Реферат на тему:
Найвищі моральні цінності людини: сенс життя і шастя сенс життя
Аналіз передумов виникнення, функціонування та розвитку людського суспільства починається зверненням до людської діяльності. Сама історія, як відомо, є «не що інше, як діяльність людини, що переслідує свої цілі...» '. Ставлячи перед собою певну мету, людина починає добиватися задоволення відповідної потреби. Тому діяльність людини (її спрямованість, характер, суспільна цінність і значущість) у кінцевому підсумку визначається складною системою потреб, що переплітаються, взаємовпливають одна на одну.
Поряд з елементарними потребами, задоволення яких забезпечує саме фізичне існування людини (їжа, одяг, житло і т. п.), важливе місце в її житті займають духовні потреби, притаманні людині як родовій істоті, потреби, що сформувалися в процесі соціогенезу. Сюди слід віднести передусім потреби людини в любові та спілкуванні, які, в свою чергу, пов'язані з потребами співчутливості, розуміння, захисту честі, поваги.
В указаних духовних потребах виділяються вищі соціальні потреби, що формуються на основі взаємозв'язку людини та природи. Будучи пов'язаними з емоціями та почуттями індивіда, потреби зазнають впливу сфери неусві-домлених спонукань, нерідко набуваючи при цьому в різній мірі вираженого релігійного й навіть міфологічного забарвлення. Відображаючи різні етапи становлення та розвитку особистості, вищі соціальні потреби знімають суперечності, властиві відношенню особистість — суспільство, суперечності соціального середовища. На формування цих потреб справляє також вплив усвідомлення людиною свого біологічного існування, інтерес до проблеми соціального безсмертя.
Невідворотні колізії суспільного життя постійно ставлять перед людиною так звані «вічні», або «роковані» питання: що вона є, для чого вона живе, як їй жити, чи варто жити взагалі, що є щастя людське, які шляхи його досягнення? Відповіді на ці та подібні запитання викликали гострі суперечки впродовж усієї історії суспільства й свідчили про прагнення кожного покоління людей проникнути в сенс свого існування. Як справедливо зауважує один із теоретиків психології В. Франкл, є «специфічно людським проявом не тільки ставити запитання про сенс життя, а й ставити під питання існування цього сенсу» '.
На ранніх ступенях людської культури звернення до проблеми сенсу життя знайшло відображення в літературній пам'ятці «Про сенс життя» (давньовавілонському діалозі пана і раба). Однією з причин, що спонукали до пошуку сенсу життя, була невдоволеність людей існуючою дійсністю. Суперечливість соціального середовища живила філософсько-поетичну свідомість аргументами як «за», так і «проти» осмисленості земного буття, приводила нерідко до заперечення його смислу. Раб вважає, що намір господаря жити благодіянням позбавлений смислу:
Особливо гостро потребу у розв'язанні проблеми сенсу життя суспільство відчуває в перехідну епоху. Зміни, що відбуваються в ньому на рівні економічного базису (перехід до нового способу виробництва), й переміни в надбудові пов'язані зі зламом стереотипів життєвих цінностей, відмовою від усталених, освячених традицією форм поведінки. Рухомі, такі, що постійно розвиваються, потреби перетворюють як сферу моральної мотивації, так і систему вчинків, що викликає невдоволеність тими відповідями, котрі давалися на «вічні» запитання попередніми поколіннями.
Водночас навіть віджилі ціннісні орієнтації, як правило, продовжують мати своїх прибічників, створюють певне напруження в соціально-духовній атмосфері суспільства.
В нашій країні це напруження загострюється ще не зжитим до кінця розривом ідеологізованих схем морального виховання з практикою. Довго суспільствознавці виходили з уявлення про людину як істоту раціональну, яка спирається в своїх діях на науково-матеріалістичний світогляд, гармонійно узгоджений із суспільством. Практика ж чимдалі менше піддавалася дешифруванню і поясненню особливо із зростанням пияцтва, токсикоманії та наркоманії, проституції та організованої злочинності, спадом продуктивності праці й застоєм в економіці, зубожінням культури й активізацією релігійних пошуків. Найболючіше ці сторони соціального середовища зачіпають молодь, про що свідчать падіння в її очах престижу робітничих та інженерних професій, переорієнтації підростаючого покоління на сферу обслуговування.
Звісно, не лише складності соціального буття викликають у людини інтерес до проблем сенсу життя. Цей інтерес неминуче формується в процесі «олюднення» людини, прилучення її до культури суспільства, навчання, засвоєння нею накопиченого попередниками досвіду, зрештою спілкування. Як відомо, процес соціогенезу починається засвоєнням готових взірців поведінки. Задоволення ще незрілих вищих соціальних потреб відбувається в формі наслідування. При цьому практично відсутня критична оцінка їх. і лише в роки духовного дозрівання, в підлітковому віці, проблема сенсу життя вперше може оволодіти людиною.
Що ж до початкової стадії соціогенезу, то тут відтворення засвоєних взірців поведінки передбачає однозначність людського існування в різних життєвих ситуаціях. Картина світобудови, взята зі світу дорослих, непохитна й не піддається сумніву. Разом із тим перші ж спроби осягнення таїн людського буття, такі характерні для юності, пошуки свого ідеалу в житті приводять до відкриття неоднозначності людського існування, що нерідко стає причиною глибокого конфлікту між особистістю, що саме формується, й тим соціальним, середовищем, до якого вона належить.
Зауважена «невлаштованість» світу дорослих, його багатозначність, що вимагає самостійності у виборі вчинку та всієї лінії поведінки, викликає, на думку В. Франкла, сумніви в сенсі життя. Саме «ці сумніви значно більшою мірою відображають істинно людські переживання, вони є ознакою самого людського в людині» '. Водночас ці сумніви можна розглядати й як причину відмови від наслідувальних форм поведінки, початок опробування нових ідей у ході вироблення самостійної лінії поведінки.
Актуалізація проблеми сенсу життя характерна не тільки для підлітків, а й для людей зрілого віку. Здебільшого це пов'язане зі зламом світоглядних стереотипів, серйозними моральними потрясіннями.
Зауважимо, що пошуки сенсу життя можуть усвідомлюватися різною мірою й, отже, мати в результаті раціонально сформульований сенс життя або ж його емоційні форми. Інакше кажучи, спектр форм сенсу життя може коливатися від чітко викладених життєвих принципів і програм до ледве відчутних змін у настрої. Історична моральна свідомість віддавна була зорієнтована на пошук універсального вирішення проблеми сенсу життя. При цьому не бралися до уваги ні особливості переживаної епохи, ні своєрідність етносів, нарешті ні соціальне становище людей, ні характер їхніх відносин. Антиісторизм із необхідністю вів до умоглядності теоретичних побудов, краху практичних заходів, що на них спиралися. Однак і крізь такий негативний досвід проступає загальнолюдський характер цієї найвищої соціальної потреби.
Так, у Гомера ще немає міркувань про сенс життя. Однак на побутовому рівні ця проблема вже зафіксована: ппо позиції Гомепа можна судити за описом дій Ахіллз. Ахілл іде в бій зі щитом, виготовленим Гефестом на прохання матері Фетиди. На цьому круглому щиті зображені Земля й небесні світила, два міста — одне в воєнний, друге в мирний час, зоране поле, жнива, виноградник, череда волів, отара овець, танці та ігрища, все це обрамлює океан. Ретельно описаний Гомером щит відтворює гармонію людського життя в усіх його проявах. Ахілл іде в бій і заради того, що зображене на щиті. Всі його вчинки звершуються в ім'я життя й суть вираження його повноти'.
Розуміння неможливості вирішення проблеми сенсу життя, задоволення всіх потреб розкривається у висловлюванні Геракліта: «Не краще було б людям, якби збувалося все, чого вони жадають» 2. Далі, у софістів, ми знаходимо положення, що фіксує велику різноманітність, мінливість моральних поглядів, настановлень культури: «...якби всім людям було запропоновано зібрати воєдино те, що ті чи інші вважають ганебним, і потім із усієї цієї сукупності викинути знову-таки те, що ті чи інші вважають пристойним, то не зосталося б жодного (звичаю), але все було б поділене між усіма. Бо в усіх не одні й ті ж самі звичаї» .
Таким чином, моральні норми та звичаї, що підносяться до ідеалу, є довільними результатами людської діяльності. Ідеал же виростає з історично формованих вищих потреб людей. Так, Демокріт дає визначення мети життя як досягнення щастя. «Мета життя,— стверджував філософ,— «хороший настрій» (евтюмія), не тотожний із задоволенням, але такий стан, за якого душа живе безтурботно й спокійно, не збурювана ніяким страхом, ні боязню демонів, ні якою-небудь іншою пристрастю»2. Цю тезу розвиває й Сикрат, свідомо обмежуючи філософський аналіз вивченням морального буття людини. В результаті ціннісний зміст життя (питання добра і зла, блага та доброчесності, щастя, користі) стає предметом розгляду його філософії.
Сократ першим зафіксував характерну для його історичної епохи рису: розрив між усталеними серед людей звичаями та їхньою моральною свідомістю. Із цього випливає висновок про особливу роль знання, правильного вибору. І якщо «доброчесність є знання» (теза Сократа), то ціннісний зміст життя індивіда вимагає обгрунтування розумом і відповідального ставлення. Вказану тезу, що означала поворот у розвитку моральної свідомості, високо поцінував Гегель. «...Центральним пунктом усього всесвітньо-історичного повороту, що становив сократівський принцип,— писав він,— є те, що місце оракулів посіло свідчення духу індивідуумів і що суб'єкт узяв на себе акт прийняття рішення» 3.
Дотримання доброчесності, освітлене розумом людським, і є, за Сократом, сенс життя. Це твердження не втрачає свого значення і в наш час, оскільки сенс життя не зводиться до задоволення елементарних потреб. Більш чи менш усвідомлено людина ставить перед собою вищу мету — добро. Й для розуміння природи людини важливіше вичленити те, що в ній формується під впливом культури, наприклад, моральні погляди та уявлення. Це потрактування сенсу життя історично збіглося з завершенням процесу становлення індивіда як особистості в умовах рабовласницької формації.
Арістотель, даючи визначення моральної особистості, неодноразово вказував на притаманне їй прагнення до найвищого блага. Така особистість не може вдовольнитися стихійним плином життя й намагається підпорядкувати його єдиній меті, досягнення якої пов'язується з самовдосконаленням, що втілюється у певних чеснотах. Чесноти ж моральної особистості формуються в багатоманітних проявах життя, а це вимагає від особистості активного, діяльного ставлення до всього, що відбувається.
Пізніше, в перехідний період від рабовласницького ладу до феодального саме таке розуміння сенсу життя було піддане найбільшій ревізії. В етиці пізньої (римської) Стої сенс життя вже пов'язується з самоізоляцією від порочного світу. «Печаль іншого,— стверджує Епіктет,— це чуже...» '. Марк Аврелій не бачить іншого шляху, крім того, який веде у внутрішній світ людини. Звідси заклик: «Згорнися в себе самого» 2. Мабуть, повніше за інших напрям дальших пошуків в епоху середньовіччя визначив Сенека: «Треба шукати щось таке, що не підпадає день за днем чимраз більше під владу, яка не знає перепон. Що ж це? Душа, але душа несхитна, благородна, висока. Чи можна назвати її інакше як богом, котрий знайшов прихисток у тілі людини?»3
А4.оралізуюче ставлення до дійсності в основі якого лежали характер діяльності та світосприйняття перших християн, вело в теорії до зовсім неправомірного розширення ролі та можливостей моралі. Сама ідея примату моралі над буттям була зумовлена реальним безсиллям пригноблених і декласованих мас змінити що-небудь у дійсності. Бог у Сенеки трансформується в абсолютне творче начало, будучи водночас метою світу, центром притягання діяльності людини, сенсом її існування. Автономія духу людського, котру так відстоював Сократ, втрачається, бо «...хоч живемо — для Господа живемо; хоч помираємо — для Господа помираємо...»4 В самому своєму емпіричному існуванні людина виявляється не такою, якою мусить бути за своїм призначенням. Тому змістом життя достойного християнина можуть бути тільки моральні зусилля людини задля повернення до своєї справжньої, втраченої раніше через гріхопадіння Адама, сутності.
У пошуках сенсу життя людина одержує і взірець моральної особистості — Христа. Саме в його особі люди знаходять ідеал, здатний зробити наповненим земне життя. Для Ісуса найвищий і єдиний сенс існування пов'язаний з Богом-Вітцем, тому на запитання законника, яка найбільша заповідь, Ісус відповідає: «...возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм: це є перша і найбільша заповідь» '. Оскільки ж у ближньому і через ближнього людина любить Бога, то й друга заповідь — «возлюби ближнього твого, як самого себе» — говорить про найвищий сенс існування християнина, даний з неба і позначений абсолютним характером.
Зерна автономності моральної свідомості, посіяні Сократом, знову дали про себе знати у формі аріанської єресі. В першій третині IV ст. н. є. олександрійський пресвітер Арій розглядав Ісуса Христа не як єдиносущого Богові-Вітцю, а як подібносущого. Таким чином, залишаючися взірцем моральності, Ісус ставав найліпшим із людей, найліпшим із божих творінь. Сенс життя наближався до форми його земного буття. Тим самим кожній людині, котра вела доброчесне життя, давався шанс досягти вершини божественної благодаті й навіть бути всиновленим Богом-Вітцем. Аріанство, яке вперше після античності повертало людину на рівень самостійно діючого суб'єкта, служило вихідною точкою багатьох єресей, що протистояли офіційній доктрині церкви, наприклад єресі катарів (XI—XV ст.).
Звернення до проблеми сенсу життя в перехідний період від феодалізму до капіталізму не є випадковим. Так, у міркуваннях Монтеня очевидне відродження стоїцизму, що пронизувало всю класичну буржуазну етику. «... Поведінка людини, яка поєднує мерзенне життя з побожністю,— писав Монтень,-— видається мені куди більше вартим осуду, ніж поведінка людини, вірної собі в усьому й завжди однаково порочної...» Суперечливі догмати релігії «...являють нам душу в стані нестерпної агонії»2. Стоїчний дух дає змогу людині зберегти цілісність, нескаламу-ченість свого внутрішнього світу за найдраматичніших колізій буржуазного суспільства.
За Кантом, покликанням доброчесної людини є «прагнення до найвищого блага в світі» 3. Таке потрактування сенсу життя не викликало б заперечення, якби не несло на собі печать теології. Сенс життя, вважав Кант, усередині людини, а тому не виходить за межі сфери намірів, не є змістовою стороною діяльності. Сенс життя не існує сам по собі як якийсь атрибут реальності взагалі. Він виникає в процесі усвідомлення індивідом свого буття як власне людського, як суб'єкта морального закону, як мети самої по собі. Сенс життя є проявом особистості людини. Концентрацією людської поведінки виступає добровільне підкорення індивіда моральному законові (категоричному імперативові). Подібне підкорення вивищує людину над самою собою. Умовою ж і духовною формою такого вивищення слугує усвідомлення людиною свого місця в світі. Таким чином, Кант розглядає як форму вираження сенсу життя той чи інший світогляд (у самого Канта це релігія).
Зауважимо, що в ранніх рукописах Гегель інтерпретує релігію як відчуження моралі, заземляючи тим самим ідеї святості й моральної досконалості. Відрив їх від людини з подальшим перетворенням на самостійні сутності є, за Гегелем, вираженням людської неповноти. «Це приниження людської природи,— писав він,— не дає змоги нам бачити в доброчесній людині нас самих» '. Сенс життя, отже, пов'язується з корисною суспільству справою, яку людина повинна й спроможна здійснити з інтересом для себе: «...добро в собі й для себе є ...абсолютна мета світу і обов'язок для суб'єкта, котрий повинен мати розуміння добра, зробити його своїм наміром і здійснювати в своїй діяльності» 2. Тут акцент робиться на змістовій стороні діяльності, суспільно значущих діях особистості.
Молодий Маркс, ніби підкреслюючи соціальний аспект проблеми сенсу життя, зауважував: «...людська природа побудована так, що людина може досягти свого вдосконалення, тільки працюючи для вдосконалення своїх сучасників, в ім'я їх блага»3. Матеріалістичне розуміння суспільного розвитку, що виступає фундаментом марксистської етики, дало змогу зробити ще один крок в осягненні проблеми сенсу життя. Уявлення про нього в кінцевому підсумку пов'язується із сукупністю суспільних відносин. З іншого боку, спонукувана потребами, людина залишається тією активною силою, котра справляє вирішальний вплив на суспільний розвиток. Своєю діяльністю вона або загальмовує, або прискорює соціальний прогрес, усуває або створює сама перепони на його шляху.
Взявши за основу передову історичну традицію, марксистська етика потракговує сенс життя як центральне поняття будь-якої світоглядної системи. Зауважимо, що саморегуляція на основі уявлень про сенс життя, щастя, обов'язок, відповідальність є не що інше, як прояв вищих світоглядних позицій людини. Без задоволення потреби "в сенсі життя, вважає К- Обуховський, людина «не може нормально функціонувати, не може мобілізувати всі свої здібності максимальною мірою» '. Не маючи достатньо чіткого і ясного уявлення про сенс життя, людина здебільшого «пливе за течією», стає надзвичайно вразливою в моральному та психічному плані. Звісно, потреба в сенсі життя тою чи іншою мірою задовольняється усвідомлено. Пошуки, з'ясування сенсу життя приводять (за наявності відповідних умов у соціальному середовищі) до певного уявлення в формі ідеалу. «Сенс життя,— пишуть А. Т. Москаленко та В. Д. Сержантов,— у реалізації прогресу як об'єктивного світу, так і особистості, що відображується певною формою, та змістом ідеалу, в якому втілюється сенс життя» 2.
Повнота буття людини не вичерпується змістом особис-тісної сфери. Так, людський сенс життя завжди є результатом індивідуального прагнення, індивідуальним сенсом. Як зауважує В. Франкл, «сенс не можна дати, його треба знайти» 3. Й це мусить зробити кожна людина самостійно.
Сенс життя не узгоджується з егоїзмом, чужий індивідуалізмові. Забуття зобов'язань щодо світу, інших людей рано чи пізно призводить людину до втрати сенсу життя, моральної кризи. Знайти істинний сенс життя допомагають зв'язки людини із зовнішнім світом, багатство й різноманітність суспільних відносин, у які людина втягується разом з іншими людьми.
Таким чином, сенс життя можна визначати як індивідуальну реалізацію універсального зв'язку. Звичайно, подібне визначення буде слушним тільки за умови пріоритетного визнання суспільством самоцінності особистості, розуміння незводимості ролі особистості до засобу у відношенні особистість — суспільство. Віднайдення сенсу життя невіддільне від вільного цілепокладання індивіда, необхідною умовою якого є свобода як форма людського існування.
Сенс життя може бути розглянутий і як головна життєва мета, досягнення якої передбачає формування завдання на тривалий період. Як уже наголошувалося, завдання це усвідомлюється людьми по-різному. Природно, завдання, що виростає з потреб особистого життя, включає в себе компоненти, котрі відображують особливості відношення особистість — суспільство. До сфери реальності, яка впливає на особисте життя, слід віднести передусім життя класу, народу, суспільства.
Кожен осмислює своє життя і життя тих, хто його оточує, передусім виходячи зі свого світогляду, становища в суспільстві. Особливої ваги при цьому набуває міра духовного та морального розвитку індивіда. Обрана більш чи менш свідомо мета життя (знайдений сенс життя) набуває нормативного характеру, стає керівництвом до дії. Багатий спектр уявлень про сенс життя, що простежується в історії філософської й етичної думки, показує залежність змісту цього поняття від соціального становища індивідів, соціальних груп, класів, від їхніх потреб та інтересів, сподівань та устремлінь.
Згідно з В. Г. Немировським, молена виділити принаймні дев'ять основних концепцій сенсу життя '. В залежності від об'єктивного значення цих концепцій, їх можна поділити на кілька груп (сюди не входить група, що об'єднує соціально патологічні способи задоволення потреби в сенсі життя — алкоголізм, наркоманію, сексуальну розбещеність, злочинну поведінку і т. п.). До першої групи належать концепції, безпосередньо орієнтуючі на прогресивний розвиток суспільства. Найвищим сенсом життя є творчо-альтруїстичний, зміст якого становить безкорисливе піклування про загальне благо. Альтруїсти готові поступитися в ік я блага суспільства та інших людей власними інтересами. Альтруїзм — риса колективної поведінки в повсякденному житті, але у виняткових випадках підноситься до самопожертви.
Соціально-творча людина пов'язує сенс життя зі створенням духовних і матеріальних цінностей, сподіваючись при цьому жити в умовах використання результатів своєї діяльності. Народження та виховання дітей і внуків, надія «продовжити життя» в своїх безпосередніх нащадках формують зміст соціально-демографічного сенсу життя.
В черговій групі поєднані концепції сенсу життя, котрі сприяють прогресивному розвиткові індивіда (та суспільства). В основі цих концепцій лежать різні варіанти ігрової діяльності: а) орієнтована переважно на духовний розвиток особистості (театралізовані ігри, участь у художній самодіяльності, аматорська творчість, відвідування театрів, виставок, концертів і т. д.); б) на фізичний розвиток індивіда (передусім спорт); в) комплексну ігрову діяльність (деякі види спорту, налриклад туризм, альпінізм і т. п.); г) пасивну, тобто таку, що не сприяє вказаним вище типам розвитку індивіда (лото, кості, лотерея, ворожіння та ін.).
Зауважимо, що спроба реалізувати сенс життя тільки через ігрову діяльність може призвести до соціально патологічних способів задоволення цієї потреби. Гра, звичайно ж, формує мету, яка нерідко ідентифікується з сенсом життя. Одначе з завершенням гри мета зникає, втрачається сенс життя, що може спричинити небажані наслідки (наприклад, вандалізм «фанів» під час і після футбольних матчів).
Престижна концепція сенсу життя узагальнює практику різних способів підвищення свого соціального статусу, своєї значущості в очах оточення: від професійної кар'єри до гонитви за багатством. Із престижною тісно пов'язана лідерська концепція сенсу життя, породжена прагненням влади над людьми в будь-яких формах. Атрибути влади (популярність і слава) розглядаються як запорука безсмертя в пам'яті людей.
Жадання різних задоволень, насолод вичерпує зміст сенсу життя принципом типу «після нас — хоч потоп», формує гедоністичну концепцію. В патологічних випадках гедоністична спрямованість поведінки набуває форми алкоголізму, наркоманії, токсикоманії, сексуальної розбещеності і т. д.
Конформістська модель життя також не позбавлена мети — «жити, як усі», нічим не виокремлюючись. Тут сенсом життя стає пристосування до орієнтацій оточення, розчинення в людській масі.
Нарешті, теологічний, чи релігійний сенс життя означає служіння Богові в тій чи іншій формі.
Всі з описаних концепцій сенсу життя проявляються в спрямованості свідомості особистості. Така спрямованість представлена двома рівнями: світоглядним і соціальним. На першому (вищому) рівні найповніше формується уявлення особистості про сенс життя, яке результує роздуми про життя та смерть, про світ, про місце та цінність особистоті в ньому, про ставлення до інших людей. На цьому рівні моральна свідомість узагальнює життєвий досвід, концентруючи його в принципах типу «моя хата скраю», «краще хай я буду попелом, аніж пилом!» (Джек Лондон), «жити — значить діяти» (Анатоль Франс), «сенс життя тільки в єдиному — в боротьбі» (А. Чехов). У відповідності з цими сенсожиттєвими принципами ставляться головні життєві цілі, визначаються морально-етичні засоби їх досягнення.
На другому, нижчому, рівні відбувається конкретизація концепції сенсу життя стосовно життєвих орієнтацій. Залежно від наявності умов для задоволення потреби в сенсі життя вибудовується шкала оцінок різних сфер життєдіяльності індивіда. За пріоритетними сферами можна опосередковано судити про уявлення особистості щодо сенсу життя. Ці уявлення реалізуються в мотивах вибору виду трудової діяльності, професії, в ціннісному ставленні до культури і т. п.
Дані соціологічних досліджень показують, що чим вищий інтелектуальний рівень опитуваних, чим багатший їхній життєвий досвід, чим відповідальніша сфера трудової діяльності, тим очевидніше трактування сенсу життя крізь призму розв'язання назрілих завдань суспільного розвитку, творчої праці. Як стверджував Н. Лесков, життя, пройдене без служіння широким інтересам і завданням суспільства, не має виправдання.
Безпосередня участь у досягненні великих цілей свого народу, суспільства створює передумови для всебічного розкриття інтелектуальних, емоційних здібностей людини, збагачує її чуттєвий світ. На думку Гегеля, через здійснення великих цілей людина виявляє в собі й великий характер, що робить її прикладом для інших. Таке життя має об'єктивну цінність, реальний сенс, передбачає збіг головної життєвої мети особистості з прогресивною тенденцією суспільного розвитку. Таке життя є можливим тільки в тому разі, якщо особистість орієнтована на розуміння прогресивних завдань суспільного розвитку, якщо вона співвідносить із ними свої особисті цілі.
Факт дисгармонії у відношенні людина — суспільство, поставлений нині в центр сучасної вітчизняної науки про людину, був зафіксований у рамках західного суспільства ще «філософією життя», що сформувалася наприкінці XIX ст. Суперечливий характер тогочасної культури, прогресуюча стандартизація духовної діяльності, поглиблення «відчуження», в результаті чого діяльність людини втрачала творчий зміст, а відносини людей набували форми відношення речей — усі ці метаморфози знайшли відображення у «філософії життя».
Представники цього напряму західної філософії (А. Шо-пенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон, В. Дільтей та ін.) розглядали життя як цілісний процес безперервного творчого становлення, розвитку, протистоянь механічним, неорганічним утворенням, всьому визначеному, застиглому й «сталому», вихваляли вільне творче начало людської особистості, протиставляли його диктатові зовнішніх субстанційних форм життя.
У феноменології (засновник — Е. Гуссерль) відбувається дальше виокремлення внутрішнього світу людини в особливу сферу, що має свої специфічні характеристики, які зостаються непояснюваними сповна із взаємодії свідомості (в тому числі моральної) та зовнішнього світу. Інакше пов'язана моральна свідомість із зовнішнім світом (її цікавить сенс і значущість цього світу для суб'єкта).
Раціоналізована свідомість, зведена до науково-пізнавальної функції, орієнтується, за Гуссерлем, на зовнішні й чужі їй об'єкти. Вона не включає у сферу своєї діяльності смислові (власне людські) детермінанти буття. Така спрямованість свідомості може сформувати тільки життєву позицію, обмежену одномоментними обставинами й утилітарно-прагматичними завданнями. Вона (спрямованість) стирає в людині особистість і тому свідомість має бути переорієнтована на свій буттєво-смисловий зміст, що дасть людині ширшу життєву орієнтацію, сприятиме її звільненню з-під влади наявної, жорстко зумовленої обставинами ситуації, дасть опертя, щоб залишитися людиною в нелюдському світі, зберегти справжність, незважаючи ні на що 2.
Феноменологічні інтерпретації свідомості підготували грунт для теоретичних пошуків екзистенціально-антропологічної філософії. Представники цієї філософської течії (М. Хайдеггер, Ж. П. Сартр, А. Камю, К. Ясперс, Г. Марсель та ін.) свідомо обмежували інтерес філософського дослідження сферою свідомості й буття. В центрі цієї сфери перебуває не світовий процес і не пізнаюча його свідомість, а екзистенціальні питання людського буття та його сенсу. В основу ж методології дослідження покладалося розрізнення двох видів пізнання істини та сенсу, які раніше виокремлювалися Шопенгауером та Ніцше.
У відповідності з основними положеннями екзистенціалізму Ж П. Сартр ВІДКИНУВ як істинні спонукаючі мотиви людської діяльності все, що так чи інакше може бути зафіксоване як іззовні дана й поза індивідом існуюча причина. Інакше кажучи, в кінцевому підсумку відкидалися всі соціально-історичні детермінанти поведінки особистості. Будучи послідовно проведеним, дане методологічне настановлення елімінувало джерело, що формує зв'язки людини з іншими людьми, історією свого народу та світової цивілізації, різноманітними формами культури, її цілями, що мають духовний характер.
Людина, за Сартром, може бути тільки людиною «для себе». Звідси й невдачі, що чатують на неї при спробі здійснити свій ідеал. Вони є неминучими при спробах людини утвердити себе як зовнішню предметність, утілити свої дії в конкретних результатах, що, в свою чергу, тягне за собою втрату себе як свободи, як «для-себе-буття». Тому буття людське — це завжди запитання, постановка буття під питання. Екзистенція — істинне буття людини, звільнене від зовнішніх нашарувань і «виправдувальних» мотивів (соціально-історичних обставин, психологічно-фізіологічних нахилів), моралізаторського камуфляжу. Це буття містить у потенції будь-які можливості. Минулий досвід (особистий та історичний) не може справляти ніякого впливу. Ось чому людина — «пастир буття» (Хайдеггер), страж його сенсу. Від неї залежить картина світу, сенс буття взагалі, а отже, людина сповна несе відповідальність за створюваний нею світ, за все, що в ньому діється.
У ряді праць Сартр вдавався до спроби синтезу марксизму та екзистенціалізму. Однак ті позитивні, з точки зору марксизму, моменти, пов'язані з вивченням екзистенціалізмом індивідуальної діяльності суб'єкта в русі соціального механізму, зводяться нанівець тезою про «асоціальну» по суті природу справжнього людського буття. Згідно з марксизмом, тільки через свою соціальну природу людина прилучається до історії, в якій творить себе й свое буття, черпаючи сенс життя з пізнання об'єктивних законів руху суспільства та історії.
Використана література
1. Курс лекція з етики. – М., 2000.
2. Етика і естетика. Підручник. – М., 1999.
|
