Реферат на тему
Держава і державна служба
План
1. Устрій країн та форми держави
2. Державна служба як предмет дослідження
Література
1. Устрій країн та форми держави
Усі сучасні розвинуті країни, шляхи становлення і розвитку державної служби в яких будуть розглядатися, мають на сьогодні такі спільні риси:
- тривалий історичний процес становлення державності та державної служби;
- чітко визначений сучасний адміністративно-територіальний устрій;
- високий рівень індустріального розвитку;
- досить стабільне з економічного, національно-етнічного, політичного та соціального погляду суспільство;
- демократичний державний устрій.
Більшість цих країн є зараз членами Європейського співтовариства чи інших міждержавних утворень. Всі вони в основному стикаються з однаковими труднощами та беруть участь у спільних міждержавних проектах. Кожна з країн має свою адміністративну систему, яка, в свою чергу, також впливає на організацію державної служби. Тому для усвідомлення місця і ролі державних службовців у суспільному, економічному та політичному житті цих країн доцільно навести загальноприйняті визначення основних форм держав, організації державного устрою, починаючи з визначення самого терміна "держава".
Держава - це організація політичної влади, що повинна захищати інтереси мешканців певної території і регулювати за допомогою правових норм взаємовідносини між людьми, використовуючи в разі потреби спеціальні органи примусу .
У держава визначається як основний інститут політичної системи суспільства, який організовує, направляє і контролює спільну діяльність і стосунки людей, суспільних груп, класів і асоціацій.
Наводити інші визначення держави недоцільно, оскільки вони не будуть суттєво відрізнятись від цитованих.
Основними ознаками держави є наявність населення, державного апарату, території, права та суверенітету.
Влада - це форма соціальних відносин, що характеризується здатністю та можливістю впливати на характер та напрямок діяльності людей, соціальних груп та класів за допомогою економічних, ідеологічних та організаційно-правових механізмів, а також за допомогою авторитету, традицій, примусу та інших засобів. O загальному розумінні влада - це авторитет, що має можливість підкоряти своїй волі, управляти, розпоряджатися діями інших людей .
Слід розрізняти адміністративно-територіальний, політико-правовий та організаційно-керівний принципи державного устрою. Сукупність цих принципів надає форму державі як засіб організації і здійснення державної влади.
За адміністративно-територіальним принципом (державним устроєм) держави поділяються на унітарні, федеративні та регіональні (змішані). За іншим визначенням, поділ відбувається на прості форми устрою (унітарні держави) та складні (федерації та конфедерації) .
Унітарна територіальна організація - форма державного устрою, за якої на території країни існує єдине державне утворення з спільною конституцією, системою законодавчих, судових та виконавчих органів влади. Прикладами сучасної унітарної держави можуть бути Франція, Данія, Польща, Чехія та ін.
У процесі історичного розвитку змінювалися форми держави, трансформувались способи державного правління, устрій, режим. Історичні типи держав (племінно-общинний, рабовласницький, феодальний, буржуазний, перехідний від буржуазного до соціально-демократичного) також визначають їх форму.
Для сучасного демократичного режиму правління та становлення правової держави однією з характерних ознак є поділ влади між трьома класичними гілками - законодавчою, виконавчою та судовою.
Правовою є - держава, в якій функціонує режим конституційного правління, існує розвинута та несуперечлива правова система з реальним поділом влад та їх ефективною взаємодією і взаємоконтролем.
Інституційно правова держава може існувати в різних формах правління або державного устрою. Найважливіший критерій правової держави - не широке чи обмежене тлумачення демократії, а справжнє верховенство прав людини.
Практичне значення концепції правової держави зумовлюється тим, що вона концентрує, втілює всі прогресивні здобутки людства в державно-правовій сфері. Вже саме поняття правової держави є загальноцивілізованим надбанням, загальнолюдською цінністю політико-юридичної практики.
Історично створення правової держави пов'язане з поширенням принципу суверенності на право. Цей процес відбувався в кілька етапів.
Найбільш раннім за часом є етап визнання суверенітету влади. Після тривалої боротьби за права народу, повстань, переворотів, соціальних революцій було завойовано суверенітет народу.
Наступним етапом стала боротьба за суверенітет права, точніше, за приорітет права перед владою, волею громадянина, суспільства чи будь-якої його частини (більшості або меншості).
Таким чином, влада має обмежувати свої права та свободи нею ж створеними законами. Але негативне ставлення влади до права, прагнення привілеїв, бажання постати вище закону призвели до того, що боротися з протиправною практикою влади стало ще складніше, ніж аналогічною практикою громадян, які намагалися діяти поза законом. Знадобились глибокі перетворення суспільства та його правосвідомості, щоб докорінно змінити ставлення до права в державі, а також велика конструктивна робота щодо перетворення політичної системи з політико-правового погляду. Її центральним моментом стала розробка конституційних документів і боротьба за введення конституційного правління.
Важливою подією в історії перетворення політико-правових відносин стала розроблена Джоном Локком концепція правової держави, сформульована у 1690 р. як антиабсолютистська концепція правової держави. У подальшій конституційній і політико-правовій творчості взяли участь відомі мислителі - У. Кант, В. Гумбольт та ін. Значним здобутком на шляху до правової держави стали Конституція французької революції, яка свого часу так і не була реалізована на практиці, та Конституція США.
Вирішальними факторами створення правової держави стали перші значні успіхи щодо становлення громадянського суспільства, поза яким неможлива як правова держава, так і загальний соціальний, економічний, культурний розвиток суспільства. Така сукупність факторів пояснюється низкою причин. Ні влада, ні саме право не можуть бути реальними гарантами виконання законів, якщо право не легітимізоване суспільством. Але в суспільстві це можливе лише на вищому рівні громадянського, а отже, і культурного, цивілізованого, матеріального та інтелектуального розвитку, тобто коли воно стане громадянським суспільством. Громадяни такого суспільства не обмежені дисципліною страху та панування. Вони наділені власністю, володіють свободами та правами, і отже беруть на себе відповідальність за збереження і примноження цих цінностей. Вони ж захищають і державу, яка стає відповідальною за всі види безпеки людини й суспільства, гарантом їхнього добробуту.
Звичайно, правосвідомість, яка виникає на таких засадах, ще не відрізняє громадянський і правовий стан суспільства від законослухняного суспільства неправового типу. Тільки за умови демократичного змісту самого права член правової держави користується свободою, суспільною довірою та повагою, має розвинену правосвідомість, що не допускає думки про його особливий, непідвладний закону статус.
Отже, самообмеження держави правом, що закріплює свободу особи, означає також те, що й особа погоджується на певні обмеження і зобов'язується підкорятися законам, а держава несе відповідальність за дотримання прав особи, гарантує їй гідні умови життєдіяльності.
Але, будуючи правову державу, громадянам недостатньо мати права. Вони повинні вміти і бажати ними користуватися. Разом з тим, усі владні державні установи мають працювати в тому правовому полі, яке існує в країні, бути гарантами забезпечення верховенства права, і насамперед, права особи.
Відповідно до сучасного розуміння правової держави постійно відбуваються зміни в сприйнятті державної служби як засобу здійснення державної влади. Від забезпечення потреб панівної особи чи групи осіб до задоволення потреб всього населення - це тей довготривалий історичний шлях, яким пройшла державна служба у своєму розвитку. Різні ситуації складалися на цьому шляху, але сучасний підхід до державної служби як інституту, що покликаний забезпечувати права громадян, є реальним надбанням її світової історії. Для усвідомлення цього та визначення майбутнього державної служби в нашій країні простежимо загальний процес трансформування понять "державна влада" і "державна служба" в історичному ракурсі в наступних розділах.
2. Державна служба як предмет дослідження
Предметом дослідження в посібнику є державна служба як особливий правовий, політичний, соціальний, економічний, організаційний інститут державної влади. Грунтовно вивчити його безперечно, не можливо без одночасного розгляду споріднених з ним об'єктів, таких як держава та її форми, державний апарат, державна посада, кадри державної служби, кадрова політика тощо.
На різних етапах історичного розвитку суспільства під терміном "державна служба" мали на увазі притаманні цим етапам специфічні інституції влади, оскільки сучасне розуміння державної служби було остаточно сформоване тільки в ХVІІІ - ХХ ст.
Зрозуміло, що протягом існування держави відбувалися різні зміни в стосунках між владними інститутами та їх посадовими особами, переорієнтація цілей і завдань державної служби. Це є обов'язковою умовою розвитку суспільства на шляху до сучасного розуміння державної влади. Виходячи з цього, державна служба як навчальна дисципліна має розглядатися крізь призму кількох методологічних аспектів, використання яких у поєднанні та взаємодоповненні допоможе зрозуміти її загальну природу. Одним з таких аспектів є функціональний.
Функціональний підхід до державної служби дає змогу визначити цілі й завдання, механізм виконання службових функцій, технологію розробки і ухвалення управлінських рішень, забезпечення контролю за їх виконанням. Але розгляд державної служби тільки крізь призму її функцій є занадто обмеженим. Тому слід усвідомлювати, що на виконання державних функцій завжди впливають політичні, правові, економічні, соціальні умови, які завжди доводиться брати до уваги і які стають складовими частинами загальної історичної ситуації.
Державна служба як навчальна і наукова дисципліна сформувалась під впливом інтенсивного розвитку державного управлінського апарату, становлення і вдосконалення адміністративно-правових відносин, соціально-економічних та політичних змін.
У цьому контексті державна служба як предмет вивчення і дослідження має міждисциплінарний характер. Її окремі аспекти вивчаються в межах різних предметів, таких як політологія, право, соціологія, менеджмент, психологія, економіка, етика тощо. Через це виникають певні труднощі при розмежуванні сфер розгляду під час формування світогляду щодо організації та забезпечення державної служби на різних етапах її становлення. При більш глибокому аналізі з'являються ідеї, що конкурують між собою, міждисциплінарні зв'язки, нові елементи, які характеризують особливості державної служби. Наприклад, якщо розглядати державну службу як засіб забезпечення державного інформаційного обігу, то виникне нове широке коло питань, які слід враховувати, розглядаючи предмет "державна служба", і які можуть слугувати базою для створення окремого нового предмета вивчення.
Така сама проблема може виникнути, якщо розглядати державну службу в контексті адміністративно-правових відносин. Тут уже потрібно звернути увагу на специфіку адміністративного права як науки, котре регулює всю багатогранність відносин, що виникають при виконанні державних функцій, у тому числі процедуру створення правових норм, формування статусу державних службовців, умов входження до їх складу, проходження служби, прав і обов'язків, відповідальності і гарантій.
Аналогічний підхід можна запропонувати і щодо інших наукових та навчальних дисциплін, які становлять предмет державної служби:
- соціології, яка вивчає взаємовідносини між державною службою та іншими владними інституціями, громадськими організаціями, суспільством стосовно визначення функцій і завдань, повноважень і норм поведінки, механізмів реалізації тощо;
- економіки, яка, крім того, вивчає і механізм державного регулювання економічного життя країни, в тому числі і шляхом впровадження нормативно-правових актів, що розробляються і впроваджуються через інститут державної служби, яка є і певною статтею державних витрат;
- психології, яка формує норми взаємовідносин як у межах апарату державної служби, так і між державними службовцями та громадянами, визначає морально-етичні норми, звичаї, традиції тощо.
Отже, комплексний підхід до розгляду такого важливого для державних управлінців предмета, як державна служба, має здійснюватись одночасно за багатьма науковими напрямками.
Спиняючись на окремих історичних етапах, автор свідомо звертається до низки споріднених, притаманних тому чи іншому часу наукових поглядів щодо формування філософської думки, політичних, економічних, соціальних та інших стосунків у країнах, досвід яких аналізується. Було б помилковим розглядати державну службу тільки в ракурсі історичних змін без хоча б поверхового ознайомлення з політичною та соціально-економічною ситуацією в країні, побудовою управлінських структур та формуванням статусу посадових осіб державного апарату, практичних прикладів реалізації управлінських рішень.
Інколи немає можливості аналізувати кожну історичну ситуацію комплексно, проте не завжди в цьому є й потреба, оскільки ставиться за мету фрагментарне визначення стану державної служби, шляхів її трансформації від родинно-патерналістської до сучасної соціально орієнтованої моделі.
Література
1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1997 р. - К., 1997.- 64 с.
2. Закон України "Про державну службу" від 16.12.1993 // Вісн. держ. служби. - 1995. - № 1. - С. 9-28.
3. Указ Президента України "Про систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців" від 30.05.1995 // Вісн. держ. служби. - 1995. - № 2. - С. 30-31.
4. Указ Президента України "Про державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи" від 7.07.1997 № 620-97 // Вісн. держ. служби. - 1997. - № 3. - С. 7-10.
5. Философский энциклопедический словарь. - М., 1989. - 576 с.
6. Вебер М. Избранные произведения. - М., 1994. - 496 c.
|
