|
Вступ3
Система цін і принципи ціноутворення в сільськогосподарському виробництві5
Ціни на засоби виробництва для підприємств сільського господарства7
Висновки13
Список використаної літератури14
Сільськогосподарське виробництво є традиційною потужною галуззю української економіки. Родючі ґрунти, багаті традиції землеробства, сприятливий клімат, освідченні та працьовиті люди – все це є підґрунтям для того, щоб аграрний комплекс займав пріоритетне місце в економіці, гарантував потреби населення в якісних і доступних продуктах харчування, забезпечував достойний рівень життя селянам та експортний потенціал держави.
Особливістю аграрного сектору країни є те, що він нині знаходиться в процесі трансформації від планової до ринкової економіки. Протягом 7–10 років в Україні було здійснено реформування відносин власності на землю та засоби виробництва. Внаслідок реалізації аграрної і земельної реформи за станом на 1 січня 2004 р. селянам та інших громадянам передано у власність і користування 36,2 млн. га сільськогосподарських угідь, у т.ч. 12,7 млн. га господарствам населення, з них 11 млн. га особистим селянським господарствам. Майже 4,9 млн. громадян одержали Державні акти на земельну власність. У складі сільськогосподарських підприємств тепер домінують недержавні підприємства (понад 98% їх загальної кількості). Створені та працюють ефективні сільськогосподарські підприємства та фермерські господарства, велика кількість продукції виробляється господарствами населення
Одночасно в процесі реформування не була напрацьована ефективна стратегія аграрних перетворень. Аграрна реформа не завжди проводилась з необхідним припрацюванням, вивченням та прогнозуванням можливих наслідків та результатів. Не були чітко окреслені пріоритети розвитку та методи їх досягнення, визначені найбільш ефективні механізми та заходи державної підтримки сільськогосподарського виробництва. Набуття селянами приватної власності на землю та засоби виробництва не було підкріплене створенням необхідних ринкових механізмів та інфраструктури, сприятливого економічного середовища для сільськогосподарських товаровиробників.
Упродовж останніх 6-8 років основною проблемою функціонування економіки України загалом і сільського господарства зокрема була відсутність реального реформування, підміна його деклараціями про необхідність реформ або псевдореформаторськими акціями. Активна діяльність з окозамилювання - створення видимості "активного реформування" - і відсутність реальних реформ у сільському господарстві є однією з основних причин деградації галузі й зубожіння основної маси сільського населення і, головне, зневіри людей у перспективності реформ.
Зволікання із запровадженням ринкових принципів і методів господарювання призводить до великих втрат. Відсутність конкуренції при придбанні сільськогосподарськими підприємствами ресурсів і при реалізації ними своєї продукції спричинилася до того, що 90% аграрних господарств є збитковими. І не дивно - адже ціни на ресурси штучно завищуються, а на сільськогосподарську продукцію - занижуються. Зокрема відсутність належної конкуренції та інфраструктури призвела до того, що вітчизняні виробники зерна одержують тільки близько 40% від світових цін на нього. У цифрах це означає фактичне недоотримання 500 млн. доларів у неврожайний рік (1998) і понад 1 млрд. доларів - у врожайний.
Фахівці роблять висновок: Україна не є конкурентоспроможною на світовому ринку зерна через відсутність конкуренції та відповідної інфраструктури на її внутрішніх ринках. Сільське господарство залишається тягарем для бюджету, а українське село - символом відсталості й зубожіння.
Указ Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" від 3 грудня 1999 року мав на меті докорінно змінити наявну ситуацію, задати основні напрямки реформування - на прискорення приватизації землі і майна членами КСП, створення на цій основі приватних сільгосппідприємств. Однак указ не вирішив численних практичних проблем, натомість поставив важливі проблеми, від якнайшвидшого розв'язання яких залежить успіх реформ в аграрному секторі.
За 11 місяців обсяг валової продукції галузі збільшився на 2,2%, а валової доданої вартості на 3,7%. Вагому роль у цьому зіграли реалізація заходів аграрної реформи, запровадження прозорих, ефективних ринкових механізмів постачання матеріальних ресурсів для села і переходу до поступового подолання диспаритету цін на сільськогосподарську продукцію та засоби її виробництва.
Ціни в сільському господарстві мають велике значення для системи ціноутворення загалом. Вони є вихідними для системи цін на споживчі товари, що виробляються із сільськогосподарської сировини. За цими цінами сільськогосподарська продукція реалізується колективними господарствами, фермерськими господарствами, приватним сектором державі, переробним підприємствам усіх форм власності, у торговельну мережу та безпосередньо споживачам. Такі ціни впливають на кінцеві роздрібні ціни, темпи розвитку сільського господарства, промисловості, рівень оплати працівників галузі.
Загалом політика держави спрямована на забезпечення інтересів розвитку промисловисті та сільського господарства, зростання матеріальної зацікавленості працівників сільського господарства у виробництві продукції з урахуванням потреб держави та попиту населення. Система цін на продукцію сільського господарства та послуги, що надаються підприємствам цієї галузі, маєсприяти розміщенню сільськогосподарського виробництва, підвищенню ефективності всіх галузей і підрозділів агропромислового комплексу (АПК), еквівалентному обміну між містом і селом.
Ціни АПК мають особливості, що пояснюються чинниками, які діють у цій сфері.
Так, ціни АПК впливають на рівень роздрібних цін на споживчі товари, тому що переважна більшість останіх складається з продукції сільськогосподарського виробництва. У роздрібній ціні, як правило, більшу частку становить ціна закупівлі, тобто ціна підприємства АПК. Ціни АПК, у свою чергу, залежить від цін на продукцію важкої промисловості, будівельного комплексу та підприємств, що здійснюють ремонтніроботи від тарифів на вантажні перевезення, цін на пально-мастильні матеріали.
Тому з урахуванням особливостей діяльності підприємств сільського господарства ціни класифікують за різними ознаками (мал. 1):
1. Закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію колектитивних господарств, колгоспів, фермерських та особистих підсобних господарств, приватних підприємств та ін. За цими цінами держава закуповує продукцію для власних потреб, експорту сировини, на промислову переробку та інші потреби.
2. Розрахункові ціни на продукцію землеробства та тваринництва. За цими цінами сільськогосподарські підприємства розраховуються з промисловими переробниками цієї продукції.
3. Ціни міжгосподарських взаємовідносин, за якими продукція сільського господарства обертається між підприємствами АПК.
4. Оптово-посередницькі ціни та ціни заготівельних підприємств, що закуповують сільськогосподарську продукцію у підприємств-виробників на комерційній основі у великих обсягах з метою подальшого перепродажу роздрібним торговцям.
5. Роздрібні ціни, за якими вироби землеробства та тваринництва продаються безпосередньо населенню в роздрібній торговельній мережі без попередньої промислової переробки.
6. Оптові ціни на сільськогосподарську техніку, матеріали, мінеральні добрива, комбікоми тощо.
7. Коштористі норми будівництва, ціни будівель, споруд у сільській місцевості.
8. Ціни на послуги організацій, які здійснюють виробничо-технічне обслуговування підприємств АПК.
9. Ціни „врожаю на корені”, коли за домовленістю між виробниками та покупцями здійснюється продаж врожаю ще до його збирання.
10. Біржові ціни на продукцію АПК – за цими цінами здійснюється продаж на біржових торгах.
Ціни АПК впливають на роздрібні ціни, за якими продукція сільського господарства реалізується кінцевим споживачам. Однак на рівень цін АПК значною мірою впливають також ціни підприємств машинобудування, що виробляють сільськогосподарську техніку, ціни на добриво, комбікорми, паливо, мастило, тарифи на електроенергію й послуги, що надаються сільськогосподарським підприємствам.
Велике значення для розрахунку кінцевої роздрібної ціни на сільськогосподарську техніку (трактори, комбайни, машини, механізми тощо).
Здебільшого ціни на техніку для сільськогосподарських підприємств
встановлюються вільні, договірні, тобто на основі угод, що укладаються між підприємцями АПК і підприємствами – виробниками цієї техніки. Однак в основному ці ціни є монопольними, тому що сільськогосподарська техніка виготовляється підприємствами, які, по суті, є монополістами в Україні, тобто не мають у межах держави конкурентів (наприклад, Харківский тракторний завод). Ця ситуація виникла внаслідок того, що ринок України на цю техніку закритий і на ньому практично не реалізується техніка інших держав. Водночас вітчизняна техніка має особливості, що відрізняються від імпортованої техніки:
· ціни на вітчизняну техніку значно вищі порівняно з витратами, які мають машинобудівні підприємства, тобто закладено значний прибуток. За відсутності конкуренції підприємстваАПКзмушені купувати цю техніку, до того ж за цінами, встановленими виробником;
· в основному техніка не відповідає міжнародним стандартам якості щодо більшості технічних параметрів (потужності, витрачання палива, терміну служби тощо). Тому й ціни на вітчизняні вироби порівняно з іноземними за якістю надто завищені;
· ускладнюється постачання комплектуючих і запасних частин і постають проблеми, пов’язані з ремонтом і придбанням цих частин. Вітчизняна техніка через відсутність запасних частин не працює, що позначається на збільшенні вартості техніки;
· у вітчизняної техніки, незважаючи на високу ціну, відсутні гарантійні терміни роботи протягом певного періоду. Це призводить до того, що ремонт здійснюється за рахунок сільськогосподарського підприємства навіть у перший рік роботи машин, тоді як ремонт зобов’язаний виконувати робітник.
Торік відбулося кілька кардинальних законодавчих змін, які не могли не позначитися на функціонуванні вітчизняного ринку тракторів. Зменшення імпортного мита на цю техніку спричинило значне зростання закупівель імпортних енергонасичених машин. З іншого боку, скорочення державного фінансування українських підприємств, передбачене в Держбюджеті на 2006 рік, призвело до труднощів із реалізацією тракторів, скорочення виробництва та утворення величезних товарних залишків на складах підприємств. Найголовнішою тенденцією 2005 року слід вважати наближення до насичення сегменту ринку тракторів потужністю 80–100 к.с., унаслідок чого продажі цієї техніки значно зменшилися. На цьому фоні ключовий гравець ринку — Мінський тракторний завод (далі — МТЗ) почав втрачати свої позиції.
Загалом усі зазначені вище зміни мають лише позитивний характер для розвитку ринкових відносин в АПК України, забезпечуючи здорову конкуренцію серед виробників техніки та справедливі ціни на неї.
Єдина проблема, яку й досі не вирішено, — це оновлення застарілого машинно-тракторного парку, але вона лежить у площині фінансового забезпечення аграріїв. Нині ця тема особливо актуальна після скорочення бюджетного фінансування компенсації вартості вітчизняної техніки та призупинення компенсації відсоткових ставок за кредитами на її закупівлю.
Як уже зазначалося, обсяги продажів тракторів за минулий рік після різкого зростання почали скорочуватися, що було спричинено зменшенням імпорту тракторів МТЗ та їх виробництва на “Південмаші”. Обидва виробники спеціалізуються на випуску просапних тракторів потужністю 80–100 к.с. Цей сегмент ринку є найбільшим. На нього припадає понад 80% усіх проданих машин. Водночас потенціал цього сегменту ринку майже вичерпано, і вже другий рік поспіль обсяги закупівель цих тракторів скорочуються. У кількісному виразі обсяги продажу тракторів у 2005 році зменшилися на 5% порівняно з попереднім роком. У грошовому виразі ринок зріс на 7% — до 790 млн грн. Збільшення ринку в грошовому виразі пов’язано зі зростанням цін на техніку та збільшенням поставок відносно дорогої техніки із ЄС та США.
Наприклад, ціни на трактори МТЗ станом на 10 травня 2006 року, порівняно з аналогічною датою минулого року, зросли більш як на 20%. А трактори вітчизняного виробництва за аналогічний період зросли в ціні на 10–15%. Виробники західних країн теж щороку підвищують ціни реалізації на 2–5%. Процес подорожчання техніки спричинено зростанням цін на енергоносії або ж монопольним становищем виробників у певних сегментах ринку.
Останні п’ять років темпи зростання продажу тракторів були дуже стрімкими. За цей період кількість проданих машин збільшилася на 60% і майже вдвічі зріс ринок у грошовому виразі. Причинами цього стало значне збільшення імпортних поставок, відновлення виробництва та зростання платоспроможного попиту на техніку водночас зі значним спрацюванням парку. Ринок зростав завдяки дешевим малопотужним просапним тракторам білоруського та вітчизняного виробництва. Після насичення цього сегменту і з початком ери енергоощадних технологій у рослинництві аграрії почали збільшувати закупівлю потужніших тракторів. Традиційні “Кіровці”, що залишилися з радянських часів, уже не можуть забезпечити зростаючих запитів селян. Тому основну масу енергонасичених тракторів постачають із Заходу. А структура попиту на енергетичні засоби в сільському господарстві почала поступово змінюватися на користь найпотужніших машин.
Лідери тракторного ринку практично не змінилися за останні роки. Основними постачальниками тракторів є МТЗ, Харківський тракторний завод (ХТЗ) і Південний машинобудівний завод (ПМЗ), а також міжнародні корпорації JOHN DEERE та CNH (Case/ NewHolland). Порівняно з попереднім роком, варто сказати про втрати позицій МТЗ і ПМЗ, а також про збільшення частки корпорації JOHN DEERE та AGCO.
За період, який ми розглядаємо, найбільших втрат зазнали традиційні українські виробники тракторів. Їхня частка на внутрішньому ринку скоротилася з майже половини в 2001 році до 30% — торік.
У цілому за останні два роки український ринок тракторів сталий, змінюється лише його структура.
На відміну від комбайнової техніки, потенціал вітчизняних тракторобудівних підприємств, хоча частково, але зберігся. Традиційно основними виробниками техніки є ХТЗ і ПМЗ. Харківський завод за останні п’ять років поступово збільшує виробництво техніки. Найбільше зростання зафіксовано в 2004 та 2005 роках, коли на підприємство прийшов приватний інвестор. Проте, попри позитивні зміни, завод усе ще залежний від експортних поставок і державної програми компенсації вартості складної техніки вітчизняного виробництва. На підприємстві не дуже переймаються поліпшенням якості машин, розвитком розгалуженої системи продажів і сервісу, а покладають усі надії на програму державної компенсації та державну лізингову програму. Надії на “доброго дядечка”, який продасть усе, що зроблено, були допустимі для державного заводу. Але не для приватного підприємства.
Так, ХТЗ наприкінці минулого року вирішив розгорнути широкомасштабну рекламну кампанію своєї продукції по телебаченню. Цю кампанію можна назвати найяскравішим прикладом того, як не треба витрачати рекламний бюджет підприємства. Й досі залишається загадкою, для чого це робили. Із впевненістю можна сказати лишень одне: вона закінчилась повним фіаско. Для підтвердження сказаного: з 1 грудня 2005 року керівництво заводу обмежило роботу підприємства, а товарні залишки на кінець року становили 786 одиниць техніки, або 32% виробленого. Вочевидь, у 2006 році обсяги виробництва на ХТЗ значно скоротяться. І не треба посилатися на обвал цін на зерно та іншу сільгосппродукцію, як це робить керівництво підприємства. Порятунком харків’ян від краху є тільки стабільний попит на їхню продукцію з боку російських і казахських сільгоспвиробників. Частка експорту в продажах підприємства торік становила близько 68%.
На ПМЗ виробнича програма почала пробуксовувати вже в 2005 році. Бо з підприємства пішов один-єдиний партнер, який забезпечував виробництво та реалізацію продукції, — компанія “Вітчизняний трактор”. Оскільки вона має доволі глибоке донецьке коріння, її панування завершилося невдовзі після помаранчевої революції. Самотужки торік заводчани спромоглися продати трохи більше тисячі машин, а виробництво скоротилося в півтора раза. Проблема ПМЗ залишається сталою. Тракторний завод — це лише невеличкий придаток до високотехнологічного космічного виробництва і, допоки перший залишатиметься в такому статусі, перспектив у дніпропетровських тракторобудівників немає.
Попри помітне зростання обсягів виробництва завдяки початку складання білоруських тракторів всередині країни, стан і перспективи українських тракторобудівників — невтішні. Вони досі не готові конкурувати з іноземними постачальниками, бо випускають техніку низької якості, практично не модернізують її і не розширюють модельний ряд. А своє майбутнє на внутрішньому ринку пов’язують тільки з державним фінансуванням.
Очевидним залишається одне: нинішня система державної підтримки призвела до деградації тракторобудівної галузі України. Ці підприємства, на відміну від українських, давно виготовляють виключно таку техніку, яку вони можуть продати.
Найупевненіше в Україні почувається Мінський тракторний завод. Підприємство віднайшло величезний ринок збуту своєї продукції та ще й у сусідній державі. На нього припадає близько 85% імпорту. Поставляє трактори без сплати імпортного мита, завдяки підписанню угоди про вільну торгівлю між Україною та Білоруссю.
За кількістю проданих машин зі значним відривом від найбільшого постачальника йдуть міжнародні корпорації JOHNDEERE (далі JD), CNH та AGCO. Зазвичай, ці виробники постачають трактори потужністю понад 200 к.с. Якщо аналізувати продаж їхньої техніки за останні кілька років, то за обсягами вони практично однакові. Цього року лідером серед західних, а точніше північноамериканських постачальників, стала корпорація JD, хоча перед тим два роки поспіль лідерство належало CNH. JD зуміла збільшити обсяги поставок, порівняно з 2004 роком, більш як у півтора раза, завдячуючи офіційному дилерові в Україні. Водночас CNH значно скоротив продажі після низки реалізованих масштабних проектів у 2004 році. Внаслідок вищої ціни на техніку JD вдається реалізувати трактори 70 та 80 серій (потужністю майже 350 к.с.), тоді як основну частку CNH становлять трактори потужністю понад 300 к.с. Американським виробникам вдається лідирувати завдяки наявності великої кількості їхньої техніки в сільгоспвиробників, яку закупили ще в середині 90-х років минулого століття під гарантії уряду, а також у період зниження курсу американського долара відносно євро.
Виробники із пострадянських країн пропонують доволі дешеву, але морально застарілу техніку. Їхня ніша сьогодні ще стала, але в найближчому майбутньому вони поступово втрачатимуть свої позиції в міру відставання від потреб сільгоспвиробників.
Висока вартість техніки залишається основним стримуючим чинником на шляху завоювання західними виробниками популярності серед аграріїв, а пострадянських, навпаки, гальмує брак якості. Так, вартість однієї кінської сили в тракторах українського чи білоруського виробництва перебуває в межах 1000–1300 грн, а для американських чи європейських виробників ця цифра сягає 5000 грн.
Нині аграрії стоять перед вибором: купувати якісну чи дешеву техніку. Бояться, що перша не окупиться, а друга стоятиме серед поля, як пам’ятник. Одні купують використовувану західну техніку, інші — білоруську, а треті — найдешевшу вітчизняну. Жоден із шляхів поки що не може забезпечити достатнє оновлення тракторного парку країни. Парк техніки щороку скорочується на 5%, його спрацьованість перевищує 85%, кількість тракторів, які експлуатують понад 10 років, перевищує 77% наявних. Зрозуміло, що нинішні темпи оновлення парку зовсім не достатні для нормального функціонування сільгосппідприємств. Як бачимо, зарадити плачевному стану машинно-тракторного парку ще ніхто не зміг і в найближчому майбутньому не планує. Аграрії ж, як і раніше, залишаються сам на сам зі своїми проблемами.
Зазначені недоліки призводять до того, що підприємства АПК намагаються придбати імпортну техніку, якіснішу, з гарантованим терміном трботи за тією самою ціною. Найчастіше це здійснюється за рахунок бартеру за вироблену сільськогосподарську продукцію.
В окремих випадках сільськогосподарська техніка або комплектуючі до неї реалізуються на аукціонах, біржових торгах. У цьому разі ціна формується здебільшого під впливом попиту та пропозиції.
На мінеральні добрива діють в основному вільні договірні ціни, що встановлюються при укладенні угод між сільськогосподарськими підприємствами й виробниками продукції. Вони є монопольними, тому що виробники добрив не мають конкурентів на ринках України і є єдиними виробниками. Ціна формується під впливом виробника, і такі показники, як якість, екологічна безпека добрив для навколишнього середовища враховуються недостатньо.
На комбікорми, пально-мастильні та будівельні матеріали
встановлюються в основному вільні ціни, до яких входять витрати:
· вартість матеріалів;
· вартість транспортування;
· витрати збуткових організацій і підприємств, пов’язані із зпкупівлею та зберігання матеріалів;
· прибуток, який має отримати збутова організація або підприємство у період польових робіт навесні та під час збирання врожаю восени.
На пально-мастильні матеріали
в період весняних робіт і під час збирання врожаю можуть встановлюватися державні ціни, що мають цільове призначення. Вони встановлюються на обмежену кількість пального з метою забезпечення сільськогосподарськіх робіт. На решту пального запроваджуються вільні ціни.
Треба закупити в резерв достатню кількість світлих нафтопродуктів, як це роблять, наприклад, у США, і тоді, коли піднімається ціна, викидати певну кількість такого пального на ринок.
Ціни на газ, тепло, електроенергію
для сільськогосподарських виробників загалом нижчі, ніж для міських споживачів, за умови, що електроенергія використовується на виробничі потреби.
На послуги
, що надаються підприємствам АПК різними організаціями, встановлено в основному вільні договірні ціни на тарифи. До ціни входять витрати, пов’язані з наданням послуг, і прибуток. До основних витрат належать:
· вартість сировини, матеріалів, запасних частин;
· транспортні витрати;
· заробітня плата працівників, які надають послуги.
Оплата послуг здійснюється у двох варіантах:
1. постійне гарантоване профілактичне обслуговування. У цьому разі сільськогосподарське підприємство перераховує певну частину коштів за певний час (рік, півріччя, квартал). Протягом цього періоду йому надаються послуги, пов’язанні з ремонтом і обслуговуванням сільськогосподарської техніки;
2. разове обслуговування, коли оплата за надання послуги здійснюється після того, як вона надана, або послуга частково сплачується до її надання. Найчастіше ця форма оплати застосовується при виконанні будівельних робіт.
Сільське господарство в Україні займає одну з провідних ролей, тому і ціноутворення в даній галузі повинно бути обгрунтованим.
Для того, щоб сформувати ціну на сільськогосподарську продукцію необхідно визначити витрати на вирощування цієї продукції, зокрема витрати на паливо-мастильні матеріали, на механізми для обробітку землі, добрива, комбікорми та інші. Тому можна сказати, що сільськогосподарське виробництво - один з найбільш ризикованих видів господарської діяльності. На його результати впливає багато чинників: природнокліматичні умови, забезпечення сільгоспвиробників необхідними фінансовими та матеріальними ресурсами, коливання цін на сільгосппродукцію та інше.
Недостатній обсяг необхідних обігових коштів у сільськогосподарських виробників для придбання техніки, мінеральних добрив, насіння, паливо-мастильних матеріалів, хімічних засобів захисту рослин від бур’янів і шкідників, а також кормів для тваринництва є одним з основних чинників низької урожайності сільськогосподарських культур і продуктивності тварин в Україні.
Основною причиною нестачі обігових коштів в сільськогосподарському виробництві є недостатній доступ сільськогосподарських виробників до фінансових джерел і, найперше, до кредитів банків.
Необхідність придбання техніки називається фермерами та іншими сільськогосподарськими виробниками основною метою отримання кредитів. Хоча в дійсності основна частка кредитів використовується на закупівлю пального та мастил, а також на засоби захисту рослин та посівного матеріалу. Всього приблизно 13% господарств у 2005 році спрямовували отримані кредити на технологічне оновлення виробництва та 6% - на його розширення. За даними МАП у 2005 році сільськогосподарські товаровиробники придбали техніки на суму близько 130 млн. грн., що складала приблизно 1% від щорічної потреби в оновленні техніки.
Для оптимізації цін на засоби виробництва для сільських господарств необхідно передусім підтримка державою агропромислового комплексу, а саме надання субсидій, дотацій. А в період посіву та збору урожаю необхідно встановити фіксовані ціни на витратні матеріали. Лише після цього можна говорити про прибутковість даної галузі, а не про тягар для економіки.
По-руге, необхідно розвивати кредитування приватних сільсько-господарських та фермерських підприємств. Так у світі поширений такий вид кредитування, як постачальники ресурсів - це постачальники техніки, паливо-мастильних матеріалів, добрив, засобів захисту рослин, зернотрейдери, заводи з переробки молока. Як правило, вони постачають ресурси під заставу майбутнього урожаю. За такою схемою працює більшість аграрних підприємств.
1. Система цін і принципи ціноутворення в сільськогосподарському виробництві. Фінанси підприємств: Підручник / Керівник авт. кол. і наук. ред. проф. А. М. Поддєрьогін. 3-тє вид., перероб. та доп. - К.: КНЕУ, 2000. - 460 с., іл.
2. Фіксований сільськогоспадарський податок. Фінанси підприємств: Підручник / Керівник авт. кол. і наук. ред. проф. А. М. Поддєрьогін. 3-тє вид., перероб. та доп. - К.: КНЕУ, 2000. - 460 с., іл.
3. http://www.minfin.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=57447&cat_id=57141. Аналіз проблем фінансування агросектору та сільських регіонів
4. http://www.minagro.kiev.ua/page/?3024. Про затвердження Порядку надання бюджетної дотації виробникам продукції тваринництва та встановлення її розміру і мінімально допустимого рівня цін на продукцію тваринництва на 2007 рік
5.
http://www.era-fm.net/programs/32/1129. Михайло Гладій: Якщо росте ціна на пальне, то уряд повинен брати певну кількість цієї ціни на себе і гасити її
|
