Реферат: Політична модернізація Теорії Проблеми перебігу

План

1. Раціоналізація суспільства , як необхідна умова його розвитку.

2. Етапи розвитку теорії модернізації :

- розробки теоретичної основи теорії політичної модернізації;

-необхідність систематизації знань про модернізацію на початку другої половини ХХ століття ( 50-60 рр.) ;

- переосмислення теоретичних прорахунків першого етапу розвитку теорії модернізації ( 70-80 рр.) ;

- розвиток теорій модернізації на третьому етапі ( 80-90 рр. );

- альтернативна періодизація (модернізація - постмодернізація).

3. Характеристика теорії політичної модернізації .

4. Небезпека форсування процесу модернізації на зламі епох , можливість існування в одній суспільный системі оновлених і старих елементів .

5. Стан модернізаційних процесів в сучасній Україні .

Л ітература

1. Раціоналізація суспільства як необхідна умова його розвитку .

Усяка спільнота людей , будь-який соціум ставлячи собі за мету досягнення "загального блага" , завжди намагається якомога найбільш повною мірою раціоналізувати шляхи та методи здійснення цієї мети .

Процес раціоналізації тоталітарного суспільства полягає в одержавленні усіх сфер соціального буття індивіда , підкорення його власної волі - волі держави , наявності безальтернативної офіційної ідеології , що виключає любе відхилення від всановлених соціальних норм . Концепції , що регламентують існування таких типів суспільств , одним з найшкідливіших чинників суспільного розвитку вважають наявність плюралізму думок та прагнень до досягнення суспільного консенсусу . Але постає логічне запитання : за яким критерієм можливо встановити істиність пануючої ідеології ? Чи можливо , взагалі , якось уніфіувати масову свідомість , зробити суспільство слухняним певній групі або взагалі одній особі ? Суспільно-історичний процес довів хибність та безперспективність цих прагнень , нетривалість таких суспільств.

Але чому вони не тривкі ? Варіантів відповідей на це питання існує досить багато , сучасні вчені суспільствознавці шукають їх у різних площинах . Виходячи з контексту даної роботи зазначимо, що на нашу думку ,стаючи на початку свого правління фактором , який консолідує творчий владно-державницький потенціал , дуже скоро тоталітарна держава стає тягарем суспільства , стримує його розвиток , оскільки ідеї подальшого розвитку консервуються на рівні владного "верху"і не оновлюються за рахунок існуючих у суспільстві альтернативних ідей , тобто не трансформуються у нові. Іншими словами не оновлюються, а тому починають гальмувати суспільно-політичні процеси.

Наша сучасність яскраво доводить нам наскільки важливим є аспект раціоналізації суспільства у процесі його політико-соціального та історичного розвитку . Усяке суспільство , що прагне стати громадянським , збудувати правову державу повинне постійно замислюватись над найбільш раціональним шляхом їх досягнення . Цей раціональний шлях полягає саме в його постійній модернізації , тобто , постійній зміні , ускладненні політичних , економічних і культурних структур та їхніх функцій відповідно до потреб раціонального та ефективного існування суспільства .

2. Етапи розвитку теорії модернізації .

Теорія модернізації , що повинна висвітлювати трансформації традиційних цінностей , структур в модернізовані , "сучасні", за минулий і теперішній віки склалася у розвинутий напрямок у суспільних науках , що містить в собі такі аспекти , які мають методологічне , теоретичне та практичне значення. Теоретична основа її концепцій містиься в роботах Дж. Локка , А. Сміта . Її розробляли такі вчені як М.Вебер , Е. Дюркгейм , К. Маркс , Р. Парк , Ф.Тьонніс , Г. Беккер , М. Леві , Т. Парсонс , Б. Мур , Г. Алмонд та ін. У цих концепціях накопичено багатий досвід аналізу процесів переходу від традиційного до індустріального суспільства , різні можливості , що виникають на цьому шляху , загальні закономірності і особливості , пов'язані із специфікою суспільств і країн , які переживають модернізацію .

Але систематизація знань у розвинуту теорію відбулася дещо пізніше. Постання політичної модернізації як розвинутої теорії було певною відповіддю на виникнення концепцій , які розкривали різні аспекти кризи західного світу , що їх репрезентували такі вчені як О. Шпенглер , А. Тойнбі , П. Сорокін , К. Ясперс та ін.

У другій половині ХХ століття , по закінченні Другої світової війни , коли домінування західних країн , перед усім США , у сфері управління , стандартів споживання та багатьох інших аспектів було беззаперечним , то в якості прообразу "сучасної" держави спочатку визнавалось "вільне" американське суспільство. Інакше кажучи , модернізація розумілась , як "вестернізація" , тобто копіювання західних постулатів у всіх сферах життя . Це відбувалося у 50-60 роках , коли існувало чітке протистояння двох суспільно-політичних систем , поряд з цим починав спостерігатися процес виникнення так званого третього світу ( колишні колонії та напівколонії ) , тому потрібно було виробити нову парадигму соціально-історичного розвитку.

Потрібно зазначити , що у своїх витоках модернізаційні теорії спиралися на універсалістські традиції західного лібералізму , що репрезентував думку , що нібито етапи розвитку всіх країн і народів однакові . Також необхідно сказати , що на початку теорія модернізації розроблялася науковцями , лише пізніше починає відбуватися процес політизації цієї теорії , виходячи із зацікавленості владних кіл у її розробці і впровадженні.

На цьому етапі у модернізаційній теорії домінує думка , що механізми економічного зросту є детермінантою впровадження політичних інститутів західного зразка , що ж до культури , то вважалося , що її прозахідні цінності будуть сприйняті автоматично.Практична реалізація положень такої стратегії модернізації полягала у вирівнюванні країн Азії , Африки й Латинської Америки , які вважалися тоді економічно відсталими , із розвиненими країнами . Але на практиці демократизація , інституціоналізація ліберальних цінностей , встановлення парламентарної системи та інших стандартів західної організації влади стали не підвищенням ефективності державного управління , а корупцією чиновництва , свавіллям бюрократії , що займалася лише самозбагаченням , катастрофічним розшаруванням суспільства та його політичною аморфністю , зростанням у ньому конфліктності та напруження .

Вже тоді провідні вчені політологи і соціологи поставили під сумнів тезу про те , що здатність економічного зросту є єдиним критерієм модернізаційного процесу?

Ця теза вимагала переосмислення , і це ще тому , що , фактично , вона ніде не спрацювала в такому вигляді , як задумувалося.

Період переоцінки теоретично-методологічної бази теорії політичної модернізації припадає на 70-80 рр . Було визнано недостатню ефективність структурно - функціонального аналізу, незбалансованість економічних , соціально - політичних і культурних наслідків модернізації , неадекватність євроцентричного характеру модернізаційних теорій цінностям азійської , африканської та латиноамериканської культур.

Пріорітетом було визначено зміну соціальних , економічних , політичних структур , яка могла б бути проведена поза межами західної демократії . Існування традиційних інститутів та цінностей політологи вже не розглядали як перешкоду до "модерну". При збереженні приорітетності універсальних критеріїв і цілей майбутнього розвитку , їх реалізація вбачалася вченим саме у національній формі . Цю реалізацію розглядали як відносно довгий етап , на якому можливий не тільки розвиток , але й звичайне відродження раніше існуючих елементів , і , також , цілком можливим може бути занепад .

В цей період відбувається перегляд ролі соціокультурного фактору у модернізаційних процесах та перетвореннях , він визнається чи не самим головним фактором у їх перебігу . Більше того , найбільше значення починають надавати особистості , її національному характеру . Було загальновизнано , що модернізація можлива лише за умови зміни ціннісних орієнтацій широких верств суспільства , подоланні криз політичної культури суспільства . Цікаво , що деякі вчені , наприклад М. Леві або Д. Рюшемейєр, намагалися взагалі вивести закон глобальної дисгармонії , котрий би довів невідповідність соціокультурного характеру суспільства та потреб його модернізації , заснованої на універсальних цілях .

На третьому етапі розвитку теорій модернізації (80-90 рр . ) відбулась трансформація їх із засобу теоретичного забезпечення політики Заходу в інструмент комплексного пояснення , продукування і прогнозування соціально-політичного розвитку . Осучаснена теорія розглядає модернізаційний процес у рамках того чи іншого суспільства як свідому настанову держави на здійснення якісних перетворень не засобом калькування досвіду передових країн , а завдяки поєднанню найбільш поширених політичних структур , інститутів , цінностей , які мають універсальний , загальний характер із традиційною специфікою певних суспільств .

Наслідуючи М.Вебера сучасна наука ставить у безпосередню залежність процесу демократичних перетворень від розвитку тієї чи іншої нації з поступовим творенням демократичного ладу окремо взятої країни , за якого її громадяни відчували б себе суб'єктами , а не об'єктами політики .

Теорія політичної модернізації містить у собі велику кількість різноманітних концепцій , що мають різну соціальну спрямованість , а звідси неоднакові висновки й рекомендації , є нерівнозначними за науковою значущістю , але таке розмаїття підходів дає змогу подолати стереотипні уявлення про політичну модернізацію як сукупність процесів , що супроводжують індустріалізацію у країнах розвиненого капіталізму .

Але існують і інші погляди на розвиток . Скажімо за В. Горбатенком , можливо скласти дещо іншу періодизацію , її сутність полягатиме у тому , що на першому етапі свого проходження (50-70 рр . ) теорії модернізації зазнали краху і на деякий час вивели термін "модернізація" з наукового обігу . Натомість активніше стали вживати поняття "розвиток" . Цей синдром , завдяки певним успіхам модернізаційних процесів у Туреччині , Індії , останнім часом у Східній Європі , створенню анклавів сучасного життя в деяких відсталих країнах , а також внаслідок мобільності західних модернізаційних методик , в основному вдалося подолати на Заході. У значної ж частини вітчизняних суспільствознавців насторожене ставлення до модернізації залишається досить стійким , що пов'язано насамперед з недостатнім розумінням альтернатив навздогінній моделі , котра загрожує втратою традиційної культури , національної ідентичності й безперспективністю утвердження нової , сучасної .

Подолання цієї кризи і друге народження ідеї модернізації пов'язане з концепцією постмодернізації , котра є не лише альтернативною старій теорії , а й своєрідним наслідком її іноваційної орієнтації , а також її продовженням .

Саме поняття "постмодернізація" похідне від більш широкого філософського поняття "постмодерн" , стосовно якого упродовж кількох останніх десятиліть у світі ведуться постійні дискусії .Вперше поняття було вжито 1917 року в книзі Рудольфа Панвіца "Криза європейської культури", у якій мова йшла про нову людину , покликану подолати занепад . Німецький дослідник постмодернізму Вольфганг Вельш вважає його тогочасне вживання "передчасним" з оглялу на відсутність адекватного даному феномену соціального вияву . Наближеного до сучасного розуміння значення поняття набуло у дослідженнях А.Тойнбі , який 1946 року визначає постмодернізм як якісно новий етап у розвитку західно-європейської культури . Матеріалізація висловлених вченим ідей , почавшись приблизно у 60-ті рр. , найбільш повною мірою саме останнім часом .

3. Характеристика теорії політичної модернізації .

На думку В. Горбатенка політична модернізація як процес суспільної трансформації розвивається у двох основних вимірах :

- спонтанно (стихійно) через поступове нагромадження передумов у певних царинах суспільного життя , вдале поєднання яких у певний історичний час , у межах того чи іншого суспільно-політичного простору , дає якісно новий поштовх ;

- свідомо (цілеспрямовано) завдяки вольовим зусиллям впливових соціальних груп або правлячих еліт .

Успіх модернізації , зазначає вчений , в обох випадках залежить від ступеня органічності її перебігу співвідносно з реально існуючими національними інститутами та ментально-психологічними орієнтаціями населення .

C. Блек поділяє процес модернізації на декілька стадій :

· усвідомлення мети ;

· консолідація зорієнтованої на мету еліти ;

· період трансформації ;

· інтеграція суспільства на новій основі .

Виникає питання : наскільки можливим є осягнення процесу модернізації на всіх вищевказаних етапах ? Навряд чи це можливо при використанні абстрактно-універсальної схематизації . Однак деякі узагальнені характеристики , залежні від певних історичних умов і рівнів соціальної організації цілком можливо дослідити.

Отже спираючись на історичні здобутки цивілізації визначимо коло завдань , вирішення яких є метою модернізаційних процесів.

Одним з найголовніших завдань модернізації є структурне оновлення політичної системи , формування політичної структури соціальної дії , оскільки політична система повинна бути якомога більш адаптованою до нових проблем ,породжених сучасним суспільством , здібною діяти за конкретних історичних умов суспільно-політичних ситуацій . Представники ліберального напрямку західної політології , зокрема Р. Даль , висунули так звану теорію поліархії , як забезпечення відкритого політичного суперництва лідерів та еліт та високої політичної активності населення, що можливі лише за умов структурного перетворення політичної системи .

Також важливим елементов , про нього вже йшлося , є забезпечення високої політичної активності населення , як здатність влади до мобілізації людських і матеріальних ресурсів задля вирішення суспільно значущих завдань.

Інституціоналізація політичної структури також є вельми важливою , оскільки є удосконаленням традиційних інститутів , які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності або взагалі реформуються у нові , сучасні соціально-економічні інститути . Це має велике значення , оскільки саме таким чином відбувається процес їх адаптації та усвідомлення ними суспільно-політичних проблем , які перебувають у постійній зміні , а отже реагування їх на ці проблеми повинне бути адекватним . Рівень інституціоналізації визначається якісними показниками : здатністю вдосконалених чи нововдосконалених структур до адаптації за нових умов , ступнем їхньої складності , рівнем автономності щодо соціальних груп або інших інститутів взаємною узгодженістю суспільно-політичної діяльності.

Процес модернізації має альтернативний характер , тобто припускає певні варіанти перебігу оновлювальних заходів , в залежності від умов їх протікання , традицій та національних цінностей , але існуючий світовий досвід дозволяє все ж таки вести мову про певні стандарти в організації економіки , політики , соціальних відносин . Це насамперед товарно - грошовий регулятор виробництва , збільшення затрат на освіту , зростання ролі науки в раціоналізації економічних відносин , сприяння якомога більшій соціальній мобільності населення , плюралістична організація влади , зростання політичних комунікацій та багато інших тенденцій.

Тут хотіося б звернуи увагу на те , що наявність універсальних норм не означає наявності якоїсь однієї обов'язкової програми розвитку для усіх країн, що перебувають у стадії розвитку . Мова йде про те , що ці універсальні норми - це комплекс цілей , спираючись на які , країни , в яких відбуваються процеси модернізації будуть спроможні проводити інституціоналізацію відповідну потребам часу . Але все ж , на нашу думку, всі модернізаційні перетворення повністю залежні від історичних особливостей розвитку того чи іншого суспільства , його націо-ментальних характеристик .

Сучасні вчені суспільствознаці вирізняють два досить різних між собою типи модернізвції , а саме : органічна модернізація та неорганічна ( або відображена ) модернізація .

Перший тип , притаманний розвиненим країнам Західної Європи та Північної Америки , розпочавшись в епоху відродження , йдучи нерівнозачно у різні часи , іноді гальмований наявністю тоталітарних режимів в тій чи іншій країні , відбувається в цих країнах ще й досі . Сутністю цього типу модернізації є те , що соціально-політичний розвиток відбувається у формі неперервного еволюційного та революційно-реформаторського процесу . Для цих типів суспільств характерне те , що загальномодернізаційні цінності не потребують в них утвердження й доведення , подолавши шлях від від , у свій час , теоретизації до конкретного усвідомлення їх суспільством теперішнім .

Другий тип ( відображена модернізація ) характерний для країн , які знаходяться на порівняно низькому рівні розвитку з країнами , яким притаманна органічна модернізація . Іноді наукова література наводить термін "відстали" від загальноцивілізаційного розвитку , але на нашу думку теза про загальноцивілізаційний розвиток не є поки що достатньо обгрунтованою . Хоча незаперечуваним є те , що прагнення до модернізаціних процесів у державах з притаманною їм неорганічною модернізацією зумовлене більше зовнішніми чинниками , аніж внутрішніми. І як логічний наслідок - нерівномірність змін у економіці , культурі , соціальних відносинах , політичній сфері . Існує ряд країн , які будучи країнами другого ешелону капіталістичного розвитку , спромоглися досягти успіхів перебігу процесів модернізації , це скажімо: Японія , Гонконг ,, Південна Корея , Індія , Пакистан , деякі країни Південної Америки. Дещо цікавим прикладом у цьому є Німеччина , яка після Другої Світової війни , маючи потужну фінансово - політичну підтримку ззовні , змогла стати одною з найрозвиненіших країн Світу , тут здавалося б недоцільним вважати Німеччину країною з відображеною модернізацією , так як , ніби то , можна вважати її післявоєнний кризовий стан , як пригальмування модернізаційного процесу , який відбувався в ній до війни , але завжаючи на те , що за влади нацистів , сталися зміни і викривлення в економічній , політико-соціальній сфері , можна сказати , процес модернізації в ній був припинений ; крім того факт воз'єднання Німеччини у 1991 році спричинив до нових проблем у суспільно-політичних процесах , тому , нам здається за доцільне наводити Німеччину саме як приклад країни з відображеною модернізацією.

Але все ж хотілося б зазначити умови за яких відбувається неорганічна модернізація :

- відносини особистої залежності у виробництві ;

- неконкурентноздатність на світовому ринку ;

- велика диференціація суспільства ;

- залучення національного потенціалу переважно на військові потреби ;

- прагнення до ігнорування загальномодрнізаційних цінностей .

Тому , коли країна ( якщо бути точнішими , то її еліта ) намагається здійснювати процес модернізації то неодмінно зіштовхується з низкою складних ситуацій , наприклад : складність сприйняття модернізаційних цінностей на тлі місцевих норм та звичаїв ; несприйняття "вестернізації" частиною населення , оскільки вона має у собі невідповідність її (цієї частини) потребам ; домінування центру та котроль ним модернізаційної ініціативи регіонів .

То ж , як бачимо , моденізаційні процеси , маючи на меті раціоналізацію суспільно-політичної , культурної , економічної сфер несуть окрім позитивних, досить велику кількість негативних моментів , з якими так або інакше суспільство рано чи пізно зіштовхується , знаходячись на шляху перетворень . Тому нагальною є потреба дослідження саме процесів проходження модернізації у всіх стадіях , з метою збереження поступального розвитку суспільства та його рівноваги .

4. Н ебезпека форсування процесу модернізації на зламі епох , можливість існування в одній суспільный системі оновлених і старих елементів .

Отже , як зазначалося вище , перебіг процесів модернізації має складний та суперечливий характер , протікає неоднаково у різних країнах , має свої особливості притаманні кожній країні , що перебуває у процесі трансформації . Поряд з загальномодернізаційними цінностями існують і загальномодернізаційні чинники дестабілізації , що супроводжують процес політичної і соціальної модернізації , з якими неодмінно зіштовхуються суспільства , які оновлюються .

Які ж це саме чинники?

На нашу думку головних чиннків декілька , а саме :

- зміни стандартів споживання , а у зв'язку із цим зростання соціальних очікувань ;

- відхід від старих схем суспільного будівництва при відсутності нових ;

- інертність національної самоідентифікації соціуму ;

- зростання коефіцієнту протестності суспільної думки .

В тій або іншій мірі усі ці чинники присутні в тих країнах , які йдуть шляхом модернізації , оскільки модернізація за своєю суттю є порушенням існуючого в інертних суспільствах спокою , тому як цілісний дестабілізуючий процес вона має складниками дестабілізуючі чинники . Кожна країна , що модернізується намагається знайти свої рішення цих проблемних ситуацій , максимально оптимізуючи дані рішення до умов певного соціуму . Але існують і певні напрацьовання з приводу подолання таких чинників і у загальній практиці .

Скажімо , навряд чи буденна свідомість індивіда , здатна адекватно сприйняти зміни у стандартах споживання , тому перш за все зміна цих стандартів повинна відбуватись на рівні свідомості . По-друге потрібно постійно ( при проходженні процесу реформування ) знаходитись у стані діалогу : ДЕРЖАВА-СОЦІУМ , що дасть змогу мотивувати індивідові певну суспільну нестабільність об'єктивною необхідністю суспільно-політичних змін , у разі ж коли існує певна відірваність держави від суспільства виникає непорозуміння між ними , що призводить до напруги .Це ж повною мірою є справедливим щодо створення нових схем суспільного будівництва . Це досить цікавий момент , оскільки залучення соціуму до свідомого вибору найбільш ефективним уявляється нам через референдум ( скажімо коли , наприклад , у грудні 1991 року народ України обирав подальший шлях свого розвитку) , і це дійсно так , але при наявності певних "але" , а саме при наявності чіткої диференціації питаннь , які розв'язуються референдумом , а які ні ( знову ж таки вдалим прикладом може слугувати прийняття "всенародно" лукашенківської Конституції у Білорусі , або ж намагання винести питання прийняття Конституції "всенародно" на нещодавньому референдумі в Україні , але остання , спираючись на набутки світового досвіду модернізації , власний здоровий глузд та Конституцію відмовилася від такого формулювання питання ) .

Ще одним з досить впливових чинників дестабілізації , як вже зазначалося вище є , усвідомлення соціумом своєї національної приналежності . Це дуже складний та суперечливий процес , який доволі часто супроводжується дуже високим ступенем конфліктності у суспільстві , внаслідок невиправданого форсування національної ідентифікації , що іноді призводить до викривлення суспільної думки у бік виділення однієї нації за рахунок інших. Зазвичай , для подолання подібних проблем користуються доволі типовим комплексом заходів , що на нашу думку можливо вважати загальноцивілізаційним набутком , а саме :

- створення сприятливих умов для розвитку соціокультурних факторів усіх без виключення представників різних національностей , що мешкають у одній державі ;

- широке проведення процесу політичної соціалізації ;

- пошук харизматичного лідера певної нації , що дасть змогу , на думку російського вченого В. Пугачова , зняти з людей індивідуальну відповідальність за їх вибір певної політичної позиції ;

- вдосконалення ціннісної системи суспільства з метою формування принципово нового поля політичної культури активістського типу .

Отже , необхідність проведення усіх вищезазначених заходів зумовлює певні дії з боку держави , напрямлені на прискорення процесу модернізації , але з метою недопущення небезпечних суспільних тенденцій потрібно постійно стримувати форсування модернізаційного процесу . Тому виникає поняття так званої часткової модернізації , тобто існування такого проміжку у часі коли в межах системи співіснують нові елементи ( як результат наявності модернізаційного процесу ) та старі ( різке скасування яких спроможне викликати соціальну напругу ) . " У багатьох суспільствах ,- висловлювався Д. Рюшемейєр ,- модернізовані і традиційні елементи переплітаються у досить цікаві структури . Частіше такі соціальні невідповідності являють собою тимчасові явища , які супроводжують прискорення , соціальні зміни . Але доволі часто вони закріплюються і зберігаються на протязі поколінь … Якщо давати формальне визначення , то часткова модернізація являє собою такий поцес соціальних змін , котрий призводить до інституціоналізації у одному й тому ж суспільстві відносно модернізованих соціальних форм та менш модернізованих структур ".

Можлива дуже велика кількість комбінацій , що впливають на дисгармонійність співвідношень традиційного і модернізованого елементів у суспільстві . Заглиблення у цю різноманітність і являє собою сенс і одночасно складність вивчення специфіки модернізації в тій чи іншій країні . Чільне місце посідає тут вивчення ціннісного складу людського життя , того , що самі люди , соціальні , фахові і демографічні групи , субкультури уявляють найважливішим для себе , як вони бачать суспільні ідеали , які навадяться в культурі зразки правильної поведінки . Можливо стверджувати , що на основі таких культурних програм , що складаються у суспільному житті , народжуються і норми , і соціальні інститути , що їх охороняють .

Саме по собі переплетіння традиційних і модернізованих елементів та структур у одному й тому ж суспільстві не обов'язково набуває негативних сенсів . Досить можливе у певній мірі співіснування старого з новим . Нажаль , все ж таки , часткова модернізація відкриває шлях патологічного протікання суспільних процесів . Небезпека можливих неприродніх "сполучень" ще й у тому , що розвиток модернізації , народження нових модернізованих структур може послугувати традиційним модернізованим структурам , підтримувати і навіть активізувати традиційні цінності , доходячи навіть до руйнування , придушення перспективних нововведень .

Суспільство , що відійшло від єдиноміркування , характерного для традиційності ; суспільство , що втратило історично посталі перетини - мембрани , що амортизують зустріч різних цінностей , переводять їх у взаємоможливу площину ; та ще й при цьому заблукало на шляху у сьогодення , середовище - перманентно народжуюче конфлікт цінностей . Чи не таке наше суспільство , яке відійшло від традиційного життєвого ладу , але яке не змогло знайти у собі сили для відмови від традиційних цінностей на користь нових , здатних забезпечити життєвість соціальних та культурних процесів у сучасному світі ? Конфлікт цінностей , як дуже важлива складова соціокультурної ситуації - результат довгого панування традиційних цінностей , спроб їх адаптації у тепер не прийнятному для них середовищі .

5. Стан модернізаційних процесів у сучасній Україні .

Отже , що являє собою сучасна Україна в модернізаційному відношенні ? Нині Україна , як і низка інших держав пострадянського простору є країною, так би мовити "перехідної цивілізації" . Специфіка історичного досвіду лібералізації Росії , а відтак і України , протягом останніх трьох столітть , зумовила надзвичайне внутрішнє напруження , а далі як логічний наслідок - розкол . Насильницьке оновлення суспільства було пов'язане з "прорубуванням" вікна у Європу . Ця політика , що проводилася правлячою елітою Росії не без активної допомоги української інтелектуальної еліти , призвела до відторгнення від лібералізації селянських низів . Негативне ставлення селянської громади до панування торгівлі і товарно-грошових відносин спричинило розкол : "верхи" намагалися модернізувати суспільство, а "низи" тим часом активізували традиційні засади російської общини та української селянської громади .

З плином часу ситуація дещо змінилася . У 1991 році остаточний крах утопічної ідеї "держави загального благоденства" призвів до отримання Україною незалежності , а значить і можливості розпочати процес оновлення суспільства і держави . Як не дивно , але вцілому продекларовані наміри нової влади були авансовані народною підтримкою , чому підтвердженням був референдум 1991 року . Такий стан речей на нашу думку доволі легко пояснити , оскільки агонізуюча стара система ще задовго до 1991 року почала народжувати протестні тенеденції , що рік від року зростали . При цьому система розподілу ресурсів попри все залишалася діяльною . Тому , маючи основу , суспільство сподівалось не на її відміну , а вдосконалення її , якого за старої політичної системи відбутись не могло , але як зазначалося вже вище , для процесу модернізації характерна повна зміна стандарту споживання , яка й почала відбуватися . Результатами цього були ріка диференціація суспільства , зубожіння населення , піднесення протестних настроїв вже до нової влади , непевність у майбутньому при відсутності будь-яких новодержавницьких концепцій .

Лише останнім часом ми починаєм спостерігати певні зрушення , на доказ того , що все ж таки оновлення суспільно-політичної системи , продеклароване у перші роки незалежності , хоча повільно , але все ж таки зрушило з місця .

Якщо , скажімо взяти піпдприємницький клас , то на початку першого етапу складали підприємці з неконтрольованого сектора економіки , які займалися торгово -посередницькою та фінансовою діяльністю , то зараз його основу складає керівництво заснованих на державній власності та приватизованих підприємств і банківських структур . Це вже краще ніж у першому випадку , але чи добре це ? Нові підприємницькі групи створюють в органах влади політичне і господарське лобі , формують замість господарського політичний ринок , в якому вбачають найбільш ефективні можливості захисту своїх інтересів . Такі приклади не поодинокі . Але попри все зміни у суспільстві відбуваються .

На даному етапі , на нашу думку, модернізацію в Україні можна характеризувати як відображену й часткову . Відображену , тому , що наша країна лише нещодавно стала на шлях самостійної державності , тому їй доводться долучатися до досвіду тих , хто проходив цим шляхом . Часткову тому , що на даний момент у суспільно-політичній системі переплетено доволі супуречливі елементи , та й нажаль деякі кроки уряду залишаються не зовсім , м'яко кажучи , зрозумілі . Наприклад нещодавнє розформування однієї з силових структур - Національної Гвардії залишає питання : оскільки вивільнено з її лав було лише аппарат керівництва , а інші частини було переведено до МО та МВС , то чи багато від цього виграв бюджет ? А от престиж країни відчутним чином постраждав , оскільки для розбудови демократичної держави потрібно децентралізовувати силові структури , що зумовить прозорість правоохоронної системи та посилить контроль одне за одним з боку її суб'єктів .

Отже , спираючись на вищезазначене , наголосимо що осмислення проблем проходження процесів політичної модернізації на теоретичному рівні , дозволить запобігти багатьом можливим помилкам у державному будівництві . Трансформація в Україні сьогодні не має певної спрямованості. Трансформація - це процес зміни форми , виду , характеру суспільно - політичних відносин . Залишається відкритим питання про мету та ідеальний образ цих змін .

Література

1. Політологія .Посібник для студентів ВУЗів ./ За ред. О.В.Бабкіної , В.П.Горбатенка .- К. , Академія , 1997.

2. В.П.Пуга чёв , А.И.Соловьёв . Введение в политологию .-М . 1999.

3. Ю.І.Павленко .Трансформація суспільства та проблеми соціальної політики.- К. НІСД . 1997.

4. В.Кремінь , В.Ткаченко . Україна : шлях до себе . Проблеми суспільної трансформації .-К.1998 .

5. АСАхиезер , Н.И.Козлова , С.Я.Матвеева . Модернизация в Росии и конфликт ценностей.- М .1991.

6. Б.Гаврилишин . Дороговкази в майбутнє .Доповідь римському клубові .- К. Основи .1993 .

7. В.Горбатенко . АВ ОVО: друге народження ідеї модернізації або синтагма постмодернізації . // Людина і політика № 1 , 1999.

8. С.Катаєв . Трансформація сучасного українського суспільства : постмодерністьський контекст .// Людина і політика № 3 , 1999 .