Курсова робота

Надвірна, історія і сучасність.

Зміст

Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . с. 3

Розділ І. З історії заснування міста: . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . с. 10

§1. Куропатви – власники Надвірної . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . с. 14

Розділ ІІ. Під короною Речі Посполитої (1596 – 1772 рр.):

§1. Місто після надання Магдебурзького права . . . . . . . . . . . . . . . . . . с. 17

§2. Татарські напади . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .с. 18

Розділ ІІІ. Надвірна в часи Австрійського панування (1772 – 1918 рр.) . . с. 22

Розділ І V . Надвірна у ХХ столітті:

§1. Місто у першій половині ХХ століття . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . с. 27

§2. Повоєнні роки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . с. 32

§3. Надвірна в період національного відродження

та державного будівництва . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .с. 34

Розділ V . З історії культури XVI – XX століть . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . с. 36

Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .с. 45

Список використаних джерел та літератури . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . с. 48 Додатки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . с.52

Вступ

В історично важливий і відповідальний час, коли відбувається процес творення української державності, кожен українець, кожен громадянин України, повинен бути її будівничим, сином рідної землі.

Минув час мітингів та зборів, галасливих закликів і взаємних звинувачень, нерозбірливе відторгнення всього минулого, настала пора великої невтомної культурно-просвітницької та громадсько-правової праці, формування нового національного свідомого розуміння своєї суспільно-політичної ролі, віддання всіх сил для повернення молодого покоління до духовних джерел, до прадідівських звичаїв та традицій.

Відроджується Українська держава, зростає інтерес народу до національної історії, мови, культури, отже, зростає потреба об’єктивно висвітлити питання історичної долі українців, його минулого, усвідомити віхи сучасного розвитку.

Настав час усвідомити до кінця минуле, історичну спадщину і сказати про наші блакитні духовні небосхили, сказати не притишеним голосом, а голосно про повернене, забуте поза всякими умовностями і наставляннями. І бути гордими за свою вітчизну, надвірнянську землю, її кращих синів і дочок.

Актуальність теми дослідження. Надвірна – привітне і завжди відкрите для людей місто – колиска наших пращурів, нинішніх і майбутніх поколінь. Важко уявити історію Галичини без історичної книги міста Надвірної, яка вмістила в собі всю гаму суспільних процесів і подій від середньовіччя до сучасності. Надвірній вже понад 400 літ. Не просто йшла Надвірна та її працьовитий люд з глибин минулих віків до сьогодення, творячи на довгому шляху національне багатство, культуру і пісню. Місто завжди було щедрим на мудрих господарів, обдарованих умільців, талановитих митців, безстрашних воїнів, відданих Україні громадських та політичних діячів.

Але історія міста Надвірна, яке сьогодні є центром найбільшого району області, недостатньо досліджена. Архівні розвідки свідчатьна користь постійного і цілеспрямованого вивчення цілих історичних пластів розвитку та становлення міста. Що ж до тлумачення діяльності окремих людей і фактів сучасного періоду, то виникає потреба в їх переосмисленні в умовах демократизації суспільства. Адже рівень узагальнення і систематизації останніх, як зазначають окремі дослідники історії, не відповідає сучасним вимогам часу.

Адже ті історичні розвідки, які проводились продовж останніх років, свідчать про неоднозначність думок з приводу часу заснування міста, походження його назви, просторово-географічного розташування тощо.

Наукова актуальність теми полягає в можливості узагальнити факти з історії міста, переосмислити їх і зробити висновки про його розвиток від найдавніших часів до сучасності.

Джерела та історіографія проблеми. Історія міста Надвірної є дуже цікавою не тільки для істориків – дослідників, але також для широкого загалу тим, що вона насичена великою кількістю подій, фактів.

Для написання бакалаврської роботи нами було використано ряд джерел, головним чином, це архівні документи. Велика кількість документальних матеріалів, які висвітлюють найрізноманітніші сфери життя міста, знаходяться в архівах, в основному це Державний архів Івано-Франківської області (далі – ДАІФО), а також Центральний Державний історичний архів у місті Львові (далі – ЦДІА у м. Львові). Деяка частина цих архівних матеріалів є доступною широкому загалу, оскільки вони є опублікованими. В ДАІФО у фонді №2 [1] знаходяться документи, які висвітлюють діяльність товариства “Рідна школа”, завдання, які вони ставили перед собою для виконання. В інших фондах ДАІФО є відомості про органи управління, самоврядування, а також устрій міста в період, коли Галичина входила до складу Австро-Угорської імперії, а також в період панування на наших землях Польської держави. Ці документи є найважливішими джерелами до вивчення історії міста Надвірної.

У ЦДІА у м. Львові теж є документи, з яких можна почерпнути відомості про історичний розвиток міста. Так, у т.190 містяться скарги надвірнянців на польську шляхту, яка їх пригнічує у правах. Також при написанні бакалаврської роботи були використані матеріали Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника НАН України [4].

Також важливе значення для історії України має діяльність ОУН – УПА. Зокрема у ДАІФО у фонді №25 [2] можна почерпнути дані про діяльність ОУН – УПА у Надвірній, про жорстоку боротьбу і переслідування воїнів, ліквідацію боївки на чолі з “Байдою” у місті.

Найвагомішою працею для написання бакалаврської роботи є монографія Ростислава Гандзюка “Надвірна: історичний нарис”. – Івано-Франківськ, 1999 [10]. У цій праці детально висвітлена історія міста від найдавніших часів (з дня заснування міста) до сьогоднішнього часу. Автор розглянув проблему дати заснування міста та походження його назви, дослідив історію середньовічної Надвірної, багато уваги приділив висвітленню питань соціально-економічного, суспільно-політичного, культурного життя міста.

Слід звернути увагу на праці професора, академіка Володимира Васильовича Грабовецького, а саме “Гуцульщина ХІІ – ХІХ століття” [11], “Нариси історії Прикарпаття” [12], “Ілюстрована історія Прикарпаття” [14], “Антифеодальна боротьба карпатського опришківства XVI-XIX столітті” [16]. У монографіях висвітлено історію міста, подано гіпотези щодо перших власників, назви міста.

У “Історії міст і сіл УРСР. Івано-Франківська область” [46] багато уваги присвячено Надвірній. Тут міститься значна частина історичних фактів з історії міста, але більше уваги приділено “позитивній” діяльності комуністичної партії, розвитку сільського господарства в радянський період. Головну увагу звернено на соціально-економічний розвиток. Тому, зважаючи на заідеологізованість праці, слід обережно ставитись до висновків, поданих в ній.

Більшу увагу дослідників привертає історія міста кінця ХІХ – першої половини ХХ століття. Це можна пояснити великою кількістю і доступністю джерельної бази. Зокрема, розкривається роль товариства “Просвіта”, “Рідна школа”. Цій тематиці присвячені статті Ростислава Гандзюка “Просвіта” у Надвірній і повіті” [9], Іроденка Д. “Жіночий рух на Надвірнянщині” [21], Попадинець Д. “Мішаний курінь імені Короля Данила у Надвірній” [34], Федоришин М. “Світло нашої духовності: “Просвіта” у Надвірній: історія і діячі” [42].

Значну увагу у дослідженнях приділено розвиткові промисловості у місті Надвірній. Слід відзначити працю “Страгора: книга про Надвірнянщину” [40], Петріва Р. “Генезис капіталізму вXVII-XVIII століттях” [32], “Нафтовий комплекс Прикарпаття” [31], Гайний А. “Битківський нафтовий басейн” [8].

Чимало відомостей про розвиток міста можна почерпнути із праць загального характеру, в яких йдеться про історію Надвірної в контексті історії Прикарпаття. Зокрема, в збірнику під назвою “Гуцульщина: перспективи її соціально-економічного і духовного розвитку в незалежній Україні” (Івано-Франківськ, 1994) міститься стаття Л. Вадзарука “Етнографічні межі Гуцульщини на Прикарпатті”. Ця стаття є цікавою тим, що в ній подана спроба провести межу між Покуттям і, власне, Гуцульщиною. Проблемним є питання віднесення міста Надвірна до певної етнографічної території, оскільки між різними групами вчених точаться суперечки, чи слід вважати Надвірну, власне, гуцульською. Мовне питання в Надвірнянщині (діалекти) досліджувала Я. Закревська. В газеті “Народна воля” за 1995 рік, 7 жовтня міститься стаття авторки під назвою “Мовний силует Надвірнянщини”.

Загальними працями, які стосуються розвитку Галичини, і які були використані при написанні бакалаврської роботи, є монографія М. Кугутяка “Галичина: сторінки історії” (Івано-Франківськ, 1993). З неї можна почерпнути відомості про розвиток різних сфер життя нашого краю, його загальні тенденції. Цікавою є також праця С. Кончака, що була видана у Львові в 1974 році під назвою “Населення Українського Прикарпаття”. Про опришківський рух на Надвірнянщині дані містяться в статті дослідника М. Максим’юка [27].

Розглядаючи історіографію досліджуваної проблематики, варто зауважити, що більшість доступних статей до написання історії міста Надвірної опубліковані в газетних матеріалах, вони є не великими за обсягом, проте це не применшує їхнього значення, оскільки дані цих статей є дуже цікавими для відтворення як давнішої, так і сучасної історії міста. Наприклад, в газеті “Галичина” (1999, 10 квітня) є стаття П. Сіреджука, в якій розглядається проблема заснування Надвірної. Фрагменти з життя міста окреслені в статтях різних номерів “Галичини”, “Тижневика Галичини”, “Західного Кур’єра”, “Народної волі” та ін.

Про місто Надвірну є також виданий фотонарис під назвою “Надвірна: поема в світлинах”, який виданий за ініціативою депутатів Надвірнянської міської ради третього демократичного скликання. В ньому можна конкретно побачити, що таке Надвірна, її історичне обличчя, чим вона живе та славиться.

Також при написанні бакалаврської роботи використана література довідкового характеру. Це, зокрема, путівник за редакцією Д. Криницької виданий в Івано-Франківську у 2003 році під назвою “Івано-Франківська область: туристичний путівник”, а також довідник “Паспорт населених пунктів Надвірнянського району. Довідник” [47].

Таким чином, з історії Надвірної нагромаджено чимало літератури. Історико-краєзнавчі дослідження висвітлюють найрізноманітніші сфери її життя.

Об’єктом дослідження є місто Надвірна з його багатою історією.

Предметом дослідження є особливості суспільно-політичного, соціально-економічного і культурного розвитку міста в різні періоди його існування (від середньовіччя до сучасності).

Метою бакалаврськоїроботи є спроба на основі вивчення доступних джерел і літератури обґрунтувати суспільно-політичний та культурний розвиток міста. Для досягнення цієї мети перед автором були поставлені наступні завдання:

- зібрати та систематизувати історико-краєзнавчий матеріал з даної проблеми;

- дослідити історію виникнення населеного пункту, походження назви, перших власників міста;

- охарактеризувати період перебування Надвірної під короною Речі Посполитої;

- дати аналіз перебування Надвірної у складі Австро-Угорщини;

- простежити процеси, які відбувалися у ХХ – на початку ХХІ століття;

- висвітлити діяльність видатних особистостей та їхній внесок у розвиток міста;

- охарактеризувати розвиток культури міста, пам’ятники та визначні місця.

Хронологічні рамки дипломної роботи охоплюють період з часу заснування міста до сьогодення. Верхньою межею дослідження є 1589 рік – перша достовірна писемна згадка про Надвірну (хоча з даного приводу між вченими точаться суперечки). Нижньою межею дослідження є 2006 рік – сучасний етап розвитку міста.

Теоретично-методологічною основою дослідження є загальнонаукові принципи об’єктивності, історизму та комплексний підхід до висвітлення теми.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що з не заідеологізованих позицій висвітлено різні сфери історичного розвитку міста Надвірна.

Теоретична і практична значущість полягає в тому, що зібраний фактичний матеріал і зроблені висновки можуть бути використані для вивчення відповідної теми у школі з історії України та історичного краєзнавства, вищих навчальних закладах, а також для написання рефератів, курсових робіт на краєзнавчу тематику, при підготовці путівників по Гуцульщині.

Структура дослідження визначається характером теми, поставленою метою і завданнями дипломної роботи. Її складовими частинами є вступ, п’ять розділів, висновки та список використаних джерел і літератури, додатки.

Розділ І

З історії заснування міста

На правому березі річки Бистриці – Надвірнянської в передгір’ї Українських Карпат, розкинулося місто Надвірна. Поверхня його слабо хвиляста [29, с.397].

Місто розчленовує на дві частини річка Ворона, притока Бистриці. Ріки Бистриця і Ворона мілкі, лише в деяких місцях трапляються глибокі місця.

Історико-етнографічна територія міста займає межиріччя Дністра і Пруту. У джерелах XVII-XVIII століття ця територія називається південно-східним кутом Галичини або Покуттям.

Від початку ХІХ століття дослідники намагаються визначити, до якого етнографічного ареалу належить Надвірна. І. Вагилевич, С. Вітвицький, Я. Головацький, М. Домашевський зараховують місто і навколишні села до Гуцульщини [6, с.34].

Академік, професор Володимир Васильович Грабовецький гуцульськими вважає такі міста і села: Богородчани, Надвірну, Делятин, Печеніжин, Яблунів, Уторопи, Пустинь, Косів, Кути, Снятин, Марківці, Пнів, Пасічну, Молодятин, Золотий Потік, Лючу, Ковалівку, Рожнів, Кобаки [11, с. 26].

Інша група вчених, а саме Д. Бучко, С. Грабець, Я. Закревська, В. Шухевич не вважають Надвірну гуцульською, а відносять її до Покуття [20].

Найповніше визначення ареалу Гуцульської етнографічної групи, до якої Надвірна не ввійшла, подає Я. Вардзарук. В основу дослідження він поклав етнографічний, лінгвістичний, географічний, музичний та порівняльний критерії «спавжньою Гуцульщиною на Прикарпатті є всі населені пункти Верховинського району та ряд сіл Косівського району (Яворів, Снідавка, Шепіт, Брустори, Річка, Соколівка, Бабин, Малий і Великий Рожин, Розтоки)» [6, с. 35-36].

Історія заселення Надвірної надзвичайно складна і своєрідна. Зміна суспільних відносин, перехід міста у володіння від однієї до іншої держави істотно вплинули на особливрсті формування, відтворення і структуру населення.

Від 1669 року чисельність населення Надвірної інтенсивно зростала. На цей процесс впливали сприятливі природні умови, близькість торговельних шляхів, що звязували місто з західними державами, віддаленість ві державного кордону, а внаслідок цього сприятливе стратегічне положення, зацікавленість власників міста у його заселенні. Протее через ряд причин 1875-1982 років демографічний приріст припинився. Спричинилося до цього голод, епідемії, антисанітарні умови життя і побуту, відсутність медичної допомоги [10, с.12].

До середини XVII століття більшість населення Надвірної становили українці, а також згодом сюди починають переселятися поляки, що було викликане наявністю тут деяких свобод, частину їх становили нащадки дрібної шляхти, які прийшли разом з великими магнатами (до Надвірної - Куропатви), а також частину населення становили євреї. Менший національний прошарок населення міста становили вірмени. Російськомовне населення з’явилося вмісті після того, як його окупували радянські війська у 1944 році [10, с. 14-16].

Споконвіку люди не були байдужі до назв своїх поселень. Коли виникла Надвірна, хто був її засновником, звідки походить назва міста?

Ніхто не стане заперечувати, що Надвірна належить до найдавніших міст Прикарпаття. На це питання історики й досі не мають єдиної відповіді.

Найбільшого поширення набула версія, що виникнення Надвірної пов’язане з селом Пнів та Пнівським замком. Волидимир Грабовецький так писав з цього приводу: «На прикінці XV століття Пнівським маєтком заволодів шляхетський рід Куропатвів…З метою збільшення доходів магнати Куропатви відвели частину території під містечко, яке вперше в письмових актах згадується від 1585 року. Воно отримало назву Надвірна, тобто поселення на дворі» [11, с. 28].

Польський письменник І. Ступницький висунув іншу версію: „Назва Надвірної походить від особистої надвірної служби знатних Потоцьких, яка в замку, напевне, Пнівськім, не мала місця, зосталася осаджена біля нього в присадибних будинках, з яких згодом містечко постало” [10, с. 20].

Дещо іншого погляду дотримується вчитель історії Надвірнянської загальноосвітньої школи №2 Петро Левицький: „Отже, смію стверджувати, - пише історик, - що в кінці XIV – початку XV століття, правдоподібно Потоцьким, був вибудуваний замок, від якого і почалася Надвірна. У XVІ столітті, коли зміцнюються родинні зв’язки Потоцьких і Куропатвів, Надвірна із замком переходить до Куропатвів” [25]. І далі так пояснює своє твердження: «…Надвірна походить не від Пнівського, а від Надвірнянського замку, який був збудований у чудовому парку в кінці XIV – початку XV століття кимось із шляхетського роду Потоцьких» [33, с. 7].

На нашу думку, Надвірна постала набагато раніше, ніж про неї згадується в документах. Не виключено, що спершу вона булла звичайним селом, як і більшість міст і містечок. Історики О. Яблуновський та І. Шараневич довели, що у другій половині XVІ століття польські королі, виходячи з економічних причин, підняли багато сіл до рангу міст.

Вказати точну дату заснування Надвірної ми не можемо. Рік заснування стародавнього міста, у тому числі й Надвірної, завжди викликає суперечки. Уперше згадується Надвірна у 1589 році в протестації, яку подав до суду Микола Куропатва. Серед перерахованих поселень згадується і містечко Надвірна. Зберігається цей документ у Львівській науковій бібліотеці імені В. Стефаника, і йдеться у ньому про напад татар на Галичину 1589 році, внаслідок якого було знищено документи, які засвідчували право власності автора протестації на села Пнів, Битків, містечко Надвірна [4]. Саме з цього приводу в 1989 році місто відсвяткувало своє 400-ліття. Проте в останні роки історикам вдалося розшукати архівні документи, в яких Надвірна згадується ще у 1578 році.

Без сумніву, що місто засноване набагато раніше. Коріння сучасних надвірнянців сягає ще кам’яної доби. Проживали тут праслов’янські та слов’янські племена, котрі залишили по собі могильники, відомі як Карпатські кургани, а на горі поблизу міста – залишки свого поселення, знане як “городище”. До речі, гора, на якій воно знаходилось і до нині називається Городище.

Український археолог Я. Пастернак, проводячи розкопки у 1934 році, виявив на території міста залишки укріпленого валами і ровами городища. Датується воно Х – ХІІІ століттям. У 1960 році ці дані підтвердив О. Ратич, 1962 році – О. Роппопорт, 1979 – 80 роках – Богдан Томенчук. Городище розташоване на північно-західній околиці Надвірної, на високому відрозі гори Городище, на лівому березі Бистриці.

Городище було побудоване на важкодоступному підвищені, з трьох боків оточеному крутими схилами, а з четвертого – лісом. Крім природного захисту, основну частину оборонної системи становили штучні укріплення – вали і рови. Найімовірніше, що це було військове городище, поблизу якого могли зупинятися люди. Можливо, входила територія сучасної Надвірної до Галицької, а згодом до Галицько-Волинської держави. Цілком ймовірно, що далекі предки сучасних надвірнянців ходили в походи під стягами славних князів Ярослава Осмомисла і Данила Галицького. Мабуть, у складі княжої дружини вони хоробро билися у 1223 році з монголо-татарами на р. Калці, а в 1240 році разом з галицьким воєводою Дмитром мужньо захищали від орд Батия золотоверхий Київ.

Розорена у ХІІІ ст. монголо-татарськими ордами, Галицько-Волинська держава занепала і вже більше не змогла відновити своєї могутності. Цим скористалися польські феодали і в другій половині ХІV ст. захопили Галичину. Польські королі щедро роздавали своїм васалам її землі. Так значні володіння між Чорною Бистрицею і Прутом одержав рід польських феодалів Куропатвів.

Проте, ні археологи, ні історики, ні краєзнавці поки що не мають переконливих доказів, які свідчили б про існування в ІХ – ХV століттях поселення на території сучасної Надвірної [10, с. 17 - 20].

У 1745 році помер останній представник роду Куропатвів, і більшість земель та маєтків у місті перейшла у власність архімаршалка Галичини Ігнатія Цетнера, резиденція якого була у місті Кракові, до Надвірної він приїздив тільки влітку. Ставши власником Надвірної, надав їй свій родовий герб „Пжерова”, який являв собою щит на червоному тлі, а на щиті спис із золотим прапорцем. Над щитом – шолом із золотою короною, прикрашеною пір’ям. Ігнатій Цетнер планував спорудити у Надвірній палац. У 1787 році місто Надвірна перейшло у володіння Австрійської держави, а Ігнатієві Цетнеру замість нього віддали Мостиська [10, с. 45-47].

§1. Куропатви – власники Надвірної

Казимир Великий вважав Галичину постійним і невідлучним здобутком Польщі. Ще у 1338 році король Польщі Казимир Великий й Угорський король Карл Роберт домовилися у Вишгороді про спільну акцію для приєднання Галичини до Польщі та перехід польського князівства до угорської династії, якщо король Казимир не мав мужицького спадкоємця. Так, у 1370 році його спадкоємцем у Польщі став угорський король Людовик, який прилучив Галичину до Угорщини. Після його смерті на престол польський взійшла його дочка Ядвіга і тоді Галичина вернулася до Польщі. Після Кревської унії (угоди) 1385 року литовсько – руські землі дістались Польщі.

Таким чином, ледве Польща зайняла ці землі, сюди покотились численні хвилі нових переселенців з усіх сторін.

Нові власники почали будувати на наших землях більші або менші замки – немов сталі фортеці. Усіх цих колонізаторів підтримувала польська влада. У XVI – XVIII століттях Надвірною володіли магнати Куропатви, яким ще у XIV столітті було надано привілей на володіння значною частиною Покуття. Можливо, першим власником міста з роду Куропатвів був шляхтич Микола (помер у 1589 році) [10, с. 24-25].

Куропатви збудували замок, відомий як Пнівський. Викінченої форми він досяг у ХVІІ ст. До появи Станіславської фортеці (1662 рік) замок вважався найсильнішою твердинею всього Підкарпатського краю. Деякі дослідники минувшини вважають, що саме замок дав назву містові. Тобто, поблизу замку виникло поселення надвірної служби, що обслуговувало його потреби. Інші дослідники твердять, що спочатку місто мало назву Красно двір й одержало її від двору митниці, яка мала дуже витончену пишну будівлю.

Взагалі історія Пнівської фортеці дуже цікава. Вона одна з двох, що ні разу не були взяті. Витримав замок і татарську облогу. І це при тому, що місце з точки зору фортифікації не є вдалим (з двох сторін до замку примикає рівнина).

П’ятикутна у плані оборонна споруда мала сім веж. Найнижчі бійниці розташовувалися на рівні оборонного рову. Зараз вони практично засипані. Фортеця мала три поверхи. А посеред двору стояв будинок самого Куропатви і його сім’ї.

У мирний час магнати мали численну озброєну залогу, а у випадку виняткової потреби – армії з найманих жовнірів, рекрутованих з-поміж дрібної шляхти. А селянин, як і треба було сподіватися, стояв поза правом, був зданий на ласку чи не ласку пана та був приватною власністю шляхтича – дідича.

У другій половині XVI століття Надвірна дістала статус міста, в якому господарем і найвищою інстанцією для її мешканців був власник, а панським урядником – війт. З початку свого виникнення місто стало важливим центром розвитку торгівлі й ремесла, цьому сприяло його вигідне розташування на торгівельному шляху в Угорщину та близькість солеварних центрів, а ще – великі запаси різноманітної деревини. Вже у XVI ст. місто мало право на проведення двох річних ярмарків: на свято Трьох Святих Королів (6 січня) і на свято Ангела Діви Марії (12 серпня), а також на щотижневий торг у п’ятницю. До речі, торги або базари по п’ятницях тривали у Надвірній до 60-х років ХХ століття.

Більшість населення Надвірної становили українці. Поступово права корінних жителів урізалися. Власник міста сам став призначати урядовців, війта, а на міщан накладалися нові повинності. Надвірнянці були змушені відробляти панщину, платити данину та грошовий чинш.

Отже, історія Надвірної сягає глибини віків. Ніхто не стане заперечувати, що Надвірна належить до найдавніших міст Прикарпаття. На сьогоднішній день дослідники вивчають місце розташування Надвірної. Щодо року заснування, то найчастіше посилаються на 1585 рік, але також існує ще одна дата, а саме 1596 рік, цю дату подає нам польська дослідниця Є. Горнова. Першим із відомих власників міста були феодали Куропатви, які походили з Угорщини, а також одним із власників міста після Куропатвів був Ігнатій Цетнер.

Розділ ІІ.

Під короною Речі Посполитої (1596 – 1772 рр.)

§1. Татарські напади

Друга половина XVI – перша половина XVII століття належить до найважчого періоду в житті населення Галичини. Кримські й буджацькі татари спустошували цей край. Це змушувало магнатів і шляхту будувати замки, навколо яких виростали укріплені міста. На території Надвірної оборонна споруда була зведена у XIV – XV століттях. Нині важко сказати, як виглядала за тих часів надвірнянська цитадель. Надвірнянський замок був досить великим і своїми розмірами майже не поступався Пнівській твердині (Додаток № ).

У 1589 році татарські орди несподівано напали на Прикарпаття. Доля Надвірної нам не відома, проте знаємо, що двір Куропатвів був дощенту зруйнований. Відомостей про зруйнування Надвірної у протестації Миколи Куропатви 1589 року немає. Проте у проміжку між 1589 – 1595 роками місто в архівних документах не згадується. Мабуть, у 1589 році воно все ж таки було зруйноване. Та все ж у документах за 1585 рік уже знаходимо село Надвірне, а у 1596 році – місто Надвірна [10, с. 25 - 27].

Мабуть, близько 1600 року Надвірну вдруге знищили татари. Микола Куропатва у 1601 році другий локаційний привілей на закладання нової осади на Магдебурзькому праві. Щоб заохотити нових поселенців, король звільнив їх від сплати падатків на 8 років, зобов’язав Куропатву надати їм земельні ділянки під забудову і грунти для господарських потреб [10, с. 36].

Особливо великого розорення зазнало Прикарпаття у 1676 році, коли сюди вторглася 300-тисячна турецька армія. Тоді впало тринадцять галицьких замків. Турки при цьому облягли Станіславську фортецю і Пнівський замок. Однак здобути їх їм не вдалося. Зате вони зруйнували відомий православний монастир Манявський скит. Відгомін тих подій знайшов своє відображення як в архівних документах, так і в народних переказах. Ще в кінці минулого століття старожили показували поблизу Пнівського замку залишки татарської могили тих часів.

§2. Місто після надання Магдебурзького права

З часу надання Надвірній Магдебурзького права, її населення керувалося особливими законами, за якими воно становило окремий стан – міщанство. Надвірнянці отримали право будувати ратушу (Додаток №3), крамниці, хлібні ятки, комору для стриження сукна, «посполиту лазню», млини, міську вагу, воскобійню і каплицю для відливання воску [26, с. 21].

Міщани у 1601 році побудували ратушу. У 60-х роках XVII століття в документах згадується війт Григорій Яциковий.

Біля ратуші поселялася панівна верхівка – патриціат, переважно поляки, а також багаті купці й ремісники, поза як в центрі зосереджувалося все господарське і культурне життя міста. Поряд із багатою верхівкою значний прошарок населення становили міські орендарі, лихварі, збіднілі майстри, підмайстри, селяни втікачі. У 1667 році дружина Павла Куропатви Софія – Станиславовець заснувала в Надвірній притулок для бідних [10, с. 37].

Міщани виконували різноманітні повинності, хоч Магдебурзьке право звільняло їх з-під юрисдикції Куропатвів, воєвод, каштелянів, старост. Проте Куропатви у Надвірній звели міщан до становища своїх підданих. Так, у 1735 році воєвода Корчинський силоміць забрав до двору овець деяких міщан. Убогі надвірнянці неодноразово скаржились, що польська шляхта пригнічує їх [1].

Не всі міщани не могли змиритися з таким принизливим становищем. Вони втікали у гори, поповнювали опришківські ватаги. У 1631 році опришки разом з міщанами напали на маєток шляхтича Валер’яна Кільчковського, спалили двір, забрали коштовності та зброю, а панську родину вбили, врятувався лише слуга власника маєтку [27].

У 70-х роках XVII століття в околицях міста діяв загін опришків під керівництвом Василя Глиби, у 1677 році захопив маєтки шляхтича Туровського. До Надвірної стягли військо. Польська влада для постраху проводила в місті показові суди і розправи над опришками, але їх це не зупинило. Через часті напади та грабежі Галицький сейм 1711 року змушений був звільнити Куропатву від сплати податків. Після загибелі Олекси Довбуша опришківські загони більше не турбували надвірнянської шляхти.

Для захисту шляхетських маєтківвід нападів опришків Галицький сейм 1766 року дозволив створити у Надвірній поміщицьку поліцію.

У першій половині XVIIIстоліття найпоширенішими виявами протесту проти панської сваволі стали масові втечі міщан на Поділля, Буковину, у Східну Україну. В самому місті деколи виникали невеликі заворушення, але їх хутко придушували загони смоляків і жовнірів. Проте ніщо не могло стримати прагнення до свободи. Не раз жителі міста були учасниками повстанських рухів і брали участь у національно-визвольних рухах.

Надвірна, як і переважна більшість міст Прикарпаття, впродовж багатьох століть була аграрним містечком. Основна частина населення займалася сільським господарством. За даними польського історика Є. Горн, у XVI – XVIII століттях землеробством, бджільництвом і садівництвом займалося 50 відсотків міщан. Згідно з інвентарем Надвірна за 1717 рік у сільському господарстві було зайнято 40 відсотків християнського населення міста. Традиційними видами господарської діяльності надвірнянців з давніх-давен були землеробство, скотарство, рибальство і бджільництво.

Тяглові й піші надвірнянці, крім роботи на власному полі, змушені були працювати і на панському, тобто відробляти панщину та сплачувати податки. Населенню доводилося від свята Юрія (6 травня) до Покрови (14 жовтня), два рази на тиждень відбували панщину, а від Покрови до Юрія – один раз. Крім того, їх залучали на різні двірські роботи: заорки, оборки, закоски, обкоски, толоки [36].

У XVIIстолітті Надвірна стала важливим господарським осередком, а також ремісничим центром. Окрему групу міського населення становили ремісники. У першій половині XVIстоліття великого значення набули будівельні професії, кушнірство, чинбарство, кравецтво, котлярство, бондарство. Місцеві котлярі виробляли казани для винокурень і броварень, а бондарі забезпечували своїми виробами місцеві солеварні в Надвірній, Розсільній, Пасічній. Найдужче славилися своїми виробами надвірнянські кушнірі та кравці [12, с. 84-85].

Ремісники об’єднювалися у цехи. Кожен цех мав свій статут, який затверджували у магістраті. У відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника у фонді Боваровських зберігається статут надвірнянського кушнірського цеху. У цеховій організації провідну роль відігравали майстри. У міських книгах збереглися скарги учнів та їхніх батьків на майстрів за знущання над своїми підопічними. Статут цеху регламентував всі сторони діяльності цеху, а саме приймання у майстри, всі виплати, навчання учнів [11, с. 83-84].

У 1717 році в міських цехах працювали 16 шевців, 22 кушнірі та 26 ткачів. Крім них у Надвірній булт ремісники й інших спеціальностей: винники, котлярі, слюсарі, теслі, музики, табахарники – вірмени, мірошники, різники. Місто мало і свого художника Еліаста Маляра. Великі прибутки місту давало виробництво солі, особливого розвитку солеваріння досягло наприкінці XVI першій половині XVII століття [37].

У XVII – XVIIIстоліттях Надвірна стає також центром внутрішньої та зовнішньої торгівлі. На ринку продають сіль, велику рогату худобу, кіз, коней, овець, товари місцевого виробництва. У місті щороку відбувалися два ярмарки і щотижневі торги. Сюди прибували купці зі Станіславова, Польщі, Угорщини, Молдови та інших місцевостей [10, с. 45].

Таким чином, розорена у ХІІІ столітті монголо – татарськими ордами Галицько – Волинська держава занепала і вже більше не могла відновити своєї могутності. Цим скористалися польські феодали і в другій половині XIVстоліття захопили Галичину. Польські королі щедро роздавали своїм васалам її землі. У XVI – XVII столітті наш край зазнавав постійних спустошливих набігів татарських і турецьких наїзників. Не обминуло це лихо і Надвірну. Саме з цієї причини у 1601 році місто одержало привілей на відбудову після чергової татарської руйнації і дозвіл на два річні ярмарки.

З початку свого виникнення місто стає важливим центром розвитку торгівлі та ремесла, цьому сприяло його вигідне розташування на торговельному шляху в Угорщину.

Розділ ІІІ.

Надвірна в часи Австрійського панування (1772 – 1918 рр.)

Внутрішній розпад Польщі, що почався вже в другій половині XVII століття та одночасний зріст сили Прусії, Австрії та Росії спричинили в 1772 році перший поділ Польської держави й мали тим самим безпосередній вплив на історію Галичини, яка опинилася під владою Австрії. У 1786 році було впроваджено Австрійське право, скасовано „старі сеймики”, незабаром також виборчі ради, а на їх місце прийняли призначувані адміністрацією у Відні бюрократи на чолі з губернатором у Львові .

Австрійська влада звернула більшу увагу на українське населення, яке складалося тоді з закріпачених селян – хліборобів, залишків міщанства та зубожілого й неосвіченого духовенства. Цісар Йосиф ІІ скасував 1781 року панщину, хоч в дійсності селяни і надалі належали панам, судові, виконували три дня в тиждень панщину й платили панам данину. Однак могли переселятися до іншої місцевості, посилати своїх дітей до шкіл або на вивчення ремесла, а також вносити до цісарських судів скарги на кривди панів. Було проголошено рівність всіх релігій, підтримка освіти, організовано школи з „місцевою мовою” для селян і міщан та вищі школи для духовенства, що сприяло піднесенню народного духу в Галичині.

Зі зміною влади відбулися великі переміни в політичному, економічному та культурному житті населення.

Після першого поділу Польщі австрійські війська у червні 1772 році зайняли Галичину. Згідно з новим адміністративним поділом Надвірна увійшла до Станиславівського округу новоутвореного Королівства Галіції та Льодомерії з центром у Львові. У 1787 році Надвірна разом із прилеглими селами перейшла у власність держави. Від 1805 року у місті почало діяти камеральне управління (державне). Основним органом влади була рада, до компетенції якої входили: розпорядження майном міста, управління фінансами, розподіл і збирання податків, нагляд за санітарним станом Надвірної, організація будівництва та ремонту шляхів, мостів, укріплень. До 1846 року більша частина землі Надвірної належала римо-католицькому архієпископу Яну, який фактично був власником міста. У другій половині ХІХ століття як землі, так і деякі підприємства належали Фредирікові Бухміллеру і графові Густаву Роганову.

У 1867 році було створено Надвірнянський повіт на чолі зі старостою. На початку 1887 року Надвірна перейшла у власність Міського кредитного закладу у Відні, а від 1891 року до 1918 року належала Австрійському цісареві. У 1762 – 1805 роках місто поділялося на три частини – Долішню, Середню і Горішню Надвірну [10, с. 47-48].

Революційні події, так звана „Весна народів”, що в 1848 році охопили більшу частину Європи, активізували рух протесту й у Галичині, що призвело до того, що 16 квітня 1848 року австрійський цісар Фердинанд підписав патент „Про знесення всякої роботизни й інших підданських повинностей в Галичині”, і вже 22 квітня його оголосили народові. Того дня до Надвірної прибули циркулярні урядники, які зачитали цісарський патент, який оголошував, що з 3 травня 1848 року відмінюються всі панщизні та інші повинності з подальшою компенсацією поміщикам коштом держави, тобто коштом платників податків, в основному, міщан і селян. У Надвірній на пам’ять про цю подію за кошти громадян міста було споруджено кам’яний хрест на стику вулиць Станиславівської (Гатьмана Мазепи) і Старої (Богдана Хмельницького) (Додаток №4) [10, с. 49-50].

Після скасування панщини в 1848 році, податки необхідно було сплачувати готівкою, а не господарськими продуктами. Між селянами і більшими землевласниками, на яких опирався австрійський уряд, були затяжні суперечки за використання пасовищ, за дерево з лісу і т. п. Настав час більших данин і податків, бо треба було промощувати битні шляхи, а потім і залізницю. Люди переважно були вдоволені кращими дорогами й битими шляхами, які вважалися «цісарським гостинцем». Від того й досі дорога зветься «гостинець». Невпорядкований розподіл землі приводив до постійного погіршення маєткового стану селян. Почалися щорічні виїзди на заробітки до Німеччини («Пруса»), потім еміграція до заморських країн. Настали часи щорічного набору до австрійської армії, так звана бранка чи асентерук.

У XVIII столітті Надвірна перебувала в повному економічному занепаді. Імператриця Марія – Тереза у 1778 році видала декрет про сприяння розвитку промислу і торгівлі у містах. Імператор Йосиф ІІ спрямовував економічну політику на широкий розвиток промислів, мануфактур, фабрик. З цією метою він проводив політику переселення до Східної Галичини німецьких і польських колоністів – ремісників. Ремісники звільнялися від сплати податків, отримували безкоштовно будівельні матеріали. Перші німецькі переселенці осіли в Станіславові, Надвірній, Коломиї, Калуші [32, с. 30]. Проте вони так і не змогли створити ні нових галузей промисловості, ні промислових центрів.

До середини ХІХ століття у Надвірній переважало кустарне виробництво, одним із головних видів якого залишалося ремесло. Окрему групу ремісників становили столярі, ткачі, дігтярі, ріпники і гонтарі. Значну роль у житті міста відігравали представники побутових ремесел: лікарі, аптекарі, прислуга в лікарнях, лазнях, цирульники. На початку ХІХ століття ремесло (цехове) почало занепадати. Однією з найважливіших причин занепаду було виникнення фабрик та заводів, а у другій половині ХІХ століття велика фабрично – заводська промисловість повністю витіснила цехове виробництво. У 1843 році в Надвірній було споруджено фабрику хліборобських машин, яка виробляла молотарки, ручні млинки, млинки для ґуралень.

У 1870 році вступила в дію сірникова фабрика Симона Гублера і броварня, 1877 року – паровий тартак. Броварня була одна на цілий повіт. Вона працювала цілодобово. Але кілька днів на рік. У 80-х роках ХІХ століття біля надвірної діяв невеликий паркетний завод, на якому працювало близько 40 робітників [10, с. 51-52].

У 1886 році держава розпочала експлуатацію нафтових родовищ. Видобували нафту на відносно невеликій глибині. З місць добування сировину до Надвірної перевозили підводами в дерев’яних бочках. Для її переробки в місті було споруджено кустарну дистилярню, в якій одержували гас – світильне масло [8, с. 220]. Трохи згодом головну увагу спрямували на виробництво бензину. У зв’язку з цим виникла потреба спорудити досконаліший нафтоперегінний завод, який звели на початку ХХ століття. Надвірнянський завод функціонував сезонно – тільки влітку. У 1922 році дирекція підприємства звільнила майже всіх працівників.

Крім названих підприємств, у 1913 році в місті діяли три цегельні, три водяні млини, пекарня. Розвиток промисловості сприяв зростанню населення міста (у 1910 році в місті проживало 8400 чоловік). Рівень життя робітників був дуже низький [23, с. 79].

На початку ХХ століття все більшого значення набуває внутрішня торгівля. Місто дістає дозвіл влаштовувати восьмиденні ярмарки, а згодом їх тривалість була доведена до 14 днів. Крім того, у першій половині ХХ століття у Надвірній діяли декілька єврейських та чотири українських приватних крамниць. У 1822 році в Надвірній було засновано кооперативний банк, а у 1904 році - „Касу Сефчина”.

За часів Австро – Угорщини в обігу були дві рівноправні грошові одиниці: корона і золотий римський, який дорівнював двом коронам [10, с. 55-57].

До кінця ХІХ століття єдиним засобом пересування був гужовий транспорт. Із зародженням промисловості в місті появилися поодинокі автомобілі, власниками яких були великі підприємці.

Влітку 1893 року розпочалося спорудження залізничної вітки Станиславів – Вороненка. Надвірнянці виступили проти її будівництва, оскільки вся земля в місті належала громаді, й кожен господар міг користуватися нею. У спорудженні залізниці взяли участь сотні спеціалістів з Італії, Австрії, Німеччини. До роботи було залучено багато місцевих жителів та селян. У 1894 році у місті звели стаційний будинок (Додаток № 5). Офіційне відкриття залізниці відбулося 19 листопада 1894 року. У 1900 році було укладено угоду про будівництво вузькоколійної залізниці Рафайлів (тепер Бистриця) – Надвірна, яку ввели в дію у 1905 році.

Отже, після першого поділу Польщі у 1772 році Надвірна, як і вся Галичина, опинилася під владою Австрії. В такому стані вона перебувала аж до листопадових подій 1918 року – часу проголошення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Входження до Австрійської імперії створило сприятливі умови для піднесення національної свідомості галичан, виникнення політичних партій, громадських організацій і товариств. Не пройшли ці процеси повз Надвірну.

Розділ IV .

Надвірна у ХХ столітті

§1. Місто у першій половині ХХ століття

Порівняно спокійне, розмірне життя надвірнянців перервала Перша світова війна. Серпень 1914 року приніс містові ще одне лихо – велику пожежу, що знищила близько 300 будинків. Замість відбудовувати рідне місто, надвірнянці були змушені йти на фронт. Усі чоловіки, які годилися до військової служби, віком від 21 до 45 років, були мобілізовані. У серпні розпочався запис до легіонів Українських Січових Стрільців. Національно свідомі українці Надвірної створили громадський комітет, який мав провести серед населення агітацію, зібрати кошти, білизну, харчі для добровольців [18, с. 256-257]. Декілька днів вони відбували військовий вишкіл у місті, а відтак виїхали на збірний пункт до Львова.

Наприкінці літа 1914 року російські війська перейшли кордон Галичини, внаслідок чого Надвірна сильно потерпіла. У Надвірній австрійська поліція розпочала арешти «підозрілих осіб». Переважно заарештовували членів товариства імені М. Качковського та «симпатиків Росії». Нерідко жертвами цієї акції ставали далекі від політики міщани. Арештантів вивозили до концтаборів Гмінду й Телергофа.

На початку вересня1914 року Надвірну зайняли російські війська. Почалася нова смуга обшуків й арештів, але вже тих, хто підтримував австрійську владу. Окупанти закривали культурно – освітні заклади, вилучали українські книжки, нищили цілі бібліотеки. Українське національне життя завмерло. Російські війська не довго залишалися в місті. Навесні вони залишили Надвірну, місто знову зайняли австрійські війська і частина польського легіону Пілсудського.

Нормалізувалося життя в Надвірній тільки наприкінці 1916 року, коли в Галичині остаточно закріпилися австрійські війська. Після поразки Австро – Угорщини у Першій світовій війні над Східною Галичиною нависла загроза польської окупації, а також у той час у колах галицької інтелігенції виникла ідея створення самостійної держави [10, с. 83-85].

У листопаді 1918 року в результаті розпаду Австро – Угорської монарнхії на території Галичини було проголошено самостійну Західно – Українську Народну Республіку. Падіння Австро – Угорської монархії призвело до піднесення національно-визвольного руху на західно-українських землях, на які претендувала польська держава. Розпочалася Польсько – Українська війна. Основний тягар у цій війні ліг на тисячі Української Галицької Армії (УГА), ядро якої становили січові стрільці. Український народ у цій війні втратив молодий цвіт нації.

Відразу після проголошення у Львові ЗУНР в листопаді 1918 року у Надвірній була сформована українська адміністрація. Головою міської Управи став Михайло Дунець. На Надвірнянщині повітовим комісаром став адвокат Іван Саноцький. Для нагляду за дотриманням громадського порядку в місті створювалися підрозділи жандармерії. На захист молодої держави стала Українська Галицька Армія (УГА), у лавах якої воювали і жителі Надвірної.

Навесні 1919 року політична ситуація щораз погіршувалася. Жваве громадсько – політичне й культурно – освітнє життя в місті перервав наступ польської та румунської армій. У зв’язку з цим 4 травня 1919 року у Надвірній відбулося велике повітове віче. Перед присутніми виступили М. Галицький, І. Стецюк, професор Дмитрак [10, с. 85-86].

17-18 травня оголошено мобілізацію до українського війська. Та незважаючи на патріотизм галичан, під натиском польських військ ганерала Галлера уряд ЗУНР 15 травня 1919 року залишив Станіславів і відійшов за Збруч [5, с. 25]. А 20-25 травня Надвірну окупувало вороже військо.

Із перших днів займанщини окупаційний уряд спрямував свій політичний курс на цілковиту унііфкацію українських земель із польським середовищем. Одним із основних проявів такої політики були територіальний поділ і нова влада. Надвірна залишалася центром повіту, адміністрацію якого очолював староста. У 20-х роках посаду старости обіймав Северин Сікорський. Старостинське управління у свою чергу поділялося на реферати і підвідділи. Було знову повернуто попередні територіально – адміністративні одиниці – воєводства. Надвірнянський повіт входив до Станиславівського воєводства.

Громадське самоврядування міста складалося з бурмістра, віце – бурмістра та лавників. У 20-х роках бурмістром був Владислав Булшевич, а його заступником Василь Свищ. Крім староства й міської влади, у Надвірній діяв повітовий суд, повітова поліційна комендатура, каса державної скарбниці та її уряд, надлісництво, шкільний інспекторат [10, с. 87-88].

На першах порах окупації керівництво Західною Україною здійснювала військова польська адміністрація. Період її правління відзначався жорстокими рапресіями проти патріотично налаштованих українців. Надвірнянці брали участь у суспільно – політичному житті міста, а їхнє невдоволення політикою польської влади набирало все чіткіших форм організованого спротиву. Першим одностайним виявом масового протесту проти засилля чужинців став бойкот виборів до польського сейму. 17 вересня 1922 року у Надвірній відбулися збори української громади, які прийняли рішення «щоби ніхто з українців до виборчої урни не станув».

У місті із широкої палітри політичних партій та організацій, яких діяло більше десятка, вирізнялися такі політичні сили, як: Українська соціалістична радикальна партія, Українське національно – демократичне об’єднання, УНС, «Пласт», УВО, ОУН, товариства «Луг», «Сокіл», а також ряд неукраїнських політичних партій та організацій [10, с. 92-110].

Крім того, діяли громадські організації – “Просвіта”, “Рідна школа”, “Сільський господар”, створюється курінь “Пласту” ім. Короля Данила, українське спортивне товариство “Бескид”. Плідно працював “Союз українок”, в якому гуртувалися свідомі жінки міста. Успішно діяли філії “Союзу українських купців і промисловців”.

Серед активістів українських організацій і товариств 30-х років були Іван Саноцький, Кость Бачинський, Дмитро Цибрівський, Микола Гринішак, Валеріан Банах, Дмитро Слепей, Василь Свищ.

Значні зміни відбулися в економіці краю. З перших днів окупації всі націоналізовані в часи ЗУНР підприємства влада повернула польським власникам. Так, лісозавод став власністю фірми «Польська фореста». Надвірнянські деревообробники працювали в дужу важких умовах – по 10 – 12 годин на добу. Нафтову сировину й далі переробляли на застарілому обладнанні. Згодом до міста було доставлене краще обладнання, в результаті чого, зросла кількість переробки нафти. У середині 30-х років підприємство придбав італієць Кавацо [36].

Функціонувала в місті й невеличка фабрика „Бистриця”, яка виготовляла вироби з дерева, і фабрика „Карпатія”, що випускала вироби з металу.

Поряд з великими та середніми підприємствами діяли в місті приватні ремісничі майстерні, власниками яких були переважно євреї й поляки. Деякими ремеслами займалися й українці, а саме українцям належало три скляні гути, три цегельні, столярні майстерні.

У 20 – 30-х роках у місті функціонували 6 млинів, 6 пекарень та молочарня. На початку 30-х років економічний стан Надвірної значно погіршився, особливо це відчували на собі деревообробники.

У 20 – 30-х роках у Надвірній діяло близько 40 дрібних крамниць. Торгівля в ті часи зосереджувалася здебільшого в руках євреїв.

Для захисту прав ремісників та продавців у місті було створено філію Союзу Українських купців і промисловців та товариство „Зоря”.

У другій половині 1939 року на західноукраїнські землі з „визвольною місією” прийшли радянські війська. Уже в жовтні створили перше представництво радянської влади – тимчасову міську управу, яка проіснувала до 20 грудня. Очолив її П. Щербак. За вказівкою нового керівництва були ліквідовані всі українські партії, товариства та організації. Залишився лише хор читальні „Просвіти”, але і він згодом самоліквідувався. Усі торгові й промислові підприємства було націоналізовано [9].

В історії міста розпочалися трагічні сторінки розстрілів і катувань більшовиками провідників політичних партій і громадських організацій, їх активістів, національно-свідомої інтелігенції в період 1939-1941 рр.; розгул гестапівських репресій і вивезення на каторжні роботи молоді в часи німецької окупації; жах енкаведистських катівень і післявоєнний період національно-визвольної боротьби Української Повстанської Армії аж до початку п’ятидесятих років.

Наприкінці січня 1940 року на підставі указу Президії Верховної Ради УРСР про ліквідацію повітів і волостей та утворення районів у Станіславівській області було створено Надвірнянський район [10, с. 117].

Провідні громадські діячі, члени націоналістичних партій, уникаючи переслідувань, разом із родинами виїздили за кордон. Проте багато зосталося у місті, за що згодом заплатили волею, а то й життям. Багато жителів Надвірної вивезли у Казахстан і Сибір. Радянська влада у Надвірній довго не протрималася. Напад Німеччини на СРСР змусив більшовиків наприкінці червня 1941 року покинути місто. З відступом Червоної Армії у Надвірній запанувало повне безвладдя. Щоб не допустити безпорядків, ОУН організувала місцеве самоврядування, створила мережу тимчасових управ і поліцію.

Першого липня 1941 року місто зайняли румунські війська і встановили тут свою владу, але за час їхнього панування важливих подій у місті не відбулося. Кінець літа 1941 року характерний для надвірнянців створенням нових та відновленням заборонених під час більшовицької займанщини громадських організацій.

Наприкінці серпня 1941 року до Надвірної ввійшли німецькі війська. За німецької окупації були відновлені гміни, повіти, округи. На чолі повітової управи стояв староста, посаду якого у 1941 році обіймав О. Жук, а в 1942 році – К. Бачинський. За дотриманням порядку наглядав комісаріат української поліції. З перших днів окупації місто опинилося під важким пресом гестапо [10, с. 123-126].

30 березня 1944 року перша гвардійська танкова бригада полковника В. Горелова зім’явши заслін німецьких військ заволоділа містом. Бої за Надвірну відбувалися з перемінним успіхом. 18 квітня під тиском німців радянські війська залишили Надвірну. Бої за остаточне звільнення міста від німецьких військ почалися 25 липня 1944 року. 26 липня радянські війська повністю заволоділи містом.

Таким чином, у боях за Надвірну загинуло 189 воїнів, які поховані у двох братських могилах у різних частинах міста. В 1967 році їх перезаховано в одну братську могилу на міському кладовищі. На фронтах Другої світової війни у радянській армії воювало 408 надвірнянців. За час війни також було завдано значної шкоди промисловим підприємствам, громадським установам. Було зруйновано приміщення школи, поліклініки, устаткування нафтопереробного заводу, 209 будинків.

§2. Повоєнні роки

Разом із Червоною Армією до Надвірної прибули і радянські урядовці. Розглядалося питання про створення органів радянської влади у місті та відбудову народного господарства, промисловості. Після Другої світової війни українські землі були об’єднані в межах величезної імперії – СРСР.

Після закінчення війни важливе значення мала партизанська боротьба ОУН – УПА. Почалися арешти підпільників, а також тих, хто їм допомагав чи кого просто підозрювали у зв’язках з ОУН.

На початку 1945 року радянська влада створила у Надвірній із місцевих жителів винищувальний батальйон, у ньому налічувалося 123 особи, з яких 92 були українці, 15 росіяни, 16 поляки. Влітку 1945 року у місті карателі ліквідували боїв ку УПА чисельністю 12 осіб. Керівника боївки „Байду” і двох повстанців було убито і декількох поранено [3]. Наприкінці 1945 року у Надвірній ліквідували ще дві підпільні групи ОУН.

У 1946 році підпільники вели агітацію проти виборів до Верховної Ради СРСР. Вони розкидали по місту листівки, в яких закликали не братии участі в голосуванні. Партизанська боротьба УПА поступово згасла лише у 1952 році.

З утвердженням у місті радянської влади на нові засади перводиться й економіка, особливо в лісоексплуатаційній й деревообробній промисловості. Важливе значення відігравав Надвірнянський лісокомбінат. До 1960 року у його володінні було 6 лісництв і 4 лісопункти, 1960 році також вступив в дію меблевий цех, а з 1962 року налагодили виробництво корпусних меблів, а згодом цех гнутих меблів. У 1970 році розпочалося будівництво заводу деревинностружкових плит, а 1977 році закінчено будівництво цеху ламінованих плит [10, с. 184-195].

Важливе значення для економіки має видобуток та переробка нафти. Знаючи про запаси нафти, у 1944 році взялися за відбудову та реконструкцію нафтопереробного заводу. В дію ввели новее обладнання, відбулося будівництво нових приміщень, але з виснаженням запасів нафти в 70-х роках модернізація підприємства припиняється.

Також, крім лісопереробної та нафтової промисловості у місті розвиваються й інші галузі економіки, а сааме склозавод, молокозавод, цегельний завод.

Таким чином, на початку 70-х років економічна ситуація в Надвірній різко змінилася. Все відчутніше почали проявлятися ознаки спаду виробництва. Швидко старіли основні виробничі фонди, зношувалося обладнання. Економіка міста, як і економіка всієї України, зайшли в період стагнації. Важливі економічні проблеми потрібно було вирішувати негайно. Радянська влада поступово почала усвідомлювати всю небезпеку становища, яка підігрівалася наростаючим національним рухом.

§3. Надвірна в період національного відродження

та державного будівництва

Важливе значення для історії України мають події, які відбувалися у 1988 – 1989 роках. В цей час відбувається «відлига» у суспільно – політичному русі, пов’язана з приходом до влади в СРСР М. Горбачова, який проголосив своїм політичним курсом політику “гласності і перебудови”. В культурній сфері відбувається повернення до українських традицій, мови, історії, досліджуються “білі плями” в історії українського народу. В економіці також було проведено реформи, спрямовані на введення елементів ринкових відносин в країні.

Лібералізація режиму призвела до піднесення національно-визвольних рухів в республіках Союзу. Найбільш гостро вони проявилися в країнах Прибалтики, згодом – в Україні. Дуже активним було населення Західної України, де почали створюватися різноманітні політичні сили, зокрема, й радикального спрямування.

Не оминули ці процеси й Надвірну. В місті почали зосереджуватися непідвладні КПРС і державним структурам громадські організації, які відбивали настрої й інтереси різних верств населення. Почали створюватися перші осередки новітніх організацій “Товариства української мови ім. Тараса Шевченка”, “Меморіалу”, Народного Руху України.

Надвірнянський осередок “Меморіалу” був створений 24 серпня 1989 року. Товариство взяло на свої плечі нелегку ношу – розкопки могил жертв НКВС, розкопки були розпочаті у липні 1992 року. З ініціативи організації відкрився музей історії визвольної боротьби Надвірнянщини.

У серпні 1989 року в місті виник осередок Народного Руxу України. У програмниx документаx новоствореної організації зазначалося, що НРУ є масовим громадсько-політичним рухом республіки, який виник як вияв народної ініціативи за докорінне відновлення суспільства, а його метою є побудова в Україні демократичного та гуманного суспільства.

Починаючи з 199О року в Україні відбувається процес формування багатопартійної системи. Виникли різні політичні партії, а саме УРП, НДП та інші.

24 вересня 1989 року в Надвірній відбулося віче (біля Пнівського замку). Віче поклало початок розвиткові в Надвірній демократичного руху, відродженню національної культури. Відбулися перші демократичні вибори до місцевих органів влади, куди були обрані в переважному числі представники від національно-демократичних сил міста.

За роки назалежності в місті відбулися важливі зміни, відновлюють свою діяльність і виникають нові політичні організації, відбуваються зміни і у промисловості. У місті діє АТ «Нафтохімік Прикарпаття», потужність якого розрахована на переробку до 3,5 млн. тонн нафти на рік. Нині – це відкрите акціонерне товариство, яке здатне виробляти десятки видів різноманітної продукції – від високоякісного бензину до харчового парафіну і мила.

На території міста розташовані НГВУ «Надвірна - нафтогаз», управління бурових робіт, ВАТ «Надвірнянський лісокомбінат», хлібокомбінат, молокозавод, авто підприємства і ряд торговельних організацій [10, с. 203-224].

Таким чином, в 1914 році вибухнула Перша світова війна, яка завдала великої шкоди місту та околицям. Територія повіту стала ареною жорстокох боїв. В результаті воєнних дій потерпіло або зовсім знищено багато сіл і будинків. В роки війни ще більше посилився національний гніт.

Великого лиха Галичині завдала і Друга світова війна, в якій українське населення брало участь по обидва боки ворогуючих сторін. Значна частина населення зазнала переслідування. Зокрема, це учасники ОУН – УПА. Після приходу більшовиків в суспільно – політичному, економічному та культурному житті відбулося багато змін. На сучасному етапі Надвірна являється великим промисловим центром Прикарпаття.

Розділ V .

З історії культури XVI – XX століть

Наші предки залишили нам не тільки прекрасне творіння своїх рук та розуму, але й духовну спадщину.

У 16-18 столітті у Надвірній, як і в усій Галичині, більшість населення була неписьменна. Грамоту здобували тільки вихідці з багатих родин. У другій половині 18 ст. в місці на 2233 мешканці діяла тільки одна німецько-єврейська школа, де у 1783 році налічувалося 97 учнів. Після реформи народної школи 1777 року, у Надвірній в 1794 році було відкрито тривіальну школу. У школі мали змогу навчалися діти всіх смаків і всіх вірувань. На перших порах учителів призначала консисторія. Учительська платня була невелика, тому педагогічний склад дуже часто змінювався.

У 1844 році було видано шкільний статут, який забороняв на посаді вчителя працювати випадковим людям. Кандидати в учителі мали відбути тримісячні педагогічні курси, після закінчення яких скласти окружному шкільному наглядачеві теоретичні і практичні іспити. Після однорічної практики на посаді помічника кандидат міг добиватися учительського патенту, але за умови, що йому виповнилося 20 років.

У 1855 році тривіальну школу в місті перетворили на трисмужний, тобто навчальний матеріал розподілили на три частини. Відвідування школи було дуже погане. Хлопці навчалися окремо від дівчат. Школа для дівчат мала власне приміщення (додаток № 6) на вулиці Костюшка, а школа для хлопців містилася в ратуші та в окремому будинку біля костьолу. Наприкінці 19 століття навчання у школах здійснювалося польською мовою, але обов’язковими предметами були українська і німецька мови та катехизм [10, с.71-73].

Таким чином, школа наприкінці 18-19 століть була засобом денаціоналізації українського населення. У тривіальній школі панували німецька і польська мови.

Навесні 1944 року у відбудованому приміщенні відновила роботу середня школа № 1. Два роки (1944-1945 р.) у місті функціонувала польська школа. На початку 50-х років у Надвірній повністю відновилась довоєнна мережа шкіл. У 1952 році на базі ремісничого училища була створена лісотехнічна школа. У ній готували спеціалістів не тільки для лісової та деревообробної промисловості, але й інших професій: оператора котелень, комиресорника, будівельника, сантехніка та інших.

Найбільше суперечок викликав пункт проекту реформи, який давав батькам учнів право вирішувати, якою мовою має відбуватися навчальний процес. У 1972 році було відкрито середню школу № 3. Нині у місті функціонують чотири загальноосвітні школи 1-3 ступенів, школа-інтернат і фізико-математичний ліцей. Діють у Надвірній сім дитячих садків. У травні 1960 року в місті відкрито музичну школу. За короткий час музична школа дістала визнання далеко за межами області. Нині Надвірнянська музична школа має сім відділів: фортепіанний, струнно-смичковий, народний, народно-струнний, духовний, хоровий і теоретичний.

У 1982 році з ініціативи Володимира Бунія і Василя Демича у місті відкрито дитячу художню школу [10, с.231-237].

Коли був споруджений перший храм у Надвірній, поки що встановити не вдалося. Відомо мише, що на початку 17 ст. в місті вже діяла українська церква Різдва Христового, що мала кілька дочірних церков. У 1793 році у місті звели церкву Благовіщення Пречистої Діви Марії.

В 1840 році надвірнянці побудували на вулиці Долішній дерев’яну церкву Покрови Пречистої Діви Марії, у 1898 році здійснили капітальний ремонт старої церкви. До 1914 року парафіяльною була церква Благовіщення. Правилося в ній впродовж року, а у церкві Покрови – тільки на другий день Різдвяних та Великодніх свят.

Крім греко-католицької церкви, у Надвірній діяв римо-католицький костьол святої Трійці. Спорудили його у 1599 році за кошти братів Миколи і Павла Куропатвів. У 1609 році в місті було створено римо-католицьку парафію.

У 1713 році надвірнянці за кошти власниці Пнева і Делятина Гелени Белзької та її брата Олександра Куропатви, звели новий храм. У 1823 році під час пожежі святина зазнала значних пошкоджень. Поляки спромоглися відновити її лише у 1838 році.

До війни єврейське населення обслуговувала синагога, споруджена в середмісті [10, с.59-62].

З 1947 року радянська влада взяла курс на закриття церков, ліквідацію релігійних знаків, пам’ятників, переслідування священників, що не прийняли православ’я. У 1947 році було закрито римо-католицький костьол. У Надвірній греко-католицька громада одержала право на існування лише навесні 1990 року. Поряд з відродженням греко-католицької громади у місті постала і громада Української Автокефальної Православної Церкви.

У 1990 році надвірнянці розпочали будувати храм Благовіщення Пресвятої Діви Марії. Наприкінці листопада 1991 року у Надвірній відбулося урочисте відкриття відродженого костьолу [10, с.224-230].

Входження до Австрійської імперії створило сприятливі умови для піднесення національної свідомості галичан, виникнення перших політичних партій, громадських організацій і товариств. Не пройшли ці процеси і повз Надвірну. У 1894 році засновано першу читальню “Просвіти”, а 1908 року з ініціативи лікаря, Тадея Гриневича, судді Осипа Чубашого й адвоката з Делятина Миколи Лагодинського створено філію “Просвіти”. Згодом тут виникають товариства “Сільський господар”, “Січ” і “Рідна школа”. Особливо успішно діяла читальня “Просвіти”, при якій було створено хор й аматорський гурток [30].

“Просвіта” на той час була єдиною українською культурно-освітньою установою, де збиралася уся громадськість міста. Тут можна було почитати книжки, послухати розповіді старожилів, обговорити болючі питання. Офіційно філію товариства “Просвіта” у Надвірній було відкрито 29 вересня 1908 року. Просвітяни на загальних зборах вирішили діяти в таких напрямках: відкривати читальні у селах, у Надвірній при читальні відкрити курси для не писемних, закупити українські книжки, заснувати молочарський союз. У 1909 році філія налічувала 234 члени, головою став Осип Чубаший. У 1910 році головою філії став отець В. Лійнецький, який залучив до товариства молодь, яка внесла пожвавлення у просвітницьку діяльність. 5 серпня 1914 року під час пожежі споруда читальні згоріла. Українське національне життя почало завмирати [9].

Плідну працю “Просвіти” та багатьох національно-спрямованих організацій перервала Перша світова війна.

З літа 1919 року Надвірна, як і вся Західна Україна опинилася під владою Польщі. Незважаючи на спротив польських властей, вже на початку 20-х років відновлюють свою діяльність товариства “Просвіта”, “Рідна школа”, створено курінь “Пласту” імені Короля Данила, товариство “Луч”, “Бескид” [30].

У березні 1918 року голова філії І. Саноцький запропонував відновити роботу товариства, зібрати пожертви для спорудження нового приміщення. У середині 20-х років життя філії та читальні нормалізувалося. Члени відділу стояли на захисті національних інтересів свого народу.

Після встановлення радянської влади у 1939 році філія “Просвіти” була ліквідована. Тільки з приходом німців у 1941 році вона на деякий час відновила свою роботу, відбулося декілька концертів, влаштовували свята (присвячену І. Франку), почали організовувати бібліотеку. На жаль, це були останні заходи просвітян, бо до кінця 1942 року вони припинили свою діяльність аж до 1919 року [9].

Філія “Просвіти” відіграла велику роль в історії міста. Вона стала ініціатором заснування економічних, освітніх та культурних осередків у селах, гуртували борців за волю і незалежність України.

4 лютого 1913 року у Надвірній була створена філія Руського педагогічного товариства, у якій гуртувалися вчителі, студенти, священики. Товариство ставило перед собою такі завдання, а саме: заснувати і підтримувати школи та дитячі садки; організувати і проводити різноманітні курси; допомагати школярам і студентам матеріально; влаштовувати концерти, вечорниці, організовувати бібліотеки [1].

3 вересня 1986 року товариство змінило свою назву на “Рідна школа”. При ній було створено хор, драматичний гурток, ощадна каса.

В кінці ХІХ-го – початку ХХ ст. в Галичині формується рух за емансипацію жінки, створюються перші жіночі товариства. Організаційне становлення жіночого руху у краю почалося на зламі 70-80-х років ХІХ-го століття, на початку ХХ ст. завершилось формуванням основних типів жіночих організацій, залежно від напрямку діяльності (церковно-доброчинні, культурно-просвітні, феміністичні і т. д.).

8 лютого 1932 року з ініціативи Олени Саноцької, Наталії Цибрівської, Емілії Кузнярської, Марії Штуняк, Магди Полошайко, Емілії Свідрук у Надвірній була створена філія товариство “Союзу українок”. Перед членами товариства стояло завдання організовувати просвітницьке, економічне і громадське життя жіноцтва. Філія організовувала курси для дівчат і жінок, на яких навчали куховарити, шити, кроїти; засновувати по селах дитячі садки, притулки Надвірнянська філія “Союзу Українок” проіснувала до 1939 року і була ліквідована після встановлення радянської влади [10, с.167-168].

У першій половині 20 століття у Надвірній розвивався і спорт. У 2 половині 20-х років у місті діяли три футбольні клуби: український “Бескид”, польський “Бистриця”, єврейський “Гакоах”. Крім футболу, провідне місце у місті займав лижний спорт, при спортивному клубі “Бескид” діяв також шаховий гурток.

Культурно-громадське та спортивне життя в Надвірній у 30-х роках порівняно з початком століття досягло досить високого рівня. Надзвичайно важливу роль у цьому відіграли Українська Греко-Католицька Церква, культурно-освітні організації.

Спорт – одне з улюблених занять надвірнянців на дозвіллі. Вони пишаються своєю футбольною командою “Бескид”, яка до 90-х років називалася “Нафтовик”. Команда тричі була чемпіоном та володарем Кубка області, упродовж шістьох років брала участь у першості України серед аматорських команд.

Центром гарту молодих спортсменів у Надвірній став спорткомплекс “Хімік” профкому АТ “Нафтохімік Прикарпаття”. Славиться Надвірнянщина і зимовими видами спорту. У місті споруджено комплекс лижних трамплінів.

На сучасному етапі Надвірна у плані культури розвивається дуже швидкими темпами. Далеко за межами Надвірнянщини знають народний самодіяльний оркестр народної музики “Аркан” під керівництвом віртуоза-скрипаля, заслуженого артиста України Сергія Орла [30].

“Аркан” неодноразово став лауреатом республіканських та міжнародних фестивалів, переможцем радіо та телетурнірів “Сонячний вінок”, “Таланти твої, Україно”, “Сонячні кларнети”. Тричі здобув перемогу в конкурсах оркестрового жанру [10, с.240].

Пропагують народні й сучасні українські пісні народний самодіяльний чоловічий вокальний квартет “Легіт” клубу нафтовиків під орудою Романа Бойчука, народний жіночий вокальний ансамбль “Бистрянка”, яким керує Ольга Молодій, та народний самодіяльний естрадний оркестр Будинку культури ВАТ “Нафтохімік Прикарпаття”, довголітнім керівникам якого був, на жаль, нині покійний Богдан Муєшин. Радують глядачів запальними танцями колектив “Горянка” та дитячий зразковий танцювальний колектив “Горяночка”, районного будинку культури. Керівники Олена Лаврів та Валентина Лисюк [30].

Жодне міське свято не обходиться без виступів військового духового оркестру Надвірнянського гарнізону під орудою майора Романа Кухти, хору церкви Воздвиження Чесного Хреста “Вервиця” під керівництвом Олесі Борищак, вокального ансамблю районного центру дитячої творчості [10, с.242].

Надвірнянські поети і письменники об’єднані в літературну студію “Бистрінь”, яку на протязі одинадцяти років очолює поет Нестор Чир. Ще у 1994 році літературодійці видали Книгу про Надвірнянщину “Страгора”, яка на Всеукраїнському конкурсі “Книга України” за високий художний зміст і поліграфічний рівень здобула Диплом другого ступеня. За останні роки з-під пера літераторів “Бистріні” вийшло друком 12 книг, в тому числі літературний альманах “Жниво на стерні”.

Серед тих, хто стояв біля витоків “Бистріні”, були Роман Киселюк, Михайло Михальчук, Любов Василик, Ярослав Яковишин, Любов Косило, Нестор Чир, Надія Попович, Галина Христа, Ольга Руденко, Роман Флис [30].

Великий вплив на активізацію демократичних процесів мала районна газета “Вісник Надвірнянщини”, перше число якої вийшло 7 червня 1990 року. Часопис, співзасновниками якого стали Надвірнянська районна рада і редакція газети, був першим виданням серед своїх аналогів, після Коломиї та Калуша.

З 1 січня 1991 року у відповідності з ухвалою сесії районної ради газета виходить під назвою “Народна воля”.

Живуть надвірнянці і повнокровним духовним життям. За останні роки відбудували зруйновані каплиці і побудували нові. Завершується спорудження величного храму, будівництво якого розпочалося це понад 60 років тому Відроджуються призабуті народні звичаї і традиції. Справжнім народним святом духовності стало відкриття у центрі міста в 1994 році пам’ятника Тарасові Шевченкові. В місті є також пам’ятник Іванові Франку, символічна могила борцям за волю України (1992 р.), пам’ятний хрест на честь скасування панщини.

Джерелом духовності і формування національної свідомості став відкритий у 1995 році музей визвольної боротьби Надвірнянщини, створений завдяки наполегливій праці голови районної організації товариства “Меморіал” Олександри Зварчук.

Таким чином, незалежна Українська держава, скидаючи важкий тягар минулого, долаючи складні економічні та суспільно-політичні процеси, творить своє майбутнє, прокладає впевнено шлях у цивілізовану сім’ю світового співтовариства. Значну культурно-просвітницьку роботу проводять “Союз українок”, яке було створене 19 квітня 1990 р., районне об’єднання Всеукраїнського товариства української мови “Просвіта”, Братство вояків УПА, районна організація політв’язнів та інші [30].

Неповторну сторінку в історії не тільки Надвірної, але й Україні, внесли такі всесвітньо відомі надвірнянці, як вчений мовознавець Василь Дем’янчук – український історик, мовознавець. У 1927 році закінчив аспірантуру і під керівництвом академіка Агатангела Кримського захистив дисертацію на вчений ступінь кандидата наук. Василь Дем’янчук являється автором праць з української мови і літератури, історичної морфології, орфографії та історичного мовознавства: “Гнат (Ватрослав) Ячич”, “До правопису слов’янських прізвищ”, “До характеристики гуцульського говору”. Був заарештований органами НКВС. Після завершення арешту і повернення із заслання знову був заарештований і 28 листопада 1938 року був розстріляний.

Володимир Луців – український співак громадський діяч. Проживав у Польщі, Німеччині. Пропагував українську пісню в Римі, Мюнхені, Парижі, Лондоні, Австралії, США, Канаді. Живе у Лондоні. Від 1993 року – почесний громадянин Надвірної. Являється позаштатним радником Міністерства культури України з питань міжнародних та культурних зв’язків.

Тетяна Шуфрин-Штуняк – перша співачка, редактор українського відділу радіо Ватикану. Закінчила консерваторію св. Кекилії у Римі. Дебютувала в Палермо в опері Дж. Верді “Травіата”. Виступала на кращих оперних сценах Великобританії, Італії, Мальти, Німеччини, Канади, Швейцарії, США. У 1975 році нагороджена премією “Золотий діапазон”, а 1994 році – високою панською відзнакою Святого Хреста “За церкву та Вселенського Архієрея”.

Скаліш Мирослав – музикант. У 1947 році емігрував до Великобританії. У 60-х роках М. Скаліш організував мішаний хор, з яким гастролював у Бельгії, Голландії, Німеччині, Франції, а разом із хором “Гомін” і танцювальним ансамблем “Орлик” – в США і Канаді. Живе у Великобританії [10, с.252-260].

Не пориває зв’язків з рідним містом Іван Гречко, нині відомий львівський колекціонер і громадсько-церковний діяч; композитор, Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка. Заслужений діяч мистецтв України Богдан Янівський.

Таким чином, в Надвірній розвиток культури стоїть на високому рівні. Надвірна і Надвірнянщина відома славетними іменами, що внесли значний внесок у розвиток Української культури. В місті знаходяться помічники архітектури, які доповнюють архітектурну спадщину України.

Досягнення попередніми поколіннями на ниві культури зробило свій слід у розвитку Надвірнянщини на сучасному етапі.

Висновки

Надвірна – мальовниче прикарпатське місто, розкинулося у невеликій долині передгір’я Карпат. Першою достовірною письмовою згадкою про Надвірну вважався 1589 рік. Саме тоді власник Пнівського замку Микола Куропатва, якому належало й місто, вніс протестацію до львівських Бродських книг з приводу втрати документів на свої маєтки через татарську навалу. Проте в останні роки історикам вдалося розшукати архівні документи, в яких Надвірна згадується ще у 1578 році.

Без сумніву, що місто засноване набагато раніше. Коріння сучасних надвірнянців сягає це кам’яної доби. Проживали тут праслов’янські і слов’янські племена, котрі залишили по собі на горі поблизу міста залишки свого поселення, знане як “городище”. До речі, гора, на якій воно знаходилось, і до нині називається Городищем.

Розорена у 13 столітті монголо-татарськими ордами, Галицько-Волинська держава занепала і вже більше не могла відновити своєї могутності. Цим скористалися польські феодали, тоді ж значні землі між Чорною Бистрицею і Прутом одержав рід польських феодалів Куропатвів.

З початку свого виникнення місто стає важливим центром розвитку торгівлі й ремесла, цьому сприяло його вигідне розташування. У 17-18 століттях серед ремісників, що об’єднувалися в цехи, були шевці, кравці, кушнірі, гончарі, різники, котлярі, бондарі, пилярі, мельники. На знамениті щорічні ярмарки приїжджали до Надвірної купці з Угорщини, Молдови, Польщі.

Після першого поділу Польщі у 1772 році Надвірна, як і вся Галичина, опинилася під владою Австрії. Входження до Австрійської імперії створило сприятливі умови для піднесення національної свідомості галичан, виникнення політичних партій, громадських організацій і товариств. Не пройшли ці процеси повз Надвірну. У 1894 році засновано першу читальню “Просвіти”, а 1908 року створено філію “Просвіти” з ініціативи Тадея Гриневича, Осипа Чубашого і Миколи Логодинського. Згодом тут виникають товариства “Сільський господар”, “Січ”, “Рідна школа”.

Плідну працю “Просвіти” та багатьох національно-спрямованих організацій перервала Перша світова війна. Сотні надвірнянців були мобілізовані до австрійської армії. Чимало записалися добровольцями до УСС. З утворенням ЗУНР січові стрільці влилися в лави УГА.

У роки Першої світової війни Надвірнянщина стала ареною жорстоких боїв. Місто зазнало значних руйнувань. До того ж пожежа, яка сталося у місті в 1914 році, знищила значну його частину.

З літа 1919 року Надвірна опинилася під владою Польщі. Почався новий період в житті надвірнянців. Незважаючи на спротив польських властей, відновлюють діяльність товариства “Просвіта”, “Рідна школа”, створюється курінь “Пласту”. Плідно працював “Союз Українок”, в якому гуртувалися свідомі жінки міста.

Історія Надвірної тісно пов’язана з розвитком у Заxідній Україні промисловості. Дев’ятнадцяте століття – визначальний період у житті міста: тут відкриваються лісопереробний та нафтопереробний заводи, фабрики xліборорбськиx машин, склозавод. Видобуток та переробка нафти стають провідною галуззю промисловості міста, запорукою його процвітання й добробуту жителів.

Серед активістів українських організацій і товариств 30-х років були Іван Свноцький, Кость Бачинський, Дмитро Цибрівський, Микола Гринішак, Валеріан Банах, Василь Свищ.

Зі становленням радянської влади у 1939 році всі українські організації і товариства через репресії і переслідування припинили свою діяльність.

І все ж, незважаючи на складні історичні процеси Надвірна розвивалася економічно і культурно, міцніла промисловість. Відома Надвірна і своїм промисловим потенціалом. У другій половині 19 століття на теренах Надвірнянщини розпочинається видобуток нафти, а 1897 року в місті було збудовано нафтоперегінний завод – “рафінерію”. Нині – це відкрите акціонерне товариство “Нафтохімік Прикарпаття”.

Надвірна – місто учнів і студентів. У місті діють чотири загальноосвітні школи, школа-інтернат, ліцей, міжшкільний навчальний комбінат, училищ, автотранспортний технікум. Функціонує в місті єдина на всю Україну лісотехнічна школа.

Пишається Надвірна тим, що має прекрасну школу дзюдо і самбо при спеціалізованій дитячій юнацькій спортивній школі олімпійського резерву. Діти можуть розвивати свої здібності у музичній, художній та спортивній школах.

Живуть і працюють у Надвірній чотири Заслужені працівники культури України – Любов Орел, Дмитро Скікун, Ольга Молодій, Ганна Макось, Заслужений артист України Сергій Орел.

Неповторну сторінку в історію внесли такі всесвітньо відомі надвірнянці, а саме Василь Дем’янчук, Володимир Луців, Тетяна-Ара Штуняк-Шуфлин, Мирослав Скаліш і Іван Туєшин.

Список використаних джерел та літератури

Архівні джерела

1. Центральний Державний Історичний Архів у м. Львові. – Ф. 190. – с.1367-1369.

2. Державний Архів Івано-Франківської області (далі ДАІФО). – Ф. 2. – Оп. 3. – Спр. 174. – арк. 198.

3. ДАІФО. – Ф. Р-25. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк.. 4-101.

4. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України. – Ф. 103. - №6498. – П 26/1. – Д.

Монографії та статті

5. Арсенич П. Станіславів – столиця ЗУНР. – Івано-Франківськ, К. – С. 34.

6. Вадзарук Л. Етнографічні межі Гуцульщини на Прикарпатті // Гуцульщина: перспективи її соціально-економічного і духовного розвитку в Незалежній Україні. – Івано-Франківськ, 1994. – С. 34.

7. Вільшовський М. Надвірна // Молода нація: Альманах. – 2001. – №3. – С. 86-149.

8. Гайний А. Битківський нафтовий басейн // Альманах Станиславівської землі. – Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, 1975. – Т. 1. – С. 220.

9. Гандзюк Р. “Просвіта” у Надвірній і повіті // Народна воля. – 1994. – 12 січня.

10. Гандзюк Р. Надвірна: історичний нарис. – Івано-Франківськ, 1999.

11. Грабовецький В. В. Гуцульщина ХІІ – ХІХ ст. – Львів, 1982. – С. 26.

12. Грабовецький В. В. Нариси історії Прикарпаття. – Івано-Франківськ, 1993. – Т. 3. – С. 84-85.

13. Грабовецький В. В. Міста Гуцульщини // Нариси історії Прикарпаття. – Івано-Франківськ, 1994. – Т. 4. – С. 121-133.

14. Грабовецький В. В. Ілюстрована історія Прикарпаття. – Івано-Франківськ, 2002.

15. Грабовецький В. В., Бурнашов Г. В., Рехтман М. Н. Надвірна. – Ужгород, 1982.

16. Грабовецький В. В. Антифеодальна боротьба карпатського опришківства XVI – XIXст. – Івано-Франківськ, 1993. – С. 39.

17. Грабовецький В. В. Ілюстрована історія Прикарпаття – Т. 3. – Івано-Франківськ, 2004. – С. 129.

18. Дем’янчук М. Добровольці з Надвірної до УСС // Альманах Станиславівської землі. – Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен. – Т. 2. – С. 256-257.

19. Дем’янчук М. Надвірна // Альманах Станиславівської землі. – Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен. – Т. 1. –1975. – С. 819.

20. Закревська Я. Мовний силует Надвірнянщини // Народна воля. – 1995. – 7 жовтня.

21. Іроденко Д. Жіночий рух на Надвірнянщині // Народна воля. – 1997. – 29 жовтня.

22. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. – Івано-Франківськ, 1993.

23. Кончак С. Населення Українського Прикарпаття. – Львів, 1974. – С. 79.

24. Край Бистриці і Прута // Галичина. – 22 липня. – 2001. – №110.

25. Левицький П. Найважча згадка Надвірної // Народна воля. – 1996. – 27 вересня.

26. Магдебурзькі старожитності на Київщині у XV – XVII ст. // Старожитності. – 1993. – Ч. 3-4. – С. 21.

27. Максим’юк М. Олекса Довбуш і опришківський рух на Надвірнянщині // Народна воля. – 1995. – 19 серпня.

28. Мій рідний край – Прикарпаття. – Івано-Франківськ, 2000. – С. 136.

29. Надвірна // Географічна енциклопедія України. – К., 1980. – Т. 2. – С. 397.

30. Надвірна: поема в світлинах. – Інститут народознавства НАН України. – 48 с.

31. Нафтовий комплекс Прикарпаття / Упорядник Й. Гах. – К., 1994. – С. 102.

32. Петрів Р. Генезис капіталізму в XVII – XVIIIст. – Івано-Франківськ, 1995. – С. 30.

33. Питлюк М. Надвірна, як жінка: видається молодою // Галичина. – 1996. – 11 грудня. – С. 7.

34. Попадинець Д. Мішаний курінь ім. Короля Данила в Надвірній // Альманах Станиславівської землі. – Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен. – 1985. – Т. 2. – С. 729-730.

35. Савуляк М. Як прийшли зі сходу “брати” // Вісник Надвірнянщини. – 1990.- 13 вересня.

36. Семкіяш М. Надвірнянщина: від віку ХІХ до віку ХХ // Народна воля. – 1998. – №65.

37. Сіреджук П. Надвірна у 1717 році // Народна воля. – 1999. – 18 травня.

38. Сіреджук П. Звідки і коли взялася Надвірна // Галичина. – 1999. – 10 квітня. – С. 7.

39. Сон А. Бути гуцулом почесно // Гуцульський фестиваль відбувся 11-12 вересня у Надвірній 1999 // Західний кур’єр. – 1999. – 17 вересня. – С. 1.

40. Страгора: книга про Надвірнянщину. – Львів, 1994.

41. Федунків З. Нове обличчя Надвірної // Тижневик Галичини. – 1999. – 28 жовтня. – С. 4.

42. Федоришин М. Світло нашої духовності: “Просвіта” у Надвірній: історія і діячі // Народна воля. – 1993. – 7 травня.

43. Фуфалько Р. Провінція... (Про Надвірну) // Україна. – 1993. – №21. – С. 28-29.

44. Чмелик Р. Багатий дар земляка надвірнянському музею: Про музей у місті Надвірна // Українська думка. – 2001. – 1 листопада.

Довідкова література

45. Івано-Франківська область: туристичний путівник / Ред. Д. Криницька. – Івано-Франківськ. – 2003. – С. 32.

46. Історія міст і сіл УРСР. – К., 1971. – С. 400.

47. Паспорт населених пунктів Надвірнянського району. Довідник. – Надвірна, 2003. – С. 92.