| .
Особливу увагу необхідно звернути на те, що, крім свого за-гальнофілософського аспекту, в запереченні релігії вільнодумство досить часто зверталося до природничих наук.
Позитивні знання про живу та неживу природу, про людський організм, одержані у процесі практичної діяльності, не одразу почали конфліктувати з релігійним світорозумінням. Тривалий час вони без явних суперечностей вкладалися у його рамки. Часто служителі культу, переслідуючи культову мету, самі брали участь у дослідженнях природи. У давнину єгипетські та вавилонські жреці, аби від імені богів передвістити початок розливів Нілу, Тигру та Євфрату, вели спостереження за рухом небесних світил, періодичністю пір року, складали календар. Ченцями були й такі вчені та мислителі середньовіччя, як Р. Бекон, М. Кузанський, М. Коперник. Вони щиро вірили в те, що одержані ними як підсумок досліджень та роздумів висновки допоможуть краще пізнати волю Господню.
Однак на певному етапі зростаюча кількість природничо-наукових знань увійшла в конфлікт з релігійним світорозумінням. Цей конфлікт дедалі більше поглиблювався, виявляючи непереконливість релігійних поглядів.
У давнину найбільш розвинутою спробою протиставити релігійному поясненню світу його природне пояснення було, як вже зазначалося, атомістичне вчення Демокріта, Епікура, Лукреція. Головну ідею — визнання існування в основі речей найдрібніших неподільних рухомих частинок — атомісти підкріпили знаннями, почерпнутими в результаті спостережень за різними явищами повсякденного буття. Проте це були лише здогадки, які набагато випереджали свій час.
Успіхи природознавства XVI ст., вінцем яких стало геніальне відкриття М. Коперника, послужили матеріалом для створеної Д. Бруно пантеїстичної концепції Всесвіту. За нею, Всесвіт ототожнюється з Богом, не має меж у просторі та часі, заповнений безліччю світів, де навколо своїх осей обертаються населені розумними істотами планети.
Значення теорії М. Коперника вийшло далеко за межі її астрономічного змісту. Об'єктивно його теорія нового розуміння місця людини у всесвіті закликала відмовитися від уявлення про біблійного антропоморфного Бога, що керує, подібно до самодержця, ходом подій у світі.
Позбавивши Землю значення центру Всесвіту і встановивши її справжнє місце як однієї з планет, що рухаються навколо Сонця, вчення М. Коперника припускало існування інших світів, подібних до Сонячної системи.
Для керування Всесвітом, який не має меж і включає безліч світів, Бог міг бути допущений тільки як безлика активна сила, розлита повсюди в природі, але яка не є особистістю. Для Д. Бруно Бог — це душа світу, нерозривно з ним злита.
Успіхи математики та механіки в XVII—XVIII ст. привели до розвитку деїстичних поглядів. Всесвітні закони механіки сприяли створенню механістичної картини світу, в якій Бог виявився непотрібним для опису Всесвіту.
Відкидаючи ідею Бога як керуючого природою, механістичне світорозуміння залишало йому функції лише творця першоматерії та першодвигуна.
Деїзм був формою вільнодумного світорозуміння, найбільш відповідного рівню природничо-наукових знань другої половини XVII—XVIII ст. Коли ж ідеологи революційної французької буржуазії XVIII ст., спонукувані ненавистю до феодальних порядків і не-сприйняттям їхнього релігійного виправдовування, повністю відмовилися від ідеї Бога і намагалися дати цілісне природниче пояснення світу і людини, вони піднялися над рівнем науки свого часу та ввели положення про рух як про атрибут матерії, про простір та час як форми її існування.
XIX ст. стало століттям торжества атомістичних ідей. Геніальне відкриття Д. Менделєєва (1834— 1907 рр.) — періодичний закон, що розкрив зв'язок зміни якостей хімічних елементів та їх сполучень із зростанням атомної маси, — засвідчило внутрішню єдність хімічних елементів. Спектральний аналіз, який став в середині XIX ст. засобом пізнавання внутрішньої природи космічних тіл, виявив спільність складу речовини різних об'єктів Всесвіту: Землі, Сонця та інших космічних тіл.
У галузі дослідження живої природи в 20—30-х роках XIX ст. було відкрито, що клітина є елементарною структурною одиницею рослин, тварин і мікроорганізмів. Цим самим було доведено специфічність структурної організації живої матерії порівняно з неживою.
Л. Пастер (1822—1895 рр.) в своїх працях довів, що в природі не відбувається створення навіть найпростіших, одноклітинних організмів з неживої речовини ("самозародження"). Це ще більше зміцнило переконання у якісній відмінності живого від неживого. Водночас існували наукові факти, які підтвердили, що, незважаючи на відмінність живого і неживого, між ними немає непрохідної межі.
1828 р. вперше було синтезовано сечовину — органічну речовину, яку раніше знаходили тільки у живому тілі. Слідом за цим природознавці синтезували й багато інших органічних сполук. Пізніше з'ясувалося, що білки — речовина, вкрай важлива для процесу життя і складна за своєю будовою. Вона складається з органічних сполук — амінокислот, які, пов'язуючись між собою у певному порядку, створюють довгий ланцюг білкової молекули.
Після відкриття М. Коперника жодна теорія не мала такого різнобічного вільнодумного значення, як дарвінізм. Теорія Ч. Дарвіна (1809—1882 рр.) довела розвиток видів і сприяла виникненню думки, що різноманітність сучасного тваринного і рослинного світів бере свій початок від небагатьох первісних форм життя.
Дивовижна пристосованість тваринних та рослинних організмів до середовища їхнього існування, доцільність їхньої будови та поведінки були пояснені як наслідок добору, в процесі якого все непристосоване гине. Цей механізм створення та зміни видів не має нічого спільного з біблійними міфами про створення життя Богом. Теорія Ч. Дарвіна допомогла науково розв'язати питання щодо походження людини. Вказуючи на значну кількість істотних рис подібності у будові та фізіології людини та вищих мавп, дослідник дійшов висновку, що людина походить від мавпи і є витвором еволюції всього тваринного світу. Знайдені археологами залишки кісток істот, які є проміжною ланкою між людиною та вищими Видами мавп, фактично підтвердили цей висновок.
Нескінченність світу по-своєму розкривається перед наукою в космічній галузі.
Світ зірок, про які у XIX ст. знали тільки те, що вони являють собою кулі, подібні до Сонця, виявився надзвичайно багатоликим.
Виявилося, що існує багато різних типів зірок. Вони різняться між собою за розмірами, температурою, масою, хімічним складом. Великим досягненням сучасної астрономії є встановлення того, що деякі зірки мають власні супутники. Таким чином, геніальне передбачення Д. Бруно про велику кількість світів у Всесвіті отримало підтвердження.
Світ зірок і галактик постав перед сучасною наукою як світ, який розвивається, в якому одні об'єкти є .молодими з ще не встановленим режимом внутрішніх процесів, другі — упродовж мільярдів років зберігають свій стан майже без змін, треті — близькі до руйнування.
Цікаві роботи провадять вчені всього світу з дослідження навколоземних цивілізацій. Цією проблемою зайняті вчені, які працюють у різних галузях знань: зокрема, астрономи вивчають умови виникнення життя та розуму в космосі та ймовірність їхнього поширення.
Йдеться, по суті, про "ступінь заселеності" Всесвіту, наявність космічних систем, дещо подібних до Сонячної системи. Життя та розум уявляються подібними в основних рисах до земних, а умови їх існування — аналогічними умовам Сонячної системи. Хоч у такій постановці питання відчувається значний вплив гео- та геліоцентризму, але це є плодотворний Іллях дослідження. Біологи звертають увагу на можливість космічного визначення поняття "життя", вивчають загальні механізми зародження і розвитку життя.
Так, якщо місце води на інших планетах (азотних) займає аміак, то біохімічною основою життя можуть служити аміачні органічні сполуки. Якщо ми п'ємо воду та дихаємо киснем, то не виключене існування організмів, які п'ють аміак і дихають азотом. Звичайно, всі ці "невуглеводні" варіанти життя більш абстрактні і менш очевидні, ніж структури, споріднені з земним життям.
На природничо-науковий характер критики релігійної картини світу зреагували практично всі релігійні конфесії, вірніше, їх найосвіченшіі представники. Хоча їх погляди певний час не визнавалися ортодоксами, але поступово намагання примирити науку і релігію, знання та віру, встановити повну гармонію між ними реалізувалося в неотомізмі, "філософії всеєдності", тейярдизмі тощо. Так, згадуваний нами со-фіолог П. Флоренський вважав, що поміж Богом і людиною існує проміжна інстанція — Софія, іпостас-на природа якої забезпечує рух нагору ("сходження нас") і рух донизу ("сходження до нас"). Звідси завданням релігії, за П. Флоренським, є необхідність синтезувати знання найрізноманітніших галузей науки, філософії, культури, мистецтва для створення "цільного світогляду". Наука не може його дати, тому що досягає лише "вторинних причин" і розкриває зовнішній зв'язок подій, а це веде до життя без Бога і, в кінці кінців, до занепаду, "гниття культури", до загибелі цивілізації. Софійне тлумачення Всесвіту приводить до виявлення "істинних причин" всього існуючого, що стосуються надприродного порядку буття, тобто Бога.
Заслуговує на увагу таке сучасне тлумачення проблем співвідношення релігії і науки, як тейярдизм, яке отримало назву вщ імені члена ордену єзуїтів, всесвітньо відомого вченого-антрополога П. Тейяра де Шардена (1881-1955 рр.).
Філософія Тейяра концентрується навколо двох головних проблем: розвитку природи і розвитку суспільства.
Чітко виражений еволюціонізм та історизм — яскрава риса світогляду Тейяра. Він переконаний, що розуміння дійсності як еволюційного процесу є єдино вірним і повністю підтверджене. Констатуючи якісну своєрідність явищ життя та їх неперехідність до нижчих форм існування матерії, Тейяр водночас розглядає життя як універсальний та споконвічно даний феномен. Натурфілософську концепцію Тейяра можна назвати панбіологізмом (або органіцизмом). Він твердить, що будь-яке природне тіло — це, по суті, живий організм і в природі немає нічого неживого.
На думку Тейяра, вся відмінність між неорганічним та органічним світом зводиться до того, що в першому життя існує у нерозвиненій і темній від людського сприйняття формі, тим часом як у другому біологічні процеси могутньо розвились і тому виступили, так би мовити, на самій поверхні речей.
Тейяр де Шарден зробив спробу асимілювати ідею розвитку на грунті релігійного світогляду, створивши власну систему "християнського еволюціонізму". Вона повинна була примирити науку і релігію, 'повністю приймаючи та ні в чому не обмежуючи, на відміну від офіційної догми церкви, наслідки наукового пізнання і одночасно залишаючись у межах релігійної свідомості. Так, визнаючи розвиток світу, Тейяр тлумачив його фіналістично, як рух від якогось вихідного пункту до кінцевої мети — Бога.
Залишившись на грунті телеології, Тейяр ототожнює "психічне" та "енергію", вводячи, таким чином, у матерію, певний духовний початок, який видається за ЇЇ внутрішню суть. "Психічне" приписується кожному матеріальному об'єкту як його "радикальна енергія" поряд з енергією у її звичайному науковому розумінні.
Еволюція як процес зростаючої концентрації психічного, ще не помітного для сприйняття на рівні фізики та хімії, в біології подається як інстинкт і, нарешті, у людському мисленні усвідомлює себе;
Таким чином, розглянувши природничо-науковий варіант критичного аналізу релігії та витончені способи релігійної реакції на них, можна дійти висновку, що різні способи примирення знання та віри, науки та релігії в найновітніші часи ведуть до розв'язання проблеми тільки у разі переходу від її радикально-екстремістського тлумачення до толерантних цивілізованих стосунків за умов правової демократичної держави.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Авиценна. Книга знання // Избр. филос. произведения. — М., 1990.
Анаксимандр // Фрагменти ранних греческих философов. — М., 1989. - Ч. 1.
Анаксимен // Там само,
Бейль П. І/ Исторический й критический словарь. — М., 1968. - Т. 1-2.
Бекон Ф. Новий Орган // Сочинения. — М., 1972. — Т. 2. Боккаччо Дж. Декамерон. — М., 1980. Бруно Дж. О бесконечности Вселенной й мира. — М., 1936. Ван Чун /І Антология мировой философии. — М., 1969. — Т. 1. Вольтер. Философские произведения. — М., 1988. Гельвеций К. Об уме // Сочинения. — М., 1974. — Т. 1. Гераклит // Фрагменти ранних греческих философов. — М., 1989. - Ч. 1.
Герцен А. Письма об изучении природні // Сочинения. — М., 1985. -1.1.
258
Гоббс Т. Основи философии // Сочинения. — М., 1989. — Т. 1.
Гольбах П. Система природи // Избр. филос. произведения. — М., 1964.
Дарвин Ч. Происхождение человека й половой отбор // Сочинения. — М., 1953. — Т. 5.
Демократ // Фрагменти ранних греческих философов. — М., 1989. - Ч. І.
Дидро Д. Племянник Рамо // Сочинения. — М., 1991. — Т. 2.
Дрогобич Юрій // Огородник І. В., Русин М. Ю. Українська філософія в іменах. — К., 1997. — С. 83—84.
Знгельс Ф. Анти-Дюринг // Сочинения. — Т. 20.
Знгельс Ф. К истории первоначального христианства // Сочинения. — Т. 22.
Зпикур І/ Фрагменти ранних греческих философов. — М., 1989. - Ч. 1.
Історія і теорія релігій та вільнодумства. — К., 1996.
Коллинз А. Философское исследование человеческой свободи // Английские материалисти XVIII в. — М., 1967. — Т. 2.
Коперник Н. Очерк нового механизма мира // Антология мировой литератури. — М., 1970. — Т. 2.
Ксенофан Ц Фрагменти ранних греческих философов. — М., 1989. - Ч. 1.
Ламетри Ж. Опит о свободе вьісказьшания мнений. — М., 1983.
Ленин В. Об отношениях рабочей партии к религии // ПСС. - М., 1967. - Т. 15.
Лукиан. Избранное. — М., 1952.
Лукреций Кар. О природе вещей. — М.; Л., 1945.
Маркс К. К критике гегелевской философии права // Сочинения. — М., 1970. — Т. 1.
Мелье Ж. Завещание. — М., 1954. " Монтень М. Опити. — М., Л.; 1960.
Ницше Ф. Антихристиашга // Сумерки богов. — М., 1990.
Рассел Б. Почему я не христианин. — М., 1987.
Свободомьісяие й атеизм в древности, средние века й в зпоху Возрождения. — М., 1986.
Спиноза Б. Богословско-политический трактат. — М., 1968.
Стоун Й. Происховдение. — М., 1985.
Тейяр де Шарден. Феномен человека. — М., 1980.
Фалес // Фрагменти ранних греческих философов. — М.,
1989. - Ч. 1.
Фейербах Л. Сущность христианства // Избр. филос. произведения. — М., 1955. — Т. 2.
Флоренский П. Столп й утверждение истини. — М., 1990.
Фрейд 3. Будущее одной иллюзии // Сумерки богов. — М.,
1990.
Черньаиевский Н. Суеверия й правила логики // Сочинения. - М., 1986. -Т. 1.
Штраус Д. Жизнь Иисуса. — М., 1992.
|
