| Реферат
Теорія держави і права
На тему:
Реалізація і застосування права
ЗМІСТ
1.Реалізація і застосування права.
2.Правосвідомість.
3.Законність, правопорядок і дисципліна.
Список літератури
1. Реалізація і застосування права
Реалізація права – це здійснення юридично закріплених і гарантованих державою можливостей, проведення їх у життя в діяльності людей та їх організацій.
Можна сказати, що правова норма реалізується тоді, коли вона втілюється у фактичній правомірній поведінці суб'єктів.
Суб'єктами реалізації права є ті особи, на яких воно поширює свою дію, тобто суб'єкти права. Об'єктом реалізації виступає система законодавства, наявний масив нормативно-правових актів.
Реалізація права, як процес втілення права в життя містить у собі:
1. Юридичні механізми реалізації права.
2. Форми безпосередньої реалізації права, коли фактичні життєві відносини знаходять юридичну форму.
Юридичні механізми реалізації права різноманітні, їх зміст визначається особливостями правової системи тієї чи іншої країни.
Безпосередня реалізація, тобто здійснення права у фактичній поведінці відбувається в трьох формах:
1. Дотримання заборон – пасивне дотримання вже існуючих заборон.
2. Виконання обов'язків – активна поведінка, що спрямована на виконання взятих на себе суб'єктом обов'язків.
3. Використання суб'єктивного права. Здійснюється в наступних формах:
а) фактичні дії (власник речі використовує її за прямим призначенням);
б) юридичні дії (дарування);
в) вимоги до зобов'язаної особи (вимога до боржника повернути борг);
г) позов – звернення до компетентного державного органу (наприклад, до суду) за захистом порушеного права.
Проблема методів (способів) реалізації права – це проблема формування у громадян, посадових осіб і організацій мотивів до виконання і дотримання юридичних норм.
Існує три основних методи:
1. Стимулювання.
2. Переконання.
3. Примус.
Застосування права (застосування правових норм) – це здійснювана компетентними державними органами, уповноваженими на це громадськими об’єднаннями або їх посадовими особами організаційно-правова діяльність, результатом якої є встановлення піднормативних, формально обов’язкових індивідуальних правил поведінки персоніфікованих суб’єктів.
Ознаки застосування права:
1. Здійснюється органами або посадовими особами, наділеними функціями державної влади.
2. Має індивідуальний характер.
3. Спрямовано на встановлення конкретних правових наслідків – суб'єктивних прав, обов'язків і відповідальності.
4. Реалізується в спеціально передбачених процесуальних формах.
5. Завершується винесенням індивідуального юридичного рішення.
Види застосування права:
1. Позитивне – правозастосування, що здійснюється як обов'язкова умова нормальної реалізації деяких регулятивних норм (призначення пенсії).
2. Юрисдикційне – застосування санкцій охоронних норм за порушення диспозиції (відповідальність за крадіжку).
Як складний процес, правозастосування розпадається на ряд стадій, тобто відрізків процесу, що мають своє проміжне завдання і в силу цього мають відносну самостійність і завершеність.
Виділяються три основні стадії застосування права:
I. Встановлення фактичних обставин справи. Ця стадія протікає як процес доведення наявності або відсутності юридично значимих обставин (складовий предмет доведення) за допомогою фактів-доказів.
II. Формування юридичної основи справи. Воно містить у собі наступні правозастосувальні дії:
1. Вибір юридичної норми, що підлягає застосуванню.
2. «Вища критика» – перевірка дійсності норми у часі, просторі та за колом осіб.
3. «Нижча критика» – перевірка правильності тексту нормативно-правового акту.
4. З'ясування змісту норми права за допомогою тлумачення.
III. Вирішення справи – процес, що може бути розглянутий і як формально-логічний, і як творчий, і як державно-владний.
За результатами правозастосування виноситься акт застосування права. Тому в своєрідною додатковою стадією може виступити державно-примусова реалізація акту застосування права.
Акт застосування права – це правовий акт компетентного органу або посадової особи, виданий на підставі юридичних фактів і норм права, що визначає права, обов'язки або міру юридичної відповідальності конкретних осіб.
Особливості актів правозастосування:
1. Вони видані компетентними органами або посадовими особами.
2. Вони строго індивідуальні.
3. Вони виконують функції індивідуального регулювання.
4. Їхня реалізація забезпечується державним примусом.
Класифікація актів застосування права:
I. За суб'єктами прийняття.
1. Акти органів державного управління.
2. Акти контрольно-наглядових органів.
3. Акти судових органів.
4. Акти органів місцевого самоврядування.
II. За способом прийняття.
1. Прийняті колегіально.
2. Прийняті одноосібно.
III. За характером правового впливу.
1. Регулятивні.
2. Охоронні.
IV. За значенням у процесі застосування права
1. Допоміжні.
2. Основні.
V. За формою.
1. Мають вид окремого документу. До таких актів належить вирок суду.
2. Резолюція на інших матеріалах справи. До таких актів належить затвердження прокурором обвинувального висновку.
3. Усний вигляд. До таких актів належить накладення штрафу за проїзд без квитка.
Вимоги до актів правозастосування:
1. Обгрунтованості.
2. Законності.
Структура акту застосування права:
1. Вступна частина. Складається з елементів: найменування акту; орган (посадова особа), що видав акт; час видання; адресат (на кого спрямовано акт).
2. Описова частина. Складається з фактичних обставин справи, доказів тощо.
3. Мотивувальна частина. Аргументація і обгрунтування прийнятого рішення.
4. Резолютивна частина (рішення в справі).
Юридичні колізії – протиріччя між правовими нормами, що регулюють ті ж самі суспільні відносини.
Види колізій:
1) між Конституцією і всіма іншими актами (вирішується на користь Конституції);
2) між законами і підзаконними актами (вирішується на користь законів);
3) між актами того самого органу (застосовується пізніше прийнятий акт);
4) між актами, прийнятими різними органами (застосовується акт, що має більш високу юридичну чинність);
5) між загальним і спеціальним актом (якщо вони прийняті одним органом, то застосовується останній, а якщо різними – то перший).
Способи розв’язання колізій:
1) Прийняття нового акту.
2) Скасування старого акту.
3) Внесення змін у діючі акти.
4) Систематизація законодавства.
5) Референдуми.
6) Тлумачення.
7) Переговорний процес через погоджувальні комісії.
8) Інші.
2. Правосвідомість
Правосвідомість є сукупністю уяв і почуттів, що виражають ставлення людей до права і правових явищ у громадському житті.
Правосвідомість – складне структурне утворення, у якому можна виділити раціональні компоненти, що зазвичай називаються правовою ідеологією.
Правова ідеологія – це ідеї, теорії, переконання, поняття, погляди, що виражають ставлення людей до діючого і бажаного права.
Основу правової ідеології повинна складати державно-правова ідеологія, тобто загальноприйнята (прийнята в даному суспільстві) система політичних і правових ідей. Правова ідеологія тісно пов'язана з юриспруденцією (юридичною наукою), що додає їй теоретичний, систематизований характер.
У правосвідомості можна також виділити емоційні структурні компоненти, що називаються правовою психологією.
Правова психологія – це почуття, емоції, переживання, що мають люди з приводу тих чи інших проявів права: видання правових норм, їх реалізації, законності тощо.
Можна сказати, що правова психологія є, свого роду, почуттям права і законності. Вона складається стихійно і носить неформальний, несистематизований характер. В той же час у правосвідомості правова психологія як би займає перше місце, порівняно з правовою ідеологією. Це пов'язано з тим, що, як правило, правові почуття й емоції виникають раніше, ніж правові ідеї. Правова психологія визначає повсякденну ціннісну орієнтацію суб'єктів у правовій сфері.
Аналіз ставлення людей до нормативно-правового акту дозволяє виділити в правосвідомості наступні елементи:
1. Інформаційний – наявність у свідомості того чи іншого суб’єкту певного об'єму інформації про нормативний акт. Ця інформація може бути як повною і всебічною, так і поверхневою, отриманою з чиїхось слів.
2. Оцінний – отримавши інформацію про нормативний акт, людина якось до нього ставиться, якось оцінює, порівнює з власними цінностями.
3. Вольовий – дізнавшись про нормативний акт і оцінивши його, людина вирішує, що вона буде робити в умовах, передбачених законом.
Класифікація правосвідомості:
I. За соціальним рівнем.
1. Повсякденна – властива основній масі членів суспільства, формується на базі повсякденного життя громадян у сфері правового регулювання.
2. Професійна – складається в ході спеціальної підготовки, у процесі здійснення юридичної діяльності (правосвідомість юристів).
3. Наукова – характерна для дослідників, науковців, що займаються питаннями дослідження правового регулювання суспільних відносин (правознавство).
II. За суб'єктами (носіями) – з точки зору масовості.
1. Індивідуальна – правосвідомість конкретного індивіда.
2. Групова – колективні уяви і почуття формальних і неформальних груп, верств суспільства, професійних співтовариств, злочинних угруповань.
3. Масова – характерна для нестабільних, тимчасових об'єднань людей.
4. Суспільна – правові погляди націй і народностей.
Правова культура.
Під правовою культурою розуміється обумовлений всім соціальним, духовним, політичним і економічним ладом якісний стан правового життя суспільства, що виражається в досягнутому рівні розвитку правової діяльності, нормативно-правових актів, правосвідомості і, в цілому, у рівні правового розвитку суб'єкта (людини, різних груп, усього населення), а також ступеня гарантованості державою і громадянським суспільством свобод і прав людини.
Структура правової культури досить умовна. Проте в неї входять наступні елементи:
I. Рівень розвитку всієї системи джерел права – текстів документів, у яких виражається і закріплюється право в даному суспільстві.
II. Рівень розвитку правосвідомості населення. Даний елемент складається з наступних компонентів:
1. Глибина освоєння населенням правових феноменів.
2. Глибина інформованості населення в правовому відношенні.
3. Глибина емоційного ставлення населення до закону, суду тощо.
III. Рівень розвитку правової діяльності. Складається з наступних видів діяльності:
1. Теоретична – діяльність учених-юристів.
2. Освітянська – діяльність студентів і слухачів юридичних шкіл, вузів тощо.
3. Практична – правотворчість, правореалізація і застосування права.
Правове виховання.
Правова культура формується до допомогою правового виховання.
Правове виховання – це цілеспрямована діяльність по трансляції (передачі) від одного покоління до іншого правової культури, правового досвіду, правових ідеалів і механізмів розв’язання конфліктів у суспільстві.
Правове виховання тісно пов'язано з правовим навчанням: виховання не може відбуватися без навчання, а навчання так чи інакше робить і виховний ефект.
Антиподи правової культури.
Антиподами правової культури є правовий нігілізм та правовий ідеалізм.
Правовий нігілізм – це негативне ставлення до права, закону і правових форм організації суспільних відносин.
Класифікації правового нігілізму.
I. За проявами:
1. Навмисне порушення законів та підзаконних нормативно-правових актів.
2. Масове недотримання і невиконання юридичних розпоряджень.
3. Видання суперечливих правових актів.
4. Підміна законності доцільністю.
5. Конфронтація представницьких і виконавчих структур.
6. Порушення прав людини.
7. Теоретична форма правового нігілізму.
II. За формою:
1. Пасивна форма нігілізму – байдужне ставлення до права, явна недооцінка його ролі і значення.
2. Активна форма нігілізму – усвідомлено вороже ставлення до права.
Правовий ідеалізм – перебільшення реальних регулятивних можливостей правової форми.
Одним з основоположників правового ідеалізму був Платон. Правовим ідеалістом був Петро I. Його законами наказувалося ткати полотна визначеної ширини, під страхом каторги заборонялося виробляти шкіру дьогтем, жати наказано не серпами, а косами і т.п.
3. Законність, правопорядок і дисципліна
Законність – це правовий режим у державі, за якого діяльність державних органів, юридичних і фізичних осіб здійснюється відповідно до вимог закону.
Принципи законності – це основні ідеї, засади, що виражають зміст законності.
Існує 4 принципи законності:
1. Верховенство законності – верховенство закону в системі нормативно-правових актів.
2. Єдність законності (загальність) – єдина спрямованість правотворчості і правозастосування в територіальному і суб'єктивному плані.
3. Доцільність законності – необхідність вибору строго в рамках закону оптимальних, відповідаючих цілям і завданням суспільства варіантів здійснення правотворчої і правозастосовчої діяльності (поведінки).
4. Реальність законності – це досягнення фактичного виконання правових розпоряджень в усіх видах діяльності і невідворотності відповідальності за будь-яке їхнє порушення.
Законність виконує ряд функцій:
1. Регулятивна – законність вказує, якою саме повинна бути поведінка в процесі правотворчості та правореалізації.
2. Забезпечення прав і свобод людини і громадянина – законодавець зобов'язаний спрямовувати свою діяльність тільки на розширення прав і свобод.
3. Забезпечення принципу верховенства права і правового закону – видання правомірних індивідуально-правових актів.
4. Правова соціалізація людини – виховання у громадян законослухняної поведінки.
5. Гуманізація суспільних відносин – непримиренність громадян до свавілля і беззаконня з боку органів державної влади.
Велике значення для законності має презумпція невинуватості – закріплене в праві припущення, відповідно до якого кожен обвинувачуваний у скоєнні злочину вважається невинуватим, доки його вина не буде доведена в передбаченому законом порядку і установлена вироком суду, що вступив в законну силу.
В результаті виконання вимог законності складається правопорядок.
Правопорядок – це певний стан урегульованості суспільних відносин, що виник внаслідок суворого і неухильного виконання і дотримання норм права.
Якщо законність, як режим правомірності, означає вимогу дотримання, виконання правових норм і сам процес їх реалізації, то правопорядок – це фактичний стан упорядкованості суспільних відносин.
Правопорядок є частиною суспільного порядку, але складається він у результаті регулятивної дії не всіх соціальних норм, а лише норм права.
Дисципліна – це точне, своєчасне і неухильне додержання встановлених правовими та іншими соціальними нормами правил поведінки у державному і суспільному житті.
Дисципліна може бути державною, громадською, партійною, договірною, технологічною, військовою тощо. Особливий інтерес в рамках теорії держави і права являє собою дисципліна державна.
Державна дисципліна – це точне і неухильне дотримання всіма органами державної влади і місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, посадовими і службовими особами, а також громадянами встановлених державою правил поведінки, діяльності, стосунків, а також своєчасне виконання державних завдань та зобов’язань.
Говорячи про співвідношення законності і правопорядку, важливо мати на увазі наступне:
1. Неможливо домогтися правопорядку іншими способами, крім удосконалювання правового регулювання і забезпечення законності.
2. Зміцнення законності неминуче і закономірно приpводить до зміцнення правопорядку.
3. Конкретний зміст правопорядку залежить від змісту законності.
Різниця в змісті законності і правопорядку залежить від її елементів (сторін):
1. Предметної (носії законності – те, що повинно відповідати правовим вимогам).
2. Суб'єктної (склад суб'єктів, на яких поширюється право вимагати дотримання правових розпоряджень від інших осіб і обов'язок такого ж дотримання).
3. Нормативної (коло правових розпоряджень є обов'язковим для виконання).
Гарантії – комплекс засобів і способів, спрямованих на забезпечення суворого і неухильного дотримання і виконання норм права всіма учасниками суспільних відносин.
Види гарантій:
I. Загальні.
1. Економічні – юридична рівність усіх форм власності, рівність економічних можливостей суб'єктів суспільних відносин.
2. Політичні – розвинута система народовладдя, свобода самовизначення особистості, об'єднання громадян в організації за різними інтересами.
3. Ідеологічні – комплекс морально-правових уяв про необхідність і користь законослухняної поведінки.
II. Спеціально-юридичні – система правових засобів і інститутів права, за допомогою яких забезпечується дотримання і виконання законів.
1. Обов'язок держави та інших суб'єктів суспільних відносин строго дотримувати і виконувати закони при здійсненні своєї діяльності.
2. Нормативне роз'яснення законів.
3. Норми, що регулюють державний примус.
4. Норми, що передбачають юридичні санкції.
5. Індивідуально-правові акти.
6. Конституційно-правові засоби. До таких засобів відноситься наявність Конституційного суду, а також принцип “Конституція – закон прямої дії”.
Зміцнення законності – умова для формування правової держави і демократії. Прогнози розвитку законності в умовах формування правової держави.
I. Послідовне розширення предметного боку законності, тобто кола тих об'єктів, що придбають властивості законності. Мається на увазі, що принцип «Дозволяється все, що законом не заборонено» буде розширено до меж. Це означає, що буде розроблено певний перелік заборон. Все, що не ввійде до цього переліку, стане дозволеним, а отже законним.
II. Зміна в суб'єктному боці законності – абсолютна (тобто для усіх) реальність права вимагати дотримання законності від інших і обов'язок строго дотримувати правові розпорядження. Мається на увазі, що кожен матиме право вимагати дотримання правових розпоряджень від будь-якого суб’єкта права.
III. Удосконалювання нормативного боку законності буде здійснюватися в трьох напрямках:
1. Зміст законодавства все більшою мірою буде відповідати реальним умовам і прогресивним тенденціям розвитку суспільства. Зараз Україна формує демократичну, соціально-правову державу, здійснює адміністративну реформу, йде шляхом формування постіндустріального громадянського суспільства. В минуле йде адміністративно-командна система. Тому зміст законодавства повинен відповідати тим тенденціям, що відбуваються сьогодні в Україні.
2. Буде поліпшуватися сам правотворчій процес, що пов'язано, насамперед, з його демократизацією, участю в ньому широких верств громадськості, з розширенням наукової бази. Принципи науковості, використання правового досвіду та демократизму виявляють, що підготовка і прийняття проекту нормативно-правового акта здійснюється за участю представників різних наук, а будь-який знову розроблений нормативний акт повинен спиратися на уже відомий позитивний досвід держави і цивілізації в цілому. При цьому все більшою мірою виявляється прагнення і воля народу.
3. Докорінно зміниться структура законодавства: основним джерелом справді стане закон. Правда, це не означає, що зникнуть підзаконні нормативно-правові акти. Мова йде про те, що закон, який регулює найважливіші сторони життя суспільства стане основним джерелом права, якому повністю відповідатимуть підзаконні акти. Останні ж будуть конкретизувати закони.
Співвідношення законності і демократії.
1. Справжня правова законність передбачає як видання, так і дотримання, виконання тільки демократичних за змістом законів;
2. Законність у правовій державі повинна спиратися на дійсно демократичну рівність громадян перед законом, рівність їх основних прав і свобод, рівність правової охорони і захисту;
3. Законність припускає існування демократичного порядку підконтрольності державного апарата народу;
4. Дотримання законності є необхідною умовою охорони демократичних прав і свобод громадян;
5. Для найбільш повного й адекватного вираження в правових нормах інтересів і волі різних верств населення і народу в цілому, необхідно діяти в рамках законності, тобто строго дотримувати встановлену законом демократичну процедуру прийняття законів;
6. Законність покликана охороняти інститути демократії від проявів сваволі з боку посадових осіб державних органів, а також громадян, і в такий спосіб забезпечувати демократизм у діяльності державного механізму, політичної системи, плюралізм у всіх сферах суспільного і державного життя;
7. Законність сприяє діяльності всіх суб'єктів політичного життя в рамках конституційно-правового порядку, виступає гарантом захисту від монополізації права на здійснення політичної влади якоюсь структурною частиною державної влади.
Список литератури
1. Барабаш Ю.Г. Державно-правові конфлікти в теорії та практиці конституційного права: монографія / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х. : Право, 2008. — 220c.
2. Васильев А. С., Иванов В. В., Притченко Р. С., Борщевский И. В., Канзафарова И. С. Теория права и государства: Учеб. / А.С. Васильев (общ.ред.). — Х. : ООО "Одиссей", 2006. — 479с.
3. Гусарєв С.Д, Олійник А.Ю, Слюсаренко О.Л. Теорія права і держави: навч. посібник / Київський національний ун-т внутрішніх справ. — К. : Всеукраїнська асоціація видавців "Правова єдність", 2008. — 270с.
4. Калюжний Р.А, Тимченко С.М, Пархоменко Н.М, Легуша Сергій Михайлович. Загальна теорія держави і права: навч. посіб.. — К. : Видавець Паливода А.В., 2007. — 296с.
5. Коталейчук С.П. Теорія держави та права: навч. посібник для підготовки до держ. іспитів. — К. : КНТ, 2009.
6. Марченко М.Н. Теория государства и права: учебник для студ. вузов, обуч. по спец. "Юриспруденция" / Московский гос. ун-т им. М.В.Ломоносова. Юридический факультет. — Изд. 2-е, перераб. и доп. — М. : Проспект, 2007. — 637 с
7. Пендюра М.М. Теорія держави і права: посіб. для підгот. до іспитів / Київський національний ун-т внутрішніх справ — К. : ТЕКСТ, 2008. — 188с.
8. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник для вузов / Университет внутренних дел. — Х. : Фирма "Консум", 2000. — 704с.
9. Хахулина К.С, Малыга В.А, Стадник И.В. Теория государства и права в схемах и определениях: учеб. пособие / Донецкий национальный ун-т. — Донецк : Норд-Пресс, 2008. — 344c.
|
