Реферат: Управління в галузях оборони охорони державного кордону митного контролю

Міністерство освіти і науки України

Новокаховське представництво Київського відкритого державного міжнародного університету розвитку людини “Україна”

Кафедра правознавства

КУРСОВА РОБОТА

з адміністративного права

на тему:

“Управління в галузях оборони, охоронидержавногокордону, митногоконтролю”

Виконав: студент ІІ-го курсу

групи 2-Ю-2

Терех А.А.

Спеціальність 5060100

(правознавство)

Перевірив: Рекичина С.С.

м. Нова Каховка

2003р.

Зміст:

І. Вступ.

ІІ. Зміст, особливості та правові основи управління в галузі оборони.

1) поняття та зміст оборони;

2) правова основа оборони;

а) Воєнна доктрина України;

3) Територіальна оборона;

4) діяльність державних органів щодо забезпечення оборони України;

5) Генеральний штаб Збройних Сил України;

6) Міноборони України;

7) поняття, організація та структура Збройних Сил України;

8) комплектування Збройних Сил України;

9) відстрочка та звільнення від призову на строкову військову службу;

10) військова служба за контрактом;

11) альтернативна служба;

12) військова служба;

13) адміністративна відповідальність за порушення законодавства про загальний військовий обов'язок і військову службу.

Висновок.

ІІІ. Зміст, особливості та правові основи управління в галузі охорони державного кордону;

1) поняття державного кордону;

2) Державний комітет у справах охорони державного кордону України;

3) Прикордонні війська України;

Висновок.

І V . Зміст, особливості та правові основи управління в галузі митного контролю.

1) поняття та риси митних органів;

2) правові, економічні й організаційні основи митної справи;

3) діяльність державних органів щодо забезпечення управління в галузі митного контролю України;

4) система митних органів України;

5) Держмитслужба України;

6) митниці;

Висновок.

V . Перелік використаних джерел

І. Вступ.

Особливе місце в адміністративно-політичній сфері управління займають оборона, охорона державного кордону й органи, що здійснюють управління ними.

Відповідно до Конституції захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу (ст. 17). Прагнучи до мирного співіснування з усіма державами, наша держава підтримує свою обороноздатність на рівні оборонної достатності для захисту від можливої агресії.

Актуальність даної теми беззаперечно, бо проблема обороноздатності та охорони державного кордону є однією з провідних у державі – неможливість організувати управління в даній сфері або неналежне його здійснення ставить під сумнів захист суверенітету, територіальної цілісності, недоторканості і, в цілому, принцип непорушності прав і свобод громадян від збройної агресії інших країн. Оборона не обмежується одним видом заходу щодо підготовки до захисту, а включає систему політичних, правових, організаційних, соціальних, воєнних, наукових, економічних, науково-технічних, інформаційних та інших заходів.

Організація управління в області оборони полягає в забезпеченні практичного здійснення військового захисту країни; у цих цілях державні органи при активній участі громадських організацій здійснюють складний комплекс відповідних взаємозалежних заходів політичного, військового, правового, організаційного, матеріально-технічного, морально-психологічного характеру.

У цій курсовій роботі я розгляну: сферу оборони, охорони державного кордону та митного контролю з точки зору адміністративного права, органи управління обороною, охорони державного кордону України та митного контролю, посадові та службові особи, які працюють в цих органах управління, їх повноваження, права й обов'язки, а також адміністративну відповідальність за правопорушення, які скоюють посадові і службові особи підчас реалізації ними своїх службових обов'язків.

І. Зміст, особливості та правові основи управління в галузі оборони.

Поняття та зміст оборони.

Оборона України, як об’єкт управління, являє собою систему політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту (ст. 1 Закону України "Про оборону України"[1] ). Захист Батьківщини – конституційний обов'язок кожного громадянина, оскільки оборона країни відноситься до найважливіших функцій держави і є справою всього народу.

Метою оборони України є створення необхідних умов для запобігання військового нападу й організації збройної відсічі можливої агресії проти України в будь-який час і при будь-яких обставинах.

Правовою основою оборони держави є Конституція України (28 червня 1996р.); основи організації оборони України та повноваження державних органів по її забезпеченню, обов'язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб по здійсненню обороноздатності країни передбачені Законом України від 6 грудня 1991 р. "Про оборону" (зі змінами і доповненнями від 20 жовтня 1994 р., 17 жовтня 1995 р., 21 жовтня 1997 р., 5 жовтня 2000 р., 19 червня 2003 р.). Інші питання стосовно оборони країни регулюються законами: "Про Збройні Сили України", "Про загальний військовий обов'язок і військову службу", "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав", "Про Раду національної безпеки і оборони України", "Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України", "Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України", "Про Стройовий статут Збройних Сил України", "Про Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України", "Про правовий режим воєнного стану", указами Президента "Про затвердження Тимчасового положення про Раду національної безпеки і оборони України", "Про затвердження Положення про Міністерство оборони України", Про затвердження Положення про Генеральний штаб Збройних Сил України, постановами КМУ "Про заходи щодо підвищення кваліфікації посадових осіб і спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з питань національної безпеки та оборони держави", "Про затвердження Порядку реєстрації військових частин як суб'єктів господарської діяльності у Збройних Силах", відповідними міжнародними договорами та ін.

Оборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх ланок воєнної організації України, органів місцевого самоврядування, Цивільної оборони України, національної економіки до переведення, при необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони. Ці заходи будуються відповідно до Воєнної доктрини держави (19.10.1993р.[2] ) .

Воєнна доктрина України визнається принципом оборонної достатності в будівництві Збройних Сил України і ґрунтується на тому, що держава:

- не визнає війну як засіб розв’язання міжнародних проблем;

- не має територіальних претензій до жодної держави і не визнає жодних територіальних претензій до себе;

- не бачить у жодному народові образ ворога;

- ніколи першою не розпочне бойових дій проти будь-якої країни, якщо не стане сама об’єктом агресії;

- прагне до нейтралітету й дотримання трьох неядерних принципів (не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї);

- обстоює вирішення всіх міжнародних суперечностей тільки політичними та іншими прийнятними згідно з нормами міжнародного права засобами і шляхом прийняття всіма державами зобов’язань про взаємний ненапад;

- забороняє застосування власних Збройних Сил для розв’язання політичних завдань на своїй території.

Безпосередньо Воєнною доктриною принципово визначаються воєнно-політичні цілі України та міжнародні пріоритети в галузі забезпечення національної безпеки; причини воєнної небезпеки; ставлення України до війни; ставлення України до ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення; основні напрями забезпечення воєнної безпеки; завдання Збройних Сил та принципи їх будівництва; підготовка Збройних Сил до захисту від агресії; мета і принципи воєнно-економічної політики; підготовка держави і населення до оборони.

Воєнна доктрина України, як основа воєнного будівництва держави, спирається на аналіз геополітичної ситуації в світі та довгострокові наукові прогнози її розвитку. Доктринальні положення є обов’язковими для державних органів, організацій, органів самоврядування та громадян України і є основою узгодження їх зусиль у зміцненні національної безпеки України. На основі Воєнної доктрини розробляються концепції будівництва видів збройних сил, родів військ, інших військових формувань України і конкретні програми їх реалізації.

Організація оборони України включає:

1) прогнозування та оцінку воєнної небезпеки і воєнної загрози;

2) здійснення заходів у зовнішньополітичній сфері, спрямованих на запобігання збройному конфлікту та відсіч збройній агресії;

3) формування та реалізацію воєнної, воєнно-економічної, військово-технічної та військово-промислової політики держави;

4) удосконалення структури, уточнення завдань і функцій Збройних Сил України та інших військових формувань, забезпечення необхідної чисельності їх особового складу, а також їх розвиток, підготовку і підтримання на належному рівні боєздатності, бойової та мобілізаційної готовності до оборони держави, планування їх застосування;

5) розвиток військово-промислового комплексу, створення сприятливих умов для мобілізаційного розгортання галузей національної економіки з метою виробництва озброєння, військової техніки і майна в необхідних обсягах;

6) забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами;

7) розвиток військово-технічного співробітництва з іншими державами з метою забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, військовою технікою і майном, які не виробляються в Україні;

8) підготовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самоврядування, а також населення до дій в особливий період;

9) створення державного матеріального резерву та резервних фондів грошових коштів;

10) забезпечення охорони державного кордону України;

11) військово-патріотичне виховання громадян України, підготовку молоді до служби в Збройних Силах України, забезпечення престижу військової служби;

12) забезпечення розвитку воєнної науки, формування науково-технічного і технологічного набутку для створення високоефективних засобів збройної боротьби;

13) захист інформаційного простору України та її входження у світовий інформаційний простір, створення розвинутої інфраструктури в інформаційній сфері;

14) забезпечення відкритого та демократичного цивільного контролю у сфері оборони в порядку, визначеному законодавством, та дотримання вимог щодо збереження державної таємниці;

15) інші заходи, що впливають на стан обороноздатності держави.

Готовність держави до оборони забезпечується в мирний час шляхом побудови стійкої системи державного та військового управління, створення виробничих потужностей, мобілізаційних запасів матеріальних ресурсів, а також завчасною підготовкою народного господарства до забезпечення потреб населення, Збройних Сил та інших військових формувань.

Система мобілізаційної підготовки народного господарства узгоджується із системою мобілізаційного розгортання військ, сил цивільної оборони з метою підвищення стійкості економіки й розгортання масового воєнного виробництва.

Підготовка народного господарства до забезпечення військ досягається шляхом створення мобілізаційних запасів озброєння, військової техніки та інших матеріальних засобів, у тому числі в районах зосередження (бойового призначення) військ; створення (удосконалення) інфраструктури держави для успішного виконання завдань військами; завчасної підготовки транспорту для перекидання військ у райони збройної агресії; удосконалення системи забезпечення військ матеріальними засобами.

Належний рівень військової підготовки військовозобов’язаних досягається оволодінням наявними в Збройних Силах засобами збройної боротьби.

Оборона України будується із врахуванням розташованих на її території військ і сил Військово-Морського Флоту Росії, органи управління яких передають Міністерству оборони України інформацію, передбачену міжнародними договорами України.

Територіальна оборона .

Територіальна оборона – це система загальнодержавних, воєнних і спеціальних заходів, що застосовуються під час загрози або відбиття агресії з метою охорони та захисту державного кордону від посягань ззовні; забезпечення умов для надійного функціонування державних органів, мобілізаційного та оперативного розгортання військ; охорони важливих об’єктів і комунікацій; боротьби з диверсійно-розвідувальними силами та іншими озброєними формуваннями агресора на території країни; захисту військ і населення від наслідків аварій (зруйнувань) атомних електростанцій, об’єктів, небезпечних у хімічному відношенні, та підтримання режиму воєнного стану.

Для виконання завдань територіальної оборони, крім Збройних Сил України, залучається й інші військові формування, створені відповідно до законодавства України, в межах їх компетенції (Прикордонні війська, Внутрішні війська МВС України, війська Міністерства з питань надзвичайних ситуацій тощо).

Територіальну оборону слід відрізняти від цивільної оборони , яка являє собою державну систему органів управління, сил та засобів, що створюється для організації та забезпечення захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного, екологічного, природного та воєнного характеру (ст. 19 Закону України „Про оборону України”).

Конституція України, Закон „Про оборону України” та інші законодавчі акти передбачають застосування адекватних оборонних заходів Української держави із запровадженням на її території (або окремій місцевості) відповідного стану та встановлення правового режиму його дії, зокрема:

- Стан війни (згідно п. 9 ст. 85 Конституції України) оголошується Верховною Радою України за поданням Президента України, у разі воєнного нападу (агресії) на Україні. Стан війни також оголошується при необхідності виконання міжнародних договорів по спільній обороні від агресії і відміняється після укладення мирної угоди з протилежною воюючою стороною.

- Воєнний час настає з оголошення стану війни або початком воєнних дій. Початком воєнного часу є день і час оголошення стану війни або воєнного нападу (агресії) на Україну. Кінцем воєнного часу є оголошений день і час припинення воєнних дій. Однак слід зауважити, що у разі воєнного нападу (агресії) на Україну військове командування та органи влади, не чекаючи оголошення війни, зобов’язані вжити всіх заходів для відсічі нападу і розгрому агресора.

- Воєнний стан запроваджується як в окремій місцевості, так і на всій території України у випадках оголошення стану війни або загрози воєнного нападу (агресії). Рішення про введення воєнного стану приймає Президент України (п. 20 ст. 106 Конституції України). Із введенням воєнного стану повноваження військового командування розширюються. Йому можуть передаватися функції органів державного управління у сфері оборони. Під час воєнного стану в інтересах оборони вводиться обмеження діяльності підприємств, установ і організацій та прав громадян, розширюються повноваження відповідних правоохоронних органів.

Воєнний стан відміняється при зникненні загрози воєнного нападу (збройної агресії) та з відміною стану війни.

- З моменту оголошення стану війни або воєнного стану оголошується загальна або часткова мобілізація. Мобілізація в Україні - це комплекс заходів, які здійснюються у державі з метою планомірного переведення органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, органів і сил Цивільної оборони України, галузей національної економіки, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань - на організацію і штати воєнного часу(ст. 1 п. 2 Закону України „Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” від 21.10.1993р., зі змінами: 13.05.1999р., 22.05.2003р.).

Мобілізація може проводитись відкрито або приховано. Рішення про проведення відкритої мобілізації підлягає негайному оголошенню через засоби масової інформації.

Рішення про проведення прихованої мобілізації доводиться по закритих каналах до керівників Ради Міністрів Республіки Крим, міністерств та інших центральних і місцевих органів державної виконавчої влади у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

З метою створення необхідних умов для своєчасного проведення мобілізації та забезпечення потреб держави в особливий період (який включає в себе час мобілізаційного розгортання народного господарства, Збройних Сил України та інших військ, воєнний час і частково відбудовчий період після закінчення воєнних дій) і на випадок стихійного лиха, аварій та катастроф здійснюється мобілізаційна підготовка.

Мобілізаційна підготовка народного господарства України, Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України, є складовою частиною оборонних заходів, що здійснюються в мирний час центральними і місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності.

Мобілізаційна підготовка проводиться на плановій основі шляхом завчасного створення стійких систем управління і зв’язку та необхідних виробничих мобілізаційних потужностей, а також спеціальних формувань та мобілізаційних резервів озброєння, військової техніки, матеріальних і продовольчих ресурсів, страхового фонду документації.

Демобілізація є загальним заходом для планомірного переведення народного господарства з воєнного стану на мирний і подальшого скорочення Збройних Сил України та інших військ.

Тут доречно зауважити, що керівники, інші посадові особи державних органів влади і управління, підприємств, установ і організацій та громадяни, винні у порушенні законодавства про оборону України, притягуються до відповідальності у встановленому Законом порядку (ст. 85, 106, 107 Конституції; ст. 14, 15, 16 Закону України „Про оборону України”; ст. 26 Закону України „Про надзвичайний стан” тощо).

Правові основи діяльності державних органів щодо забезпечення оборони України.

Забезпечення оборони України здійснюється на основі розмежування повноважень державних органів влади в даній сфері.

Верховна Рада України формує і проводить єдину воєнну політику держави, виключно здійснює законодавче регулювання питань сфери оборони і військового будівництва.

Як єдиний орган законодавчої влади в України, Верховна Рада затверджує:

а) воєнну доктрину і концепцію військового будівництва; основні напрямки співробітництва України з іншими державами у воєнній сфері; обсяг бюджетних асигнувань на оборону, загальну структуру, чисельний склад та визначає функції Збройних Сил України; державну програму розвитку озброєння і військової техніки, її фінансування.

б) заслуховує щорічне (позачергове) послання Президента України про стан оборони держави; оголошує за поданням Президента України стан війни і укладення миру; схвалює рішення Президента про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України, а також про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил до іншої держави чи про допуск підрозділів Збройних Сил інших держав на територію України; затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України про введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, про загальну чи часткову мобілізацію (ст.85, п.9, 22, 23, 31 Конституції; ст. 4 Закону України „Про оборону України” тощо).

Президент України – за чинною Конституцією є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини й громадянина і в цьому зв’язку Президент має велике коло функцій і повноважень внутрішнього та зовнішнього характеру. Тому цілком природньо, що Президент України як Верховний Головнокомандувач Збройними Силами України та Голова Ради національної безпеки і оборони України вживає необхідних заходів щодо забезпечення обороноздатності України й постійної бойової готовності її Збройних Сил, зокрема:

а) подає на затвердження парламенту України проекту воєнної доктрини, концепції військового будівництва, державної програми розвитку озброєння та військової техніки, а також пропозиції щодо загальної структури і чисельного складу Збройних Сил України , обсягу бюджетних асигнувань на оборону, фінансування вказаної програми;

б) призначає на посаду та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави, присвоює вищі військові звання (генерал-майор, генерал-лейтенант, генерал-полковник, генерал армії України, ВМФ-контр-адмірал, віце-адмірал, адмірал);

в) веде переговори і підписує міжнародні та міждержавні договори з військових питань;

г) затверджує план розвитку і стратегічні плани використання Збройних Сил, плани їх дислокації та розташування, а також Положення про Генеральний штаб Збройних Сил України, Положення про військових аташе; встановлює повноваження, організацію і порядок діяльності органів військового управління; приймає рішення про призов громадян України на строкову військову службу та звільнення в запас військовослужбовців строкової служби;

д) встановлює військові свята (День Збройних Сил України – 6 грудня; День Сухопутних військ – 12 грудня тощо);

е) у разі збройної агресії проти України, загрози воєнного нападу, небезпеки державній незалежності вносить до Верховної Ради подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України і видає їм наказ про ведення бойових дій, рішення про загальну або часткову мобілізацію та запровадження воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, а також рішення про їх припинення чи скасування, демобілізацію, укладення миру.

Президент України здійснює також інші функції у сфері безпеки й оборони, передбачені чинним законодавством України (ст. 106, п. 1, 17, 18, 19, 20, 21; ст. 107 Конституції; ст. 5 Закону України „Про оборону України”; ст. 2, п. 2 Закону України „Про міжнародні договори України” тощо).

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України; керує діяльністю усіх підпорядкованих йому органів та організацій щодо забезпечення оборони, оснащення Збройних Сил озброєнням, військовою технікою та іншими матеріальними засобами; визначає обсяги матеріально-технічних ресурсів, продовольства, речового та іншого майна для потреб оборони і Збройних Сил, чисельність громадян України, які підлягають призову на строкову військову службу, порядок проходження ними військової служби; затверджує плани нагромадження матеріальних ресурсів мобілізаційного резерву; керує мобілізаційною підготовкою і мобілізаційним розгортанням народного господарства та переведення його на режим роботи в умовах воєнного стану; видає відповідні нормативні акти з цих питань, Положення про мобілізаційну підготовку народного господарства України; створює, реорганізує та ліквідує у встановленому порядку військові навчальні заклади, науково-дослідні організації (інститути) Збройних Сил, військові кафедри вищих навчальних закладів, визначає порядок створення і діяльності військових представництв на промислових та інших та інших підприємствах і в організаціях; приймає рішення з питань соціальних і правових гарантій військовослужбовців, осіб, звільнених в запас або у відставку, їхніх сімей, а також сімей військовослужбовців, які загинули (померли), пропали безвісті або потрапили у полон під час проходження служби (ст. 116 п. 7 Конституції; ст. 7 Закону України „Про оборону України”; ст. 12 Закону України „Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”).

Міністерство оборони України є органом державного управління Збройними Силами України і несе повну відповідальність розвиток та підготовку до виконання завдань оборони. Законодавством визначаються широкі повноваження Міністерства оборони у даній сфері, зокрема:

1) оцінює військово-політичну обстановку та визначає рівень воєнної загрози; готує обґрунтування рішень Верховної Ради України з питань оборони; бере участь у розробці проекту воєнної доктрини та формуванні оборонного бюджету України; розробляє та подає на розгляд Президента України опрацьовані разом Генеральним штабом Збройних Сил, відповідними міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, військовими формуваннями, утвореними відповідно до законодавства України проекти концепції військового будівництва, проекти державних програм будівництва і розвитку Збройних Сил, пропозиції щодо їх загальної структури та чисельності складу, розвитку озброєння і військової техніки, обсяги бюджетних асигнувань на потреби оборони; звітує перед Кабінетом Міністрів про використання бюджетних асигнувань на потреби оборони;

2) подає Кабінету Міністрів України опрацьовані разом Генеральним штабом, відповідними міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, військовими формуваннями проекти мобілізаційного плану підготовки території держави до оборони, а після затвердження здійснює заходи щодо їх реалізації;

3) здійснює керівництво бойовою, оперативно-тактичною, морально-психологічною, правовою підготовкою військ та забезпечує естетичне виховання особового складу Збройних Сил та проведення заходів щодо зміцнення військової дисципліни і правопорядку у військах (силах); керує воєнною наукою, організує і проводить військово-наукові дослідження; видає державне замовлення на створення, виробництво, ремонт, знищення і утилізація військової техніки та іншого військового майна, здійснює контроль за їх розробкою, випробуванням, виробництвом, експертизою і якістю виготовлення; організую та забезпечує військово-патріотичне виховання особового складу Збройних Сил України;

4) визначає чисельність особового складу видів і родів військ Збройних Сил, забезпечує у межах своїх повноважень підготовку та розстановку військових кадрів; бере участь в організації мобілізаційної підготовки народного господарства України та контролі за підготовкою підприємств, установ і організацій всіх форм власності до виконання визначених їм мобілізаційних завдань; контролює виконання чинного законодавства з питань підготовки громадян до військової служби; у випадках, визначених законодавством України, видає нормативні акти з військових питань та контролює їх виконання; організовує виконання законодавства щодо збереження навколишнього середовища під час діяльності військових формувань і військових організацій;

5) планує та організовує підготовку і перепідготовку військовозобов’язаних, призов громадян на строкову військову службу й звільнення в запас військовослужбовців, які відслужили визначені строки служби, призов військовозобов’язаних на збори, а також мобілізацію у воєнний час та демобілізацію; здійснює співробітництво зі збройними силами інших держав;

6) визначає пріоритети та головні завдання воєнної розвідки і забезпечує її діяльність;

7) узгоджує програми, тактико-технічні (технічні) завдання всіх державних замовників на розробку і модернізацію озброєння, військової техніки та їх складових частин, забезпечує єдину державну політику з питань стандартизації, метрології та уніфікації, методологічні основи цінової і контрактно-договірної роботи у цій справі;

8) керує економічною і фінансовою роботою в Збройних Силах;

9) здійснює капітальне будівництво, експлуатацію і ремонт житлового, казарменого та інших фондів, об’єктів воєнного призначення, забезпечує використання відповідно до законодавства земельних ділянок, виділених для потреб Збройних Сил;

10) реалізує державну політику з питань охорони праці на підприємствах, в установах та організаціях Міністерства;

11) забезпечує у межах своєї компетенції реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у Міністерстві, Збройних Силах, на підприємстві, в установах і організаціях, що належать до сфери його управління;

12) веде інформаційно-роз’яснювальну роботу через засоби масової інформації, здійснює видавничу діяльність;

13) здійснює інспектування органів управління, військ (сил), установ і організацій Міністерства, стану бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил, якості виконання покладених на них завдань;

14) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції про вдосконалення законодавства та у встановленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України;

15) організує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією в межах і в порядку, встановлених законодавством;

16) здійснює інші функції, що випливають з покладених на Міністерство завдань.

Генеральний штаб Збройних Сил України – окрема складова частина Міністерства оборони України. У структурі Збройних Сил Генеральний штаб є головним військовим органом по плануванню оборони держави, керування використанням Збройних Сил України, координації і контролю за виконанням задач у сфері оборони органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, військовими формуваннями, створеними відповідно до законів України, і правоохоронними органами в межах, установлених законами України, нормативно-правовими актами Президента України і Кабінету Міністрів України.

Генеральний штаб очолює Начальник , якого призначає на посаду по представленню Міністра оборони України і звільняє з посади Президент України. На посаду Начальника Генерального штабу призначається військовослужбовець. Начальник Генерального штабу несе персональну відповідальність перед Радою національної безпеки і оборони України та Міністром оборони України за виконання завдань і здійснення функцій, покладених на Генеральний штаб. Якщо Міністр оборони України є Головнокомандуючим Збройних Сил, то Начальник Генерального штабу - перший заступник Головнокомандуючого Збройних Сил. У випадку, коли Міністр оборони України є цивільною особою, Начальник Генерального штабу є Головнокомандуючим Збройних Сил. Начальник Генерального штабу у випадку виконання обов'язків Головнокомандуючого Збройних Сил несе відповідальність за виконання Збройними Силами своїх функцій і виконання покладених на них задач.

Генеральний штаб Збройних Сил України в особливий період є робочим органом Ставки Верховного Головнокомандувача;

Генеральний штаб Збройних Сил України:

1) прогнозує тенденції розвитку форм і способів воєнних дій та засобів збройної боротьби, бере участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері оборони, стратегії воєнної безпеки, обґрунтовує напрями розвитку Збройних Сил України;

2) здійснює стратегічне планування застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів для оборони держави;

3) визначає потреби в особовому складі, озброєнні, військовій техніці, матеріально-технічних, енергетичних, фінансових, інформаційних ресурсах, продовольстві, земельних і водних ділянках, комунікаціях, фондах та майні, необхідних для належного виконання завдань Збройними Силами України та іншими військовими формуваннями, контролює повноту і якість їх отримання;

4) здійснює керівництво у сфері оборони та забезпечення громадського порядку в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан у межах, визначених відповідним законом;

5) бере участь у створенні та контролює стан системи управління державою в особливий період;

6) доводить до Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів, а в особливий період - і до міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, рад оборони Автономної Республіки Крим та областей директиви і накази Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України з питань оборони, організовує їх виконання і здійснює контроль за їх реалізацією;

7) бере участь в організації та контролює підготовку системи зв'язку, комунікацій і в цілому території держави до оборони;

8) бере участь у розробці мобілізаційного плану держави, контролює стан мобілізаційної підготовки державних органів, органів місцевого самоврядування, галузей економіки, підприємств, установ, організацій усіх форм власності та виконання ними мобілізаційних завдань в особливий період;

9) організовує стратегічне розгортання Збройних Сил України та інших військових формувань, взаємодію з міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, радами оборони Автономної Республіки Крим та областей під час виконання завдань оборони держави;

10) бере участь в організації використання та контролю за повітряним, водним і інформаційним простором держави та здійснює його в особливий період;

11) здійснює контроль за станом бойової та мобілізаційної готовності і боєздатності органів управління, з'єднань, частин, установ і організацій військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів, призначених для підпорядкування органам військового управління в особливий період та для виконання завдань територіальної оборони;

12) організовує комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань військовослужбовцями, призов громадян на строкову військову службу, навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, накопичення військовонавчених людських ресурсів;

13) проводить розвідувальну та інформаційно-аналітичну діяльність в інтересах підтримання у готовності і бойового застосування Збройних Сил України, для чого має у своєму складі відповідний структурний підрозділ;

14) організовує підготовку Збройних Сил України до виконання покладених на них завдань, здійснює координацію і контроль підготовки інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів до виконання завдань з оборони України;

15) організовує використання національної системи зв'язку в інтересах оборони, здійснює відповідно до закону управління та регулювання в сфері використання радіочастотного ресурсу, виділеного для цілей оборони;

16) організовує застосування засобів державного розпізнавання у державних органах, Збройних Силах України, інших військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, використання цих засобів на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності;

17) планує та здійснює контроль за військовими перевезеннями всіх видів у державі в особливий період, а також перевезеннями, здійснюваними для Збройних Сил України у мирний час;

18) забезпечує згідно з міжнародними договорами у галузі роззброєння та контролю над озброєннями інспекційну діяльність на території України та поза її межами, збирає, опрацьовує інформацію та повідомлення відповідно до цих міжнародних договорів незалежно від підлеглості об'єктів інспектування;

19) реалізує інші повноваження, що випливають з цього та інших законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України.

Повноваження Генерального штабу Збройних Сил України визначаються Положенням, затвердженим Указом Президента України від 21 серпня 1997 р. (у редакції від 4 липня 2002 р.).

Інші міністерства та центральні органи державного управління, на виробничій базі яких розміщені воєнні замовлення, несуть відповідальність за якість розробки й виготовлення озброєння та військової техніки, поставки продукції, необхідної для потреб оборони і Збройних Сил, та за здійснення заходів щодо забезпечення оборони у воєнний час (ст. 8, 9 Закону України „Про оборону України”; ст. 13 Закону України „Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”; ст. 6 Закону України „Про Збройні Сили України” тощо).

Важливість оборони країни, захист її інтересів зумовлені й тим, що на законодавчому рівні закріплюються відповідні функції, завдання та обов’язки місцевих державних адміністрацій та їхніх органів, місцевого самоврядування і їхніх органів, обласних, районних та сільських (селищних, міських) рад та їхніх виконкомів, підприємств, установ й організацій у даній сфері, зокрема, вони:

а) вирішують завдання щодо забезпечення потреб оборони та мобілізаційної готовності, організовують на договірних засадах виробництво й поставку у війська підвідомчими підприємствами замовленої продукції, електро-, тепло енергії, виділяють для потреб оборони земельні ділянки, здійснюють контроль за їх використанням; надають військовим частинам, установам, навчальним закладам Збройних Сил службові приміщення і житлову площу, комунально-побутові та інші послуги;

б) організовують призов громадян на військову службу, сприяють проведенню навчальних зборів військовозобов’язаних запасу, початкової військової підготовки допризовної молоді і військово-патріотичному вихованню населення; здійснюють виконання законодавства про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей;

в) виконують державні замовлення і договори по виробництву й поставці озброєння та іншої продукції для потреб оборони; здійснюють наукові дослідження і розробки; створюють та підтримують у готовності необхідні мобілізаційні потужності й резерви; виконують військово-транспортні зобов’язання та інші завдання згідно з мобілізаційними планами, несуть необхідні витрати для потреб оборони, визначені законодавством.

Міноборони України має право: залучати фахівців міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій (за погодженням з їх керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції; представляти Кабінет Міністрів України за його дорученням у міжнародних організаціях та під час підписання міжнародних договорів України з питань оборони; одержувати у встановленому порядку від центральних та місцевих органів виконавчої влади інформацію, документи і матеріали, необхідних для виконання покладених на нього завдань; скликати у встановленому порядку наради за участю представників органів виконавчої влади з питань, що належать до його компетенції.

Міноборони очолює Міністр , якого призначає на посаду і звільняє з посади Президент України. Міністр оборони України з питань, що належать до конституційних повноважень Президента України, підпорядковується безпосередньо Президентові України. Він несе персональну відповідальність перед Президентом України, Радою національної безпеки і оборони України та Кабінетом Міністрів України за виконання Міністерством покладених на нього завдань і здійснення ним своїх функцій.

Міністр оборони України в межах повноважень Міністерства на основі та на виконання актів законодавства видає накази і директиви, організує і контролює їх виконання.

Накази і директиви з питань будівництва і розвитку Збройних Сил, їх бойової і мобілізаційної готовності, оперативної та бойової підготовки, організаційних заходів та інспектування військ (сил) Міністр оборони України видає спільно з Начальником Генерального штабу Збройних Сил.

Конституційними обов’язками громадян України є захист незалежності та територіальної цілісності України та відбувати військову службу відповідно до законодавства (ст. 65 Конституції; ст. 9, 10, 12 Закону України „Про оборону України” тощо).

Поняття, організація та структура Збройних Сил України.

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. було визначено юридичне право України на власні Збройні Сили і головні принципи державної воєнної політики. А 24 серпня 1991р. одночасно з проголошенням державної незалежності України Верховна Рада України прийняла постанову „Про збройні формування в Україні”, в якій передбачалося, що Верховній Раді підпорядковуються усі військові формування, дислоковані на теренах республіки. Відповідно було створено Міністерство оборони України, урядові доручено створити Збройні Сили України, Національну гвардію та підрозділи охорони Верховної Ради, Кабінету Міністрів і Національного банку України.

Збройні Сили України – це військова державна структура, стратегічне завдання якої – організація держави, збройний захист суверенітету, незалежності, територіальної цілісності та недоторканності України від воєнного нападу або загрози воєнного нападу ззовні. У разі війни свої завдання вони виконують у тісній взаємодії з Прикордонними військами України, Національною гвардією України, Службою безпеки України, військовими підрозділами Міністерства України з надзвичайних ситуацій, Внутрішніми військами Міністерства внутрішніх справ України, іншими військами, створеними відповідно до законодавства України. При цьому треба зауважити, що Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності (ст. 17 Конституції).

Організаційно Збройні Сили України складаються з військових об’єднань, з’єднань, частин, підрозділів, військових установ і навчальних закладів (Академія Збройних Сил України, військові інститути, навчальні дивізії, школи прапорщиків). До загальної структури Збройних Сил України входять такі види:

-Сухопутні війська (війська наземної оборони):

-Західне (Прикарпатський військовий округ);

-Північне (Київський військовий округ);

-Південне (Одеський військовий округ).

-Війська повітряної оборони:

-Військово-повітряні сили;

-Сили протиповітряної оборони.

-Військово-Морські Сили.

У систему Сухопутних військ України входять п'ять армійських корпусів, сім окремих механізованих бригад, дві артилерійські дивізії й інші військові частини, очолювані відповідними командуючими і штабами. Кадри для цього виду військ готують шість самостійних військових інститутів, дві навчальні дивізії і три школи прапорщиків.

До видів Збройних Сил України входять також роди військ (сил), інші військові формування й об’єкти, необхідні для забезпечення обороноздатності держави та передбачені чинним законодавством, зокрема: танкові, артилерійські, ракетні, зв’язку, інженерні, десантні (аеромобільні) тощо.

Принципи та якісні ознаки будівництва Збройних Сил України.

Будівництво і діяльність Збройних Сил України здійснюється за відповідними принципами. Основними з них є:

- демократія і гуманізм;

- верховенство права;

- законність і правопорядок;

- дотримання військової дисципліни;

-єдиноначальність, колегіальне вироблення рішень і підзвітність конституційним органам державної влади;

- проведення оперативно-тактичної, мобілізаційної, бойової та морально-психологічної підготовки особового складу з урахуванням законів збройної боротьби та принципів воєнного мистецтва;

- комплектування на основі загального військового обов’язку і за контрактом (добровільності вступу на кадрову військову службу) з поступовим переходом до професійної армії;

- гласності в діяльності Збройних Сил України та збереження державної і військової таємниці;

- гарантованого соціально-правового захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей;

- позапартійності (діяльність будь-яких політичних партій і рухів у Збройних Силах України забороняється, а також заборона військовослужбовцям особисто брати участь у діяльності зазначених структур поза Збройними Силами);

- військово-патріотичне виховання військовослужбовців, допризовної та призовної молоді на національно-історичних традиціях.

Якісними ознаками будівництва Збройних Сил України є: бойова здатність, бойова ефективність, бойова стійкість, мобільність, інформованість, керованість живучість, готовність до відмобілізування і виконання бойового завдання (ст. 8 Конституції; ст. 2.2 Воєнної доктрини України; ст. 5 Закону України „Про Збройні Сили України”; ст. 5 Закону України „Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”.

Комплектування Збройних Сил України.

Збройні Сили України комплектуються військовослужбовцями відповідно до Закону України від 25 березня 1992 р. "Про загальний військовий обов'язок і військову службу"[3] (у редакції від 18 червня 1999 р.). Загальний військовий обов'язок установлюється з метою забезпечення комплектування Збройних Сил України й інших військових формувань, створених відповідно до законодавства[4] України, а також підготовки населення до захисту держави.

Законодавством встановлені такі форми реалізації громадянами України загального військового обов’язку:

- підготовку громадян до військової служби;

- приписку (реєстрацію) до призовних дільниць;

- прийняття та призов на військову службу;

- проходження військової служби за призовом або за контрактом (добровільно);

- проходження альтернативної (невійськової) служби;

- виконання військового обов'язку в запасі;

- дотримання правил військового обліку.

Щодо загального військового обов’язку громадяни України поділяються на такі категорії:

а) допризовники – особи, які проходять допризовну підготовку до приписки їх до призовних дільниць;

б) призовники – особи, які приписані до призовних дільниць;

в) військовослужбовці – особи, які проходять військову службу;

г) службовці за призовом – особи, які проходять альтернативну (невійськову) службу;

д) військовозобов’язані – особи, які перебувають у запасі;

е) невійськовозобов’язані – особи, які не взяті на військовий облік або зняті з нього.

У воєнний час загальний військовий обов'язок передбачає також загальне обов'язкове військове навчання громадян.

Комплектування Збройних Сил України й інших військових формувань військовослужбовцями здійснюється через військові комісаріати. Громадяни України, придатні до проходження військової служби за станом здоров’я і віком, зобов’язані прибувати за викликом військового комісаріату для приписки до призовних дільниць, проходження медичного огляду, направлення на підготовку для одержання військової спеціальності, призову на військову службу або на збори; проходити підготовку до військової служби, військову службу й виконувати військовий обов’язок у запасі; виконувати правила військового обліку.

Юридичною базою законодавства про загальний військовий обов’язок є Конституція України, в нормах якої у концентрованій формі відображені і юридично закріплені положення Воєнної доктрини України. Серед конституційних норм важливе значення з точки зору комплектування Збройних Сил України та проходження військової служби належить ст. 65, яка визначила, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов’язком її громадян, а також закріпили основну форму реалізації загального військового обов’язку – військову службу. Важливе значення для регулювання загального військового обов’язку належить Законам України „Про оборону України”, „Про Збройні Сили України”, „Про загальний військовий обов’язок і військову службу” тощо. Значне місце в правовому регулювання загального військового обов’язку належить нормативно-правовим актам, що видаються Президентом України, Урядом України та Міністром оборони України.

Законом установлено два види комплектування Збройних Сил України: шляхом призову на військову службу на підставі загального військового обов'язку; шляхом прийняття громадян на військову службу за контрактом.

Для доукомплектування Збройних Сил України й інших військових формувань військовослужбовцями при мобілізації у воєнний час створюється запас.

На строкову військову службу в мирний час призиваються придатні до неї за станом здоров’я і віком громадяни, яким до дня відправки у військові частини виповнилося 18 років. Призов на військову службу проводиться на підставі Указу Президента України два рази на рік (весною і восени), який публікується у засобах масової інформації не пізніше як за місяць до початку призову. Після оголошення Указу Президента України кожний призовник зобов’язаний прибути у пункт і строк, вказані військовим комісаріатом у повістці.

Чинне законодавство визнає поважні причини неприбуття громадян до призовних дільниць у строки, встановлені військовим комісаріатом, до яких, зокрема, належать: хвороба громадянина, яка не дала йому змоги особисто прибути у вказаний пункт; смерть або тяжка хвороба близького родича; перешкода стихійного характеру чи інші обставини, що позбавили його можливості особисто прибути у вказані пункт і строк.

Причини неприбуття мають бути підтверджені відповідними документами.

Для проведення призову громадян на військову службу в районах (містах) утворюються призовні комісії, на які покладається: організація контролю медичного огляду призваних на військову службу; перевірки правильності надання відстрочки або звільнення від призову; контроль за обґрунтуванням військово-професійного призначення призовників із врахуванням їх досвіду, здібностей, інтересів та особистих можливостей; розгляд скарг громадян на дії районних (міських) призовних комісій.

Відповідно до результатів медичного огляду призовника, його моральних і професійних якостей, а також матеріального й соціального стану призовника та членів його сім’ї районна (міська) призовна комісія виносить і оголошує призовникові одне із наступних рішень:

а) про придатність до військової служби і призов на військову службу із призначенням до роду ЗС України чи до інших військ, а також визначає дату відправлення його на військову службу;

б) про тимчасову непридатність до військової служби за станом здоров’я;

в) про надання відстрочки або звільнення від призову на строкову військову службу на підставах, передбачених чинним законодавством;

г) про непридатність за станом здоров’я до військової служби в мирний час, обмежену здатність у воєнний час і зарахування в запас;

д) про непридатність до військової служби із зняттям з військового обліку.

Відстрочка та звільнення від призову на строкову військову службу.

Відстрочка та звільнення від призову за сімейними обставинами, за власним бажанням, надається призовникам, які мають:

а) непрацездатних батька і матір або одного з них, якщо вони не мають інших працездатних осіб, зобов’язаних відповідно до законодавства їх утримувати, незалежно від того, проживають вони разом з непрацездатними батьками чи ні;

б) рідних братів і сестер віком до 18 років, якщо вони не працюють, або старших, якщо вони незалежно від віку є інвалідами І чи ІІ групи, у разі відсутності інших осіб, які зобов’язані їх утримувати;

в) одного з батьків, у якого на утриманні перебувають двоє і більше неповнолітніх дітей, до виповнення старшому з неповнолітніх 18 років.

Відстрочка від призову за сімейними обставинами, за власним бажанням, надається також призовникам, які мають на своєму утриманні:

а) дитину віком до трьох років або старше трьох років, яка виховується без матері у зв’язку з її смертю або за рішенням суду;

б) двох і більше дітей;

в) дитину-інваліда віком до 16 років;

г) дружину-інваліда;

д) непрацездатних осіб, під опікою, піклуванням або на утриманні яких перебував призовник, якщо немає інших працездатних осіб, зобов’язаних відповідно до законодавства їх утримувати.

Відстрочка від призову надається призовникам на час здійснення ними опіки чи піклування, якщо у осіб, над якими встановлено опіку чи піклування, немає інших працездатних осіб, зобов’язаних відповідно до законодавства доглядати та утримувати їх.

У разі наявності в сім’ї тільки двох синів відстрочка від призову за сімейними обставинами може надаватися призовникові, якщо його брат проходить строкову військову службу.

У разі коли призову підлягають декілька синів одночасно, відстрочка може надаватися одному з них за бажанням і пропозицією батьків.

Відстрочка від призову за станом здоров’я на строк до одного року надається призовникам, які визнані під час медичного огляду тимчасово непридатними до військової служби.

Відстрочка від призову для продовження навчання надається призовникам, які навчаються в загальноосвітніх та професійно-технічних навчальних закладах, а також у вищих навчальних закладах І і ІІ рівнів акредитації, до здобуття повної загальної середньої освіти. У разі досягнення такими призовниками 21-річного віку під час навчання відстрочка втрачає силу.

Відстрочка від призову також надається:

призовникам, які навчаються в аспірантурі з відривом або без відриву від виробництва, – на весь період навчання;

випускникам вищих навчальних закладів, аспірантури, які направлені на роботу до установ Національної академії наук України, – на весь період роботи;

студентам, які навчаються у вищих навчальних закладах ІІІ і ІV рівнів акредитації з денною формою навчання, – до їх закінчення;

студентам, які навчаються у вищих і середніх духовних навчальних закладах;

випускникам професійно-технічних навчальних закладів – на один рік за умови їх працевлаштування і роботи за отриманою професією;

студентам, які навчаються у вищих навчальних закладах всіх рівнів акредитації з денною формою навчання, що здійснюють підготовку фахівців для Збройних Сил України та інших військових формувань і уклали контракт про направлення їх після закінчення навчання для подальшого проходження військової служби на посадах офіцерського складу. Перелік таких навальних закладів та обсяги підготовки фахівців визначаються Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства оборони України.

Студентам, які навчаються у вищих навчальних закладах, незалежно від форм власності, а також у вищих і середніх духовних навчальних закладах, відстрочка від призову на строкову військову службу один раз на період навчання. Особи, відраховані за неуспішність і недисциплінованість, втрачають зазначене право на відстрочку.

Відстрочка від призову надається призовникам з вищою освітою – вчителям, основним місцем роботи яких є загальноосвітні навчальні заклади, на весь період їх роботи за фахом за умови повного завантаження на займаній посаді, а також медичним працівникам на період їх роботи в сільській місцевості за фахом за умови повного завантаження на займаній посаді.

Відстрочка від призову у зв’язку з депутатською діяльністю та діяльністю як сільських, селищних і міських голів надається призовникам з числа депутатів і голів на строк виконання ними цих повноважень.

Відстрочка від призову також надається:

а) призовникам, які в установленому порядку переселилися з районів стихійного лиха, – на строк не більше двох років з моменту переселення;

б) у разі ведення призовниками самостійно або спільно з батьками селянського (фермерського) господарства – на строк не більше трьох років з моменту отримання для цієї діяльності земельної ділянки;

в) призовникам, які є священнослужителями і займають посаду в одній із зареєстрованих у встановленому порядку релігійних конфесій,– на час роботи священнослужителя;

г) в інших випадках, не передбачених цим Законом.

Призовники, яким надано відстрочку, зобов’язані щорічно до 1 жовтня подавати у військові комісаріати документи, що підтверджують їх право на відстрочку.

Призовники, які втратили підстави для надання відстрочки, а також особи які не мають права на відстрочку або підстав для звільнення від призову і які не призвані з різних причин на строкову військову службу у встановлені строки, мають бути призвані під час здійснення чергового призову (ст. 17, 18 Закону „Про загальний військовий обов’язок і військову службу”).

Важлива проблема. яку доводиться вирішувати призовним комісіям, – це звільнення від призову на військову службу. Згідно з військовим законодавством, від призову на строкову військову службу в мирний час звільняються призовники:

а) визнанні за станом здоров’я непридатними до військової служби в мирний час;

б) не призвані на строкову військову службу чи альтернативну (невійськову) службу до досягнення 25-річного віку;

в) які мають духовний сан і штатну посаду і одній із зареєстрованих релігійних конфесій;

г) які постійно проживають за кордоном, якщо вони не мають постійного місця проживання в Україні;

д) батьки, рідні брати, сестри яких загинули чи померли або стали інвалідами під час проходження військової служби;

е) які пройшли військову службу в інших державах;

є) які закінчили курс навчання в навчальних закладах органів внутрішніх справ Служби безпеки України, інших військових формуваннях.

Військова служба за контрактом.

Комплектування Збройних Сил за контрактом (добровільно) – один із важливих принципів їх будівництва і поступового переходу до професійної армії. На військову службу у добровільному порядку приймаються особи, які відповідають відповідним вимогам військової служби, зокрема:

а) військовослужбовці рядового, сержантського і старшинського складу, які прослужили за призовом не менше одного року і мають відповідну професійну підготовку за фахом – на військову службу солдатів, матросів, сержантів і старшин за контрактом;

б) жінки віком від 19 до 30 років – на військову службу на посадах рядового, сержантського і старшинського складу;

в) військовослужбовці рядового, сержантського і старшинського складу, які прослужили на строковій службі не менше року, військовозобов’язані, які не мають військових звань офіцерського складу;

г) громадяни віком від 17 до 21 року, в тому числі ті, котрі досягли 17-річного віку в рік зарахування на навчання, а також військовослужбовці та військовозобов’язані віком від 18 до 23 років, які не мають військових звань офіцерського складу і виявили бажання вчитися у військово-навчальних закладах – на військову службу курсантів військово-навчальних закладів;

д) курсанти військово-навчальних закладів і офіцери запасу – на військову службу офіцерського складу.

е) офіцери запасу, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі, та жінки віком до 30 років, яким присвоєне військове звання офіцерського складу – на військову службу офіцерського складу.

Альтернативна служба.

Порядок проходження альтернативної (невоєнної) служби урегульований Законом України від 12 грудня 1991 р. "Про альтернативну (невоєнної) службі"[5] (у редакції від 18 лютого 1999 р.).

Право на альтернативну (невійськову) службу, як вид виконання загального військового обов’язку, мають при наявності істинних релігійних переконань громадяни України, які належать до діючих згідно із законодавством релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та службу у Збройних Силах. Постановою Кабінету Міністрів України від 30 червня 1992 р. № 360 затверджено перелік діючих в Україні релігійних організацій (конфесій), віровчення яких не дозволяє користування зброєю та службу у збройних силах.

Альтернативну службу громадяни проходять на державних підприємствах, в установах та організаціях соціального забезпечення, охорони здоров’я і навколишнього середовища, а також у сфері комунального, сільського господарства тощо. Перелік галузей господарства і підприємства визначається Кабінетом Міністрів України.

Строк альтернативної служби становить 27 місяців, а для осіб, які мають повну вищу освіту з освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста, магістра – 18 місяців. Час перебування громадян на альтернативній службі зараховується до їх загального трудового стажу.

Керівник (власник) підприємства, куди направлено громадянина для проходження альтернативної служби, зобов’язаний забезпечити його зазначеною в направленні роботою. Під час проходження альтернативної служби громадянину надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів.

Альтернативна служба припиняється по закінченні строку трудового договору або достроково за рішенням комісії у справах альтернативної служби. Законодавством передбачені підстави, коли альтернативна служба переривається або достроково припиняється, зокрема, у разі:

а) призову громадянина на строкову військову службу за власним бажанням;

б) признання громадянина непридатним за станом здоров’я для подальшого проходження військової служби;

в) одержання громадянином права на відстрочку від призову на строкову військову службу у випадках передбачених законодавством;

г) засудження громадянина до позбавлення волі.

Військова служба.

Військова служба в Збройних Силах України й інших військових формувань є державною службою особливого характеру. Вона полягає в професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов’язаної з захистом Батьківщини. Час проходження військової служби зараховується громадянам у загальний стаж роботи, стаж роботи за спеціальністю, а також стаж державної служби.

Порядок проходження громадянами України військової служби визначається Законом України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу", положеннями про порядок проходження військової служби відповідними категоріями військовослужбовців, затверджуваними Президентом України, і іншими нормативно-правовими актами.

Для осіб, що проходять військову службу, установлені відповідні її терміни. Для солдатів і сержантів строкової військової служби - 18 місяців (для осіб, які мають вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем підготовки спеціаліста або магістра, – 12 місяців); для матросів і старшин, які проходять строкову військову службу на кораблях, суднах і в берегових частинах бойового забезпечення Військово-Морських Сил України, в морських частинах інших військових формувань, – до 24 місяців, за контрактом –три роки, у тому числі для жінок; для прапорщиків і мічманів – не менше п'яти років; для офіцерів – від п'яти до десяти років.

Відповідно до ст. 22 Закону „Про загальний військовий обов'язок і військову службу” граничний вік перебування на військовій службі встановлюється:

а) для солдатів і матросів, сержантів і старшин строкової служби – до 27 років;

б) для військовослужбовців рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять службу за контрактом, – до 45 років;

в) для прапорщиків і мічманів – до 45 років;

г) для молодших офіцерів – до 45 років;

д) для старших офіцерів: майорів (капітанів 3 рангу), підполковників (капітанів 2 рангу) - до 50 років; полковників (капітанів 1 рангу) – до 55 років;

е) для вищих офіцерів: у військових званнях від генерал-майора (контр-адмірала) до генерала армії України включно – до 60 років.

Міністром оборони, вищим командуванням інших військових формувань офіцери можуть бути залишені на військовій службі понад граничний вік до п'яти, а доктора наук і професора - до десяти років.

Звільнення з військової служби здійснюється в запас чи відставку. У запас звільняються особи, що не досягли граничного віку перебування в запасі і за станом здоров'я придатні до військової служби в мирний чи воєнний час. У відставку звільняються особи, що досягли граничного віку перебування в запасі чи визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров'я до військової служби зі зняттям з військового обліку. Військовослужбовці, що проходять службу за контрактом (контракт припиняється (розривається)), можуть бути звільнені з військової служби в зв'язку з досягненням граничного віку перебування на військовій службі - за віком; за станом здоров'я; у зв'язку зі скороченням штатів; після закінчення терміну контракту; з родинних обставин; по службовій невідповідності; у зв'язку з обвинувальним вироком суду, що вступив в законну силу; у зв'язку із систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем чи командуванням.

Законом установлений граничний вік перебування в запасі і розряди запасу (ст. 28 ЗУ „Про загальний військовий обов'язок і військову службу”).

До запасу першої категорії належать військовозобов'язані, які проходили військову службу та одержали під час її проходження військово-облікову спеціальність.

До запасу другої категорії належать військовозобов'язані, які не одержали військово-облікової спеціальності під час проходження військової служби або не призивалися на військову службу чи проходили її в інженерно-технічних частинах, а також військовозобов'язані-жінки.

Військовозобов'язані, зараховані в запас другої категорії, в разі одержання під час перебування в запасі військово-облікової спеціальності на навчальних зборах або за відповідною цивільною професією переводяться до запасу першої категорії.

Військовозобов'язані, переведені в запас за станом здоров'я без проходження військової служби, в разі визнання їх до 25 років придатними до військової служби, знову стають на облік як призовники та підлягають призову на строкову військову службу на загальних підставах.

Запас військовозобов'язаних поділяється на два розряди.

Розряди встановлюються залежно від віку військовозобов'язаних, які перебувають в запасі.

Граничний вік перебування в запасі другого розряду є граничним віком перебування в запасі взагалі.

Солдати і матроси, сержанти і старшини, прапорщики і мічмани, які перебувають у запасі, поділяються на розряди за віком:

а) у запасі першого розряду - до 35 років;

б) у запасі другого розряду:

- солдати, матроси, сержанти і старшини - до 40 років;

- прапорщики і мічмани - до 50 років.

3. Офіцери, які перебувають у запасі, поділяються на розряди за віком:

а) у запасі першого розряду:

- молодші офіцери - до 45 років;

- старші офіцери:

- майор (капітан 3 рангу), підполковник (капітан 2 рангу) – до 50 років;

- полковник (капітан 1 рангу) - до 55 років;

- вищі офіцери - до 60 років;

б) у запасі другого розряду:

- молодші офіцери - до 50 років;

- старші офіцери:

- майор (капітан 3 рангу), підполковник (капітан 2 рангу) – до 55 років;

- полковник (капітан 1 рангу) - до 60 років;

- вищі офіцери - до 65 років.

Військовозобов'язані-жінки незалежно від присвоєних їм військових звань зараховуються до запасу другого розряду. Граничний вік перебування їх у запасі встановлюється: для прапорщиків, мічманів і осіб офіцерського складу - 50 років, для інших військовозобов'язаних-жінок - 45 років.

Військовозобов'язані під час перебування в запасі призиваються на збори: навчальні (чи перевірочні) і спеціальні. Військовозобов'язані, що досягли граничного віку перебування в запасі, а також особи, визнані військово-лікарськими комісіями непридатними до військової служби, знімаються з військового обліку і переводяться у відставку.

Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про загальний військовий обов'язок і військову службу.

Законом України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" передбачена відповідальність керівників, інших посадових осіб державних органів, органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ, організацій усіх форм власності і громадян, винних у порушенні порядку військового обліку, допризовної підготовки, приписки до призовних ділянок, призову на дійсну військову службу, призову на військову службу офіцерів запасу, проходження навчальних зборів (занять), мобілізаційної підготовки і мобілізаційної готовності, явки по призову у військовий комісаріат, а також у здійсненні інших порушень законодавства про загальний військовий обов'язок і військову службу.

Адміністративна відповідальністьвідповідно до Кодексу України „Про адміністративні правопорушення”[6] (07.12.1984р.) настає за наступні види правопорушень:

1) Порушення військовозобов'язаними чи призовниками законодавства про загальний військовий обов'язок і військову службу (Стаття 210).Тягне за собою накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Повторне протягом року вчинення порушення, передбаченого частиною першою цієї статті – тягне за собою накладення штрафу від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

2) Умисне зіпсуття обліково-військових документів чи втрата їх з необережності (Стаття 211).Тягне за собою накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Повторне протягом року вчинення порушення, передбаченого частиною першою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, - тягне за собою накладення штрафу від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

3) Неявка на виклик у військовий комісаріат (Стаття 211-1).Тягне за собою накладення штрафу до одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

4) Неподання у військові комісаріати списків юнаків, які підлягають приписці до призовних дільниць (Стаття 211-2).Тягне за собою накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Повторне протягом року вчинення порушення, передбаченого частиною першою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, - тягне за собою накладення штрафу від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

5) Прийняття на роботу військовозобов'язаних і призовників, які не перебувають на військовому обліку (Стаття 211-3).Тягне за собою накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Повторне протягом року вчинення порушення, передбаченого частиною першою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, - тягне за собою накладення штрафу від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

6) Незабезпечення сповіщення військовозобов'язаних і призовників про їх виклик у військові комісаріати, перешкода їх своєчасній явці на збірні пункти чи призовні дільниці (Стаття 211-4). Тягне за собою накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Повторне протягом року вчинення порушення – тягне за собою накладення штрафу від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

7) Несвоєчасне подання документів, необхідних для ведення військового обліку військовозобов'язаних і призовників, несповіщення їх про виклик у військові комісаріати (Стаття 211-5).Тягнуть за собою накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Повторне протягом року вчинення - тягне за собою накладення штрафу від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

8) Неподання відомостей про військовозобов'язаних і призовників (Стаття 211-6).Тягне за собою накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.Неподання посадовими особами органів реєстрації актів громадянського стану районним (міським) військовим комісаріатам відомостей про зміну військовозобов'язаними і призовниками прізвища, імені, по батькові про внесення до записів актів громадянського стану змін про дату і місце їх народження, а також про випадки реєстрації смерті військовозобов'язаних і призовників - тягне за собою накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Повторне протягом року вчинення порушення з числа передбачених частиною першою або другою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, - тягне за собою накладення штрафу від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Висновок.

Отже, державне управління в галузі оборони включає велику кількість заходів, направлених на створення необхідних умов для запобігання військового нападу й організації збройної відсічі можливої агресії проти України в будь-який час і при будь-яких обставинах, а також реалізації покладених на нього завдань. Відповідно до Військової доктрини, Україна підтримує свою обороноздатність на рівні оборонної достатності для захисту від агресії, прагне до мирного співіснування з усіма державами.

Основою оборони є Збройні Сили України, що покликані захищати суверенітет, територіальну цілісність, інші важливі інтереси нашої держави у випадку здійснення збройної агресії проти неї. Вони можуть бути також використані для виконання задач, що випливають з міжнародних зобов'язань України (наприклад, як миротворчі сили).

ІІ. Зміст, особливості та правові основи управління в галузі охорони державного кордону.

Поняття державного кордону.

Відповідно до ст. 1 Закону України „Про державний кордон України” від 4 листопада 1991 року державним кордоном України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору. Цим законом також установлені види, режим і правила охорони державного кордону.

У системі охорони державного кордону можна виділити два види охорони державного кордону - політичний і санітарний.

Політична охорона державного кордону на суші, морі, ріках, озерах та інших водоймах покладається на Прикордонні війська України, а в повітряному просторі - на Війська протиповітряної оборони України. Їхні обов'язки і права у відношенні охорони державного кордону визначаються законами й іншими актами компетентних органів державної влади.

Основна задача охорони державного кордону - забезпечення встановленого режиму державного кордону і прикордонного режиму.

Режим державного кордону - це встановлений законодавством порядок перетинання державного кордону України. Сутність його полягає в тому, що залізничне, автомобільне, морське, річкове, повітряне й інше повідомлення через державний кордон здійснюється в контрольно-пропускних пунктах Прикордонних військ. Всі їхні транспортні засоби, вантажі й інше майно, що перетинають державний кордон, підлягають прикордонному і митному контролю. У визначених випадках здійснюється також санітарно-карантинний, ветеринарний і фітосанітарний контроль, контроль за вивозом з території України культурних цінностей і інший контроль.

Важливим елементом забезпечення режиму державного кордону є правила здійснення господарської діяльності в її межах. Законодавством визначається, що для забезпечення належного порядку на державному кордоні судноплавство, користування водяними об'єктами, землею, лісами, тваринним світом, ведення гірської справи, геологічних розвідувань і інша господарська діяльність проводяться за узгодженням із Прикордонними військами України.

З метою забезпечення режиму державного кордону в прикордонній смузі встановлюється прикордонний режим, що регламентує правила в'їзду, тимчасового перебування, проживання, пересування, проведення робіт, обліку і змісту на пристанях судів, їхнє плавання у внутрішніх водах. Прикордонна смуга встановлюється безпосередньо уздовж берегів прикордонних рік, озер і інших водойм; до неї не відносяться населені пункти і місця масового відпочинку населення.

Безпосередньо функції охорони державного кордону здійснюють Прикордонні війська України. Відповідно до Закону України "Про Прикордонні війська України" їхня головна задача - забезпечення недоторканності державного кордону, а також охорона екологічної зони України.

Важливі функції щодо забезпечення державної безпеки надані Державному комітету у справах охорони державного кордону України. (правонаступник колишнього Управління військ Західного прикордонного округу КДБ СРСР).

Державний комітет у справах охорони державного кордону України (Держкомкордон України, Положення про яке затверджено Указом Президента України від 14 вересня 2000 р.) є центральним органом державної виконавчої влади, який реалізує державну політику з прикордонних питань, бере участь у розробці й реалізації загальних принципів правового оформлення і охорони державного кордону України та її виключної (морської) економічної зони, вдосконалені системи заходів щодо забезпечення їх недоторканності, здійснює функції центрального органу управління Прикордонними військами України.

Основними завданнями Держкомкордону України є:

– забезпечення недоторканності державного кордону України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах і охорони виключної (морської) економічної зони України;

– розробка разом з відповідними центральними органами державної виконавчої влади пропозицій щодо правового оформлення кордонів України із суміжними державами та реалізації міжнародних договорів з питань режиму державного кордону;

– забезпечення участі України в міжнародному співробітництві з прикордонних питань і виконання відповідних зобов’язань, що випливають з міжнародних договорів України;

– здійснення контролю за виконанням актів законодавства України щодо державного кордону і діяльності Прикордонних військ України;

– забезпечення відповідно до законодавства України безпеки працівників охорони державного кордону та їх близьких родичів.

Держкомкордон відповідно до покладених на нього завдань:

1) розробляє правовий, економічний та військово-спеціальний механізм охорони державного кордону України та її виключної (морської) економічної зони, визначає види службово-бойової діяльності Прикордонних військ України;

2) здійснює керівництво всіма видами діяльності Прикордонних військ України, забезпечує їхню бойову і мобілізаційну готовність, визначає склад прикордонно-представницького апарату і керує його діяльністю;

3) готує проекти нормативних актів з прикордонних питань;

4) розробляє та здійснює заходи щодо правового оформлення кордонів України із суміжними державами і запобігання будь-яким спробам незаконної зміни проходження міжнародно визнаних державних кордонів України на місцевості;

5) разом із заінтересованими державними органами України розробляє та вносить до Кабінету Міністрів України пропозиції щодо відкриття нових і реконструкції діючих пунктів пропуску через державний кордон України;

6) забезпечує дотримання прикордонного режиму в прикордонній смузі;

7) організує роботу по оформленню іноземним громадянам у пунктах пропуску через державний кордон України короткотермінових віз для тимчасового перебування в Україні;

8) здійснює інформаційне забезпечення діяльності Прикордонних військ України, подає статистичні відомості Верховній Раді, Президенту, Кабінету Міністрів України, іншим державним органам;

9) проводить військово-лікарську експертизу;

10) розробляє вимоги до техніки й озброєння Прикордонних військ України, планує, організує та бере участь у проведенні науково-дослідних, дослідно-конструкторських, будівельних і виробничих робіт у сфері своєї діяльності, забезпечує контроль за якістю розробок і здійснює проведення державних випробувань нової та модернізованої техніки, необхідної для охорони державного кордону України, її економічної зони;

11) організує поставку й ефективне застосування всіх видів техніки і зброї, створює умови для їх базування, розміщення, утримання, ремонту;

12) проводить роботу по кадровому комплектуванню Прикордонних військ України, присвоєнню військових і почесних звань, нагородженню військовослужбовців, робітників і службовців, які особливо відзначилися;

13) здійснює власними силами та із залученням підрядних організацій будівництво житла і службових приміщень;

14) здійснює економічну діяльність, у тому числі комерційну і зовнішньоекономічну. Використовує наявну матеріальну базу для надання соціально-побутових послуг військовослужбовцям, робітникам і службовцям Прикордонних військ України та членам їхніх сімей;

15) веде редакційно-видавничу діяльність;

16) вживає заходів до розвитку ділових зв'язків з командуванням прикордонних військ країн, з якими укладено відповідні договори та угоди.

Держкомкордон України при виконанні покладених на нього функцій взаємодіє з міністерствами, іншими центральними і місцевими органами державної влади та управління, підприємствами, установами й організаціями усіх форм власності. Держкомкордон в межах своїх повноважень видає на основі й на виконання чинного законодавства накази та інструкції, організує і перевіряє їх виконання, а в необхідних випадках разом з іншими органами державного і господарського управління видає спільні акти.

Держкомкордон України очолює голова - командуючий Прикордонними військами України, який відповідно до Закону України "Про Прикордонні війська України" затверджується Президентом України.

Командуючий Прикордонними військами України:

– несе персональну відповідальність за виконання покладених на Комітет завдань і здійснення ним своїх функцій;

– затверджує структуру і штати центрального апарату Комітету в межах граничної чисельності та фонду грошового утримання і оплати праці працівників, визначених Кабінетом Міністрів України, а також положення про його підрозділи;

– розподіляє обов'язки між заступниками голови Комітету - командуючого Прикордонними військами України.

Голові Комітету - командуючому Прикордонними військами України надається право добровільного призову громадян України на дійсну військову службу у Прикордонних військах України, присвоєння першого офіцерського звання і військових звань до полковника включно, звільнення особового складу військ з дійсної військової служби, утримання поза штатом чисельності, у тому числі військовослужбовців, за рахунок одержуваних від позабюджетної діяльності Комітету коштів.

Для погодженого вирішення питань, пов'язаних з охороною державного кордону України та її економічної зони, у Держкомкордоні України утворюється колегія у складі голови Комітету - командуючого Прикордонними військами України, його заступників за посадою, а також інших керівних працівників Комітету.

Члени колегії Комітету затверджуються Кабінетом Міністрів України за поданням голови Комітету - командуючого Прикордонними військами України. Засідання колегії проводяться за необхідністю, але не рідше двох разів на квартал. Рішення колегії приймаються більшістю присутніх на засіданні членів колегії і проводяться в життя, як правило, наказами голови Комітету.

Важливим елементом реалізації Держкомкордоном своїх повноважень є підпорядковані йому Прикордонні війська України , що функціонують відповідно до Закону України „Про Прикордонні війська України”[7] від 4 листопада 1991 року.

В організаційну структуру Прикордонних військ України входять прикордонні військові напрямки, з'єднання, частини й інші органи охорони державного кордону.

Головним завданням Прикордонних військ України є забезпечення недоторканності державного кордону України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах України, а також охорона виключної (морської) економічної зони України.

Діяльність Прикордонних військ України будується на принципах законності, гласності, додержання прав і свобод громадян, взаємодії з органами державної влади і управління, громадськими об'єднаннями, трудовими колективами і населенням. При виконанні службових обов'язків військовослужбовці Прикордонних військ України керуються Конституцією і законами України. Діяльність будь-яких політичних партій і рухів у Прикордонних військах України забороняється. Гласність у діяльності Прикордонних військ України забезпечується систематичним інформуванням органів державної влади і управління, громадських об'єднань, громадян, засобів масової інформації про стан охорони державного кордону і заходи щодо його зміцнення.

При виконанні покладених на них завдань Прикордонні війська України зобов'язані:

1) припиняти будь-які спроби незаконної зміни проходження державного кордону України на місцевості;

2) відбивати вторгнення на територію України озброєних формувань, припиняти збройні та інші провокації на державному кордоні України, захищати від злочинних посягань населення і власність у всіх її формах;

3) відвертати і не допускати перетинання державного кордону України особами і транспортними засобами поза пунктами пропуску або іншими незаконними способами; виявляти і затримувати порушників державного кордону України;

4) здійснювати у встановлених пунктах і у встановленому порядку при наявності належно оформлених документів пропуск через державний кордон України осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна;

5) забезпечувати виконання зобов'язань, що випливають з міжнародних договорів України, з питань режиму державного кордону України та виключної (морської) економічної зони України;

6) здійснювати спільні заходи із Службою національної безпеки України в межах наданої їм компетенції з питань охорони державного кордону України, а також контролювати самостійно чи разом з органами внутрішніх справ підтримання прикордонного режиму;

7) контролювати спільно з органами внутрішніх справ, керівництвом аеропортів (аеродромів), відкритих для міжнародних польотів, прикордонних залізничних станцій, морських і річкових портів, служб міжнародних автомобільних перевезень додержання встановленого режиму в пунктах пропуску через державний кордон України;

8) здійснювати контроль за додержанням усіма невійськовими суднами і військовими кораблями встановленого порядку плавання та перебування в територіальному морі України, внутрішніх водах України, а також частині вод прикордонних річок, озер та інших водойм, що належать Україні;

9) подавати в районах проходження служби спеціально уповноваженим на те державним органам і посадовим особам необхідну допомогу в їх діяльності по контролю за збереженням природних ресурсів, додержанням правил промислової та іншої діяльності, по охороні природного середовища і континентального шельфу;

10) здійснювати охорону дипломатичних представництв України, постійних представництв України при міжнародних організаціях і консульських установ України в іноземних державах;

11) у відповідності з чинним законодавством України забезпечувати систему особливих заходів щодо захисту військовослужбовців Прикордонних військ України, які беруть безпосередню участь в оперативно-розшуковій діяльності та здійсненні контролю за переміщенням людей, транспортних засобів, товарів та інших предметів чи речовин через державний і митний кордон України, від посягань на життя, здоров'я, житло і майно зазначених осіб та їх близьких родичів у зв'язку із службовою діяльністю цих військовослужбовців;

12) здійснювати взаємодію при охороні державного кордону з відповідними органами, військовими формуваннями іноземних держав у порядку, який встановлюється міжнародними договорами та актами законодавства України.

Для здійснення своїх обов’язків Прикордонним військам України надані відповідні права. Згідно зі ст. 7 Закону України „Про Прикордонні війська України” у межах прикордонної смуги, контрольованого прикордонного району, в пунктах пропуску через державний кордон України, а також на території, де прикордонну смугу та контрольований прикордонний район не встановлено, але Прикордонні війська України здійснюють охорону державного кордону України або прилеглої до охоронюваного Прикордонними військами України узбережжя моря території району, міста, селища, сільради, в територіальному морі України, внутрішніх водах, що належать Україні, Прикордонні війська України мають право:

1) розташовувати прикордонні наряди, пересуватися при виконанні службових обов'язків по будь-яких ділянках місцевості, користуватися безоплатно всіма видами міського пасажирського транспорту (крім таксі), залізничного і водного транспорту приміського сполучення та автобусами приміських маршрутів;

2) вести дізнання у справах про порушення державного кордону України, здійснювати оперативно-розшукову діяльність відповідно до чинного законодавства;

3) здійснювати адміністративне затримання осіб, які порушили режим державного кордону України, прикордонний режим або режим у пунктах пропуску через державний кордон України, на строк до трьох годин для складення протоколу, а в необхідних випадках для встановлення особи і з'ясування обставин правопорушення - до трьох діб з повідомленням про це письмово прокурора протягом двадцяти чотирьох годин з моменту затримання або на строк до десяти діб з санкції прокурора, якщо правопорушники не мають документів, які посвідчують їх особу, піддавати затриманих особистому оглядові, а також оглядати і при необхідності вилучати наявні при них речі;

4) здійснювати на строки, передбачені пунктом 3 цієї статті, адміністративне затримання громадян України, іноземних громадян і осіб без громадянства, які порушили державний кордон України, при відсутності достатніх підстав для порушення проти них кримінальних справ, а якщо щодо цих осіб прийнято у встановленому порядку рішення про передачу їх прикордонним властям суміжної держави, з санкції прокурора затримувати цих осіб на час, необхідний для їх передачі;

5) тримати осіб, підданих адміністративному затриманню, в ізоляторах тимчасового тримання або в інших приміщеннях, спеціально обладнаних для цих цілей. Про кожний випадок адміністративного затримання, особистого огляду затриманого, огляду і вилучення речей, що є при ньому, складається протокол і повідомляється прокурору;

6) запрошувати осіб у підрозділи Прикордонних військ України для з'ясування обставин порушення державного кордону України, його режиму, прикордонного режиму або режиму в пунктах пропуску через державний кордон України. У необхідних випадках з'ясування обставин зазначених порушень може здійснюватись і в інших місцях;

7) перевіряти у осіб, які прямують через державний кордон України, документи про право в'їзду в Україну або виїзду з України, робити в них відповідні відмітки і при необхідності тимчасово їх вилучати; не пропускати через державний кордон України осіб, які не мають дійсних документів на право в'їзду в Україну або виїзду з України, до належного оформлення ними документів на право перетинання державного кордону України або до уточнення обставин втрати документів громадянами України в період перебування за кордоном і встановлення їх особи;

8) здійснювати у встановленому порядку самостійно або спільно з митними установами огляд вантажів та іншого майна осіб, які прямують через державний кордон України;

9) вилучати у встановленому порядку заборонені до ввезення в Україну або вивезення з України предмети, а також предмети контрабанди, які переміщаються через державний кордон України;

10) проводити у встановленому порядку огляд транспортних засобів, що прямують через державний кордон України, і вантажів, що на них перевозяться, супроводжувати транспортні засоби прикордонними нарядами;

11) визначати спільно з заінтересованими підприємствами, установами та організаціями місця і тривалість зупинок (стоянок) транспортних засобів закордонного прямування в пунктах пропуску через державний кордон України;

12) забороняти сходити на берег і перебувати на березі членам екіпажів іноземних невійськових суден та іншим особам, які перебувають на них і які допустили правопорушення при плаванні та перебуванні в територіальному морі України, внутрішніх водах України, а також під час стоянки суден у портах України;

13) обмежувати у випадках, які спричиняються обставинами, пов'язаними з забезпеченням охорони державного кордону України, провадження різних робіт у прикордонній смузі, за винятком робіт на будовах, здійснюваних відповідно до міжнародних договорів України, на будовах державного значення і проведення заходів, зв'язаних із стихійним лихом та особливо небезпечними інфекційними хворобами;

14) використовувати засоби електричного зв'язку міністерств, інших органів державного управління, транспортні засоби підприємств, установ організацій під час відбиття вторгнень на територію України, припинення збройних та інших провокацій на державному кордоні України, розшуку і затримання порушників державного кордону України, а також в інших випадках, спричинених обставинами, на умовах, погоджених у встановленому порядку;

15) здійснювати інші дії щодо охорони державного кордону України, виключної (морської) економічної зони відповідно до законодавства України, її міжнародних договорів. У необхідних випадках, зв'язаних з розшуком і затриманням порушників державного кордону України, Прикордонні війська України можуть здійснювати на території України надані їм права і за межами зазначених у цій статті територій, прикордонної смуги і пунктів пропуску через державний кордон України;

16) у випадках, передбачених законами України, розглядати справи про правопорушення, накладати стягнення або передавати матеріали про правопорушення на розгляд інших уповноважених органів виконавчої влади або судів;

17) у випадках і в порядку, встановлених законодавством України, не допускати в'їзду в Україну іноземних громадян, а також виїзду з неї громадян України та іноземних громадян;

18) використовувати в порядку, передбаченому законодавством України, земельні ділянки;

19) одержувати безоплатно за письмовими запитами начальника розвідувального органу Державного комітету у справах охорони державного кордону України командирів військових частин та начальників оперативно-розшукових підрозділів від державних органів, підприємств, установ і організацій, а також об'єднань громадян інформацію, необхідну для виконання покладених на війська обов'язків, за винятком випадків, коли законодавством України встановлено спеціальний порядок одержання інформації;

20) використовувати у порядку, встановленому законодавством України, водний і повітряний простір України, морські та річкові порти, аеропорти та аеродроми (посадочні майданчики), розташовані на території України, незалежно від їх відомчої належності і призначення; одержувати навігаційну, метеорологічну, гідрографічну та іншу інформацію, необхідну для забезпечення польотів і кораблеводіння, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;

21) здійснювати спеціальні заходи забезпечення безпеки військовослужбовців Прикордонних військ України та їх близьких родичів, недоторканності житла, а також збереження їх майна згідно з чинним законодавством України.

Висновок.

Отже, Державний комітет у справах охорони державного кордону України є центральним органом державної виконавчої влади, який реалізує державну політику з прикордонних питань, бере участь у розробці й реалізації загальних принципів правового оформлення і охорони державного кордону України та її виключної (морської) економічної зони, здійснює функції центрального органу управління Прикордонними військами України, забезпечує недоторканності державного кордону України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах, забезпечує участь України в міжнародному співробітництві з прикордонних питань і виконання відповідних зобов’язань, що випливають з міжнародних договорів України, здійснює контроль за виконанням актів законодавства України щодо державного кордону і діяльності Прикордонних військ України.

Охорона державного кордону України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах покладається на Прикордонні війська України, а в повітряному просторі - на Війська повітряної оборони України.

ІІІ. Зміст, особливості та правові основи управління в галузі митного контролю.

поняття та риси митних органів.

Митні органи в України належать до системи центральних державних органів виконавчої влади, що здійснюють функції в галузі митної справи відповідно до Конституції України, законодавства про зовнішньоекономічну діяльність, митного законодавства та інших нормативних актів. Митні органи займають у системі державних органів України специфічне місце, що визначається покладеними на них завданнями та функціями. Як органи виконавчої влади митні органи України характеризуються наступними основними рисами :

– вони утворюються і діють під загальним керівництвом Президента України;

– вони виключно і безпосередньо здійснюють митну справу;

– митні органи наділено визначеною для них законами компетенцією в галузі митної справи. Інші органи, крім Верховної Ради, Президента України, Кабінету Міністрів України, не вправі приймати рішення, що пересікаються з компетенцією митних органів України та виконувати без відповідного допуску чи заміняти їх функції, чи іншим чином умішуватися в діяльність митних органів;

– діяльність митних органів за своїм змістом є розпорядчою й у межах визначеної для них компетенції вони вправі видавати нормативні акти з митної справи, що діють на всіх території України й мають обов’язкову силу для підвідомчих підпорядкованих органів, інших державних органів та їх посадових осіб, юридичних та фізичних осіб;

– митні органи утворюють єдину систему;

– митні органи утворюються, реорганізуються й ліквідовуються Президентом України та Держмитслужбою України;

– митні органи наділено правами юридичної особи й вони відносяться виключно до юридичних осіб публічного права. Як юридичні особи вони мають правосуб’єктність, індивідуальні ознаки;

– гранична чисельність працівників центрального апарату ДМСУ встановлюється Кабінетом Міністрів України. Структура центрального апарату та штатний розпис ДСМУ затверджує Голова Держмитслужби;

– фінансування діяльності митних органів здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, які передбачаються на утримання державного апарату.

Чинним законодавством митні органи віднесено до воєнізованих органів. У ряді країн світу, у тому числі й Російської Федерації, з якою в України найбільший митний кордон, такі органи віднесено законодавством до правоохоронних органів. Зважаючи на те, що митні органи України теж здійснюють правоохоронні функції по захисту її економічного суверенітету й економічної безпеки, забезпечують захист прав та законних інтересів громадян і господарюючих суб’єктів, а також державних органів за дотриманням ними зобов’язань у сфері митної справи, питання про те, віднести митні органи України до правоохоронних чи ні, не таке вже й просте. Митні органи виконують функції дізнання у справах про порушення митних правил, мають право застосовувати примус і накладати стягнення відповідно до чинного законодавства, застосовують ряд характерних для правоохоронних органів процедур (особистий догляд, передогляд). Діяльність митних органів забезпечується спеціально підготовлені державні службовці, що мають право на оснащення та застосування спеціальних засобів (вогнепальної зброї, наручників, упаковок з газом дратівливої дії, засобів примусової зупинки транспортних засобів тощо).

Правові, економічні й організаційні основи митної справи визначаються Конституцією, законами України (серед них особливе місце належить Митному кодексу - комплексному закону в сфері митної справи), нормативними актами Президента України і Кабінету Міністрів України, актами Державної митної служби України (Держмитслужба) і інших центральних органів виконавчої влади. Винятково законами України визначаються основи митної справи.

Митний кодекс[8] (МК) від 11 липня 2002 року являє собою основу митного законодавства України. За своїм характером він є комплексним законом, що регулює різноманітні відносини, що торкаються різних галузей права - адміністративне, цивільне, фінансове, карне і, у визначеній мірі, міжнародне. У МК визначені: функції митних органів; принципи переміщення товарів і транспортних засобів (право на ввіз і вивіз, заборону на ввіз і вивіз, обмеження на ввіз і вивіз); митні платежі; митне оформлення; митний контроль; відповідальність за порушення митних правил, а також правила виробництва по справах про такі порушення і їхнє виконання.

Правові основи діяльності державних органів щодо забезпечення управління в галузі митного контролю України.

Оперативне регулювання митних відносин забезпечують укази Президента і постанови Кабінету Міністрів України, наприклад, Указом Президента України від 10 лютого 1996 р. було затверджене Положення про індикативні ціни в сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Здійснюючи регулювання митної справи, Кабінет Міністрів України видає різні нормативні акти: постанови, розпорядження, затверджує правила, наприклад, постановою від 28 квітня 2001 р. затверджене Положення про порядок реєстрації переміщення через митний кордон України товарів, що містять об'єкти інтелектуальної власності, постановою від 21 червня 2001 р. затверджений порядок вивозу за межі України державних нагород з дорогоцінних металів і/чи дорогоцінних каменів і ін. Постановами Кабінету Міністрів України затверджені Правила ввозу транспортних засобів на територію України (21 травня 1994 р.), визначені шляхи і напрямки транзиту підакцизних товарів через територію України і пунктів на митному кордоні, через які здійснюються ввіз і вивіз цих товарів, а також граничні терміни транзиту підакцизних товарів автомобільним і залізничним транспортом через територію України (6 травня 1996 р.).

Верховною Радою України визначаються основні напрямки митної політики України; система митних органів; розмір мита та умови митного обкладення; спеціальні митні зони та митні режими на території України; перелік товарів, експорт, імпорт та транзит яких через територію України забороняється.

Президент України затверджує Положення про Державну митну службу України, має право її реорганізовувати чи навіть ліквідувати.

Значне місце в регулюванні питань митної справи займають видавані Держмитслужбой України накази, положення, правила, інструкції, у деяких випадках - методичні рекомендації, указівки, розпорядження, інформаційні листи. Такими актами регулюються: правовий статус зони митного контролю; діяльність митних ліцензійних складів; порядок ведення обліку суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності в митних органах; митне оформлення транспортних засобів, номерних вузлів і агрегатів, порядок спрощеного декларування гуманітарних вантажів і ін.

У випадку, коли необхідно установити норми і правила, що мають значення не тільки для митного регулювання, ний для інших галузей, приймаються спільні акти митної служби з іншими зацікавленими міністерствами і відомствами. Такі акти є обов'язковими для виконання як у митній системі, так і в інших структурах виконавчої влади. Так, наказом Держмитслужби, Мінфіну, Нацбанку України від 12 вересня 1995р. була затверджена "Інструкція про порядок здійснення розрахунків по митних платежах з Державним бюджетом України".

Система митних органів України.

Відповідно до ст. 5 Закону України "Про митну справу в Україні"[9] від 25 червня 1991 р. систему митних органів України складають :

- Державна митна служба України (Держмитслужба);

- регіональні митниці;

- митниці;

- спеціалізовані митні управління та організації;

- установи і навчальні заклади.

Система митних органів України є дворівневою. До першого рівня відноситься Держмитслужба (здійснює свою діяльність на всій території України), а другого – територіальні органи, що здійснюють свою діяльність тільки на території визначеного їм регіону. При цьому межі діяльності регіональних митниць не завжди співпадають із межами адміністративно-територіальних регіонів.

Центральним органом виконавчої влади, безпосередньо здійснююче керівництво митною справою, є Держмитслужба України , що як центральний орган виконавчої влади України була створена Указом Президента України від 29 листопада 1996 р. № 1145 "Про державну митну службу України". Держмитслужба України стала правонаступницей ліквідованого Державного митного комітету України.

Держмитслужба у встановленому порядку в межах своєї компетенції вирішує питання, що випливають із загальновизнаних норм міжнародного права та укладених Україною міжнародних договорів.

Основними завданнями Держмитслужби є:

1) захист економічних інтересів України, сприяння розвитку зовнішньоекономічних зв'язків;

2) контроль за додержанням вимог митного законодавства України;

3) використання засобів митного регулювання торговельно-економічних відносин з урахуванням пріоритетів розвитку економіки, створення сприятливих умов для участі України у міжнародному співробітництві;

4) удосконалення митного контролю, митного оформлення і оподаткування товарів та інших предметів, що переміщуються через митний кордон України;

5) здійснення за участю Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України заходів щодо захисту інтересів споживачів товарів і додержання учасниками зовнішньоекономічних зв'язків державних інтересів на зовнішньому ринку;

6) створення сприятливих умов для прискорення товарообігу та збільшення пасажиропотоку через митний кордон України;

7) боротьба з контрабандою, здійснення заходів щодо запобігання порушенню митних правил.

Держмитслужба України в межах своїх повноважень на основі й у виконання законодавчих актів видає накази, організовує і контролює їхнє виконання. У випадках, передбачених законодавством України, її рішення є обов'язковими для виконання центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами й організаціями усіх форм власності і громадянами.

Держмитслужбу України очолює Голова , якого призначає Президент України. Голова має своїх заступників, розподіляє між ними обов'язку, визначає ступінь відповідальності заступників Голови і керівників підрозділів центрального апарата Держмитслужби України.

Голова Держмитслужби України в передбаченому порядку призначає на посаду і звільняє з посади працівників центрального апарата Держмитслужби України, керівників регіональних таможень і їхніх структурних підрозділів, таможень, спеціалізованих митних керувань і організацій, установ і навчальних закладів. А також затверджує структуру центрального апарату Держмитслужби України.

Для погодженого рішень стосовно питань, що відносяться до компетенції Держмитслужби України, обговорення найважливіших напрямків її діяльності в Держмитслужбі України створюється дорадчий орган - колегія . До складу колегії входять: Голова колегії, заступники голови за посадою, інші працівники Держмитслужби України. Членів колегії затверджує Кабінет Міністрів України за поданням голови Митної служби. Свою роботу колегія проводить шляхом засідань, які збираються за потребою, але не рідше як два рази на квартал. Колегія приймає рішення більшістю присутніх на засіданні членів колегії. Рішення проводяться у життя, як правило, наказами голови Митної служби.

Складова частина системи митних органів - регіональні митниці . На сьогодні це: Східна, Карпатська, Дніпропетровська, Донбаська, Кримська, Київська, Південна, Дніпровська, Північна, Чорноморська, Західна регіональні митниці, Центральна енергетична митниця та Бориспільська й Севастопольська митниці(митниці прямого підпорядкування). Вони підпорядковуються Держмитслужбі і є державними установами й у передбаченому порядку безпосередньо здійснюють митну справу, координують і контролюють діяльність підлеглих їм митниць і спеціалізованих митних організацій.

Типова структура регіональної митниці передбачає утворення в її складі відділу організації митного контролю; вантажного відділу; пасажирського відділу; організаційно-оперативного відділу; відділу дізнання та боротьби з ПМП; відділу тарифів та вартості; відділу митних платежів; відділу (сектора) несупроводжуваного багажу; відділу митної варти та ін.

Кількість, зона діяльності, місця дислокації, компетенція регіональних митниць, підлеглих їм митних установ (у тому числі спеціалізованих митних організацій), а також митних посад визначаються Держмитслужбою України. Головними задачами регіональної митниці є: контроль за дотриманням митного законодавства; організація ефективного застосування засобів тарифного і нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності; забезпечення стягування митних платежів; створення сприятливих умов для розвитку зовнішньоекономічної діяльності; боротьба з контрабандою і порушеннями митних правил; ведення митної статистики.

У безпосередньому підпорядкуванні Державній митній службі України знаходиться Центральна спеціалізована митниця, що здійснює митне оформлення та митний контроль за імпортом, експортом, транзитом енергоносіїв, які перетинають митний кордон різними засобами транспортування. Склад повноважень Центральної спеціалізованої митниці визначається положенням про Центральну спеціалізовану митницю Держмитслужби України, затвердженим наказом Держмитслужби № 123 від 25 березня 1997 року. Зоною діяльності Центральної спеціалізованої митниці є вся митна територія України.

У підпорядкуванні регіональних митниць знаходяться митниці, що безпосередньо здійснюють митну справу в Україні. Типове положення про митницю та Типова структура митниці затверджено наказом Держмитслужби № 169 від 26 березня 1998 року.

З погляду місцезнаходження регіону діяльності митниці України умовно підрозділяються на прикордонні і внутрішні.

Прикордонні митниці розміщаються на митному кордоні, що, як правило, збігається з державним кордоном, і взаємозалежні з транспортними вузлами (аеропортами, прикордонними залізничними станціями, портами.)

Сьогодні митниця виконує такі функції : здійснює в зоні своєї діяльності митний контроль і оформлення товарів та інших предметів; перевірку відомостей, заявлених у вантажній митній декларації при митному оформленні товарів та інших предметів, відповідно до наявного вантажу та документів, необхідних для здійснення митного контролю; нараховує та справляє в зоні своєї діяльності митні платежі та збори, стягнення яких відповідно до законодавства покладено на митні органи; забезпечує контроль за доставлянням митних вантажів в інші митні органи; вживає спільно з іншими правоохоронними органами заходи, спрямовані на відвернення незаконного вивезення за кордон предметів, які становлять національне, історичне та культурне надбання держави; взаємодіє з іншими правоохоронними та контрольними службами в зоні своєї діяльності; забезпечує зберігання й використання вогнепальної зброї, боєприпасів, спеціальних засобів посадовими особами митниці; проводить розслідування у разі їх втрати або протиправного застосування та ін.

Митний контроль і митне оформлення товарів і інших предметів, переміщуваних через митний кордон України, безпосередньо здійснюють митні пости. Митний пост не є самостійним структурним елементом митної системи і не має статусу юридичної особи. Він знаходиться в зоні діяльності митниці, який підлеглий. Митні пости розміщаються з урахуванням таких факторів, як наявність автомобільних і залізничних магістралей, авіаційних, морських і річкових портів, а також у залежності від потреб практики зовнішньоекономічної діяльності. У зоні своєї діяльності митний пост практично цілком виконує функції митниці.

Висновок .

Взаємовідносини в системі митних органів України засновані на сполученні централізації і децентралізації. Кожен нижчий орган по вертикалі підпорядковується вищому. При цьому централізоване управління діяльністю митних органів гармонічно доповнюється ініціативою й відповідальністю за виконання покладених завдань регіональними управліннями, митницями та митними постами.

Для митних органів є характерним:

– єдність мети діяльності – здійснення єдиної митної політики;

– єдність завдань – ефективне використання всіх інструментів митного оформлення та контролю для забезпечення зовнішньоекономічної діяльності та обміну, захисту національного ринку;

– єдність функцій – участь у розробці та реалізації митної політики, забезпечення дотримання законності в межах наділеної компетенції щодо захисту економічних інтересів України. Стягнення мита та інших платежів, боротьба з контрабандою.

V . Перелік використаних джерел.

Законодавчі і нормативні акти органів державної влади.

1. Конституція України (28.06.1996р.)

2. Декларація „Про державний суверенітет України” (16.07.1990р.)

3. Постанова ВРУ „Про Воєнну доктрину України” (19.10.1993р.)

4. Закон України "Про оборону" (6.12.1991р.)

5. Закон України "Про Збройні Сили України" (21.10.1993р.)

6. Кодекс України „Про адміністративні правопорушення” (07.12.1984р.)

7. Закон України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" (25.03.1992р.)

8. Закон України "Про альтернативну (невійськову) службу" (12.12.1991р.)

9. Закон України "Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав" (02.03.2000р.)

10. Закон України "Про Раду національної безпеки і оборони України" (05.03.1998р.)

11. Закон України "Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України" (24.03.1999р.)

12. Закон України "Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України" (24.03.1999р.)

13. Закон України "Про Стройовий статут Збройних Сил України" (24.03.1999р.)

14. Закон України "Про правовий режим воєнного стану" (06.04.2000р.)

15. Указ Президента України "Про затвердження Положення про Міністерство оборони України та Генеральний штаб Збройних Сил України " (21.08.1997р.)

16. Постанова КМУ "Про заходи щодо підвищення кваліфікації посадових осіб і спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з питань національної безпеки та оборони держави" (08.02.2000р.)

17. Закону України „Про державний кордон України” (4.11.1991р.)

18. Закону України „Про Прикордонні війська України” (4.11.1991р.)

19. Митний Кодекс України (11.07.2002р.)

20. Закон України "Про митну справу в Україні" (25.06.1991р.)

Навчальні посібники і монографічні видання.

1. Битяк Ю.П., В.В. Богуцкий, В.Н. Гаращук и др. „Административное право Украины” – Харьков: 2003

2. Авер'янов В.Б. „Державне управління в Україні” (Навчальний посібник), – К.: 1999

3. Ківалов С.В., Біла Л.P. „Адміністративне право України” (Навчально-методичний посібник),– Одеса: 2002.

4. Кондратьєв К. „Суд, правоохоронні та правозахисні органи України”, – К.: 2002

5. Коваль Л.В. „Адміністративне право України”, – К.: 1996

6. Васильев А.С. „Административное право Украины”, – Харьков: 2002

7. Павловский Р.С. „Административное право”, – К.: 1986

8. Колпаков В.К. „Адміністративне право України”, – К.: 1999

9. Клименко Г.Б. „Адміністративне право”, – Харків: 2000

10. Гончарук С.Т. „Адміністративне право України”, – К.: 2001

11. Владимиров К.Н., Бардачев В.Ю. „ Таможенное регулирование” (учебное пособие), Херсон: 2002

12. Шишка Р.Б., Сергієчко В.В. „Митне право України” (посібник), Харків: 2001

Література для порівняльного аналізу.

1. Алехин А.П. „Административное право Российской Федерации”, –М.: 1997

2. Бахрах Д.Н. „Административное право”, – М.: 1996

3. Овсянко Д.М. „Административное право”, – М.: 1997

4. Попов В.И., Студеникин М.С. „Административное право”, –М.:1988

[1] Відомості Верховної Ради, 1992, № 9, ст.106

[2] Відомості Верховної Ради, 1993, N 43, ст.409

[3] Відомості Верховної Ради, 1992, N 27, ст.385

[5] Відомості Верховної Ради, 1992, N 15, ст.188

[6] Відомості Верховної Ради Української РСР, 1984, додаток до N 51, ст.1122

[7] Відомості Верховної Ради, 1992, N 2, ст.7

[8] Відомості Верховної Ради, 2002, N 38-39, ст.288

[9] Відомості Верховної Ради, 1991, N 44, ст.575