Фіскальна політика української держави
Важливим фактором регулювання ринкової економіки є фіскальна політика.
Фіскальна політика – це використання державних податків і урядових витрат для досягнення макроекономічної рівноваги.
Мета фіскальної політики – домогтися макроекономічної стабільності та нормального рівня безробіття на основі розвитку виробництва за допомогою:
- Зменшення податків і збільшення державних інвестицій
- Зменшення інфляції шляхом збільшення податків і зменшення інвестицій у виробництво.
Використання тих чи інших методів фіскальної політики залежить від стану, в якому знаходиться економіка. Коли при економічному зростанні спостерігається високий сукупний попит, що загрожує
вибухом інфляції, уряд підвищує ставки податків, водночас обмежуючи, державні витрати. І навпаки, за умов спаду або кризи економіки ставки податків знижуються, а державні бюджетні видатки зростають."
Виділяють два види фіскальної політики: дискреційную недискреційну. Дискреційна
фіскальна політика проявляється тоді коли держава регулює податки і державні витрати з метою зміни реального обсягу національного виробництва й зайнятості, контролю над інфляцією і прискоренням економічного зростання. Недискреційна
фіскальна політика означає використання вмонтованих стабілізаторів (податків, допомоги за безробіттям і малозабезпеченістю тощо). Автоматизм їх дії полягає в тому, що у випадку збільшення чистого національного продукту зростають податкові платежі у бюджет і, навпаки, при зниженні чистого національного продукту податкові надходження до бюджету зменшуються, отже, відповідно зменшуються й розміри допомоги за безробіттям, малозабезпеченістю тощо.
У розвинутих країнах для характеристики фіскальної політики використовують мультиплікатор збалансованого бюджету, який дорівнює одиниці. Це означає, що збільшення податків і державних витрат на одну і ту ж саму величину зумовлює приріст чистого національного продукту на величину, яка дорівнює приросту обсягу державних витрат і податків.
У нашій економіці мультиплікатор збалансованого бюджету за 1992-1994 рр. практично не можна обчислити. У ці роки державний бюджет України характеризувався дефіцитністю, тобто був незбалансованим. Підвищення податків і державних витрат призводило не до збільшення валового національного продукту України, а, навпаки, до його скорочення.
Проведення фіскальної політики в Україні у перехідний період до ринку ускладнюється потребою одночасного збільшення обсягів виробництва і зниження темпів інфляції. У країнах зі сталою ринковою економікою такої проблеми, як правило, не існує. Там домагаються або зниження інфляції (у тому числі й внаслідок зниження обсягів виробництва шляхом збільшення податків), або збільшення обсягів виробництва (серед іншого - через зниження податків на прибуток корпорацій). У 50-х середині 70-х років на Заході підвищення податків на корпорації з метою забезпечення зростання доходів малозабезпечених верств населення негативно відбилося на розвитку виробництва. Тому з другої половини 70-х років майже повсюди ставки податків на виробників були зменшені, що позитивно вплинуло на зростання обсягів виробництва та інші макроекономічні процеси.
У 1992-1994 рр. в Україні неодноразово робилася спроба використати дискреційну фіскальну політику для поліпшення економічної ситуації. Однак бажаного результату не вдалося досягнути.
У першій половині 1994 р. жорстка монетарна політика Національного банку України і високі податкові ставки сприяли зниженню темпів інфляції, але спровокували різкий спад виробництва, що досягнув критичної межі. Тому в другій половині року був взятий курс на відносну лібералізацію податкового законодавства і фіскальної політики. Внаслідок цього вдалося припинити різкий спад виробництва.
У 1992-1994 рр. для фіскальної політики Української держави була характерна хаотичність у зміні системи оподаткування, відбувалося почергово зменшення, або збільшення розміру податків. Наприклад, ставки акцизного збору і базова ставка податку з доходу (прибутку) змінювалися декілька разів» а максимальна ставка прибуткового податку піднялась майже до 90% у 1993 р. Нестабільністю податкової політики пояснюється, насамперед, невизначеність напрямів переходу до ринку. В 1992 р. був взятий курс на прискорене входження України у ринкову економіку, що вимагало проведення лібералізації податкової системи., Результатом такого курсу стала нестача бюджетних коштів для задоволення соціальних потреб. У другій половині 1992 р. податковий тиск на підприємства посилився. На валовий доход підприємств була встановлена базова ставка у розмірі 18%. У першому кварталі 1993 р., коли відбулося повернення до оподаткування прибутку, ставка податку визначалась на рівні 30%, що відповідало бажанню уряду зменшити податковий тягар для підприємств і створити умови для зміцнення їх фінансового становища. Однак оподаткування прибутку за вказаною ставкою значно зменшило надходження до бюджету. Починаючи з другого кварталу 1993 р. уряд повернувся назад до оподаткування валового доходу за ставкою 18%. Однак і це не змогло забезпечити необхідні надходження до бюджету, тому ставку оподаткування було збільшено до 22%. Таким чином, збільшення ставки податків зумовлювалося потребами бюджету, кошти з якого були необхідні для реалізації програм соціального захисту малозабезпечених верств населення. Зменшення ж податків зумовлювалося спадом виробництва, що сягнув критичної межі.
У першій половині 90-х років низьку ефективність мала і така складова фіскальної політики в Україні, як державні видатки. Вони були значно вищими від запланованої суми. За даними Світового банку, у 1992 р. загальні кошти на соціальний захист (пенсії, допомоги, субсидії та соціальні послуги) виділялися у розмірі понад 40% валового національного продукту (або становили 2/3 загальних витрат держави, соціальних фондів та обласних бюджетів). Це значно перевищувало заплановані 25% валового національного продукту, що призначалися в 1989-1990 рр. на соціальні потреби. Подібне повторилося й у 1993-1994 рр. Це багато в чому спричинило подальшу інфляцію і, відповідно, нове зростання соціальних видатків. За результатами дослідження "Україна. Соціальна сфера у перехідний період", проведеного Світовим банком, жоден уряд у світі на початку 90-х років не мав такого тягара соціальних витрат, як український.
Отже, навіть високо розвинуті країни світу не можуть дозволити собі таку велику частку витрат з державного бюджету не соціальні видатки, як Україна 1992 р. У наступні роки ситуація не змінилася на краще.
Все більша частка національного доходу перерозподіляється в Україні через державний бюджет: якщо 1992 р. бюджетні витрати
становили 61,7% національного доходу, то 1993 р. цей показник зріс до 73,2, а 1994 р. - 85%. Проте (як це не здається парадоксальним) коштів на фінансування соціального сектора економіки постійно не вистачає. Наприклад, за дев'ять місяців 1994 р. фінансування освіти з бюджету становило 64,4%, медицини - 68,8, науки - 60, культури - лише 30% запланованих видатків .
Надзвичайно висока частка витрат на соціальні потреби 1992-1994 рр. зумовлена тим, що держава змушена була взяти на себе соціальні функції, які раніше виконували соціалістичні підприємства. Ситуація погіршувалась у зв'язку зі спадом виробництва на державних підприємствах (скороченням валового національного продукту, починаючи з 1989 р.) та індексацією доходів малозабезпечених верств населення і працівників держсектора, розміри якої вийшли за межі фінансових можливостей національної економіки і державного
бюджету.
Внаслідок непродуманої фіскальної політики в Україні крім спаду виробництва почалися гіперінфляційні процеси. Реальністю стала стагфляція, що негативно відбилося на обсязі та якості споживання продуктів населенням. Близько 90% працюючих отримували зарплату нижчу від середньої, аза жовтень 1994 р. - березень 1995 р. реальні доходи населення знизились ще на 40% .
Таким чином, замість досягнення макроекономічної рівноваги фіскальна політика в Україні 1992-1994 рр. призвела до поглиблення кризових явищ у економіці, що засвідчує її необґрунтованість та потребу зміни концептуальних засад.
Особливості фіскальної політики у 1995 р. і наступних роках: вдосконалення системи оподаткування
У 1995 р. заплановано кардинально реформувати бюджетну систему України і оновити всю фіскальну політику. Можна визначити такі основні ознаки нової фіскальної політики:
- зменшення бюджетних видатків;
- скорочення дефіциту державного бюджету;
- проведення децентралізації державних фінансів, внаслідок чого на рівні центру будуть вдаватись лише до тих витрат, які матимуть загальнодержавне значення;
- скасування податку на доход та запровадження оподаткування прибутку;
- зниження ставки прибуткового податку з фізичних осіб;
- зменшення ставки на ПДВ;
- перегляд порядку нарахування ПДВ з метою уникнення багаторазового стягнення коштів за одну й ту саму величину чистої продукції;
- підвищення податку на землю;
Деякі з названих заходів реформування фіскальної політики вже проведено, насамперед, зменшено основну ставку податку з прибутку підприємств (з 45% 1994 р. до 30% 1995 р.). Це позитивно вплинуло на динаміку сукупної пропозиції. Якщо темпи зниження промислового виробництва у першому кварталі 1994 р. становили .38,4%, то у першому кварталі наступного року - лише 12,1%, тобто були втричі меншими. Валовий внутрішній продукт в Україні у першому кварталі 1995 р. скоротився трохи більше, ніж на 10%, а за відповідний період попереднього року - 34,8%.
Встановлюючи ту чи іншу ставку оподаткування прибутку підприємств, держава повинна брати до уваги те, що отримання прибутку можливе або внаслідок підвищення ефективності виробництва, або внаслідок простого збільшення цін на продукцію. Перший шлях потрібно оцінювати як ефективний метод сприяння зростанню рентабельності виробництва, досягнення якої є важливою заслугою трудового колективу і кожного працюючого. Це необхідно брати до уваги в процесі розподілу й використання прибутку. Щодо прибутку, отриманого підприємствами-монополістами за допомогою підвищення цін на свою продукцію (другий шлях), то він є надприбутком і повинен стати особливим об'єктом оподаткування.
Системі розподілу прибутку підприємств і сплати платежів до бюджету необхідно, на наш погляд, брати до уваги вищеназвані процеси. Балансовий прибуток, що підлягає розподілу і використанню, треба поділити на звичайний -
одержаний ефективними методами господарювання - і монопольний.
Перший найкраще розподілити на загальних підставах, беручи до уваги фактори зростання рентабельності виробництва. Для цього треба розробити систему заохочувальних заходів, спрямованих на стимулювання зниження затрат і збільшення прибутку. Монопольний прибуток доцільно оподаткувати за значно вищими, прогресивними ставками. За основу їх встановлення можна брати рівень рентабельності, досягнутий понад звичайний прибуток. Визначити монопольний прибуток можна за допомогою декількох методів, зокрема, різниці у цінах, беручи до уваги знову ж таки інфляційні процеси. Податок на такий прибуток доцільно зараховувати до місцевих бюджетів.
У 1995 р. в Україні був введений податок на прибуток підприємств замість податку на доход, що існував 1994 р. Актуальною проблемою фіскальної політики стала проблема об'єкта оподаткування. В ньому фокусуються суперечності фіскальної й регулюючої функцій податків взагалі. З одного боку, держава зацікавлена в тому, щоб об'єкт оподаткування був значним за величиною і постійно зростав, а з іншого - кожен платник намагається сплачувати якомога менше податків, отже, зменшувати об'єкт оподаткування. Тому об'єкт оподаткування повинен бути таким, щоб звести ці суперечності до мінімуму (повністю уникнути їх неможливо, оскільки рух вартості від одного суб'єкта до іншого, який опосередковується через фінансові відносини, об'єктивно має суперечливий характер).
Досвід західних країн засвідчує, що основним об'єктом оподаткування повинен бути прибуток. Але ж у західній ринковій економіці прибуток є дійсним кінцевим результатом виробництва. В Україні ж на сучасному етапі розвитку економічний зміст прибутку ще чітко не сформувався. Використання у країнах з розвинутою ринковою економікою прибутку як основного об'єкта оподаткування товаровиробників зумовлено тим, що там підприємець і власник як суб'єкти відносин з приводу привласнення прибутку прямо зацікавлені у зниженні витрат на заробітну плату і відповідно - у зростанні прибутку. В українській економіці подібне обмеження зростання оплати праці фактично відсутнє.
Загалом проблема полягає не в пошуку ідеального об'єкта оподаткування товаровиробників, придатного для будь-якого випадку і на будь-якому етапі ринкових реформ. Очевидно, що такого об'єкта просто не існує.
Головне - гнучко видозмінювати об'єкт оподаткування при зміні об'єктивних умов економічного розвитку (а не політичних уподобань вищого керівництва), постійно шукати найоптимальнішу шкалу податкових ставок. Але при цьому об'єкт оподаткування повинен бути максимально стабільним, піддаватися чіткому обліку, мати безпосереднє відношення до платника, відображати саме його власний вплив на даний об'єкт. На нашу думку, в умовах перехідного періоду, коли неможливо різко розмежувати прибуток і заробітну плату виробників, як тимчасовий варіант (до остаточного встановлення прав власності) можна прийняти об'єктом оподаткування підприємств, залежно від специфіки їх виробництва, і прибуток, і доход (валовий доход).
У 1995 р. та в наступний період важливим чинником фіскальної політики буде податок на добавлену вартість, розмір якого знижено 1995 р. з 28 до 20%. Податок на добавлену вартість - один із різновидів універсальних акцизів історія яких почалася у XX ст. Поширення універсальних акцизів зумовлено багатьма причинами. По-перше, широка база оподаткування, що використовується при нарахуванні
У першій половині 1995 р. податок на добавлену вартість виконував більш фіскальну, ніж стимулюючу і регулюючу роль. Це призвело до значного подорожчання продукції українських виробників (зокрема, у сільському господарстві та переробній промисловості) на внутрішньому і зовнішньому ринках. За оцінками Промінвестбанку України, наприкінці квітня 1995 р. вартість незавершеного будівництва та накопичених товарно-матеріальних цінностей була еквівалентна 220-денному випуску продукції . Однією з причин такого спаду попиту стали високі непрямі податки на багато видів промислових товарів, у тому числі й високі ставки податку на добавлену вартість.
Для зменшення негативного впливу податку на добавлену вартість на сукупний попит у 1995-1996 рр. доцільно було б відмінити його на всі вітчизняні продукти харчування, а також знизити цей податок на імпортні продовольчі й непродовольчі товари. Загалом необхідно змінити методику обчислення податку на добавлену вартість, наблизивши її до західних стандартів оподаткування, і зменшити його розміри.
З метою збільшення сукупного попиту потрібно разом з підвищенням мінімального рівня заробітної плати і збільшенням неоподаткованого мінімуму знизити непрямі податки. Важливе значення має зниження частки податків і відрахувань до цільових позабюджетних фондів, що досягають у відпускній ціні товару 60%.
На сучасному етапі розвитку економіки України, на нашу думку, недоцільно вводити у практику оподаткування майна підприємств і нерухомого майна громадян (це призведе до зростання цін і зниження сукупного попиту).
Аналіз стану української економіки у першому півріччі 1995 р., на жаль, не підтвердив надій стосовно позитивного стимулюючого впливу змін у податковій політиці на розвиток національної економіки. Діюча система податків і зборів не виконує належним чином жодної зі своїх функцій. З метою удосконалення податкової системи в Україні в 1996 р. і наступних роках було б доцільно:
- надати їй оптимального, гнучкого і рівнонапруженого характеру, не допускати довільного трактування, зробити зрозумілою платникам податків;
- при зміні системи оподаткування брати до уваги специфічні завдання кожного етапу переходу економіки України до ринку і здійснення реформ (етапу макроекономічної стабілізації та етапу економічного зростання);
- при розробці системи оподаткування брати до уваги історичні та соціально-культурні традиції українського народу щодо певних видів податків;
- провести перереєстрацію всіх законних та підзаконних актів, що регулюють податкове законодавство стосовно їх взаємо-відповідності;
- вважати необхідним елементом процесу розробки нових податків наукову експертизу проектів законодавчих актів; розробити чіткий механізм, щоб запобігти ігноруванню висновків експертизи щодо змін в оподаткуванні;
- впорядкувати існуючі податки та скоротити їх кількість (1994 р. відповідно до закону "Про систему оподаткування" в Україні налічувалося 12 загальнодержавних податків, 9 обов'язкових відрахувань, а також 15 видів місцевих податків і зборів);
- не вводити нові податки з метою ліквідації бюджетного дефіциту; система податків повинна мати мінімум пільг і бути тісно пов'язаною із загальною політикою ціноутворення і заробітної плати;
- створити єдину комп'ютерну мережу в Україні з метою збору даних про сукупний доход фізичних осіб (банку даних про сукупний доход фізичних осіб);
- знизити, як мінімум на чверть, у 1996-1997 рр. податкові ставки у такі фонди: чорнобильський, пенсійний, соціального страхування;
- встановити, що платежі підприємств у позабюджетні фонди з часом повинні стати добровільними; замість багатьох позабюджетних фондів створити єдиний фонд соціального захисту населення;
- поетапно зменшувати ставки акцизного збору;
- вважати за необхідне у законодавчих актах передбачити розробку механізму надання строкових податкових пільг підприємствам, чітко визначивши порядок їх надання та ліквідації;
для сільськогосподарських підприємств термін надання податкових пільг повинен бути не менше 5 років.
До закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" можна було б, на наш погляд, внести такі зміни і доповнення:
- ввести окрему статтю, що забороняла б змінювати ставки податків упродовж бюджетного року;
- відмінити з 1996 р. пункт Т.14.2 "Комерційний кредит" закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", оскільки його дія значмо гальмує розрахунки між підприємствами;
- точно визначити у цьому ж законі в статті 1.3 "Реалізація продукції" термін "дата реалізації";
- у статтю 5 закону "Про оподаткування прибутку підприємств" внести поправку: "Банківські та інвестиційні структури мають такі ж податкові пільги, як і інші організації, що обслуговують сільське господарство та обслуговуючі його організації", така поправка сприятиме надходженню інвестицій у сільське господарство та підприємства АПК, де практично зупинено оновлення основних фондів через нестачу фінансових ресурсів.
Особливості фіскальної політики у 1995 р. і наступних роках: обмеження державних видатків
Видатки бюджету можна скоротити внаслідок реформ військово-промислового комплексу, системи державного управління, аграрного сектора і соціальної сфери, на утримання і дотування яких витрачається переважна частина державного бюджету України.
Зараз соціальними субвенціями держави, що реалізуються через численні дотації, на житло, комунальні та транспортні послуги, видатки на медичне обслуговування, освіту, розвиток аграрного комплексу і т.д., користується за принципом рівного доступу все населення - і бідні, і багаті верстви. Причому рівень споживання соціальних благ і послуг заможними верствами населення України значно вищий від тих, на кого ці субвенції мали б бути спрямовані безпосередньо.
Державні дотації, наприклад, компенсують 80% витрат на утримання житла. Для зменшення видатків з державного бюджету за даною статтею потрібно, на нашу думку, поетапно підвищувати квартплату з урахуванням рівня доходів сімей.
Певну економію видатків бюджету може дати удосконалення системи соціального захисту населення, якщо її основу становитимуть не індивідуальні доходи, а середній доход на члена сім'ї. Цей показник повинен стати основою призначення соціальної допомоги. Такий порядок вже впроваджується з 1 червня 1995 р. Цільова грошова допомога на прожиття призначається непрацездатним громадянам, які отримують пенсію, у сім'ях, де середньомісячний сукупний доход члена сім'ї за три попередні місяці не перевищував 2100 тис.крб. Із зазначеного періоду доходи малозабезпечених людей матимуть таку структуру: 2100 тис.крб. - мінімальна пенсія з різними доплатами плюс (за обстеженням для самотніх непрацездатних) 750 тис.крб. і плюс субсидії (на квартплату, телефон тощо), які реально не надаються, але зменшують вартість оплати комунальних послуг. Такий підхід до соціального захисту забезпечує цільову допомогу і раціональніше використання бюджетних видатків на соціальні потреби.
У 1995 р. і наступних роках невідкладним завданням є реформування системи пенсійного забезпечення у напрямі ліквідації зрівнялівки, яка склалася, коли практично не брався до уваги стаж роботи г рівень зарплати до виходу на пенсію. Звичайно, це реформування не дасть швидкого ефекту, позитивні моменти проявляться тільки у майбутньому.
Найближчим часом належить започаткувати глибоку перебудову системи соціального страхування. Розробляється механізм створення трирівневої страхової системи, яка дасть змогу частково перенести видатки за цією статтею з державного бюджету на місцевий рівень, а також на доходи підприємств і громадян. Проте треба мати на увазі, що сьогодні в Україні заробітна плата більшої частини зайнятих у народному господарстві не виконує навіть відтворювальної функції, тому її не можна розглядати як значне джерело для соціального страхування. Необхідне значне збільшення зарплати працюючих за наймом з одночасним перенесенням на неї-фінансування частини витрат із соціального страхування і переважної частини раніше безплатних пільг, що надавалися за рахунок бюджетних коштів.
Удосконалення механізму державного управління, в тому числі й соціальним захистом, можна також розглядати як важливий напрямок економії державних видатків. Системою соціального захисту займаються в Україні Міністерство праці, Міністерство соціального захисту. Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування. Фонд зайнятості, відповідні підрозділи міністерств економіки та фінансів. Така розгалужена і водночас вузькоспеціалізована система дається державі надзвичайно дорого. Крім цього, вона затрудняє проведення узгодженої соціальної політики. Тому планується утворити єдину Державну комісію з питань соціальної політики, яка виконуватиме функції координаційної роботи та реформування системи соціального забезпечення і соціального страхування.
Суттєву економію державних видатків може дати посилення контролю за використанням коштів позабюджетних фондів (пенсійного, чорнобильського, місцевих тощо). Ці фонди фактично доповнюють державний бюджет. Для багатьох із позабюджетних фондів характерне нецільове використання фінансових ресурсів, що засвідчують дані перевірок Головним контрольно-ревізійним управлінням.
Необхідно посилити економічні санкції та кримінальну відповідальність за нецільове використання державних коштів, це сприятиме економному використанню не тільки позабюджетних фондів, а й державних видатків загалом.
Потребує змін і механізм надання позик з державного бюджету. Тільки за чотири місяці 1995 р. ця позиція бюджету виконана на 103%. За попередніми підрахунками, на цілі, не передбачені бюджетом, за цей період використано близько 400 трлн.крб. Якщо на цю проблему не звертати уваги, то може повторитися ситуація 1993 р., коли бюджетні позики були заплановані у розмірі 2% річних витрат бюджету, а фактично до кінця цього року вони становили 23% , що значною мірою вплинуло на розгортання інфляції вУкраїні.
Суттєво зменшити державні видатки можна шляхом раціонального використання фінансових ресурсів державного бюджету на утримання армії та воєнізованих формувань. Верховна Рада готує законопроекти, які мають на меті посилення адміністративної та кримінальної відповідальності за нецільове використання коштів, виділених на фінансування армії та міліції.
Особливості фіскальної політики у 1995 р. і наступних роках: збільшення надходжень до держбюджету
Важливе значення має розширення можливостей збільшення доходів держбюджету. Вони формуються за рахунок податків, державних позичок та емісії паперових грошей. В умовах перехідного до ринку періоду вимагається обмежити податкові платежі з доходів підприємств. Інакше підприємства просто не зможуть вийти з кризи і фінансової скрути. Одночасно потрібно вводити й нові податки, які б не суперечили цілям та інтересам демократичного суспільства. Наприклад, таким новим податком для населення міг би стати так званий військовий податок. Його повинні сплачувати фізичні особи, котрі звільняються від проходження військової строкової служби (за винятком непрацездатних та інвалідів, які отримують державну пенсію). Пропонується, щоб він мав диференційований характер (з урахуванням річного прибутку призовника та його сім'ї, наявності нерухомого майна тощо).
Збільшення податкових надходжень до бюджету можна домогтися шляхом зменшення податків на малий та середній бізнес, це дасть змогу легалізувати так званий кримінальний капітал і розширити тим самим коло платників податків. У цьому плані показовий досвід післявоєнної Німеччини (уряд Л. Ерхарда), де внаслідок зниження податків стимулювався розвиток малих і середніх підприємств. Це сприяло, виходу країни з економічної кризи і одночасно розширенню доходної частини бюджету.
В Україні зберігається високий рівень оподаткування. За деякими даними, податки та інші обов'язкові платежі, що використовують фонд оплати праці як основу для підрахунків, у 1994 р. вилучали до бюджету понад 90 крб. з кожних 100 крб. заробітної плати. У 1995 р. у зв'язку з введенням податку на прибуток та нових нижчих ставок податку на добавлену вартість цей показник зменшився і становив 83 крб. , але це суттєво не змінило ситуацію з рівнем оподаткування фізичних та юридичних осіб.
Світовий досвід переконливо засвідчує, що високими темпами економіка розвивається тоді, коли прибуток оподатковується на рівні 10-12%. При ставці податку нижче від 10% нагромадження капіталу відбувається швидше, ніж створюються умови для його ефективного використання. Тому податкові пільги у вільних економічних зонах для малих підприємств повинні тривати не більше 2-5 років. Оптимальні податки з прибутку дорівнюють 20-30%, тоді досягається економічне зростання на 3-6% на рік. Воно може підтримуватися тривалий час. Коли оподаткування підвищується до 30-55%, відбувається "згортання" розвитку економіки, оскільки послаблюється економічний інтерес виробників і база для оновлення капіталу та вдосконалення виробництва. З метою отримання додаткових податкових надходжень у державний бюджет 1995 р. та наступних років було б доцільно:
- на першому етапі (1996-1997 рр.) мінімізувати ставки оподаткування всіх виробників товарів і послуг;
- на другому етапі (з 1998 р.) стимулювати розвиток конкурентноздатних виробництв на основі введення податкових "канікул" у пріоритетних галузях національної економіки і створення в окремих регіонах вільних і офшорних зон.
Такі б заходи сприяли також поверненню на легальний ринок капіталів, які сьогодні приховуються від оподаткування, і розширили б коло платників податків, зокрема у майбутньому, та сприяли б виходу держави з кризового стану.
Важливим джерелом поповнення коштів державного бюджету в перехідний період можуть стати іноземні позички, але за умови їх раціонального й ефективного використання, оскільки вони можуть перетворитися у гальмо економічного розвитку країни. Що така загроза існує реально, засвідчують факти. Так, сьогодні переважна частина іноземної допомоги Україні поступає у сфери виробництва сировини і напівфабрикатів та на оплату енергоносіїв. Західний капітал уникає інвестицій у високотехнологічні та наукоємкі галузі.
Підхід до отримання й використання іноземних кредитів повинен бути дуже виваженим і вирізнятися поміркованістю. Інакше може повторитися ситуація, з якою зіткнулись країни Східної Європи. Наприклад, Угорщина свого часу взяла кредит у розмірі 4 млрд. доларів. У 1995 р. сума боргу зросла з 4 до 12 млрд. доларів. Значно збільшилися витрати на обслуговування боргу, загострилися труднощі перехідного періоду.
Щоправда, деякі країни зуміли ефективно використати отримані іноземні інвестиції. Так, бюджетний дефіцит в Ізраїлі 1985 р. становив 15% валового внутрішнього продукту (ВВП) (темпи інфляції - 400%). Різке збільшення американської фінансової допомоги дало змогу в 1987 році практично ліквідувати бюджетний дефіцит, а темпи інфляції впали до контрольованого рівня. Інша справа, що фінансова допомога США Ізраїлю надавалася на дуже пільгових умовах, немислимих для України. Якщо припустити, що народне господарство нашої країни почне розвиватися нормально не раніше, ніж через десять років (а це реалістичний прогноз), то виплата взятих кредитів і відсотків за ними стане надзвичайно складною проблемою. Дехто з вітчизняних економістів вважає, що Україна ніколи не зможе повернути кредитів. У 1995 р. тільки на обслуговування зовнішнього боргу в бюджеті передбачено 213 трлн.крб. (1230 млн. доларів), тобто, майже 15% реально очікуваних надходжень до бюджету .
Іноземні інвестиції виконають позитивну роль у розвитку економіки України, якщо вони будуть вкладатися у високотехнологічні галузі, а не використовуватися як засіб покриття дефіциту державного бюджету і від'ємного сальдо платіжного балансу в торгівлі з країнами (насамперед, з Росією і Туркменистаном), що постачають нам нафту і газ.
Проблеми дефіциту державного бюджету і державного боргу
Дефіцит державного бюджету і розмір державного боргу - це важливі показники фіскальної політики, за якими можна оцінити її ефективність.
Дефіцит державного бюджету означає перевищення державних витрат над доходами, що надходять у державний бюджет.
У сучасному світі всі країни у певний період розвитку стикалися з бюджетним дефіцитом, але якісна оцінка самого дефіциту різна. По-перше, він може бути пов'язаний з необхідністю здійснення великих державних інвестицій у народне господарство; у цьому випадку зростання державних витрат над доходами потрібно визнати обґрунтованим. По-друге, дефіцит державного бюджету виникає внаслідок дії надзвичайних обставин (війна, стихійне лихо), що вимагає значного збільшення бюджетних видатків. По-третє, бюджетний дефіцит може відображати кризові явища в економіці країни. У цьому випадку для його ліквідації вимагаються серйозні економічні і політичні заходи. Саме така проблема постає перед Україною, оскільки за умов системної економічної кризи дефіцит державного бюджету ставі хронічним і малокерованим.
Дефіцит державного бюджету в Україні 1992-1995 рр. зумовлений причинами, серед яких можна виділити:
- низьку ефективність суспільного виробництва;
- нераціональну структуру бюджетних витрат (значна частинні коштів використовується для субсидування нерентабельних виробництв);
- недосконалий бюджетний механізм, непридатний для стимулювання розвитку економіки і соціальної сфери;
- слабку результативність зовнішньоекономічних зв'язків.
Світовий досвід засвідчує, що рівень бюджетного дефіцитні не повинен перевищувати 2-3% валового національного продукту. Для подолання бюджетного дефіциту необхідно забезпечити, насамперед, динамічний розвиток економіки країни, інакше не можна досягнути фінансової стабілізації. Ключ до стабілізації у фінансовій сфері знаходиться у процесі виробництва. Більшість країн для покриття державного дефіциту передусім використовує різноманітні форми державного кредиту, а не емісію грошей.
До програми конкретних дій, спрямованих на скорочення бюджетного дефіциту, входять такі заходи: зміна напрямів інвестування державних коштів у галузі народного господарства з метою підвищення фінансової віддачі від кожного бюджетного карбованця; ширше використання фінансових пільг та санкцій, які;
дають змогу повніше враховувати специфічні умови господарювання, і стимулювати зростання суспільного виробництва; звуження сфери державної економіки і державного фінансування; скорочення1
військових витрат; збереження фінансування тільки найважливіших соціальних програм; введення заборони на прийняття нових соціальних програм, що вимагають значного бюджетного фінансування; заборона Національному банкові надавати кредити урядовим структурам без належного оформлення заборгованості державними цінними паперами тощо.
В Україні 1992-1994 рр. бюджетний дефіцит кожного року перевищував визначені урядом орієнтири. Подібне трапилося 1995 р. Запланований на цей рік дефіцит державного бюджету (на рівні 7,3% валового внутрішнього продукту) може бути збільшений до 10% (як 1994 р.). Тільки в першому півріччі 1995 р. бюджетний дефіцит становив 4,3% валового внутрішнього продукту.
Неправильне прогнозування темпів розвитку України, коли замість запланованої стабілізації спостерігається протилежне - дестабілізація, сприяє дефіциту державного бюджету. Проте головною причиною зростання бюджетного дефіциту є порушення висхідних;
принципів бюджетної політики, яких необхідно обов'язково дотримуватися у кризові періоди. Подібне може повторитися 1996 р. — дефіцит державного бюджету передбачається менший, ніж 1995 р. (6%), якщо не вдасться пригальмувати падіння обсягів виробництва.
У 1995 р. планувалося, що дефіцит державного бюджету повинен бути профінансований на 3,3% за рахунок зовнішніх джерел, на 3,3% - грошової емісії та на 0,7% - випуску державних облігацій, всього - 7,3%. Складність використання першого джерела покриття дефіциту державного бюджету полягає в обов'язковому дотриманні вимог Міжнародного валютного фонду щодо темпів інфляції в Україні. На думку багатьох економістів, ці вимоги нереальні. За прогнозами фахівців з неурядових кіл, 1995 р. емісія грошей залишається основним засобом покриття державного бюджету, наслідком чого може стати подальше зростання державного боргу.
Державний борг - це сума нагромаджених за певний період бюджетних дефіцитів.
Відрізняють зовнішній і внутрішній державний борг. Зовнішній державний борг -
це борг іноземним державним організаціям і окремим особам. Він покривається цінними товарами (нафтою, газом, золотом), послугами і державним майном. На 1 січня 1995 р. зовнішній борг України становив 7,5 млрд. американських доларів (переважно Росії й Туркменистану за енергоносії), а за оцінкою Міністерства економіки, до початку 2000 р. він може досягти 32-34 млрд. доларів (33% валового внутрішнього продукту) .
Внутрішній борг -
це борг держави своєму населенню. Боргові зобов'язання держави мають такі форми: кредити, отримані урядом;
державні позички шляхом випуску цінних паперів від імені уряду;
інші боргові зобов'язання, гарантовані урядом. Зростання внутрішнього боргу менш негативно впливає на економіку країни порівняно зі зовнішнім боргом, оскільки тут не відбувається відпливу вітчизняних товарів і послуг за кордон у рахунок сплати боргу.
Від зростання внутрішнього боргу особливо потерпають люди з фіксованими грошовими доходами. Одночасно виплата відсотків за державним боргом збільшує доходи високозабезпечених верств населення, тому що вони володіють переважною кількістю державних зобов'язань. Однак існує негативний момент — підвищення ставок податків (як засіб сплати державного боргу) підриває дію економічних стимулів виробництва. Ці та інші причини зумовлюють потребу у зменшенні внутрішнього боргу держави перед населенням.
На жаль, в Україні поки що відсутня договірна статистична інформація стосовно величини внутрішнього боргу. Але, як засвідчують дані, він становить сотні трильйонів карбованців. Достатньо згадати лише борг держави перед населенням за вклади В.Ощадбанку, не компенсовані до цього часу. В розвинутих країнах державний борг становить від 20 до 70% валового внутрішнього продукту. В Україні він значно більший. Для боротьби зі зростанням державного боргу використовуються заходи, що позитивно впливають на зменшення дефіциту державного бюджету і на досягнення загальної фінансової стабілізації.
ВИСНОВКИ
1. Фіскальна політика побудована на використанні державних податків і урядових витрат з метою досягнення макроекономічної рівноваги. Проведення фіскальної та бюджетної політики в Україні у перехідний до ринкових відносин період ускладнюється потребами одночасного збільшення обсягів виробництва і зниження темпів інфляції.
2. У 1992-1994 рр. для фіскальної політики Української держави характерне почергове зменшення або збільшення податків, що негативно позначилося на динаміці виробництва валового внутрішнього продукту. У першій половині 90-х років недостатню ефективність мала і така складова фіскальної політики в Україні, як державні видатки, значна частина яких використовувалася напідтримку низькорентабельних виробництв. Рівень соціальних витрат значно перевищував можливості державного бюджету, що було постійним каталізатором інфляції.
З.У другій половині 90-х років передбачається кардинально реформувати бюджетну систему України, яка повинна стати основою, нової фіскальної політики, спрямованої на стимулювання виробництва товарів та послуг. В Україні 1995 р. був введений податок на прибуток підприємств замість податку на доход, базова ставка якого дорівнювала 30%. Суттєво зменшено і ставку податку на добавлену вартість: з 28 до 20%. Безсумнівно, податок на добавлену вартість - необхідний елемент сучасної податкової системи, хоча механізм його нарахування і відшкодування містить чимало нерозв'язаних проблем. Для зменшення негативного впливу податку на добавлену вартість на сукупний попит у 1995-1996 рр. доцільно було б відмінити цей податок на всі продукти харчування, знизити податок на добавлену вартість на імпортні продовольчі та непродовольчі товари.
4. З метою отримання додаткових податкових надходжень було б доцільно: на першому етапі (1996-1997рр.) мінімізувати ставки оподаткування всіх виробників товарів та послуг; на другому етапі (з
1998 р.) стимулювати розвиток конкурентноздатних виробництв на
основі введення податкових "канікул" у пріоритетних галузях національної економіки і створення в окремих регіонах вільних та офшорних зон.
5. Актуальна проблема - вибір об'єкта оподаткування. Досвід західних країн засвідчує, що основним об'єктом оподаткування повинен бути прибуток. В Україні економічний зміст прибутку ще чітко не сформувався. Загалом проблема полягає не в пошуку ідеального об'єкта оподаткування товаровиробників, придатного для будь-якого випадку і на будь-якому етапі ринкових реформ. Головне - гнучко видозмінювати об'єкт оподаткування при змінах об'єктивних умов економічного розвитку.
6. Економію видатків бюджету може дати удосконалення системи соціального захисту населення, якщо використовувати для цього не індивідуальні доходи, а середній доход на члена сім'ї. Видатки бюджету можна скоротити внаслідок реформ військово-промислового комплексу, системи державного управління, аграрного сектора і соціальної сфери, на утримання і дотування яких витрачається переважна частина державного бюджету України.
7. До скорочення бюджетного дефіциту в Україні повинні входити, насамперед, такі заходи: зміна напрямів інвестування державних коштів у галузі народного господарства з метою підвищення фінансової віддачі від кожного бюджетного карбованця;
введення заборони на прийняття нових соціальних програм, що вимагають значного бюджетного фінансування; заборона Національному банку України надавати кредити урядовим структурам без оформлення заборгованості державними цінними паперами.
8. Державний борг - це сума нагромаджених за певний час бюджетних дефіцитів. Розрізняють зовнішній і внутрішній державний борг. Зовнішній державний борг - це борг іноземним державним організаціям і окремим особам. Внутрішній борг - це борг держави перед своїм населенням. Для боротьби зі зростанням державного боргу використовуються заходи, що позитивно впливають на зменшення дефіциту державного бюджету і досягнення загальної фінансової стабілізаціїфактично до кінця цього року вони становили 23% , що значною мірою вплинуло на розгортання інфляції в Україні.
.фактично до кінця цього року вони становили 23% , що значною мірою вплинуло на розгортання інфляції в Україні
|
