ПРАВОВА ПОВЕДІНКА, ПРАВОПОРУШЕННЯ

ТА ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Правова поведінка

Багатозначність поняття "поведінка" в суспільних нау­ках значною мірою позначилася на його тлумаченні у правознавстві. Між іншим, правова наука і практика пра­вового регулювання відносять до поведінки тільки ту люд­ську активність, яка характеризується певними соціаль­ними і юридичними ознаками. Основними рисами правової поведінки є: а), соціальна значущість; б) вираженість зовні у формі діяння (дії чи бездіяльності); в) свідомо-вольовий характер; г) регламентованість правовими нормами; д) властивість зумовлювати юридичні наслідки.

Соціальна значущість є однією з основних ознак право­вої поведінки. Вона має дві форми — соціальну корисність і соціальну шкідливість Сутність соціальної значущості правової поведінки пов'язана з її властивістю впливати на стан суспільних відносин, змінювати зв'язки між суб'єк­тами, сприяти чи, навпаки, гальмувати нормальний процес взаємодії між людьми. Правова поведінка може впливати на взаємовідносини суб'єктів, стан суспільних відносин тільки за зовнішньої вираженості, якщо вона сприймається іншими суб'єктами, обумовлює певні зміни в соціальному середовищі. Правова поведінка виявляється у формі дій, що впливають на відносини між суб'єктами, чи у формі бездіяльності. Оскільки правова поведінка здійснюється суб'єктами, то вони повинні адекватно усвідомлювати об­ставини, характер поведінки і мати можливість здійсню­вати свою волю, скеровувати свої вчинки.

З формально-юридичної точки зору соціальна поведінка є правовою у випадку, коли вона регламентується нормами права. Умови і ознаки правових вчинків можуть бути прямо описані в текстах правових документів, або в ос­танніх передбачено якісь інші заходи щодо моделювання правової поведінки.

Властивість правової поведінки впливати на стан суспільних відносин пов'язана не тільки з соціальною зна­чущістю, але й особовим сенсом — реалізацією суб'єктами своїх інтересів. Тому правова поведінка тягне за собою для них певні юридичні наслідки. Однією з найважливіших форм правових наслідків є реакція держави на результати правової поведінки у вигляді заохочення, стимулювання, охорони соціальне корисних вчинків чи застосування за­ходів юридичної відповідальності за шкідливі дії.

Правова поведінка є одним із видів юридичних фактів, тих конкретних життєвих обставин, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну чи припинення правових відносин. У цьому випадку правова поведінка розглядає­ться як підвалини зміни стану правовідносин, як конкретні життєві обставини, виникнення яких залежить від волі людей і які описані в гіпотезах правових норм. Правова поведінка за своєю внутрішньою структурою складається з певних дій, в яких зовні виявляється ставлення суб'єкта до інших суб'єктів права. Правовий вчинок є елементом пра­вової поведінки.

Слід зазначити, що в нормах права, як правило, моде­люється не правова поведінка в цілому, а її елементи — правові вчинки. Правовий вчинок — це діяння, що скла­дається з певних елементів, сукупність яких утворює його склад. Складовими елементами правового вчинку є: суб'єкт, суб'єктивна сторона, об'єкт, об'єктивна сторона.

Суб’єктом правового вчинку може бути фізична чи юри­дична особа, орган держави, громадське об'єднання тощо, котрі визнані дієздатними та деліктоздатними, тобто здат­ними здійснювати свої права і обов'язки, нести юридичну відповідальність. Суб'єкти правового вчинку — це ті суб'єкти, за якими визнається здатність усвідомлювати і скеровувати свої діяння. Цю категорію суб'єктів складають тільки правоздатні особи.

Суб’єктивна сторона правового вчинку відображує внутрішнє ставлення суб'єкта до свого діяння та його на­слідків. Інакше кажучи, суб'єктивна сторона є тією части­ною правосвідомості суб'єкта, що безпосередньо пов'язана з фізичною формою діяння і складається з цілей, мотивів, правових установок і т. ін.

Об’єкт правового вчинку — це явища навколишнього середовища, на які спрямовані діяння. Об'єктом правового вчинку виступають суспільні відносини, соціальні цінності.

Об’єктивну сторону правового вчинку утворюють ті складові, що характеризують форму його зовнішнього ви­разу: діяння (дія чи бездіяльність, засоби і т. ін.), суспільне значущі наслідки (корисні чи шкідливі), причин­ний зв'язок між діянням і його наслідком.

Відтак, правова поведінка — це сукупність соціальне значущих, виражених зовні у вигляді дій чи бездіяльності вчинків, що мають свідомо-вольовий характер, тим чи ін­шим чином регламентуються нормами права і обумовлю­ють правові наслідки. Правова поведінка складається з двох протилежних за своєю спрямованістю видів: поведінки щзшюмцщрї і .протиправної (правопорушення). Кожен з цих видів правової поведінки характеризується, крім спіль­них, своїми особливими рисами.

Правомірна поведінка

Правомірна поведінка, на відміну від протиправної, ха­рактеризується соціальною корисністю, відповідністю моде­лям, відображення у правових нормах, позитивними юри­дичними наслідками. Основною юридичною ознакою пра­вомірної поведінки є, з формального боку, її адекватність правовим нормам, а з погляду правової природи "правомірність". Під" нею розуміється: а) відповідність поведінки нормам права, праву взагалі; б) одиниця виміру, за допомогою якої, з погляду права, дається оцінка поведінки як такої, що має правову природу; .в) здатність права регулювати певну поведінку суб'єктів, а також властивість цієї поведінки бути врегульованою правовими засобами.

Правомірна поведінка має складний характер. Зокрема, вона пов'язана з правовідносинами не тільки як юридич­ний факт. Якщо під правовідносинами розуміти суспільні відносини, врегульовані нормами права, то правомірна по­ведінка є їх соціальним змістом, засобом втілення суб'єк­тивних прав і обов'язків у життя. Це дозволяє деталізу­вати співвідношення правомірної поведінки і реалізації норм права, правового регулювання в цілому. Правомірна поведінка являє собою загальну форму реалізації суб'єк­тивних прав і обов'язків, втілення правових настанов у життя, форму перенесення юридичних можливостей і необхідностей у соціальну дійсність.

Як загальна форма реалізації суб'єктивних прав і обов'язків правомірна поведінка, випливаючи з характеру норм права, що реалізуються, здійснюється у вигляді їх дотримання, виконання і використання, а також правозастосування, тобто становить єдність юридичного і соціаль­ного змісту реалізації норм права.

Правомірна поведінка в механізмі правового регулюван­ня відображується у нормах права як модель; у юридичних

фактах — як конкретні життєві обставини; у право­відносинах — як суб'єктивні права і обов'язки; в їх реалі­зації — як загальна форма і засіб, і насамкінець, в право­порядку — як його зміст. Це характеризує правомірну поведінку як явище, що об'єднує елементи механізму пра­вового регулювання в єдине ціле.

За різними критеріями правомірна поведінка поділяється на види;

1) в аспекті юридичних фактів — на юридичні вчинки та індивідуальні акти; правоутворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі діяння;

2) у плані реалізації норм права — на дотримання, виконання, використання і правозастосування;

3) як зміст правовідносин — на здійснення суб'єк­тивних прав, обов'язків, законних інтересів суб'єктів;

4) за зовнішньою формою виразу — на дії і бездіяль­ність;

5) за способом детермінації — на активну, зумовлену внутрішніми причинами, і пасивну, відповідно до зовніш­ніх обставин;

6) за способом формування в текстах правових доку­ментів — на прямо чи безпосередньо передбачену право­вими нормами;

7) за характеристиками суб’єктів — на індивідуальну і колективну, посадову, професійну та іншу.

Однією з найбільш відомих класифікацій правомірної поведінки є поділ її відповідно до особливостей суб'єк­тивної сторони на активно правову, звичайну, конформну і маргінальну.

Правова активність полягає у добровільності здійснен­ня правових норм, переконаності в їх необхідності і спра­ведливості, доброму знанні права, всебічної участі у пра­вовій діяльності.

Звичайна правомірна поведінка характеризується тим, що необхідність її здійснення стала притаманною суб'єкту властивістю і може навіть не усвідомлюватись ним в усіх її аспектах.

Основу конформної поведінки становить пасивно-присто­совницьке ставлення до правового середовища, яке здій­снюється за принципом "робити так, як роблять інші".

Маргінальна поведінка базується на мотивах страху пе­ред юридичною відповідальністю. Такий стан суб'єкта ха­рактеризується готовністю до протиправних дій у випадку послаблення нагляду за його поведінкою.

Протиправна поведінка (правопорушення)

Протиправна поведінка як вид правової поведінки є ан­типодом правомірної поведінки. Насамперед, слід зазначи­ти, що протиправна поведінка здійснюється у сфері права, але, на відміну від правомірної поведінки, вона є не фор­мою свободи, а формою несвободи чи свавілля. Проти­правна поведінка, оскільки вона має анти правову природу, входить до механізму правового регулювання тільки як юридичний факт, тобто як конкретна обставина, що є однією з причин виникнення охоронних правовідносин.

З точки зору теорії юридичних фактів протиправна по­ведінка відноситься до суспільне шкідливих (небезпечних) життєвих обставин, їх шкідливість виявляється у тому, що вони спроможні здійснити такі зміни в функціонуванні суспільних відносин, які не відповідають соціальному про­гресу, нормальним умовам існування людини і суспільства. На відміну від юридичних фактів-подій, юридичні факти-правопорушення характеризуються свідомо-вольовим ха­рактером і здійснюються тільки дієздатними суб'єктами.

Шкідливість юридичних фактів — подій і правопору­шень — вимірюється кількістю суспільних зв'язків, що ними порушуються, та ступенем можливості їх віднов­лення. Причому можливі три варіанти: 1) один юридичний факт негативно впливає на велику кількість зв'язків між людьми; 2) юридичний факт вносить незначні зміни в стан спілкування людей, але загальна кількість подібних фактів, здійснюваних у певний проміжок часу, унеможливлює нор­мальне функціонування суспільства; 3) юридичний акт за­подіює не відновлювані збитки суспільству чи людині.

Відомо, що право може впливати тільки на ті юридичні факти, що мають свідомо-вольовий характер, тобто про­типравну поведінку суб'єктів. Крім цього, подібні юридичні факти повинні бути не випадковими, а зумовлюватись пев­ними причинами і тому повторюватись у часі.

Важливою юридичною ознакою правопорушення є його протиправність. З формально-юридичного аспекту протиправність — це порушення вимог норм права, невиконання юридичних обов'язків, закріплених у нормативно-правових документах. Сутністю правопорушення є свавілля суб'єкта, тобто таке зовнішнє виявлення його волі, що не відповідає закономірностям розвитку суспільства, зазіхає на свободу інших суб'єктів. Правопорушення характеризується не­виконанням забороняючих норм у формі дій чи без­діяльності. Не вважається правопорушенням невикористання суб'єктивного права, тому що можливість його реалі­зації залежить від власного розсуду суб'єкта.

Разом з тим не всі об'єктивно протиправні вчинки мо­жуть вважатися правопорушеннями. Для останніх обов'яз­ковою ознакою є наявність вини — внутрішнього негатив­ного ставлення суб'єкта до інтересів людей, суспільства. Провина відокремлює правопорушення від тих видів про­типравної поведінки, що суспільне шкідливі, свідомо-во­льові, порушують норми права, але не відображують нега­тивного ставлення суб'єкта до вимог правових приписів (наприклад, необхідна оборона). Наявність вини передба­чає іншу ознаку правопорушення — можливість покаран­ня, тобто застосування до правопорушника заходів юри­дичної відповідальності у вигляді втрат особистого, ор­ганізаційного чи матеріального характеру. Суб'єкти, що вчинили об'єктивні правопорушення (без вини), зобов'язу­ються, і то не завжди, лише до відновлення порушених прав.

Отже, правопорушення, — це суспільне шкідливий, про­типравний вчинок, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність. До особливостей складу правопорушення слід віднести: а) суб’єктом його є деліктоздатна особа, тобто така, що спроможна нести юридичну відповідаль­ність; б) необхідною ознакою суб'єктивної сторони є вина в формі умислу чи необережності; при умислі суб'єкт усвідомлює протиправність свого вчинку, передбачає і ба­жає настання його негативних наслідків (прямий умисел) чи свідомо допускає їх (непрямий умисел); при необережності особа передбачала можливість негативних наслідків вчинку, але легковажно розраховувала їх відвернути (са­мовпевненість) чи не передбачала можливості настання цих наслідків, хоча могла і повинна була це зробити (недбалість); в) об'єктивна сторона правопорушення відповідає на запитання, яким саме чином скоєно правопо­рушення, якою була діяльність (бездіяльність) суб'єкта правопорушення, в чому саме поведінка правопорушника відрізняється за результатом — суспільно-шкідливий ре­зультат правопорушення; г) об'єкт правопорушення той самий, що і в складі правомірної поведінки, — суспільні відносини, соціальні цінності.

Правопорушення кваліфікуються за: а) ступенем су­спільної небезпеки — на злочини і провини; б) належ­ністю норм права, які порушуються, до відповідних галу­зей права: кримінальні, цивільні, адміністративні і т. ін.);

в) колом осіб — особові і колективні; г) за характером правових приписів — нормативно-правові і дисциплінарні.

Найбільш поширеною класифікацією правопорушень є їх поділ за ступенем соціальної небезпеки, коли правопору­шення поділяються на злочини і провини. Злочинами ви­знаються правопорушення, з якими пов'язана найбільша небезпека для суспільства і особи, вони посягають на су­спільний лад, власність, економічні, політичні, культурні і особисті права людини. Юридичним виразом особливої суспільної небезпеки злочинів є їх заборона кримінальним законом і застосування за їх скоєння кримінального пока­рання. У кримінальному законодавстві наведено вичерпний перелік злочинів.

Правопорушення, що не настільки небезпечні, як злочи­ни, і відповідальність за які не передбачено кримінальним законодавством, належать до дровини — цивільної, адмі­ністративної, дисциплінарної.

Цивільні провини — це суспільне небезпечні порушення майнових і пов'язаних з ними особистих відносин, які регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного, фінансового, аграрного права. На відміну від злочинів, цивільні провини не мають вичерпного переліку у законо­давстві, а їх юридичні наслідки тягнуть за собою значною мірою правовідновлюючі заходи.

Адміністративні провини — це суспільне небезпечні вчинки, які посягають на громадський або державний по­рядок, суспільні відносини в сфері державного управління, права і законні інтереси громадян, що регулюються норма­ми адміністративного, фінансового, аграрного та інших га­лузей права.

Дисциплінарні провини — це суспільне небезпечні вчин­ки, які заподіюють шкоду внутрішньому порядку діяль­ності підприємств, установ, організацій і тягнуть за собою дисциплінарну відповідальність.

Правопорушництво як система правопорушень детермі­новано: а) чинниками суб'єктивного характеру — низьким рівнем правосвідомості, правовим нігілізмом, деформаціями в ціннісних орієнтаціях людей; б) конкретними проти­річчями, що існують у суспільстві; в) недоліками в право­вому регулюванні, неефективною діяльністю правоохорон­них органів тощо.