Реферат на тему:
Логіка Давньої Греції
Попередники логіки Арістотеля у Давній Греції:
Термін «логіка»
походить від давньогрецького слова «логос»
, що означає «слово
(або «речення», «висловлювання)
і «смисл»
(або «поняття, «судження).
У Стародавній Греції цей термін був одним із основних філософських термінів. До складу філософії його вперше ввів Геракліт
(близько 544 — близько 483 рр. до н. є.), який називав логосом вічну і всезагальну необхідність, деяку стійку закономірність.
Демокріт
(460—370 до н.е.) був одним із засновників античної логіки, про що свідчить його праця в трьох книгах «Про логіку», або «Канон». Хоча до нас дійшли лише незначні уривки цієї праці, вона, звичайно, мала вплив на подальший розвиток логічної науки. Є підстави припустити, що деякі логічні ідеї Демокріта були запозичені Арістотелем. Принаймні він був обізнаний з творчістю Демокріта, оскільки зазначав, що той першим став оперувати логічними поняттями і визначеннями.
Зенон Елейський
(490—430 до н.е.), ім'я якого назавжди увійшло в історію логіки, відомий своїми апоріями — «Ахіллес і черепаха», «Стріла», «Дихотомія», «Стадії» та ін.
Сократ
(469—399 до н.е.), який не залишив після себе жодного твору, зробив важливий внесок у розвиток логіки. Твердженню Протагора
, ніби в кожного індивіда є своя істина, він протиставляє вчення про всезагальне людське пізнання і про єдину істину для всіх людей. Таке розуміння істини виявляється, зокрема, в діалогічній формі міркувань, яка несумісна з розумінням суб'єкта пізнання як ізольованого індивіда.
Учні Сократа
заснували свої школи, в яких розробляли його ідеї, котрі не в усьому збігалися з ідеями їх учителя. Так, Евклід заснував мегарську школу, Федон — елідо-еретрійську, Антисфен — кінічну, Арис-тіп — кіренську.
Представників мегарської школи
(видатними її діячами були Евбулід, Стільпон і Діодор Крон) називали еристиками («сперечальниками»). Позитивний зміст їх учення був досить абстрактним, проте в полеміці проти вчень інших філософських шкіл вони виявили неабиякі майстерність і дотепність. Мегарики заперечували індукцію й аналогію, чуттєве пізнання (мовляв, воно дає знання лише плинного), протиставляли загальні поняття одиничним речам, заперечували основну функцію мислення, яка виявляється в побудові суджень.
Вони заперечували рух, а Д. Крон сформулював чотири доведення проти можливості руху.
Мегарськіи школі приписують такі відомі парадокси і софізми: «Брехун», «Закритий», «Захований», «Електра», «Купа», «Лисий», «Рогатий». Учень Стіль-пона Філон та інші мегарики досліджували різні форми логічної імплікації.
Представники елідо-еретрійської школи
аналізували проблеми поняття і судження, зокрема видатний діяч цієї школи Менедем визнавав лише стверджувальні категоричні судження і не визнавав заперечних та гіпотетичних. Загалом ця школа була близькою до мегарської, а її представників теж називали еристиками і діалектиками.
Кініки
виражали свої погляди швидше способом свого життя, ніж з допомогою трактатів. Проте відомо, що вони теж аналізували проблеми понять і суджень, зокрема визнавали лише одиничні поняття. Так, у суперечці з Платоном Антисфен сказав: «Коня я бачу, а конячності не бачу». Антисфен визнавав лише імена і тавтологічні судження, інші висловлювання про речі заперечував. Погляди кініків яскраво виявляються у сформульованих ними парадоксах та анекдотах, прикладом яких можуть бути «історії» про поведінку і життя Діогена, який жив під відкритим небом у бочці.
Кіренська школа
визнавала єдину науку — етику, в якій один із п'яти розділів («Про аргументи») був присвячений теорії пізнання і логіці.
Платон
(428—347 до н.е.) був найвидатнішим учнем Сократа, заснував у Афінах свою школу — Академію. Надаючи великого значення логічним проблемам, найбільшу увагу у своєму вченні він приділяв аналізу понять і суджень. Діалектичний метод Платона полягав в утворенні понять, у процесі якого багатоманітне зводилося до одноманітного, до єдиного поняття, яке потім поділялося на види. При цьому перевага надавалася дихотомії. Поняття мали визначати суттєве в речах, а сутність речей вбачалася в тому загальному, в чому всі речі відповідного роду збігаються.
Платоном було розроблено вчення про природу по
нять, їх відношення за обсягом і змістом, про відно
шення роду і видів, про поєднуваність і непоєднуваність понять, про дефініції
. Для дефініції понять він іноді застосовував особливий, «гіпотетичний метод».
Софісти
— це умовна назва великої групи мислителів Давньої Греції середини V — першої половини IV ст. до н.е., які мали своєрідний вплив на розвиток логіки. Вони належали до різних шкіл, мали різні погляди, але користувалися подібним методом. Його істотною ознакою був релятивізм, класичним виявленням якого може бути відомий вислів Протагора: «Людина є мірою всіх речей: існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують» [3].
Слово „софос” спочатку означало «майстер», «винахідник», «митець», «мудрець» тощо. Софістами називали вчителів мудрості і красномовства. Проте з другої половини V ст. до н.е. слово «софіст» набуває специфічного, загалом негативного змісту. Софістами в цей час стали називати платних учителів філософії, риторики (красномовства), еристики (мистецтва суперечки) тощо.
Так звані старші софісти
( Протагор, Горгій, Гіппій, Продик, Антифон та ін.) відзначались енциклопедичною освіченістю, вони досліджували питання етики, політики, держави, права, мовознавства тощо. Молод
ші софісти
(Лікофрон, Алкідамант, Трасімах) настільки абсолютизували принцип релятивізму, що майстерність обґрунтування в них вироджується в жонглювання словами, у фальшиві засоби створення видимості доведення істинності чи хибності будь-яких положень.
Софісти постійно зверталися до проблем логіки. Про це свідчать їх праці. Так, Протагор
написав трактат «Мистецтво суперечки». Заперечуючи наявність об'єктивного критерію істинності думок, софісти твердили, ніби в кожної людини є своя особлива істина. Виступаючи проти судження як форми мислення, вони заявляли, що суб'єкт не може мати з предикатом ніякого зв'язку.
Роль софістів у розвитку логіки полягає щонайменше в тому, що необхідність боротьби проти їх умисних логічних помилок (так званих хитрощів) змусила захисників строго логічного мислення чітко сформулювати ті його норми, які дають можливість уникнути навмисних, професійно сконструйованих порушень вимог логіки.
Логіка Аристотеля.
Основоположником логіки вважається Арістотель
(384—322 до н.е.)
— геніальний давньогрецький філософ і логік, вчений-енциклопедист. Творчо узагальнюючи перші успіхи логіки, він прагнув створити таку науку про мислення, яка б ґрунтувалася на чітко визначених об'єктивних засадах і не давала можливості свавільно будувати міркування, як це робили софісти. За деякими свідченнями, Арістотель написав майже тисячу праць. Його логічні твори пізніше були об'єднані під загальною назвою «Органон», куди ввійшли «Категорії», «Про тлумачення», «Аналітики. Перша і друга», «Топіка» і «Про софістичні спростування». Сам Арістотель своє логічне вчення називав аналітикою. Термін «логіка» з'явився пізніше, його ввели скептики.
Арістотель вперше
чітко сформулював закон супереч
ності
(основний закон мислення в логіці Арістотеля, який називав його найбільш безперечним принципом), закон виключеного третього
і закон тотожності.
Врахування вимог законів логіки мало забезпечити такі риси правильного мислення
, як визначеність
, послідовність
і несуперечливість
. Риса логічно правильного мислення — доказовість
— теж була в полі уваги Арістотеля, проте чіткого формулювання закону достатньої підстави (а тим більше назви цього закону) в його творах немає.
Арістотель детально досліджував основні форми
мислення
(поняття, судження, умовиводи
), та головною його заслугою у сфері логічної науки було вчення
про силогізм, створення дедуктивної логічної системи.
Стоїчній школі
(Зенон, Хризіпп, Евбулід, Філон та ін.) належать оригінальні логічні ідеї. Правда, ця оригінальність стає зрозумілою в світлі досягнень сучасної логіки. стоїки вперше проаналізували судження, що зараз називають імплікативними, диз'юнктивними, кон'юнктивними тощо. До того ж, стоїки чи не вперше зробили спробу визначати логічне значення складних суджень, абстрагуючись від змісту простих, що входять до їх складу. Знаменно й те, що логіка, на думку стоїків, повинна вивчати не лише поняття, судження і умовиводи, а й слова та речення (читай — імена і висловлювання). Стоїки вперше ввели змінні для позначення простих суджень. Все це свідчить про те, що саме стоїки запо
чаткували логіку висловлювань
.
|
