| Масштаби Всесвіту
Ви вже знаєте, що природний супутник Землі — Місяць — є найближчим до нас небесним тілом, що наша планета разом з іншими великими і малими планетами входить до складу Сонячної системи, що всі планети обертаються навколо Сонця. У свою чергу Сонце, як і всі видимі на небі зорі, входить до складу нашої зоряної системи — Галактики. Розміри Галактики настільки великі, що навіть світло, поширюючись зі швидкістю 300 000 км/с, проходить відстань від одного її краю до іншого за сто тисяч років. Таких галактик у Всесвіті безліч, але вони дуже далеко, і ми неозброєним оком можемо бачити лише одну з них — туманність Андромеди.
Відстані між окремими галактиками звичайно в десятки раз перевищують їхні розміри. Щоб ясніше уявити собі масштаби Всесвіту, уважно вивчіть малюнок 1.
Зорі є найпоширенішим типом небесних тіл у Всесвіті, а галактики і їх скупчення — його основними структурними одиницями. Простір між зорями в галактиках і між галактиками заповнений дуже розрідженою матерією у вигляді газу, пилу, елементарних частинок, електромагнітного випромінювання, гравітаційних та магнітних полів.
Вивчаючи закони руху, будову, походження й розвиток небесних тіл та їх систем, астрономія дає нам уявлення про будову І розвиток Всесвіту в цілому.
Проникнути в глибини Всесвіту, вивчити фізичну природу небесних тіл можна за допомогою телескопів та інших приладів, що їх має у своєму розпорядженні сучасна астрономія завдяки успіхам, досягнутим у різних галузях науки і техніки.
СКЛАД І МАСШТАБИ СОНЯЧНОЇ СИСТЕМИ
Ви вже знаєте, що Сонячну систему становлять Сонце і планети з їхніми супутниками, і до зорі знаходяться незрівнянно далі від нас, ніж планети. Найвіддаленіша від нас з відомих планет — Плутон знаходиться від Землі майже в 40 раз далі, ніж Сонце. Та навіть найближча до Сонця зоря віддалена від нас ще в 7000 раз більше. Цю величезну різницю відстаней до планет і зір слід чітко усвідомити.
Дев'ять великих планет обертаються навколо Сонця по еліпсах {що мало відрізняються від кіл) майже в одній площині. У порядку віддалення від Сонця — це Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун, Плутон. Крім них, у Сонячній системі безліч малих планет (астероїдів), більшість з яких рухається між орбітами Марса і Юпітера (див. передній форзац). Навколо Сонця обертаються також комети — невеликі тіла, оточені обширною оболонкою з розрідженого газу. Більшість з них мають еліптичні орбіти, що виходять за орбіту Плутона. Крім того, навколо Сонця обертається по еліпсах безліч метеорних тіл розміром від піщинки до дрібного астероїда. Разом з астероїдами і кометами вони належать до малих тіл Сонячної системи. Простір між планетами заповнений дуже розрідженим газом і космічним пилом. Його пронизують електромагнітні випромінювання; він є носієм магнітних і гравітаційних полів.
Сонце в 109 раз більше від Землі за діаметром і приблизно в 333 000 раз масивніше від неї. Маса всіх планет становить лише близько 0,1 % маси Сонця, тому воно силою свого тяжіння скеровує рух усіх членів Сонячної системи.
Розмір і форма Землі.
На фотознімках, зроблених з космосу, Земля має вигляд кулі, освітленої Сонцем, і показує такі самі фази, як Місяць (див. мал. 42-і-43).
Точну відповідь про форму й розмір Землі дають градусні вимірювання, тобто вимірювання в кілометрах довжини дуги 1 ° у різних місцях на поверхні Землі. Цей спосіб ще в III ст. до н. е. застосовував грецький учений Ератосфен. Тепер цей спосіб застосовують у геодезії — науці про форму Землі та про вимірювання на Землі з урахуванням її кривизни.
На рівній місцевості вибирають два пункти, що лежать на одному меридіані, І визначають довжину дуги між ними в градусах і кілометрах. Потім обчислюють, скільком кілометрам відповідає довжина дуги 1 °. Зрозуміло, що довжина дуги меридіана між обраними точками в градусах дорівнює різниці географічних широт цих точок. Якщо довжина цієї дуги, виміряна в кілометрах, то при кулястості Землі 1° дуги відповідатиме довжина в кілометрах Тоді довжина кола земного меридіана £., виражена в кілометрах, дорівнює 360°. Поділивши її на 2л, дістанемо радіус Землі.
Одну з найбільших дуг меридіана від Північного Льодовитого океану до Чорного моря було виміряно в Росії і Скандинавії в середині XIX ст. під керівництвом В. Я. Струве (1793—1864), директора Пулковської обсерваторії. Великі геодезичні вимірювання в нашій країні проведено після Великої Жовтневої соціалістичної революції.
|
