| Формування поняття “культурна спадщинина людства” та її законодавчі засади.
Всі народи є спадкоємцями певної культурної спадщини. Вона на протязі століть формувалася під впливом багатьох історичних факторів, а тому є складною і багатошаровою. Кожен конкретний культурний круг сьогодення є результатом взаємодії, накладання і боротьби різних, часом антагоністичних культурних традицій, принципів і засад. Однак це лише одна сторона справи – попри свою історію у світі сущого, людина має ще й іншу свою, може, у часі й не змірювану, історію. Це той вимір людини, у якому вона творить свої стосунки з своєю, скажімо, метафізичною першоосновою. У цій сфері вона здійснює себе як свободу. Однак у світі – вона не є вільною. Вона детермінована у ньому від самого початку. Одним із вимірів таких детермінант є культура, причому це завжди культура конкретна.
Якщо брати у цілому, то загальноевропейська культурна ситуація, як відомо, формувалася під впливом трьох основних культурних традицій: грецько-римської, юдейської та християнської. Багато у чому ці культурні традиції суперечать одна одній уже навіть у своїх основних засадах. А багато у чому є між собою згідними. Однак поєднання їх і боротьба між ними дали у результаті те, що ми називаємо тепер европейською цивілізацією. Але усвідомлення цього розкриває перед нами і внутрішню еклектичність або й антагоністичність цієї цивілізації. Ми неминуче повинні погодитися з тим, що вона криє у собі всі суперечності, які були у неї закладені від самого початку. Бо ж від самого початку у ній ввійшли у гру кілька основоположних засад, що не можуть не суперечити одна одній і поперемінно в ній домінувати.
Зважаючи на те, що у суспільстві, життєві умови якого дедалі змінюються прискореними темпами, для психічної рівноваги людини та її всебічного розкриття необхідно зберегти людські виміри оточення, аби вона не втратила зв'язку з природою та свідоцтвами цивілізації, які залишились від минулих поколінь, і що через це здобуткам культурної спадщини належить відвести активну роль у суспільному житті, органічно поєднати в рамках загальної політики сучасні досягнення, цінності минувшини.
Однак, виходячи з того засновка, що нам не вдасться проіґнорувати нашої европейської спадщини, ми можемо отримати не дуже приємні для нас висновки. А полягатимуть вони у тому, що ми не зможемо так легко позбутися і усього того, що ми тепер вважаємо поганим у нашій історії. Ми могли б, хоча б для прикладу, згадати фашизм чи комунізм. Так, тепер ми всі від них відмовляємось. Ніхто не хоче бачити того, що вони мали у нашій культурі якусь основу, і вона, оскільки не визнана, усе ще десь у надрах европейської культури сидить. Також ми ніяк не хочемо погодитися з тим, що, коли говорити про комунізм, то він наклав на всіх нас свій відбиток. Для нас важливо усталити для самих себе те, що все, що чиниться, має свою основу, носіями якої є ми всі.
Отже, ми встановили, що наша культурна спадщина дуже складна.
Сьогодні надто серйозна небезпека, зумовлена новими феноменами, притаманними нашому часові, загрожує культурній спадщині, яка є істотною частиною спадщини людства і джерелом збагачення і гармонійного розвитку нинішньої та майбутньої цивілізації.
Кожний здобуток культурної спадщини є унікальним і що зникнення будь-якого з них є безповоротною втратою і непоправним збідненням цієї спадщини. Кожна країна, на терені якої розташовані здобутки культурної спадщини, повинна зберігати цю частину спадщини людства і забезпечити її передачу наступним генераціям. Вивчення культурної спадщини, знання про неї, її захист у різних країнах світу сприяють взаєморозумінню між народами.
Спільно продумана і сформульована політика захисту культурної спадщини обумовлює постійну взаємодію між Державами-членами ООН та здатна рішуче вплинути на діяльність, здійснювану у цій галузі Організацією Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури.
Відзначаючи, що Генеральна Конференція вже прийняла міжнародні акти про захист культурної спадщини, зокрема Рекомендацію, що визначає міжнародні принципи стосовно археологічних розкопок (1956), Рекомендацію щодо охорони краси та характеру краєвидів і мальовничих місць (1962) та Рекомендацію щодо охорони культурних здобутків, яким загрожує небезпека внаслідок проведення суспільних або приватних робіт (1968).
Кожна держава в міру можливостей і відповідно до положень своєї конституції та свого законодавства має формулювати, розвивати і здійснювати загальнонаціональну політику, основної метою якої є координування і використання усіх наукових, технічних, культурних та інших можливостей з тим, щоб забезпечити дійовий захист, зберігання і повернення достоїнств своєї культурної спадщини.
Культурна спадщина становить багатство, захист, зберігання та повернення достоїнств якого покладають на держави, на теренах яких вона розташована, відповідальність як перед своїми громадянами, так і перед усім світовим співтовариством; Держави-члени ООН мають вживати необхідних заходів, щоб справджувати цю відповідальність.
Культурна спадщина має розглядатись у повному її обсязі як єдине ціле, яке включає не лише твори, що репрезентують певну дуже значну цінність, але й найскромніші об'єкти, які з часом набули культурної чи природної цінності.
Жоден з цих творів та жоден з цих об'єктів, як загальне правило, не має бути відірваний від свого середовища.
Оскільки кінцевою метою захисту, зберігання і повернення достоїнств культурної спадщини є всебічне розкриття людини, Україна в міру можливостей має надати своїй діяльності у цій галузі нову орієнтацію з тим, щоб культурна спадщина розглядалась не як гальмо розвитку країни, а як фактор, що зумовлює цей розвиток.
Захист, зберігання і повернення достоїнств культурної спадщини мають вважатися одним з істотних аспектів облаштування території та планування на загальнонаціональному, регіональному та місцевому рівнях.
Сьогодні слід розгортати активну політику зберігання культурної спадщини та її органічного включення у життя суспільства. Україна розпочала скоординовану діяльність усіх зацікавлених державних та приватних служб для формулювання і здійснення такої поліики. Заходи запобіжного й поправного характеру щодо культурної спадщини мають доповнюватись іншими заходами, спрямованими на забезпечення кожному здобутку цієї функції, яка включала б його в сучасне і майбутнє соціальне, економічне, наукове та культурне життя народу, до того ж функції, сумісної з культурним характером цього здобутку. У діяльності, спрямованій на захист культурної спадщини, слід використовувати наукові та технічні досягнення усіх дисциплін, пов'язаних із захистом, зберіганням та поверненням достоїнств цієї спадщини.
У міру можливостей все більш значні кошти мають виділятись на охорону і повернення достоїнств культурної спадщини за участю органів державної влади.
До здійснення заходів щодо захисту і зберігання слід безпосередньо залучати місцеве населення, звертатися до нього за пропозиціями та допомогою, зокрема в тому, що стосується шанобливого ставлення до культурної спадщини та догляду за нею. Можна передбачати й фінансову підтримку з боку приватного сектора.
Закон України “Про охорону культурної спадщини” від 8 червня 2000 року регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини в суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і прийдешніх поколінь. Об'єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою.
Закон “Про охорону культурної спадщини” складається з 10 розділів: Загальні положення; Управління охороною культурної спадщини; Державна реєстрація об'єктів культурної спадщини; Особливості здійснення права власності на пам'ятки; Забезпечення охорони пам'яток; Захист традиційного характеру середовища та об'єктів культурної спадщини... ; Фінансування охорони культурної спадщини; Відповідальність за порушення законодавства про охорону культурної спадщини; Міжнародні договори у сфері охорони культурної спадщини; Прикінцеві положення.
Закон розроблявся дуже довго. Вперше група, яка мала його розробляти, почала працювати над Законом ще у 1990 році, але особливо активно над Законом почали працювати з 1995 року. Закон приймався надзвичайно важко, зокрема, між першим та другим читанням минуло близько 2,5 років. Коли в березні 2000 року Закон було прийнято Верховною Радою, на нього наклав вето Президент України. Зауваження торкалися юридичної форми викладення деяких економічних та фінансових питань. Тільки після внесення поправок Президент України підписав Закон, і з 08 червня 2000р. він набрав чинності.
Відповідно до Закону України “ Про охорону культурної спадщини” від 8 червня 2000 року культурна спадщина являє собою сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об'єктів культурної спадщини.
Охорона культурної спадщини являє собою комплекс заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), захисту, збереження, належного утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, реабілітації, та музеєфікації об'єктів культурної спадщини.
За типами об'єкти культурної спадщини поділяються на:
¨споруди (витвори) - твори архітектури та інженерного мистецтва разом з природними чи створеними людиною елементами, твори монументальної скульптури та монументального малярства, археологічні об'єкти, печери з наявними свідченнями життєдіяльності людини, будівлі або приміщення в них, що зберегли автентичні свідчення про визначні історичні події, життя та діяльність відомих осіб;
¨комплекси (ансамблі) - топографічне визначені сукупності окремих або поєднаних між собою споруд різного призначення, що відзначаються своєю архітектурою та органічним зв'язком з ландшафтом;
¨визначні місця - топографічне визначені зони або ландшафти, природні, природно-антропогенні витвори, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду.
За видами об'єкти культурної спадщини поділяються на:
¨археологічні - городища, кургани, залишки стародавніх поселень, стоянок, укріплень, військових таборів, виробництв, іригаційних споруд, шляхів, могильники, культові місця та споруди, мегаліти, наскельні зображення, ділянки історичного культурного шару, поля давніх битв, рештки життєдіяльності людини, що містяться під водою;
¨історичні - будинки, споруди, їхні комплекси (ансамблі), окремі поховання та некрополі, визначні місця, пов'язані з важливими історичними подіями, з життям та діяльністю відомих осіб, культурою та побутом народів;
монументального мистецтва - твори образотворчого мистецтва, як самостійні (окремі), так і ті, що пов'язані з архітектурними, археологічними чи іншими пам'ятками або з утворюваними ними комплексами (ансамблями);
¨архітектури та містобудування - історичні центри, вулиці, квартали, площі, архітектурні ансамблі, залишки давнього планування та забудови, окремі архітектурні споруди, а також пов'язані з ними твори монументального, декоративного та образотворчого мистецтва;
¨садово-паркового мистецтва - поєднання паркового будівництва з природними або створеними людиною ландшафтами;
¨ландшафтні - природні території, які мають історичну цінність.
Державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини.
До спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини належать:
¨центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини;
¨орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим;
¨органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій;
¨органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування.
Органи охорони культурної спадщини забезпечують по можливості вільний доступ до пам'яток з метою їхнього екскурсійного відвідування, якщо вони вважаються придатними для цього. Власник пам'ятки або уповноважений ним орган, особа, яка набула права володіння, користування чи управління, зобов'язані за погодженням з органами охорони культурної спадщини організувати такий доступ. Порядок цього доступу встановлюється охоронними договорами.
Об'єкти культурної спадщини незалежно від форм власності відповідно до їхньої антропологічної, археологічної, естетичної, етнографічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України за категоріями національного та місцевого значення пам'ятки. Порядок визначення категорій пам'яток встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Законом України “Про охорону культурної спадщини” вирішуються такі головні питання як:
1) відповідальності за порушення пам’яткоохоронного законодавства. Від цих порушень страждають і пам'ятки і суспільство. Законом встановлені серйозні штрафні санкції за такі дії. В присвячених цьому питанню статтях прописані конкретні суми штрафів, які прив'язали до неоподаткованого мінімума доходів громадян. В реальних цифрах це означає, що органи охорони пам'яток мають право оштрафувати юридичну особу максимально на 170 тис. грн., та ще примусити своїм коштом виправити те, що призвело до втрат. Тобто, якщо щось незаконно знесли — відбудувати, якщо збудували — знести і так далі..
2) Закон також передбачає відрахування 10% від прибутків туристичних фірм та організацій, які експлуатують пам'ятки, на реставрацію та утримання цих пам'яток. Але, наскільки я знаю, ті, хто займається туристичним бізнесом, категорично проти цих положень, і зараз туристичне лоббі активно працює у Верховній Раді, щоб його відмінити. До речі, всі повноваження з цього питання покладено на відповідні місцеві органи.
3) Закон покладає керівництво справою охорони культурної спадщини на Кабінет Міністрів України і на центральний орган виконавчої влади у цій сфері. Цей орган свідомо не названо конкретно. Згідно Конституції, Президент має право ліквідовувати, реорганізовувати, перейменовувати міністерства, і якщо буде назване міністерство в Законі, то потім і Закон треба буде змінювати. Передбачалося, що Президент чи Кабінет Міністрів України визначать нарешті цей орган. І зараз у нас існує два центральних органи: Міністерство культури та мистецтв, яке займається пам'ятками історії, археології та монументального мистецтва, та Держбуд, який займається пам'ятками містобудування і архітектури.
4) у Закон України “Про охорону культурної спадщини” є деякі розбіжності з законами про ліцензування. В нашому Законі записано, що реставрацією пам'яток і проектуванням реставраційних робіт мають право займатись тільки організації, які отримали відповідну ліцензію. В Законі “Про ліцензування окремих видів господарської діяльності” це не зазначено. Але той Закон набрав чинності раніше, ніж наш, а існує юридична норма, що виконується положення закону, який набрав чинності останнім. Тому, згідно Закону “Про охорону культурної спадщини” ці ліцензії видаються: для організацій, що працюють у столиці — на рівні м.Києва, що працюють у межах областей — обласними управліннями містобудування та архітектури, а Держбуд видає ліцензії організаціям, які працюють у межах усієї України.
|
