суттєвих ознак договірних відносин. Уведення договірних відносин надасть можливість висунення певних умов і вимог до обох сторін.

Принципова модель контрактної системи наймання державного службовця являє собою сукупність правил, що регулюють усі питання проходження державної служби — від вступу до звільнення.

Загальним для всіх реформ, реорганізацій та удосконалення управління є скорочення витрат на утримання державного апарату (як правило, воно становить 25—30 %). Відомі такі «апаратні засоби» щодо збільшення штатів: створення надуманих ділянок роботи; збільшення кількості керівників із зменшенням підлеглих; створення або приховування (з метою їх ліквідації при скороченні) вакантних посад тощо. Певним регулятором чисельності органу є скорочення фінансування оплати праці з наданням права керівникові визначати штатну чисельність. Але всі ці заходи є механістичними і не мають під собою міцного підґрунтя.

Скорочення витрат на утримання органів державної влади не є самоціллю, метою підвищення результативності та ефективності державної служби за схемою: цілі — витрати — результати.

Запровадження контрактної форми прийняття на державну службу, можна сказати, є певним чином «м’яким» еволюційним шляхом. Більш кардинальним уявляється запровадження програм­но-цільового методу фінансування діяльності органу виконавчої влади. Треба підкреслити, саме — діяльності.

Зважаючи на те, що органи державної влади мають різний обсяг унормованої (рутинної) роботи, визначення нормативів на фінансування діяльності вимагає великої підготовчої роботи.
У той же час для органів, в яких значна частка діяльності є інноваційною, такі норми встановити взагалі проблематично.

Головними критеріями під час визначення обсягів фінансування органу має бути відповідність і достатність його структури цілям діяльності. Це передбачає не тільки раціональний розподіл цілей, підцілей, функцій, повноважень і відповідальності, а й інтенсифікацію праці. Програмно-цільовий метод і контрактна си-
стема сприятимуть створенню організаційно-правових умов для реального вирішення проблеми ефективності використання бюджетних коштів на утримання органів державної влади.

Встановлюючи рівень оплати праці залежно від її значущості, складності, відповідальності за наслідки, інтенсивності тощо, можна зацікавити державних службовців у проведенні реформи оплати праці, тому що вони є не тільки об’єктом реформування, а і його суб’єктом.

У зв’язку з актуальністю створення та запровадження merrit based system як заходу адміністративної реформи виникне проблема перегляду відносин «державний службовець — орган державної влади» з новою якістю як рівноправних, норм і правил встановлення та припинення державно-службових відносин, проведення атестації державних службовців, значно підвищиться попит на якісну та ефективну діяльність системи навчання державних службовців тощо. Запровадження merrit based system вимагатиме удосконалення функціонального управління всією державною службою.

Розгляд економічних аспектів державної служби актуалізує реформування її правових, організаційних, цільових, статусних, функціональних засад.

У розвинутих суспільних системах елементом соціальної структури є інститути громадянського суспільства. Громадянським суспільством вважається, як правило, соціально неоднорідне (стратифіковане) суспільство, що є відносно незалеж­ним від держави. Разом із тим, громадянське суспільство — це спільність вільних і рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником та брати активну і всебічну участь у політичному житті.

Основними рисами громадянського суспільства, зокрема, є: визнання людини, її інтересів, прав і свобод головною соціальною цінністю суспільства; рівноправність і захищеність усіх форм власності; економічна свобода громадян та їх об’єднань у виборі форм і здійсненні підприємницької діяльності; свобода і добровільність праці на основі вільного вибору форм і видів трудової
діяльності; надійна й ефективна система соціального захисту людини; політична та ідеологічна свобода, наявність демократичних інститутів, які забезпечують кожній людині можливість впливати на формування та здійснення державної політики тощо.

Вони відбивають потребу населення у самоорганізації, саморегулюванні суспільних зв’язків і відносин. Підкреслюючи соціальну сутність інститутів громадянського суспільства, філософ М. Мамардашвілі зазначав, що це — інститути, які існують незалежно від держави, якими вона свідомо вирішила не керувати. Тому зв’язок держави, а отже, і державної служби з інститутами громадянського суспільства має опосередкований характер. Держава зобов’язана створювати нормативно-правову базу функціонування інститутів громадянського суспільства і через державну службу контролювати виконання законодавства всіма інститутами. У свою чергу, інститути громадянського суспільства покликані виконувати функцію соціального контролю за діяльністю держави та її органів. Така взаємодія держави і інститутів громадянського суспільства забезпечує демократичний характер побудови і функціонування суспільного організму.

У реальному житті люди, групи людей, які займають різне становище у суспільстві й беруть неоднакову участь в економічній, політичній, духовній сферах життєдіяльності, вступають між собою у різноманітні стосунки. Щоб забезпечити сталість соціальних відносин, суспільство виробило своєрідну систему, яка узгоджує взаємодію його елементів. У цій системі особливо важливу роль виконують соціальні інститути — досить стійкі форми організації та регулювання спільної діяльності людей.

Соціальний інститут створює можливість членам суспільства задовольняти різні потреби, регулює дії людей у межах соціальних відносин, тобто забезпечує виконання бажаних дій і здійснює репресії щодо небажаних дій, забезпечує сталість суспільного життя, інтегрує наміри, дії, відносини індивідів, забезпечує внутрішню згуртованість спільноти. У сучасному суспільстві кожна людина належить до безлічі різних інститутів.

Соціальний інститут — це форма закріплення і спосіб здійснення спеціалізованої діяльності, яка забезпечує стабільне функціонування суспільних відносин.

Соціальні інститути класифікують на основі змісту, функцій, які вони виконують, — економічні, політичні, виховні, культурні, релігійні, а також соціальні інститути у вузькому значенні цього слова. Соціальні інститути виконують у суспільстві функції соціального управління й соціального контролю. За допомогою них підтримується соціальний порядок або певна рівновага в процесі суспільного життя. Стабільність у суспільстві залежить від задоволення потреб у межах, визначених системою соціальних інститутів.

Як соціальний інститут державна служба являє собою історично стійку форму організації спільної діяльності осіб, що перебувають на службі держави.

У спеціальній літературі служба розглядається як суспільно-корисна діяльність щодо здійснення управління, його забезпечення, обслуговування людей.

Державна служба тісно пов’язана з усіма іншими інститутами суспільства. Вона тільки тоді виконує соціальну функцію, коли будується на правовій основі, є по суті не тільки соціальним, а й державно-правовим інститутом, що надає їй особливого правового характеру.

Виступаючи елементом суспільної структури, державна служба має ряд особливостей, властивих їй як соціальному інституту[96] .

По-перше , вона являє собою тільки властиву їй сферу професійної діяльності. Усім своїм змістом, формами і методами ця діяльність спрямована на забезпечення виконання повноважень державних органів.

По-друге , як сполучна ланка між державою і громадянином державна служба покликана захищати права та інтереси громадян. Конституція України у ст. 3 проголошує, що «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяль­ності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяль­ність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Із змісту цієї статті випливає, що державна служба в Україні повинна бути зосереджена на втіленні і захисті інтересів особи. Це конституційне положення є визначальним стрижнем у діяльності державних службовців, незалежно від службового статусу.

По-третє , державна служба як суспільне явище є чимось більшим, ніж діяльність державних службовців і органів управління. Це і своєрідна форма відображення суспільних зв’язків і відносин, показник міри гуманності, людяності існуючих у су-
спільстві порядків.

По-четверте , державна служба не просто відбиває суспільні зв’язки і відносини. Вона має соціальну орієнтацію, спрямовану на наближення конституційного ідеалу правової, демократичної держави до об’єктивної реальності.

По-п’яте , державна служба не тільки правова, а й етична си-
стема. Формуючи правосвідомість громадян, вона, разом із тим, виступає носієм належної моралі, моральних цінностей, орієнтує державних службовців і громадян на дотримання моральних норм, правил людського співжиття.

Як соціальний інститут державна служба має свою об’єктивну історію. Вона свідчить про причетність її представників до славних діянь нашого народу. На жаль, протягом сторіч громадська думка недооцінювала роль чиновників, тоді як чиновництво покликано бути своєрідним двигуном суспільного прогресу. Усе викладене вище демонструє інституціональний характер державної служби.

Слід зазначити, що державна служба являє собою професійну сферу діяльності державних службовців як особливої соціальної групи суспільства. Вона є одним з найважливіших соціальних інститутів, має ряд властивостей, що дозволяють їй бути стрижнем забезпечення повноважень органів державної влади.

Соціальна природа, значення і призначення державної служби зумовлюють і відповідний характер її функціонування.

У демократичному суспільстві, в умовах правової, соціальної держави функціонування державної служби за своїм характером являє собою процес служіння народу і державі. Важливо тільки, щоб сама політична система, передусім в особі держави, мала справ­ді народний характер, жила інтересами і сподіваннями народу.

У нових історичних умовах докорінно змінюється уявлення про силу держави. Вона полягає у справді демократичних порядках. Держава сильна тоді, коли виражає інтереси народу, принаймні, його більшості, коли здійснюється координація діяльності державних органів з інститутами громадянського суспільства. Завдяки такій координації створюється формальна та неформальна система створення і здійснення політики держави.

У свою чергу, державна служба, поєднуючи зусилля соціуму і держави, сприяє її процвітанню, зміцненню міжнародних і внутрішніх позицій. Процвітаюча держава — це завжди джерело патріотизму, гордості за свою вітчизну, її державні символи, такі як гімн, герб, прапор.

Існуючі в суспільстві протиріччя можуть призвести до протистояння частини народу і державних структур, що і спостеріга-
ється в сучасній Україні. Значна частина населення незадоволена соціальною ціною здійснюваних у країні економічних і політичних реформ. У цих умовах державна служба виявилася в кризовому стані. Криза призвела до значної деформації соціального характеру її функціонування, до знецінення діяльності державних службовців в очах значної частини народу.

Соціальний характер функціонування державної служби виявляється у таких функціях[97] .

Функція соціальної організації . Поняття «організація» вжива-
ється у трьох значеннях:

1) внутрішня упорядкованість, узгодженість взаємодії більш-менш диференційованих та автономних частин цілого, що обумовлене його побудовою;

2) сукупність процесів або дій, які ведуть до утворення і вдосконалення взаємозв’язків між частинами цілого;

3) поєднання людей, які сумісно реалізують деяку програму або мету та діють на основі певних процедур і правил.

Державна служба має бути зразком організації і справляти керуючий вплив на інші інститути суспільства.

Для правової, демократичної, соціальної держави це обумовлює чітке правове врегулювання цільового функціонування державної служби, високий рівень професіоналізму і культури державних службовців, результативну та ефективну діяльність органів державної влади, застосування сучасних інформаційних технологій та адаптації передового досвіду управління і державної служби.

Державна служба являє собою складову соціальної системи, що виконує важливу функцію соціальної комунікації . Органи державної влади є місцем, де відбувається безпосередній контакт держави і громадянина, налагоджується їх взаємодія. При цьому вивчається громадська думка, ставлення громадян до різних державних актів. Державною службою реалізується політика держави, враховуються місцеві, регіональні особливості в процесі її проведення. Тому державна служба, виступаючи як інформаційно-кому­нікаційна система, являє собою розгалужену мережу ліній комунікацій і баз даних, що забезпечують рух інформації, надходження її в усі структури, підрозділи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Для цього державна служба використовує сучасні інформаційні технології, утворює і використовує спеціалізовані банки даних, систему інформаційно-аналітичних служб, взаємодіє з різними засобами масової інформації.

Державна служба здійснює також функцію соціальної інформації . Державний апарат є носієм інформації. Внаслідок цього в системі державної служби виникають зв’язки і відносини з приводу володіння інформацією та її використання.

Велике практичне значення для функціонування державної служби має функція регулювання . Вона випливає з самого стану державної служби як сполучної ланки між державою і соціумом. Раніше вже йшлося про регулюючу роль державної служби в організації взаємодії між інститутами держави та інститутами громадянського суспільства. Від імені держави вона регулює відносини у сфері праці, власності, житла тощо.

Державна служба виконує дуже важливу для країни виховну функцію . Вона затверджує у свідомості громадян країни мир і злагоду, добро і справедливість, любов до Вітчизни, повагу до пам’яті предків і демократичних основ української державності, до гуманістичних цінностей суспільства всіма доступними їй формами і методами.

Дуже важливою в соціальному плані є функція контролю . Правильно здійснюваний контроль дає змогу забезпечити дотримання конституційних положень і правових норм усіма органами державної влади, суспільними інститутами і громадянами. У межах державної служби пріоритетним постає управлінський контроль. Він дозволяє відстежувати ситуацію, що складається, коригувати прийняття рішення, оптимізувати управлінську діяльність. Потрібно встановити і соціальний контроль за діяльністю органів державної влади з боку інститутів громадянського суспільства і громадян. Поки що такий контроль є слабким місцем функціонування існуючої в Україні системи державного управління. Тому і мають бути вироблені відповідні механізми здійснення соціального контролю.

Отже, соціальний зміст державної служби віддзеркалюється через забезпечення прав і свобод громадян, їх суспільний добробут, задоволення законних вимог, збереження громадянської гідності.

Соціальна сутність функціонування державної служби значною мірою визначається: політичними, професійними та особистісними якостями державних службовців[98] ; демократичними процедурами управлінської діяльності державних службовців[99] .

Завершуючи характеристику державної служби як соціального інституту, потрібно особливо підкреслити її чутливе реагування на у зміни суспільстві. Процес демократизації суспільного життя, що спостерігається в країнах Заходу і що відбувається в цей час
в Україні, зрозуміло, позначається і на державній службі. Вона все більшою мірою перетворюється в систему задоволення запитів населення, надання різноманітних адміністративних послуг своїм клієнтам. Тим самим долається відчуження громадян від державного апарату, створюється обстановка соціального партнерства, що сприяє стабілізації суспільства, розвитку його на справді демократичній основі.

Аналіз державної служби як соціального інституту свідчить про соціальну обумовленість виникнення і розвитку цього феномена суспільних відносин, залежності соціальної природи держав­ної служби від політичного устрою суспільства, типу держави, складу державних службовців з властивими їм якостями, її всебіч­ного зв’язку з іншими соціальними інститутами.

Виконуючи роль сполучної ланки між державою і громадянським суспільством, державна служба на демократичному етапі розвитку суспільної системи служить інтересам громадян, є важливим чинником здійснення соціальних, економічних і політичних перетворень.

У науковій літературі найчастіше державну службу класифікують як публічну службу і поділяють на два види (рис. 7.1):

державну службу;

муніципальну службу (для України — служба в органах місцевого самоврядування).

Багато теоретичних понять, характеристики, що властиві для державної служби, у цілому властиві і для муніципальної.

Державна служба і служба в органах місцевого самоврядування поєднують суб’єктів державно-службових відносин тим, що вони функціонують на професійній основі і виконують завдання цих органів, що входять до структури механізму держави.

Рис. 7.1. Публічна служба та її види

Відповідно до компетенції унормування процедури при-
значення на державну службу та звільнення з неї здійснюєть-
ся також актами Президента України та Кабінету Міністрів України.

У свою чергу, державна служба залежно від гілок влади поділяється на такі види:

·в апараті єдиного органу законодавчої влади;

·в органах виконавчої влади;

·у судових органах і органах прокуратури.

Кожний вид державної служби має своє правове оформлення, характеризується особливими ознаками і спеціальним правовим статусом.

Державна служба також класифікується як цивільна і мілітаризована. Цивільна служба , у свою чергу, поділяється на два види: цивільна загальна служба — здійснення загальних, стандартних функцій, що характерні для всякого виду державної служби, яка не відрізняється галузевою специфікою; цивільна спеціальна служба — її реалізація встановлюється особливими правовими актами, за якими державні службовці обіймають певні посади в державних органах конкретної, спеціальної компетенції, що відображається на практичній діяльності персоналу (наприклад, суддівська, залізнична, нотаріальна, дипломатична служба та ін.). Для мілітаризованої служби є характерними захист життя і здоров’я людей, забезпечення безпеки громадян, порядку управління, основних прав громадян.

Окремим органам державної виконавчої влади та органам місцевого самоврядування України притаманні певні структурні особливості державної служби.

Щоб зрозуміти особливості різних видів державної служби, необхідно розглянути сутність, роль, структури, організацію, завдання, права, обов’язки, відповідальність кожного такого органу виконавчої влади, проходження служби, статус та соціальний і правовий захист її працівників, і в першу чергу в таких органах державної влади України:

·військова служба;

·органи прокуратури;

·апарат судів;

·служба безпеки;

·органи внутрішніх справ (міліції);

·органи податкової служби;

·органи митного контролю;

·дипломатична служба.

Розглянемо кілька видів державної служби.

1. Відповідно до чинного законодавства до системи органів державної податкової служби належать: Державна податкова адміністрація України, державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах (далі — органи державної податкової служби).

У складі органів державної податкової служби є відповідні спеціальні підрозділи з боротьби з податковими правопорушеннями (далі — податкова міліція).

Державна податкова адміністрація України залежно від кількості платників податків та інших місцевих умов може утворювати міжрайонні (на два і більше районів), об’єднані (на місто і район) державні податкові інспекції та в їх складі відповідні під­розділи податкової міліції.

У Державній податковій адміністрації України та державних податкових адміністраціях обласного рівня утворюються колегії. Чисельність і склад колегії Державної податкової адміністрації України затверджується Кабінетом Міністрів України, а колегій державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі — Державною податковою адміністрацією України.

Органи державної податкової служби України у своїй діяльності керуються Конституцією України, Законом України «Про державну податкову службу в Україні», іншими законами і нормативно-правовими актами органів державної влади, а також рішеннями Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з питань оподаткування, виданими у межах їх повноважень.

Відповідно до Закону України «Про державну податкову служ­бу в Україні» завданнями органів державної податкової служби є:

· здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов’язкових платежів), а також неподаткових доходів, установлених законодавством;

· внесення і встановлення порядку пропозицій щодо вдосконалення податкового законодавства;

· прийняття у випадках, передбачених законом, нормативно-правових актів, методичних рекомендацій з питань оподаткування;

· формування та ведення Державного реєстру фізичних осіб — платників податку та інших обов’язкових платежів та єдиного банку даних про платників податків — юридичних осіб;

· роз’яснення законодавства з питань оподаткування серед платників податків;

· запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законом до компетенції податкової міліції, їх розкриття, припинення розслідування та провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Крім перелічених функцій державні податкові інспекції районного рівня організовують у межах своїх повноважень роботу щодо забезпечення охорони державної таємниці в органах державної податкової служби, а також виконують інші функції, пов’язані із здійсненням відповідними підрозділами податкової міліції повноважень, передбачених ст. 21 Закону України «Про державну податкову службу в Україні»

Податкова міліція складається із спеціальних підрозділів з боротьби з податковими правопорушеннями, що діють у складі відповідних органів державної податкової служби, і здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, виконує опера­тивно-розшукову, кримінально-процесуальну та охоронну функції.

Завданнями податкової міліції є:

¨ запобігання злочинам та іншим правопорушенням у сфері оподаткування, їх розкриття, розслідування та провадження у справах про адміністративні правопорушення;

¨ розшук платників, які ухиляються від сплати податків, інших платежів;

¨ запобігання корупції в органах державної податкової служби та виявлення її фактів;

¨ забезпечення безпеки діяльності працівників органів державної податкової служби, захисту їх від протиправних посягань, пов’язаних із виконанням службових обов’язків.

2. Відповідно до Закону України «Про міліцію» міліція України — це державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправ­них посягань.

Основними завданнями міліції є:

-забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів;

-запобігання правопорушенням та їх припинення;

-охорона і забезпечення громадського порядку;

-виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили;

-забезпечення безпеки дорожнього руху;

-захист власності від злочинних посягань;

-виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень;

-участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні обов’язків, що покладені на них законом.

Діяльність міліції, як і будь-якого іншого державного органу виконавчої влади, будується на певних принципах: законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості, взаємодії з трудовими колективами, громадськими організаціями, населенням.

Діяльність міліції є гласною. Вона інформує органи влади і управління, трудові колективи, громадські організації, населення і засоби масової інформації про свою діяльність, стан громадського порядку та заходи щодо його зміцнення. Не підлягають розголошенню тільки відомості, що становлять державну або службову таємницю.

При виконанні службових обов’язків працівники міліції незалежні від впливу будь-яких партій і рухів. У підрозділах міліції не допускається діяльність політичних партій, рухів та інших громадських об’єднань, що мають політичну мету.

Правовою основою діяльності міліції є: Конституція України, Закон України «Про міліцію», інші законодавчі акти України, постанови Верховної Ради, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, акти Міністерства внутрішніх справ України, Загальна декларація прав людини, міжнародні правові норми, ратифіковані у встановленому порядку.

Міліція є єдиною системою органів, яка входить до структури Міністерства внутрішніх справ України, виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-проце­суальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції.

3. Державна митна служба України (Держмитслужба України) є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері митної справи. Її діяльність спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Держмитслужба України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, Положенням «Про Державну митну службу України», актами Президента та Кабінету Міністрів України.

Держмитслужба України узагальнює практику застосування законодавства, розробляє пропозиції про вдосконалення законодав-
ства та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президенто­ві України або Кабінету Міністрів України. У межах своїх повно­важень Держмитслужба України організовує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

Основними завданнями Держмитслужби України є:

· забезпечення реалізації державної політики у сфері митної справи;

· захист економічних інтересів України;

· контроль за додержанням законодавства України про митну справу;

· використання засобів митно-тарифного та позатарифного регулювання при переміщенні через митний кордон України товарів та інших предметів;

· удосконалення митного контролю, митного оформлення товарів та інших предметів, що переміщуються через митний кордон України;

· здійснення разом з Національним банком України комплексного контролю за валютними операціями;

· здійснення разом з іншими уповноваженими центральними органами виконавчої влади заходів щодо захисту інтересів споживачів товарів і додержання учасниками зовнішньоекономічних зв’язків державних інтересів на зовнішньому ринку;

· боротьба з контрабандою та порушеннями митних правил;

· розвиток міжнародного співробітництва у сфері митної справи.

З метою організаційного забезпечення своєї діяльності та відповідно до ст. 15 Закону України «Про державну службу» члени Кабінету Міністрів України, голови місцевих державних адміністрацій мають право самостійно добирати та приймати осіб на посади патронатної служби згідно зі штатним розписом і катего-
рією, що відповідає посаді.

Патронатна служба може складатися з помічника, радника, керівника прес-служби або інших посад, передбачених штатним розписом.

Патронатна служба членів Кабінету Міністрів України, голів місцевих державних адміністрацій утворюється в межах граничної чисельності апарату та його штатного розпису. Чисельність служби та її структура затверджується керівником.

Працівники патронатної служби підпорядковуються безпосередньо члену Кабінету Міністрів України, голові місцевої держав­ної адміністрації, при яких утворена служба. Працівники патронатної служби є державними службовцями.

Кабінет Міністрів України Постановою від 19 травня 1999 p. № 851 затвердив Порядок перебування на державній службі працівників патронатної служби членів Кабінету Міністрів України та голів місцевих державних адміністрацій. Цим Порядком визначено, що на посади патронатної служби членів Кабінету Міністрів України, голів місцевих державних адміністрацій прийма-
ються громадяни України, які мають необхідний досвід роботи в органах управління, відповідної галузі чи у сфері діяльності,
з урахуванням напряму роботи посадової особи, при якій утворена служба.

Прийняття на патронатну службу здійснюється без проведення конкурсу. З метою набуття працівниками патронатної служби практичного досвіду, перевірки їх професійного рівня і ділових якостей може встановлюватися стажування. Працівники, які досягли пенсійного віку, до стажування не залучаються.

Державні службовці патронатної служби можуть бути звільнені у разі зміни керівника або складу державного органу.
У цьому разі працівника можна не попереджати, але йому надаються пільги і компенсації, передбачені ст. 49-3 Кодексу законів про працю України. Інші питання проходження служби працівниками патронатної служби регулюються законодавством та нормативними актами про державну службу.

Служба в органах місцевого самоврядування — це професійна діяльність громадян України, що займають посади в органах місцевого самоврядування і їх апараті та спрямована на забезпечення завдань і функцій місцевого самоврядування, реалізацію повноважень цих органів.

Діяльність посадових осіб місцевого самоврядування регулюється муніципальним правом (закони України «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про службу в органах місцевого самоврядування»), що впорядковує такі суспільні відносини:

-пов’язані з діяльністю місцевого самоврядування і його органів з управління муніципальною власністю, муніципальним господарством, формуванням і виконанням місцевого бюджету;

-пов’язані з управлінською, контрольною діяльністю в соціально-економічній сфері місцевого життя суспільства;

-що виникають у процесі здійснення делегованих повноважень з боку державної влади органами місцевого самоврядування;

-що виникають у процесі формування органів місцевого самоврядування;

-пов’язані з реалізацією органами місцевого самоврядування конституційного права на судовий захист у зв’язку з неправомірними діями органом державної влади і т. ін.

По даному поняттю можна визначити характерні риси посадової особи місцевого самоврядування:

¨ здійснює управлінську і консультативну діяльність в органах місцевого самоврядування;

¨ одержує заробітну плату за свою діяльність за рахунок місцевого бюджету.

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» так визначає поняття «посадова особа місцевого самоврядування»: особа, що працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження в здійсненні організаційно-розпо­рядницьких і консультативно-дорадчих функцій і одержує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.

Посада в органах місцевого самоврядування — це передбачена законодавством України, статутом відповідної територіальної громади та визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця органів місцевого самоврядування та їх апарату з установленими повноваженнями щодо виконання завдань і функцій місцевого самоврядування та відповідальністю за здійснення цих повноважень.

Посади в органах місцевого самоврядування поділяються на:

· виборні посади, на які провадиться обрання територіальною громадою або відповідною радою;

· виборні посади, на які провадиться обрання відповідною радою за пропозицією сільського, селищного, міського голови;

· посади, призначення на які та звільнення з яких здійснюється сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради одноособове або за погодженням з відповідними органами виконавчої влади;

· інші посади, які заміщуються шляхом укладання трудового договору на конкурсній основі або за іншою процедурою, передбаченою законодавством України.

Правовий статус сільського, селищного, міського голови, голів районних, обласних та районних у містах рад, інших виборних посад визначається законами України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», а також іншими законами України.

Розглянемо особливості вирішення кадрових питань в органах місцевого самоврядування. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначає порядок зайняття певних посад в органах місцевого самоврядування: вибори населенням, вибори сесіями, одноособове призначення сільським, селищним, міським головою, головою районної, обласної ради.

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільський, селищний, міський голова обирається відповідною громадою. Закон України «Про вибори депутатів міс­цевих рад та сільських, селищних і міських голів» не встановлює граничного віку для депутатів та сільських, селищних і міських голів.

Депутатом сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради, сільським, селищним, міським головою може бути обраний громадянин України, який має право голосу і на день виборів досяг 18 років. Не можуть обиратися громадяни, які мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена або не знята в установленому законом порядку. Особа, яка дала згоду балотуватися кандидатом у депутати на посаду сільського, селищного, міського голови, повинна подати до окружної (територіальної) виборчої комісії заяву про свою згоду балотуватися, а також про зобов’язання припинити у разі обрання депутатом, сільським, селищним, міським головою трудову чи іншу діяльність, що є несумісною з його статусом.

Відповідно до ст. 55 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» голова районної, обласної, районної у місті
(у разі її створення) ради обирається радою з числа її депутатів
у межах строку повноважень ради таємним голосуванням.

Статтею 56 Закону передбачено, що районна рада, районна у місті (у разі її утворення) обирає заступника голови відповідної ради у межах строку її повноважень з числа депутатів шляхом таємного голосування. Заступник голови ради працює у раді на постійній основі. На нього поширюються вимоги щодо обмеження сумісності його діяльності з іншою роботою (діяльністю), встановлені Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» для голови ради.

Відповідно до ст. 50 цього Закону за пропозицією сільського, селищного, міського голови відповідною радою з числа її депутатів на строк повноважень ради обирається секретар сільської, селищної, міської ради та працює в раді на постійній основі.

Секретар сільської, селищної, міської ради не може суміщувати свою службову діяльність з іншою посадою, у тому числі на громадських засадах (крім викладацької, наукової та іншої творчої роботи у позаробочий час), займатися підприємницькою
діяльністю, одержувати від цього прибуток, якщо інше не перед­бачено законом.

Секретар сільської ради може за рішенням ради одночасно здійснювати повноваження секретаря виконавчого комітету відповідної ради.

Відповідно до ст. 42 (п. 10) і 54 (п. 3) Закону України «Про міс­цеве самоврядування в Україні» сільський, селищний, міський голова, голова районної у місті ради одноособово призначає на посади та звільняє з посад керівників відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради, підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності, відповідних територіальних громад.

Відповідно до ст. 55 (п. 6, абзац 9) голова районної, обласної, районної у місті ради призначає та звільняє керівників та інших працівників структурних підрозділів виконавчого апарату ради.

Радою затверджується персональний склад виконавчого комітету ради за пропозицією сільського, селищного, міського голови, голови районної у місті ради (ст. 51, п. 2.). Виконавчий комітет ради утворюється у складі відповідно сільського, селищного, міського голови, голови районної у місті ради, заступника (заступ­ників) сільського, селищного, міського голови з питань діяль-
ності ради, керуючого справами (секретаря) виконавчого комітету, а також керівників відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради, інших осіб. До складу виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради входить також за посадою секретар відповідної ради.

На осіб, які входять до складу виконавчого комітету ради і працюють у ньому на постійній основі, поширюються вимоги щодо обмеження сумісності їх діяльності з іншою роботою (діяль­ністю), встановлені цим Законом для сільського, селищного, місь­кого голови (ст. 51, п.7.).

Пунктом 5 ст. 47 передбачено, що постійні комісії попередньо розглядають кандидатури осіб, які пропонуються для обрання, затвердження, призначення або погодження відповідною радою, готують висновки з цих питань.

Прийняття на посади працівників органів місцевого самоврядування здійснюється шляхом конкурсного відбору.

Посада є першоелементом, «цеглинкою» органу державної влади, державної служби. Це поняття означає частину державної влади, делегованої тій особі, котра обіймає цю посаду.

Кожний державний службовець має вирішувати певні завдання, виконувати покладені на нього функції. У цьому розумінні службовець завжди перебуває на конкретній посаді в структурних підрозділах і органах державної адміністрації.

Державний службовець — це особа, котра заміщує посаду в установленому порядку; його вводять до штату службовців, він отримує відповідний ранг і статус. Статус державного службовця визначається щонайменше двома умовами: заміщення посади державного службовця, запровадженої державою чи органом державної влади, і отримання рангу. Посада зазвичай створюється на постійній основі, тобто для задоволення постійної потреби органу у виконанні певних функцій і вирішенні конкретних завдань. Важливою умовою є також спосіб заміщення посади, згідно з яким службовця вводять до штату органу і він отримує ранг. Отримання рангу є першим етапом у службовій кар’єрі державного службовця.

У Конституції України не наведено переліку посад, які станов­лять державну службу. Низка статей Конституції лише зазначає конкретні посади, що знаходяться всередині державного апарату на державному рівні. Визначення цих посад має вводитися в інших законодавчих і нормативних актах. Тому перш ніж розглядати питання про види посад, які запроваджуються на основі Конституції, доцільно визначити саме поняття «посада» й розкрити його зміст.

Посада характеризується такими ознаками:

· є частиною організаційної структури державного органу;

· охоплює частину компетенції державного органу, визначену в правових актах.

З організаційного погляду посада — це певна структурна одиниця органу державної влади. Щодо цього посада не залежить безпосередньо від державного службовця, тобто від конкретної особи, котра її обіймає. Посада також визначає коло завдань, які передаються одному державному службовцеві чи групі службовців, котрі перебувають на однотипних посадах у органах державної влади. Державний службовець не є «власником» тієї посади, яку він обіймає. Під час здійснення посадових функцій він має виконувати службові функції й вирішувати завдання, що містяться в законодавчих чи в інших нормативних актах.

Внутрішня структура державного органу — це система різних за характером, значенням і рівнем посад, уведених до затвердженого штату посад.

З правового погляду поняття «посада» вживається традиційно для визначення порядку встановлення статусу посади та його елементів. У такому тлумаченні посада є центральним поняттям державної служби. З утворенням державно-службових правовідносин виникають також посадові відносини між суб’єктами публічного управління та державним службовцем, установлюється правовий статус державного службовця. Посадові правовідносини є основним каналом, за допомогою якого службовець зобов’язується виконувати надані йому державою функції. Державно-службовими правовідносинами встановлюють також прин­ципи управління посадою.

Отже, правовий стан державного службовця визначається передусім двома поняттями: «посада в статутно-правовому значенні» й «посада в конкретно-функціональному значенні». У першому випадку посада є немовби передумовою оформлення правового статусу державного службовця. У другому випадку посада — це конкретизуюче поняття, що визначає завдання державного службовця, тобто цілі, завдання, функції та повноваження на конкретній посаді, передані йому на основі адміністративного акту (доручення, розпорядження, подання, чи в будь-який інший законний спосіб).

Термін «посада» має ще одне значення — у фінансовому відношенні. Штати органу державної влади мають бути враховані в державному бюджеті; створення і зміна переліку посад значною мірою впливає на формування бюджету як усієї держави, так і її суб’єктів.

Найважливішим аспектом теоретичного аналізу поняття «посада» є його статутно-правове розуміння, тобто посада являє собою конкретний перелік певних цілей, завдань, функцій і повноважень, для виконання яких необхідні спеціальна освіта, відпо­відні здібності і здатність особи до виконання посадових повноважень. Перелік конкретних посад наводиться в нормативних документах, де встановлюється заробітна плата особи, що обіймає ту чи іншу посаду, визначаються види й кількість подібних посад. При цьому поняття в статутно-правовому й функціональному значеннях можуть збігатися, якщо в органі державної влади є лише одна така посада (наприклад, глава адміністрації області, начальник фінансового управління).

З правового погляду посада в органах державної влади — це комплексне утворення, що складається з різних правових норм. Статус посади чи її організаційно-правовий стан характеризується наявністю двох аспектів: державно-службового та особистісного. Кожну посаду займає людина: тут простежується особистісний аспект проблеми, пов’язаний з професійною підготовкою особи, її освітою, компетентністю, моральними якостями, реалізацією особистих прав і свобод, посадовим окладом тощо. Через посади забезпечуються персоналізація управлінських функцій і більш точне визначення правового статусу службовця (права, обов’язки, обмеження, заборони, відповідальність), чіткий поділ праці в апараті, індивідуалізація відповідальності службовців.

Від того, наскільки всебічно, науково обґрунтовується й чітко характеризується кожна посада чи коло однотипних посад, значною мірою залежить якість управлінської роботи працівників на їхній посаді, а отже, й ефективність роботи всього державного апарату.

Отже, у законодавчих актах, нормативних актах органів державної влади доцільно встановлювати вимоги до посад державних службовців, що створює єдиний масштаб, який визначає кваліфікаційні вимоги до службовців, котрі заміщують однакові посади державних службовців.

Чітке визначення статусу посади, який характеризує службове місце й соціально-трудову роль службовця в органі, необхідне, по-перше, для встановлення обсягу службової дієздатності як суб’єк­та права, по-друге, для оптимізації загальної чисельності адміністративного персоналу, співвідношення працівників різних рангів, скорочення й спрощення (здешевлення) державного апарату.

Посада в органах державної влади — це запроваджена компетентним органом (законами чи іншими законодавчими актами)
в установленому порядку первинна структурна одиниця органу з відповідним правовим статусом, який визначає місце і роль працівника державного апарату у вирішенні завдань, що стоять перед цим органом, і висуває до цього працівника певні вимоги.

Отже, виокремлюються такі складові цього поняття:

·посада — це структурна одиниця органів державної влади;

·її запроваджено в установленому законодавством порядку;

·вона визначає коло обов’язків, яке відповідає повноваженням органу;

·вона має грошовий вміст і передбачає відповідальність за невиконання або неналежне виконання визначених обов’язків.

У сучасній практиці кожна посада утворюється в розпорядчому порядку. Її призначення, місце в службовій ієрархії, порядок заміщення визначаються правовими актами відповідних органів. Посада вводиться до штатного розпису, в Реєстр посад державних службовців.

Велике значення має Реєстр посад державних службовців. Власне він постає ключовою ланкою у створенні професійного складу державних службовців, що володіє новітніми науковими знаннями, є компетентним у галузі державного управління, має високий рівень професійної підготовки й досвід.

У Реєстрі посад уніфіковано найменування посад і структурних підрозділів.

Основними критеріями класифікації посад державних службовців є організаційно-правовий рівень органу, який приймає їх на роботу, обсяг і характер компетенції на конкретній посаді, роль і місце посади в структурі державного органу.

Доцільно при оновленні законодавства про державну службу визначити типи посад в органах державної влади та місцевого самоврядування. Такими типами посад за концепцією адміністративної реформи можуть бути:

·державні посади;

·патронатні посади;

·адміністративні посади;

·посади технічного та обслуговуючого персоналу (останні не належать до державної служби з причини відсутності владних, організіційно-розпорядчих і консультаційно-дорадчих повноважень).

Статтею 25 Закону України «Про державну службу» встановлено сім категорій посад державних службовців.

Оскільки структура органів влади не є незмінною, Законом передбачено, що віднесення існуючих посад державних службов­ців, не перелічених на цьому етапі, а також віднесення до відповідної категорії нових посад державних службовців проводиться Кабінетом Міністрів України.

При вирішенні питань щодо віднесення до відповідних категорій посад державних службовців працівників тих чи інших органів державної влади враховується організаційно-правовий рівень цих органів, який визначається законами України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів.

Розглядаючи ранги державних службовців та просування по службі, слід підкреслити, що ст. 27 Закону України «Про державну службу» визначає, що просування по службі державного служ­бовця здійснюється шляхом зайняття більш високої посади на конкурсній основі чи за іншою процедурою, встановленою законами України та Кабінетом Міністрів України, або шляхом присвоєння державному службовцю більш високого рангу.

Статтею 26 Закону України «Про державну службу» державним службовцям залежно від категорії, до якої вони віднесені, встановлені такі ранги: перша категорія — 3, 2 і 1 ранги; друга категорія — 5, 4 і 3 ранги; третя категорія — 7, 6 і 5 ранги; четверта категорія — 9, 8 і 7 ранги; п’ята категорія — 11, 10 і 9 ранги; шоста категорія — 13, 12 і 11 ранги; сьома категорія — 15, 14 і 13 ранги.

Відповідно до цього Закону, постанови Кабінету Міністрів України від 19 червня 1996 р. № 658 затверджено Положення про ранги державних службовців. Визначено, що ранги присвоюються в індивідуальному порядку відповідно до займаної посади, рів­ня професійної кваліфікації та результатів роботи. Особам, які вперше зараховані на державну службу, присвоюється, як правило, найнижчий ранг, передбачений для відповідних категорій посад.

Ранги, що відповідають посадам першої категорії, присвою-
ються Президентом України, другої категорії — Кабінетом Міністрів України. Пропозиції щодо присвоєння рангів, які відповідають посадам першої та другої категорій, вносить Головдержслуж­ба України за поданням відповідних державних органів.

У процесі формування державної служби й подальшого розвитку її системи актуалізується питання щодо її управління. Його можна розглядати у двох аспектах[100] :

· як організуючу діяльність, що має певний адміністративний зміст і особливий предмет і здійснюється у визначених організаційно-правових формах;

· як діяльність спеціально створених органів державної влади.

Управління державною службою здійснюється з метою проведення єдиної державної кадрової політики, створення гарантій функціонування органів державної влади відповідно до інтересів держави на базі визначених Конституцією й законами України принципів, забезпечення діяльності державних службовців у органах державної влади.

Управління державною службою характеризується такими ознаками:

¨ це — практична діяльність, пов’язана з визначенням основних напрямів розвитку та реального функціонування всіх елементів інституту державної служби;

¨ це — функція органів державної влади, яка виконується в певних організаційно-правових формах і реалізується спеціально створеними структурами;

¨ основною метою управління є забезпечення досягнення цілей, виконання завдань і функцій держави;

¨ управління ґрунтується на принципах законності, прозорості, підпорядкованості вищим органам державної влади і посадовим особам нижчих за організаційно-правовим статусом органів
і державних службовців, єдності основних вимог, що висуваються до державної служби, стабільності державної служби.

Закон України «Про державну службу» встановлює ієрархічну систему спеціальних органів, які координують роботу та вирішують завдання державної служби, визначені в законодавчих актах, і забезпечують ефективність державної служби.

До системи органів управління державною службою на-
лежать:

-Координаційна Рада з питань державної служби при Президентові України як його консультативно-дорадчий орган;

-Кабінет Міністрів України;

-Головне управління державної служби України;

-кадрова служба органу державної влади.

Основними завданнями Координаційної Ради є[101] :

· визначення шляхів, засобів і форм реалізації основних напрямів державної політики у сфері державної служби, об’єднання зусиль державних органів щодо підвищення їх ефективності;

· розгляд проектів реформування системи державної служби та підготовка пропозицій до плану заходів її запровадження, аналізу і можливого коригування дій;

· розгляд проектів законів та інших нормативно-правових актів з питань державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, кадрового забезпечення державної служби та держав­них підприємств, установ і організацій;

· аналіз взаємодії центральних і місцевих органів державної виконавчої влади щодо реалізації кадрової політики та з питань державної служби, підготовка пропозицій щодо підвищення ефек­тивності цієї роботи;

· розгляд питань та пропозицій щодо оптимізації та вдосконалення управління державною службою;

· аналіз стану та ефективності використання інтелектуального та управлінського потенціалу держави, розроблення заходів щодо стимулювання праці, посилення правових гарантій, матеріальної та моральної захищеності державних службовців, а також удосконалення адміністративної культури, підвищення відповідальності та запобігання проявам корупції серед державних службовців, посилення суспільної довіри до державної служби;

· аналіз стану та розгляд заходів з удосконалення системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців та керівників державних підприємств, установ і організацій, а також проведення наукових досліджень з питань державної служби;

· вивчення та розроблення пропозицій щодо запровадження вітчизняного та міжнародного досвіду з питань державного управ­ління, державної служби, кадрового менеджменту.

Для забезпечення проведення єдиної державної політики у сфері державної служби та функціонального управління державною службою в Україні створено центральний орган виконавчої влади — Головне управління державної служби України (Головдержслужба України).

У межах своїх повноважень цей орган організує виконання актів законодавства України та здійснює систематичний контроль за їх виконанням. Основними завданнями цього органу є:

¨ участь у формуванні та проведення разом із іншими держав­ними органами єдиної державної політики у сфері державної служби;

¨ забезпечення функціонального управління державною службою;

¨ прогнозування та планування потреби державних органів та їх апарату в кадрах;

¨ розроблення заходів щодо підвищення ефективності держав­ної служби, координація і контроль їх виконання;

¨ здійснення методичного керівництва проведенням конкурс­ного відбору, атестація державних службовців та заходів, спрямованих на запобігання проявам корупції серед державних службовців;

¨ організація підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців;

¨ координація роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади з керівниками державних підприємств, установ і організацій, пов’язаної з укладанням з ними контрактів, їх підготовкою, перепідготовкою та підвищенням кваліфікації;

¨ організація та координація заходів щодо проведення наукових досліджень з питань державної служби.

Орган державної влади формує склад і затверджує як свій структурний підрозділ кадрову службу та з питань державної служби, яка має таку компетенцію:

-забезпечує проведення конкурсів на заміщення вакантних посад державної служби, атестацій, проходження державними службовцями випробувань у разі заміщення державних посад державної служби;

-оформлює рішення державних органів, пов’язані з проходженням державними службовцями державної служби, веде особові справи державних службовців, вносить необхідні записи до трудових книжок державних службовців;

-консультує державних службовців з питань їхнього правового статусу, дотримання обмежень, пов’язаних із державною службою;

-аналізує рівень професійної підготовки державних службов­ців, організує перепідготовку (перекваліфікацію) та підвищення кваліфікації державних службовців.

Органи управління державною службою здебільшого виконують функції державної служби. Водночас, як уже зазначалося, функції державної служби — це, головним чином, вплив державної служби на розвиток держави і, як наслідок, забезпечення добробуту суспільства, якому й служить сама держава.

Практично кожний орган чи структурний підрозділ з управління державною службою виконує такі основні завдання:

· обґрунтування пропозицій щодо професійного розвитку персоналу органу;

· втілення на практиці положень законодавчих актів у сфері організації та функціонування державної служби;

· аналіз, дослідження та оцінка ефективності діяльності органу та персоналу;

· контроль за реалізацією державної кадрової політики;

· прогнозування й планування розвитку персоналу;

· організаційно-методичне керівництво та координація діяльності, пов’язаної з оцінкою результатів праці службовців, ефективністю та якістю надання послуг тощо;

· організація та координація навчання персоналу;

· розробка проектів штатів органів, вимог до посади, посадових інструкцій, методичних вказівок і рекомендацій щодо організації праці персоналу;

· організаційне та методичне керівництво проведення атестації державних службовців;

· ведення реєстрів державних службовців і створення на цій основі інформаційних систем банків персоналу для державної служби.

Безпосереднє управління державною службою здійснюють органи державної влади через створені ними кадрові служби, які підпорядковуються керівнику органу і функціонально та методич­но — Головному управлінню державної служби України.

Для здійснення державної кадрової політики потрібні організаційно-правові утворення, що забезпечують реальне досягнення цілей роботи з персоналом. Програмою кадрового забезпечення державної служби, затвердженою Указом Президента України від 10 листопада 1995 р. № 1035[102] , запроваджені регіональні та галузеві ради по роботі з кадрами. У перспективі саме вони мають готувати пропозиції щодо кандидатур для призначення на посади глав районних адміністрацій, їх заступників, керівників структур­них підрозділів адміністрації області.

Організаційне забезпечення державної кадрової політики неможливе без використання сучасних вітчизняних і зарубіжних методик, включаючи технології ідентифікації працівників за характером виконання посадових обов’язків, оцінки ефективності праці, регулярне проведення кадрових моніторингів з метою виявлення стримуючих факторів службового просування, дієвості конкурсної системи, атестації. Механізм організаційного забезпечення передбачає, зокрема, діяльність з формування резерву кадрів і його раціонального використання, розширення джерел формування резерву, визначення вимог щодо кожного типу посад, попереднє випробування кандидатів як сумісників і стажистів.

Для реалізації державної кадрової політики потрібне сучасне науково-інформаційне забезпечення, що дає змогу вдосконалювати методи роботи з персоналом органів державної влади, розробляти технології прогнозування кадрових процесів. Науково-інформаційне забезпечення державної кадрової роботи потребує також поліпшення статистичного обліку й звітності про склад державних службовців, загальних кадрових ресурсів у регіоні, створення банку даних державно-службової інформації та реєстру державних службовців.

Раціонально побудована система управління державною служ­бою поряд із суто функціональними має виконати й більш загальні завдання: забезпечити формування таких політичних і правових передумов, що гарантують зворотний зв’язок між державою та громадянами, стимулюють необхідність у постійному вдосконаленні та демократизації державного апарату шляхом його структурної модернізації, заходів, що дозволяють вести активну боротьбу з корупцією, бюрократизмом і закритістю.

Процес розвитку державної служби виводить на рішення пріоритетного завдання вдосконалення цілісної системи управління державною службою України на основі визначених у Конституції України принципів єдності державної влади (ст. 5 Конституції України), поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6 Конституції України) з урахуванням унітарного устрою держави (ст. 2 Конституції України).

Становлення та функціонування ефективного управління держав­ною службою неможливо без удосконалення функціонального управління, що забезпечить єдину реалізацію норм права й політики у сфері державної служби на всій території України, в усіх органах державної влади незалежно від рівня управління (центрального або місцевого) та гілки влади (законодавчої, виконавчої або судової).

Розробка концептуальних засад та стратегії єдиної кадрової політики у сфері державної служби на політико-державному рівні має бути зосереджена в Координаційній Раді з питань державної служби при Президентові України.

Для функціонального управління державною службою всіх рів­нів наданий спеціальний статус центрального органу виконавчої влади Головному управлінню державної служби України Указом Президента України «Про Положення про Головне управління державної служби України» від 2 жовтня 1999 р. № 1272[103] .

Спеціальний статус забезпечуватиме незалежність від центральних органів виконавчої влади, від політичних угруповань та сприятиме вдосконаленню та посиленню аналітико-прогностич­ної, інформаційно-статистичної та координаційної діяльності, а також нормативному вдосконаленню форм і методів організаційно-розпорядчої та консультативно-дорадчої діяльності й запровадженню незалежної державної експертизи ефективності державної служби.

Концепцією адміністративної реформи передбачається надання повноважень цьому органові щодо попереднього відбору всіх заступників керівників центральних органів виконавчої влади, що вимагає ведення відповідного банку даних та неупередженої, нейтральної до політичної належності експертизи професійної діяльності претендентів.

Доречно до повноважень цього органу (крім існуючих повноважень Головдержслужби) включити повноваження з прогнозування, координації, проведення та аналізу ефективності заходів адміністративної реформи, а також матеріально-технічного та фінансового забезпечення державної служби, для того щоб надати їй рентабельності та стабільності.

Керівництво забезпеченням здійснення завдань і функцій держави в органі державної влади покладено, як правило, на першого заступника вищої посадової особи.

Однією з найважливіших функцій системи управління держав­ною службою є забезпечення в її рамках контролю й нагляду за реалізацією державної політики і відповідного спеціального законодавства. Йдеться перш за все про посилення надвідомчого контролю й нагляду відносно всіх органів державної влади незалежно від того, до якої гілки влади (законодавчої, виконавчої, судової) вони належать, та органів місцевого самоврядування. Фор­ми та методи контролю і нагляду можуть бути різними.

Установлення контролю за діяльністю органів державної влади і державних службовців є одночасно принциповою стороною і важливим напрямом розвитку державної служби. Потрібна така система контролю над органами місцевого самоврядування та їх виконавчим персоналом, яка здатна забезпечити конституційність, чітку законність усіх їхніх дій і актів, не допустити порушення прав і свобод людини та громадянина тощо.

Концептуальних змін потребує характер діяльності структурних підрозділів органів державної влади та місцевого самоврядування з питань державної служби та кадрової роботи. Він має бути переорієнтований з виконання обліку як головної функції на виконання (як провідної функції) аналізу. До їх компетенції мають бути віднесені такі нові повноваження:

· розробка структур управління відповідно до типових;

· аналіз ефективності діяльності органу, його структурних під­розділів, професійної діяльності кожного державного службовця;

· прогнозування розвитку персоналу органу, планування кар’є­ри його державних службовців;

· формування професійно-кваліфікаційних характеристик по­сад державних службовців та відповідних ним посадових інструкцій;

· організація навчання державних службовців та моніторинг його ефективності;

· простежування планів роботи органу управління з метою виявлення осіб, які позитивно вплинули на ефективність досягнення мети заходу.

Раціонально побудована система управління державною служ­бою має виконувати і більш загальні завдання, а саме: забезпечити формування таких політичних і правових передумов, що гарантують зворотний зв’язок від громадян, різних інститутів громадянського суспільства до держави, стимулюють необхідність у постійному вдосконаленні та демократизації функціонування дер­жавного апарату та державної служби за рахунок структурної модернізації, заходів, які дозволяють вести активну боротьбу з корупцією, бюрократизмом і закритістю.

Статус державного службовця — особливий вид спеціально визначених і гарантованих державою норм, що характеризують місце державного службовця в суспільстві. Він складається з правового та організаційного аспектів.

Правовий аспект статусу державного службовця обумовлений змістом державно-службових правовідносин. Він визначається Конституцією України, Законом України «Про державну службу», іншими нормативно-правовими актами та характеризується сукупністю прав, обов’язків, повноважень та обмежень. При цьому слід розрізняти загальні права, обов’язки, повноваження та обмеження, встановлені для всіх державних службовців, і посадові права, обов’язки, повноваження та обмеження, визначені для конкретних посад.

Правовий аспект статусу державного службовця проявляється як широта прав, коло обмежень та набір функціональних обов’яз­ків, що залежать від посади, яку він обіймає.

Організаційний аспект статусу державного службовця визначається місцем органу державної влади в структурі державного апарату, посадою, яку він обіймає в цьому органі. Порядок заміщення посади державного службовця, що є невід’ємною складовою цього аспекту статусу, залежить від категорії посади. Організаційний аспект безпосередньо визначає значну кількість факто­рів правового аспекту статусу. Також він впливає на матеріальне забезпечення службовця, тобто на матеріальний аспект статусу.

У суспільному визнанні статусу державного службовця чільне місце посідає громадська думка, що неформально визначає ставлення суспільства до державних службовців.

Виходячи з цього, статус державного службовця — це ком-
плексний показник положення державного службовця в соціальній системі, один з найважливіших параметрів його соціального стану. Основними складовими статусу державного службовця є його позиція в структурі державного апарату та уявлення суспіль­ства про місце, роль і значення даної позиції. Відповідно до цього статус у громадській думці визначається такими категоріями, як престиж, пошана, повага.

Таким чином, статус державного службовця передбачає:

¨ безпосередню належність за родом професійної діяльності до підготовки, прийняття та/або запровадження рішень у сфері державного управління, причому ці дії, як правило, мають економічні та соціальні наслідки для всього суспільства або його пев­ної частини;

¨ наявність у державного службовця повноважень виступати від імені органу державної влади (тим самим від імені держави), обстоюючи державний інтерес;

¨ законодавче та нормативно-правове визначення компетентності, повноважень, прав, обов’язків, обмежень і відповідальності згідно зі своєю посадою;

¨ належність до особливої професійно-статусної групи, яка складається з професійно підготовлених до державної служби представників різних професій.

Державні службовці, виконуючі свої обов’язки, повинні мати чітке уявлення про свою діяльність: її соціальну значущість; її організованість; її матеріально-технічну та інформаційну забезпеченість; певну форму дій в апараті; компетентність керівництва державною діяльністю. Сукупність цих уявлень виступає як усвідомлена база соціально необхідного способу діяльності.

Важливою складовою діяльності державних управлінців є соціальна відповідальність.

Серцевиною її проблем є особисті цінності управлінців. Етична поведінка державних службовців значно впливає на довіру звичайних людей до дій уряду та до їх соціальної відповідальності. Державний службовець у спілкуванні з громадянами повинен постійно відчувати себе представником влади, мати свій імідж, який базується на таких якостях, як професіоналізм, державна позиція, інтереси. Особисті якості (темперамент, відповідальність, дисциплінованість), біографія, коло спілкування, ораторське мистецтво, зовнішній вигляд, міміка, стиль мислення — все це становить поняття іміджу.

Предметом та продуктом праці в управлінні є інформація. Для аналітичної діяльності — це різнопланова інформація про стан справ у певній сфері.

Важливою умовою ефективної діяльності є вміння кваліфіковано збирати та обробляти інформацію. Державні службовці по­стійно використовують різні методи збирання інформації. Головні серед них:

· аналіз статистики та вивчення офіційних документів, особисті спостереження;

· соціологічні опитування;

· соціальні експерименти.

Застосування раціональних методів статистичної обробки інформації, особливо за допомогою сучасних комп’ютерних технологій, вміння максимально їх використовувати для збирання, накопичення, класифікації та оброблення інформації — це важли­вий елемент професійної компетентності сучасного державного службовця. Суттєвим інструментальним засобом ефективної аналітичної діяльності державних службовців є висока культура діловодства: вміння правильно оформляти, класифікувати та зберігати різні види і типи інформаційних та аналітичних документів, уміння користуватися літературою, документальними архівами, аудіовізуальними документами. Особливим завданням багатьох службов­ців державного апарату на всіх рівнях (від районного до централь­ного) є контроль, аналіз та регулювання діяльності певних підприємств та установ (промислових та комунальних підприємств, нав­чальних, медичних закладів, лікарень тощо). Для ефективної реалізації контрольно-аналітичних функцій за певними сегментами економічного, соціального та культурного життя необхідно:

¨ знати відповідне законодавство та інші нормативні документи, які регламентують діяльність певних підприємств, установ;

¨ знати технологічну та організаційно-управлінську специфіку їх діяльності;

¨ володіти основними методами контролю (статистичний аналіз, фінансово-економічний аналіз, техніко-технологічна експертиза, соціологічний аналіз).

Державний апарат не тільки аналізує проблеми та ситуації і готує проекти управлінських рішень. Після того як ці рішення ухвалені вищим політичним керівництвом, службовці державного апарату повинні організувати їх реалізацію. Тому організаційно-управлінські функції є невід’ємною і надзвичайно важливою складовою діяльності державного апарату. Вирізняють дві групи організаційно-управлінських функцій:

·зовнішні (організація виконання державних рішень окремими громадянами, групами громадян, підприємствами, установами тощо);

·внутрішні (організація діяльності працівників державного апа­рату та окремих його структурних підрозділів).

Характерною рисою зовнішньої організаційно-управлінської діяльності державного апарату є опора переважно на законодавчо-нормативне регулювання, стимулювання та ціннісно-орієнта­ційне регулювання. Можливості прямого командно-адміністра­тивного впливу на ділову поведінку окремих суб’єктів обмежені. Зовнішні організаційно-управлінські функції реалізуються за допомогою цілого комплексу як прямих, безпосередніх (правове та нормативне регулювання, контроль за дотриманням законів і нор­мативів та відповідні санкції, виконання прийнятих рішень, кадрова політика тощо), так і непрямих засобів (пропаганда, навчання, стимулювання, виховання, формування певних ціннісних орієнтацій, відповідного соціально-психологічного клімату, певної суспільної думки, традицій тощо).

Державні службовці повинні володіти знаннями та практичними навичками організації виконання рішень, координації діяль­ності різних юридичних та фізичних осіб, які відповідають за
реалізацію окремих елементів державних рішень тощо. Особливе значення має оволодіння технікою ефективного контролю за виконанням прийнятих рішень.

Процес оволодіння управлінським мистецтвом значно складніший за оволодіння іншими функціями. Надзвичайно важливою є здібність державних службовців самостійно аналізувати конкретні ситуації та знаходити певну міру між різними альтернативами. Тільки гнучке і критичне, діалектне мислення може бути надійним захистом проти бюрократизму. Адже бюрократичні риси в діловій поведінці, такі, наприклад, як формалізм, безвідповідальність, тяганина тощо, — це не що інше, як втрата почуття системності, комплексності та перспективної цільової орієнтації під час реалізації своїх функцій.

Службовець, який орієнтується на ситуацію в процесі розробки та реалізації управлінських рішень, — це не тільки професійно грамотний виконавець положень законів, нормативів, інструкцій, а й одночасно дослідник, експериментатор, який постійно самостійно веде пошук оптимальних підходів при вирішенні тих чи інших проблем.

Для того щоб успішно вирішувати завдання, які пов’язані із задоволенням багатопланових потреб та інтересів громадян, потрібно:

по-перше , знати законодавче поле, права та обов’язки громадян і різних державних та приватних інституцій, причетних до потреб різних категорій громадян, уміти аналізувати та прогнозувати їх динаміку;

по-друге , знати психологію особи та міжособові взаємодії, соціальну психологію міжособистісних стосунків, відносин та конфліктів;

по-третє , володіти технікою психодіагностики особи та соціально-педагогічними методами впливу на її поведінку.

Реалізація перелічених вище функцій (аналітичних, соціально-консультативних, організаційно-управлінських) спирається на інтенсивну комунікацію державних службовців: як по горизонталі (комунікації з колегами, працівниками інших підрозділів, різних підприємств, установ), так і по вертикалі (спілкування з керівниками і підлеглими); як усередині установи (внутрішня комунікація), так і за її межами (зовнішня комунікація); як у письмовій формі, так і в усній; як контактну (безпосередня міжособова комунікація), так і опосередковану (ділове листування, повідомлен­ня по факсу, електронна пошта, комп’ютерні системи тощо).

Комунікація є головним засобом і одним з основних методів вирішення всіх багатопланових завдань державних службовців. Тому оволодіння специфічною технікою та культурою комунікаційної взаємодії — одна з головних проблем професіоналізації державних службовців.

У діяльності державних службовців вагому роль відіграють різні форми колективного пошуку оптимальних рішень з тих чи інших проблем, тому важливо оволодіти мистецтвом організації колективної творчої діяльності (методи «мозкового штурму», пуб­лічного захисту проектів, колективного творчого пошуку в японсь­ких «гуртках якості» тощо).

Професійне формування державного службовця, яке включає не тільки базову професійну підготовку в спеціальному вищому на­вчальному закладі, а й професійне зростання безпосередньо у процесі службової діяльності, відбувається протягом тривалого часу.

Одним з елементів правового статусу державного службовця є права державного службовця. Державний службовець в Україні, як і будь-який суб’єкт права — громадянин України, має конституційно закріплені права. Однак з погляду державно-службової діяльності найважливішим аспектом є служ­бові права, з реалізацією яких можна говорити про функціонування державної служби. Службові права безпосередньо пов’яза­ні з виконанням посадових обов’язків.

Визначені Законом України «Про державну службу» права державного службовця можна поділити на три групи:

1) права, які забезпечують розуміння службовцями свого правового статусу та його правовий захист;

2) права, які сприяють безпосередньому виконанню службових обов’язків;

3) права, які сприяють посиленню посадової активності державного службовця, реалізації його конституційних прав і свобод, які забезпечують соціальні гарантії державного службовця.

До першої групи прав державного службовця належать:

а) ознайомлення з документами, які визначають його права та обов’язки на державній посаді державної служби, критерії оцінки якості роботи та умови просування по службі, а також організаційно-технічні умови, потрібні для виконання ним посадових обов’язків;

б) ознайомлення з усіма матеріалами своєї особової справи, з відгуками про свою діяльність та іншими документами до внесення їх в особову справу, долучення до особової справи своїх пояснень;

в) проведення на його вимогу службового розслідування для спростування відомостей, які плямують його честь і гідність;

г) право на звертання державного службовця до відповідних органів державної влади або до суду для вирішення спорів, що пов’язані з державною службою, в тому числі з питань проведення атестацій, їх результатів, змісту виданих характеристик, прийому на державну службу, її проходження, реалізації прав держав­ного службовця, переведення на іншу посаду державної служби, дисциплінарної відповідальності державного службовця, звільнення його з державної служби.

До другої групи прав державного службовця належать:

а) одержання в установленому порядку інформації та матеріалів, необхідних для виконання посадових обов’язків;

б) відвідування в установленому порядку для виконання посадових обов’язків підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності;

в) прийняття рішень і участь у їх підготовці відповідно до посадових обов’язків;

г) підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації за рахунок коштів відповідного бюджету;

д) внесення пропозицій щодо вдосконалення державної служби в будь-які інстанції.

Третю групу прав державного службовця становлять:

а) участь за своєю ініціативою в конкурсі на заміщення вакант­ної посади;

б) просування по службі, збільшення заробітної плати з урахуванням результатів і стажу роботи, рівня кваліфікації;

в) пенсійне забезпечення з урахуванням стажу державної служби;

г) об’єднання в професійні спілки з метою захисту своїх прав, соціально-економічних і професійних інтересів;

д) право на заробітну плату, що складається з посадового окладу, премій, доплати за ранги, надбавки за вислугу років на державній службі та інших надбавок;

е) право на щорічну оплачувану відпустку тривалістю щонайменше 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено більш тривалої відпустки з виплатою допомоги для оздоровлення у розмірі посадового окладу;

є) право на віднесення до стажу державної служби державного службовця інших періодів трудової діяльності (до стажу державної служби державного службовця, що дає право на одержання надбавки за вислугу років, додаткової оплачуваної відпустки, призначення пенсії за вислугу років і виплату грошової винагороди в разі виходу на пенсію, включаються періоди роботи, що визначаються відповідними актами Кабінету Міністрів України);

ж) медичне обслуговування державного службовця та членів його сім’ї, у тому числі після виходу його на пенсію.

Обов’язки державного службовця характеризують сутність його службової діяльності, бо орган державної влади приймає на роботу громадянина в основному з тим, щоб покласти на нього відповідні посадові обов’язки.

Законодавство про державну службу визначає лише основні обов’язки державних службовців. Водночас для окремих категорій державних службовців спеціальними нормативними актами встановлюються особливі обов’язки.

Коло основних обов’язків державного службовця визначається ст. 10 Закону України «Про державну службу»:

·додержання Конституції України та інших нормативних актів законодавства України;

·забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції;

·недопущення порушень прав і свобод людини та грома-
дянина;

·безпосереднє виконання покладених на нього службових обов’язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників;

·збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов’язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню;

·постійне вдосконалення організації своєї роботи і підвищення професійної кваліфікації;

·сумлінне виконання своїх службових обов’язків, ініціатива і творчість у роботі.

Державний службовець органічно пов’язаний з державою, й уже через це до нього висуваються специфічні вимоги: не чинити дій, які приводять до підриву авторитету державної служби, не брати участі в страйках, а також інших діях, що порушують функціонування державних органів.

Один з аспектів цього обов’язку полягає в тому, що державні службовці мають утримуватися не лише від дій чи виступів, а й від висловлювань, які можуть зашкодити державній службі або завдати збитків державному органові чи справити враження, що державні службовці не дотримуються або діють усупереч держав­ним і суспільним інтересам.

Обов’язок не чинити дій, які ускладнюють роботу органів державної влади, модифікується залежно від посади, яку обіймає службовець. Так, несумісні з посадою державного службовця пуб­лічні заяви про неправильну політику Кабінету Міністрів України, публічна критика Президента, Прем’єр-міністра, міністра, інших керівників органів державної влади.

Державний службовець не має права використовувати свої службові обов’язки, авторитет державної служби і знання документів для того, щоб критикувати діяльність органів державної влади та їхніх посадових осіб. Державний службовець не має права критикувати свого керівника, орган, у якому він служить, щодо питань політики, яку мають проводити цей орган і посадові особи. Якщо державний службовець не згодний з цією політикою, він має подати у відставку.

Державний службовець не має права апелювати до преси, оскільки інформацію можуть надавати лише вповноважені на це державні службовці. Про діяльність, недоліки, упущення чи зловживання по службі в діяльності відповідного органу державної влади можна рекомендувати державним службовцям звертатися у вищі органи, до вищих керівників, зокрема до Кабінету Міністрів України.

Державні службовці не мають права брати участь у політичних акціях. У разі висування кандидатами в народні депутати України чи депутати органів місцевого самоврядування їм має надаватися відпустка за свій рахунок на весь термін виборної кампанії.

Законодавство, а також посадові інструкції визначають конкретні функції та повноваження державних службовців, які зобов’язані правильно їх виконувати. Невиконання або неналежне виконання службових повноважень можна розглядати як посадовий проступок.

Закон України «Про державну службу» передбачає, що дер­жавний службовець зобов’язаний діяти в межах своїх повноважень. Ця вимога зобов’язує державного службовця мати цілком точні уявлення про обсяг і межі повноважень щодо своєї посади.

Нормативними актами визначено правила підпорядкування між посадами державних службовців, яких має також дотримуватися державний службовець, здійснюючи повноваження в межах наданих йому прав і згідно з посадовими обов’язками.

Обов’язок державного службовця здійснювати повноваження нерозривно пов’язаний з іншою вимогою — дотриманням установленого в органі службового розпорядку, тобто встановленого режиму робочого часу, порядку виконання обов’язків тощо.

Виконання обов’язків на певній посаді державного службовця з дотриманням установленого в державному органі розпорядку й означає виконання повноважень державного службовця даного державного органу.

Якщо державний службовець використовує надані йому повноваження з іншою метою або виходить за межі наданих йому прав, то його дії можуть бути кваліфіковані як посадовий проступок.

Державний службовець не може допускати перевищення посадових повноважень[104] .

Державні службовці можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності за присвоєння ними повноважень посадової особи і вчинені ними дії, що призвели до істотного порушення прав і законних інтересів громадян та організацій. Внесення державними службовцями свідомо неправильних відомостей до офіційних документів, а також внесення ними в зазначені документи виправлень, які спотворюють їх справжній зміст, якщо це зроблено з корисливої або з особистої зацікавленості (службовий підлог), переслідується в кримінальному порядку.

Державні службовці зобов’язані визнавати права та свободи громадян, забезпечувати й захищати їхні законні інтереси. Права та законні інтереси громадян для службовців є найважливішими категоріями. Виконуючи ці обов’язки, державні службовці забезпечують стабільність суспільних відносин, дотримання режиму законності, гарантують загальний правопорядок. Якщо права й законні інтереси громадян захищені державою (державними служ­бовцями), одне з найважливіших службових завдань вважається виконаним.

Оскільки державна служба ґрунтується на принципах ієрархіч­ної підлеглості, державні службовці зобов’язані виконувати накази, розпорядження та вказівки вищих щодо підлеглості керівників, видані в межах їхніх посадових повноважень, за винятком явно незаконних.

Державний службовець зобов’язаний виконувати всі загальні інструкції, вказівки, письмові чи усні особисті розпорядження керівників, які перебувають на вищому посадовому ієрархічному ступені.

Усі розпорядження державний службовець виконує під особисту відповідальність. Тому, отримавши для виконання розпорядження, державний службовець має його оцінити з погляду відповідності закону та державним інтересам.

Згідно зі ст. 10 Закону України «Про державну службу» державний службовець зобов’язаний, якщо існує хоча б найменший сумнів щодо правомірності отриманого для виконання доручення, одразу повідомити про це в письмовій формі посадову особу, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконанні — повідомити вищу за посадою особу. У цьому разі умовою правомірності доручення буде письмове підтвердження виданого розпорядження вищим за посадою керівником.

Вступаючи на державну службу, державний службовець має бути готовим якісно виконувати службові функції та посадові обов’язки. Щодо ділових якостей, він має відповідати тим вимогам, що випливають з призначення та змісту посади, яку він обіймає. Теоретичне й практичне навчання є службовим обов’яз­ком усіх державних службовців.

Суттєвою ознакою та складовою професійної діяльності державного службовця є дотримання ним норм службової етики. Передбачається, що громадянин, вступаючи на державну службу, суб’єктивно має моральне право зайняти цю посаду, тобто він не лише має професійні якості, а й позитивно характеризується з морального боку, має розвинене почуття чесності, обов’язку, совісті, відповідальності тощо. Тому дуже важливою є вимога щодо дотримання державним службовцем норм службової етики та встановленого в державному органі службового розпорядку.

Державний службовець має сумлінно та самовіддано виконувати свій професійний обов’язок.

Державний службовець своєю поведінкою має демонструвати прихильність до суспільного ладу в дусі Конституції України та конституційних законів і виступати за їх виконання. В усіх відносинах і суспільних контактах державний службовець зобов’яза­ний дотримуватися того ступеня витримки й акуратності, які продиктовані його службовим становищем відносно суспільства та обов’язків державного органу, де він служить.

Збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала відома державним службовцям під час виконання обов’яз­ків, а також іншої інформації, яка не підлягає згідно з законодавством розголошенню, визначається законами України та відповід­ними нормативними актами. Державний службовець зобов’яза­ний зберігати в таємниці інформацію, яка стала йому відомою під час виконання ним службових обов’язків і зачіпає приватне життя, честь і гідність громадян.

Державний службовець не може використовувати інформацію і після припинення державної служби, якщо ця інформація стала йому відома у зв’язку з виконанням ним посадових повноважень і становить державну, службову та іншу таємницю, що охороняється законом. Після припинення державно-службових відносин державний службовець зобов’язаний повернути всі документи, які містять службову інформацію, в орган державної влади.

Державний службовець зобов’язаний своєчасно розглядати у межах своїх посадових обов’язків звернення громадян і громадських об’єднань, а також підприємств, установ і організацій, державних органів і органів місцевого самоврядування та приймати щодо них рішення у порядку, визначеному законами України.

З метою забезпечення якісного виконання державними службовцями посадових обов’язків, реалізації наданих їм законних прав, дотримання правообмежень чинне законодавство України визначає основні гарантії службової діяльності працівників. Гарантії для державного службовця — це встановлені в законодавстві основні положення, що характеризують соціально-правовий аспект статусу державного службовця.

До них належать нормативно визначені міри економічного, соціального, організаційного та правового характеру, спрямовані на забезпечення реалізації загальних прав і обов’язків державного службовця та ефективного виконання посадових повноважень.

Державному службовцеві гарантуються:

· умови роботи, які забезпечують виконання ним посадових обов’язків;

· заробітна плата й інші виплати, передбачені законами та іншими нормативно-правовими актами;

· щорічна оплачувана відпустка;

· медичне обслуговування державного службовця та членів його сім’ї, у тому числі після його виходу на пенсію;

· перепідготовка (перекваліфікація) та підвищення кваліфікації зі збереженням грошового утримання на період навчання;

· обов’язковість згоди державного службовця на переведення на іншу державну посаду державної служби, за винятком випадків, передбачених законом;

· пенсійне забезпечення за вислугу років і пенсійне забезпечення членів сім’ї державного службовця в разі його смерті, що настала у зв’язку з виконанням ним посадових обов’язків;

· захист державного службовця та членів його сім’ї від насилля, погроз, інших неправомірних дій у зв’язку з виконанням ним посадових обов’язків у порядку, визначеному законом.

Передбачений законом перелік гарантій для державного служ­бовця не є вичерпним.

На сучасному етапі запровадження адміністративної реформи однією з актуальних гарантій для державних службовців є встановлення його соціального захисту при ліквідації та реорганізації органу державної влади.

При ліквідації органу або скороченні його штату державному службовцеві у разі неможливості надання роботи в цьому органі має бути запропонована інша посада державного службовця в іншому органі з урахуванням його професії, кваліфікації та раніше займаної посади.

При звільненні у зв’язку з ліквідацією органу державної влади або скороченні його штату у разі невиконання умови, зазначеної в попередньому абзаці, державному службовцеві сплачується середня заробітна плата протягом трьох місяців.

Поряд з цим у разі неможливості працевлаштування законодав­чо необхідно встановити гарантію перепідготовки за іншою спеціальністю, спрямованою на державну службу, із збереженням на період навчання заробітної плати та стажу державної служби.

В умовах трансформації повноважень органів державної влади доцільно забезпечити бюджетне фінансування перепідготовки здібних молодих державних службовців, які отримали досвід роботи в державній службі.

Державному службовцеві залежно від умов проходження ним державної служби надаються у випадках і порядку, визначених законами, житлова площа, службовий транспорт тощо.

Перспективним є реальне запровадження страхування держав­них службовців на випадки:

1) заподіяння шкоди здоров’ю та майну у зв’язку з виконанням посадових обов’язків;

2) захворювання чи втрати працездатності в період проходження державної служби.

Страхування має здійснюватися на підставі угод між органами державної влади та організаціями страхування, що мають відповідні ліцензії. При цьому розмір страхових виплат повинен бути визначений нормативно-правовими актами.

Витрати, пов’язані з наданням гарантій для державного службовця, забезпечуються за рахунок коштів відповідних бюджетів.

Особливе місце в забезпеченні ефективної діяльності державного апарату займають заохочення та відповідальність державних службовців.

Заохочення являє собою позитивно стимулюючий вплив суб’єк­тів (посадової особи, органу та ін.) на потреби, інтереси, свідомість, волю, поведінку службовця, а отже, на результати його управлінської праці, державно-службової діяльності. Заохочення сприяє поліпшенню дисципліни, якості праці, виховує ініціативу та відповідальність працівників.

Застосування заохочення базується на правових засадах, має бути своєчасним, значущим, вагомим. У цьому розумінні воно є видом більш широкого поняття — стимулювання. Розглядаючи інститут державної служби, неможливо обійти питання заохочення, оскільки саме цей термін визначений законодавчо.

Серед найважливіших адміністративно-правових засобів, що використовуються в інституті державної служби й мають публічно-правовий характер, виокремлюються правове стимулювання та правове обмеження. Варто погодитися з думкою, згідно з якою ці правові засоби мають ширший обсяг, аніж традиційні методи правового регулювання, оскільки сам метод може бути або стимулюючим, або обмежуючим фактором.

Правове стимулювання, на загальновизнаний погляд, перед­бачає як позитивні (суб’єктивні права, пільги, заохочення), так і негативні (заборони, обов’язки, заходи примусу, стягнення, пока­рання) діяння.

У нормах інституту державної служби визначаються традиційні заходи правового стимулювання й правового обмеження, що властиві моделі державної служби України. Вони забезпечують засоби правового стимулювання та правового обмеження, за допомогою яких буде можливо:

·спонукати державних службовців до законослухняної активної поведінки, яка створює атмосферу суспільної злагоди, законності та правового порядку в різних сферах;

·створювати сприятливі умови для забезпечення прав і свобод особистості, всіх громадян;

·детально встановлювати систему заохочення, пільг, інших заходів стимулювання, заборон і правообмежень державних служ­бовців, тобто на потрібному рівні визначати правовий статус чиновників;

·формувати лише позитивні правові мотивації;

·підвищувати позитивну активність державних службовців;

·зміцнювати позитивні процеси в реформуванні соціально-політичного та економічного життя держави й суспільства, а також самої системи державної служби.

Заохочення застосовується за успішне та сумлінне виконання посадових обов’язків, виконання особливо важливих завдань, багаторічну працю тощо. Це важливий засіб виховання державних службовців і зміцнення трудової дисципліни. Заохочення сприяють формуванню свідомого ставлення до справи, розвитку ініціативи, рішучості та впевненості у своїх діях, мобілізують на переборювання труднощів.

Заохочення найкращих працівників підвищує їх авторитет, створює їм пошану і, що найважливіше, позитивно впливає на колектив співробітників. Завдання полягає в тому, щоб за допомогою засобів матеріального та морального заохочення, поряд з іншими формами та методами виховного впливу, забезпечити правильне розуміння державними службовцями своїх службових обов’язків, сумлінного ставлення до їх виконання.

Заохочення може бути індивідуальним і колективним, а за змістом — моральним, матеріальним або змішаним, тобто таким, що містить і моральні, і матеріальні елементи.

Згідно з положеннями Кодексу законів про працю застосовуються такі заохочення: подяка; премія; нагородження цінним подарунком, почесною грамотою тощо. За особливі заслуги держав­ні службовці нагороджуються орденами, медалями, нагрудними знаками, почесними званнями тощо.

Своєрідним засобом матеріального заохочення є пільги. Так, Кодексом законів про працю передбачається, що працівникам, котрі успішно та сумлінно виконують службові обов’язки, надаються переваги та пільги при соціально-культурному та житлово-побутовому обслуговуванні.

Засоби заохочення можуть застосовуватися тільки тими органами та керівниками, які мають на це право. При цьому застосовуються тільки заохочення, передбачені відповідними нормативними актами, в межах повноважень органу чи посадової особи.

Поряд із заохоченнями законодавство передбачає в міру необхідності застосування юридичної відповідальності державних службовців, а саме: дисциплінарної, адміністративної, матеріальної та кримінальної.

Відповідальність державних службовців настає за порушення законності та службової дисципліни, невиконання або неналежне виконання ними посадових обов’язків. Вона полягає в застосуванні до державних службовців тих чи інших покарань, стягнень, передбачених законодавством, за винне здійснення ними правопорушень, тобто за провини та дії, що юридично визнані протиправними. Як відомо, правопорушення поділяються на злочини та провини (делікти).

Протиправне невиконання чи неналежне виконання державним службовцем покладених на нього обов’язків (порушення трудової дисципліни), яке не тягне за собою кримінальної відповідальності, прийнято називати посадовою (дисциплінарною) провиною[105] .

Дисциплінарна відповідальність — це застосування заходів дисциплінарного впливу в порядку службового підпорядкування за винні порушення правил державної служби, що не підпадають під дію карної відповідальності. Вона визначена на загальних засадах для всіх громадян.

Поряд з цим характер професійної діяльності державних служ­бовців передбачає певні особливості регулювання їх відповідальності. Для державних службовців установлені підвищена відповідальність, домірність відповідальності займаній посаді, що можуть бути застосовані тільки до них (наприклад: попередження про неповну службову відповідність).

Дисциплінарні стягнення можуть накладатися на державного службовця за невиконання або неналежне виконання покладених на нього обов’язків (посадова провина). При цьому необхідно врахувати, що дисциплінарна відповідальність може бути накладена і на тих державних службовців, хто надав інформацію, що спонукала до незаконних дій.

Найбільш серйозними посадовими провинами є ті з них, що приводять до порушення або невиконання законів, указів Президента України, нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України та рішень судів. Найчастіше посадовими провинами постають порушення порядку реалізації та термінів виконання доручень, установлення непередбачених законами чи іншими нормативно-правовими актами процедур реалізації прав особи та громадянина, виконання норм та доручень не в повному обсязі або перекручення їх змісту.

Крім перелічених, можуть бути й інші випадки невиконання або неналежного виконання державним службовцем посадових обов’язків, що розцінюються як посадова провина.

Видами дисциплінарних стягнень є: зауваження, догана, сувора догана, попередження про неповну службову відповідність, звільнення.

Варто зазначити, що звільнення як засіб дисциплінарного покарання державного службовця допускається лише за наявності підстав, зазначених у законах України «Про державну службу» та «Про боротьбу з корупцією».

Дисциплінарне стягнення накладається органом державної влади або його керівником, які мають право на призначення державного службовця на посаду. Це правило обумовлено характером стягнень. Право попереджати про неповну службову відповідність і вирішувати питання про звільнення з посади надається тим органам і керівникам, які мають право призначення на посаду.

Порядок проведення службових розслідувань, застосування та оскарження дисциплінарного стягнення визначається законодавством і відповідними нормативно-правовими актами.

Службова діяльність у системі державної служби базується на суворій ієрархії: державні службовці, які реалізують своє право на певні дії, та особи, які безпосередньо виконують їхні рішення, перебувають на різних управлінських щаблях. Законодавство та практика державно-службової діяльності виходять з визнання презумпції законності всіх наказів і розпоряджень начальників і обов’язковості їх виконання для підлеглих.

Державний службовець, маючи сумніви щодо правомірності одержаного ним для виконання розпорядження, зобов’язаний у письмовій формі одразу повідомити про це:

· свого безпосереднього керівника;

· керівника, який видав розпорядження;

· вищого керівника.

Якщо державний службовець отримує підтвердження у письмо­вій формі про необхідність його виконання від керівника, який видав наказ, або вищого за підпорядкованістю керівника, держав­ний службовець зобов’язаний його виконати. Відповідальність за виконання державним службовцем неправомірного розпоряджен­ня несе керівник, який підтвердив це розпорядження. Водночас державний службовець не повинен виконувати розпоряджень, які є адміністративно чи кримінально карними діяннями.

Дисциплінарну відповідальність треба відрізняти від адміністративної відповідальності .

Як правило, державні службовці (посадові особи) є спеціальними суб’єктами адміністративної відповідальності. Підставою для адміністративної відповідальності посадових осіб є порушен­ня загальнообов’язкових правил, передбачених законами України прямої дії, іншими нормативними актами, якщо дотримання цих правил визначено за посадовий обов’язок державного службовця. Підставою для адміністративної відповідальності службовців є діяння, яке водночас може бути як адміністративною, так і посадовою провиною. До державних службовців застосовуються лише два види адміністративних покарань — попередження і штрафи, які накладаються суб’єктами функціональної влади (представ­никами влади, посадовими особами контрольно-наглядових органів).

Адміністративна відповідальність застосовується органами або посадовими особами, з якими порушник не пов’язаний відносинами підлеглості по роботі чи по службі (наприклад: суддями, державними інспекторами з охорони праці, інспекторами держав­ної протипожежної служби, головними санітарними лікарями та ін.).

В окремих випадках порушення може містити водночас ознаки як дисциплінарної, так і адміністративної провини й спричинює два види відповідальності.

Чинним законодавством передбачено кримінальну відповідаль­ність посадових осіб за зловживання посадовими повноваженнями, перевищення посадових повноважень, відмову в наданні інформації, присвоєння повноважень посадової особи, незаконну участь у підприємницькій діяльності, одержання хабара, дачу хабара, службову фальсифікацію і недбалість. Залежно від характеру цих суспільно небезпечних дій суд призначає різні міри кримінального покарання, у тому числі позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю.

Для державних службовців має бути передбачено також матеріальну відповідальність . Вона виконує правовідновну функцію та настає за посадовий проступок, який завдав матеріальних збитків державній організації (державному органу). Матеріальна відповідальність передбачає відшкодування винним службовцем завданих ним збитків. До матеріальної відповідальності винні притягуються судом за позовом органу державної влади до державного службовця.

За кожний посадовий проступок може бути застосоване лише одне дисциплінарне покарання.

Наказ (розпорядження) чи постанова про застосування дисциплінарного покарання із зазначенням мотивів його застосування оголошується державному службовцеві, який був покараний, під розписку.

Якщо протягом року з дня застосування дисциплінарного покарання на службовця не буде накладено нового дисциплінарного покарання, його вважають таким, який не зазнав цього покарання. Орган державної влади (посадова особа), який застосував покарання, може зняти його до закінчення року за власною ініціативою, за клопотанням безпосереднього керівника чи трудового колективу, якщо покараний не вчинив нового проступку й проявив себе як сумлінний працівник.

Упродовж терміну дії дисциплінарного покарання міри заохочення до державного службовця не застосовуються.

В умовах зміни парадигми суспільства, трансформаційного періоду розвитку держави, найактуальнішим питанням є реальне запровадження обов’язку державних службовців визнавати, дотримуватися та захищати права й свободи людини і громадянина.

У цьому аспекті рішення органів державної влади, установ, підприємств та їх об’єднань, громадських об’єднань чи посадових осіб, державних службовців можуть бути оскаржені через суд, якщо внаслідок цих дій:

· порушено права й свободи громадян;

· створено перепони для реалізації громадянином його прав і свобод;

· незаконно на громадянина накладено будь-який обов’язок або він незаконно притягнений до будь-якої відповідальності.

Зазначені дії можуть мати як колегіальний, так і особистий характер.

Громадянин має право оскаржити також бездіяльність держав­них службовців, якщо це призвело до зазначених наслідків. Кожний громадянин має право дістати, а державні службовці зобо­в’язані надати йому можливість ознайомитися з документами та матеріалами, що безпосередньо торкаються його прав і свобод, якщо немає передбачених законом обмежень на інформацію, що міститься в цих документах і матеріалах.

Суд, встановивши обґрунтованість скарги громадянина, визначає відповідальність посадової особи, державного службовця за дії (рішення), що спричинили порушення прав і свобод громадянина. Щодо державних службовців, які вчинили дії (прийняли рішення), визнані незаконними, суд визначає передбачену законом міру відповідальності, аж до подання про звільнення. Відповідальність може бути покладена як на тих, чиї дії (рішення) визнано незаконними, так і на тих, хто надав інформацію для незаконних дій.

У науковій літературі пропонується вирішити питання про межі підкорення наказу керівника. Воно має бути диференційованим залежно від сфери адміністративної діяльності та досить повно конкретизуватися в нормативних актах, які регламентують відповідний вид державного управління стосовно конкретних обставин: державна служба, військова служба, робота в умовах надзвичайного стану тощо. У зазначених актах має бути визначений порядок оскарження неправомірних розпоряджень. Нормативний акт, який визначає правовий статус державного службовця (посадової особи), може встановити обов’язок не виконувати не лише злочинні, а й незаконні накази (розпорядження), тобто владні вимоги, що висунуті з недотриманням встановлених для цього фор­ми та процедури або потребують реалізації дій, які утворюють адміністративний або громадянський делікт, а також дисциплінар­ний (посадовий) проступок.

Законами України «Про державну службу» та «Про боротьбу з корупцією» встановлені певні обмеження, пов’язані з проходженням державної служби.

Правообмеження та заборони для державних службовців зумовлені специфікою виконуваних ними завдань та функцій держави й службових повноважень і полягають в основному в деяких заборонах для державних службовців. Головною метою правообмежень є забезпечення ефективного функціонування органів державної влади, установлення правових перепон можливому зловживанню державних службовців, ство­рення умов для незалежного виконання посадових повноважень і реалізації визначених Конституцією України прав і свобод громадян.

Обмеження й заборони для державних службовців діють упродовж усього терміну перебування на службі та не можуть бути відмінені або замінені іншими положеннями.

Правообмеження державних службовців поділяються на два види:

· обмеження етичного змісту;

· обмеження юридичного характеру.

Останній тип обмежень, у свою чергу, можна поділити на: обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу, та обмеження, пов’язані з проходженням державної служби.

Правообмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу, такі. На державну службу не може бути прийнята особа, яка не має громадянства України. Це обмеження передбачене ст. 4 Закону України «Про державну службу».

На державну службу не можуть бути прийняті особи, визнані у встановленому порядку недієздатними (ст. 12 Закону України «Про державну службу»). Таке обмеження пов’язане зі специфікою державної служби, з великими повноваженнями державних службовців у прийнятті управлінських рішень, а також у зв’язку з тим, що неадекватність дій державного службовця може призвести до значних матеріальних збитків, до людських жертв, інших важких за наслідками результатів.

Ще одним обмеженням при прийнятті на державну службу є судимість, яка за рішенням суду визнана несумісною із зайняттям посад в органах державної влади (ст. 12 Закону України «Про державну службу»).

При прийнятті на державну службу Закон України «Про державну службу» передбачає й такі обмеження, які перешкоджають розвиткові сімейності в органах державної влади. У ст. 12 йдеться про те, що не можуть бути обраними або призначеними на посаду особи, які у разі зайняття ними відповідної посади «будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками».

Для державного службовця Законом України «Про державну службу» встановлено спеціальні обмеження й заборони по службі. Так, ст. 5 державному службовцю забороняється:

· брати участь у діях, що суперечать національним інтересам України, ускладнюють функціонування державних органів;

· вчиняти дії, що можуть бути розцінені як використання свого службового становища в корисливих цілях, у власних інтересах, а також дії, які відповідно до чинного законодавства вважаються корупційними;

· виявляти всупереч інтересам справи упередженість або прихильність до будь-якого підприємства, установи, організації органу, об’єднання громадян або конкретної особи;

· проявляти бюрократизм, відомчість і місництво.

Стаття 16 Закону України «Про державну службу» визначає обмеження, пов’язані з проходженням державної служби:

«Державний службовець не має права:

займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників, крім випадків передбачених чинним законодавством, або бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, де він працює, а також виконувати роботу на правах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики);

сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності з метою одержання за це винагороди у грошовому чи іншому вигляді, послуг, пільг;

самостійно або через представника входити до складу керівних органів підприємств, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об’єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність;

приймати подарунки чи послуги від фізичних або юридичних осіб у зв’язку зі своєю службовою діяльністю.

Державні службовці не можуть брати участь у страйках та вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державного органу».

Певні обмеження та заборони встановлює Закон України «Про боротьбу з корупцією».

Якщо державні службовці порушують встановлені законодавством правообмеження і це діяння не утворює складу кримінального злочину, вони можуть підлягати дисциплінарному покаранню — від попередження до звільнення. Керівники органів, котрі не вжили в межах своєї компетенції заходів, передбачених законодавством про державну службу, щодо підлеглих їм державних службовців, винних у порушенні встановлених правообмежень, а також ті, які не надали до прокуратури чи до податкових органів у встановлених випадках відповідної інформації, підлягають дис­циплінарній відповідальності в порядку, визначеному законодавством про державну службу.

Формування, реалізація та припинення державно-службових відносин охоплює таку важливу складову інституту державної служби, як проходження державної служби.

Це тривалий процес, який починається з виникнення державно-службових відносин і закінчується припиненням державно-службових відносин. У країнах Заходу проходження служби нерідко називають «плануванням кар’єри».

Проходження державної служби^[106] є складовою інституту державної служби, який об’єднує норми, що визначають:

· формування кадрового резерву;

· вступ на державну службу;

· просування (переміщення) по службі;

· щорічну оцінку та атестацію;

· професійне навчання;

· підстави й способи припинення державної служби.

Реалізація державно-службових відносин — це найважливіший елемент інституту державної служби, оскільки на цьому часовому відрізку реалізується правовий статус державного службовця. Вона передбачає послідовну зміну державним службовцем посад, зміну багатьох чинників, що характеризують державно-службове правове становище службовців.

Кожний державний службовець має індивідуальний службовий шлях або кар’єру. Тому проходження служби на практиці завжди також є індивідуальним.

Законодавством України визначено порядок прийняття на державну службу, проходження випробувального терміну, особливості умов прийняття на державну службу, порядок присвоєння рангів і багато інших питань.

Право вступу на державну службу мають громадяни України, котрі досягли 18-річного віку (не молодше 18 років), володіють держав­ною мовою, мають професійну освіту і відповідають вимогам, що передбачені чинним законодавством України про державну службу.

Вступ на державну службу—це призначення громадянина України на посаду державного службовця з виникненням держав­но-службових відносин. Конституція України закріплює право кожного громадянина на державну службу.

Однак не кожен претендент на державну службу може бути призначений на посаду і не в кожного з громадян можуть виникнути державно-службові відносини. Право вступу на державну службу мають громадяни України за умов, визначених законодавством. Під умовами виникнення державно-службових відносинрозуміють юридичні вимоги до органу державної влади та претендента на посаду державного службовця.

Вимоги до органів державної влади для встановлення державно-службових відносинне визначені чинним законодавством. Але сучасна дійсність наполегливо вимагає законодавчого закріп­лення певного переліку цих вимог.

Орган державної влади повинен мати реальну можливість приймати на посади державних службовців. Тому у цьому плані особливо важливим є вимога щодо фінансування органу з держав­них коштів.

Посада, на яку приймається громадянин України, має бути штатною^[107] , вакантною та включеною до Реєстру посад державних службовців.

Орган державної влади при прийнятті на державну службу має виконувати всі визначені законодавством умови організації вступу на державну службу.

Закон також установлює низку вимог щодо права громадян України на державну службу. Умовами призначення на державну службу громадян є юридичні вимоги, що висуваються до особистості претендента на посади державних службовців.

Громадянство України . Відповідно до Конституції України рівний доступ до державної служби мають тільки громадяни України.

Громадянство України являє собою сталий правовий зв’язок особи з Україною, що виражається в сукупності їхніх взаємних прав, обов’язків і відповідальності, заснованої на визнанні та забезпеченні прав і свобод особи.

Рівний доступ до державної служби — це вимога права демократичного суспільства, що є важливою для запобігання бюрократизації державного апарату. Це право дозволяє забезпечити нормальну змінюваність і відновлення кадрів державної служби, неприпустимість її перетворення в касту.

Зазначений принцип відповідає світовій юридичній практиці, зокрема ст. 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. У ній підкреслюється, що кожен громадянин повинен без якої б то не було дискримінації і без необґрунтованих обмежень допускатися у своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби. Це означає рівні права громадян на зайняття будь-якої посади в органах державної влади відповідно до своїх здібностей і професійної підготовки без будь-якої дискримінації.

Проголошення принципу рівного доступу громадян до держав­ної служби не означає його автоматичної реалізації. Рівне право доступу громадян до державної служби є юридичною можливістю. Це не означає, що громадянин вправі в будь-який час вимагати прийняття на службу, що орган державної влади зобов’язаний негайно і беззастережно надати йому бажану посаду. Фактична реалізація даного принципу залежить від низки факторів.

У зв’язку з цим вирізняють загальні вимоги при призначенні на державну службу, визначені вище, і спеціальні вимоги. До останніх належить наявність фахової освіти, досвіду роботи і кваліфікації , а також вимоги, про які йдеться далі.

Вік . На державну службу має право вступати тільки той, хто досяг 18-річного віку. Це право пов’язано з тим, що за Конституцією України самостійно здійснювати в повному обсязі свої права й обов’язки може громадянин з 18 років.

Підвищена вимога до віку обумовлена специфікою службової діяльності державного службовця, відповідальністю за виконання покладених на нього функцій, а також додатковими вимогами, що встановлюються до громадян, які претендують на зайняття посади державного службовця.

У цілому державна служба пов’язана зі значними фізичними та психологічними навантаженнями, з необхідністю застосування спеціальних знань і навичок, що обумовлює відсутність працівників юного віку.

Законодавство про державну службу передбачає граничний вік перебування на державній службі, який становить 60 років для чоловіків та 55 років для жінок. Цей вік і варто вважа-
ти обмежувальним для прийняття та проходження державної служби.

Стан здоров’я. Державними службовцями можуть бути громадяни, здатні за станом здоров’я забезпечувати виконання завдань і функцій, що покладені на відповідні органи державної влади. При цьому перебування на посаді державного службовця не повинно зашкодити його психічному та фізичному здоров’ю.

Володіння державною мовою. Державною мовою є мова, що офіційно визнана, є загальноприйнятою в державній практиці і діловодстві. Відповідно до Конституції України державною мовою на всій її території є українська мова. Отже, знання української мови є обов’язковою умовою для вступу на державну службу. При цьому не має значення, на яку конкретно посаду вступає громадянин України.

Під час вступу на державну службу, а також під час її проходження не допускається встановлювати будь-які прямі чи непрямі обмеження або переваги залежно від раси, національності, мови, статі, походження, майнового чи посадового становища, міс­ця проживання, відношення до релігії, переконань, належності
до громадських організацій і професійних спілок, створених у
передбаченому Конституцією України та іншими законами порядку, а також інших обставин для громадян, професійна підготовка яких відповідає вимогам щодо відповідної посади.

Обмеженнями при вступі на державну службу є правові заборони, визначені ст. 12 Закону України «Про державну службу».

Громадянин не може бути прийнятий на державну службу у випадках:

1) визнання його недієздатним у встановленому порядку;

2) мають судимість, що є несумісною із обійманням посади;

3) близького чи родинного зв’язку (батьки, чоловік, дружина, брати, сестри, а також брати, сестри, батьки чоловіка чи дружини, і діти чоловіка чи дружини, яких усиновив або удочерив державний службовець) з державним службовцем, якщо їх державна служба пов’язана з безпосередньою підлеглістю чи підпорядкованістю одного з них іншому;

4) відмови від подання відомостей про доходи і про майно;

5) в інших випадках, встановлених законами України.

Зазначений перелік обставин, що перешкоджають вступу на державну службу, не є вичерпним.

Закон України «Про державну службу», нормативні акти Кабінету Міністрів України передбачають, що, вступаючи на державну службу, громадянин надає такі документи^[108] : особисту заяву; особовий листок; документ, який засвідчує особу; трудову книжку; документи, які підтверджують професійну освіту, наявність наукових ступенів та вчених звань; декларацію про доходи; інші документи, якщо це передбачено нормативними документами. Відомості, які має надавати громадянин, вступаючи на державну службу, а також у разі вирішення питання про його призначення на вищу державну посаду державної служби, підляга­ють перевірці в передбаченому законодавством порядку.

У процесі перевірки відомостей, наданих громадянином під час вступу на державну службу, можуть з’ясовуватися такі обставини, які перешкоджають його вступу на державну службу чи призначенню його на вищу посаду. У цьому разі громадянина інформують у письмовій формі про причини відмови в прийнятті його на державну службу чи в призначенні на вищу державну посаду державної служби. Цю відмову громадянин може оскаржити через суд.

Громадянин, вступаючи на державну службу, а також державний службовець протягом визначеного терміну згідно із законом щорічно зобов’язані надавати до органів державної податкової служби відомості про одержані ними доходи та майно, яке належить їм на правах власності. Зазначені відомості, що надійшли до органів державної податкової служби, є службовою таємницею.

На початковому етапі формування державно-службових правовідносин доцільно розрізняти два правових документи: трудовий договір і наказ про призначення громадянина на державну посаду державної служби. Вступ громадянина на державну служ­бу оформлюється у вигляді трудового договору, який укладається на невизначений термін.

Для особи, яка вперше вступає на державну службу, а також для державного службовця в разі переведення на іншу посаду може бути встановлений випробувальний термін (випробування) тривалістю до шести місяців залежно від рівня підготовки та посади, на яку громадянин претендує. Черговий ранг державному службовцеві до закінчення терміну випробування не присвоюється. До терміну випробування не зараховуються період тимчасової непрацездатності та інші періоди, коли державний службовець був відсутній на службі з поважних причин. На державного службовця в період випробування поширюється законодавство про державну службу.

Призначення на державну посаду здійснюється за допомогою адміністративного акта (указу, постанови чи розпорядження, наказу) керівника органу державної влади або уповноваженої особи, що юридично фіксує вступ громадянина на державну службу і зарахування його на відповідну посаду.

Призначення охоплює такі випадки:

·вступ на державну службу (виникнення державно-службових відносин);

·зміна державно-службових відносин;

·переміщення по службі.

Призначення на посаду державного службовця передбачає добровільну і взаємну згоду сторін (громадянина і державного органу в особі керівника чи уповноваженої особи). Воно є взаємопогоджуваним адміністративним актом. Згода призначуваної особи є передумовою дійсності адміністративного акта про призначення.

Вступ громадянина на державну службу є справою суто добровільною. Певна форма згоди в законодавстві не передбачена. Цілком достатньо, щоб адміністративний акт про призначення був підписаний призначуваною особою без будь-яких застережень і тим більше заперечень.

Згода потрібна в усіх випадках призначення. Закон України «Про державну службу» не передбачає жодних винятків з цього правила. Навіть у випадку ліквідації органу чи скорочення його штату державного службовця за його згодою переводять на іншу посаду в тому самому органі або в іншому органі з урахуванням його професії, кваліфікації та займаної раніше посади.

Згода з адміністративним актом про призначення повинна бути виражена призначуваною особою і без будь-яких умов. Ця вимога обумовлена необхідністю забезпечити юридичну ясність і недвозначність державно-службових відносин, що виникають.

Правова форма призначення —видання та вручення державному службовцю під розписку адміністративного акта про призначення.

Виходячи з загальних положень адміністративного права, обо­в’язковими ознаками адміністративного акта про призначення на посаду повинні бути як мінімум:

1) відомості про орган державної влади, що призначає держав­ного службовця;

2) зазначення посади державного службовця, на яку призначається особа;

3) дата початку виконання обов’язків на посаді, на яку призначена особа;

4) підпис керівника (чи уповноваженої особи) і гербова печатка органу.

Приведення зазначеного мінімуму відомостей в адміністратив­ному акті про призначення на посаду є обов’язковою умовою
його юридичної дійсності.

Адміністративний акт про призначення на посаду повинен бути завжди підписаний власноручно керівником органу державної влади (чи уповноваженим їм особою). Акт, підписаний за допомогою технічних засобів, не містить жодної з істотних юридичних ознак, що робить його дефектним.

Оригінал акта про призначення залишається в органі державної влади і є складовою особової справи державного службовця.

Характерним для більшості державних службовців звичайно під час проходження служби є рух в посадовій ієрархії внаслідок заміщення різних посад у органах державної влади. Ключовим елементом проходження державної служби є просування по службі.

Воно має визначатися насамперед особистими якостями служ­бовця, його досвідом, професіоналізмом, кваліфікацією, придатністю до даного виду служби (до виду певної діяльності). Просування по службі залежить також від об’єктивних моментів, наприклад, від якості правового регулювання щодо заохочування державних службовців, регулярного просування по службі, проведення необхідних атестацій тощо.

Просування по службі являє собою призначення державного службовця на іншу посаду з іншим організаційно-правовим статусом посади. Також ним визнається призначення державного службовця на іншу посаду з більш високим грошовим утриманням без зміни посадового найменування, тобто в рамках однієї категорії посад.

Загальні принципи просування по службі . Просування по службі здійснюється виключно за ознаками здібностей і професійної кваліфікації незалежно від статі, расової належності, віросповідання, світогляду тощо.

Просування державного службовця на більш високу посаду можливе за таких умов:

· наявність вакантної посади;

· наявність необхідної професійної освіти, досвіду роботи, знання Конституції України, законодавства про державну службу та боротьбу з корупцією;

· наявність необхідного стажу державної служби та/або загального стажу;

· проходження конкурсу чи застосування іншої процедури, передбаченої чинним законодавством.

Адміністративний акт про просування по службі зворотної сили не має. Просування по службі реалізується з дати призначення державного службовця на вакантну посаду, зазначеної безпосередньо в адміністративному акті про призначення.

Державний службовець не має права вимагати просування по службі.

Просування по службі державних службовців здійснюється з урахуванням факторів, що стосуються не тільки особистості державного службовця.

Головний принцип вирішення питання про просування по службі: державний інтерес до оптимального заміщення посад державних службовців має бути пріоритетним перед особистим інтересом державного службовця, який прагне просування по службі. Тому права вимагати — аж до звертання до суду — просування по службі державному службовцю не дає ні чинна Конституція України, ні норми законодавства про державну службу.

Право державного службовця на просування по службі покладає на державні органи обов’язок його забезпечувати. Цей обов’язок означає, що державний орган чи посадова особа при винесенні рішення про просування по службі повинні виходити з ділових якостей кандидата на просування, його службових заслуг, у тому числі результатів і стажу служби, рівня кваліфікації тощо, і, спираючись лише на його професійні якості, не перешкоджати йому в просуванні у рамках державно-службових і фінансових можливостей органу державної влади.

Права вимагати заміщення вищої вакантної державної посади в державного службовця не виникає і у тому разі, якщо він тривалий час заміщає ту саму посаду. Якщо всі претенденти на заміщення вакантної посади однаково гідні просування по службі, то орган державної влади чи посадова особа мають право ухвалення рішення про просування конкретного державного службовця за своїм розсудом. Однак у всіх випадках вони зобов’язані обґрунтовувати своє рішення з урахуванням професійних якостей кандидатів на просування.

Право державного службовця на просування по службі є гарантією від протиправних дій органів державної влади чи посадових осіб, від яких залежить просування по службі.

Якщо державний службовець не був підвищений по службі через зловживання і відмова у просуванні виявилася наслідком провини або протиправної поведінки посадової особи, «обійдений» державний службовець має право звернутися до відповідного органу державної влади чи до суду. Предметом заперечування в даному разі буде адміністративний акт, прийняттям якого порушене право державного службовця на просування.

Стаж державної служби — це загальна тривалість служби дер­жавного службовця в органах державної влади (чи в їхніх апаратах), інших органах, на яких поширюється дія Закону України «Про державну службу».

Зарахування до стажу державної служби державного службов­ця інших періодів трудової діяльності здійснюється відповідно до чинного законодавства України.

Стаж державної служби має юридичне значення при призначенні надбавки за вислугу років, наданні додаткової оплачуваної відпустки, призначенні пенсії за вислугу років і виплаті грошової винагороди при виході на пенсію.

До стажу державної служби включають періоди роботи (служби) державного службовця на посадах, у тому числі виборних, в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, інших органах, на які поширюється дія Закону України «Про державну службу».

Періоди служби в органах державної влади зараховуються до стажу державної служби незалежно від того, яку посаду державної служби відповідно до класифікації посад обіймав державний службовець.

До стажу державної служби включають у встановленому законодавством України порядку періоди військової служби, служби в органах внутрішніх справ, органах податкової поліції, митних органах та інших, а також час їхнього навчання в навчальних закладах з відривом від роботи (служби) у зв’язку з направленням відповідним органом для отримання додаткової професійної підготовки, перепідготовки чи підвищення кваліфікації.

Резервом кадрів державних службовців є державні службовці, які поєднують у собі високу компетентність, ініціатив­ність і творчий підхід до виконання службових обов’язків і здатні при додатковій підготовці досягти відповідності кваліфікаційним вимогам, що висуваються до вищих посад, на які намічається висування цих службовців.

Призначення резерву кадрів державних службовців — бути гарантом:

· стабільності державної служби;

· забезпечення професіоналізму державної служби;

· результативності та ефективності виконання компетенційних повноважень посад;

· підвищення професійної і ділової активності державних службовців.

Формування кадрового резерву здійснюється відповідно до Положення про формування кадрового резерву для державної служби, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2001 р. № 199, і повинне забезпечити добір працівників, які:

¨ здатні запроваджувати демократичні цінності правової держави та громадянського суспільства, неухильно відстоювати права людини і громадянина;

¨ мають професійні навички, що ґрунтуються на сучасних спеціальних знаннях і аналітичних здібностях, для прийняття та успішної реалізації управлінських рішень.

Кадровий резерв формується з:

· керівників і спеціалістів підприємств, установ, організацій;

· працівників органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;

· державних службовців, які підвищили кваліфікацію, пройшли стажування або за результатами атестації рекомендовані для роботи на більш високих посадах;

· осіб, рекомендованих конкурсними комісіями для зарахування до кадрового резерву;

· випускників вищих навчальних закладів, у тому числі тих, що зараховані на навчання за освітньо-професійними програмами підготовки магістрів державного управління.

На певні посади державних службовців до кадрового резерву включаються народні депутати попередніх скликань Верховної Ради, а також депутати органів місцевого самоврядування.

До кадрового резерву зараховуються професійно підготовлені працівники, які успішно справляються з виконанням службових обов’язків, виявляють ініціативу, мають організаторські здібності і необхідний досвід роботи.

Під час формування кадрового резерву забезпечується пропор­ційно збалансоване представництво кандидатур кожної статі з урахуванням складу працюючих у відповідних сферах управління.

Зарахування працівника до кадрового резерву проводиться за його згодою. Про зарахування до кадрового резерву повідомля-
ється керівництво за місцем роботи зарахованого працівника.

Резерв кадрів державних службовців на висування на вищі дер­жавні посади формується керівниками органів державної влади.

Визначення видів, форм, термінів, спеціалізацій і напрямів навчання, вибір програм і навчальних закладів здійснюються з урахуванням цілей, завдань, функцій органів державної влади, їхніх структурних підрозділів і кваліфікаційних вимог до відповідної посади державного службовця.

На кожну посаду державного службовця кадровий резерв фор­мується з такого розрахунку:

¨ на посаду керівника — не менше двох осіб;

¨ на посади спеціалістів складаються списки осіб, зарахованих до кадрового резерву, з урахуванням фактичної потреби.

Список осіб, зарахованих до кадрового резерву, переглядається щороку в грудні. У разі необхідності до списку протягом року можуть бути внесені зміни у порядку, встановленому для зарахування до кадрового резерву.

Зарахування до кадрового резерву затверджується наказом чи розпорядженням керівника органу державної влади за погодженням з іншими органами, якщо для призначення на посади, на які формується кадровий резерв, передбачається погодження кандидатур з цими органами.

Пропозиції щодо резерву на посади, призначення на які здійснюється органами вищого рівня, розглядаються спеціальними комісіями, утвореними при цих органах. Очолює комісію керівник органу або його перший заступник. Склад комісії затверджується рішенням відповідного органу.

Керівники органів державної влади зобов’язані забезпечувати проведення постійної роботи з державними службовцями, включеними до кадрового резерву, згідно із затвердженими керівниками органів державної влади чи їхніх структурних підрозділів особистими річними планами, де передбачається:

· вивчення та аналіз виконання законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України;

· систематичне навчання шляхом самоосвіти;

· періодичне навчання і підвищення кваліфікації у відповідних навчальних закладах (у тому числі зарубіжних);

· участь у роботі семінарів, нарад, конференцій з проблем та питань діяльності державних органів і структурних під-
розділів;

· стажування терміном до двох місяців у державному органі, до кадрового резерву якого зараховано працівника;

· виконання обов’язків державного службовця, на посаду якого зараховано працівника до кадрового резерву;

· залучення до розгляду відповідних питань, проведення перевірок, службових розслідувань;

· участь у підготовці проектів актів законодавства, інших нормативних документів.

Контроль за виконанням особистих річних планів осіб, зарахованих до кадрового резерву на посади керівників органів, покладається на керівників органів вищого рівня, на інші посади — на керівників структурних підрозділів.

Особлива увага має приділятися організації та ефективності професійного навчання осіб, включених до кадрового резерву.

Навчання кадрового резерву на посади I—IV категорії забезпечує Українська Академія державного управління при Президентові України.

Навчання кадрового резерву на інші категорії посади державних службовців здійснюється закладами загальнонаціональної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців.

В органах державної влади має повсякденно та всебічно проводитися робота з вивчення професійних, ділових і особистісних якостей державних службовців, що перебувають у кадровому резерві. Запроваджені щорічний аналіз складу резерву, оцінка служ­бової діяльності, ступеня виконання індивідуальних планів підготовки державних службовців.

Державні службовці, що не виявили необхідних професійних, ділових і особистісних якостей, уміння працювати з людьми, із складу резерву вилучаються. Рішення про вилучення з кадрового резерву приймається керівником органу державної влади, до компетенції якого входить призначення на посаду чи звільнення від посади відповідних державних службовців.

Кадрові служби органів, на які поширюється дія Закону України «Про державну службу», формують кадровий резерв, систематично аналізують та узагальнюють практику його формування, вносять пропозиції керівництву щодо вдосконалення цієї роботи.

Якщо посада, до кадрового резерву на яку зараховано працівника, стає вакантною, він має переважне право на її заміщення при проведенні конкурсу.

Просування по службі державного службовця, зарахованого до кадрового резерву, або такого, що пройшов стажування чи навчався в Українській Академії державного управління при Президентові України, може здійснюватися за рішенням керівника відповідного державного органу, поза конкурсом.

Керівник органу державної влади несе відповідальність за ефективну підготовку і використання кадрового резерву. У разі заміщення вакантної посади керівник державного органу в поданні про призначення кандидата на цю посаду повинен зазначити, протягом якого періоду він перебував у кадровому резерві, яким чином виявив себе, а якщо не перебував — подати обґрунтовані пояснення причини невикористання кадрового резерву.

Перебування працівника у кадровому резерві може припинитися з його власної ініціативи або за вмотивованою пропозицією керівника відповідного державного органу. Виключення із списків кадрового резерву оформляється наказом чи розпорядженням керівника.

Основним видом практичної підготовки державного службовця до заміщення посади державного службовця є стажування.

Стажування у системі державної служби — це:

· навчання в органі державної влади на конкретній посаді державного службовця (у цьому разі громадянин призначається на відповідну посаду стажистом на термін до шести місяців без присвоєння йому рангу);

· навчання державного службовця в навчальному закладі у формі самостійного виду додаткового професійного навчання чи навчання з відповідних модулів освітньо-професійних програм підготовки чи професійних програм підвищення кваліфікації.

Порядок та умови стажування на посаді державного службовця визначаються керівником органу державної влади. Порядок та умови стажування, що є самостійним видом професійного нав­чання, визначаються угодою, яка укладається органом державної влади з навчальним закладом.

Порядок та умови стажування, передбаченого як складова освітньо-професійної програми підготовки чи професійної програми підвищення кваліфікації, мають визначатися навчальним закладом самостійно.

Метою стажування будь-якого виду є формування і закріплення на практиці професійних знань, умінь і навичок, от-
риманих державними службовцями в результаті теоретичної підготовки.

Основними завданнями стажування будь-якого виду є:

¨ підготовка державного службовця до заміщення конкретної посади державного службовця;

¨ здобуття та накопичення передового досвіду управлінської діяльності;

¨ вироблення стратегічної програми майбутньої службової діяльності та конкретних планів найближчих дій;

¨ випробування державного службовця з погляду доцільності та можливості його просування по службі.

Усі види стажування мають обов’язково включати:

· теоретичну підготовку;

· роботу з нормативно-правовою та іншою документацією, підготовку аналітичних матеріалів і проектів нормативних актів з відповідним обґрунтуванням;

· набуття професійних і ділових навичок;

· безпосереднє виконання службових обов’язків на конкретній посаді державного службовця;

· вивчення досвіду роботи органу державної влади, в якому проходить стажування;

· участь у нарадах, семінарах, ділових зустрічах тощо.

Усі види стажування мають індивідуальний характер і перед­бачають самостійне виконання посадових службових обов’язків.

Форми практичного оволодіння методами і прийомами запропонованої службової діяльності різноманітні. Основні з них:

-виконання посадових обов’язків на посадах органів держав­ної влади, функціональні повноваження яких відповідні потребам особи, яка проходить стажування;

-набуття спеціальних теоретичних і практичних навичок, умінь і знань в наукових установах, на підприємствах, в установах і організаціях різних форм власності, у тому числі й закордонних;

-формування та розвиток професійних умінь і ділових якостей при виконанні посадових обов’язків в структурних під­розділах Адміністрації Президента України, Секретаріату Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої вла­ди, вищих за організаційно-правовим статусом органах держав­ної влади;

-участь у заходах моніторингового чи експертного характеру (оперативне вивчення обстановки і вживання заходів на місцях, інспекції, перевірки, контроль тощо);

-вивчення закордонного досвіду тощо.

Будь-яке стажування має завершуватися підведенням підсумків і оцінкою рівня набутих умінь, навичок і знань незалежно від виду та форми.

Стажування державних службовців, і насамперед тих, хто включений до кадрового резерву, повинно стати органічною складовою проходження державної служби.

У науковій літературі визнається, що в основу організації стажування державних службовців доцільно покласти такий принцип: чим вище піднімається державний службовець в посадовій ієрархії, тим більше часу в загальній тривалості його навчання має складати стажування. Відповідно варто зробити правилом, що призначенню на будь-яку посаду в державному апараті повинно передувати навчання і стажування державного службовця на аналогічній для заміщення посаді.

Сформована практика проведення стажування на державній службі орієнтується в основному на короткострокове стажування, що має переважно ознайомлювальний характер. Доцільно передбачити, що тривалість стажування на зайняття вищих посад державних службовців може становити один—два роки.

У цілому уявляється доцільним установити диференційовані терміни стажування для конкретних категорій посад державних службовців у зв’язку з характером професійної діяльності на займаних посадах і стажем державної служби.

Удосконалення та впорядкування проходження державної служби потребує проведення оцінювання результативності та ефективності професійної діяльності державного службовця. Воно реалізується шляхом запровадження періодичної атестації службовців.

Атестація службовців є правовим засобом розширення демократичних засад у кадровій політиці та в управлінні державною службою, засобом забезпечення формування й реалізації ціле-
спрямованої та передбачуваної кадрової політики у сфері держав­ної служби.

У системі державної служби інститут атестації є складовою інституту проходження державної служби. При цьому атестацію державних службовців слід розглядати як систему, що відповідно до системного підходу має такі складові:

1) цілі атестації;

2) завдання та функції атестації;

3) структура складових системи атестації та її процедур;

4) зв’язок чи комунікації з іншими складовими системи державної служби;

5) елементи системи атестації державних службовців;

6) управління атестацією державних службовців;

7) історія становлення та розвитку.

Загальною метою атестації державного службовця є сприяння підвищенню результативності та ефективності діяльності органів державної влади, інших органів, на які поширюється дія Закону України «Про державну службу», шляхом добору, розстановки та просування по службі професійно підготовлених, кваліфікованих і досвідчених фахівців. Тим самим атестація державних службов­ців безпосередньо пов’язана із забезпеченням результативності надання державних послуг особі, громадянину, юридичним і фізичним особам, що може оцінюватися економічними та соціальними критеріями.

З погляду завдань і функцій атестацію доцільно розглядати у широкому та вузькому розумінні.

Атестація в широкому розумінні є одним із чинників проведення державної кадрової політики у сфері державної служби. Її основні функції та завдання:

· дотримання на практиці принципів державної служби;

· забезпечення законності в системі функціонування державної служби;

· формування професійного кадрового персоналу державних органів;

· виявлення потенційних можливостей державного службовця з метою підвищення його по службі;

· застосування до державного службовця заходів відповідальності та стимулювання;

· підвищення дисципліни та відповідальності;

· забезпечення реального функціонування механізму просування службовців у службовій ієрархії;

· підтримання стабільності державної служби;

· стимулювання підвищення кваліфікації та професіоналізму службовців;

· попередження й боротьба з правопорушеннями та корупцією в системі державної служби.

Атестація у вузькому розумінні провадиться з метою перевірки й оцінювання професійних, ділових і особистих якостей службовця, визначення його службово-посадової відповідності вимогам, висунутим до служби. Отже, у цьому розумінні основним завданням атестації є визначення відповідності службовця посаді, яку він обіймає.

Під атестацією державних службовців розуміють діяльність,
у процесі якої атестаційна комісія в межах передбаченої науково обґрунтованої процедури з метою виявлення ступеня відповідності працівника посаді, яку він обіймає, оцінює результати його професійної діяльності, професійні, особисті й мо­ральні якості службовця, внесок державного службовця у наслідки діяльності структурного підрозділу, в якому він працює, та всього органу в цілому, результатами якої стають висновки й рекомендації атестаційної комісії щодо поліпшення організації діяльності органу, конкретного структурного підрозділу, умов праці службовця, який атестується, відповідності службовця займаній посаді та пропозиції щодо планування кар’єри цього державного службовця.

Зміст і сутність атестаційної діяльності розкриваються
в науково обґрунтованих принципах атестації, які є похідними від принципів державної служби, а саме: загальність, гласність, систематичність атестації; об’єктивність і комплексність оцінки; позапартійність; колективність і обґрунтованість оцінки та рекомендацій атестаційної комісії; обов’яз­ковість прийняття за результатами атестації організаційно-правових заходів відповідальності та стимулювання (дієвість атестації)^[109] .

Рушієм механізму атестації має стати зацікавленість державного службовця — матеріальна, моральна, організаційна та ін.

Системний розгляд атестації як діяльності дозволяє виокремити такі її структурні елементи, як:

1) суб’єкт, який призначений для вирішення цілей і завдань проведення атестації та організує процес її проведення;

2) об’єкти, що адекватно віддзеркалюють результати професійної діяльності державного службовця і його професійні, особисті та моральні якості;

3) процедури для досягнення конкретних результатів атестації та їх нормативно-правове забезпечення;

4) результати проведення атестації.

Взаємозв’язок зазначених елементів атестації утворює їхню єдність.

Суб’єктом, який призначений для вирішення цілей і завдань проведення атестації та організує процес її проведення, є атестаційна комісія органу державної влади, що формується керівником цього органу. Вона складається з голови (як правило, першого заступника керівника або заступника, який відповідає за питання кадрової роботи та державної служби), заступника голови, членів комісії та секретаря. Керівник органу державної влади може залучати до роботи в комісії незалежних членів комісії з числа висококваліфікованих державних службовців, науковців.

Об’єктами, що адекватно віддзеркалюють результати професійної діяльності державного службовця та його професійні, особисті та моральні якості, мають бути результати функціонування певної сфери чи сектору державного управління, тенденції їх змін, що обумовлені відповідними управлінськими рішеннями цього органу державної влади. При цьому тільки цільовий програмний метод організації діяльності органу влади спроможний адекватно визначити конкретний внесок державного службовця в його отримання.

Положення про проведення атестації державних службовців затверджується постановою Кабінету Міністрів України та визначає порядок проведення атестації. З цією метою формується атестаційна комісія, котра затверджує графік проведення атестації, складаються списки державних службовців, які підлягають атестації, готуються необхідні документи для атестаційної комісії.

З теоретико-правового погляду атестація службовців як інститут містить норми, що регулюють відносини в системі проходження державної служби. Порядок проходження та просування по службі регламентується відповідними нормативними документами.

Процедури для досягнення конкретних результатів атестації та їх нормативно-правове забезпечення включають певний порядок діяльності органу та атестаційної комісії, спрямований на організацію та проведення атестації службовців, і відповідні норми правового інституту^[110] .

До процедури також включаються матеріальні норми, що визначають статутні атестаційно-правові положення (необхідність підготовки атестаційної характеристики, терміни проведення атестації, види атестаційних оцінок), і процесуальні норми, що регулюють саму процедуру атестації. Атестаційні норми визначають порядок виникнення, проходження та припинення атестаційно-посадових відносин і слугують для визначення: цілей і завдань проведення атестації; кола осіб, які підлягають атестації; термінів її проведення; складу атестаційної комісії; порядку проведення атестації; прийняття рішень за результатами атестації та розробки заходів щодо вдосконалення процедури атестації та поліпшен­ня діяльності державних органів (їхніх структурних підрозділів).

Обов’язковою складовою системи атестації є безпосередня діяльність з проведення атестації, тобто управлінська атестаційна процедура, яка має організаційно-правовий характер. Атестаційна процедура — це порядок послідовної реалізації вимог атестаційної діяльності в органах державної влади, їх організаційного та технічного забезпечення, тобто система послідовних дій з проведення атестації.

Атестаційна процедура складається з таких основних елементів:

1) постановка цілей і завдань атестації;

2) розробка підготовчих заходів;

3) збирання, вивчення, аналіз та узагальнення інформації про працівника, якого атестують;

4) вироблення системи оцінювання службовців;

5) проведення атестаційного оцінювання службовців, виявлення ступеня їхньої відповідності державній посаді державної служби, яку вони обіймають;

6) підготовка атестаційними комісіями рекомендацій;

7) визначення порядку прийняття керівним органом або керів­ником державного органу рішення за результатами атестації про присвоєння державному службовцеві кваліфікаційного розряду, про матеріальне чи моральне заохочення (стимулювання), введення його до резерву на висунення та ін.;

8) формування порядку реалізації результатів атестації — оцінок і рекомендацій атестаційних комісій (розробка необхідних заходів, які цьому сприяють);

9) визначення періодичності дій, виявлення суб’єктів і методів реалізації цих дій; визначення наслідків реалізації дій і відповідальності посадових осіб за їх виконання.

До атестаційної процедури входить також оцінювання держав­них службовців. Оцінка — це показник ступеня відповідності того, кого атестують, вимогам до посади державного службовця, яку він обіймає. Саме оцінювання також має конкретну процедуру і виконується за допомогою певних дій.

Механізм оцінювання, що забезпечує його ефективні результати, має обов’язково містити такі елементи:

1) суб’єкт оцінювання;

2) об’єкт оцінювання;

3) науково розроблені критерії оцінювання діяльності держав­них службовців, тобто конкретні вимоги, яким має відповідати діяльність працівника, його особисті якості та результати праці; урахування інших факторів, що розкривають зміст роботи;

4) методи оцінювання;

5) процедура оцінювання (створення раціональної системи врахування показників роботи службовців, яка дає змогу аналізувати зібрану інформацію; виділення працівників, які проводять оцінювання; безпосереднє оцінювання і т. ін.).

Атестація державних службовців у механізмі проходження служби пов’язується з можливістю просування по службі та зміни правового статусу службовця.

Після атестації державному службовцеві дається одна з таких оцінок:

· відповідає займаній посаді;

· відповідає займаній посаді за певних умов, тобто умов, визначених рекомендаціями атестаційної комісії щодо його службової діяльності;

· не відповідає займаній посаді.

Інколи з інститутом атестації пов’язується також припинення державної служби для деяких службовців. Однією з підстав для звільнення є встановлення службової невідповідності.

Державний службовець має право звертатися до відповідних органів чи в суд для вирішення спорів, пов’язаних з питаннями проведення атестації, її результатами, змістом виданих атестаційних характеристик.

Відомості про проведену атестацію державного службовця та її результати мають бути в його особовій справі. Особова справа державного службовця заповнюється кадровою службою відповідного органу. Якщо за результатами атестації прийнято рішення про введення державного службовця до резерву на висунення на вищу посаду, ці дані вносять до відповідного кадрового резерву.

На відміну від державної служби з метою підвищення ефективності діяльності посадових осіб місцевого самоврядування (далі — посадові особи) один раз на 4 роки проводиться їх атестація, під час якої оцінюються результати роботи, ділові та професійні якості, виявлені працівниками при виконанні обов’язків, визначених типовими професійно-кваліфікаційними характеристиками посад і відображених у посадових інструкціях, що затверджуються сільським, селищним, міським головою, головою районної у місті, районної, обласної ради.

Атестації підлягають посадові особи місцевого самоврядування всіх рівнів, у тому числі ті, які внаслідок організаційних змін обіймають посади менше ніж один рік, якщо їх службові обов’яз­ки не змінилися.

У період між атестаціями проводиться щорічне оцінювання виконання державними службовцями та посадовими особами міс­цевого самоврядування покладених на них завдань та обов’язків. Таке оцінювання проводиться безпосередньо керівниками відділів, управлінь та інших структурних підрозділів органів, де працюють державні службовці та посадові особи місцевого самоврядування, під час підбиття підсумків роботи за рік. Загальні методичні рекомендації з цих питань розробляються Головдержслужбою України.

Конкурс у системі державної служби — це особлива процедура підбора кадрів на вакантні посади державних службовців відповідно до рішення державної конкурсної комісії.

Рішення державної конкурсної комісії обов’язкове для органу державної влади та його керівника. Воно є юридичною підставою для призначення на відповідну посаду державного службовця або відмовлення в такому призначенні.

Основна мета конкурсу полягає в тому, щоб створити умови для реалізації права громадян на рівний доступ до державної служби, а також відібрати на державну службу таких громадян, що спроможні виконувати функції за посадою, володіють для цього необхідними професійними знаннями, моральними якостями, інтелектуальними здібностями.

Порядок і умови проведення конкурсу визначаються Кабінетом Міністрів України.

Конкурс проводиться на заміщення лише вакантної посади. Під вакантною державною посадою в органі державної влади мається на увазі незаміщена державним службовцем посада, за умови що вона передбачена в штатному розписі органу державної влади.

У конкурсі може брати участь кожна людина при дотриманні умов, установлених чинним законодавством, у тому числі:

· бути громадянином тільки України;

· мати вік не менше 18 років;

· мати професійну підготовку;

· володіти державною мовою.

Крім перелічених, законодавство може встановлювати й інші вимоги до кандидатів на заміщення вакантної посади державного службовця.

Громадянин для участі в конкурсі зобов’язаний подати такі документи:

¨ особисту заяву, листок з обліку кадрів, фотографію;

¨ документ, що засвідчує особистість (після прибуття на конкурс);

¨ документи, що підтверджують професійну освіту, стаж роботи і кваліфікацію (виписку з трудової книжки, копії документів про освіту, про підвищення кваліфікації, про присвоєння вченого звання, завірені нотаріально чи кадровими службами з місця роботи);

¨ декларацію про доходи за минулий рік;

¨ інші документи, передбачені законодавством.

Перелічені документи направляються громадянином на ім’я керівника органу державної влади.

Громадянин зобов’язаний подати документи на конкурс протягом місяця з дня оголошення про їх прийняття. Якщо документи не подані у визначений час, то керівник відмовляє громадянину в їх прийнятті. Термін подання документів може бути про­довжений керівником органу лише з поважних причин затримки подання документів. До поважних причин можна віднести хворобу, затримку без законної підстави видачі документів органом державної податкової служби, медичною установою тощо.

В оголошенні про прийняття документів зазначається:

· назва вакантної посади;

· вимоги, що висуваються до особи-претендента на зайняття посади;

· умови проведення конкурсу.

Рішення про дату, час і місце проведення конкурсу приймається керівником державного органу. На цьому етапі конкурсу проводяться перевірки правильності відомостей, поданих громадянином.

Якщо в ході перевірки будуть установлені перешкоди для прийняття громадянина на державну службу, то керівник органу відмовляє громадянину в участі в конкурсі.

Не пізніше ніж за тиждень до початку другого етапу конкурсу громадянину (конкурсанту) повідомляють про дату, час і місце його проведення.

При проведенні конкурсу кандидатам на посаду гарантується рівність прав відповідно до Конституції України.

Державні службовці можуть брати участь у конкурсі незалежно від того, які посади вони обіймають у момент його проведення.

Робота з формування конкурсних комісій організується керівником органу державної влади. До роботи комісії можуть бути залучені незалежні експерти. Їх оцінка розглядається як один з аргументів, що характеризує кандидата на посаду. Кількісний і персональний склад, терміни і порядок їхньої роботи затверджує керівник державного органу, що приймає рішення про призначення на посаду.

Засідання конкурсної комісії вважається правомочним, якщо на ньому є присутніми не менше двох третин її складу.

Конкурсна комісія також оцінює професійні та особисті якості кандидата на вакантну посаду виходячи з відповідних кваліфікаційних вимог, визначених для цієї посади, і вимог посадових інструкцій. При цьому конкурсна комісія може використовувати різні методи оцінки професійних і особистісних якостей конкурсанта, що не суперечать законодавству і не обмежують права: співбесіда, анкетування, проведення групових дискусій, написання рефератів з питань, пов’язаних із виконанням посадових обов’язків і повноважень посади, на заміщення якої претендує кандидат.

Рішення державної конкурсної комісії приймається шляхом таємного чи відкритого голосування під час відсутності кандидата на посаду. Результати голосування державна конкурсна комісія оформляє рішенням, що підписують голова, заступник голови, секретар і члени комісії, що брали участь у її засіданні.

Рішення державної конкурсної комісії є юридичною підставою для призначення на відповідну державну посаду державної служби або відмовлення в такому призначенні. Кожному учаснику конкурсу повідомляється рішення про результат конкурсу. Рішення за результатами конкурсу оформляється наказом (розпорядженням чи іншим актом) державного органу чи його керівника.

Витрати на участь у конкурсі (проїзд, наймання житлового приміщення, проживання, користування послугами зв’язку) громадяни роблять за власний рахунок.

Спори з питань проведення конкурсу розглядаються відповідним органом державної влади чи у судовому порядку.

Державна служба припиняється після звільнення державного службовця, у тому числі внаслідок виходу на пенсію. Припинення державної служби може бути здійснено за особистою заявою державного службовця про звільнення з державної служби на підставах, передбачених законами України. Отже, у розглянутому аспекті для державних службовців є чинним законодавство України про працю. Однак державний службовець може бути звільнений не лише на зазначених підставах, а й з ініціативи керівника органу в таких випадках:

· досягнення службовцем граничного віку;

· припинення громадянства України;

· недотримання обов’язків і обмежень, установлених для державного службовця законодавством про державну службу;

· розголошення відомостей, які становлять державну чи іншу таємницю, що охороняється законом;

· виникнення інших обставин, за яких державний службовець не може перебувати на державній службі.

Законом України «Про державну службу» передбачається, що після ліквідації органу державної влади чи скорочення його штату державному службовцеві в разі неможливості надання роботи в тому самому органі має бути запропонована інша посада в іншому органі з урахуванням професії, кваліфікації та посади, яку він раніше обіймав.

У деяких органах державної влади встановлюються інші підстави для припинення державно-службових відносин.

Державний службовець має право одержання пенсії за вислугу років, яку призначають відповідно до закону. У разі смерті, по­в’язаної з виконанням державним службовцем посадових обо­в’язків, у тому числі якщо вона настала після звільнення його з посади, члени сім’ї померлого мають право на отримання пенсії на випадок втрати годувальника.

Закон України «Про державну службу» встановлює умови й порядок виходу державного службовця на пенсію. Граничний вік для перебування на державній службі становить 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. Подовження терміну перебування на державній службі здійснюється Головним управлінням державної служби України за поданням керівника відповідного органу. Подовження терміну перебування на державній службі державного службовця допускається щонайбільше на п’ять років. Якщо державний службовець досяг віку 65 років, продовжувати термін його перебування на державній службі не допускається. Однак можливо і після досягнення цього віку продовжувати роботу в органах державної влади на посадах радників.

Припинення державно-службових відносин — це тимчасове чи постійне припинення професійної діяльності на посаді державного службовця, тобто залишення державним службовцем посади.

Правовими підставами припинення державно-службових відносин є конкретні життєві обставини (юридичні факти), з якими законодавство пов’язує необхідність припинення державно-служ­бових правовідносин.

Підстави припинення державно-службових відносин у законодавстві й у правовій літературі прийнято визначати за джерелом волевиявлення. З цього погляду підставами припинення державно-службових відносин є такі види юридичних фактів.

1. Юридичні факти — події, обставини , які породжують підстави для припинення державної служби і не залежні нівід державного службовця, ні від органу державної влади, до компетенції якого входить прийняття і звільнення державного службовця (до них належать: загибель державного службовця при виконанні службових обов’язків; невідома відсутність державного службов­ця, що визначена у встановленому порядку; смерть державного службовця).

2. Юридичні факти — дії органу державної влади (посадової особи), до компетенції якого входить прийняття і звільнення дер­жавного службовця, спрямовані на припинення державно-служ­бових відносин. Це — усі види звільнення з ініціативи органу (керівника органу).

3.Юридичні факти — дії державного службовця, спрямовані на припинення державно-службових відносин з державним органом. До них належать усі види звільнення з ініціативи державного службовця.

4. Юридичні факти — дії органу державної влади і державного службовця , спрямовані на припинення державно-службових відносин. До них належить звільнення за згодою сторін.

Єдиного переліку основ припинення державно-службових від­носин у чинному законодавстві немає.

При реорганізації органу державної влади (злитті, реорганізації, ліквідації) службові відносини за згодою державного службов­ця продовжуються; розірвання в цих випадках контракту з ініці-
ативи державного органу можливо тільки у разі скорочення чисельності посад державної служби в державному органі.

Таким чином, припинення державно-службових відносин допускається виключно з підстав, передбачених законом.

Визначення безпосередньо в законі основ припинення держав­но-службових відносин забезпечує державним службовцям захист від свавілля керівників і незалежність під час виконання посадових обов’язків.

Припинення державно-службових відносин з ініціативи державного службовця — це розірвання контракту (договору) про службу з волі державного службовця.

Державний службовець має право припинити державно-служ­бові відносини в будь-який час за власним бажанням. Право державного службовця на звільнення за власним бажанням не може бути обумовлене чим-небудь або будь-яким чином. Державний службовець має право відкликати свою заяву про звільнення до закінчення терміну попередження, і звільнення у такому разі не відбувається.

Припиненням державно-службових відносин з ініціативи органу державної влади є розірвання трудової угоди з ініціативи органу чи його керівника. У даному разі причини припинення державно-службових відносин чітко регламентовані трудовим законодавством і законодавством про державну службу.

Не допускається звільнення державного службовця з ініціативи державного органу в період тимчасової непрацездатності (крім звільнення за здійснення за місцем служби розкрадання державного майна) і в період перебування в черговій відпустці.

Спеціальними підставами припинення державою службових відносин є юридичні факти, з появою яких закон пов’язує втрату права на державну службу. При цьому орган державної влади має розірвати відносини.

Такими юридичними фактами є:

· досягнення державним службовцем граничного віку;

· припинення громадянства України;

· недотримання обов’язків і правообмежень, визначених законодавством України для державних службовців;

· розголошення відомостей, що становлять державну та іншу, що охороняється законом, таємницю;

· виникнення інших обставин, що перешкоджають проходженню державної служби відповідно до законодавства.

Інші підстави, за наявності яких орган державної влади чи його керівник має розірвати державно-службові відносини з державним службовцем, визначені законодавством і полягають у:

¨ визнанні в судовому порядку державного службовця недієздатним чи обмежено дієздатним;

¨ позбавленні його права обіймати посади державних службовців протягом певного терміну рішенням суду, що вступило в законну силу;

¨ наявності підтвердженого медичним висновком захворювання, що перешкоджає виконанню ним посадових обов’язків;

¨ відмовленні державного службовця від процедури оформлення допуску до відомостей, що становлять державну й іншу, що охороняється законом, таємницю, якщо посадовими обо­в’язками цієї посади передбачено використання зазначених відомостей;

¨ наявності громадянства іншої держави;

¨ встановленні родинних або споріднених зв’язків з працівниками органу, пов’язані з безпосередньою підлеглістю чи підконтрольністю родичам чи своякам;

¨ відмовленні державного службовця від подання відомостей щодо доходів і майна, яке належить йому та його близьким родичам на правах власності.

Закон України «Про державну службу» передбачає і інші обставини, виникнення яких спричиняє обов’язкове звільнення державного службовця.

Законодавчо визнана відставка як форма припинення державно-службових відносин.

Відставка — це тимчасове чи постійне припинення державно-службових відносин за заявою державного службовця. Специфіка відставки як форми припинення державно-службових відносин полягає головним чином у мотивах звільнення державного службовця і збереженні за ним при цьому деяких прав і обов’язків.

За державними службовцями, що вийшли у відставку, зберігається, наприклад, обов’язок дотримання державної і іншої таємниці, право на використання назви останньої посади з додаванням «у відставці», право на соціально-побутове забезпечення і медичне обслуговування тощо.

Припинення державно-службових відносин здійснюється відповідним юридичним оформленням. Юридичним оформленням припинення державно-службових відносин є нормативно встанов­лений порядок залишення державним службовцем посад державного службовця.

Адміністративний акт про звільнення набирає сили з моменту його підписання керівником органу державної влади. Припинення державно-службових відносин настає з дати, зазначеної в адміністративному акті про звільнення. З цієї дати державний служ­бовець втрачає право на грошове утримання та інше соціально-побутове забезпечення.

Запис про звільнення з посади державного службовця має здійснюватися у відповідних адміністративних актах і в трудовій книжці державного службовця в точній відповідності із формулюваннями чинного законодавства та із посиланням на відповідний пункт, статтю, частину закону.

Державному службовцю у разі припинення ним державно-службових відносин видається довідка про грошове утримання за формою, встановленою для призначення пенсії за вислугу років.

Громадянин під час вступу на державну службу, а також державний службовець відповідно до законодавства мають подавати до органів державної влади, в яких вони обіймають посади державних службовців, відомості про отримані ними доходи і належ­не ним (та членам їхніх сімей^[111] для державних службовців, які обіймають посади І—ІІ категорій) на правах власності майно.

Сукупний дохід, отриманий державним службовцем за звітний рік, включає доходи, нараховані державному службовцеві (декларанту) у звітному році за місцем його основної роботи (служби) та не за місцем основної роботи (служби), у тому числі з джерел за межами України.

До сукупного доходу включаються: заробітна плата, премії, надбавки, винагороди, пенсії, стипендії, а також інші доходи.

Якщо декларант має певні сумніви щодо правильності визначення ним розміру сукупного доходу, йому слід звернутися до джерела виплати (бухгалтерії) і одержати такі відомості.

Кошти, які були одержані декларантом у звітному році для здійснення витрат під час відрядження, у тому числі за кордон, а також кошти, отримані ним у рахунок відшкодування витрат на відрядження (вартість проїзду, проживання в готелі, витрати на харчування) безпосередньо від установ, організацій чи осіб, які приймали декларанта (членів його сім’ї) за кордоном, включаючи суми одержаних стипендій під час стажування за кордоном, до складу доходів, що відображаються у цьому розділі декларації, не включаються.

Також зазначаються:

· отримані дивіденди^{[112] ,} відсотки^[113] , роялті^[114] ;

· матеріальна допомога, подарунки, пожертвування;

· безповоротні позики (у грошовій та натуральній формі), у тому числі такі, що одержані під час перебування за кордоном або з іноземних держав;

· суми страхового відшкодування і страхові суми, одержані декларантом унаслідок настання страхового випадку за договорами добровільного і обов’язкового страхування;

· доходи, одержані у вигляді авторської винагороди (гонорару);

· оподатковуваний (чистий) дохід від здійснення підприємницької і незалежної професійної діяльності;

· доходи від відчуження цінних паперів та корпоративних прав;

· відомості про основну і додаткову заробітну плату, премії, надбавки, винагороди.

Також декларація містить інформацію про:

¨ внески (платежі), виконані (здійснені) декларантом у звітному році на користь інших юридичних і фізичних осіб унаслідок укладання договорів (прийняття і виконання зобов’язань);

¨ розмір сплачених внесків за договорами добровільного страхування (за необхідності розмір здійснених внесків можна уточнити в страховій організації, яка видала страховий поліс відповідно до укладеного договору);

¨ розмір внесків, спрямованих у звітному році на додаткове (недержавне) пенсійне забезпечення (платежі на іменні пенсійні рахунки) відповідно до укладених договорів з недержавними пенсійними фондами;

¨ сплачені протягом звітного періоду платежі за договорами позики (за одержані декларантом кошти або майно у позику, тимчасове користування) як основної суми позики, а також відсотків і фіксованих сум на цю позику;

¨ фактичний розмір коштів, сплачених декларантом протягом звітного періоду за договорами найму (оренди) будь-якого майна у юридичних чи фізичних осіб, зокрема плата за користування житлом (квартирна плата) і плата за комунальні послуги згідно з договором найму житлового приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду, якщо квартира не приватизована;

¨ фактичний розмір коштів, сплачених декларантом протягом звітного періоду юридичним і фізичним особам за зобов’язан­нями на утримання майна, яке є у приватній власності декларанта (членів його сім’ї).

Також декларант зазначає:

· відомості про нерухоме майно, що є у приватній власності,
а саме: загальну площу (метрів квадратних) нерухомого майна, якщо таке майно є у його приватній власності внаслідок купівлі (приватизації, успадкування, дарування, міни, розподілу майна підприємств і організацій між засновниками та учасниками);

· відомості про транспортні засоби, що є у приватній власності (декларант зазначає марку, модель та об’єм двигуна кожного транспортного засобу, які він має у приватній власності, внаслідок купівлі (успадкування, дарування, розподілу майна підприємств і організацій між засновниками і учасниками));

· відомості про вклади у банках, цінні папери та інші активи (зазначається загальний розмір (сума) номінальної вартості^[115] всіх видів цінних паперів^[116] , які були придбані (куплені або одержані як подарунок, або внаслідок персоніфікації) декларантом протягом звітного періоду);

· розмір внесків (паїв) до статутних (пайових) фондів підприємств (установ, організацій), тобто розмір його корпоративного права, включаючи суми, які були відчужені ним (продані) у цей період;

· суму коштів на рахунку (ощадних, депозитних, поточних, анонімних) у банках^[117] та інших фінансово-кредитних установах як в Україні, так і за її межами.

Стаття 30 Закону «Про державну службу» передбачає, що неподання або подання державним службовцем неправдивих відомостей щодо доходів є підставою для припинення державної служби.

Відповідальність за порушення вимог фінансового контролю, тобто декларування доходів, передбачено також ст. 9 Закону України «Про боротьбу з корупцією»: неподання або подання неповних чи неправдивих відомостей про доходи та зобов’язання фінансового характеру тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і звільнення з посади чи інше усунення від виконання функцій держави, а також є підставою для відмови у призначенні на посаду та для позбавлення права балотуватися у депутати або на виборні посади в державні органи.

Неподання або невчасне подання державним службовцем або іншою особою, уповноваженою на виконання функцій держави, відомостей про відкриття валютного рахунку в іноземному банку тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і звільнення з посади чи інше усунення від виконання функцій держави.

Сьогодні в умовах реалізації конституційних засад демократичної, правової, соціальної держави та формування громадянського суспільства питанням із питань постає проблема удосконалення кадрового забезпечення державного апарату висококваліфікованими і компетентними фахівцями, здатними ефективно працювати в органах державної влади та місцевого самоврядування.

Суспільство і держава потребують підготовки нової генерації і підвищення кваліфікації вже працюючих керівників і фахівців органів державної влади та місцевого самоврядування, формування реального та перспективного резерву їх кадрів, щоб своєчасно були підготовлені фахівці для заміщення нових посад, у тому числі в нових структурах державного апарату, щоб покращувалась якість та підвищувалась ефективність управлінського процесу. Таким чином, одним з пріоритетних напрямів соціально-економічного розвитку України є якісний розвиток системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців.

В її основу Програмою кадрового забезпечення державної служби, затвердженою в листопаді 1995 р. Указом Президента України № 1035, були покладені соціальна природа професійного розвитку. Програмою були визначені гарантії громадянам рівних прав і можливостей для професійної підготовки та цілісного розвитку особи, пріоритетність гуманістичного та демократичного спрямування, випереджаючий характер змісту навчання, структурна оптимізація всієї системи, відкритість новим технологіям, особливо на шляху індивідуалізації навчання державних службовців.

Сьогодні немає фактично жодного питання організації та функ­ціонування органів державної влади та місцевого самоврядування, державної служби в цілому, яке б не було пов’язане з професіоналізмом та компетенцією службовців. Запровадження ад­міністративної реформи, формування на сучасних засадах механізму держави та державного апарату, розвиток державної служби органічно пов’язані з професійною підготовкою кадрів.

Удосконалення системи професійного навчання державних службовців нерозривно пов’язане із становленням державної служ­би України, є складовою її кадрового забезпечення. Реальність така, що становлення самої державної служби та системи підготовки кадрів для неї відбувається в умовах зміни парадигми су-
спільного розвитку, типу культури, духовно-моральних орієнтирів.

За таких умов ефективне функціонування системи безперервного професійного навчання державних службовців є нагальною потребою та важливим фактором зміцнення державності, становлення правової, демократичної, соціальної держави з соціально орієнтованою ринковою економікою.

Це дозволяє визначити шляхи удосконалення системи підготов­ки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних служ­бовців. Вони обумовлені насамперед стратегією та змістом реформ і перетворень, у котрих все більше підвищується роль особистісного чинника, наукових знань, професіоналізму та компетентності кадрів державного апарату. Зміст та рівень їх спеціального, фахового, професійного навчання повинні відповідати стратегічним напрямам розбудови державності, мати випереджаючий характер, враховувати високий динамізм соціальних і економічних процесів, завдання і труднощі становлення нової моделі державного управління, кадрового забезпечення державної служби.

Курс на відповідність кваліфікації державних службовців потребам політичного та соціально-економічного розвитку держави, позитивну стабілізацію кадрів державного апарату й місцевого самоврядування, зміцнення його якісного складу, виконання законом установленої вимоги про наявність відповідної професійної підготовки державних службовців обумовлюють необхідність професійного навчання значної кількості службовців, якісного удосконалення системи підготовки, перепідготовки та під­вищення кваліфікації кадрів.

Сьогодні в органах державної влади має працювати новий державний службовець, здатний на основі та в межах закону проявляти самостійність, творчість і підприємливість, бути дисциплінованим і готовим на особистий ризик заради державної справи, визнавати, дотримуватися та захищати права і свободи люди­ни й громадянина.

У розробці концептуальних засад розвитку професійної підготовки державних службовців неможливо обмежитися тільки вирі­шенням поточних завдань. Стратегія професійного навчання кадрів — стратегія майбутнього держави. Визначення потреб у кад­рах обумовлено передусім станом і прогнозом розвитку соціально-економічних і політичних процесів, рівнем розвитку виробничих сил, завданнями управління, тими пріоритетами, на які націлено суспільство.

У стратегічному плані важливо усвідомити, що з послабленням ейфорії всемогутності ринкових відносин, необхідністю відродження та розвитку власного виробництва знову зростуть потреби у фахівцях науково-технічного профілю. У найближчому майбутньому зросте потреба у фахівцях (у тому числі державних службовцях) у галузі науково-технічного прогресу, без чого неможливо покращити умови життя людей, перебороти кризу в усіх сферах життєдіяльності суспільства.

Метою єдиної загальнонаціональної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації є забезпечення високого професіоналізму службовців, здатних найбільш ефективно забезпечувати вирішення нагальних завдань та виконання функцій держави. Одночасно ця система має дозволити кожному державному службовцю реалізувати право на збагачення своїх знань і професійних навичок і вмінь, реалізацію своїх інтересів, особистої кар’єри, розвитку особистості.

При цьому насамперед необхідно з’ясувати, що вкладається в поняття єдиної загальнонаціональної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців, які мають бути її цілі, принципи, структура, суб’єкти та об’єкти освіт­нього процесу, принципи та зміст навчання.

Згідно з Програмою кадрового забезпечення державної служби нормативними документами Кабінету Міністрів України система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців базується на освітньо-професійних програмах підготовки та перепідготовки, а також професійних програмах підвищення кваліфікації державних службовців як першої складової системи. Вони мають забезпечувати навчання персоналу органів державної влади та місцевого самоврядування відпо-
відно до державних стандартів, що базуються на вимогах нового покоління професійно-кваліфікаційних характеристик посад службовців.

Другою складовою системи є вищі заклади освіти, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, центри підвищення кваліфікації державних службовців та керівників державних підприємств, установ і організацій як навчальні заклади цієї системи та галузеві інститути підвищення кваліфікації. Фінансування освітньої діяльності зазначених закладів у сфері навчання державних службовців здійснюється з державного та місцевих бюджетів.

Третьою складовою є органи державної влади, що здійснюють управління системою навчання державних службовців.

Слід чітко уявляти цільову спрямованість, зміст та характерні риси єдиної загальнодержавної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців. Вона виступає як єдина загальнонаціональна система освітньої діяльності з єдиною (у певних структурах) мережею навчальних закладів, визначених у встановленому порядку, зі своєю системою управління.

Становлення, функціонування та розвиток системи навчання державних службовців мають відбуватися за такими принципами:

· професійне навчання службовців як складова державної служ­би, важливий напрям реалізації державної кадрової політики, невід’ємна частина роботи з персоналом;

· забезпечення випереджаючого характеру змісту навчання з урахуванням перспектив розвитку держави, ускладнення завдань і функцій її органів і гілок влади, впровадження інноваційних рішень і технологій, сучасних наукових досліджень;

· забезпечення безперервності та обов’язкового характеру нав­чання всіх службовців, органічно пов’язаного з професійним
розвитком персоналу, плануванням і реалізацією особистої кар’є­ри державного службовця, його службово-посадовим просуванням, присвоєнням чергового рангу, врахування особистих інте­ресів працівника;

· обов’язковість цільової спрямованості навчання на основі дотримання державних освітніх стандартів і критеріїв, при його гнучкості в сполученні всіх видів і форм навчання, досягнення інтенсифікації та оптимізації навчального процесу, розвитку після­вузівської освіти (аспірантури, докторантури);

· організація навчального процесу та формування змісту на­вчання на засадах широкого запровадження результатів науково-дослідної діяльності, аналізу сучасної практики державного уп­равління та державної служби, індивідуальних способів і активних методів у навчальному процесі слухачів, що загалом має сприяти розвитку в них нового стилю мислення, самостійності та персональної відповідальності в роботі;

· створення сучасного інформаційного простору у сфері державної служби та забезпечення вільного доступу до нього слухачів системи, надання державної, а також інвестиційної донорської підтримки навчальним закладам системи у формуванні відпо­відної матеріально-технічної бази та соціально-побутової сфери;

· формування мережі навчальних закладів системи на конкурс­ній основі, що забезпечуватиме постійне оновлення змісту нав­чання та відбір найбільш придатних навчальних закладів;

· функціонування системи переважно на основі державного замовлення та за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів, а також за рахунок залучення інших джерел фінансування, дозволених чинним законодавством;

· єдине навчально-методичне управління та координація практичноїдіяльності всіх елементів системи;

· широке використання вітчизняного та зарубіжного досвіду державного управління та державної служби.

Ефективне функціонування загальнонаціональної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців можливе за наявності державних потреб та особистої зацікавленості державних службовців у наслідках її діяльності.

Стаття 1 Закону України «Про державну службу» визначає державну службу, як «професійну діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті». Стаття 29 говорить, що державним службовцям створюються умови (треба підкреслити, що саме тільки умови) для навчання і підвищення кваліфікації у відповідних навчальних закладах (на факультетах) та шля­хом самоосвіти. Поряд з цим Державний класифікатор професій ДК 003-95 також визначає, що виконання фахівцем професійної діяльності потребує відповідної кваліфікації, що є неможливим без отримання ним необхідного відповідного освітньо-кваліфіка­ційного рівня за спеціальністю, спрямованою на безпосереднє виконання посадових обов’язків.

У зв’язку з цим доцільно розглянути основні визначення щодо навчання, підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців.

У сучасному розумінні навчання — це будь-яке заплановане вдосконалення поведінки того, хто вчиться, на основі нових знань, поглядів, цінностей, умінь, навичок тощо. При цьому освіту можна розглядати як організовану комунікацію з метою навчання.

Якщо виходити з цих положень, то доцільно вести розмову про систему навчання державних службовців, яка вирішує такі загальні цілі:

1) підготовка державного службовця — навчання з метою отримання особою певного нового для неї освітньо-кваліфіка­ційного рівня (спеціаліст, магістр) за спеціальністю, спрямованою на професійну діяльність в органах державної влади чи місцевого самоврядування. При цьому під підготовкою державного службовця необхідно розуміти і навчання особи, яка вже перебуває на державній службі, і особи, яка цілеспрямовано готується до державної служби;

2) перепідготовка державного службовця — це навчання з метою отримання певного освітньо-кваліфікаційного рівня за іншою спеціальністю (спеціалізацією), спрямованою на професійну діяль­ність в органах державної влади чи місцевого самоврядування;

3) підвищення кваліфікації державного службовця — це на­вчання, що спрямоване на підвищення (а краще вивищення, тобто досягнення певного визначеного рівня) рівня загальної управлінської культури та що спеціалізується в межах певної категорії посад і спеціалізації на окремих функціях, завданнях, повноваженнях, що визначаються актуальними потребами сьогодення (для конкретної особи, конкретного органу державної вла­ди чи місцевого самоврядування, для конкретної зміни держав­но-службових відносин тощо).

Система навчання державних службовців може успішно розвиватися тільки за умови постійно та якісно зростаючої потреби в наслідках їх діяльності. Необхідно створити новий мотиваційний механізм, який не тільки зобов’язує, а й стимулює державного службовця постійно оновлювати свої професійні вміння та знання.

Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1997 р. № 167 «Про затвердження Положення про систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і Положення про єдиний порядок підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації керівників державних підприємств, установ і організацій» уперше зроблена спроба органічно «вбудувати» професійне навчання, підвищення кваліфікації державного службовця в його професійну діяльність, службову кар’єру. Визнано за необхідне проходження підвищення кваліфікації державним службовцем за професійними програмами в таких випадках: при зарахуванні до кадрового резерву, зайнятті посад вищої категорії, перед черговою атестацією державного службовця, а також для фахівців, уперше прийнятих на державну службу, протягом першого року їх роботи.

Запровадження механізму навчання резерву за особистими річ­ними планами має велике значення з точки зору попередньої
підготовки до виконання професійних обов’язків. Але він буде ефективним лише за умов обов’язковості виконання цього плану, незалежного та неупередженого оцінювання наслідків навчання. Саме останнє має бути умовою формування списку резерву з подальшим заміщенням вакансії з перевагою в конкурсі чи позаконкурсним відбором.

Отже, аналіз та незалежне і неупереджене оцінювання виконання особистих річних планів має стати для кадрових служб органів державної влади однією із засад формування кадрового резерву, що закладає певні вимоги до змісту навчання резерву, структури особистого річного плану особи, яка зарахована до резерву, системи оцінки якості його виконання.

Також нормативно визначено, що у кожному органі державної влади розробляються річні і перспективні плани роботи з кадрами, в яких визначаються заходи зокрема щодо підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації, заохочення, контролю їхні роботи тощо. Це один із заходів з реалізації ст. 29 Закону України «Про державну службу», де визначено, що «результати навчання і підвищення кваліфікації є однією з підстав для просування по службі».

Досвід розвинутих демократичних правових держав зі сталою державною (публічною, громадянською) службою, яка має свої національні традиції, свідчить, що результати навчання державних службовців є не «підставою», а умовою як просування по службі, так і присвоєння чергового рангу, класифікаційного розряду, чину, звання тощо, підвищення заробітної плати, надання певних пільг.

Прийняття на державну службу та просування по ній мають бути також органічно пов’язані з безперервним навчанням державних службовців (рис. 9.1).

Запровадження такого механізму просування по службі, що поєднує кваліфікаційні та освітні вимоги до державних службовців з їх безперервним навчанням, дасть змогу уточнити та значно поліпшити нормативні вимоги щодо призначення та прийняття на державну службу, а також забезпечити відповідну професійну підготовку до зайняття посади.

Становлення системи навчання державних службовців, особливо забезпечення його безперервності, обов’язковості, залежить від зміни ставлення до нього як керівників, так і працівників органів державної влади та місцевого самоврядування. Сьогодні склався стереотип: освіта — справа особиста. Більше того, деякі керівники знаходять безліч причин, для того щоб їх співробітники через необхідність «вирішення невідкладних проблем» не на­вчалися в магістратурі, аспірантурі, докторантурі, проходили тільки короткострокове навчання (здебільшого формально). Тому важливо в загальнодержавному масштабі досягти того, щоб си-
стематичне професійне навчання службовців стало складовою професійної діяльності, обов’язковою вимогою, частиною держав­но-управлінської діяльності та здійснювалося за рахунок державного бюджету.

Рис. 9.1. Схема забезпечення безперервного навчання
державних службовців у взаємозв’язку з кваліфікаційними
вимогами до прийняття на службу та просування по ній

Умовні скорочення: ПП — професійна програма підвищення кваліфікації держав­них службовців посад певної кваліфікації; ДС — посади державних службовців певної категорії; ДДУ — доктор наук за спеціальністю, що відповідає професійній діяльності у державному управлінні; КДУ — кандидат наук за спеціальністю, що
відповідає професійній діяльності у державному управлінні; МДУ — магістр в освітній галузі «Державне управління» за спеціальностями «Державне управління» та «Державна служба» (далі — магістр державного управління); МДУ (КП) — магістр державного управління, який має досвід роботи на посаді керівника підприємства; МДУ (КСП) — магістр державного управління, який має досвід роботи на посаді керівного складу підприємства; КП — керівник підприємства; КСП — керівний склад підприємства; ФП — фахівці підприємств; ОРДС — особа, яка має ранг державного службовця та кваліфікацію спеціаліста за спеціальністю, що відповідає професійній діяльності на певній посаді державного службовця; ОСР — особа, яка має стаж роботи та кваліфікацію спеціаліста за спеціальністю, що відповідає професійній діяльності на певній посаді державного службовця; ОРДС1 — особа, яка має ранг державного службовця та кваліфікацію спеціаліста за спеціальністю, що не відповідає професійній діяльності на певній посаді державного службовця; ОСР1 — особа, яка має стаж роботи та кваліфікацію спеціаліста, що не відповідає професійній діяльності на певній посаді державного службовця; М — магістр; С — спеціаліст

У той же час необхідним є створення нового мотиваційного механізму, який не тільки стимулює, а ставить службовця перед необхідністю постійно оновлювати професійні знання, уміння та навички. Досвід цивілізованих країн свідчить, що необхідно пов’я­зати службове просування, розмір заробітної плати з рівнем кваліфікації, компетенції, діловими якостями, щоб професійна підготовка, підвищення кваліфікації службовця були органічно вбудовані в його професійну діяльність, службову кар’єру, оплату праці. За таких умов, а також з удосконаленням порядку проведення атес­тації, присвоєння чергового рангу підвищаться мотивація та відповідальність службовця за свій професійний розвиток.

Аксіомою державотворення є обов’язковість формування про­фесійного корпусу державних службовців, який відповідає зав­данням держави, її цілям, політичному режиму, механізму держави та її функціям. Держава не може існувати без спеціально, професійно підготовленого корпусу державних службовців.

Інтегрування нашої країни в європейську спільноту, зміцнен-
ня правових і демократичних засад розбудови української держав­ності спонукають до суттєвого науково обґрунтованого оновлення змісту навчання державних службовців України. Іншими, не менш важливими чинниками цього процесу є поступове просування України до громадянського суспільства, де головним пріоритетом є людина; запровадження політичного та соціального партнерства як засобу консолідації суспільства; удосконалення державної служби як служби для задоволення потреб людини, громадянина та держави.

Саме ці засади мають бути закладені в концептуальні положення змісту професійного навчання державних службовців, визначення яких фактично є початком розробки освітніх стандартів підготовки магістрів у галузі знань «Державне управління» за спеціальностями «Державне управління» та «Державна служба» та підвищення кваліфікації державних службовців.

Необхідно зазначити, що в Україні, першій з країн СНД, введено до переліку напрямів і спеціальностей фахівців з вищою освітою спеціальність підготовки магістрів державного управління «Державна служба».

Методологічною основою оновлення та удосконалення змісту професійного навчання державних службовців може бути запропонований суб’єктно-діяльнісний метод його формування.

Його застосування потребує насамперед визначення узагальненої структури професійної діяльності державного службовця, що містить чотири складові, а саме: мету діяльності (продукт), її предмет, засоби та процедури. Аналіз основних положень Конституції України, а також розуміння державної служби як служби для задоволення потреб особи, громадянина та держави, яка охоплює всі сфери життєдіяльності людини, дозволили сформулювати згадані вище компоненти структури професійної діяльності, що наведені у табл. 9.1. При цьому необхідно врахувати вимоги нормативних документів з розробки складових системи стандартів вищої освіти, де також найважливіше місце займає структура діяльності фахівця.

Таблиця 9.1

Узагальнена структура професійної
діяльності державного службовця

Змістова частина професійної діяльності державного службовця містить найбільш узагальнені категорії. Основне завдання
цієї структури — визначити концептуальні засади, на основі яких мають формуватися та реалізовуватися нормативно-правові акти та професійна діяльність державних службовців.

Тим самим змістова частина професійної діяльності державного службовця визначатиме не тільки структуру, зміст навчання за програмами підготовки та підвищення кваліфікації державного службовця, а й основні принципи державної служби, права та обов’язки державних службовців, професійно-кваліфікаційні характеристики посад державних службовців, посадові інструкції, кодекс загальних правил поведінки державного службовця тощо. Безпосередньо для державного службовця узагальнена структура дає погляд на те, як повинен він працювати і діяти в будь-яких умовах та обставинах. Крім того, її можна також розглядати як інструмент для якісної оцінки ефективності діяльності державної служби і окремих службовців.

Наведена узагальнена структура професійної діяльності повинна бути врахована не тільки під час розробки структури та змістової частини програм і планів усіх форм навчання, а й під час формування будь-яких нормативно-правових актів, що регулюють діяльність державних службовців.

Виходячи з наведеної узагальненої структури професійної діяльності можна сформулювати загальні вимоги до професійної підготовки державного службовця:

· засвоєння основних елементів теорії державного управління;

· володіння вміннями, необхідними для виконання службових обов’язків;

· уміння розробляти проекти нормативно-правових актів та запроваджувати їх на практиці;

· здатність забезпечувати інноваційність діяльності;

· готовність сприяти та забезпечувати діяльність щодо розвитку всіх сфер життєдіяльності людини (економічної, соціальної, духовної, політичної);

· володіння знаннями та вміннями, необхідними для забезпечення виконання завдань і функцій держави в конкретній галузі чи сфері діяльності.

Уведення поняття «інноваційності діяльності» суттєво розширює спектр функцій, яким має бути навчений державний службовець. Інноваційність діяльності в державному управлінні чи державній службі передбачає весь комплекс складових від зароджен­ня ідеї новації, її нормативно-правового забезпечення до організаційно-розпорядчого, консультативно-дорадчого та аналітико-контрольного супроводу управлінського рішення.

В Україні, першій серед країн СНД, Постановою Кабінету Міністрів України введена нормативна необхідність здобуття державним службовцем умінь розробки проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів.

Центральною фігурою узагальненої структури професійної ді-
яльності державного службовця постає людина як найвища соціаль­на цінність. Її життєдіяльність обумовлена чотирма сферами. Вони безпосередньо відображаються в цілеспрямованих діях людини при досягненні кінцевого результату діяльності. Крім того, на досягнення кінцевого результату активно впливає зовнішнє середовище,
зокрема його соціальна, духовна, економічна та політична сфери.

Тобто на цій підставі засоби узагальненої структури професійної діяльності державного службовця враховують усі сфери життєдіяльності людини і суспільства.

Із запропонованої узагальненої структури видно, що професійна діяльність державних службовців охоплює та забезпечує створенням та реалізацією відповідних нормативно-правових умов усю сферу життєдіяльності людини, що відповідає завданням і функціям держави. На цій підставі і з урахуванням досвіду інших країн можна зробити висновок про необхідність приділити головну увагу у структурі та змісті програм підготовки магістрів державної служби оволодінню методами управління, за допомогою яких вирішуються завдання та здійснюються функції держави. При цьому такі аспекти, як теорія держави і права, політичні науки, конституційне право та ряд інших мають розглядатись як суміжні, допоміжні, такі, що забезпечують формування вмінь та навичок обслуговування потреб людини та громадянина.

Крім того, як свідчить аналіз практичної діяльності державних службовців, 40—60 % робочого часу вони витрачають на міжосо­бистнісне спілкування як безпосередньо, так і за допомогою телекомунікаційних засобів. На цій підставі зміст навчання повинен містити модулі, пов’язані з управлінням персоналом, із соціологією та психологією міжособистісного спілкування.

Застосування програмно-цільових методів у функціонуванні органів державної влади та місцевого самоврядування, що визначено Концепцією проведення в Україні адміністративної реформи, вимагатиме оволодіння державними службовцями методами проектного менеджменту.

Вирішення складних питань соціального та економічного розвитку держави, у свою чергу, вимагає оволодіння державними службовцями системною методологією підготовки та реалізації управлінських рішень.

На прикладі підготовки управлінських рішень наведена модель діяльності державного службовця (рис. 9.2). Вона розроблена на основі підходів та принципів, які наведені в роботі.

Рис. 9.2. Модель цілеспрямованої дії людини

Професійна діяльність державних службовців, яка, в основному, пов’язана з підготовкою та реалізацією конкретних управлінських рішень, потребує здобуття конкретних вмінь, знань і навичок, що мають бути сформовані в процесі вивчення положень таких модулів (рис. 9.3):

· державна служба, державне управління, право, управління персоналом як базових модулів, що визначають предмет спеціальності «Державна служба»;

· економічних, соціальних, гуманітарних, політичних модулів, що визначають сфери життєдіяльності людини;

· фахових галузевих модулів, які пов’язані з конкретним колом посадових обов’язків на конкретних посадах державних службовців.

Враховуючи, що державна служба є професійною діяльністю, зміст навчання, крім загальнотеоретичних знань, навичок та вмінь, повинен забезпечити опанування конкретних підходів, умінь та прийомів прийняття, здійснення та контролю управлінських рішень.

Рис. 9.3. Модель діяльності державної служби при розробці управлінських рішень

Виходячи з цього доцільно, щоб кожна програма мала дві змістові складові: загальну та галузеву.

Загальна частина повинна містити модулі, що забезпечать оволодіння вмінь та знань з навчальних елементів, пов’язаних з удосконаленням виконання типових завдань, які службовець виконував раніше, або нових типових завдань, що визначаються професійно-кваліфікаційною характеристикою посади державного службовця. Зміст цієї складової програми не повинен мати ознак галузевої складової.

Галузева складова має надавати, в основному, нові знання, які з урахуванням знань та вмінь, отриманих у загальній частині, забезпечать професійне виконання типових завдань на конкретному робочому місці (з урахуванням галузевої ознаки).

Одне із суттєвих положень, яке має бути враховано під час розробки концепції формування змісту програм підготовки та підвищення кваліфікації державних службовців, — це стан економіки України. Прогнози свідчать про обмеженість фінансових ресурсів, які можуть бути виділені державою найближчим часом для здійснення навчання державних службовців. Це не дозволить розробляти велику кількість програм підготовки та підвищення кваліфікації, які були б адаптовані на перехід конкретного державного службовця з однієї конкретної посади на іншу.

При формуванні програм, особливо освітньо-професійної програми підготовки магістра державної служби, необхідно враховувати різний рівень освітньої підготовленості та практичного досвіду. Це пов’язано з різницею в терміні закінчення вищого закладу освіти, що певним чином визначає відмінний обсяг набутих знань, різним трудовим шляхом, що обумовлює відмінний обсяг набутих професійних знань та навичок. У зв’язку з цим доцільно на початку програми підготовки передбачати вирівнювальний блок, метою запровадження якого є систематизація раніше набутих знань і заповнення прогалин у базових знаннях за такими дисциплінами, як право, економіка, інформаційні технології тощо.

На підставі зазначеного вище можна сформулювати такі основні вимоги до розробки структур і змісту програм навчання державних службовців:

1) структура та зміст освітньо-професійних програм підготовки магістрів державної служби мають передбачити формування таких знань, вмінь і навичок, які забезпечуватимуть можливість горизонтальної без додаткового навчання та вертикальної у певній сфері діяльності ротації державних службовців;

2) структура та зміст професійних програм підвищення кваліфікації мають передбачати формування таких нових знань, навичок та вмінь, які забезпечуватимуть сучасне ефективне виконання посадових обов’язків і заплановані при плануванні кар’єри або формуванні кадрового резерву вертикальне просування державного службовця по службі або горизонтальну ротацію з метою набуття необхідного практичного досвіду;

3) програми мають формуватися за модульним принципом і забезпечувати необхідну та достатню гуманітарну, соціально-економічну та природничо-наукову, а також професійно-орієнто­вану і практичну підготовку;

4) зміст модулів має бути спрямований на оволодіння вміннями та навичками виконання професійних завдань, функцій та повноважень;

5) окремий модуль освітньо-професійної програми підготовки магістра державної служби може бути трансформований для використання в професійних програмах підвищення кваліфікації, окремі теми модулю — в тематичних семінарах. З приводу цього окремий модуль має бути структурований відповідно до категорії посад та/або типових завдань, функцій і повноважень державних службовців;

6) засобами вимірювання якості підготовки чи підвищення кваліфікації є незалежне та неупереджене тестування, наслідки якого обов’язково враховуються при проходженні конкурсів на зайняття посад державних службовців, просуванні по службі та атестації державних службовців.

Викладені концептуальні аспекти структури програм та змісту професійного навчання державних службовців сприятимуть підвищенню професіоналізму державних службовців та ефективності державної служби.

Цілісність освітньої системи має забезпечуватися єдиними в країні вимогами, що висуваються до змісту, термінів та інших нормативів навчання. Це необхідна умова формування однорідного за професійною підготовкою висококваліфікованого персоналу державних службовців.

Інша структурна складова загальнонаціональної системи — акредитовані навчальні заклади, які здійснюють підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації державних службовців. Це — вищі навчальні заклади, галузеві інститути, які спеціалізуються на підвищенні кваліфікації керівників, спеціалістів підприємств, організацій та установ.

Конкретні практичні завдання окремих навчальних закладів системи навчання державних службовців (освітні, науково-дослід­ні, інформаційно-аналітичні тощо) досить різноманітні.

Нині реально існують і функціонують шість підсистем професійного навчання державних службовців з урахуванням відомчої специфіки їх діяльності:

· система навчання державних службовців органів державної влади та місцевого самоврядування, що діє під керівництвом Головдержслужби;

· система навчання кадрів силових структур — за відомчою підпорядкованістю;

· система навчання службовців юридичних установ і судових органів;

· система навчання службовців сфери сільського господарства;

· система навчання службовців сфери охорони здоров’я;

· система навчання службовців сфери зайнятості населення.

В останніх перелічених системах здійснюється перепідготовка та підвищення кваліфікації державних службовців. Разом з тим координація їх діяльності має бути зосереджена в повноваженнях центрального органу виконавчої влади, відповідального за проведення державної кадрової політики у сфері державної служби.

До мережі навчальних закладів підвищення кваліфікації належать також регіональні центри перепідготовки та підвищення ква­ліфікації державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування та керівників підприємств, установ і організацій.

Головний напрям їх діяльності — підвищення кваліфікації державних службовців місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування, керівників підприємств, установ і організацій, осіб, включених до кадрового резерву на зайняття цих посад.

Центральне місце та провідна роль у структурі навчальних закладів навчання державних службовців належить Українській Академії державного управління при Президентові України. Вона здійснює підготовку та підвищення кваліфікації державних службовців, які займають посади І—ІV категорій. Також на неї покладено навчально-методичне, інформаційне забезпечення ді-
яльності всіх навчальних закладів, що займаються навчанням дер­жавних службовців. Академія має Інститут підвищення кваліфікації, чотири регіональні інститути державного управління, на які покладено функції регіональних центрів підвищення кваліфікації.

Фактично Академія з регіональними інститутами та інститутом підвищення кваліфікації, вищі навчальні заклади, що готують магістрів державного управління, центри перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців, галузеві інститути підвищення кваліфікації складають організаційну структуру загальнонаціональної освітньої системи, створенної виключно для підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців. Її діяльність поширюється на всю територію України, всі гілки державної влади та органи місцевого самоврядування, охоплює всі рівні професійного навчання, науково-методичного забезпечення державної служби, кадрової політики. Система здійснює підготовку фахівців з освітньо-кваліфікацій­ним рівнем магістра державного управління для органів державної влади та органів місцевого самоврядування; підвищення кваліфікації державних службовців, підготовку науково-педагогіч­них кадрів вищої кваліфікації, проведення науково-дослідних робіт з питань державного управління та державної служби; сприяння нормативно-правовому забезпеченню державної служби, практичний консалтинг персоналу державної служби тощо.

Значну роль набуває Академія в підготовці кадрів найвищої кваліфікації через аспірантуру та докторантуру. Така форма найбільшою мірою відповідає вимогам індивідуальної підготовки кадрів вищого рівня державної служби, а також кадрів аналітичних центрів та груп, професорсько-викладацького складу та наукових співробітників для вищих закладів освіти, що готують фахівців у галузі державного управління.

Провідні навчальні заклади загальнонаціональної системи навчання державних службовців за останній час значно активізували свою участь у підготовці кадрів для галузей ринкової економіки.

У майбутньому до навчання державних службовців широко буде залучена на конкурсній основі й мережа недержавних навчальних закладів, яка в умовах ринкових відносин пропонуватиме різноманітні освітні послуги.

Важливим напрямом розвитку системи навчання державних службовців є територіальне розташування навчальних закладів, що проводять цю роботу. В 1996 р. підготовка магістрів державного управління здійснювалася в містах Києві, Харкові, Луганську, Донецьку, Дніпропетровську, Дніпродзержинську, Одесі, Львові та Івано-Франківську. Центри підвищення кваліфікації функціонують в Автономній Республіці Крим, у кожній області, містах Києві та Севастополі.

Упорядкування мережі навчальних закладів системи здійснюється шляхом запровадження і постійної реалізації механізму акредитації (сертифікації) освітньо-професійних програм підготовки та перепідготовки і професійних програм підвищення кваліфі­кації державних службовців.

Засади подальшого розвитку загальнонаціональної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців визначені Комплексною програмою підготовки державних службовців, затвердженою Указом Президента України від 9 листопада 2000 р. № 1212.

Вона стала органічним продовженням програми кадрового забезпечення державної служби. Системне бачення професіоналізації державної служби, запровадження державної служби як адміністративно-процесуальної системи виконання положень Конс­титуції та законів України щодо забезпечення прав, свобод і законних інтересів особи та громадянина, служби як суб’єкта надання або забезпеченнянадання послуг юридичним та фізичним особам обумовлюють постійне еволюційне вдосконалення загальнонаціональної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування, керівників підприємств, установ і організацій.

Професійне навчання працівників органів державної влади та органів місцевого самоврядування має найпотужнішу норматив­но-правову базу, що перебуває в сталому розвитку. Вона охоплює: 3 закони України; 10 Указів Президента України; 1 розпорядження Президента України; 42 постанови Кабінету Міністрів України; 4 розпорядження КМУ; 4 накази Головдержслужби України; більше 30 рекомендацій Головного управління дер-
жавної служби; 4 апробовані освітньо-професійні магістерські програми.

Розроблено та запроваджено в навчальний процес вищих нав­чальних закладів 33 навчальні програми дисциплін, з яких 11, що забезпечують нормативні дисципліни; 22, що визначені переліком відповідних навчальних дисциплін та забезпечують спеціалізацію підготовки магістрів за спеціальністю «Державна служба».

Загальнонаціональну систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування характеризує:

· досить розвинуті освітня і наукова галузі «Державне управління» з відповідними напрямами та необхідним спектром спеціальностей;

· запровадження демократичних засад управління та функціонування всіх складових системи, властивих для розвинутих країн з ринковою економікою;

· широке використання різних видів підвищення кваліфікації, що забезпечує його безперервність, у тому числі за професійними програмами підвищення кваліфікації;

· застосування норм, форм і методів навчання, притаманних країнам Європейської Співдружності, та сучасної концепції ра-
ціональної бюрократії, що наближує Україну в цьому напрямі діяльності до Європейської інтеграції;

· мережа ліцензованих і акредитованих в освітній галузі «Дер­жавне управління» власних і залучених навчальних закладів, до якої входять:

— Українська Академія державного управління при Президентові України з інститутом підвищення кваліфікації кадрів і регіональними інститутами у містах Дніпропетровську, Львові, Одесі, Харкові;

— залучені на конкурсних засадах до підготовки магістрів за спеціальністю «Державна служба» на умовах державного замовлення десять провідних вищих навчальних закладів (Київський національний економічний університет, Національний аграрний університет, Дніпропетровський національний університет, Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля, Харківський державний економічний університет, Тернопільська академія народного господарства, Одеська національна юридична академія, Донецький національний технічний університет, Івано-Фран­ківський національний технічний університет нафти та газу);

— діючі 23 центри тепер вже перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і керівників державних підприємств, установ та організацій при Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київській та Севастопольській міських державних адміністраціях;

— 42 галузевих інститути підвищення кваліфікації для підвищення кваліфікації державних службовців.

З 1995 р. органи державної влади та органи місцевого самоврядування отримали 3645 магістрів у освітній галузі «Державне управління» (у 2002 р. — 1519 осіб. Вказана категорія фахівців становить сьогодні лише до 2 % загальної кількості державних службовців) та забезпечується щорічне зростання підвищення кваліфікації державних службовців.

У 2001 р. загальнонаціональна система забезпечила підвищення кваліфікації для 109675 фахівців, з них: 78455 — державних службовців та осіб з кадрового резерву; 16111 — посадових осіб місцевого самоврядування та осіб з кадрового резерву, 13553 — керівників підприємств, установ і організацій.

Комплексною програмою підготовки державних службовців поставлені завдання щодо:

· підготовки нової генерації високоосвічених і фахово підготовлених державних службовців шляхом залучення до державної служби молоді та удосконалення підвищення кваліфікації працівників органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

· постійного оновлення змісту навчання та запровадження сучасних технологій його реалізації;

· започаткування популяризації держави, державних інституцій, державної служби як позитивних цінностей та вищого досягнення розвитку демократичної, соціальної, правової держави, громадянського суспільства;

· удосконалення ресурсного забезпечення системи.

Мета Програми — удосконалення системи навчання державних службовців.

З метою залучення молоді до управління справами держави Головдержслужбою України здійснено в межах своїх повноважень нормативно-правові та організаційні заходи, а також проаналізовано результати вступу молодих людей віком до 30 років до Української Академії державного управління при Президентові України та магістратур державної служби при вищих навчальних закладах. За останні чотири роки з 3 тис. зарахованих до Академії осіб молоді люди становить 37,1 % (1112) від загальної кількості зарахованих.

За період 1996—2001 рр. з 3012 зарахованих до магістратур при вищих навчальних закладах — 65,33 % молоді.

Започаткований системний розвиток просвіти широких верств населення з питань державного будівництва, державного управління та державної служби.

Міністерством освіти і науки України:

¨ розроблено тематику програми для навчання широких верств населення з питань державного будівництва, державного управління, діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування та надіслано для запровадження вищим навчальним закладам та закладам післядипломної освіти;

¨ відповідно до пропозицій Головдержслужби України до навчальних програм 9—11 класів включені теми, що передбачають вивчення питань державного управління. До програм навчаль­них дисциплін закладів післядипломної освіти включено перелік питань з державного управління, які рекомендовано вивчати при підвищенні кваліфікації фахівців в освітній галузі «Державне управління».

Комплексна програма передбачає запровадження популяризації держави, державного управління, державної служби як вищих цінностей правової демократичної держави та громадянського суспільства. З цією метою пропонувалося всім центральним органам виконавчої влади визначити навчальні заклади для організації відповідних навчальних закладів та сприяти проведенню їх ліцензування.

Формування людського потенціалу державного управління — пріоритетний напрям кадрової політики держави.

Організація професійного навчання працівників органів державної влади на чільне місце висуває актуалізацію змісту нав­чання. Її основний напрям — забезпечення здатності державних службовців до практичної інноваційної діяльності, що охоплює нормативно-проектну, аналітичну, організаційно-розпорядчу, кон­сультативно-дорадчу та контрольну функції.

Завданням освітньо-професійних програм підготовки магістрів за спеціальністю «державне управління» є підготовка керівного складу органів влади та органів місцевого самоврядування і вищого ґатунку консультантів, експертів, радників, таких необхідних в умовах дефіциту професійно підготовлених керівників та спеціалістів органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Вони мають бути здатні працювати у законотворчій сфері, проводити політичний аналіз, формувати та запроваджувати дер­жавну політику, забезпечувати стратегічне та поточне планування діяльності органу, мати навички у реалізації програм економіч­ного та соціального розвитку, бюджетного процесу.

Особлива увага приділяється освітньо-професійній програмі підготовки магістрів у сфері управлінських технологій державної служби, що включає практичні аспекти діяльності державного апарату, зокрема: виконання та забезпечення реалізації завдань і функцій держави; розроблення та технології проведення економічної, соціальної, гуманітарної політики; забезпечення соціального та політичного партнерства; технологію державного управління; адміністративне право та адміністративний процес; організацію та функціонування державної служби; макро- і мікроекономіку; маркетинг; управління персоналом; організацію діяльності державного службовця; методологію системного підходу тощо.

Вона є базовою для змісту модулів професійних програм підвищення кваліфікації, спрямованих на оновлення та поглиблення фахових знань, умінь і навичок, необхідних для державних службовців, які займають посади певної категорії. Її нормативні дисципліни в анотованому вигляді надруковані у Віснику державної служби України та видані окремою збіркою.

Цими програмами визначається, що зміст навчання має бути спрямований на формування практичних вмінь і навичок щодо забезпечення реалізації завдань і функцій держави; розробки та технологій впровадження економічної, соціальної та гуманітарної політики; забезпечення соціального та політичного партнерства; організації та ефективного функціонування державної служби; управління персоналом тощо.

Існуючий комплекс програм навчання закладає основу виникнення нової спеціальності масової підготовки фахівців-управлін­ців, яка за своєю привабливістю буде користуватися значним попитом у молоді та роботодавців.

Актуальним залишається питання функціональної спеціалізації «Державна служба». Основна ідеологія при цьому — надати можливість навчальним закладам у ринкових умовах на конкурсних засадах, відповідно до існуючого законодавства щодо державних закупівель продукції та послуг, забезпечити державу фахово підготовленими спеціалістами.

На базі центрів перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, керівників державних підприємств, установ та організацій протягом 2001 р. підвищили свою кваліфікацію 55940 осіб, з них 30902 державних службовця, 16111 посадових осіб місцевого самоврядування, 6334 керівники підприємств, установ й організацій, а також 2601 особа з кадрового резерву.

Суттєвим заходом щодо підвищення ефективності навчання державних службовців є запровадження сучасних маловитратних форм навчання (запровадження очно-заочної, дистанційної, екстернатної форм).

Для підготовки спеціалістів, які обійматимуть посади 4—7 категорій, — це, може, необхідний захід. Поряд з цим, індивідуальну роботу викладача зі слухачем не можна замінити навіть найкращім підручником.

Подальший розвиток системи навчання, підвищення його результативності мають бути ресурсно забезпеченими. Крім належного фінансування система потребує значного наукового супроводження.

Першочергового наукового розроблення потребують такі проблеми, як визначення кількісних і якісних потреб державного управління у кадровому забезпеченні; формування змісту навчан­ня відповідно до державних потреб; розроблення державних стандартів в освітній галузі «Державне управління»; проведення моніторингу ефективності навчання тощо.

Стратегія розвитку загальнонаціональної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців повинна мати системний, комплексний характер, що вимагатиме співпраці всіх вищих органів державної влади, таких як Головне управління державної служби України, міністерств еконо­міки та європейської інтеграції, фінансів, соціальної політики і праці, освіти та науки, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, Української Академії державного управління при Президентові України та інших навчальних закладів системи, а також програм технічної допомоги таких міжнародних організацій, як Світовий Банк, Міжнародний Валютний Фонд, Програми розвитку ООН, інших програм окремих зарубіжних країн.

Загальнонаціональна система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування і керівників підприємств, установ і організацій здатна за своїм організаційним, кадровим, нормативно-правовим, матеріальним і фінансовим забезпеченням вирішити питання професіоналізації діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування та всього механізму держави.

У демократичному суспільстві держава є основною формою консолідації загальнолюдських, національних, соціально-культурних цінностей та інтересів її громадян. Кожен елемент держави пов’язаний із державною службою, оскільки вона є невід’єм­ною складовою держави.

У сучасній Україні роль і значення державної служби постійно зростають. Вона вимагає від державних службовців не лише спеціальних знань, професійних навичок, а й глибокої ерудиції, уміння комплексно, зважено вирішувати складні проблеми суспіль­ного розвитку. Державна служба має бути зорієнтована на норми демократичного громадянського суспільства й стати дійовим інструментом побудови такого суспільства. І сьогодні виявляється, щоб виконати ці проблеми необхідно зробити наголос на формуванні високої культури праці державних службовців. Для того щоб державна служба впливала на формування та розвиток прогресивної культури в суспільстві, вона сама повинна формуватися як етична система, бути носієм прогресивної суспільної моралі та її цінностей.

Державна служба являє собою особливий культурний інститут. З цього погляду її слід розглядати у трьох аспектах: соціокультурна діяльність людини, результати цієї діяльності та ступені розвитку особистості.

Соціокультурна діяльність людини включає: економічну, політичну, художню, релігійну, наукову, правову, екологічну сфери тощо. Ці види діяльності державної служби властиві всім країнам. Однак форми і способи соціокультурної діяльності різні.

Технологічний аспект цієї проблеми має важливе значення. Технології залежно від типів об’єктів, на створення яких вони спрямовані, поділяються, по-перше , на ті, що продукують і транслюють символи, по-друге , на фізичні об’єкти, що споруджуються, і по-третє , на таку систему соціальної взаємодії, що організовує.

З погляду культурного інституту державна служба виступає як механізм послідовної розробки, cтворення, закріплення та трансляції духовних цінностей, соціально-культурного обслуговування людей. Він означає сукупність культурних норм, що регулюють однорідні суспільні відносини, які формуються в процесі організації та розвитку системи державної служби, регулюють діяльність і поведінку людей у сфері праці та охоплюють усі суттєві моменти як регулювання певної сфери, так і впливу цієї сфери на інші. Головна функція цього інституту полягає в забезпеченні цілісного, закінченого регулювання культурних відносин у будь-якій сфері суспільних відносин.

Безумовно, ця проблема має свою специфіку і потребує ви­вчення та концептуально-понятійного визначення. Зокрема, можна сказати, що культурний інститут державної служби акумулює в собі такі складові культури державної служби: правову, інформаційну, управлінську, організаційну, політичну, професійну, етичну, естетичну, педагогічну культуру.

Розглянемо організаційну культуру. Оскільки державні службовці повинні сприяти розвитку нової культури суспільства, їм необхідно знати, які чинники впливають на цей процес. Відомий дослідник організаційної культури Едгар Шейн виокремлює п’ять первинних та п’ять вторинних чинників, що обумовлюють характер формування організаційної культури.

До групи первинних чинників належать такі:

1) об’єкт концентрації уваги вищого керівництва. Зазвичай те, на що звертають серйозну увагу керівники та що вони вважають важливим для органу, поступово перетворюється в предмет уваги та піклування персоналу та включається до складу норм, на основі яких формується поведінка людей в органі;

2) реакція керівництва на критичні ситуації, що виникають в органі. У разі, коли в органі назрівають критичні ситуації, у його співробітників виникає загострене відчуття тривоги. Тому підходи керівництва до вирішення проблем впливають на фор­мування системи цінностей, які сприймаються як нормативні чи еталонні;

3) ставлення до роботи та стиль поведінки керівників. Оскільки керівники займають особливе становище в органі і на них звертають увагу співробітники, то стиль їхньої поведінки, їхнє ставлення до роботи також набувають характеру еталону для поведінки в органі. Персонал органу свідомо чи несвідомо узгоджує свої дії з ритмом роботи керівника, дублює його підхід до виконання своїх обов’язків і тим самим формує сталі норми поведінки;

4) характерні особливості заохочення співробітників. На формування організаційної культури великий вплив має те, за якими критеріями відбувається заохочення співробітників. У працівників органу за рахунок усвідомлення того, за що вони отримують винагороду або покарання, досить швидко створюється уявлення про те, що визнається добрим чи поганим у даному органі. Усвідомивши ці норми, вони стають носіями певних цінностей, закріп­люючи тим самим і певну організаційну культуру;

5) особливості відбору працівників, їх призначення, просування по службі та звільнення з органу. Так само як і у випадку з заохоченням, критерії, що використовуються керівниками при відборі на роботу в органі, при просуванні співробітників та їх звільненні, здійснюють сильний вплив на те, які цінності поділятимуться співробітниками органу, а отже, відіграватимуть суттєву роль при формуванні організаційної культури.

До групи вторинних чинників формування культури органу відповідно до концепції Шейна входять такі:

1) структура органу. Залежно від того, як сконструйований орган, як розподіляються завдання та функції між підрозділами та окремими працівниками, наскільки широко практикується делегування повноважень, у працівників органу складається певне вра­ження про те, якою мірою їм довіряє у керівництво, чи присутній в організації дух свободи та як цінується ініціатива співробітників;

2) система обміну інформацією та організаційні процедури.
В органі поведінка працівників постійно регламентується різними процедурами і нормами. Люди спілкуються певним способом та за певними схемами, заповнюють певні циркуляри та форми звітності, з певною періодичністю та у певній формі звітують про виконану роботу. Усі ці процедурні моменти в силу регулярності та повторюваності створюють певний клімат в органу, який глибоко проникає у поведінку людини;

3) зовнішній і внутрішній дизайн та оформлення приміщення органу. Дизайн приміщення, принципи розташування робочих місць у ньому, стиль декору тощо створюють у державних службовців певне уявлення про його стиль, про їх становище в органі, про ціннісні орієнтири, що притаманні органу;

4) міфи та історії про найважливіші події та особи, що відіграють та відігравали провідну роль у житті органу. Поширені в органі легенди та розповіді про те, як створювався орган, які видатні події були в його історії, хто з людей і яким чином здійснив вплив на його розвиток, сприяють тому, що система сталих уявлень про дух органу зберігається у часі і доводиться до його членів в яскравій емоційній формі;

5) етичний кодекс органу — письмовий документ, що визначає філософію та цілі органу. Він сформульований як принципи роботи органу, набір його цінностей, заповітів, яких необхідно дотримуватися, щоб зберегти та підтримати дух органу. Коли принципи доводяться до всіх членів, вони сприяють формуванню організаційної культури, що адекватна місії органу.

Як видно зі змісту первинних та вторинних чинників, що впливають на організаційну культуру, кожний з них вимагає використання власних прийомів, які дають змогу досягати успіху у разі свідомого формування та зміни організаційної культури.

Досвід показує, що певні контрольовані характеристики культури значно впливають на показники діяльності органу, а тому керівники органів повинні звертати значну увагу на її оцінку та формування. Єдиної найкращої культури для всіх органів не існує. У кожному випадку вона визначається цілями, специфікою органу, факторами середовища, в якому він функціонує. Цінності, що він пропагує, повинні якщо не повністю поділятися працівниками, то принаймні не сприйматися ними негативно. Культура вважається сильною чи слабою залежно від того, якою мірою вона впливає на поведінку державних службовців органу.

Звичайно у більшості випадків керівники органу намагаються формувати культуру своїми виступами та агітацією. Але ще більший вплив на неї має їхня поведінка. Особливу роль у формуванні морального клімату відіграє моральна позиція керівника та його особисті моральні зобов’язання. Керівник повинен уміти:

1) виконувати аналіз ціннісних аспектів будь-якої проблеми, що постає перед органом;

2) контролювати емоції як свої, так і своїх підлеглих;

3) аналізувати пріоритети, яких надають в органі таким категоріям, як усвідомлення, притаманність, прихильність;

4) дотримуватися правила: робити не те, що хочеться, а те, що треба.

Підсумовуючи можна сказати, що коли перед державними службовцями ставиться мета свідомо формувати культуру та уп­равляти її розвитком, вони повинні вміти донести її основні принципи до відома тих, на чию діяльність вона впливатиме. Цей процес здійснюється через формальні та неформальні засоби зв’язків з громадськістю. До формальних засобів комунікації належать виступи керівництва перед підлеглими та виклад власних поглядів на майбутнє, визначення ними корпоративної філософії та кодексів поведінки працівників. Але більший вплив на культуру справляють не їхні заяви, а поведінка. До неформальних засобів комунікацій належать, наприклад, публічне визнання заслуг працівників, розповіді ветеранів про історію органу.

Комунікації, що сприяють формуванню культури, об’єдну­ються в межах організаційної соціалізації, тобто безперервної передачі ключових елементів культури органу його співробітникам, яка включає як офіційні канали (наприклад, знайомство нових працівників з основними цінностями організації), так і неофіційні (наприклад, моделювання поведінки наставниками). Слід зауважити, що соціалізація сприяє формуванню почуття безпеки як у керівників, так і у підлеглих.

Процес, що є зворотним щодо соціалізації (активні дії працівників органу, які спрямовані на зміну його культури), отримав назву індивідуалізації. Співвідношення соціалізації та індивідуалізації і наявність серед працівників різних типів, що по-різному ставляться до норм культури, яка фактично існує в органі, значно впливають на процеси формування нової культури.

Соціалізація — вплив організаційної культури на працівника, прийняття ним норм. Індивідуалізація — вплив працівника на організаційну культуру, відхилення його поведінки від норм.

Обов’язковим елементом загальної культури державної управ­лінської діяльності є правова культура, оскільки основним джерелом цієї діяльності є право. Її сутність, цілі, механізм здійснення визначаються соціальною природою державного управління як форми реалізації державної влади. А кожна влада вимагає узаконення, встановлення відповідного правопорядку. Насамперед це пов’язується з діяльністю з управління справами суспільства й держави, в якій закладені владні основи. Право виступає тут не тільки джерелом, а й політико-правовою межею свободи вибору управлінських дій, що за своїми формами мають відповідати ціннісним правовим категоріям даного суспільства.

Культура державної служби — це рівень державницького розвитку системи управління, в якому професіоналізм, компетентність, моральні принципи державних службовців мають втілювати цей рівень, створювати умови для найефективнішого її впливу на реальне життя громадян. Для України ця проблема набуває особливого значення, оскільки в країні створюється нова соціальна система, що має забезпечити вихід її народу на загальноцивілізований шлях розвитку.

Державні службовці є особливою соціально-професійною гру­пою, яка відповідає за управління в державі, втілює в життя регламентуючі норми для зміцнення порядку в суспільстві. До цієї групи належать представники різних професій з властивими їм професійними навичками, менталітетом та культурою.

Культура державної служби несе особливе навантаження у тих елементах державної управлінської системи, які мають законно забезпечену можливість вирішального впливу на життє-
діяльність суспільства. Тому культура державного управління вищих державних посадових осіб має двосторонній зміст. Вона спрямована, по-перше , на організацію суспільного життя в Україні, а по-друге — на налагодження професійно досконалої і держав­но зрілої діяльності владних «апаратів» управління, тих безпосередніх державних управлінських структур, якими вони керують, хоча відносно них ці «апарати» мають істотно різні можливості.

Якщо культура, за визначенням німецького філософа Е. Канта (є більш ніж 400 визначень поняття «культура»), виражає здатність людини ставити мету, то культура праці — неодмінна умова успішного здійснення мети. Метою адміністративної реформи, як відомо, є створення ефективної системи державного управління, що забезпечить становлення України як високорозвинутої правової держави з високим рівнем життя. Виходячи з цього мож­на сказати, що реформування державної служби як культурного інституту — важлива умова підвищення ефективності функціонування державної служби та рівня професійної культури держав­ного службовця, неодмінна умова успішного здійснення державотворення.

Поява нових технологій змінила поняття професіоналізму. Професіоналізм являє собою глибоке та всебічне знання і володіння практичними навиками в певній галузі суспільно корисної діяльності. Слід сказати, що професіоналізм є необхідною, але не достатньою умовою професійної культури.

Культура фахівця розвивається через практичний досвід, але інтелектуальні засоби професіоналізму формуються освітою, головна мета якої — досягнення професійної майстерності. Це поняття включає: по-перше , широкий інформаційний кругозір з обраної спеціальності; по-друге , аналітичний склад мислення; по-третє , знання загальних законів і властивостей природних матеріалів.

Складність та глибина завдань державної служби передбачають комплексний підхід до вивчення проблеми культури праці державних службовців, який потребує проведення філософського, соціального, економічного аналізу та включає політичний, правовий, морально-етичний, естетичний, організаційний та інші аспекти.

Інформаційну культуру можна визначити як сукупність цінніс­но-нормативних регуляторів діяльності й поведінки людей у даній сфері праці. В інформаційній культурі можна умовно виокремити кілька основних граней: культурний стан виробничого середовища, культура використання знарядь праці, культура діло­вого спілкування, культура професійного мислення.

У суспільстві інформаційна культура повинна зайняти особливе місце. Без інформації неможливо отримати чітке уявлення, наукове розуміння реальних процесів і фактів соціального життя, усіх його складових. Необхідно підкреслити, що дієвість інформації визначається її оперативністю, своєчасністю, регулярністю надходження, достатністю та об’єктивністю. Саме вміло зроблений аналіз і дібрані факти дають можливість упереджувати негативні процеси та явища, робити правильні висновки.

Управлінська інформація як специфічна форма соціальної інформації покликана обслуговувати діяльність органів державної влади та інших інститутів, які беруть участь в управлінні суспіль­ством, різними сферами, напрямами його життєдіяльності. Кожна гілка державної влади, система управління суспільством використовує у своїй роботі як внутрішні, так і зовнішні канали інформації.

Державним службовцям потрібна різна за змістом і формою інформація: поточна та ретроспективна; вузькотематична та широкотематична; галузева (спеціалізована) та міжгалузева (неспеціалізована, суміжна); фактографічна та концептуальна.

Чим вищий статус державного службовця, тим сильніше проявляються специфічні особливості його інформаційних потреб. Можна виокремити три категорії державних службовців: 1) відповідальні за стратегічні рішення (керівники органів державної влади); 2) відповідальні за прийняття тактичних рішень (керівники управлінь, відділів); 3) відповідальні за прийняття оперативних рішень (керівники низових ланок).

Сьогодні у світі головне право кожної людини — це право на свободу і вибір, право розкрити особисті можливості й забезпечити їх найкраще втілення в галузі своїх соціальних інтересів. Люди повинні розуміти й відчувати міру своєї відповідальності перед майбутнім. Нове світосприйняття нині лише починає формуватися.

Передові країни вже давно вступили на шлях побудови інформаційного суспільства, в якому пріоритетне значення має не виробництво продукції та енергії, а створення нових інформаційних технологій. Сьогодні від нормальної роботи інфраструктури, від інтенсивності інформаційних обмінів, повноти, своєчасності та достовірності інформації, яка циркулює в комп’ютерних і телекомунікаційних системах, безпосередньо залежить існування сучасної держави.

Якщо розглядати державну службу як особливий культурний інститут з погляду ступеня розвитку особистості, слід зупинитися на культурі державного службовця.

Культура державного службовця — це відносно стала система професійних знань, оцінок і норм спілкування, яка безпосередньо пов’язана з політико-правовою культурою суспільства.

Культура державних службовців залежить від характеру соціально-політичного устрою, до якого вони мають пряму причетність, національних традицій, звичаїв, норм міжособової поведінки. Різноманітність культурно-професійних орієнтацій поро-
джує протиріччя між конкретними державними службовцями різ­них відомств та суспільством загалом. Соціальне походження, рівень освіти, власний професійний досвід, ідейно-політичні переконання відбиваються на культурі державних службовців. Згур­тованість і, відповідно, виконавчі функції тієї чи іншої державної установи значною мірою залежать від культури лідера.

Однак аксіомою залишається положення, що високий рівень культури державних службовців формує соціально-політичну систему, яка, у свою чергу, здатна згармонізувати відносини між різ­ними верствами населення, враховуючи їхні інтереси та потре-
би, створюючи атмосферу взаємодовіри, підтримуючи позитив­ний імідж як конкретної державної установи, так і державного апарату загалом. Особливо це стосується тих суспільств, де діяль­ність адміністративних служб перебуває під контролем суспільної думки. У таких суспільствах спрацьовують механізми соціаль­ної відповідальності, яка, у свою чергу, підвищує рівень культури державної служби.

Усе ж необхідно розуміти й те, що на культуру державного службовця завжди впливатиме його політична заангажованість. Вірність чи відданість політичним лідерам не є показником високої управлінської культури, бо вони не завжди йдуть на користь державним справам і особливо громадянам, а тільки значною мірою заохочують державних службовців до власної кар’єри. Не можна заперечувати того факту, що культура управління має свою ієрархічну субординацію. Однак вона не завжди відповідає нормам закону, раціональності та діловим якостям тієї чи іншої державної установи.

Політична стабільність у державі залежить не тільки від добробуту, а й від правлячої еліти та культури державного апарату, який реалізує її програму в життя. Разом з тим, державно-служ­бова корпоративність, яка використовує еліту у власних цілях, виробляє свою культуру, в якій превалюють таємничість та секретність. Таємничість чи зайва секретність вищого ешелону влади виховує у державних службовців своє ставлення до реальних суспільних проблем.

В управлінську культуру також входить «пакет» цінностей, оцінок та уявлень, певних символів, настанов, засобів ціледосягнення. Такий «пакет» дає можливість державним службовцям адаптуватися до зміни політичних курсів, забезпечуючи внутрішню інтеграцію та спрямовувати в необхідне русло поведінку організаційної культури. Базовий «пакет» уявлень, поглядів та внутрішніх правил і є основою організаційної культури.

Незважаючи на позитивні моменти державно-службової корпоративності, вона все ж таки гальмує зростання організаційної культури. Корпоративність управлінських структур формується незалежно від форм власності в країні і практично негативно впливає на державну службу особливо в тому випадку, коли в країні відсутні законодавчо-регулюючі документи на усталені норми поведінки. Наявність таких документів стимулює культур­ний саморозвиток державних службовців.

Важливим аспектом культури службовця є усвідомлення ним важливості прийнятих його органом рішень та необхідність їх практичного втілення. Якщо службовець не наполягає на важливості прийнятих рішень, то відповідно падає й рівень його відповідальності. Значно підвищується культура відповідальності, якщо у службовця актуалізуються державнозначущі цінності та настанови з відповідною владною установою. Рішення, прийняті в центрі, не завжди обґрунтовані і не знаходять підтримки на міс­цях, що й призводить до формування безвідповідальності.

Разом з тим, аксіомою є те, що від культури державних службовців залежить соціальна активізація населення, яка спрямову-
ється на вирішення політичних та економічних проблем. Від куль­тури державної служби в управлінні різними сферами життє-
діяльності залежить і залучення до трудової діяльності населення та зменшення криміногенності в суспільстві. Загальне зростання інформаційності в суспільстві вимагає постійного підняття культурного рівня спілкування державних службовців.

Культура кожного державного службовця визначається об’єк­тивними умовами виховання та суб’єктивними мотиваціями, адап­тацією до вимог відповідної державної інституції. На культуру державних службовців впливають соціальні ідеї та ціннісні орієн­тації, притаманні даній соціально-економічній структурі; боротьба «за місце під сонцем» у зв’язку з перерозподілом влади та
власності.

Державна служба має бути раціональною системою з відповід­ною інфраструктурою рішень, які приймаються для забезпечення ефективного функціонування суспільних відносин. Раціональність державної служби значно підвищить роль морально-культурних якостей державних службовців. На культуру державних службов­ців вплинуть висока професійна кваліфікація, високий рівень політичної культури, глибокі знання теорії політики, управління, конфліктології, теорії прийняття рішень, соціального прогнозування, знання техніки сучасного державного адміністрування та теорії державного управління.

Відповідно до Програми кадрового забезпечення державної служби, затвердженої Указом Президента України від 10 листопада 1995 р. № 1035/95, здійснюється комплекс заходів з розбудови нової системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців. Напрями та сферу дії цієї системи визначають близько 20 нормативно-правових актів.

З метою створення державної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців Указом Президента України від 30 травня 1995 р. № 398/95 утворено Українську Академію державного управління при Президентові України з філіалами у Дніпропетровську, Львові, Одесі, Харкові. В областях, містах Києві та Севастополі створені регіональні цент­ри підвищення кваліфікації державних службовців та навчання працівників державних підприємств, установ і організацій. Визначено перелік вищих навчальних закладів з підготовки і перепідготовки фахівців державного управління та ринкової економіки.

Постановами Кабінету Міністрів України затверджені:

· Положення про прийом слухачів до Української Академії державного управління при Президентові України від 23 квітня 1996 р. № 446;

· Порядок прийому до вищих закладів освіти на навчання за освітньо-професійними програмами підготовки магістрів держав­ного управління від 16 травна 1996 р. № 533;

· Положення про порядок стажування слухачів Української Академії державного управління при Президентові України та слухачів вищих закладів освіти, які навчаються за освітньо-про­фесійними програмами підготовки магістрів державного управління, від 20 липня 1998 р. № 783;

· Положення про працевлаштування випускників Української Академії державного управління при Президентові України від 17 жовтня 1998 р. № 1269.

На виконання Програми кадрового забезпечення державної служби постановами Кабінету Міністрів України затверджені:

· Положення про систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців від 8 лютого 1997 р. № 167;

· Положення про єдиний порядок підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації керівників державних підприємств, установ і організацій від 8 лютого 1997 р. № 167;

· Положення про працевлаштування випускників вищих нав­чальних закладів, які навчалися на умовах державного контракту за освітньо-професійними програмами підготовки магістрів державного управління, від 1 вересня 1998 р. № 949.

Підготовка магістрів державною управління здійснюється за державним контрактом (замовленням) або за окремими угодами між вищим закладом освіти і юридичними особами на умовах, визначених цими угодами, у вищих закладах освіти, визначених постановою Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо підвищення кваліфікації державних службовців органів державної виконавчої влади» від 28 липня 1995 р. № 560. Термін навчання за денною формою не менше ніж 12 місяців, за заочною — 22 місяці.

Формування та розвиток культури в системі професійної освіти державних службовців нині стає нагальною потребою та важливим чинником зміцнення державності і формування соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Сьогодні можна констатувати, що основа для забезпечення освіти державних службовців в Україні вже закладена. Є можливість надання кожному державному службовцю та особі, яка претендує на посаду державного службовця, вивчати загальноосвітні й спеціальні дисципліни виходячи із державних, суспільних та особистих освітніх потреб, а це — шлях до збільшення реального інтелектуального, професійно-кваліфікаційного й духовного потенціалу держави і суспільства взагалі та державної служби зокрема.

Життя висуває нові, все більш складні вимоги до роботи державного службовця.

Професійна діяльність державного службовця вимагає сьогодні не тільки ґрунтовної підготовки у сфері державного управління, а й обізнаності в різних галузях науки, культури, економіки, суспільно-політичного життя, широкого кругозору і кола інтересів, певних професійних і людських якостей. Тому загальнокультурний рівень, що містить у собі і загальноосвітній рівень, державного службовця є тією основою, на якій розгортається його професійна діяльність. Починається загальнокультурний розвиток особистості в дитячі роки й триває все життя. Цей процес має відбуватися безперервно і є основою розвитку та збагачення фахово-кваліфікаційної та функціональної складових сукупної куль­тури державного службовця. У свою чергу, розвиток означених складових сукупної культури сприяє підвищенню загальнокультурного рівня державного службовця.

Сучасна система підготовки та підвищення кваліфікації державних службовців має всі умови для підвищення не тільки загальнокультурного рівня фахівців, а й розвитку їхнього інтелектуального і творчого потенціалу, бо розвиток та збагачення фахо­во-кваліфікаційної складової сукупної культури державного службовця розгортається на основі його загальної культури, спрямований на удосконалення державного службовця як професіонала у галузі державного управління і стає, у свою чергу, основою формування й удосконалення його функціональної діяльності. Тобто загальна освіченість, культура державного службовця є запорукою ефективності його фахової діяльності та зростання рівня кваліфікації, що сприяє й підвищенню функціональної культури фахівця.

У свою чергу, розвиток та збагачення функціональної складової сукупної культури державного службовця залежить від розвитку та збагачення загальнокультурної складової сукупної культури державного службовця. Державний службовець, який має низький загальнокультурний розвиток, погано володіє своєю професією і не піклується про зростання свого кваліфікаційного рівня, не може якісно виконувати свої функціональні обов’язки, тобто не може здійснювати свою функціональну діяльність відповідно до сучасних потреб держави.

Cистема підготовки та підвищення кваліфікації державних службовців виконує функції, які допомагають особистості державного службовця підвищувати свою культуру, оскільки саме розвиток та збагачення особистості, її інтереси, потреби і можливості є головною метою освіти.

Це перш за все функції, що безпосередньо стосуються особистості фахівця. Під особистістю фахівця мається на увазі професійно-культурна сутність, за якої особистість здатна до продуктивного спілкування та довільних змін умов своєї життєдіяльнос­ті, інтересів і напрямів активності відповідно до власних доктринальних наукових і професійних переконань, знань та ціннісної орієнтації. Ці функції системи навчання і освіти державних служ­бовців у контексті такого розуміння особистості висвітлюють роль системи щодо різнобічного розвитку фахівця, який включає професійну, загальноосвітню, культурну і духовну різнобічність.

Адаптивна функція системи підготовки та підвищення кваліфікації державних службовців у площині внутрішніх виявів своєї дії стосується адаптування фахівця до своєї професії, набуття ним та збагачення досвіду практичної діяльності, розвитку професійної інтуїції та нелінійного мислення тощо. Система навчання і освіти має допомогти фахівцеві адаптуватися і до нової посади, і до швидкозмінних умов життя, кардинальних змін у мораль­них, духовних, ціннісних орієнтаціях, які відбуваються в су-
часному житті і відповідно в сучасній практиці державного управління.

Компенсаторна функція системи спрямована на відтворення частково втрачених (забутих з часом) знань та надолуження тих знань, що з якоїсь причини не були отримані під час вузівської підготовки. Оскільки обсяг інформації, яка потрібна державному службовцеві, неухильно зростає, то розширення та оновлення знань, що відбуваються в межах його навчання та освіти, є ще одним виявом компенсаторної функції системи.

Аналітична функція . Сутність цієї функції полягає насамперед у критичному осмисленні існуючої практики державного управління та державної служби. Для фахівця характерна, поряд з іншим, і така позиція стосовно власної діяльності, коли саме ця діяльність є особливим предметом аналізу та оцінки. Рефлексивне ставлення особистості до власної діяльності є однією з найважливіших психологічних умов більш глибокого усвідомлення, критичного аналізу та конструктивного вдосконалення. Стимулювання рефлексії фахівців є одним з виявів аналітичної функції системи підготовки та підвищення кваліфікації. А вивчення та узагальнення досвіду професійної діяльності державних службов­ців, визначення його основної ідеї дає простір для реалізації си-
стемою своєї аналітичної функції.

Перетворювальна функція системи підготовки та підвищення кваліфікації державних службовців полягає у необхідності подолання тих стереотипів, шаблонів, які склалися у певної частини фахівців і заважають конструктивно змінити стиль мислення та основні підходи до теорії та практики управління зокрема і життя взагалі. Отже, система навчання і освіти перетворює вже складені в психології фахівців застарілі операціональні (стереотипи дій) та змістовні (погляди, що вже склалися, позиції) установки. Саме установки особистості як регулятори діяльності, а не процеси мислення або пам’ять, увага, сприйняття перебудовуються, коли діяльність людини має здійснюватися в принципово нових для неї умовах, в новому макро- або мікросередовищі

Розвиваюча функція системи підготовки та підвищення кваліфікації державних службовців полягає у різнобічному гармонійному розвиткові особистості державного службовця, його про-
фесійного, наукового, культурного і духовного потенціалу. Ця функція найяскравіша і проявляється в усіх ланках системи.

Прогностична функція в площині внутрішніх функцій системи полягає у формуванні прогностичних умінь державних службовців, прищепленні навичок передбачати результати своєї теперішньої та майбутньої діяльності, визначати її цілі та завдання, планувати, програмувати і проектувати свою діяльність, приймати оптимальні рішення тощо.

Комунікативна функція . У системі підготовки та підвищення кваліфікації державних службовців створюються умови для вільного спілкування фахівців з відомими науковцями, практиками, політиками, державними діячами, представниками культурної та мистецької еліти суспільства, своїми колегами тощо. Комунікативна функція може проявлятися у різних формах навчання і освіти, але спілкування завжди сприяє професійному, загальноосвітньому, культурному та духовному зростанню особистості, розвитку її комунікативних властивостей і вмінь, сприяє самоосвіті та самовдосконаленню.

Стимулююча функція системи полягає у підвищенні зацікавленості державних службовців у нових знаннях, організації нав­чального процесу на основі проблемно-ситуативних і пошуко-
вих методів, які сприяють розширенню освітніх потреб фахівців та урізноманітненню кола їхніх інтересів, при цьому не тільки професійних. Система підготовки та підвищення кваліфікації державних службовців стимулює самоосвіту і саморозвиток особистості, всіляко заохочує і підтримує прагнення фахівця до освіченості, вдосконалення та розвитку.

Названі та інші функції системи підготовки та підвищення кваліфікації державних службовців перебувають у тісному взаємо­зв’язку. Взаємозв’язок і взаємозумовленість функцій системи дають можливість усвідомити природу процесів, що регулюють розвиток даної системи, сприяють підвищенню ефективності на­вчання й освіти державних службовців.

Сучасна система підготовки та підвищення кваліфікації державних службовців дає змогу підняти загальнокультурний, фахово-кваліфікаційний та функціональний рівень кваліфікації державних службовців.

Державна служба нерозривно пов’язана з мораллю, етикою, моральним складом державного службовця. Державні службовці мають величезний вплив на життя звичайних громадян. У багатьох випадках ці особи можуть ухвалювати рішення, які мають велике значення для повсякденного життя громадян, а також визнавати, відхиляти чи модифікувати прохання громадян про деякі послуги або дозволяти.

Демократичне суспільство має піклуватися про те, щоб дії та поведінка державних службовців були бездоганні. Розвинуті краї­ни визнали питання етики і кодексу поведінки державних службовців сферою, яка набуває дедалі більшого значення в останні роки.

Отже, зрілість громадянського суспільства визначається ставленням до найвищих моральних цінностей усіх його структур.

Насамперед визначимо деякі загальні положення «адміністративної» моралі та етики.

Мораль (моральність, етика) — це норми людського співжиття, поведінки людей, їхніх взаємин в особистому спілкуванні, виробничій сфері, ставлення до суспільства, держави. Мораль є формою суспільної свідомості. Мораль і моральність можна розглядати як синоніми.

Етика — наука про мораль (моральність).

Доцільно звернутися до досвіду США щодо запровадження етичної програми в системі виконавчої влади. З погляду адміністративної етики моральність розуміється як особиста чесність, а в адміністративній поведінці — як майже універсальна норма, згід­но з якою публічна посада не може використовуватися для особистих корисливих цілей.

Морально-ціннісним вимогам громадської думки у США надано вигляду нормативних. Тут діє розгалужена система спеціального «етичного» законодавства, відповідно до якого і на підставі якого утворена і функціонує окрема «етична» державна структура управління, яка покликана і регулювати, і розслідувати, і переслідувати неетичні діяння державних службовців. Запроваджено або розробляються спеціальні процедури вирішення «етичних» справ і механізми примусового застосування етичних норм.

Становить інтерес досвід США щодо підвищення етики державної служби та боротьби з корупцією. Публічна служба — це публічна довіра. Кожен службовець зобов’язаний ставити відданість конституції, законам та етичним принципам вище за приват­ну користь. Для того щоб кожний громадянин міг бути впевненим у чесності федерального уряду, кожний службовець має поважати і додержувати принципів етичної поведінки.

Законом 1978 р. про реформу державного врядування було передбачено заходи щодо боротьби з корупцією та підвищення оперативності й ефективності діяльності урядових установ. Основним принципом, який запроваджує цей закон, є конкурсний порядок призначень на державні посади, причому єдині критерії відбору — достатній досвід, рівень кваліфікації та чесність.

У США законодавчо державному службовцю забороняється приймати цінності за здійснення офіційних дій, тобто отримувати хабарі, брати офіційну участь у справі, що має для нього певний фінансовий інтерес, вести справу, яка не містить корупції, але може спонукати до неї. Отже, є коло принципових стандартів на випадки проявів неетичної поведінки.

У 1989 р. конгрес США заснував управління державної етики як окрему установу в системі виконавчої влади. Керує ним дирек­тор, якого призначає на 5 років президент за порадою сенату та
за погодженням з ним. Тут працює 85 співробітників. Управління державної етики забезпечує керування етичною програмою у виконавчій владі. Ця система є децентралізованою, кожна установа і відділення відповідають за виконання власних програм етики.

Управління регулярно проводить навчально-тренувальні програми для тих, хто займається питаннями етики у відділеннях і установах, видає спеціальну газету та методичні рекомендації
з різних питань, проводить щорічні конференції з питань етики. Для одержання інформації використовується електронна техніка.

Управління державної етики займається такими питаннями:

· надає інформацію про фінансові справи співробітників, а гро­мадськості — про фінансові справи президента, віце-президента США та чиновників високого рангу. Особа, яка вимагає розкриття фінансових справ названих вище чиновників, не повинна давати ніякого обґрунтування своєї вимоги. Управління займається питаннями надання фінансової інформації щодо чиновників нижчого рангу виконавчої влади, якщо їхня робота пов’язана з контрактами, адміністративними субсидіями, видачею ліцензій та ін.;

· бере участь у процесі перевірки працівників, яких призначає на посади президент США;

· бере участь у законотворчій діяльності. Управління має повноваження видавати постанови щодо розгляду конфліктів інтересів, стандартів поведінки, надання інформації про фінансові справи співробітників;

· має повноваження вимагати коригувати програми інших установ з етичних питань, може рекомендувати вжиття заходів адміністративного впливу щодо конкретних працівників;

· у суді управління державної етики представляє міністерство юстиції.

У 1978 р. рішенням Конгресу США було створено посаду генерального інспектора при державних установах і визначено його повноваження:

¨ виявляти та не допускати марнотратства, шахрайства, зло-
вживань у державних установах;

¨ підвищувати ефективність управління та господарювання;

¨ перевіряти законність виконання державними установами своїх обов’язків.

При федеральному урядові працюють уже понад 60 генеральних інспекторів. Генеральний інспектор одержує плату від державних установ. Однак він є відносно незалежним, що забезпечує відсутність впливу й тиску на нього.

У Сполучених Штатах існують гарантії захисту прав викривачів фактів неетичної поведінки або корупції державних службовців. Було створено бюро радника із спеціальних питань, головним завданням якого є захист прав працівників державних установ, які публічно заявляють про випадки обману, марнотратства і службових зловживань. У США публічне викриття махінацій на державному рівні є загальновизнаним і користується підтримкою державних лідерів. Крім того, Конгрес має можливість контролювати виконавчу владу через головне бюро фінансового контролю.

Етичні стандарти поведінки працівників федерального уряду кодифіковані у вигляді закону, а частина визначається вказівками, рішенням суду або адміністрації. Наведемо деякі з них:

-«конфлікт вигод» — працівникам заборонено мати безпосередні або опосередковані фінансові вигоди, що заперечують їхнім офіційним зобов’язанням і завданням. Відповідно до цього стандарту працівникам забороняється віддавати перевагу родині, знайомим або партнерам у розподілі роботи, контрактів, інформації;

-працівники можуть користуватися державною власністю тільки для офіційно затвердженої діяльності, вони повинні захищати будь-яку власність, обладнання, що їм довірені. Наприклад, неприпустимо використання державних конвертів, комп’ютерів, службових машин з приватною метою;

-неприпустимо зловживання при використанні службової інформації, яка може слугувати приватній вигоді, чи подання інформації, яка не призначена для широко кола;

-працівникам заборонено одержувати і вимагати подарунки, безкоштовні послуги, кредити та інші матеріальні цінності від осіб, які мають справу з агенцією, або від тих, на бізнес яких можуть вплинути офіційні дії;

-державним службовцям не дозволено мати іншої роботи, що мо­же призводити до конфлікту вигід з офіційними обов’язками в уряді;

-для колишніх федеральних працівників установлені обмеження, які є обов’язковими після завершення роботи в державній установі. Їм не дозволяється бути представниками інших осіб щодо уряду у справах, якими він займався на урядовій службі. Крім того, існує дворічний строк заборони втручатися у справи, що були службовими обов’язками працівника за останній рік його служби в уряді.

Цікавим є досвід заходів, розпочатих у цій сфері урядом М. Тетчер у Великобританії. Був установлений контроль над «ефектом крученої двері», тобто міграції робітників між державною службою і комерційними структурами, а також над «ефектом човників», тобто переходом колишніх вищих службовців державного апарату після їх відставки у фірми тієї самої сфери, яку вони нещодавно курировали. Ці «ефекти» стимулюють коруп­цію, витікання до сфери бізнесу державних секретів, підривають принцип рівності умов на конкурсах за отримання державних замовлень. Зараз колишній службовець протягом років після відставки для подібних переміщень повинен отримати санкцію відповідних органів.

Влада повинна завжди відчувати, що її контролюють, — голов­ний принцип діяльності чиновників. На особу, яка виконує службу для уряду, покладається величезна суспільна довіра, тому що ця служба дає широкі можливості для зловживань. Приходячи на державну службу, працівник робить свідомий вибір і погоджу-
ється на суворе обмеження як у публічній, так і у приватній діяль­ності. Чим вище посада, тим більше обмежень.

У ст. 5 Закону України «Про державну службу» визначені основні вимоги етики поведінка державного службовця:

· сумлінно виконувати свої службові обов’язки;

· шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримувати високої культури спілкування;

· не допускати дій і вчинків, що можуть зашкодити інтересам державної служби або негативно вплинути на репутацію державного службовця.

Дані вимоги засновані на моральних нормах.

Етика державного службовця — це система норм поведінки, порядок дій і правил, взаємин і принципів у державно-службових відносинах, що являють собою сукупність найбільш придатних, глибоко усвідомлених і конкретизованих, які належать даному суспільству і є нормами загальнолюдської моралі.

Етика державної служби тісно пов’язана із соціальною структурою конкретного суспільства і чітко визначається нею. У цьому, як правило, відображаються традиційні уявлення суб’єктів того або іншого суспільства про статус свого суспільства в цілому, про перевагу своєї цивілізації тощо. Разом з тим етика держав­ної служби являє собою об’єднання універсальних правил, що
застосовуються в усьому цивілізованому світі.

Якщо дані моральні норми у відносинах відсутні, то цілком можна говорити про невідповідність етики розвитку суспільства або його норми підмінені ідеологією.

Етика державно-службових відносин у широкому розумінні являє собою практично-виховну і регульовану чинність. Через критичний аналіз моральної свідомості учасників цих відносин, яка реально функціонує, виявляється ступінь відповідності існуючих правових і моральних взаємин.

Проблема професійної етики державного службовця пов’язана з тим, що його діяльність має відповідати не тільки положенням Конституції і чинного законодавства, а й моральним принципам і нормам. При цьому етичний кодекс, яким державні службовці повинні керуватися, не просто спирається на загальноприйняту мораль, а й конкретизує її вимоги відповідно до специфіки службової діяльності, неординарних обов’язків і повноважень, що покладаються на них. У цьому і полягає сутність етики державного службовця.

Моральні норми є універсальними нормами в регулюванні суспільних відносин, тому безумовно державна служба нерозривно пов’язана з моральністю, етикою, моральним виглядом державного службовця.

Основні етичні вимоги, що пропонуються державним служ-
бовцям:

¨ дотримувати принципів державної служби;

¨ чесно служити і бути вірним державі;

¨ дотримувати вищих моральних принципів;

¨ ставити державні інтереси вище за індивідуальні цілі і завдання політичних партій, інших громадських організацій;

¨ постійно боротися з корупцією в органах державної влади;

¨ ніколи не приймати для себе і для членів своєї родини ніяких благ і переваг, використовуючи при цьому свої службові повноваження;

¨ не використовувати в корисливих цілях службове становище;

¨ не використовувати ніяку інформацію, отриману конфіденційно під час виконання своїх посадових обов’язків, як засіб одержання особистої вигоди;

¨ не допускати у діяльності елементів дискримінації у відносинах з товаришами по службі, громадянами;

¨ у спілкуванні з громадянами як під час виконання своїх повноважень, так і в позаслужбових відносинах дотримувати загальноприйнятих правил поведінки.

Проступок державного службовця — це дія (бездіяльність), що ганьбить честь і гідність державного службовця, що несумісно з високим званням державного службовця й унеможливлює подальше виконання ним своїх службових повноважень (навмисне порушення закону, порушення державним службовцем даної ним присяги, несумлінність у виконанні своїх обов’язків, що спричинили негативні наслідки, грубе порушення загальноприйнятих норм і правил поведінки).

Залежно від виду державної служби до загальноприйнятих моральних норм поведінки державного службовця додаються спеціальні норми кодексу честі, наприклад: етичні вимоги, що висуваються до суддів, військових, дипломатів, порушення яких можуть спричинити дисциплінарну відповідальність: догану, звіль­нення, пониження на посаді тощо.

Етичні вимоги до державних службовців дуже важливі, тому що вони є невід’ємною частиною програми соціального управління, тому врахування морально-психологічного рівня розвитку суспільства впливає на виконання управлінського рішення, тобто на ефективність державної служби.

Моральні цінності і норми, що стосуються державної влади, її інститутів (державної служби), являють собою у сукупності етику державного управління.

Етика державного управління — це нормативна основа державно-владної діяльності, що торкається таких основних проб­лем управління: справедливий соціальний устрій суспільства і держави, взаємні права та обов’язки керівників і громадян, фундаментальні права людини і громадянина, розумне співвідношення свободи, рівності й справедливості.

Проблему співвідношення етики і управління вперше поставив Н. Макіавеллі. Він розробив особливе політичне мистецтво створення твердої державної влади будь-якими засобами, не зважаючи на жодні моральні принципи: «мета виправдовує засоби». Проте в управлінні суспільством центральне місце посідає людина, тому не можна ігнорувати те, що можна позначити поняттям «людський вимір».

Функціонування сучасного державного апарату неможливо уявити без раціонально розроблених, твердо встановлених і обо­в’язкових формальних правил, без строгої професіоналізації механізму управління. Інструментом і одночасно результатом такої професіоналізації, зокрема, стали державні службовці, діяльність яких ґрунтується на принципах професійної компетентності, ієрархії і спеціалізації функцій. У даному контексті, природно, виникає питання про співвідношення професіоналізму і моральності.

Безумовно, державний службовець несе особисту відповідальність за свої дії. Така відповідальність припускає наявність у суб’єкта цієї відповідальності власних морально-етичних позицій і переконань. З цього погляду професіоналізм і ефективність діяль­ності державного службовця і є показником його моральності, вір­ності своєму професійному покликанню і боргу.

Дуже важливо, щоб морально-етичний аспект в управлінні відповідав правовому аспекту. У даному разі дуже складно не допустити перегину в який-небудь один бік: професіоналізм на шкоду моральності, і навпаки, моральні основи на шкоду правовим засадам.

Підпорядкування права моральності з погляду юридичного порядку означало б прагнення до насильницького насадження справедливості і добра і могло б привести до всевладдя держави (наприклад, досвід тоталітаризму, де політика цілком була підлег­ла ідеології, що претендувала на примусове щастя для всіх людей).

Державний службовець у своїй діяльності стикається з проблемою співвідношення справедливості та ефективності, волі та рівності.

Весь світовий досвід дає досить прикладів того, що ефективне функціонування будь-яких сфер життєдіяльності вимагає конкуренції. Разом з тим, будь-яка суспільно-політична система, будь-який режим не можуть тривалий час існувати без легітимізації, яка, у свою чергу, не може існувати хоча б без видимого дотримання елементарних норм справедливості.

В основі права лежить моральність. А через те що державна служба функціонує на основі норм права, тому і професійна діяль­ність державного службовця безумовно ґрунтується на моральних нормах.

Таким чином можна сказати, що державна служба як культурний інститут — це такий рівень розвитку системи державної служби, в якому компетентність, професіоналізм, моральні принципи державних службовців мають втілювати цей рівень, створювати умови для її найефективнішого впливу на реальне життя громадян.

У теорії організації ефективність в адміністративному управлінні визначається як «відношення чистих позитивних результатів (перевищення бажаних наслідків над небажаними) і допустимих витрат. Рішення можна назвати ефективним, якщо найкращий результат досягнуто за умов заданих тимчасових витрат або якщо результат отримано за найнижчих витрат виробу»[118] .

Змістом діяльності державного апарату є управлінська, організаційна робота, що покликана забезпечити належну організованість і ефективне функціонування всіх сфер громадського життя. Основним структурним елементом державного апарату є орган державної влади, що складається зі службовців, посадових осіб — громадян, які виконують управлінські функції на професійних засадах, що мають державно-владні повноваження, спеціальний правовий статус і офіційні атрибути посади.

Ефективність державної служби —це властивість управлінських дій, рішень, поведінки, що відображує міру того, наскільки ці дії приводять до бажаного результату. Оцінка тих або інших дій державної служби та їх ефективності залежить насамперед від критеріїв оцінювання.

Оцінка, що забезпечує ефективність діяльності державного службовця, містить у собі:

1) суб’єкт оцінки;

2) об’єкт оцінки;

3) науково розроблені критерії оцінки діяльності державних службовців, тобто конкретні вимоги, яким повинні відповідати діяльність працівника, його особисті якості і результати праці.
У літературі можна зустріти різні погляди на питання критерію оцінки роботи службовців, однак на практиці стабільних, чітких критеріїв оцінки дій державних службовців поки що не розроблено. В основному, критерії оцінки — це вимоги, що висуваються до службовця по займаній ним державній посаді державної служби. Конкретизацію особистих якостей державних службовців здійснюють переважно керівник, атестаційна комісія, які керуються при цьому моральними нормами. Потрібно зазначити, що сьогодні наука соціологія має низку розробок (у вигляді усного опитування, тестування) оцінювання особистих якостей службовців (кмітливість, розумові здібності, ініціативність тощо), але в системі державної служби вони застосовуються вкрай рідко;

4) методи оцінки;

5) процедура оцінки (створення раціональної системи обліку показників роботи службовців, що дозволяє аналізувати зібрану інформацію про державного службовця).

Безумовно «оцінка» є основним елементом поняття «ефектив-
ності державної служби», тому що вона відображає рівень розвитку суспільства, а також рівень функціонування державної служби. Через те оцінювання повинно здійснюватися за певними критеріями.

Критерій у загальновизнаному розумінні являє собою певну кількісну або якісну ознаку, на підставі якої оцінюється факт, матеріальний чи духовний об’єкт, здійснюється оцінка будь-яких явищ, проявів функціонування матеріальних та нематеріальних суб’єктів, класифікація предметів матеріального та духовного світу, це фактично «мірило», за яким виробляються ставлення і думка щодо доцільності та ефективності функціонування певного суб’єкта.

Для систем управління критерій має визначати ефективність управління, тобто оцінювати прояви управління, завдяки аналізу яких можна визначати рівень і якість управління та надання послуг, його відповідність потребам суспільства. Саме врахування якості вирізняє критерії управління серед інших показників, що вимірюють тільки кількісні показники відповідних ознак, проявів тощо. Взагалі критерії пов’язані з поняттям ефективності, трансформують його в себе через певні уточнення та визначення, віддзеркалюють співвідношення між отриманими соціальними результатами та витратами на їх досягнення.

Багатоманітність впливу державного апарату на суспільну життєдіяльність, багатовекторність його цілей та функцій його діяльності, відповідна складність його структури обумовлюють певні труднощі щодо визначення критеріїв оцінки. Вони також підсилю­ються тим, що методологія дослідження питань державного управління та державної служби успадкувала підходи правових наук, зокрема адміністративного права. У системі державного управління не в усіх випадках враховується єдність суб’єкта та об’єкта управління, внаслідок чого аналізи та оцінки здійснюються переважно в межах управлінської діяльності органів державної влади. При цьому метою та кінцевим результатом управлінської діяль-
ності вважають управлінський вплив, а не його наслідок.

Цим обґрунтовується те, що оцінювання функціонування дер­жавного апарату має здійснюватися з двох поглядів: по-перше, з погляду функціональності, тобто забезпечення виконання завдань і функцій держави, по-друге — з погляду витрат.

Функціональна оцінка розкриває, характеризує та дозволяє оці­нювати роль державного апарату в суспільному розвитку, у вирішенні тих проблем, що виникають у процесі соціально-еконо­мічного розвитку та суспільної життєдіяльності.

Оцінка діяльності органу влади зосереджена в основному на наслідках діяльності, тому що кінцевою метою виробництва послуг і товарів у державному секторі є не послуги та товари як такі, а їх спроможність задовольняти інтереси користувачів і платників податків. Найважливішими показниками є результати та наслідки.

Державний апарат забезпечує реалізацію завдань і функцій держави, є інтегрованим суб’єктом державного управління. Зміст і характер цілей управління, способи і методи їх реалізації, сприйняття їх громадськістю та відповідність цілей потребам суспільного розвитку та особистості — це чинники, що безпосередньо впливають на ефективність функціонування державного апарату.

Не менш важливою є й витратна складова оцінки. Справа в тому, що матеріальні, фінансові, кадрові, інтелектуальні, інформаційні та інші витрати на функціонування державного апарату досить великі. Значним є також обсяг управлінської діяльності, що виражається в реалізації нормативно-правових засад забезпечення життєдіяльності суспільства, у здійсненні організаційно-розпорядчих, консультативно-дорадчих і нормо-проектних повноважень, у витратах робочого часу державних службовців.

При цьому необхідно зазначити, що оцінка діяльності органів управління різними суб’єктами здійснюється з різних позицій. Так, громадянина цікавлять результати цієї діяльності; законо-
давця — досягнуті результати та характер виконаної роботи для виділення коштів з бюджету; керівника органу, державного служ­бовця — досягнення цілей, що поставлені перед органом.

Це обумовлює диференційований підхід до оцінки функціонування державного апарату як з погляду суб’єкта оцінки, так і з погляду об’єкта оцінки, а саме функціональної оцінки, тобто оцінки соціальних наслідків діяльності державного апарату, та оцінки витратної складової.

Функціональна оцінка в даному разі являє собою соціально-економічну категорію, що розкриває взаємозв’язок між результатами управлінської діяльності, вираженими соціальними ефектами і техніко-економічними показниками, та затратами управлінської праці (живої та матеріалізованої). Такою категорією може бути визнана категорія «результативності» (в іноземній спеціалізованій літературі — «еffісіеnсу»).

Проблема полягає в тому, що для державного апарату, як і для його складових — органів державної влади (законодавчої, виконавчої, судової) та державної служби розроблення критеріїв оцінки їх функціонування пов’язане із суттєвими труднощами, які обумовлені невизначеністю як отриманих соціальних результатів, так і витрат на їх досягнення (останнє пов’язане з тим, що об’єкт управління також несе певні витрати, які не завжди можна порахувати). При цьому необхідно мати на увазі таке: по-перше, загальний соціальний ефект створюється не тільки суб’єктами управління, а й об’єктами управління; по-друге — поряд з держав­ним апаратом в управлінні суспільними процесами беруть участь і інші суб’єкти механізму держави, а саме органи самоврядування, громадські об’єднання тощо. Це підтверджує, що із загального соціального ефекту необхідно виокремити соціальний ефект, отриманий за рахунок активності об’єктів господарювання (що для ринкових умов може становити визначальну частину), соціальний ефект, створений іншими суб’єктами управління, і тільки залишок можна співвідносити з діяльністю конкретного органу управління.

При такому розгляді соціальний ефект являє собою інтегрований критерій. Це фактично є результат, що отримує суспільство як в умовах споживання матеріальних, соціальних і духовних цін­ностей, так і в процесі їх виробництва. Соціальний ефект отри­мується протягом і внаслідок усього життєвого циклу виробу, ідеї, організаційної форми тощо, завдяки раціональній організації суб’єкта управління, оптимального функціонування об’єктів уп­равління, узгодженості їх активності та діяльності із закономірностями соціально-економічного стану суспільства, відповідності потребам, інтересам і спроможності громадян. Наведені ознаки раціональності, оптимальності, узгодженості та відповідності є характерними для прояву позитивного соціального ефекту.

При цьому останній має бути сталим, прогресуючим, містити в собі джерело і засіб майбутнього розвитку.

З цього погляду неможливо визнавати соціально ефективними ті випадки, коли певний економічний, а ще гірше виробничий ефект досягається шляхом погіршення окремих факторів суспіль­ного добробуту. Не заслуговують на увагу й короткострокові ефекти, що здобуті нерідко шляхом застосування неадекватних досягненню ресурсів.

Критерії функціональної оцінки покликані віддзеркалювати здатність забезпечувати необхідне регулювання суспільними про­цесами. Поряд з цим вони можуть застосовуватися для аналізу функціонування як усього державного апарату, так і його окремих складових. Тобто ці критерії мають бути універсального характеру, гармонійними для будь-яких організаційно-правових рів­нів органів, бути зрозумілими та сприйнятими широкими верствами населення. Також необхідно, щоб між критеріями оцінки функ­ціонування різних органів була певна узгодженість, за якою оцінка на місцевому або локальному рівні сприяла отриманню оцінки більш високого рівня, а остання сприяла отриманню локальної.

Основне призначення державного апарату полягає в забезпеченні високого рівня здоров’я, освіти, безпеки та добробуту населення. Оцінювання таких показників може здійснюватися за певний період діяльності органу або виборної особи, порівняно з іншими регіонами, країнами тощо. Тим самим обумовлюється ви­користання замість критерію «результативності» критерію «ступеня досягнення цілей» або «міри результативності» («реrfоrmаnсе»), тобто ступеня досягнення певних показників добробуту населення.

Для конкретного органу державної влади цей критерій оцінюватиме адекватність наданих послуг потребам населення, суспіль­ства, особистості. За цим критерієм можна оцінити і ступінь використання наявних ресурсів шляхом визначення відношення результатів, фактично отриманих з наявних ресурсів, до максимальних результатів, що можливо було б отримати з цих ресур­сів. При цьому він набуває ознаки ступеня результативності, тобто постає безрозмірною величиною, яка надає можливість здійснювати порівняльну оцінку діяльності як різних органів влади з однаковим організаційно-правовим статусом (наприклад: обласні (районні) державні адміністрації, органи місцевого самоврядування), так і їх структурних підрозділів.

Також критерій «ступінь досягнення» може використовуватися як інструментарій щодо правильної оцінки потенціалу управління та міри його використання.

Зазначені критерії «результативність» та «ступінь досягнення» є інтегрованими критеріями, що описують функціональну оцінку діяльності суб’єктів державного апарату.

Для оцінки діяльності органів державного апарату великого значення набуває чіткий опис витрат. Разом з тим оцінювати ефективність шляхом виміру тільки витрат — недостатній метод, бо він не враховує соціальну значущість, якість надання послуг тощо. Використання обсягу виробництва, виконаної роботи та надання послуг як критерії оцінки функціонування державного апарату та його складових без урахування соціального ефекту, суспільної корисності від цієї діяльності також може завести в «оціночний глухий кут», який не кваліфікує соціальну потребу в такій діяльності.

Витратна складова оцінки функціонування державного апарату та державної служби зафіксована такими критеріями, як ефективність («еffесtіvеnеss»), продуктивність («рrоduсtіvіtу») та робоча норма («wоrklоаd») .

Певним чином ці критерії можна назвати вторинними, тому що вони фактично оцінюють внутрішню діяльність органу влади чи його структурного підрозділу.

Ці критерії перебувають під впливом двох груп чинників. Перша — чинники, пов’язані з організацією управлінського процесу. До них можна віднести: доцільність надання органу (його структурному підрозділу) певних повноважень щодо вироблення певних управлінських рішень, відповідність структури органу, його штатного розпису та штату наданим повноваженням, оптимальність технології управління чи регулювання та прийняття управлінських рішень, раціональність нормативного врегулювання управлінської діяльності тощо.

Друга група чинників інтегрує питання організації трудової діяльності державних службовців. Вона включає формування персонального складу органу кадрами необхідної кваліфікації, створення необхідних соціальних, матеріальних, інформаційних, психологічних умов для продуктивної праці тощо.

Треба зазначити, що для оцінки діяльності органу влади, а також формування умов праці, формування та реалізації державно-службових відносин державних службовців розроблятимуться та вдосконалюватимуться норми та стандарти надання послуг, професійно-кваліфікаційні характеристики посад та посадові інструк­ції, досліджуватимуться норми часу (наприклад, у Федеративній Республіці Німеччина унормована вся діяльність державних служ­бовців не тільки в часовому вимірі, а й у вартісному), досліджуватимуться процедурні, процесуальні, технічні та інші проблеми прийняття рішень і контролю за їх виконанням. Тим самим окремі напрями оцінювання діяльності органу управління можуть
замінюватися систематичним контролем за ефективністю його діяльності.

При цьому оцінюванню підлягатимуть: витрати, зусилля, робота та результати. Витрати визначатимуть ресурси, що виділя-
ються для отримання необхідного результату. Зусилля — це фактично трудові затрати. Робота — це процес досягнення необхід­них результатів, що визначається певними засобами, метода-
ми тощо.

Цілі діяльності органу чи його структурного підрозділу реалізуються шляхом запровадження певної діяльності, що оцінюється завдяки використанню конкретних вимірювальних показників,
а саме: показників загальної мінімізації витрат, показників недопущення витрат. Відповідно до прийнятої класифікації ці показники можна віднести до робочих норм («wоrklоаd»).

Таке чітке, пунктуальне визначення цілей значно збільшує кількість показників, що відповідають різним якісним характеристикам досягнення результату.

Поряд з визначеними раніше критеріями функціональної та витратної спрямованості доцільно виокремити критерії спеціальної соціальної ефективності державного апарату та державної служби. Ця група критеріїв має віддзеркалювати організацію та функціонування певної підсистеми державного апарату. До неї можна віднести такі критерії:

1) цілеспрямованість організації і функціонування певної підсистеми державного апарату та її структур, що полягає у відповід­ності їх управлінських впливів цілям, які об’єктивно формують-
ся суспільством. Аналіз цілеспрямованості підсистеми чи органу влади передбачає: виявлення та нормативне закріплення суспільно актуальних цілей і повноважень; моніторинг їх реалізації з урахуванням змін потреб та інтересів; вимірювання досягнення цілей і коригування діяльності залежно від ступеня їх досягнення;

2) витрати часу на вироблення управлінських рішень та їх реалізацію. Управлінське рішення має найвищу результативність протягом досить короткого проміжку часу, поки воно відповідає умовам його розроблення і чинникам, які при цьому враховувалися;

3) стиль функціонування підсистеми державного апарату, тоб­то форми і методи вирішення управлінських проблем, а також оптимальний набір структурних елементів цієї підсистеми;

4) складність структури підсистеми державного апарату. Цей критерій враховує виключно важливий аспект управління. Чим простіша організаційна структура у вертикальному та горизонтальному розподілі, тим скоріше відбувається проходження уп­равлінського рішення, тим менше воно піддається змінам, тим менше проблем на так званих стикових вузлах.

До групи критеріїв спеціальної соціальної ефективності доціль­но додати компетенцію органів, професіоналізм державних служ­бовців, розподіл прав і повноважень між структурними підрозділами та їх працівниками, інші питання організації та функціонування державної служби.

За цими критеріями та витратними можна дати узагальнюючу оцінку внутрішній організації та функціонування підсистеми дер­жавного апарату чи певного органу влади. Таке поєднання критеріїв дає можливість оцінити процес управління, закінчуючи стадією «випуску» управлінського рішення чи впливу. Якщо додати функціональну оцінку, тобто оцінку соціального ефекту від реалізації управлінського рішення, то матимемо повну оцінку функціонування державного апарату.

Рис. 11.1. Критерії оцінки ефективності управління

Підсумовуючи, треба зазначити, що запропоновані три групи критеріїв (функціональної оцінки, витратної оцінки та спеціальної ефективності) охоплюють усі аспекти функціонування державного апарату, його складових, а також державної служби.
У сукупності вони розкривають цілісність такої оцінки, а окремо — оцінки тих чи інших проявів функціонування державного апарату. Системне застосування зазначених критеріїв дозволить оцінити рівень організації державного апарату, органів державної влади та їх структурних підрозділів, державної служби і окремих державних службовців.

Розробка науково обґрунтованої державної кадрової політики є нагальною потребою українського суспільства, найважливішою передумовою зміцнення держави. Держава об’єк­том свого впливу має всі кадри суспільства, всі людські ресурси. Однак об’єктом безпосереднього державного управління є особовий склад державної служби, кадри органів державної влади. Суттєво відмінні механізми управління службовцями від системи державного впливу (в тому числі опосередкованого) на кадри виробничих, підприємницьких, фінансово-банківських структур.

Як свідчить історична практика, формування державної кадрової політики є досить складним, багатогранним процесом. Він може бути результативним у разі дотримання певних вимог та умов, включає в себе послідовне здійснення низки науково-дослідних, організаційно-управлінських, політичних та законодавчих дій. Кадри є найбільш стабільним соціальним елементом суспільства й держави, носієм їх традицій та досвіду. Саме кадри зберігають ці якості навіть під час зміни суспільно-політичного устрою, зміни структур і устрою держави.

У розробці державної кадрової політики[119] важливо вирізняти окремі етапи:

· розробку кадрової доктрини;

· розробку концепції державної кадрової політики, визначення її змісту (системи цілей, пріоритетів, принципів тощо);

· розробку програм (цільових, комплексних та ін.);

· складання та налагодження механізмів реалізації кадрової політики, вирішення її окремих проблем.

Отже, перш ніж визначати шляхи та засоби вирішення конкретних кадрових проблем, важливо визначити засади та концептуальні позиції державної кадрової політики, її місце і роль у державній діяльності, суб’єкти та об’єкти кадрової політики, специфіку їх взаємодії тощо.

Конституція України, Закон України «Про державну службу», укази Президента України з питань роботи з кадрами та становлення державної служби, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України суттєво зміцнили нормативно-правову базу державної кадрової політики. У роботі з кадрами почала складатися певна система. У 1994—2002 рр. Президент України та Кабінет Міністрів України здійснили низку кардинальних заходів щодо роботи з кадрами державної служби: реалізована Програма кадрового забезпечення державної служби, при Президентові утворена Координаційна Рада з питань державної служби, затверджені Стратегія реформування системи державної служби і Комплексна програма підготовки державних службовців та нормативно визначені питання вступу на державну службу та її проходження, формування кадрового резерву та припинення служби; створена система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і керівників державних підприємств, установ та організацій тощо. Ці та інші заходи мають активізувати необхідність створення концепції єдиної державної кадрової політики України.

У теоретичному обґрунтуванні та визначенні змісту державної кадрової політики необхідно насамперед сформулювати кадрову доктрину як висхідну концептуальну ідею.

Головний задум, базова ідея сучасної державної кадрової політики має віддзеркалюватися в зміні взаємовідносин держави та особи, в гарантованому забезпеченні конституційного права громадянина на свободу вибору місця, роду та часу своєї трудової діяльності. Сутність нової кадрової доктрини полягає в тому, що держава та особа — соціальні партнери в професійно-трудовій та інтелектуальній самореалізації особистості. Досягнення гармонійного сполучення інтересів особи та держави, індивідуальних та загальнонаціональних інтересів — визначальний принцип у сучасній кадровій діяльності.

Необхідним етапом розробки державної кадрової політики є теоретичне обґрунтування та визначення її концепції, тобто си-
стеми висхідних опорних позицій та провідних ідей, що розкривають наукові засади найбільш ефективних підходів держави до вирішення кадрових проблем у сучасних умовах і на перспективу, що визначають завдання та пріоритети державного впливу на формування, розвиток і раціональне використання кадрового потенціалу України. Концепція дозволяє більш чітко визначити структуру, елементи, принципи державної кадрової політики, орієнтири на певний результат.

Без чіткої концепції можна згубити основну лінію розвитку кадрових процесів, втратити можливість наукового прогнозування, програмування та планування. Не можна зводити державну кадрову політику тільки до професійного навчання кадрів державної служби або до кадрового забезпечення органів державної влади, або до кадрового забезпечення органів виконавчої влади. Такий корпоративний, вузько відомчий підхід ускладнює формування державної кадрової політики як загальнодержавної стратегії.

Термін «кадрова політика» в управлінській практиці досить значущий. Головне — різниця в підходах до його використання: одні дослідники та практики розуміють під кадровою політикою визначення стратегії роботи з кадрами кожного суб’єкта управлінської діяльності, свого роду програму діяльності. Інші вважають, що кадрова політика тотожна кадровій діяльності, тобто тлумачать її досить широко, включаючи в неї кадрову роботу. Справді, між ними немає чіткої межі, але вони не тотожні за змістом і технологією реалізації, тому що віддзеркалюють різні етапи та сторони кадрового процесу. Кадрова робота — це діяльність багатьох суб’єктів з реалізації кадрової політики; це сукуп­ність технологій, способів, механізмів її реалізації; це організація роботи з кадрами.

Кадрова політика як соціальне явище, маючи багаторівневу структуру, значно ширше за змістом, ніж державна кадрова політика, де суб’єктом виступає держава, яка не може брати на себе вирішення всіх кадрових проблем.

Існують також інші суб’єкти кадрової політики, наприклад: політичні партії, громадські організації, підприємницькі структури, трудові колективи тощо. Часто мова йде про кадрову політику окремого інституту влади, міністерства, регіону, у цьому разі межа між політикою та кадровою роботою майже непомітна, але недоречно використовувати термін «політика».

Під державною кадровою політикою слід розуміти державну стратегію, політичний курс роботи з кадрами на загальнодержавному рівні, що віддзеркалює волю народу, державну стратегію формування, розвитку та раціонального використання кадрів, усіх трудових ресурсів держави. У змістовному плані державна кадрова політика — це система офіційно визнаних цілей, завдань, пріоритетів і принципів діяльності держави з організації та регулювання кадрових процесів і відносин. Ці принципи, у свою чергу, визначають і головні критерії оцінки кадрів, шляхи вдосконалення підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації персо­налу, раціонального використання кадрового потенціалу країни.

Кадрова політика — це в першу чергу наука. Як наука вона покликана в ідеях, принципах, критеріях віддзеркалювати закономірності розвитку реальних кадрових процесів, сталі, постійні зв’язки та відносини, що дають їм певну якісну характеристику, визначають основні риси та принципи кадрової роботи.

У той же час державна кадрова політика є суб’єктивною за формами, механізмами, технологіями проявів і реалізації, що в багатьох випадках визначається суб’єктивними діями окремих осіб — лідерів, керівників державних структур, залежить від способу їхнього мислення.

Державна кадрова політика та багатогранна діяльність з її реалізації є соціальним регульованим процесом, цілеспрямованим і високоорганізованим інструментом влади, одним з найважливіших управлінських важелів.

Концепція державної кадрової політики, чітке визначення цілей, принципів та пріоритетів, що надає їй цільову спрямованість та цілісність, пов’язує в єдине ціле організаційні заходи та дії, взаємозбагачує теорію й практику, виходячи насамперед з того, що:

·розробка та здійснення державної кадрової політики є однією із найскладніших, багатогранних і суперечливих проблем держав­ного масштабу. Вона не може бути зведена до вирішення тільки організаційно-управлінських завдань, тим більше до підбору та розстановки керівних кадрів. Важливо виявити та реалізувати взаємодію кадрових процесів із соціально-економічними, політич­ними, управлінськими, культурно-духовними підсистемами ук­раїнського суспільства, з історично закладеними в ньому традиціями та стереотипами в масовій свідомості;

·кадрова політика держави є сукупністю різних соціальних функ­цій; будучи ефективним інструментом державного управління, важливим чинником розвитку суспільства, кадрова політика одночасно є елементом саморегуляції життєдіяльності населення;

·кадрова політика має свою об’єктивну логіку, віддзеркалюючи рівень розвитку, потреби та можливості українського суспіль­ства й держави, реальний стан кадрів, рівень їхнього професіоналізму і закономірності розвитку кадрових процесів, їхню залежність від характеру та рівня суспільно-політичного та економічного ладу.

Кадрова політика як складова внутрішньої та зовнішньої політики держави і засіб її реалізації формується на основі та в межах державної політики. Вона розробляється в інтересах останньої. Цілі, пріоритети й принципи кадрової політики визначальною мірою залежать від ролі держави в суспільстві, від вирішення основ­них проблем становлення української державності, типу правління (міри співвідношення президентської та парламентської респуб­ліки), рівня і демократизації механізмів устрою держави, поділу та взаємодії гілок влади (законодавчої, виконавчої та судової), розмежування їхніх функцій і повноважень, перспектив перетворень центральних, регіональних та місцевих структур влади.

Кадрова політика не повинна бути вузько прагматичною, розрахованою тільки на кадрове забезпечення вирішення завдань реформування держави й суспільства. Нагальною необхідністю є розробка кадрової політики, яка врахує потреби і сучасного стану держави, і майбутнього.

При розробці концепції державної кадрової політики слід зважити на такі засади:

1) використання наукових принципів пізнання соціальних явищ (системність, історизм, соціальна детермінованість);

2) критичне осмислення та творче застосування накопиченого наукового знання в галузі управління та кадрової діяльності, реалістична оцінка стану кадрового корпусу держави, визнання складності, взаємообумовленості та суперечливості кадрових процесів;

3) критичний аналіз вітчизняного та зарубіжного досвіду роботи з кадрами, засвоєння його уроків, осмислення позитивних і негативних сторін цього досвіду, його адаптація в Україні з урахуванням традицій та особливостей, менталітету громадян України;

4) урахування сучасних реалій і потреб України. Саме практика, аналіз кількісного та якісного складу кадрів дозволять робити висновки про ефективність тих чи інших новацій, надасть матеріал для виявлення нових тенденцій і потреб.

У процесі реформ, які тривають у нашій країні, у кадровій роботі відбулося немало змін; вона стає більш цілеспрямованою, послідовною. І все ж таки є підстави стверджувати, що кризова кадрова ситуація переборюється вкрай повільно.

На основі уроків минулого та аналізу реалій сьогодення концепція має виявити і негативні тенденції в розвитку кадрового корпусу, що складаються сьогодні, запропонувати науково обґрунтовані шляхи та засоби їх подолання. Перш за все необхідно передбачити шляхи та механізми протидії нової монополізації кадрової діяльності з боку держави. Слід звернути увагу на можливі небажані наслідки практики тривалого використання «командного принципу» для формування керівних кадрів, політичної заангажованності та особистої вірності працівників окремому лідеру, «служіння» начальнику, що може негативно відбитися на професіоналізмі та інноваційності дій управлінських кадрів. Слід закріпити в державній кадровій політиці ідею альтернативності у відборі на найвищі посади, недопущення «незмінності першого керівника».

Отже, не можна нехтувати теоретико-методологічними аспектами розробки державної кадрової політики, не приділяти певної уваги осмисленню її об’єктивної та конкретно-історичної обумов­леності, аналізу накопиченого в цій сфері науково-технічного матеріалу, виявленню існуючих кадрових потреб реформування України, перспектив її розвитку.

Від стратегії подальшого розвитку української державності та рів­ня становлення ринкових відносин, долі державної власності певною мірою залежать обсяг і межі державного регулювання кадрових процесів і відносин, рівень його децентралізації та демократизації.

Спираючись на сформульовані аспекти, можна визначити такі сутнісні риси державної кадрової політики, яка має бути:

· системною, тобто такою, що базується на єдності цілей, принципів, форм і методів роботи з кадрами, що враховує різні аспекти кадрових питань (економічні, соціальні, моральні, соціально-психологічні тощо);

· науково обґрунтованою, реалістичною, творчою, такою, що враховує потреби суспільства в кадрах, послідовність та етапність вирішення стратегічних завдань, орієнтованою на відродження та сталий розвиток країни, на залучення до служби осіб, професійно підготовлених, заповзятих, з новаторськими творчими устремліннями та мотивами;

· єдиною для всієї України, але багаторівневою, такою, що охоплює весь кадровий корпус, усі кадрові процеси в умовах використання різних механізмів державного впливу на них;

· перспективною, такою, що має упереджуючий та випереджаючий характер, що враховує соціальний прогрес, зміни харак­теру праці та управлінських процесів;

· демократичною за цілями, соціальною базою та механізмами вирішення кадрових проблем;

· духовно-моральною, такою, що виховує в кожному працівникові, особливо в державному службовці, чесність, упевненість у правоті і громадянську відповідальність за доручену справу та особисту поведінку;

· правовою, такою, що здійснюється в межах і на основі закону, що створює правові гарантії об’єктивного та справедливого вирішення кадрових питань.

Саме ці риси, що стають принципами, надають державній кад­ровій політиці цілісності і сутнісної визначеності, єдності в межах усієї держави, створюють можливість її впливу на всі кадрові процеси, на всі суб’єкти кадрової роботи, виступають базою для їх взаємодії.

Таким чином, основними компонентами концепції державної кадрової політики є:

· її цілі, найближчі та довгострокові завдання;

· пріоритети і найважливіші напрями кадрової діяльності держави;

· суб’єкти та об’єкти кадрової політики й характер їхньої взаємодії;

· принципи та механізми реалізації державної кадрової політики;

· система роботи з кадрами;

· технології професійного розвитку персоналу державної служби.

Важливими умовами їх розробки має стати критичний аналіз вітчизняного та зарубіжного досвіду, врахування його уроків, глибоке вивчення сучасної кадрової ситуації та стану кадрового корпусу, виявлення потреб його якісного поліпшення та професійного розвитку.

Державна кадрова політика призначена прогнозувати та програмувати майбутнє, визначати стратегічне бачення формування, професійного розвитку та раціонального використання кадрів, усіх трудових ресурсів України, визначити цілі і пріоритети кадрової діяльності.

Специфіка професійної діяльності державного службовця, чіт­кі вимоги, які висуває ця діяльність до особистості, критерії її професійної придатності чи непридатності до роботи на посадах різного рівня і категорій сьогодні недостатньо досліджені та розроблені.

Тільки правова основа надасть можливість створити корпус державних службовців нового типу, заснований на професіоналіз­мі працюючих у ньому осіб, які мають високий рівень загальнокультурної освіченості та володіють сучасними інформаційними технологіями.

Такі правові засади створила Конституція України, де в ст. 3 однозначно стверджується, що зміст і спрямованість діяльності держави визначають права і свободи людини та їх гарантії. «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність», — проголошує Основний Закон України. Кожний державний службовець повинен захищати насамперед права, свободи та законні інтереси людини.

Як свідчить світовий досвід, підвищенню ефективності діяльності всієї системи державної служби значною мірою сприяє розробка на нових концептуальних засадах та прийняття кодексів честі, етики, типових правил поведінки різних категорій державних службовців, різних нормативних актів, що регулюватимуть професійну діяльність і характер поведінки державних службовців.

Але сьогодні не менш важливою справою є удосконалення професійно-кваліфікаційних характеристик. Ст. 11 Закону України «Про державну службу» обумовлює наявність «Типових кваліфікаційних характеристик», на основі яких визначаються конкретні обов’язки та права державних службовців.

Основними принципами формування професійно-кваліфіка­ційних характеристик нового покоління є:

· системний підхід до визначення кінцевих цілей діяльності державного службовця, орієнтований на формування вмінь та особистих якостей державного службовця вирішувати сукупність професійних і соціально-професійних завдань діяльності;

· діагностичність кінцевих цілей, що забезпечує можливість оцінки досягнення поставлених цілей;

· відображення в характеристиках випереджаючого характеру професійно-кваліфікаційних вимог;

· двокомпонентність кваліфікаційної характеристики — об’єд­нання в одному документі двох складових вимог до державного службовця: державної та відомчої.

Питання розробки типових норм, системи вимог, які мали підвищити ефективність досягнення професійного результату і одночасно забезпечити найбільш сприятливі умови для громадянина, який користується тими чи іншими соціальними послугами, виникло ще на початку ХІХ ст.

Англійський філософ та юрист Ієремія Бентам (1748—1832) розробив концепцію науки про норми професійної поведінки людини, яка має владу, і виклав її в книзі «Деонтологія, чи Наука про мораль». Один із сучасних словників визначає, що деонтологія — це вчення, система знань про юридичні, професіональні та моральні обов’язки і правила поведінки професіоналів щодо своїх клієнтів.

В. В. Цвєтков, розмірковуючи про моральні якості та етику поведінки управлінських кадрів, зазначає, що «нові політичні та економічні реалії вимагають виробити нові морально-етичні стандарти суспільної поведінки». На його думку, виробнича етика державного службовця значною мірою характеризує відносини держави і громадянина. «Етика управління — це галузь деонтології державної діяльності, проблема обов’язку і незалежно­го», — стверджує В. В. Цвєтков[120] .

Професійно-кваліфікаційна характеристика посади державного службовця — це нормативний документ, який визначає науково обґрунтований перелік професійних завдань, обов’язків та повноважень державного службовця, вимоги до його професійної підготовки, освітньої кваліфікації, досвіду практичної роботи.

Професійно-кваліфікаційна характеристика також встановлює місце посади в структурі органу державної влади, на основі правового статусу органу та його основних завдань відображає правовий статус державного службовця, у т. ч. права, повноваження, функціональні обов’язки, відповідальність і гарантії; визначає ви­моги щодо кваліфікації, компетентності та професіоналізму (ос­віти, необхідних умінь, знань, навичок), основних аспектів особистої культури.

Професійно-кваліфікаційна характеристика посади державного службовця є основним документом, за яким органи державної влади розроблятимуть посадові інструкції державних службовців.

Професійно-кваліфікаційні характеристики повинні окреслювати загальні вимоги до державних службовців, їх застосування призначено для: вирішення питань кадрового забезпечення органів державної влади висококваліфікованими фахівцями; визначення завдань, обов’язків та кваліфікаційних вимог до осіб, які займають посади в органах державної влади; визначення змісту професійного навчання і формування програм різних видів на­вчання державних службовців.

Формуючи професійно-кваліфікаційні характеристики, необхідно враховувати загальні вимоги до державних службовців, визначені законодавством, і необхідність володіння сукупністю знань і вмінь, що надавали б йому можливість:

·забезпечувати діяльність органу чи його структурного підроз­ділу відповідно до сучасних економічних, політичних та соціальних умов і вимог;

·поєднувати знання фундаментальних питань теорії з практикою, володіти сучасною методологією обґрунтування управлінських рішень з урахуванням загальнолюдських цінностей, інтересів особи, суспільства та держави;

·вільно орієнтуватись у питаннях законодавства, що стосу-
ються сфери його професійної діяльності;

·критично оцінювати і прогнозувати політичні, економічні, екологічні, культурні та інші події і явища;

·розуміти суть економічних відносин, зовнішньої та внутрішньої політики держави;

·володіти стилістикою офіційних документів і дотримуватися правил діловодства;

·уміло користуватися досягненнями інформаційних технологій;

·у разі службової необхідності відповідно до посадових обов’язків знати якнайменше одну з іноземних мов на рівні професійного та побутового спілкування тощо.

Відповідно до посадової спеціалізації державний службовець у межах наданих йому повноважень має володіти вміннями аналізу конкретних проблем, прогнозувати наслідки своїх рішень, оперативно знаходити та застосовувати ефективні методи та засоби розв’язання існуючих та виникаючих проблем, пов’язаних з його професійною діяльністю.

Загальні вимоги також включають і коло основних особистих якостей і властивостей державних службовців, які повинні бути їм притаманні. У ст. 5 Закону України «Про державну службу» наведені деякі з них. Перелік цей може бути доповнений такими, як: відповідальність за долі людей; неупередженість; твердість моральних переконань; здатність постійно звіряти дії та вчинки з власною совістю; твердість і незалежність у відстоюванні свого судження; рішучість та врівноваженість; здатність до концентрації і швидкого переключення уваги; зібраність і психологічна стійкість; здібність до співчуття і милосердя тощо.

Не можна не погодитися з О. І. Денищиком, що особисту культуру державного службовця слід розглядати як синтез правової, психологічної, етичної, політичної та естетичної культури[121] .

Наведені загальні вимоги до державних службовців дозволяють сформувати загальну структуру професійно-кваліфікаційних характеристик посади державного службовця певної категорії.
У конкретному органі державної влади вона має складатись із нормативної та змінної складових. Перша формується на підставі аналізу професійної діяльності державних службовців однакових за категорією посад в органах влади з однаковим організаційно-правовим статусом шляхом виокремлення однакових за змістом і характером робіт.

Перша спроба запровадження професійно-кваліфікаційних характеристик, побудованих на принципі двокомпонентності, реалізована в «Довіднику типових професійно-кваліфікаційних посад державних службовців», розроблених Науково-дослідним інститутом соціально-трудових відносин Міністерства праці та соціальної політики України та затверджених наказом Головного управління державної служби України від 1 вересня 1999 р. № 65.

Структура кожної типової характеристики включає такі складові: «Завдання, обов’язки та повноваження», «Має право», «Повинен знати», «Кваліфікаційні вимоги».

До позитивних моментів цих характеристик слід віднести появу елементів типових професійних завдань у розділі «Завдання, обов’язки та повноваження» та кола прав у розділі «Має право». Відсутність переліку вмінь значно зменшує корисність цих нормативних документів.

Поряд з цим удосконалення професійно-кваліфікаційних характеристик потребує подальшого розвитку їх структури та методології розробки.

Нормативна складова розробляється на підставі аналізу професійних завдань державного службовця певної категорії та має структурно передбачати такі основні розділи:

· загальні положення щодо посади;

· завдання, права, обов’язки та повноваження;

· повинен уміти;

· повинен знати;

· кваліфікаційні вимоги.

Розділ «Загальні положення щодо посади» окреслює роль і міс­це у структурі органу та ієрархії його посад тощо.

Розділ «Завдання, права, обов’язки та повноваження» наводить опис основних, найбільш характерних для посад певної категорії професійних завдань, прав, обов’язків та повноважень.

Функціональні обов’язки службовця (посадової особи) характеризують сутність його діяльності, оскільки держава (орган державної влади) приймає на роботу громадянина, головним чином, з метою покладання на нього відповідних функціональних обов’язків (виконання певних видів робіт).

Перш за все визначаються основні та додаткові функціональні обов’язки. Потім — найбільш важливі поточні, щоденні, періодичні, тимчасові обов’язки щодо організації взаємодії з питань отримання, аналізу та обміну інформацією, співпраці з іншими посадовими особами, підрозділами органу державної влади, організаціями, установами, іншими структурами.

Функціональні обов’язки встановлюються з використанням організаційно-юридичної термінології (керує, затверджує, перевіряє, аналізує, організовує, розглядає, отримує, виконує, забезпечує, підготовляє, здійснює, контролює, бере участь, координує тощо).

Розділ «Повинен уміти» передбачає перелік умінь із запровадження регуляторних, регламентарних, нормо-проектних, організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій посади певної категорії.

Розділ «Повинен знати» містить перелік основних загальних та спеціальних фахових знань службової особи відповідно до функцій посади певної категорії.

Залежно від категорій посади державного службовця структура сукупності його вмінь і знань повинна змінюватись. Для посад вищих категорій, наприклад, характерним є збільшений обсяг умінь і знань аналітично-прогностичної та координаційної діяльності, що обумовлює розробку стратегії і тактики діяльності органу. Для посад нижчих категорій — необхідний обсяг умінь і знань з інформаційно-статистичної обробки матеріалів.

Уміння та знання з організаційно-розпорядчих і консультатив­но-дорадчих функцій передбачають спроможність створювати та запроваджувати механізми нормативно-правового, матеріально-технічного, фінансового, маркетингового та інших видів забезпечення функціонування підвідомчих структур. Слід зазначити, що організаційно-розпорядчі функції державних службовців визнача-
ються завданнями, обов’язками та повноваженнями, що полягають у діях узгодження (участі в узгодженні), координації, організації та забезпеченні відповідно до обсягів і характеру повноважень певних службовців. А консультативно-дорадчі функції державних службовців обумовлені завданнями, обов’язками та повноваженнями, що полягають у діях консультування, аналізу, підготовки пропозицій, прогнозів, порад і рекомендацій.

Координаційні та контрольні функції вимагають сукупності вмінь і знань, що накопичуються з досвідом професійної діяльності, вмінням використання законодавчої та нормативної бази.

Уміння та знання формують таку категорію, як навичка. Вона являє собою психологічну властивість поведінки особи, що доведена до вищого ступеня досконалості. За наявності навичок будь-яка дія (діяльність) виконується легко, швидко, економно, з найвищим позитивним результатом і в той же час з найменшою напругою зусиль та уваги, майже автоматично. Навички можуть бути виявленням усіх елементів психіки і, перш за все, інтелекту, волі та емоцій. Набуваються навички тільки в процесі практичної діяльності службовця.

Розділ «Кваліфікаційні вимоги» має визначати мінімальні вимоги до освітньо-кваліфікаційного рівня, напряму (групи напрямів) або спеціальності вищої освіти, а також вимоги до післядипломної підготовки, характеру та стажу практичної діяльності.

Змінна складова розробляється органом державної влади, враховуючи при цьому місце посади у структурі органу та горизонтальні взаємозв’язки, а також додаткові вимоги до вмінь і знань, освіти та досвіду практичної діяльності залежно від особливостей організаційно-правового статусу певного органу, сфери діяльності, галузі.

Для посад державних службовців певної категорії необхідним є визначення основних засад щодо формування переліку професійних завдань та обов’язків.

Розробка системи професійних завдань має базуватися на функціонально-цільовому призначенні посади державного службовця, а також прогнозуванні нових завдань, що виникають унаслідок удосконалення функцій та цілей діяльності органу державної влади, запровадження нових методів управління тощо.

При формуванні переліку професійних завдань та обов’язків доцільно використовувати існуючі посадові обов’язки з визначенням діагностичних та конкретизованих професійних завдань.

Професійні завдання посад певних категорій визначають сукупність умінь і знань, якими має володіти особа. Ця сукупність має забезпечити її спроможність до інноваційної професійної діяльності, що є передумовою створення та запровадження нормативно-правового, організаційно-розпорядчого і консультативно-дорадчого супроводу рішень органів державної влади.

Сукупність умінь і знань державного службовця повинна спрямовуватися на запровадження функціональних принципів управління та забезпечення виконання основних функцій органу державної влади: аналітично-прогностичних, нормативно-про­ектних, організаційно-забезпечуючих, координаційних, інформа­ційно-статистичних, контрольних.

З урахуванням викладеного, можна запропонувати загальні кваліфікаційні вимоги до державних службовців при призначенні їх на посади певної категорії.

На посади державних службовців І та ІІ категорій, як це нормативно встановлено Указом Президента України, призначаються особи за поданням Кабінету Міністрів України. Кваліфікаційні вимоги встановлюються Президентом України та Кабінетом Міністрів України.

На посади державних службовців ІІІ категорії повинні прийматися особи, які мають кваліфікацію магістра державного управління та стаж роботи на посадах керівного складу державних підприємств, установ і організацій, а також особи з кадрового резерву після успішного проходження навчання за професійними програмами підвищення кваліфікації державного службов­ця ІІІ категорії з числа докторів чи кандидатів наук, керівників та фахівців з керівного складу підприємств, організацій чи установ і державних службовців, які займають посади ІV категорії.

На посади державних службовців ІV категорії приймаються особи, які мають кваліфікацію магістра державного управління та стаж роботи державного службовця, а також особи з кадрового резерву після успішного проходження навчання за професійними програмами підвищення кваліфікації державних службовців ІV ка­тегорії з числа кандидатів наук, керівників та фахівців підприємств, організацій чи установ та державних службовців, які займають посади V категорії.

На посади державних службовців V категорії приймаються особи, які мають кваліфікацію магістра державного управління, а також особи з кадрового резерву після успішного проходження навчання за професійними програмами підвищення кваліфікації державних службовців V категорії з числа фахівців підприємств, організацій чи установ зі стажем трудової діяльності, які мають кваліфікацію магістра чи спеціаліста (за спеціальностями, професійно орієнтованими для державної служби) і державних службов­ців, які займають посади VI категорії.

На посади державних службовців VІ категорії приймаються особи з кадрового резерву після успішного проходження навчання за професійними програмами підвищення кваліфікації держав­них службовців VІ категорії з числа фахівців підприємств, організацій чи установ зі стажем трудової діяльності, які мають кваліфікацію магістра чи спеціаліста, та державних службовців, які займають посади VІІ категорії.

На посади державних службовців VІІ категорії приймаються особи із кадрового резерву після успішного проходження навчан­ня за професійними програмами підвищення кваліфікації держав­ного службовця VІІ категорії, а також фахівці підприємств, організацій чи установ та особи, які мають кваліфікацію спеціаліста або бакалавра.

Запропоновані підходи до формування професійно-кваліфі­каційних характеристик певною мірою забезпечують їх стандартизацію та можуть бути використані при створенні відповідної нормативної бази. Частково вони використані при розробці «Довідника типових професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців». Продовження цієї роботи потребує значних витрат як фінансових, так і людських, і часових. Це обумовлюється, насамперед, певною професійною і психологічною непідготовленістю державних службовців.

Однак розроблення та запровадження професійно-кваліфіка­ційних характеристик посад державних службовців створює реальні правові, організаційні, економічні та соціальні умови для реалізації громадянами України права на державну службу. Без них неможливе функціонування системи добору кадрів і проведення на належному рівні їх атестації, формування дієвого кадрового резерву, вивчення здібностей державних службовців, які зараховані до цього резерву.

Професійно-кваліфікаційні характеристики створюють можливості реалізувати вимоги чинного законодавства щодо правового статусу різних посадових осіб, визначити конкретні функціо­нальні обов’язки та права державних службовців.

З урахуванням вимог професійно-кваліфікаційних характеристик до знань, навичок і вмінь формуються на новій принциповій основі засади системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації всіх категорій державних службовців.

Історичний аналіз свідчить, що у перехідний період масштаби відносин, що можуть підпадати під корупційні діяння, значно зростають.

Прийняті у жовтні 1995 р. Закон України «Про боротьбу з корупцією», відповідні акти Президента та Кабінету Міністрів України створили організаційно-правову основу для проведення єдиної державної політики у сфері боротьби з корупцією, запобігання її проявів в органах виконавчої влади. До органів, які ведуть боротьбу з корупцією, віднесено підрозділи Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, органів про­куратури України, інші органи та підрозділи, що створюються для боротьби з корупцією згідно з чинним законодавством.

Відповідними Указами Президента України затверджені та реалізуються Національна програма боротьби з корупцією, Концепція боротьби з корупцією на 1998—2005 роки.

Подальший процес реформ вимагає загальнодержавної уваги та підвищення ефективності боротьби з корупційними діяннями та організованою злочинністю.

Термін «корупція» означає багатолике явище. Узагальнено корупція— це зловживання службовим становищем у неслужбових цілях (наприклад: хабарництво, вимагання, лобіювання за винагороду, родинні зв’язки, шахрайство, «швидкі гроші», розтрата тощо). Хоча корупцію здебільшого розглядають як владу державного апарату, вона існує і в недержавному секторі. Справді, часто приватний сектор безпосередньо пов’язаний із зловживаннями в органах державної влади.

Закон України «Про боротьбу з корупцією» визначає корупцію, як діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямовану на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг. У ст. 1 цього Закону визначено, що корупційними діяннями є:

а) незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв’язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості;

б) одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством.

Разом з тим, відповідно до роз’яснення Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 1998 р. одержання кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості, іншого майна з використанням пільг чи переваг, не передбачених законодавством (п. «б» ч. 2 ст. 1 Закону), визнається протиправним незалежно від того, чи пов’язані ці дії з виконанням особою функцій держави. Матеріальні блага чи послуги можуть бути одержані особою як безпосередньо, так і через членів її сім’ї, третіх осіб, поштою або в інший спосіб. Зазначені в Законі особи несуть відповідальність за одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг як для себе особисто, так і для родичів, знайомих тощо.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 1998 р. правопорушення, пов’язані з використанням посадовими особами в особистих чи інших неслужбових цілях державних коштів, наданих їм у службове користування приміщень, засобів транспорту чи зв’язку, техніки або іншого державного майна, до корупційних діянь не належать.

Об’єктивна сторона корупційних діянь, передбачених ч. 2 ст. 1 Закону, полягає в незаконному одержанні матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг у будь-якому вигляді. Для відповідальності за цією нормою Закону не має значення, чи вчинила особа певні дії (або бездіяльність) на користь того, хто надав матеріальні блага, послуги, пільги чи інші переваги, та чи настали від цих діянь певні наслідки.

Одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, гонорару чи іншої винагороди за наукову, викладацьку, творчу діяльність або медичну практику Законом не заборонено, а тому корупційним діянням не вважається.

Суб’єкт корупційного правопорушення підлягає відповідальності за сприяння фізичним чи юридичним особам у здійсненні ними підприємницької, зовнішньоекономічної, кредитно-банків­ської та іншої діяльності, а також в одержанні ними субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг (п. «а» ч. 1 та п. «а» ч. 3 ст. 5 Закону) за умови використання ними свого службового чи посадового становища з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг. Сприяння підприємницькій діяльності може полягати, наприклад, у діях, спря­мованих на одержання підприємцем ліцензії, сертифіката в обхід установленого законодавством порядку, в допомозі у реєстрації чи перереєстрації фірми, товариства тощо, у передачі споруд, обладнання, в організації технічного забезпечення (засобами транспорту, зв’язку), в інформаційному (комп’ютерному) обслуговуван­ні підприємця, прийнятті нормативно-правового акта, що забезпечує більш вигідне освоєння ринків збуту товарів і надання послуг.

Як сприяння зовнішньоекономічній діяльності слід розглядати, зокрема, розширення експортних або імпортних квот, видачу ліцензій, звільнення від мита, митних зборів чи їх зменшення, необґрунтоване спрощення митного контролю, надання допомоги в переведенні валютних коштів за межі України, транзиті товарів.

Під іншою діяльністю, передбаченою п. «а» ч. 3 ст. 5 Закону, необхідно розуміти, зокрема, діяльність у сфері приватизації, організації виробничого процесу, юридичної реєстрації політичних партій чи об’єднань громадян, відзначення державними нагородами, присвоєння почесних та спеціальних звань, визначення правового статусу певних груп державних службовців, здійснення паспортного контролю, спеціального страхування, а також епізодичну господарську діяльність різних фондів, об’єднань тощо. Сприяння фізичним чи юридичним особам у здійсненні зазначених видів діяльності, не пов’язане з використанням свого службового або посадового становища, наприклад, шляхом консультацій, не визнається правопорушенням, передбаченим п. «а» ч. 1 чи п. «а» ч. 3 ст. 5 Закону.

Щодо зайняття підприємницькою діяльністю особи, уповноваженої на виконання функцій держави, то слід враховувати, що згідно зі ст. 1 Закону України «Про підприємництво» під ним розуміється офіційно визнана, самостійна, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг чи зайняття торгівлею з метою одержання прибутків. Тому зайняття підприємницькою діяльністю без державної реєстрації чи без передбаченого законодавством спеціального дозволу (ліцензії) тягне відповідальність не за даним Законом, а за ст. 164 КпАП, а в разі вчинення таких дій протягом року після накладення адміністративного стягнення — за ст. 148/3 КК.

Необхідно мати на увазі, що для осіб, уповноважених на виконання функцій держави, Закон не встановлює обмежень щодо вкладення коштів у акціонерні товариства, тримання акцій та одержання дивідендів як рядовими акціонерами. Ця діяльність відповідно до Закону України «Про підприємництво» та Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» не вважається підприємництвом і не тягне відповідальності за корупційне правопорушення. Проте безпосередня участь зазначеної особи як засновника у створенні підприємства розглядається як зайняття підприємницькою діяльністю, оскільки відповідно до ст. 8 Закону «Про підприємництво» засновник з моменту реєстрації підприємства набуває статусу підприємця.

За змістом п. «б» ч. 1 ст. 5 Закону під виконанням роботи на умовах сумісництва слід розуміти виконання працівником крім основної ще й іншої оплачуваної роботи незалежно від укладення трудового договору. Не визнається сумісництвом наукова, викладацька, творча діяльність, а також медична, ветеринарна практика. При з’ясуванні питання, чи є виконувана робота сумісництвом, необхідно керуватися постановою Кабінету Міністрів Украї­ни від 3 квітня 1993 р. № 245, Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств і організацій (затверджене наказом Мінпраці, Мін’юсту і Мінфіну від 28 червня 1993 р. № 43) та доданим до цього Положення Переліком робіт, які не є сумісництвом.

Не є правопорушенням, пов’язаним з корупцією, також входження такої особи до редакційних колегій періодичних видань (газет, журналів), різного роду журі, консиліумів, навіть за умови, що ця особа одержує за цю діяльність винагороду, оскільки зазначені органи створюються з метою розвитку науки, культури, мистецтва, вдосконалення медичної практики.

Вирішуючи питання щодо винності особи в ненаданні, затриманні або наданні недостовірної чи неповної інформації, слід мати на увазі, що особа, уповноважена на виконання функцій держави, вправі відмовити в наданні інформації або надати її в неповному обсязі у випадках, передбачених ст. 28—38, 46 Закону України «Про інформацію», зокрема, коли інформація:

· є державною таємницею;

· є конфіденційною;

· стосується особистого життя людини, містить лікарську, комерційну таємницю чи таємницю грошових вкладів, телефонних розмов;

· є власністю організації;

· коли її розголошення порушить права людини на справедливий і об’єктивний розгляд справи в суді, створить загрозу її життю, здоров’ю, зашкодить оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню.

Правопорушенням, передбаченим п. «б» ч. 3 ст. 5 Закону, визнається будь-яке неправомірне втручання посадової особи в діяльність іншої посадової особи чи державного органу з метою перешкодити виконанню ними своїх повноважень. Під втручанням мається на увазі умовляння, шантажування, залякування, погрози, заяви про розголошення відомостей, що компрометують особу тощо.

Під іншими правопорушеннями, пов’язаними з попередженням корупції, слід розуміти також передбачені Законом порушення вимог фінансового контролю (ст. 6).

Корупція має тяжкі наслідки для всіх прошарків суспільства, вона деморалізує громадян, руйнує їхню довіру до держави, до її лідерів. Головна небезпека полягає в тому, що вона перетворює державу із засобу збалансованого забезпечення потреб усіх соціальних верств населення в знаряддя захисту інтересів вузьких груп за рахунок усього суспільства.

З метою запобігання поширення корупції необхідно враховувати низку чинників.

Політичний чинник. Він полягає в чіткому розмежуванні компетенції органів законодавчої, виконавчої та судової влади на всіх рівнях. Дія цього чинника виявляється у розробці та прийнятті законів («Про Кабінет Міністрів України», «Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади»), у зволіканні із прийняттям законів економічного характеру, невикористанні прийнятих законів і відсутності конт­ролю за їх виконанням.

Нормативно-правовий чинник. Він полягає в необхідності вдосконалення нормативно визначених механізмів реалізації Закону України «Про боротьбу з корупцією».

Організаційний чинник. Він виявляється у вдосконаленні скоординованості дій органів, що ведуть боротьбу з корупцією, в посиленні їх взаємодії, в чіткому розподілі повноважень кожного з них. Необхідно особливо підкреслити, що недоліки організаційного чинника можуть набути особливого значення на тлі недосконалої системи державного контролю.

Економічний чинник. Він обумовлений економічною кризою, перехідним станом в управлінні народним господарством.

Кадровий чинник. Він полягає в тому, що система добору, підготовки та управління персоналом державної служби потребує вдосконалення. Низька соціальна захищеність державних службовців і, як наслідок, їх низький професіоналізм ставить цей чинник на одне з чільних місць.

Морально-психологічний чинник. Це нерозвинуті традиції етики державних службовців на загальному тлі ідейної та моральної кризи суспільства.

Головний чинник протидії поширенню корупції — це посилення інституту державної служби. Саме в межах цього інституту корупція може і має бути поставлена під жорсткий контроль.

Вивчення практики запобігання проявам корупції в органах державної влади та органах місцевого самоврядування свідчить, що зазначені органи влади поступово накопичують досвід застосування Закону України «Про боротьбу з корупцією», своєчасного реагування на факти корупційних проявів з боку державних службовців.

Важливим є те, що акценти застосування законодавства про боротьбу з корупцією переносяться на запобігання її проявам.

У зв’язку з цим, з метою активізації роботи щодо запобігання проявам корупції з боку державних службовців необхідно:

·забезпечити добір і розстановку кадрів на засадах неупередженого конкурсного відбору, їх періодичну ротацію і однорівневе переміщення;

·підвищити ефективність системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців;

·переглянути нормативно-правову базу щодо удосконалення матеріального та соціально-побутового забезпечення державних службовців, зокрема оплати праці;

·удосконалити механізм контролю за достовірністю декларацій про доходи державних службовців, ураховувати підсумки перевірки достовірності декларацій при проведенні атестації державних службовців;

·чітко регламентувати умови і порядок правомірного отримання державними службовцями та іншими особами, уповноваженими на виконання функцій держави, подарунків, комісійної винагороди, гонорарів, послуг тощо, а також використання ними засобів транспорту, зв’язку, техніки, іншого майна незалежно від форм власності;

·установити відповідальність посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування за ухиляння від реагування відповідно до закону на критичні виступи засобів масової інформації щодо оприлюднених фактів корупції, порушень прав і свобод людини і громадянина;

·розглянути і визначити рівень компетенції, відповідальності та повноважень ряду центральних органів виконавчої влади, які здійснюють контрольні функції в органах влади, у проведенні роботи із запобігання та протидії корупції.

Потенційно загроза корупції існує в будь-якій складній соціально-економічній системі, де неможливо обійтися без ієрархічних бюрократичних структур, що керують системою в цілому та її окремими елементами. Більше того, історичний досвід показує, що з розвитком та ускладненням суспільства масштаби відносин, сприятливих до проявів корупції, розширюються, хоча їхня частка в сукупності суспільних відносин зменшується.

Безумовно, мають значення масштаби корупції. Як показує міжнародний досвід, більшість соціально-економічних систем можуть функціонувати за наявності деякого ступеня корумпованості. Але якщо вона стає нормою життя, набуває систематичного характеру, то її вплив воістину згубний.

Широкі соціальні перетворення так само, як і конкретні антикорупційні заходи можуть привести до значного скорочення обсягів корупційних діянь. У переносному значенні корупція визначається за формулою: КОРУПЦІЯ Є МОНОПОЛІЗМ + ДЕФІ­ЦИТ + СВОБОДА ДІЙ – КОНТРОЛЬ. Незалежно від характеру діяльності (державний, приватний або некомерційний) корупція з’являється в тих випадках, коли хто-небудь має монопольну владу над товарами чи послугами, існує їх дефіцит, у когось є пев­на свобода дій щодо їх розподілу і при цьому існують недосконалі чи взагалі відсутні норми контролю.

Монополізм. Йдеться не тільки про монополізм якогось виробника (продавця) на ринку, а й про монополізм в інших сферах життя суспільства (освіті, зовнішній торгівлі, засобах масової інформації тощо). У будь-якому разі монополізм виражає інтереси тих чи інших об’єктів суспільства на користь монополіста, що є потужнішим джерелом і стимулом для різних форм корупції. Монополізм виробника чи в будь-якій іншій сфері життєдіяльності суспільства має бути обмежений або врегульований законодавчо чи нормативно.

Дефіцит. Дефіцит, безумовно, породжує боротьбу за дефіцитні ресурси, послуги, можливості. Водночас суб’єкти, які розподіляють дефіцит, постійно зазнають тиску зверху та знизу. Дефіцит і монополізм взаємопов’язані та стимулюють один одного.

Відсутність гласності. Це своєрідна форма дефіциту на об’єк­тивну інформацію як комерційного, так і соціально-політичного характеру.

Корисливий характер корупції передбачає особливий соціально-економічний механізм її реалізації. Реально корупція веде до вираження, як правило, економічних інтересів або держави в цілому, або окремих соціальних груп. Саме ці два соціально-економічні суб’єк­ти потерпають від корупції. Усі інші прошарки суспільства здатні так чи інакше компенсувати свої втрати від неї. Тому захищати від корупції слід насамперед державу та найманих працівників.

Виходячи зі сказаного вище, соціально-економічні заходи бороть­би з корупцією слід сконцентрувати на цих основних напрямах.

Подолання монополізму в соціально-економічній сфері сучасної України. У даному разі необхідні жорсткі організаційні рішення з чіткими визначеннями термінів і відповідальності за їх реалізацію. Необхідно підвищити статус і активізувати діяльність антимонопольних комітетів як на державному, так і на місцевому рівнях. Водночас держава має перестати бути головним суб’єк­том господарського і соціального життя суспільства. У випадках, коли монопольне становище того чи іншого суб’єкта змінити неможливо (роль держави в енергетиці, наприклад), має бути запроваджений жорсткий всебічний контроль за монополістом.

З огляду на те, що певне відсторонення від виробничої сфери та розподільчих відносин практично неможливе, а ринкове оточення цієї діяльності держави створює сприятливе тло для різних зловживань, необхідно посилити контроль за збереженням державної і комунальної власності та інших майнових прав.

Організована злочинність сьогодні — це не тільки розкрадання, грабіж та насильство. Це спроба будь-яким чином заволодіти власністю, капіталом, крайня форма накопичення капіталу як закономірного етапу становлення ринкових відносин. Але
через те що певна частка власності та капіталів поки що зосереджена у державі та розпоряджаються нею державні службовці, діяльність останніх має належним чином контролюватися.

Подолання дефіциту. Специфіка трансформаційного стану українського суспільства — дефіцит ресурсів, товарів, послуг саме українського виробництва. Багатоетапне «відпущення» цін свого часу призвело до багаторазового зростання цін, сприяло насиченню ринку іноземними товарами, поставивши «на коліна» власного виробника через високі ціни на ресурси, у тому числі енергетичні.

Завуальованою формою корупції є бартерні операції та операції з давальницькою сировиною. Народжені дефіцитом ресурсів, вони стали найбільш поширеною легальною формою отримання доходів та несплати податків з них до бюджету.

Успіх у боротьбі з корупційними діяннями досягається тоді, коли органи влади зосереджують свою увагу на економічному підґрун­ті корумпованих систем та на практичних засадах з їх перебудови.

Боротьба з проявами корупції має бути зосереджена на реформуванні існуючих інститутів. Розробка та реалізація заходів має максимально відповідати конкретним політичним, економічним і соціальним умовам.

Розширення міжнародного співробітництва з питань боротьби з корупцією дозволяє не тільки поліпшити обмін досвідом, а й скоротити її імпорт-експорт, розвинути та загартувати політичну волю.

Корупцію можна змусити відступити навіть там, де вона вважалася непорушною, якщо в країні з’являться такі результати цієї роботи, як:

·створення та реалізація належної системи забезпечення боротьби з корупцією, запобігання її проявам;

·стимулювання чесного і сумлінного ставлення державних служ­бовців до виконання службових обов’язків;

·кадрово-професійне забезпечення державних органів, що без­посередньо здійснюють боротьбу з корупцією;

·підвищення відповідальності керівників органів виконавчої влади щодо запобігання проявів корупції в колективах, які вони очолюють;

·чітке визначення переліку, функцій і повноважень органів влади, що займаються питаннями боротьби з корупцією, її попере­дженням.

Утвердження демократичного шляху розвитку Украї­ни, розвиток правової соціальної держави обумовлюють реформування моделі державної служби.

З метою окреслення основних ознак моделі української державної служби доцільно розглянути моделі, що існують у світі.

В «історично-географічному» аспекті можна виокремити три типи моделей: східну та два західних типи — континентальний (Європейський континент) та англо-американський. Принципова відмінність двох західних типів полягає в тому, що на Європейському континенті демократизація політичної системи відбулася значно пізніше виникнення системи управління державою. Традиції розгалуженого державного апарату, що наділений чималими повноваженнями, значною мірою зберігаються і досить спокійно інкорпоровані в політичні системи демократії.

У Сполучених Штатах Америки державною парадигмою є самоуправління вільних людей на вільній землі. Крім того, американцям притаманна сильна недовіра до будь-якої виконавчої влади. Тому державний апарат в Америці, що виник на базі вільного самоврядування, а можна сказати й після демократії, мав пристосуватися до умов і політичної орієнтації егалітарного суспільства. Протягом XX ст. західні системи інтенсивно обмінювалися своїми здобутками, що поступово наближує їх одну до одної.

Західні моделі державної служби характеризуються певною кризою, тобто падінням довіри до них, до їх людської складової, а також до її здатності ефективно реагувати на потреби сьогодення та майбутнього.

Відповідно відбувається суттєвий перегляд засад державної служби, набуває популярності ідея «постбюрократичного апарату», тобто відмови від традиційної ієрархічної структури на користь горизонтальних відносин партнерства, кооперації, ринкового обміну у сфері управління, переходу від логіки управління та заснування до логіки регулювання та обслуговування, розвитку «но­вого державного менеджменту — державного підприємництва».

Останній напрям є найбільш популярним. У Великобританії запроваджена контрактна форма найму на роботу працівників середньої ланки на певний термін, що передбачає досягнення наперед визначених результатів очолюваних ними структур управління. Подовження контракту залежить від наслідків діяльності. Такий захід дав позитивні результати: підвищилися результативність та ефективність, знизилася вартість управлінських послуг, скоротилася чисельність службовців. Поряд з цим певним чином втрачається специфіка державної служби як інституту суспільного служіння.

Зміни в західних моделях відбуваються не тільки в напрямі комерціалізації державної служби.

Визначальним є поворот до людини, громадянина, суспільства. По-перше, людина розглядається не як керований суб’єкт,
а як «клієнт», якому держава в особі органу державної влади, державної організації, структури, якій передані певні функції з виконання завдань держави, або державного службовця, надає послуги. Цим обумовлюється актуальність забезпечення прав лю­дини у відносинах з державою, а також участь в управлінні, відкритість державного апарату, його чутливість до потреб особи та суспільства тощо.

Рух у цьому напрямі викликає протидію з боку існуючих технологій та традицій державного управління. Актуальною постає проблема морально-етичних аспектів поведінки державних служ­бовців. Етична складова реформування державної служби знаходить своє місце в кодексах поведінки державного службовця, що містять правові і моральні норми.

У цілому перегляд основних принципів західних моделей державної служби відбувається за напрямами:

· визначення та інституалізація політичної ролі державного апарату та державної служби (до речі, колишній Президент США Р. Рейган, віце-президент США А. Гор говорять про політично лояльну державну службу, а не політично нейтральну);

· пошуку оптимального співвідношення політичної та адміністративної складових у державному апараті і державній службі;

· становлення цільового програмного управління;

· розвитку функціонального управління, відповідних організаційних структур, «плоских» структур, що відповідають ринковим умовам;

· зменшення ролі вертикальної адміністративної ієрархії;

· менеджеризації та маркетизації значної частини державної служби;

· децентралізації, здешевлення й скорочення державного апарату;

· прозорості, «чутливості» державної служби до потреб та очікування громадян;

· значної уваги до управлінської культури та морально-етичних аспектів державної служби.

Аналізуючи основні напрями розвитку західних моделей державної служби та основні положення Концепції проведення в Україні адміністративної реформи, можна констатувати, що ук­раїнська модель державної служби ввібрала в себе краще зі світового досвіду і формується за такими основними ознаками.

По-перше , державна служба забезпечує здійснення завдань і функцій держави.

По-друге , державна служба охоплює всю владну вертикаль та забезпечує безпосереднє управління наданням і саме надання послуг населенню.

По-третє , державна служба має власне законодавче та нормативно-правове забезпечення, яке з розвитком сформується в окрему правову галузь — право державної служби. Його складовою є кодекс загальних правил поведінки державного службовця, що містить правові та моральні норми.

По-четверте , державна служба охоплює професійну діяльність працівників усього державного апарату, які здійснюють управлінські функції.

По-п’яте , державна служба забезпечує формування організаційних, процедурних і процесуальних засад діяльності державного апарату, що співвідносяться зі структурно-функціональною схемою механізму держави та включають побудову і правовий опис ієрархії посад, норми і правила діяльності та виконання посадових повноважень, виявлення, оцінку, стимулювання і відповідальність відповідних працівників тощо.

По-шосте , державні службовці мають окремий правовий статус, їх професійна діяльність унормовується спеціальними законодавчими актами.

По-сьоме , державна служба має спеціалізовану загальнодержавну систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців, що органічно поєднана із системами вищої та післядипломної освіти України, а систематичне навчання державних службовців є складовою їх професіональної діяльності.

Наведені ознаки мають знайти своє відображення в правовому регулюванні державної служби. Як засвідчує досвід розвинутих країн світу, реформування державного механізму та державного апарату супроводжується змінами законодавства про державну службу. У цих країнах в умовах стабільності внесення змін до базових правових актів з питань державної служби відбувається через 7—10 років. Умови трансформаційного періоду вимагають значно оперативнішого реагування на процеси соціальних та економічних перетворень.

Цим обумовлюється актуальність розроблення узагальнюючого правового акта, що об’єднав би положення конституційного, адміністративного, трудового, пенсійного, фінансового, міжнародного тощо права з існуючою нормативно-правовою базою з питань державної служби. Таким актом може бути Кодекс державної служби України (рис. 12.1).

Це має бути комплексний кодифікаційний акт, що інтегрує норми згаданих вище галузей права. При цьому вони стануть взаємоузгодженими, пристосованими одна до одної, здатними врегулювати державну службу на всіх рівнях, у різних її видах, унормувати питання служби в органах місцевого самоврядування.

Треба зазначити, що за всіх негативних чинників можливе відокремлення від державної служби роботи на державних посадах і в органах місцевого самоврядування не змінює попередньо викладені характерні особливості моделі української державної служби.

Вирішення питань розвитку державної служби має здійснюватися еволюційним шляхом з урахуванням та на основі соціально-економічного стану держави. При цьому аксіомою її розвитку має бути забезпечення цілісності державної служби.

Запорукою цілісності та стабільності державної служби буде прийняття Кодексу державної служби України. Його призначенням є:

· систематизація та кодифікація норм різних галузей права щодо регулювання різних аспектів державної служби;

· створення на цій основі стабільної та узгодженої нормативно-правової бази;

· розробка та введення нових норм з урахуванням перспектив­них і першочергових пріоритетів цілісної системи державної служби, а не окремих її елементів, рівнів або видів, перспектив розвитку, наукових досягнень, повноправної інтеграції України у світове співтовариство, перш за все в європейську спільноту.

За своєю структурою Кодекс доцільно побудувати з двох складових: загальної та особливої.

Загальна складова має містити положення, що стосуються всіх інститутів державної служби, а саме: визначення, цілі, принципи, класифікації, загальні вимоги до складових різних інститутів тощо.

Особлива складова має унормувати положення щодо особливостей проходження державної служби в органах різних гілок влади, органах прокуратури, місцевого самоврядування та інших.

Україна нині перебуває у трансформаційному періоді, докорінно змінюються базисні засади суспільства, здійснюється формування суверенної та незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

Важливим чинником формування державності України є ство­рення сучасної ефективної системи державного управління, що має бути запроваджена шляхом проведення адміністративної реформи.

Її метою є запровадження динамічних змін в інституціональній системі державного управління, включаючи такі напрями, як запровадження сучасної парадигми державного управління, яке має бути спрямоване на забезпечення реалізації прав і свобод людини та громадянина, політичного та соціального партнерства, функціонального управління соціально-економічними сферами, делегуван­ня певних функцій держави іншим, відмінним від державного апарату, організаціям для опосередкованого їх регулювання через застосування економічних важелів або соціальних пріоритетів.

Державна служба має забезпечити державному управлінню системний характер та програмно-цільовий підхід до надання управлінських послуг на основі управлінського професіоналізму, правової компетентності, організованості та дисципліни державних службовців, законності, результативності, раціональності, ефективності їх праці.

Розвиток державної служби передбачає послідовне здійснення систематизованих за напрямами та етапами комплексів практичних заходів (правових, організаційних, інформаційних, матеріально-технічних, фінансових та інших), спрямованих на забезпечення єдності всіх елементів, що складають державну службу, на чіткий взаємозв’язок усіх її інституціональних положень з діяльністю корпусу державних службовців.

Вихідні позиції розвитку державної служби визначаються необхідністю надання системного характеру перетворенням у сфері державної служби, зосередження основної уваги на інституційно-правових адміністративно-процесуальних аспектах інституту дер­жавної служби. При цьому система державної служби, що розвивається, має не тільки стати налагодженою в усіх її ланках, високопрофесійною, результативною, стабільною та авторитетною, а й гарантувати демократичний характер взаємовідносин державного апарату, державних службовців з громадянами, іншими інститутами громадянського суспільства, запровадити конституційний принцип пріоритету прав і свобод особи й громадянина.

Подальший розвиток державної служби відбувається одночасно з проведенням правової реформи. Державна служба нерозрив­но пов’язана з процесом формування української державності й розвитку повноцінного громадянського суспільства; багато в чому вона сприяє визначенню векторів розвитку державності та громадянського суспільства.

Державна служба як системний правовий інститут містить пра­вові норми різних галузей права. З розвитком законодавства, що регулює державно-службові відносини, ймовірно, будуть прийма­тися нормативні акти виключно державно-службового характеру.

Системно-інтегративний аспект інституту державної служби полягає в тому, що організація і функціонування державної служ­би регулюється нормами багатьох галузей права (конституційного, адміністративного, трудового, кримінального тощо); системно-елементний аспект інституту державної служби полягає в тому, що він складається з певних підінститутів. Їх розвиток має відбуватися синхронно.

З урахуванням Концепції адміністративної реформи та специфічних особливостей функціонування державної служби основними її цілями можна вважати:

· захист прав, свобод і законних інтересів громадян;

· охорону конституційного устрою України; створення і забезпечення умов для розвитку громадянського суспільства, політичного та соціального партнерства;

· формування суспільно-політичних і правових умов для прак­тичного здійснення завдань і функцій органів державної влади та місцевого самоврядування;

· забезпечення ефективного функціонування механізму держави та державного апарату;

· комплектування персоналу органів державної влади і місцевого самоврядування висококваліфікованими фахівцями, здатними професійно виконувати свої посадові обов’язки;

· удосконалення порядку добору кадрів, просування по службі, проведення атестацій, присвоєння рангів, стимулювання та відповідальності тощо;

· поліпшення умов професійної діяльності державних служ­бовців;

· забезпечення в діяльності державних службовців і всього державного апарату дотримання законності, викорінення бюрократизму, протекціонізму, корупції та інших можливих негативних явищ у державній службі;

· забезпечення належного функціонування системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців;

· створення соціальних, інформаційних, матеріально-фінансо­вих та інших умов, необхідних для діяльності персоналу органів державної влади та місцевого самоврядування, зокрема створення і підтримання сприятливих міжособистісних відносин, спрямованих на розвиток позитивних особистих якостей працівників, їхніх здібностей та ефективності управлінської праці.

Цілі й завдання державної служби обумовлюють зміст функціонування державної служби як системи. Головними її функціями за Концепцією адміністративної реформи є:

¨ забезпечення реалізації державної політики в управлінні суспільними процесами;

¨ залучення до державної служби найбільш компетентних і відданих справі кадрів;

¨ забезпечення побудови кар’єри та просування по службі на основі суспільно корисних особистих якостей, заслуг і результатів роботи державних службовців;

¨ забезпечення професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації персоналу державної служби;

¨ здійснення ефективного управління державною службою;

¨ забезпечення зв’язків з громадськістю.

Разом з тим перелік основних ідей щодо функцій державної служби, викладений у Концепції адміністративної реформи, може бути доповнений деякими загальними функціями, що уточнюють функціональну реалізацію цілей і завдань державної служби, а саме:

· здійснення державної кадрової політики у сфері державної служби;

· науково обґрунтоване планування та прогнозування розвитку персоналу державної служби;

· систематичний аналіз стану та ефективності державної служ­би в органах державної влади й місцевого самоврядування;

· нормативно-правове та організаційне забезпечення комплектування персоналу органів державної влади й місцевого самоврядування з урахуванням здібностей, професійних досягнень, особистісних і моральних якостей службовців;

· створення та ведення реєстру органів державної влади, місцевого самоврядування та реєстрів державних посад і посад державних службовців;

· розробка і запровадження сучасних типових схем управління та їх методичного забезпечення;

· створення і ведення функціонального класифікатора органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

· визначення, унормування і моніторинг професійно-кваліфі­каційних характеристик посад державного апарату та органів міс­цевого самоврядування;

· визначення кваліфікаційних вимог до державних службовців;

· формування сучасної інформаційно-аналітичної мережі, яка б містила інформацію про систему нормативних актів державної служби, забезпечувала облік і аналіз персонального складу державних службовців, моніторинг ефективності діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування тощо;

· організація та методичне керівництво професійною підготовкою, перепідготовкою, підвищенням кваліфікації та стажуванням державних службовців;

· створення і запровадження правових механізмів захисту прав та інтересів державних службовців;

· інформування громадськості про діяльність органів державної влади, місцевого самоврядування та державних службовців;

· контроль за дотриманням законодавства про державну служ­бу та діяльністю її персоналу.

У побудову системи державної служби має бути закладена структура державного апарату. Концепцією адміністративної реформи передбачається така узагальнена системи органів виконавчої влади:

1) Кабінет Міністрів України як вищий за Конституцією України орган виконавчої влади;

2) центральні органи виконавчої влади (міністерства, державні комітети, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом);

3) урядові установи і організації (підпорядковані безпосередньо Кабінету Міністрів України чи опосередковано — через підпорядкування тому чи іншому центральному органу виконавчої влади);

4) установи та організації при Кабінеті Міністрів України (останні пропонується вивести за межі органів виконавчої влади, тобто вилучити зі сфери державної служби);

5) обласні, районні, Київська та Севастопольська міські та районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації.

Нова структура державного апарату вимагатиме розробки нових типових схем управління. При цьому мають бути забезпечені як їх певна достатня прозорість, так і спрощення структур та процедур управління, що надасть можливість визначити оптимальну штатну чисельність, забезпечить чітку ієрархію та уніфікацію завдань, функцій і повноважень органів державної влади та їхніх структурних підрозділів, їхніх назв, уніфікацію та стандартизацію професійно-кваліфікаційних характеристик посад держав­них службовців тощо.

З цією метою доцільно розробити програму методичного забезпечення типових схем управління та типових структурних підрозділів органів державної влади і місцевого самоврядування. Проектування типових структур управління має базуватися на програм­но-цільовому та функціональному принципах з урахуванням змісту й характеру праці державних службовців на конкретних посадах в органах державної влади та місцевого самоврядування.

Зрозуміло, що ця робота має координуватися на державному та місцевому рівнях. Наслідком запровадження типових структур управління може стати суттєве підвищення керованості, ефектив­ності й результативності управлінських структур.

Класифікація органів державної влади та місцевого самоврядування за функціональною ознакою закладає основи розробки класифікації посад державних службовців, побудову її відповідно до організаційно-правового статусу органів та її функціональних повноважень.

Концепція адміністративної реформи пропонує законодавчо визначити такі типи державних посад: політичні, патронатні та адміністративні.

Запровадження політичних посад потребує суттєвого роз’яс­нення самого визначення політичної посади. Політичну посаду займає політичний діяч для реалізації власної політичної програми, що була опосередковано чи прямо схвалена при обранні чи призначенні цієї особи на посаду.

Необхідність виокремлення цих посад з державної служ-
би обґрунтовується деякими авторами Концепції адміністративної реформи особливостями правового регулювання їх статусу.

Сучасне законодавство не передбачає встановлення окремого публічно-правового інституту служби професійно підготовлених громадян на державних посадах.

Доцільно законодавчо поширити певні вимоги державної служби і на політичні посади, а з урахуванням практичного виконання завдань і функцій держави в державному апараті та органах місцевого самоврядування можна запропонувати п’ятирів­неву класифікацію посад:

· політико-державного рівня;

· координаційно-забезпечуючого рівня (керівники апаратів та структурних підрозділів Адміністрації Президента України та Кабінету Міністрів України, Верховної Ради, Конституційного, Верховного та Вищого арбітражного судів, патронатних служб та їх працівники);

· адміністративно-державного рівня (державні секретарі, їх заступники, заступники міністрів і керівники та їх заступники інших (крім міністерств) центральних органів виконавчої влади та їх працівники);

· адміністративно-територіального рівня (керівники обласних та районих державних адміністрацій, територіальних структур центральних органів виконавчої влади та їх працівники);

· адміністративно-представницького рівня (керівники та працівники виконавчих апаратів органів місцевого самоврядування).

Особи, які обіймають ці посади, здійснюють завдання та функ­ції держави та/або функціонально забезпечують їх здійснення, мають державно-владні повноваження, несуть відповідальність за посадою та отримують від держави винагороду за свою працю. Певну особливість мають посади адміністративно-представниць­кого рівня, що, зокрема, полягає в отриманні заробітної плати з місцевого бюджету.

Запропонована класифікація посад спрямована на забезпечення цілісності як механізму держави, так і державної служби.

Наведена класифікація посад наближена до узагальненої класифікації органів державного апарату та певним чином є похідною від неї. Саме такий підхід визначив віднесення в концепції до державної служби таких специфічних її видів, як військової, дипломатичної, митної та інших.

Доцільно при оновленні законодавства про державну службу визначити такі типи посад в органах державної влади та місцевого самоврядування:

· державні посади;

· патронатні посади;

· адміністративні посади;

· посади технічного та обслуговуючого персоналу.

При цьому останні не належать до державної служби з причини відсутності владних, організаційно-розпорядчих і консультаційно-дорадчих повноважень.

Необхідно зазначити, що чинне законодавство України про державну службу не передбачає поняття «державна посада». Його введення потребує значної науково-теоретичної проробки, пов’я­заної з певним відокремленням від поняття посади державного службовця та узгодженням із поняттям «посадова особа».

Можна запропонувати таке визначення поняття «державна посада»: державна посада — це посада в органах державної влади, що утворюються відповідно до Конституції України, з визначеним колом обов’язків щодо виконання та забезпечення завдань і функцій держави, віднесених до повноважень конкретного органу державної влади, грошове утримання на якій здійснюється за рахунок державного бюджету. За таким визначенням до державної посади слід відносити посади політико-адміністративного рів­ня, посади керівників та їх заступників координаційно-забезпе­чуючого, адміністративно-державного та адміністративно-тери­торіального рівнів.

Необхідно також унормувати порядок відбору претендентів на зазначені посади. Це мають бути професіонали, люди з державним стратегічним мисленням і великими організаторськими здібностями, які не тільки демонструють, а й практично доводять відданість і вірність державі.

Запровадження категорії «державна посада» вимагає норматив­ного визначення реєстру цих посад з детальним викладенням статусу кожної (прав, обов’язків, повноважень за посадою, освітньо-кваліфікаційних вимог тощо).

Саме перші особи органів державної влади мають вносити інноваційні моменти в їх діяльність. Наступність і стабільність роботи органів державної влади мають забезпечуватися корпусом заступників їх керівників, призначення яких здійснюватиметься за принципом професіоналізму. При цьому особливе місце займає перший заступник та підпорідкований йому структурний підрозділ з питань державної служби та кадрової роботи.

Правовий статус державного службовця, який обіймає держав­ну посаду або посаду державного службовця, визначає повноваження на цій посаді та відповідальність, пов’язану з виконанням цих повноважень, а також права та обов’язки, обмеження та гарантії, пов’язані з виконанням державної служби та її проходженням.

Суттєвою рисою розбудови української державної служби має стати підвищення юридичного статусу рангу державного службовця як інструменту стабілізації правового та соціального становища державних службовців.

Актуальною є проблема правового забезпечення кар’єри державного службовця як гарантії стабільності системи державної служби. При цьому удосконаленню підлягають правові норми, що стосуються умов проходження та просування по службі, питань планування кар’єри, визначення її етапів та вимог щодо її успішного завершення, правових гарантій просування по службі та встановлення певних умов щодо його обмеження.

Не менш актуальною є проблема створення науково обґрунтованої системи ротації кадрів (вертикальної та горизонтальної) як чинника набуття необхідного практичного досвіду професійної діяльності та елементу планування кар’єри, її нормативно-пра­вового регулювання.

Важливими складовими правового забезпечення державної служби є удосконалення інститутів юридичної відповідальності державних службовців, установлення гарантій їх правового становища, організація правової підготовки державних службовців. Це — багатоаспектна проблема, що вимагає скоординованих, комплексних, узгоджених розробок у галузях державного, адміністративного, трудового, кримінального, фінансового права.
В українському законодавстві питання захисту прав і інтересів державних службовців та їх юридичної відповідальності мають бути вирішені з прийняттям Кодексу загальних правил поведінки державних службовців.

Вирішення проблем юридичної відповідальності державних службовців і в законодавстві, і в практичному плані має бути пов’язане з вирішенням завдань боротьби з корупцією. Заходи з боротьби з корупцією необхідно розглядати як невід’ємну складову розвитку правового забезпечення державної служби.

Удосконалення правового статусу державних службовців має супроводжуватися створенням і запровадженням механізмів їх правової захищеності. Захист прав та інтересів державних службовців сприятиме досягненню стабільності статусу державного службовця й запровадження механізмів контролю політичної нейтральності державної служби. Доцільно, поряд з цим, вивчити практику розвинутих країн світу щодо використання інститутів захисту прав, соціально-економічних і професійних інтересів державних службовців через законодавче оформлення можливості їх об’єднання у професійні спілки. Також необхідно передбачити посилення впливу трудових колективів органів влади на процеси просування по службі, присвоєння чергових рангів, атестації державних службовців тощо, тим самим зробити механізм службової кар’єри об’єктивним, прозорим, відкритим і гласним.

Важливе значення для зміцнення і стабільності державної служби має необхідність реформування системи оплати праці державних службовців. Реформа оплати праці державних службовців повинна створити необхідні умови для професійного виконання службових обов’язків, укомплектування органів державної влади та місцевого самоврядування висококваліфікованими та досвідченими фахівцями, запровадити систему матеріального заохочення за сумлінну та ініціативну працю, змінити її характер на інноваційний. Метою цієї реформи є забезпечення конкурентоспроможності державної служби на ринку праці порівняно з роботою в галузях економіки України та інших галузях державного сектору, усунення відомчого та місцевого впливу, запобігання корупції, кардинальне підвищення зацікавленості працівників органів державної влади й місцевого самоврядування у продуктивній та якісній, ініціативній та ефективній, сумлінній та відповідальній роботі, у подальшому просуванні по кар’єрі на засадах особистих професійних досягнень.

Законотворчий процес у галузі державної служби сприятиме тому, що з часом, на нашу думку, виникне нова галузь права — право державної служби — зі своїм предметом правового регулювання. Право державної служби має стати регулятором держав­но-службових відносин не лише у сфері діяльності органів державної влади, а й обов’язково у сфері функціонування органів
місцевого самоврядування.

Розвиток правового забезпечення державної служби сприятиме поліпшенню проведення єдиної кадрової політики у сфері державної служби, спрямованої на зміцнення та оновлення її кад­рового потенціалу.

Під єдиною кадровою політикою у сфері державної служби слід розуміти стратегію, політичний курс щодо роботи з кадрами на загальнодержавному рівні, державну стратегію формування, розвитку та раціонального використання кадрів працівників органів державної влади та місцевого самоврядування. Її сутність полягає в тому, що держава та державний службовець як особа — соціальні партнери в професійно-трудовій та інтелектуальній самореалізації особистості.

Кадрова політика у сфері державної служби має здійснюватися у трьох взаємопов’язаних напрямах:

· забезпечення висококваліфікованими, компетентними кадрами органів державної влади та місцевого самоврядування;

· забезпечення професіоналізму державних службовців у всіх проявах якостей особи, а саме: спеціально-ділових, особистісних і моральних, шляхом досягнення ефективного функціонування та удосконалення системи навчання державних службовців;

· розвиток механізму формування нової генерації державних службовців, здатних ефективно працювати в умовах трансформаційного етапу розвитку держави.

Процес розвитку державної служби виводить на вирішення пріоритетного завдання удосконалення цілісної системи управління державною службою України на основі визначених у Конституції України принципів єдності державної влади (ст. 5 Конституції України), поділу державної влади на законодавчу, вико­навчу та судову (ст. 6 Конституції України) з урахуванням уні-
тарного устрою держави (ст. 2 Конституції України).

Становлення та функціонування ефективного управління державною службою неможливо без удосконалення функціональної та формування організаційно-методичної вертикалі управління, що забезпечить єдину реалізацію норм права у сфері державної служби на всій території України, в усіх органах державної влади та місцевого самоврядування незалежно від рівня управління (центрального або місцевого) та гілки влади (законодавчої, виконавчої або судової).

Однією з найважливіших функцій системи управління держав­ною службою є забезпечення контролю і нагляду за реалізацією державної політики та спеціального законодавства про державну службу. Мова йде перш за все про посилення надвідомчого контролю та нагляду щодо всіх органів державної влади, незалежно від того, до якої гілки влади (законодавчої, виконавчої, судової) вони належать, та органів місцевого самоврядування.

Концептуальних змін потребує характер діяльності структурних підрозділів органів державної влади з питань державної служ­би. Він має бути переорієнтований на виконання як провідних функцій — аналізу, прогнозування, оцінки ефективності діяльності органу та його структурних підрозділів, професійної діяльності державних службовців тощо.

Підвищення ефективності державної служби та посилення впливу владної вертикалі на реалізацію єдиної кадрової політики у сфері державної служби може бути досягнуто шляхом запровадження інституту спеціальних уповноважених, які мають підпорядковуватися центральному органу виконавчої влади зі спеціальним статусом з питань державної служби або запровадженням подвійного підпорядкування кадрових служб цьому органові.

Раціонально побудована система управління державною служ­бою має виконувати і більш загальні завдання, а саме: забезпечити формування таких політичних і правових передумов, що гарантують зворотний зв’язок від громадян, різних інститутів громадянського суспільства до держави, стимулюють необхідність у постійному вдосконаленні функціонування державного апарату та державної служби за рахунок структурної модернізації, заходів, що дозволяють вести активну боротьбу з корупцією, бюрократизмом і закритістю.

Формування дійової системи державної служби — досить тривалий процес, протягом якого безумовно з’являться чинники, що вимагатимуть певної корекції первинних планів. Але «каркас» цієї системи сьогодні вже створений.

Вирішення питань розвитку державної служби має здійснюватися еволюційним шляхом з урахуванням економічного та соціального стану держави.

До першочергових завдань, що мають бути здійснені найближ­чим часом, слід віднести:

· законодавче вирішення питань вищого та центральних органів виконавчої влади;

· оновлення законодавства щодо державної служби;

· забезпечення стабільності державної служби та професіоналізму її кадрів;

· суттєве поліпшення інформаційного, фінансового та матеріально-технічного забезпечення державної служби;

· суттєве удосконалення умов оплати праці державних службовців;

· забезпечення науково-методичного та експертно-аналітич­ного супроводження розвитку державної служби;

· формування позитивного іміджу та авторитету державної служби та державного службовця;

· удосконалення правових і нормативних засад управління системою державної служби;

· забезпечення дійового контролю в системі державної служби, зокрема заходів щодо боротьби з корупцією та іншими зло-
вживаннями.

На наступних етапах мають бути реалізовані заходи, що приведуть до завершення формування єдиної системи державної служ­би, здійснення структурної реформи державного апарату, створення різних видів та форм демократичного контролю над ним, нових форм зв’язку державного апарату з громадянами та інститутами громадянського суспільства.

У перспективі може постати питання щодо розробки концепції державної служби, яка б охоплювала весь механізм держави.

Проведення адміністративної реформи та розвиток державної служби як невід’ємної складової цього процесу має здійснюватися на основі програмно-цільових методів та забезпечити виконання місії сучасної держави — служіння суспільству, реалізацію сучасної парадигми державного управління, захист прав і свобод людини і громадянина, політичне та соціальне партнерство.

ЗМІСТ

Державна служба: наука, освіта, професійна діяльність, галузь законодавства, спеціальність вищої школи 3

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА. ТЕОРІЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ

Розділ 1. Державна служба в суспільно-політичній
та соціально-економічній системах.................................. 11

1. Політична система, державне управління та регулювання на трансформаційному етапі розвитку держави......................................................................... 11

2. Держава добробуту та соціально орієнтована ринкова система 18

3. Державна політика як цілеформуючий фактор діяльності державного апарату та державної служби...................................................................................... 25

4. Механізм держави, державний апарат і державна служба в системі державного управління...................................................................................... 34

5. Соціальна природа державної служби............................. 39

6. Значення і роль державної служби в умовах державотворення України 43

7. Історія державної служби на теренах України та заходи незалежної Української держави щодо її становлення
та розвитку.................................................................... 46

Розділ 2. Загальнонаукові засади теорії державної служби............ 55

8. Наукові умови виникнення теорії державної служби...... 55

9. Основні поняття та категорії теорії державної служби.... 58

10. Основні концепції бюрократії та сучасні тенденції розвитку державної служби 68

11. Методологічні проблеми державної служби.................... 79

12. Методологія системного підходу в державному управлінні та державній службі 86

13. Інституціональний підхід до державної служби.............. 95

Розділ 3. Законодавчі засади державної служби........................... 101

14. Конституційно-правові засади державної служби....... 101

15. Цілі, завдання та функції державної служби............... 109

16. Основні принципи державної служби......................... 118

Розділ 4. Правовий інститут державної служби........................... 125

17. Зміст і структура правового інституту державної служби 125

18. Системність правового інституту державної служби... 129

19. Державно-службові відносини в системі державної служби 133

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА . ДЕРЖАВНА СЛУЖБА —
АДМІНІСТРАТИВНО-ПРОЦЕСУАЛЬНА СИСТЕМА ВИКОНАННЯ
ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ЦІЛЕЙ І ЗАВДАНЬ ДЕРЖАВИ
ТА ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Розділ 5. Державна служба: економічний інститут...................... 135

20. Державна служба як суб’єкт економічних відносин.... 135

21. Економіко-правові функції державної служби............ 145

22. Економічні аспекти державної служби як об’єкт управління 153

Розділ 6. Державна служба як соціальний інститут..................... 158

23. Особливості державної служби як соціального інституту 158

24. Соціальна сутність функціонування державної служби 161

Розділ 7 . Державна служба як організаційний інститут............... 165

25. Види державної служби. Критерії класифікації........... 165

26. Служба в органах місцевого самоврядування.............. 171

27. Посади в органах державної влади та органах місцевого самоврядування 175

28. Управління державною службою як діяльність спеціально створених органів державної влади та їх структурних підрозділів.............................................. 179

Розділ 8. Правовий статус державного службовця....................... 187

29. Загальні вимоги до державних службовців................. 187

30. Права та обов’язки державних службовців.................. 191

31. Гарантії та заохочення державних службовців............ 198

32. Особливості відповідальності державних службовців.. 201

33. Обмеження та заборони, пов’язані з перебуванням
на державній службі................................................... 206

Розділ 9. Формування та реалізація державно-службових відносин 209

34. Умови виникнення державно-службових відносин..... 209

35. Призначення на посаду............................................... 214

36. Просування по службі................................................. 215

37. Стаж державної служби.............................................. 217

38. Формування кадрового резерву................................... 218

39. Стажування................................................................ 221

40. Атестація державних службовців................................ 224

41. Конкурс...................................................................... 230

42. Припинення державно-службових відносин............... 233

43. Декларування доходів державних службовців............. 237

44. Професійне навчання як складова діяльності державного службовця 241

Розділ 10 . Державна служба як культурний інститут .................. 265

45. Поняття культурного інституту державної служби
та його складові.......................................................... 265

46. Формування культури державної служби в системі підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації..................................................................... 274

47. Етика державного службовця...................................... 279

Розділ 11. Ефективність державної служби.................................. 287

48. Поняття та зміст ефективності державної служби........ 287

49. Державна кадрова політика у сфері державної служби295

50. Професійно-кваліфікаційні характеристики посад державних службовців як засіб забезпечення ефективності діяльності державної служби.................. 301

51. Державно-політичні та соціально-економічні аспекти боротьби з корупцією 309

Розділ 12. Модель державної служби України та перспективи розвитку 318

52. Основні риси моделі державної служби України......... 318

53. Основні напрями розвитку державної служби України 323

Література .................................................................................... 335

[1] З погляду традиційних підходів під державною мають на увазі службу в державних установах, на підприємствах, в організаціях та об’єднаннях. Службовців приватних організацій, підприємств, банків та інших установ і організацій лише соціологічно можна виокремити в системі службових відносин; таке виокремлення та відповідна класифікація службовців не матимуть юридичного підґрунтя.

[2] Для України як унітарної держави до цієї категорії працівників до 2001 р. належали працівники органів місцевого самоврядування, які здійснюють функції децентралізованого державного управління, тобто перебувають на посадах апарату органів місцевого самоврядування.

[3] Цільова ознака об’єднання правового матеріалу — це необхідність урегулювання адміністративно-процесуального механізму реалізації або забезпечення реалізації конституційних і законодавчо визнаних цілей, принципів функціонування, завдань і функцій держави.

[4] Предметною ознакою об’єднання є характер регульованих суспільних відносин, що виникають, змінюються й припиняються в процесі організації державної служби, забезпечення її функціонування, встановлення гарантій діяльності державних службовців.

[5] Старилов Ю. М. Служебное право. — М.: БЕК, 1996. — 698 с.

[6] Держава, що являє собою переважно засіб соціального компромісу, відповідає рівню розвитку демократії, що характеризується ідеологічним плюралізмом, гласністю, багатопартійністю, вільними виборами, поділом влади, верховенством закону, охороною прав і свобод особистості, наявністю високоавторитетного і незалежного суду тощо, — є правовою.

[7] Боднар А. Д . Основы политологии: (Наука о политике). — К.: УкрНИИНТИ, 1991. — 144 с.

[8] Боднар А. Д . Там само.

[9] Основы политической науки: Учеб. пособие для высш. учеб. завед. — М.: Дело ЛТД, 1995. — 436 с.

[10] Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку / Редкол.: Ф. М. Рудич (голова) та ін. — К.: Парлам. вид-во, 1998. — 352 с.

[11] Easton D . Systems Analysis of Political Life. — N. Y., 1957. — P. 18—19, 153.

[12] Старилов Ю. Н . Служебное право. — М.: БЕК, 1996. — 698 с.

[13] Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. В. Б. Авер’янова — К.: Юрінком Інтер, 1998. — 432 с.

[14] Райт Г . Державне управління / Пер. з англ. В. Івашка, О. Коваленко, С. Соколик. — К.: Основи, 1994. — 191 с.

[15] Реформування державного управління в Україні: проблеми і перспективи / Кол. авт.; Наук. кер. В. В. Цвєтков. — К: Оріяни, 1998. — 364 с.

[16] Атаманчук Г. В . Теория государственного управления: Курс лекций. — М.: Юрид. лит., 1997. — 400 с.

[17] Политологический словарь: В 2 ч. — М.: Луч, 1994. — Ч. 1. — С. 208.

[18] Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — 432 с.

[19] Ведель Ж. Административное право Франции:Пер. с фр. — М.: Прогресс,1973. — 512 c.

[20] Мельник А. Ф. Державне регулювання економіки перехідного періоду (світовий досвід і проблеми України). — Тернопіль: Збруч, 1995.

[21] Бодров В. Г., Кредісов А. І., Леоненко П. М . Соціальне ринкове господарство. — К.: Либідь, 1995. — 175 с.

[22] Mueller-Armack A. Soziale Marktwirtschaft // Handwoerterbuch der Sozialwissenschaften. — Bd. 9 Stuttgart u. a. , 1965.

[23] Сам термін «держава добробуту» став широко використовуватися в науковій літературі після другої світової війни, хоча концепція держави добробуту почала складатися наприкінці XIX ст. — у перші десятиріччя XX ст.

[24] Ламберт Х. Социальная рыночная экономика: Германский путь / Пер. с нем. В. Котелкина. — М.: Дело ЛТД, 1994. — 224 с.

[25] Ланге О. Введение в экономическую кибернетику: Пер. с пол. — М.: Прогресс, 1968. — 208 с.

[26] Ф ридман М., Хайек Ф. О свободе / Пер. с англ. под ред. А. Бабича. — Минск: Полифакт—Референдум, 1990. — 126 с.

[27] Раппопорт А. Математические аспекты абстрактного анализа систем. — М.: Прогресс, 1969. — С. 83—105.

[28] Лукінов І. Методи і засоби державного регулювання економіки перехідного періоду // Економіка України. — 1999. — № 5. — С. 8—12; Абалкин Л. Роль государства в становлении и регулировании рыночной экономики // Вопр. экономики. — 1997. — № 6. — С. 6—21.

[29] У науковій літературі утвердилася думка, згідно з якою в благополучному із соціальної точки зору суспільстві розрив у грошових прибутках 20 % найбагатших і 20 % найбідніших верств населення не повинен перевищувати 12 разів. Перевищення цієї межі пов’язане з серйозною соціально-політичною дестабілізацією суспільства. Саме цей факт далеко не в останню чергу викликав необхідність перерозподілу прибутку і багат-
ства. Про це свідчить, наприклад, практика регулювання відповідних процесів у США. Так, у 1981 р. без урахування державного впливу розрив у прибутках 20 % найбагатших і 20 % найбідніших становив би 52,4 раза, а з урахуванням державного впливу (тобто
після вирахування податків, включаючи трансфертні платежі) виявився на порядок нижче і становив 9,7 раза. Причому, як свідчать К. Мак-Коннелл і С. Брю, «порівняння з іншими країнами показує, що в США прибуток розподіляється менш рівномірно, ніж у більшості інших промислово розвинених країнах».

[30] J. Will. News Week. — March 16. — 1986. — P. 21.

[31] Walton C. C . Сorporate social responsibilities. — Belmont (Cal.). — 1967.

[32] Политологический словарь: В 2 ч. — М.: Луч, 1994. — Ч. 1. — С. 208.

[33] Атаманчук Г. В . Теория государственного управления: Курс лекций. — М.: Юрид. лит., 1997. — 400 с.

[34] Гальчинський А., Геєць В., Семиноженко В . Україна: реалії та інноваційний розвиток. — К.: ОП НДУБВ, 1997. — 66 с.

[35] Мельник А. Ф . Державне регулювання економіки перехідного періоду (світовий досвід і проблеми України). — Тернопіль: Збруч, 1995; Савченко А. Г., Пухтаєвич Г. О., Тітьонко О. М . та ін. Макроекономіка: Підручник / За заг. ред. А. Г. Савченка. — К.: Либідь, 1995. — 207 с.

[36] Авер’янов В. Б . Органи виконавчої влади в Україні. — К.: Ін Юре, 1997. — 48 с.; Авер’янов В. Б., Крупчан О. Д . Виконавча влада: конституційні засади і шляхи реформування. — Х.: Право, 1998. — 36 с.; Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку / Редкол.: Ф. М. Рудич (голова) та ін. — К.: Парлам. вид-во, 1998. — 352 с.

[37] Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. М. И. Матузова, О. В. Малько. — М.: Юристъ, 1997. — 672с.

[38] Государственная служба: Теория и организация. Курс лекций. — Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. — 640 с.

[39] Швидько Г., Романов В . Державне управління і самоврядування в Україні: Історич­ний нарис: Ч. 1. — К.: Вид-во УАДУ, 1997. — С. 13.

[40] Швидько Г., Романов В . Державне управління і самоврядування в Україні: Історич­ний нарис: Ч. 1. — К.: Вид-во УАДУ, 1997. — С. 22.

[41] Конституція України — Основний Закон суспільства, держави, людини: Наук.-метод. рекомендації. — К.: Вид-во УАДУ, 1997. — С. 6.

[42] Швидько Г., Романов В . Державне управлін­ня і самоврядування в Україні: Історич­ний нарис: Ч. 1. — К.: Вид-во УАДУ, 1997. — С. 32.

[43] Там само. — С. 44, 48.

[44] Конституція України — Основний Закон суспільства, держави, людини: Наук.-метод. рекомендації. — К.: Вид-во УАДУ, 1997. — С. 7.

[45] Там само. — С. 8.

[46] Швидько Г., Романов В . Державне управлін­ня і самоврядування в Україні: Історич­ний нарис: Ч. 1. — К.: Вид-во УАДУ, 1997. — С. 60.

[47] Швидько Г., Романов В . Державне управлін­ня і самоврядування в Україні: Історич­ний нарис: Ч. 1. — К.: Вид-во УАДУ, 1997. — С. 62.

[48] Шевцова Ю. Створення та становлення дер­жавної служби в Україні: Історичний досвід та шляхи реформування: Магістерська робота. — К.: Вид-во УАДУ, 1998. — С. 10.

[49] Швидько Г., Романов В . Державне управлін­ня і самоврядування в Україні: Історич­ний нарис: Ч. 1. — К.: Вид-во УАДУ, 1997. — С. 80.

[50] Конституція України — Основний Закон суспільства, держави, людини: Наук.-метод. рекомендації. — К.: Вид-во УАДУ, 1997. — С. 9.

[51] Місцеве самоврядування в Україні: Історія, проблеми, пропозиції. — К., 1994. — С. 33.

[52] Озірська С. М., Полянський Ю. Д. Системи державної служби європейських країн: Велика Британія, Російська Федерація, Україна, Французька Республіка: Наук.-аналіт. дослідження. — К., 1999.

[53] Особливостями поняття «посадова особа» є:

·перебування на службі в органі;

·здійснення на посаді, яку вона обіймає, організаційно-розпорядчих функцій з реалізації компетенції держоргану (неоднакова участь службовців у реалізації таких функцій є підставою виділення посадових осіб);

·наявність юридично-владних повноважень щодо управління людьми;

·підвищена соціальна відповідальність, встановлена політичними, правовими, моральними нормами.

[54] У період закордонного відрядження автором цього видання були відвідані США, Нідерланди та Бельгія, які активно проводять адміністративні реформи. Відвідання керів­них структур Європейського Союзу засвідчило, що адміністративні реформи спрямовані відповідно до основних засад правових, демократичних держав на розбудову громадянського суспільства та на реалізацію парадигми сучасного державного управління (надання послуг населенню) шляхом запровадження цілеорієнтованої діяльності всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

[55] У розвинутих країнах реформування державної служби є органічною складовою адміністративної реформи. Це пояснюється тим, що державна служба розглядається не як професійна діяльність державних службовців, а як адміністративно-процесуальна система реалізації положень конституції та законів держави. Тільки такий підхід надає системного бачення місця та ролі державної служби в системі державної влади.

[56] При цьому законодавчо дозволено запроваджувати контрактну форму прийняття на державну службу. Це характерно для багатьох розвинутих країн Євро-
пейського Союзу.

[57] У цьому контексті заслуговує на увагу експеримент, проведений адміністрацією м. Саннівейл (штат Каліфорнія) у центрі відомої Силіконової долини, який дозволив знизити середню вартість послуг, що надавалися містом, у 1985—1990 рр. на 20 % з урахуванням інфляції, скоротити персонал на 35—45 % і надати більше послуг населенню порівняно з іншими містами аналогічного типу і розміру.

[58] A Brіef Guіde for Performance Measurement іn Local Government. Natіonal Center for Publіc Productіvіty. — Rutgers Unіversіty, 1997. — P. 1—2.

[59] Щедровицкий Г. П . Избранные труды. — М.: Дело ЛТД, 1995. — 759 с.

[60] Голубков Е. П. Системный анализ. Системные исследования. — М.: Наука, 1977.

[61] Блауберг И. В., Юдин Е. Г. Становление и сущность системного подхода. — М.: Наука, 1973.

[62] Афанасьев В. Г . Системность и общество. — М.: Политиздат, 1980. — 368 с.

[63] Блауберг И. В . и др. Системний подход: предпосылки, проблемы, трудности. — М.: Знание, 1969. — 48 с.; Попова И. М . Системный подход в социологии и проблема ценностей // Вопросы философии. — 1968. — № 5. — С. 31—37.

[64] Мельников Г. П . Системный подход в лингвистике // Системные исследования: Ежегодник. — 1972. — М.: Наука, 1972. — С. 49—62; Ревзин И. И . Современная структурная лингвистика: проблемы и методы (АН СССР, Ин-т славяноведения и балканистики). — М.: Наука, 1977. — 264 с.

[65] Афанасьев В. Г. Системность и общество. — М.: Политиздат, 1980. — 368 с.

[66] Блауберг И. В., Юдин Е. Г . Становление и сущность системного подхода. — М.: Наука, 1973. — 270 с.

[67] Афанасьев В. Г . Системность и общество. — М.: Политиздат, 1980. — 368 с.

[68] General Systems. Yearbook of the Socіety for General Systems Research. Ann Arbor, Mіchіgan, and Washіngton, vol. І — XVІ, 1956 — 1971.

[69] Mekіe J. W . Changіng vіews // Socіal responsіbіlіty of busіness predіcament. — Washіngton, 1974.

[70] Афанасьев В. Г . Системность и общество. — М.: Политиздат, 1980. — 368 с.

[71] W eber M . Theory of Socіal and Economіcal Organіzatіon. — N. Y., 1947.

[72] Weber M . Bureaucracy // From Max Weber. — N. Y., 1946.

[73] Ostrom V . Іntellectual Crіsіs іn Amerіcan Publіc Admіnіstratіon. — Tuscaloosa, 1989. — P. 20—25.

[74] Де Соссюр Ф. Курс загальної лінгвістики. — К.: Основи, 1998. — 324 с.

[75] Афанасьев В. Г . Системность и общество. — М.: Политиздат, 1980. — 368 с.

[76] Энциклопедический социологический словарь / Под ред. Г. В. Осипова. — М., 1995. — С. 226.

[77] Веблен Т. Теория праздного класса. — М., 1995.

[78] Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990.

[79] Эрхард Л. Полвека размышлений. — М., 1993.

[80] Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. Новый диалог с природой. — М., 1986; Богданов А. Тектология: Всеобщая организационная наука. В 2 т. — М., 1989; Гвишиани Д. М. Организация управления. Проблемы перестройки. — М., 1987.

[81] Jery D., Jery J. Collins Dictionary of Sociology. Second Edition. — Glasgow, 1995. — P. 54—57.

[82] Коваль Л. В. Адміністративне право: Курс лекцій для студентів юрид. вузів та факультетів. — К.: Вентурі, 1998. — 208 с.

[83] Старилов Ю. Н . Служебное право. Учебник. — М.: БЕК, 1996. — 698 с.

[84] Старилов Ю. Н . Служебное право. Учебник. — М.: БЕК, 1996. — 698 с.

[85] Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. В. Б. Авер’янова. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — 432 с.

[86] Государственная служба (комплексный подход): Учебное пособие. — М.: Дело, 1999. — 440 с.

[87] Государственная служба (комплексный подход): Учебное пособие. — М.: Дело, 1999. — 440 с.

[88] Derlien H.-U. Theoretische und Methodologiche Probleme der Beurteilung organisatorischer Effizienz deroffentlichen Verwaltung // Die Verwaltung. — 1974. — V. 7. — № 1.

[89] Атаманчук Г. В. Теория государственного управления: Курс лекций. — М.: Юрид. лит., 1997. — 400 с.

[90] Hatry H. P., Fisk D . Improving Productivity and Productivity Measurement in Local Government. — The Urban Institute: Washington, 1971.

[91] Balk W. Productivity in Government: A. Legislative Focus // Public Productivity Review. — 1984. — № 8.

[92] Жаліло Я. А. Економічна стратегія держави у нестабільних ринкових економічних системах: Монографія. — К.: НІСД, 1998. — 144 с.; Пастернак-Таратущенко Г. Економічна безпека держави: Проблеми та механізми її розв’язання // Вісн. НАН України. — 1998. — № 11—12. — С. 56—78.

[93] Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000—2004 роки: Послання Президента України до Верховної Ради. 2000 рік // Урядовий кур’єр. — 2000. — 23 лют. — № 34.

[94] Бьюкенен Дж. Конституция экономической политики: Соч. Т. 1.: Пер с англ. — М.: Таурус Альфа, 1997. — 351 с. — (Нобелевские лауреаты по экономике).

[95] Bela Csikos-Nagy — Peter S.Elek: Price and Power, Akademiai Kiado. — Budapest, 1995. — 165 p.

[96] Государственная служба: Теория и организация. Курс лекций. — Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. — 640 с.

[97] Государственная служба: Теория и организация. Курс лекций. — Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. — 640 с.

[98] До політичних якостей державних службовців звичайно відносять патріотизм, здат­ність відстоювати конституційний лад країни, наявність громадянства, тобто належність до того співтовариства, держави, інтересам яких і підлегла державна служба. До системи професійних якостей належать такі, як інтелектуальність, компетентність, організаторські здібності, уміння результативно та ефективно діяти, новаторство. До особистісних належать такі групи якостей: моральні, фізичні, комунікабельні. До моральних відносять чесність, сумлінність, справедливість, порядність тощо. Фізичні якості включають в себе стан здоров’я, працездатність, придатність до роботи в особливих умовах. Комуніка-
бельні якості — товариськість, доброзичливість, уміння слухати людей, налагоджувати ділові контакти, регулювати міжособисті відносини, здатність сприймати іншу думку, переконувати. Для керівника важливо також уміти викликати прихильність людей до
себе, гуртувати колектив.

Подібні якості формуються соціальним ладом суспільства, системою виховання і освіти, практикою функціонування державної служби.

[99] Такими процедурами є:

·колективний характер вироблення і прийняття найбільш важливих рішень. У струк­турі органів діють спеціальні підрозділи, а саме колегії, експертні групи, юридичні служ­би. Систематично практикуються наради службовців з різних професійних і службових питань;

·наявність обліку і контролю за ходом виконання прийнятого рішення з використанням принципу зворотного зв’язку, що дає змогу керуючим органам враховувати думку підлеглих і коригувати прийняті рішення;

·особисте спілкування керівників державних органів з підлеглими, у тому числі з керівниками периферійних організацій, для узгодження і координації діяльності супідрядних структур.

[100] Старилов Ю. Н. Служебное право. — М.: БЕК, 1996. — 698 с.

[101] Указ Президента України «Про підвищення ефективності системи державної служби» від 11 лютого 2000 р. № 208 // Вісник державної служби України. — 2000. — № 1. — С. 15—16.

[102] Указ Президента України «Про Програму кадрового забезпечення державної служби і програму роботи з керівниками державних підприємств, установ і організацій» від 10 листопада 1995 р. № 1035 // Вісник державної служби України. — 1995. — № 3—4. — С. 7—21.

[103] Указ Президента України «Про Положення про Головне управління державної служби України» від 2 жовтня 1999 р. № 1272 // Вісник державної служби України. — 1999. — № 4. — С. 5—10.

[104] Під перевищенням службових повноважень мають на увазі навмисні дії державного службовця, що явно виходять за межі прав і повноважень, наданих йому за посадою законом та нормативним актом органу державної влади (статутом, положенням, інструк­цією, наказом тощо). Під перевищенням посадових повноважень розуміють дії посадової особи, що явно виходять за межі її повноважень і призвели до суттєвого порушення прав і законних інтересів громадян або організацій чи інтересів суспільства та держави, що охороняються законом.

[105] Та чи інша дія (чи бездіяльність) працівника є порушенням трудової дисципліни лише за наявності одночасно трьох умов:

·якщо дія (бездіяльність) є протиправною, тобто порушується певна вимога чи положення нормативно-правового акта;

·якщо протиправна дія (бездіяльність) є винною, тобто вчинена навмисно або через необережність (недостатня кваліфікація або працездатність, відсутність належних умов праці, неотримання службовцем інформації й матеріалів, потрібних для виконання посадових обов’язків, тощо — такі дії не можуть розглядатися як невиконання службових обов’язків, бо в цьому разі працівник невинний у їх невиконанні);

· якщо не виконано саме посадові обов’язки, тобто обов’язки, що випливають з даних державно-службових відносин (прикладами таких порушень посадових обов’язків є недотримання державної та іншої таємниці, що охороняється законом, розголошення відомостей, які стали відомі державному службовцеві у зв’язку з виконанням посадових обов’язків і торкаються приватного життя, честі та гідності громадян).

^[106] До умов проходження державної служби відносять: тривалість службового часу, щорічної оплачуваної відпустки; додаткові відпустки; грошове утримання службовців; пільги, гарантії та компенсації; державне особисте та додаткове соціальне страхування; порядок забезпечення житловою службовою площею, службовим транспортом; послуги технічного та соціально-побутового характеру під час службового відрядження тощо.

^[107] Мається на увазі посада, безпосередньо передбачена в штатному розписі. Штатні посади передбачаються лише для виконання завдань і функцій держави, що в установленому порядку закріплені за даним органом.

^[108] У багатьох країнах також надається медичний висновок про стан здоров’я.

^[109] Принцип загальності атестації означає, що вона проводиться в усіх органах державної влади, інших органах, на які поширюється дія Закону України «Про державну службу».

Принцип гласності полягає в тому, що атестаційна процедура здійснюється відкрито. Цей принцип характеризується відкритістю обговорення професійних, особистих і моральних якостей службовця, усіх сторін його службової діяльності. Гласність виявляється в тому, що службовцеві надається право ознайомитися з підготовленою на нього характеристикою. Він має змогу висувати свої заперечення щодо характеристики й готувати пропозиції та зауваження щодо поліпшення роботи конкретного структурного підрозділу та органу державної влади в цілому. Результати атестації підлягають оприлюдненню.

Принцип систематичності атестації означає, що вона проводиться постійно через визначені в нормативних актах проміжки часу. Цей принцип має забезпечувати належний рівень виконання службовцями посадових обов’язків незалежно від зовнішніх чинників, змін, політичних умов.

Принцип об’єктивності оцінювання виявляється в тому, що професійні, ділові, особисті й моральні якості службовця розглядаються з точки зору їх практичного впливу на результати діяльності органу, його структурного підрозділу.

Принцип комплексності оцінювання має гарантувати всебічність, принциповість і об’єктивність оцінювання службовців. Комплексність оцінювання означає атестацію службовців як таких, тобто оцінювання їхньої роботи за трьома основними напрямами: результатів діяльності службовців; виконання посадових обов’язків, процесу управлінської праці та їх організації; особистих якостей службовця.

Позапартійність атестації означає відсутність політичного підходу до оцінювання виконання посадових обов’язків державним службовцем, оскільки згідно з принципом позапартійності державної служби під час виконання службових повноважень він зобов’язаний керуватися виробленою єдиною державною політикою в конкретній сфері управління з метою задоволення суспільного інтересу.

Важливим принципом атестації є колективність оцінювання. Сутність цього принципу полягає в тому, що процес збирання, аналізу, узагальнення атестаційної інформації, розгляду професійних, ділових і моральних якостей і вироблення оцінки службовців здійснюється групою висококваліфікованих фахівців.

Принцип обґрунтованості оцінювання та рекомендацій атестаційної комісії є одним із найважливіших. Обґрунтувати ту чи іншу оцінку означає довести її доцільність, істинність і справедливість, визнати, що вона відбиває справжні досягнення та заслуги,
а також наявні недоліки й помилки службовця.

Серед принципів атестації чільне місце займає принцип дієвості атестації, що полягає вобов’язковому прийнятті за результатами атестації організаційно-правових заходів щодо реалізації рішень атестаційної комісії, а в разі потреби — заходів щодо відповідальності та стимулювання. Атестація не забезпечуватиме свого головного положення в системі роботи з персоналом, якщо її результати не підтверджуватимуться і не розвиватимуться стимулюючими заходами. Гарантованість виконання рекомендацій атестаційної комісії — запорука досягнення всіх цілей атестації.

^[110] Внутрішня пов’язаність і відокремленість норм, що регламентують атестаційно-правові відносини в процесі проходження службовцями державної служби, утворюють своєрідний нормативний блок, який свідчить про наявність правового інституту атестації.

^[111] До членів сім’ї державного службовця слід відносити: чоловіка (дружину), батьків та неодружених дітей декларанта, які проживають спільно з ним на житловій площі або на іншій житловій площі, що наймається/орендується.

^[112] Дивіденд — платіж, який провадиться юридичною особою на користь декларанта (члена сім’ї декларанта) — власника корпоративних прав (довірених осіб власника), емітованих такою юридичною особою, у зв’язку з розподілом частини її прибутку. До дивідендів не включаються виплати юридичної особи, пов’язані із зворотним викупом акцій, часток (паїв), раніше емітованих такою юридичною особою. Корпоративне право — право власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, включаючи право на управління та отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи.

^[113] Відсотки — платіж, який здійснюється позичальником на користь кредитора (декларанта, членів сім’ї декларанта) у вигляді плати за залучені кошти або майно у користування на певний термін. До відсотків також включається платіж на користь декларанта за використання його майна, отриманого позичальником від декларанта в користування (орендні, у тому числі лізингові операції).

Відсотки нараховуються на основну суму заборгованості у вигляді відсотків або у вигляді фіксованих сум. Якщо залучення коштів позичальником було здійснено шляхом продажу облігацій, казначейських зобов’язань або ощадних (депозитних) сертифікатів, емітованих позичальником, сума відсотків визначається шляхом нарахування відсотків на номінал такого цінного папера, виплати фіксованої премії чи виграшу або шляхом визначення різниці між ціною розміщення та ціною погашення такого цінного папера (розмір дисконту).

Відсотки, нараховані декларанту (вкладнику) на суми коштів, що внесені ним на депозитні рахунки банків, а також відсотки, нараховані недержавними пенсійними фондами на іменні пенсійні рахунки за умовами договорів додаткового пенсійного забезпечення (за рахунок інвестиційних прибутків, одержаних недержавними пенсійними фондами внаслідок управління фінансовими ресурсами вкладників).

^[114] Роялті — платежі будь-якого виду, одержані у вигляді винагород (компенсацій) за використання або надання дозволу на використання прав промислової та інтелектуальної власності, а також інших аналогічних майнових прав, що визначаються об’єктом права власності фізичної особи, включаючи використання авторських прав на будь-які твори науки, літератури, мистецтва, записи на носіях інформації, права на копіювання і розповсюдження будь-якого патенту або ліцензії, знаку на товари та послуги, права та винаходи, на промислові або наукові зразки, креслення, моделі або схеми програмних засобів обчислювальної техніки, автоматизованих систем або систем обробки інформації, секретної формули або процесу, права на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау).

^[115] Номінальна вартість цінних паперів (вартість, зафіксована на бланку цінного папера) зазначається з урахуванням здійсненої індексації, про що повідомляє емітент цінного папера.

^[116] До цінних паперів належать: акції, облігації державних та місцевих позик, облігації підприємств (організацій), державні скарбничі (казначейські) зобов’язання, ощадні сертифі­кати, векселі, приватизаційні майнові сертифікати. Внесення певних коштів до
статутного фонду акціонерного товариства засвідчується цінним папером — акцією, яка дає право на участь в управлінні акціонерним товариством, на отримання частини прибутку у формі дивідендів, а також на участь у розподілі майна у випадку ліквідації товариства.

^[117] Ці відомості зазначаються станом на 1 січня року, що настає за звітним (31 грудня).

[118] Державне регулювання економіки: Підруч. для студ. екон. спец. вищ. закл. освіти / І. Р. Михасюк, А. Ф. Мельник, М. І. Крупка та ін.; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка; Тернопіль. акад. нар. госп-ва. — Л.: НВФ «Українські технології», 1999. — 640 с.

[119] Государственная кадровая политика и механизмы ее реализации: Кадроведение: Курс лекций. — 2-е изд., доп. и перераб. — М.: Изд-во РАГС, 1998. — 468 с.

[120] Цвєтков В. В . Державне управління: Основні фактори ефективності (політико-пра­вовий аспект). — Х.: Право, 1996. — 164 с.

[121] Денищик О. І . Професійно-кваліфікаційні характеристики державних службовців // Державне управління, державна служба і місцеве самоврядування: Моногр. / Кол. авт.; За заг. ред. проф. О. Ю. Оболенського. — Хмельницький: Поділля, 1999. — С. 248—275.