Реферат: Україна - правова держава

1. Причини виникнення держави. Держава - це об'єднання людей, що підкорюються законам права. Причини: 1)Виділення з мисливських та землеробських племен тваринницьких, розподіл праці. 2)Ремесло відокремлюється від землеробства. 3)Поява торгівельного обміну - спершу всередині племені, згодом за його межами, торгівля. 4)Поява надлишкового продукту, який зосереджувався в руках вождів. Патріархальна родина, рабська праця. Приватна власність та майнова нерівність.5)Поява класів (в результаті розкладу родового суспільства) як великих груп людей із протилежними інтересами, виникнення міжкласових конфліктів. 6)Неспроможність суспільної влади первіснообщинного ладу врегулювати класові суперечності та конфлікти призвели до виникнення держави як політичної організації публічної влади зі своєю системою спеціальних органів (армія, суд, органи управління). Виникнення держави обумовлено потребою суспільства зберегти свою цілісність за його розшарування на нерівні за соціальним становищем верстви, в здійсненні ефективного соціального управління за умов збільшення населення, заміни безпосередніх родоплемінних зв*язків на опосередковані продуктами виробництва, що є проявом ускладнення суспільного життя. Розвиток держави як самостійної ідеологічної сили суспільства привів до відділення права у формі письмових законів від безпосередньо матеріального життя, перетворення звичаєвого права у загальнообов*язкове, здійснення якого забезпечувалося методами фізичного та економічного примусу.

2. Поняття та основні ознаки держави. Держава є особливою формою організації суспільства, що об*єднує всіх його членів, відображає і забезпечує загальносуспільні інтереси та потреби, репрезентує суспільство, виступаючи від його імені, є вищим за значенням та силою об*єднанням у суспільстві. Ознаки: 1)Відокремлення публічної влади від суспільства, вона не збігається з організацією всього населення, з'являється верства професійних управлінців. 2)Право на стягнення з населення податків та зборів, необхідних для утримання численних державних службовців та для матеріального забезпечення державної політики (економічної, соціальної, оборонної). 3)Наявність території, в межах якої діють закони та повноваження держави. 4)Видання законів, обов'язкових для всього населення. 5)Монополія на легальне застосування сили, фізичного примусу, для чого держава посідає армію, поліцію, службу безпеки. 6)Державний суверенітет. Основні функції держави - забезпечення загального блага і здійснення організованого примусу. Держава повністю не зливається із суспільством, вона є організацією, яка певним чином відокремлена у вигляді механізму державної системи, має власні принципи становлення, функціонування та розвитку, особливі потреби та інтереси.

3. Форми державного правління . Форма держави - це сукупність суспільних способів організації, устрою та здійснення державної влади. До форми державної влади входить: 1)форма правління, 2)форма державного устрою, 3) державний режим. Форми правління бувають:Монархія: 1)абсолютна; 2)обмежена: а)станово-представницька; б)конституційна - дуалістична або парламентська. Республіка: парламентська, президентська, змішана.

4. Види державного режиму. Державний режим: Демократичні: 1)рабовласницька демократія: а)влада аристократії; б)демократія; 2) феодальна демократія; 3)буржуазна; 4)соціалістична. Антидемократичні: 1)тоталітарний, фашистський; 2)автократичний: а)колективний: аристократія, олігархія; б)одноосібний: деспотизм, тиранія, режим особистої влади.

5. Форми державного устрою. Прості: унітарні держави - з державними автономними одиницями, з адміністративними автономними одиницями. Складні:конфедерації, федарації - союзні та автономні.

6. Поняття та основні ознаки правової держави. Правова держава - це форма організації та діяльності державної влади, яка перебуває у взаєминах з індивідами та їхніми об'єднаннями на основі норм права.Ознаки:1)верховенство закону в усіх сферах суспільного життя;2)реальність прав особи, створення умов для її вільного розвитку;3)взаємна відповідальність держави та особи;4)міцний режим законності та стабільності правового порядку. Правову державу не можна проголосити, вона складається як результат реальної зміни характеру взаємовідносин між суспільством, державою та особистістю.

7. Поняття й ознаки права. Під словом “право” зазвичай розуміють обгрунтовану, виправдану свободу або можливість поведінки, які визнаються суспільством. В юридичній сфері термін “право” вживається в суб'єктивному сенсі як свобода або можливість конкретної особи на юридично забезпечену поведінку - наприклад, право володіти, користуватися та розпоряджатися майном), а в об'єктивному сенсі - як сукупність юридичних норм, виражених у законах, котрі призначаються державою. В кожному суспільстві разом із правом в юридичному значенні (позитивне право) існує так зване природнє право (право на життя, свободу, безпеку тощо). Право - це складний багатоплановий соціальний феномен. Його можна розбити на три напрями: нормативне, соціологічне та природньо-правове. В практичній юриспруденції право являє собою систему загальнообов'язкових норм, виражених в законах та інших джерелах, які визнає та охороняє держава, які є критерієм правомірності поведінки учасників суспільних відносин. Ознаки права:1)Нормативність. Право існує як система норм та загальних правил, моделей поведінки, які розповсюджуються на всі випадки даного роду і відповідно до яких повинна будуватися поведінка осіб, що опинилися в нормативно регламентованій ситуації. Право розповсюджується на рівних. 2)Вираження норм в законах та інших визнаних державою офіційних джерелах. Одначе право не є тотожне закону. Закон - лише одна з форм вираження права. Він повинен відповідати ідеям права, його природі, цінностям, пріоритетам особи. 3)Державна забезпеченість. Це спільні правила, які визнаються державою в якості правових і підтримуються державною владою. Це надає суб'єктам права впевненості в тому, що передбачено в юридичних нормах права і обов'язково буде реалізоване. 4)Право - це міра свободи людини, критерій правомірності його поведінки в суспільстві. Право є обов'язковим для всіх держав критерієм правомірності дозволеної або забороненої поведінки. Воно дає відповіді на запитання, чи є в тієї чи іншої особи суб'єктивне право або обов'язок, чи правомірна його дія, чи несе особа юридичну відповідальність тощо. 5)Право покликане забезпечити передусім сферу юридично дозволеного, тобто простір для незалежності автономної особи.

8. Структура правових норм. Норма права повинна встановлювати певне правило поведінки шляхом закріплення прав і обов*язків суб*єктів, визначати умови, за яких суб*єкти можуть реалізовувати ці права та обов*язки і закріплює певні засоби забезпечення приписів, щов ній містяться. Відповідно поділяється вона на: 1) Диспозицію - частина правової норми, в якій у вигляді владного припису визначається те або інше правило поведінки (бувають визначені, не повністю визначені та відносно визначені); 2) Гіпотезу - частина, в якій визначаються умови, за яких наступає чинність правил,що встановлені в диспозиції. Визначає можливості застосування норми до тих або інших умов, межі чинності диспозиції; 3)Санкцію - частина, що містить вказівки щодо юридичних наслідків порушення правила, зафіксованого в диспозиції, або умов, визначених у гіпотезі. Мета - створення тих або інших несприятливих наслідків для правопорушника, що можуть знайти вираз у примусі до здійснення певних дій, у визнанні недійсними певних діянь, зміні правового статусу тих або інших суб*єктів тощо.

9. Джерела права. Джерела права - це те, що породжує право чи правові норми. Поділяються в цілому на соціальні (матеріальні) та юридичні. Соціально-правові джерела, в тому числі об*єктивні і суб*єктивні (матеріальні та ідеальні) - насамперед суспільні відносини, які мають правову природу, правосвідомість тощо. Юридичні (офіційні та неофіційні) - нормативні настанови, юридична практика, юридична наука тощо.

10. Система права. Право складається з норм права, які у своїй сукупності утворюють право як цілісність, певну соціальну нормативну систему. Поняття системи права відображає не сукупність всіх правових явищ у їх взаємодії, а тільки внутрішню будову права як системи правових норм. Провідною складовою частиною права є його галузь, яка об*єднує норми права, випливаючи із єдності предмета і методу правового регулювання, властивих цим нормам. Систему права України складають галузі державного, адміністративного, фінансового, цивільного, трудового, сімейного, кримінального, цивільно-процесуального, кримінально-процесуального та інших галузей права. Міжнародне право - система правових норм, що регулюють взаємини між державами чи між громадянами різних країн та їх об*єднаннями. Воно не належить до галузей внутрішнього права держав, складається на основі міждержавних угод.

11. Юридична відповідальність . Здійснення правопорушень тягне за собою юридичну відповідальність у вигляді застосування заходів державного примусу каральної спрямованості. Це вид соціальної відповідальності, що характеризується наступними ознаками: 1) зовнішнім характером; 2)застосуванням лише за здійснені правопорушення; 3)зв*язком з державним примусом у формах каральних і правовідновлюючих заходів; 4)визначеністю у нормах права. Це правовідносини, у яких держава має право застосувати певні заходи примусу до суб*єктів, які скоїли правопорушення і зобов*язані зазнавати втрат чи обмежень, передбачених санкціями права. Процеси реалізації юридичної відповідальності суворо регламентуються законом і здійснюються на засадах законності, обгрунтованості, доцільності, невідворотності, справедливості. За характеристиками видів правопорушень розрізняють види юридичної відповідальності: кримінальна, адміністративна, цивільна, дисциплінарна.Притягнення до юридичної відповідальності здійснюється на основі акта застосування норми права, в якому індивідуалізуються заходи юридичної відповідальності до конкретного правопорушника.

12. Утворення держави Україна.

13. Акт проголошення незалежності України. В серпні 1991 року суверенна українська держава в складі СРСР, що носила назву УРСР, опинилася в складних політичних умовах, за яких постало питання створення незалежної держави. 24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР постановила: “Проголосити 24 серпня 1991 року Україну незалежною державою. З моменту проголошення незалежності чинними на території України є тільки її Конституція, закони, постанови Уряду та інші акти законодавства республіки. 1 грудня 1991 року провести республіканський референдум на підтвердження акта проголошення незалежності”. Акт проголошення незалежності України заявляє про те, що, “Виходячи з смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в України, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада УРСР урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної держави – України. Територія України є неподільної і недоторканною. Цей акт набуває чинності з моменту його схвалення”.

14. Поняття конституції та конституційний розвиток України. Конституція - це основний закон держави, що визначає суспільний та державний устрій , порядок та принципи утворення представницьких органів влади, виборчу систему, права і обов*язки громадян. Конституція є основою всього законодавства держави.Український народ у перший державний період (княжа Україна-Русь, Галицько-Волинська та Литовсько-Руська держави) не мав власного писаного закону конституційного характеру. "Пакти і конституції”, написані гетьманом Війська Запорізького Пилипом Орликом та його сподвижниками Г. Герциком та А. Войнаровським, прийняті 5 квітня 1710 року у Бендерах, є першою українською конституцією в її сучасному розумінні. Наступна спроба української конституції відноситься до 1917 року, проте вона так і не набула чинності. ІІІ Всеукраїнський з'їзд Рад 10 березня 1919 року прийняв першу Конституцію Української Соціалістичної Радянської Республіки. У 1929, 1937 та 1978 роках приймалися наступні редакції Конституції УРСР.Перший етап новітнього конституціоналізму України було розпочато Декларацією про державний суверенітет України. В цьому документі було зазначено, що Декларація є основою для нової Конституції, законів України та визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод. Другим етапом у конституційному процесі стало схвалення Верховною Радою Концепції нової Конституції України 19 червня 1991 року. Третім етапом новітнього конституційного процесу в Україні слід вважати 1 липня 1992 року. Саме тоді Верховна Рада України ухвалила постанову про винесення першого проекту Конституції України на всенародне обговорення. 10 листопада 1994 року. Верховна Рада України нового скликання ухвалила постанову “Про склад комісії з опрацювання нової Конституції України”.Наступний проект Конституції від 11 березня 1996 року викликав значний резонанс у владних, партійних, аналітичних колах. Вже в наступному проекті від 20 травня, доопрацбованому тимчасовою спеціальною комісією Верховної Ради, бачимо ряд суттєвих змін, що стосувалися повноважень і статусу парламенту, місця та повноважень уряду, місцевих державних адміністраційПід час подальшої парламентської дискусії було також внесено низку змін до проекту та прийнято проект Конституції у першому читанні 4 червня 1996 року. З метою збереження законопроекту в редакції від 11 березня Президент підписав Указ про проведення всеукраїнського референдуму 25 вересня 1996 року саме за текстом цього проекту конституції. За таких обставин депутати були вимушені продовжити обговорення проекту Конституції в другому і третьому читанні й ухвалили Основний Закон України 28 червня 1996 року. За введення в дію нової Конституції України проголосувало 338 депутатів, “проти” - 18 і “утрималось” - 5. Таким чином, 28 червня 1996 року закінчився етап конституційного закріплення сучасної Української держави.

15. Конституція України 1996 року. 19 червня 1996 року відбулося друге читання проекту Конституції України, а 28 червня о 9-18 Конституція України кваліфікованої більшістю голосів (317 депутатів)була прийнята. Конституція України має чітку структуру, складається з преамбули, основної частини, що складається з 14 розділів (161 стаття) та перехідних положень (15-й розділ, поділений на 14 статей). Конституція характеризує нашу державу як демократичну, соціальну і правову. Демократичність держави визначається конституційно встановленими формами народовладдя, участю народу в управлінні державою, населення - в місцевому самоврядуванні, а кожного громадянина - в організації та здійсненні державної влади. Можливостями громадянського суспільства впливати на державну владу. Ці ознаки демократичності в якості орієнтирів практичної діяльності держави, її органів та організацій, зумовлюють легітимність державної влади, як довіру з боку народу, населення та готовність громадян реально брати участь у здійсненні публічної влади (ст 5, 38, 69). Соціальна держава - це держава, політика якої має пріоритетну соціальну спрямованість, що виражається в обслуговуванні державою громадянського суспільства, асоціацій вільних та рівноправних людей та їхніх асоційованих формувань, забезпечених державою прав і свобод людини, ї гарантій, соціогуманітарний зміст та спрямованість діяльності держави. Визнання державою суб'єктивних публічних прав людини та громадянина, зумовлена цим відповідальність держави перед людиною за свою діяльність (ст 3, 15, 46, 48). Правова держава передбачає верховенство правового закону, ієрархічність законодавства (ст. 8), юридичну (конституційну) організацію публічної (державної та публічно-самоврядувальної) влади (ст 6, 7, 19), визнання державою невідчуджуваних конституційних прав та свобож людини (ст 21-23), кореспондування прав та обов'язків людини та громадянина (65-68) як обов'язку держави (ст 3).

16. Поняття громадянства України. Порядок набуття і припинення громадянства України. Громадянство - це стійкий правовий зв'язок людини з державою, що виражається у сукупності їхніх взаємних прав, обов'язків та відповідальності. Право на громадянство є невід'ємне право людини. Конституція встановлює, що громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права зміни громадянства, не може бути депортований за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує турботу та захист своїх громадян, що знаходяться за її межами. Громадянами України є:1)Особи, незалежно від походження, соціального та майнового стану, раси та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів та релігійних переконань, роду занять, котрі на момент набуття чинності Закону України “про громадянство України” 14 листопада 1991 року мешкали в України і не були громадянами інших держав, а також не заперечували проти набуття громадянства України. 2)Особи, котрі працювали за державному спрямуванню, проходили військову службу або навчалися за межами України за умов якщо вони народилися або довели що постійно мешкали на її території, не є громадянами інших державиа не пізніше ніж за 5 років після набуття чинності Закону про громадянство виявили бажання стати громадянами України. 3)Особи, що набули громадянство України відповідно до Закону про громадянство. Документами, що підтверджують громадянство України, є паспорт громадянина України або ж свідоцтво про народження для осіб до 16 років. Громадянство України засноване на наступних принципах:1)Єдиного громадянства. 2)Збереження громадянства України при взятті та розриванні шлюбів. 3)Збереження громадянства України особами, що мешкають за межами України. 4)Захисту громадян України за кордоном. 5)Недозволеність видання громадянина України іншій державі. 6)Невизнання за громадянином України приналежності до громадянства іншої держави. Громадянство України набувається по народженню, за походженням, шляхом прийому до громадянства України та внаслідок надання громадянства України, а також за іншими підствами, передбаченими Законом України про громадянство, на підставами, передбаченими міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства можуть бути за їхнім клопотанням прийняті до громадянства України. Умовами прийому є:1)Відмова від іноземного громадянства. 2)Постійне мешкання в Україні протягом 5 років. 3)Володіння українською мовою в обсягах, достатніх для спілкування. 4)Наявність законних джерел існування. 5)Визнання та виконання Конституції України. До громадянства України не приймаються особи, які:1)Здійснили злочин проти людства або здійснювали насильницькі дії проти нації та державності України. 2)Позбавлені волі за тяжкі злочини. Громадянство України припиняється:1)Внаслідок виходу з громадянства України. 2)Внаслідок втрати громадянства. 3)На підставах, передбачених міжнародними договорами України. Вихід з громадянства не допускається, якщо особа, що здійснює клопотання, притягнена до кримінальної відповідальності або відносно неї наявний судовий вирок, що набув чинності. Громадянство України втрачається:1)Внаслідок вступу особи на військову службу, службу безпеки, поліцію, органи юстиції або в інші органи державної влади та управління в іноземній державі без згоди на це органів України. 2)Якщо громадянство України набуте внаслідок надання завідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів. 3)Якщо особи, що знаходяться за межами України, не стали на облік у консульстві протягом 5 років. При зміні громадянства батьків, внаслідок якої обидвоє стають громадянами України або виходять з її громадянства, відповідно змінюється і громадянство їхніх дітей до 14 років. У вирішенні питань громадянства України беруть участь: президент України, органи внутрішніх справ, міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва та консульські заклади в Україні. Президент України приймає рішення про прийом до громадянства України, відновлення громадянства, вихід з нього та втрату його. Правове становище іноземців, осіб без громадянства регулюється Конституцією України та Законом України “про правовий статус іноземців”.

17. Конституційні права людини і громадянина. Особисті права та свободи - це права в сфері особистого життя та безпеки. Вони стосуються індивідуального , приватного життя людини. Конституція закріплює наступні права і свободи людини:2)право на життя (27)2)повага до гідності (28)3)право на свободу та особисту недоторканість (19) 4)право на недоторканість житла (30) 5)право на секретну переписку, телефонні переговори, телеграфну та іншу кореспонденцію (31)6)право на невтручання в приватне життя (32) 7)право на свободу пересування, вільний вибір місця мешкання, вільно покидати Україну (33) 8)право на свободу думки та слова, вільне вираження своїх поглядів та переконань (34) 9)право вільно збирати, зберігати, використовувати та розповсюджувати інформацію усно, письмово або іншим способом (34) 10)право спрямовувати індивідуальні або колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади.місцевого самоврядування, посадових та службових осіб цих органів (36) Політичні права і свободи - це такі права і свободи, котрі громадяни реалізують в політичній сфері суспільного життя. 1)Право на свободу об'єднань в політичні партії та громадські організації , участь у професійних союзах(36) 2)Право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському та місцевому референдумах, вільно обирати та бути вибоаними до органів державної алади та місцевого самоврядування (38) 3)Право збиратися без зброї та проводити збори, мітинги, демонстрації (39) 4)Економічні права - це такі права, які люди реалізують в економічній сфері суспільного життя. 5)Право володіти, користуватися та розпоряджатися приватною власністю, результатами своєї інтелектуальної та творчої діяльності (41) 6)Право користуватися відповідно до закону об'єктами права державної та комунальної власності (41) 7)Право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (42) 8)Соціальні права - це такі права, реалізація яких пов'язана з задоволенням найважливіших людських соціальних потреб. 9)Право на труд (43) 10)Право на страйк (44) 11)Право на відпочинок (45) 12)Право на житло (47) 13)Право на достатній життєвий рівень (48) 14)Право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (49) 15)Право на соціальний захист для громадян України, що включає право на забезпечення в випадку повної , часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття за обставин, що він них не залежать, а також старості та інших випадках, передбачених законом. Культурні права та свободи - це права та свободи людини у сфері культури 1)Право на освіту (53) 2)Свобода літературної, художньої, наукової та технічної творчості (54) 3)Право на результати своєї інтелектуальної творчої діяльності.

18. Конституційні обов'язки людини і громадянина. Конституція встановлює наступні обов'язки:1)Пильно дотримуватися Конституції України та законів України, не порушувати права та свободи, честь та гідність інших людей (68). 2)Не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдану їм шкоду. 3)Платити податки, збори в порядку та розмірах, передбачених законом (67) 4)Батьки зобов'язані утримувати дітей до їхнього повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків (58) 5)Громадяни України також зобов'язані захищати Батьківщину, незалежність та територіальну цілісність України, поважати її державні символи (65) 6)Нести військову службу відповідно до закону (65) 7)Подавати до податкової інспекції за місцем мешкання декларацію про своє майнове становище та прибутки за рік, що спливає (67)

19. Поняття і види референдумів в Україні. Референдум - одна з форм здійснення повновладдя українського народу,с посіб прийняття громадянами України всенародним голосуванням законівУкраїни та інших рішень з найбільш важливих питань державного життя. Референдум - пряма або безпосередня демократія. Проведення референдумів регламентується законом України "Про всенародне голосування" від 27 грудня 1990 року, законом України "Про вибори народних депутатів" та іншими. Референдуми поділяються на: 1)Обов*язковий - передбачає таке рішення, яке після його проведення набуває юридичної сили, вступає і дію негайно і діє на території всієї країни. 2) Консультативний - вияв громадської думки, яка враховується органами влади й управління у разі прийняття закону чи іншого важливого рішення.Окремі проекти приймаються лише шляхом референдуму. На референдум може буде винесене будь-яке питання, яке має особливо важливе значення, якщо його ставлять уповноважені на те компетентні органи.Рішення, прийняте шляхом референдуму, є остаточним, має обов*язкову силу на всій території країни і може бути скасоване тільки шляхом референдуму.

20. Виборча система України. Виборча система - неодмінний елемент будь-якої демократії, яка не може існувати без повноважного представництва, яке забезпечує реальну участь населення в управлінні справами суспільства і держави.Вона є найважливішою формою прямої демократії головна функція якої формування повноважного народного представництва.Характер виборчої системи безпосередньо зумовлює основні характеристики представницької системи. Українська виборча система відповідає проблемам становлення української державності, але потребує радикальних змін і оновлення. Виборча система - сукупність юридичних, організаційних та інших засобів формування представницьких органів державної влади та здійснення громадянами своїх виборчих прав. Інститут виборчої системи знайшов свій законодавчий вираз у Конституції України, законах про вибори до Рад народних депутатів різних ланок, про порядок відкликання депутатів народних рад. Будується на таких конституційних принципах, як загальне, рівне і пряме виборче право при таємному голомуванні, висунення кандидатів громадськими організаціями, трудовими колективами, зборами військовослужбовців; вільне і всебічне обговорення якостей кандидата в депутати; передвиборна агітація; проведення виборів на кошти держави; забезпечення виборів по округах виборчими комісіями; накази виборців; відповідальність за порушення законодавства про вибори тощо. Розрізняють кілька різновидів виборчої системи: мажоритарна (система більшості),пропоріційна система представництва політичних партій та змішана.

21. Верховна Рада України та її повноваження. У відповідності до статті 75 Конституції Верховна Рада є єдиним органом законодавчої влади України. Вона правомочна розглядати і вирішувати будь-яке питання, що не входить згідно з Конституцією до компетенції органів державної виконавчої чи судової влади, а також не є таким, що вирішується виключно всеукраїнським референдумом. У своєму соціальному призначенні, функціях та структурі ВР втілює представницькі засади повновладдя українського народу, яке реалізується як у формі представницької, так і безпосередньої демократії. Представницький характер ВР знаходить свій вираз у порядку утворення (ВР обирається виборцями шляхом безпосереднього голосування на основі принципів виборчої системи); у визначенні конкретних строків повноважень ВР, після закінчення яких призначаються нові вибори, формується новий представницький орган; у можливості реального контролю за роботою ВР з боку виборців, що забезпечується систематичними звітами народних депутатів перед виборцями, які в разі потреби можуть їх відкликати; відкритий (гласний) характер роботи парламенту. Повноваження ВР реалізуються в найрізноманітніших сферах дежавного, народногосподарського та соціально-культурного будівництва. Головними функціями Верховної Ради є:1) законодавча;2) установча (державотворча, організаційна);3) функція парламентського контролю.

22. Правовий статус народного депутата України. Статус народного депутата - правове положення депутата, окреслене системою правових норм, що регулюють суспільні відносини, пов*язані з депутатською діяльністю. Ці норми містяться в конституційному законодавстві, регламентах представницьких органів, спеціальних законах та інших правових актах. Своєрідна можель правового статусу народного депутата втілена перш за все в законі України від 17 листопада 1992 року "Про статус народного депутата України". Серцевиною статусу є ряд принципових положень, які визначають його сутність та соціальне призначення: поєднання діяльності народного депутата з виконанням виробничих і службових обов*язків, імперативність депутатського мандата, недопустимість використання народним депутатом свого статусу на шкоду інтересам держави, суспільства громадян; обов*язок депутата брати безпосередню участь у роботі ради; гарантії депутатської діяльності.

23. Президент України та його повноваження. В Україні пост Президента було введено через рік після прийняття Декларації про державний суверенітет і майже незабаром після схвалення Верховною Радою Концепції нової Конституції України. За Законом “Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції Української РСР” від 5-го липня 1991 р., яким тогочасна Конституція була доповнена главою 12 “Президент Української РСР”, Президента було визнано найвищою посадовою особою української держави і главою виконавчої влади.Статус Президента, йього повноваження та місце, яке він посідає в політичній системі держави, визначається передусім конституційними нормами. Введення конституційного інституту Президенства було пов‘язане з необхідністю зміцнення системи центральних органів влади, забезпечення їх цілеспрямованої діяльності в складний період набуття Україною незалежності. Перший Президент незалежної України був обраний всенародно 1 грудня 1991 р. одночасно із проведенням всенародного Референдуму, що підтвердив Постанову Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. про проголошення України незалежною суверенною державою.За роки з часу впровадження в Україні поста Президента його правовий статус змінювався. Спочатку Президент України був визначений, як найвища посадова особа Української держави і глава виконавчої влади. Пізнішими змінами до Конституції України Президент визначався за статусом як глава держави та глава виконавчої влади. Цей статус було підтверджено Конституційним договором 1995 р. За чинною Конституцією:“Президент є главою держави і виступає від її імені”. Визначення Президента виключно як глави держави обумовлює надання йому певних повноважень по відношенню до інших органів, що входять до всіх гілок державної влади. Конституцією передбачено виконання Президентом більше тридцяти важливих функцій. Наприклад, як гарант дотримання Конституції Президент може скасовувати акти Кабінету Міністрів та Ради міністрів Автономної Республіки Крим. У зазначених Конституцією випадках (якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися) Президент припиняє повноваження Верховної Ради України. В свою чергу Верховна Рада має право на усунення Президента з посади в порядку процедури імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.Як глава держави Президент має постійно інформувати широку громадськість, депутатів про основні напрямки політики держави, про чергові завдання які поступають на шляху її розвитку. Саме в цьому плані Конституція встановлює , що Президент “звертається з посланням до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України”.

24. Кабінет міністрів України: склад, порядок формування, повноваження. Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у статтях 85, 87 Конституції України. Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Прем'єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України. Персональний склад Кабінету Міністрів України ризначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України.Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України. Прем'єр-міністр України входить із поданням до Президента України про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів. Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраним Президентом України. Прем'єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити Президентові України про свою відставку. Відставка Прем'єр-міністра України має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України. Прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінетові Міністрів України має наслідком відставку Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів України, відставку якого прийнято Президентом України, за його дорученням продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України, але не довше ніж шістдесят днів. Кабінет Міністрів України:1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; 3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; 4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; 5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи; 9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади; 10) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України..

25. Конституційний суд України, його повноваження. Конституційний Суд України - єдиний орган конституційної юрисдикції в України, який вирішує питання про відповідність законів та інших актів Конституції України та дає офіційне тлумачення Конституції України та законів У. КСУ складається з 18 суддів. Президент, Верховна Рада та з*їзд суддів України призначають по 6 суддів. Суддею КСУ може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40 років, має вищу освіту і стаж роботи за фахом не менш як 10 років, проживає в Україні протягом останніх 20 років і володіє державною мовою. Суддя КСУ обирається на спеціальному пленарному засіданні зі складу суддів КСУ шляхом таємного голосування на один трирічний строк. До повноважень КСУ (ст 159 Конституції) належить: 1)Вирішення питань про відповідність Конституції України, або конституційність, актів ВР, Президента, Кабінету Міністрів та Верховної Ради Криму. 2)Офіційне тлумачення КУ та законів У.КСУ за зверненням Президента або Кабінету Міністрів дає висновки про відповідність КУ чинних міжнародних договорів, що вносяться до ВР України,для надання згоди на їх обов*язковість.За зверненням ВР КСУ дає висновок щодо додержавння конституційної процедури імпічменту.Порядок організації і діяльності КСУ, процедура розгляду ним справ визначається законом "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996 року.

26. Місцеве самоврядування в Україні. Закон України від “Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування” від 7 грудня 1990 року, змінений 26 березня 1992 року та доповнений 6 червня 1995 року. Місцеве самоврядування в Україні – це територіальна самоорганізація громадян для самостійного вирішення безпосередньо або через органи, які вони обирають, усіх питань місцевого життя. Система місцевого самоврядування включає сільські, селищні, міські Ради народних депутатів та їх органи, інші форми територіальної самоорганізації громадян (громадські комітети і ради мікрорайонів, житлових комплексів, домові, вуличні, квартальні, дільничні, селищні, сільські комітети і форми безпосереднього волевиявлення населення – місцеві референдуми, загальні збори громадян). Районні в містах Ради народних депутатів є складовою частиною міського самоврядування. Місцеве самоврядування здійснюється на принципах: 1)народовладдя; 2)законності; 3)самостійності і незалежності Рад нд у межах своїх повноважень; 4)захисту прав, свобод і законних інтересів громадян, соціальної справедливості; 5)виборності Рад нд; 6)колегіальності; 7)гласності і врахування громадської думки; 8)поєднання місцевих і державних інтересів, інтересів особи та населення всієї відповідної території; 9)самофінансування і самозабезпечення; 10)оптимальної децентралізації; 11)обов'язковості рішень органів місцевого самоврядування, прийнятих у рамках закону. Строк повноважень Рад – 5 років.

27. Система судів загальної юрисдикції. Проголошені ст. 125 Конституції України. Територіальними судами загальної юрисдикції відповідно до ст. 20 Закону України “Про судоустрій” виступають: Верховний Суд України, Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні, Київський і Севастопольський міські суди, міжобласний суд, міжрайонні (окружні), районні (міські) суди та військові суди регіонів, Військово-Морських Сил і гарнізонів. Правосуддя в цивільних справах виступає однією з форм державної діяльності — судової влади, яка здійснюється судами шляхом розгляду і вирішення цивільних справ у встановленому законом порядку. Конституція України (ст. 124) визначила, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.Правосуддя здійснюється Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції — територіальними і спеціальними. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається (ст. 125 Конституції).

28. Прокуратура України, її склад і повноваження. Генеральний прокурор та підпорядковані йому прокурори здійснюють вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів органами влади, міністерствами та відомствами, організаціями, підприємствами, установами, посадовими особами та громадянами. Діяльність органів прокуратури спрямована на всемірне утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку і має свом завданням захист від неправомірних посягань основ демократичного устрою державної влади, прав і свобод громадян тощо. Основними функціями рокуратури є нагляд за додержаннямзаконів, розслідування діянь, що містять ознаки злочину, підтримання державного обвинувачення і участь в розгляді справ у судах. Систему органів прокуратури становлять:Генеральна Прокуратура України, прокуратури Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжнайонні, а також військові прокуратури.

29. Загальна характеристика цивільного права і цивільного законодавства. Цивільне законодавство України - це система законів та інших нормативно-правових актів, що регулюють цивільні правовідносини. Основні принципи цивільно-правового регулювання визначаються Конституцією України, зокрема, Конституція визначає основні форми власності, закріплює права громадян на приватну власність, встановлює основні принципи правового регулювання відносин власності тощо. Розвиток цих принципів знаходить своє відображення в законах України. Серед законів України, що регулюють цивільно-правові відносини, чільне місце посідає Цивільний кодекс - кодифікований законодавчий акт цивільного законодавства, прийнятий 18 липня 1963 року. В цілому він побудований за загальноприйнятою схемою подібних законодавчих актів і свого часу був достатньо прогресивним. Одначе сьогоднішнім вимогам він вже не відповідає, тому з урахуванням вимог Конституції України підготований проект нового Цивільного Кодексу, який повинен повніше задовільняти потреби суспільства. До його затвердження відповідальність норм цивільного законодавства потребам розвитку ринкової економіки забезпечується посередництвом прийняття спеціальних законів по окремих інститутах цивільного права. Зокрема, це Закони “про власність”, “про господарчі товариства”, “про заставу”, “про аренду держмайна”, “про авторське право”, “про служебні права”, “про цінні папери”, “про фондову біржу” тощо. Багато цивільно-правових норм міститься також в Указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів, положеннях та інших нормативно-правових актах міністерств та відомств України.

30. Поняття цивільної правоздатності і дієздатності громадян. Правоздатність - це здатність мати громадянські права та обов'язки, які визнаються однаковою мірою всіма фізичними особами незалежно від жодних обставин. Правоздатність фізичної особи виникає в момент її народження і припиняється зі смертю. Тим часом наявність у фізичної особи тільки цивільної правоздатності не є достатньою для визнання її повноцінним суб'єктом цивільного права. Для цього також необхідна громадянська дієздатність, під якою розуміють здатність своїми діями набувати громадянських прав та створювати для себе громадянські обов'язки.

31. Кодекс законів про працю України. Затверджений 10 жовтня 1971 року, КЗПП зазнав змін та доповнень після набуття Україною незалежності. Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини. Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників. Кодекс визначає правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці.

32. Робочий час та його види. Для працівників установлюється п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. При п'ятиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, які затверджує власник або уповноважений ним орган за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації з додержанням установленої тривалості робочого тижня (статті 50 і 51). На тих підприємствах, в установах, організаціях, де за характером виробництва та умовами роботи запровадження п'ятиденного робочого тижня є недоцільним, встановлюється шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем. Напередодні святкових і неробочих днів (стаття 73) тривалість роботи працівників, крім працівників, зазначених у статті 51 цього Кодексу, скорочується на одну годину як при п'ятиденному, так і при шестиденному робочому тижні. Напередодні вихідних днів тривалість роботи при шестиденному робочому тижні не може перевищувати 5 годин. При роботі в нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину. Це правило не поширюється на працівників, для яких уже передбачено скорочення робочого часу (пункт 2 частини першої і частина третя статті 51). Тривалість нічної роботи зрівнюється з денною в тих випадках, коли це необхідно за умовами виробництва, зокрема у безперервних виробництвах, а також на змінних роботах при шестиденному робочому тижні з одним вихідним днем. Нічним вважається час з 10 години вечора до 6 години ранку. За угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом може встановлюватись як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень. На просьбу вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікуванням, або здійснює догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний встановлювати їй неповний робочий день або неповний робочий тиждень. Оплата праці в цих випадках провадиться пропорціонально відпрацьованому часу або залежно від виробітку. Робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників. Час початку і закінчення щоденної роботи (зміни) передбачається правилами внутрішнього трудового розпорядку і графіками змінності у відповідності з законодавством.

33. Трудова дисципліна. Працівники зобов'язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір. Трудова дисципліна на підприємствах, в установах, організаціях забезпечується створенням необхідних організаційних та економічних умов для нормальної високопродуктивної роботи, свідомим ставленням до праці, методами переконання, виховання, а також заохоченням за сумлінну працю. У трудових колективах створюється обстановка нетерпимості до порушень трудової дисципліни, суворої товариської вимогливості до працівників, які несумлінно виконують трудові обов'язки. Щодо окремих несумлінних працівників застосовуються в необхідних випадках заходи дисциплінарного і громадського впливу. Трудовий розпорядок на підприємствах, в установах, організаціях визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку, які затверджуються трудовими колективами за поданням власника або уповноваженого ним органу і профспілкового комітету на основі типових правил. У деяких галузях народного господарства для окремих категорій працівників діють статути і положення про дисципліну. За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: 1) догана; 2) звільнення. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення. Дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) даного працівника.

34. Поняття і види часу відпочинку. Працівникам надається перерва для відпочинку і харчування тривалістю не більше двох годин. Перерва не включається в робочий час. Перерва для відпочинку і харчування повинна надаватись, як правило, через чотири години після початку роботи. Час початку і закінчення перерви встановлюється правилами внутрішнього трудового розпорядку. Працівники використовують час перерви на свій розсуд. На цей час вони можуть відлучатися з місця роботи. На тих роботах, де через умови виробництва перерву встановити не можна, працівникові повинна бути надана можливість приймання їжі протягом робочого часу. Перелік таких робіт, порядок і місце приймання їжі встановлюються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації. При п'ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідних дні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні - один вихідний день. Тривалість щотижневого безперервного відпочинку повинна бути не менш як сорок дві години. Робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників до роботи у ці дні допускається тільки з дозволу профспілкового комітету підприємства, установи, організації і лише у виняткових випадках. Щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору. Особам віком до вісімнадцяти років надається щорічна основна відпустка тривалістю 31 календарний день. Дні тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку, а також відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами до щорічних відпусток не включаються.

35. Види дисциплінарних стягнень . Дисциплінарна відповідальність настає внаслідок дисциплінарних проступків. Дисциплінарні санкції:1)Зауваження2)Догана3)Сувора догана 4)тимчасове переведення на менш високооплачувану посаду. 5)переведення на нижчу посаду. 6)звільнення з роботи. Здійснюється дисциплінарна відповідальність через посадових осіб, що посідають дисциплінарну владу. Розрізняють три види дисциплінарної відповідальності:1)відповідно до правил внутрішньотрудового розпорядку. 2)в порядку підлеглості 3)відповідно до дисциплінарного статуту та відомств, що діють в міністерствах та відомствах.

36. Право громадян на соціальний захист. Стаття 46 Конституцiї України проголошує право на соцiальний захист, тобто систему державних гарантiй для реалiзацiї прав громадян на працю i допомогу на час безробiття, пiдтримання життєвого рiвня населення через перегляд мiнiмальних розмiрiв основних соцiальних гарантiй за умов зростання цiн, надання державної допомоги, пiльг та iнших видiв соцiальної пiдтримки малозабезпечених громадян, маnерiальне забезпечення при досягненнi пенсiйного вiку, тимчасової або постiйної втрати працездатностi, втрати годувальника. Стаття 47 передбачає для громадян, якi потребують соцiального захисту, пiльгове (безоплатне або за доступну для них плату) надання житла. Стаття 48 закрiплює право на достатнiй життевий рiвень, який включає достатнє харчування, оляг i житло. Мiжнароднi документи вiдносять до цього права i свободу вiд голоду. В Українi для здiйснення адресної допомоги малозабезпеченим був прийнятий Закон України "Про межу малозабезпеченностi" вiд 4 жовтня 1994 р., за яким право на одержання грошової допомоги мають непрацездатнi громадяни, якi отримують пенсiю i середньодушовий сукупний дохiд яких не перевищує величини вартостi межi малозабезпеченностi. Призначення допомоги здiйснюють органи, що призначають пенсiю за мiсцем проживання особи за її особистою заявою.

37. Види пенсій за законодавством України. За законом України “Про пенсійне забезпечення” від 5 листопада 1991 року призначаються 1трудові пенсії: а)за віком; б)по інвалідності; в)у разі втрати годувальника; г)за вислугу років. 2)соціальні пенсії. Право на трудову пенсію мають особи, зайняті суспільно корисною працею, за умови сплати страхових внесків до Пенсійного фонду України. Соціальні пенсії призначаються і виплачуються непрацюючим громадянам, крім інвалідів з дитинства, при відсутності права на трудову пенсію: 1)інвалідам І і ІІ груп, у тому числі з дитинства, а також інвалідам ІІІ групи; 2)особам, які досягли віку: чоловіки – 60 років, жінки – 55 років; 3)дітям у разі втрати годувальника; 4)дітям-інвалідам віком до 16 років.

38. Кодекс про шлюб і сім'ю України. Від успішного функціонування сім'ї багато в чому залежить добробут суспільства. Шлюбно-сімейні відносини Україн регулюються законодавством про шлюб і родину, основним джерелом якої є “Кодекс про шлюб і сім'ю”. КПШС був прийнятий 20 червня 1969 року, набув чинності 1 січня 1970 року з доповненнями та змінами 14 листопада 1991 року та 23 липня 1992 року. Він складається з 6 розділів (201 стаття).

39. Поняття шлюбу, умови та підстави його укладання. Шлюб - це добровільний союз чоловіка і жінки з метою створення родини. Закон розглядає цей союз як довічний, не припускаючи шлюбу на певний строк. Сім'я - об'єктивно необхідний, невід'ємний елемент структури суспільства. Сім(я - комірка суспільства, яка справляє вплив на розвиток суспільства, його моральне здоров'я. Вона впливає на формування характеру особистості, її ставлення до праці, моралі, культурні цінності. для неповнолітніх”, в який 8 липня 1999 року внесені зміни. В січні 2000 року був виданий Указ Президанта “Про додаткові заходи по запобіганню дитячої безпритульності”, згідно якому необхідно розширити мережу служб у справах неповнолітніх, створювати дитячі будинки сімейного типу, розробляти нові програми для боротьби з безпритульністю та сиротством. Шлюбно-сімейне законодавство передбачає порядок укладення шлюбу. Основною умовою є взаємна згода тих, хто бере шлюб. Шлюб завідомо без наміру створити сім'ю законодавство вважає фіктивним (ст 45 КПШС). Другою умовою вступом до шлюбу є досягнення певного шлюбного віку: чоловіки - 18, жінки - 17 років (ст 16). В окремих випадках, коли фактично вже склалися шлюбні відносини (вагітність, дитина) місцеві органи влади за проханням неповнолітніх та їхніх батьків або опікунів можуть знижувати шлюбний вік. З реєстрацією шлюбу неповнолітній набуває повної громадянської дієздатності. Шлюб не дозволяється: між особами, з яких хоча б одна знаходиться в іншому зареєстрованому шлюбі, між родичами по прямій східній та спадній лінії, між повнорідними та неповнорідними братами та сестрами, між всиновлювачами та всиновленими, між особами, з яких хоча б одна визнана судом недієздатною внаслідок душевної хвороби. Особи, що беруть шлюб, мають взаємно здавати собі справу щодо стану здоров'я одне одного.

40. Майнові права подружжя. Шлюбний контракт. До особистих прав подружжя належить: - право обрати прізвище одного з них; - зберегти дошлюбне прізвище; - приєднати до свого прізвища прізвище іншого дружини. Якщо ви маєте подвійне прізвище, то потрійним його робити не можна. Кожен з подружжя вільний у виборі професії, занять та місця мешкання. Законодавство регламентує рівні права подружжя у вирішенні будь-яких питань особистого життя родини, найважливішим з яких є виховання дітей. Окрім особистих прав та обов'язків подружжя має право на майно. Майнові відносини подружжя регламентуються нормами, що відносяться не тільки до сімейного, а й до цивільного права. Відповідно до цих норм, майно, що належить подружжю до їхнього вступу у шлюб - то особиста власність кожного з них, а нажите під час шлюбу - спільна. Відповідно до статті 27 КПШС особи, що вступають до шлюбу, мають право на укладення шлюбного контракту. Постанова Кабміну України від 16 червня 1993 року “Про порядок укладення шлюбного контракту”. Шлюбний контракт укладається тільки за згоди пари, що одружується, і в ньому передбачені майнові права та обов'язки подружжя. Стаття 32: якщо дружина непрацездатний, він має право отримувати аліменти.

41. Підстави і порядок розривання шлюбу. Шлюб припиняється внаслідок смерті або оголошення в судовому порядку одного з подружжя померлим, а також за життя подружжя внаслідок розлучення. Після смерті одного з подружжя інший має право отримати ту власність, яку набув у шлюбі. Він стає одноосібним власником своєї частини майна і може бути спадкоємцем за законом або заповітом тієї частки майна, що належала дружині. Розривання шлюбів здійснюється в судовому порядку відповідно до 39 статті КПШС, а за певних обставин - органами ЗАГС. Наприклад, за обапільної згоди на розривання шлюбу обох дружин, що не мають неповнолітніх дітей та за відсутності майнових проблем. Відповідно до статті 42 КПШС в ЗАГСі за односторонньої заяви шлюб розривається з особами:1)Визнаними у встановленому порядку безвісти зниклими. 2)Визнаними у встановленому порядку недієздатними внаслідок душевної хвороби. 3)Засудженими за скоєння злочину на позбавлення волі на термін понад 3 роки. В статті 40 КПШС вказано, що за розгляду справи про розривання шлюбу суд повинен встановити справжні причини розлучення, з'ясувати фактичні взаємнини подружжя і вжити заходи для їхнього замирення.

42. Особисті і майнові права та обов'язки батьків і дітей. Права та обов'язки батьків та дітей засновуються на походженні дітей, встановленому в законному порядку (51). Походження дитини від батьків, що є подружжям, встановлюється записом про їхній шлюб та шляхом подання спільної заяви в ЗАГС. При народженні дитини в матері, що не знаходиться у шлюбі, якщо немає спільної заяви батьків або ж рішення суду про встановлення батьківства, в графі відомостей про батька прізвище батька замінюється прізвищем матері, а ім'я та по-батькові записується за її словами. При цьому діти, походження яких встановлене за спільною заявою батьків або за рішенням суду, мають ті самі права та обов'язки відносно батьків, як і діти, що народилися від подружжя. Відносини між батьками та дітьми визнаються дійсними довічно. Поки батьки і діти живі, вони вважаються такими, що мають відповідні відносини. До особистих прав батьків стосовно дітей відносяться:1)Право та обов'язок привласнити дитині ПІП. 2)Право та обов'язок утримувати, виховувати на навчати дітей. 3)Право та обов'язок представляти та захищати їхні інтереси. При досягненні дитиною 18 років ці обов'язки припиняються.

43. Позбавлення батьківських прав. Батьки або один з них на вимогу іншого, органів опіки або прокурора можуть бути в судовому порядку позбавлені батьківських прав, якщо буде встановлено, що вони ухиляються від своїх обов'язків або зловживають батьківськими правами. При ухиленні батьків від обов'язків по утриманню своїх дітей з них можуть стягуватися в судовому порядку аліменти. На одну дитину стягується ј частина заробітку. На двох дітей - 1/3 частина, на трьох або більше - Ѕ заробітку (прибутку) когось із батьків. Діти також повинні піклуватися про своїх батьків і надавати їм допомогу. Згідно зі статтею 81 КПШС утримання непрацездатних батьків, що потребують допомоги, є обов'язком їхніх повнолітніх дітей.

44. Опіка та піклування. Опіку встановлюють для виховання, захисту особистих та майнових прав та інтересів неповнолітніх дітей, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьківських прав або з інших причин залишилися без батьківського догляду. Опіка встановлюється також для захисту особистих та майнових прав та інтересів повнолітніх людей, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки. Опіка встановлюється відносно осіб:1)Що не досягли 18 років і залишилися без батьківської опіки. 2)Визнаних судом недієздатними внаслідок душевної хвороби. 3)Визнаних судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотиками. 4)В відношенні дієздатних осіб, що потребують опіки через стан здоров'я. Для безпосереднього здійснення опіки призначається опікун, переважно з осіб, що є близькими до підопічного, або з числа осіб, виділених громадською організацією, тощо. Опікуна призначають тільки з його згоди. Для повнолітніх дієздатних осіб, котрі за станом здоров'я не можуть самостійно захищати свої права та виконувати обов'язки, опікуни призначаються тільки за їхнім власним проханням. Яещо для дітей, що виховуються в дитячих державних закладах, та для осіб, котрі потебують опіку та знаходяться у лікувальних закладах органів соціальноо забезпечення опікуни не призначені, виконання їхніх обов'язків покладається на заклади. Хто не може бути опікуном:1)особа, що не досягла 18 років;2)особа, визнані у встановленому порядку недієздатними або обмежено дієздатними;3)особи, позбавлені батьківських прав, а також особи, інтереси яких знаходяться у протиріччі з інтересами підопічних. Опікуни зобов'язані піклуватися про осіб, що знаходяться під опікою. Створювати для цього необхідні побутові умови, забезпечувати догляд та лікування.

45. Житловий фонд. Право громадян на житло та форми його реалізації. Житлові будинки, що знаходяться на території України, а також житлові приміщення та інші будівлі становлять житловий фонд. Він включає: державний житловий фонд, громадський житловий фонд, фонд житлово-будівельних кооперативів, індивідуальний житловий фонд. До житлового фонду не входять нежитлові приміщення в житлових будинках, призначені для торгівельних, побутових та інших протреб непромислового характеру. У житловому кодексі України сказано, що житлове помешкання надається в порядку черговості в межах норми житлової площі. Максимальний розмір житлових приміщень, що надаються, відповідає встановленій в Україні житловій площі на одну людину 13. 65 м кв (ст 47 ЖКУ). Забороняється заселення у старі будинки, будинки, що не підлягають ремонту, в бараки та інші непристосовані для мешкання будівлі, а також у будинки, що підлягають ремонту. За статтею 64 ЖКУ члени сім'ї мають рівні права та обов'ящки.

46. Правове регулювання приватизації державного житлового фонду. Приватизація житла - це відчуження квартир (будинків) та господарчих споруд, що до них відносяться, від державного житлового фонду на користь громадян України. Закон про приватизацію державного житлового фонду був прийнятий 19 червня 1992 року. Ідеї закону:Об'єктами приватизації є квартири багатоквартирних будинків та одноквартирні будинки, які громадяни використовують на умовах винаймання, не заселені квартири та частини будинків, одноквартирні будинки після закінчення їхнього будівництва, реконструкції або ремонту. Не підлягають приватизації квартири-музеї, квартири в будинках закритих військових поселень, кімнати в гуртожитках, квартири, віднесені у встановленому порядку до непридатних для проживання або служебних, а також квартири і будинки, розташовані в зоні безумовного відселення, забрудненій внаслідок аварії ЧАЕС. Приватизація здійснюється шляхом безкоштовного передання громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 кв. м. загальної площі на винаймача та кожного члена родини та додатково 10 кв м на родину. А також шляхом продажу надлишків загальної площі квартир громадянам України, що живуть у них або стоять у черзі тих, хто потребують покращення житлових умов. Загальна площа квартир (будинків) визначається як сукупність площі житлових та підсобних приміщень квартир, веранд, вмонтованих шаф, а також площ лоджій, балконів, терас, які враховуються з використанням коефіцієнтів: для лоджій - 0, 5, для балконів і терас - 0, 3. Незалежно від розміру загальної площі безкоштовно передаються у власність громадян заселені ними: 1)однокімнатні квартири;2)квартири (будинки), отримані в випадку руйнування або відселення всіх сімей з будинків (частин будинків), що належали їм на правах власності, якщо попередні власники не отримали за ці будинки грошову компенсацію. 3)квартири, в яких мешкають громадяни, що мають статус постраждалих у чорнобильській катастрофі. 4)Квартири, де проживають громадяни, що мають звання Герой Радянського Союзу, Герой Соціалістичної Праці, нагороджені орденом Слави з-х ступенів, ветерани ВВВ та воїни-інтернаціоналісти, інваліди І та ІІ групи, інваліди дитинства, ветерани праці (жінки, що пропрацювали не менше 30 років і чоловіки - не менше 35 років), ветерани збройних сил та репресовані особи, реабілітовані згідно з законом про реабілітацію політичних репресованих в Україні. 5)Квартири, в яких мешкають родини загиблих під час виконання державних та громадських обов'язків та на виробництві, квартири, де мешкають військовослужбовці, згідно з законом про правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей. 6)Квартири, в яких мешкають багатодітні сім'ї, що мають 3-х та більше неповнолітніх дітей. Власник приватизованого житла має право продати, подарувати, заповісти, здати в аренду, поміняти, заставити своє житло або укласти інші угоди, не заборонені законом.

47. Юридична відповідальність за порушення житлового кодексу України. За порушення житлового законодавства встановлена кримінальна, адміністративна та цивільно-правова відповідальність.Кримінальна відповідальність передбачена:1)За порушення недоторканості житла громадян (ст 130 Кримінального кодексу) кримінальну відповідальність несуть посадові особи, котрі здійснили незаконний обшук, виселення або інші дії, що порушують недоторканість житла. Встановлений перелік адміністративних правопорушень в області житлових прав громадян житлово-комунального господарства та благоустрою за здійснення котрих настає адміністративна відповідальність. До них відноситься:1)Порушення посадовими особами порядку поставлення на облік громадян, що потребують покращення житлових умов (ст 149 кодексу адміністративних правопорушень). 2)порушення правил користування житловими будинками та житловими приміщеннями (ст 150 КОАП);3)за самовільне займання житлового приміщення (ст 151 КОАП);4)За невиконання сторонами зобов'язань за угодою з винаймання житлового приміщення. Згідно з ст 176 житлового кодексу невиконання власниками квартир, що винаймаються, обов'язків з ремонту квартир у випадках, коли це необхідно, дає винаймачу право зробити немонт і стягнути з власника вартість його або відняти ці гроші від квартплатні. Стаття 100 ЖК: Винаймувач, що здійснив самовільне переобладнання або переробку житлового або підсобного приміщення, зобов'язаний за свій рахунок привести його у нормальний стан. Стання 116 ЖК: Житлове законодавство передюачає позбавлення права користування житловим приміщенням за його руйнування, зіпсуття або використання не за призначенням.

48. Екологічні права обов'язки громадян. Екологічні права - це нове поняття з закріплених на Конституційному рівні груп прав людини, що забезпечує потреби у безпечному навколишньому середовищі (50). Це 1)Право на безпечне для життя та здоров'я навколишнє середовище та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди; 2)Право вільного доступу до інформації про стан навколишнього середовища, про якість харчових продуктів та предметів побуту, а також право на її розповсюдження.

49. Загальна характеристика Кодексу про адміністративні правопорушення. Адміністративне право регулює суспільні відносини, що виникають в сфері виконавчо-розподільчої діяльності держави. Для цих відносин характерне те, що в них обов'язковим учасником є відповідний орган державного увправління (посадова особа, наділена владними повноваденнями). Іншою стороною можуть бути органи, державні посадові особи, а також підприємства, організації, заклади, громадські об'єднання або громадяни. До адміністративних відносяться наступні види суспільних відносин:1)Відносини між вище- та нижче-стоячими органами державного управління. 2)Відносини між несполученими органами державного управління. 3)Відносини між органами державного управління та підприємствами або установами. 4)Відносини між органами державного управління та недержавними підприємтсвами, установами, громадськими об'єднаннями. 5)Відносини між органами державного управління та громадянами. Порядок здійснення державного управління виконавчою владою регулюється нормами адміністративного права, і тому в теорії та практиці державного будування адміністративне право отримало найменування “управліннєвого”. Адміністративна відповідальність наступає за скоєння правопорушень, передбачених КОАП.

50. Поняття адміністративного проступку. Проступок, згідно з 3 статтею КОАП - це протиправне, винне, навмисне або необережне діяння або бездіяльність, що може загрожувати державному або громадському порядку, власності, правам та свободам громадян, уставновленому порядку увправлінню, за яке законодавством передбачена певна адміністративна відповідальність. Ознаками проступку є протиправність, суспільна шкіливість та адміністративна карність. Протиправність - це порушення суспільних правил, встановлених державою. Адміністративний проступок може виражатися як у протиправній дії, так і в бездіяльності. Правопорушення може бути скоєне як навмисно, так і з необережності. За навмисного правопорушення правопорушник усвідомлює противоправний характер своєї дії, передбачає наслідки і бажає або свідомо припускає їхнє настання. Необережність має місце, коли особа передбачає можливість настання шкідливих наслідків, але легковажно розраховує на запобігання або не усвідомлює протиправність скоєного.

51. Порядок притягнення до адміністративної відповідальності та види адміністративних стягнень. Адміністративна відповідальність настає за адміністративне правопорушення: через інститут адміністративної відповідальності реалізуються норми різноманітних гащузей права: адміністративного, фінансового тозо. Тому коло актів, що мають до неї стосування, дуже багатоманітне. Види стягнень: 1)Попередження 2)штраф 3)вилучення з відшкодуванням 4)конфіскація 5)тимчасове позбавлення спеціального права 6)виправні роботи 7)адміністративний арешт.

52. Загальна характеристика Кримінального кодексу України. Затверджений Законом від 28.12.60 Кримінальний кодекс України має завданням охорону суспільного ладу України, його політичної і економічної систем, власності, особи, прав і свобод громадян і всього правопорядку від злочинних посягань. Для здійснення цього завдання Кримінальний кодекс визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинними, і встановлює покарання, що підлягають застосуванню до осіб, які вчинили злочини. Складається з 11 розділів та 263 статей.

53. Поняття кримінального злочину. Кримінальним злочином визнається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільнонебезпечне діяння, яке посягає на правопорядок. Не є злочином дія або бездіяльність, що хоч формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через малозначність не являє суспільної небезпеки (ст. 7 Кримінального кодексу). Злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків; вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна і могла передбачити.

54. Поняття кримінальної відповідальності . Кримінальна відповідальність настає за злочин, і тому являє собою найсуворіший вид юридичної відпоавдальності. Тільки наявність в діях індивідів складу карного злочину є підставою виникнення кримінальної відповідальності. Покаранню підлягає лише особа, винна у скоєнні злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. Покладається вона спеціальним правовим актом - вироком суду, що визначає відповідну до скоєного міру покарання. Ніхто не може бути визнаним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону.

55. Види покарань за кримінальним законодавством. Відповідно до Кримінального кодексу, до осіб, які вчинили злочини, можуть застосовуватися такі основні покарання: 1)позбавлення волі; 2)виправні роботи без позбавлення волі; 3)позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю; 4)штраф; 5)громадська догана. До військовослужбовців строкової служби може також застосовуватися покарання у вигляді направлення в дисциплінарний батальйон. Крім основних покаранб, до засуджених можуть застосовуватися такі додаткові покарання: 1)конфіскація майна; 2)позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу; 3)позбавлення батьківських прав. Прозбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю і штраф можуть застосовуватися не тільки як основні, але й як додаткові покарання. Виняткова міра покарання, передбачена Кримінальним кодексом – смертна кара через ростріл – в Україні не застосовується.

56. Співучасть у скоєному злочині. Співучастю визнається умисна спільна участь двох або більше осіб у скоєнні злочину. Співучасниками злочину, поряд із виконавцями, визнаються організатори, підмовники і посібники. Виконавцем визнається особа, яка безпосередньо вчинила злочин. Організатором визнаєтьс яособа, яка організувала вчинення злочину або керувала його вчиненням. Підмовником – особа, яка схилила доскожння злочину. Посібником визнається особа, яка сприяла скоєнню злочину порадами, вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод, а також особа, яка заздалегідь обіцяла сховати злочинця, знаряддя та засоби скоєння злочину або предмети, добуті злочинним шляхом. Ступінь і характер участі кожного з співучасників у вчиненні злочину повинні бути враховані судом при призначенні покарання.

57. Обставини, які виключають суспільну небезпеку і протиправність дії.

58. Відповідальність неповнолітніх за кримінальні правопорушення. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину минуло 16 років. Особи, які вчинили злочин у віці 14-16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за вбивство, умисне заподіяння тілесних ушкоджень, що спричинили розлад здоров'я, згвалтування, крадіжку, грабіж, розбій, злісне або особливо злісне хуліганство, пошкодження об'єктів магістральних нафто-, газо- та гащопродуктопроводів при обтяжуючих обставинах, умисне знищення колективного чи індивідуального майна, що спричинило тяжкі наслідки, а також за умисне вчинення дій, які можуть викликати аварію поїзда. До особи, яка вчинила у віці до 18 років злочин, що не становить великої суспільної небезпеки, якщо буде визнано, що її виправлення можливе без застосування кримінального покарання, а також до особи, яка до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене Кодексом, суд може застосувати примусові заходи виховного характеру, які не є кримінальним покаранням: 1)зобов'язання публічно або в іншій формі попросити вибачення в потерпілого; 2)застереження; 3)передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, або під нагляд педагогічному або трудовому колективу за його згодою; 4)покладання на неповнолітнього, який досяг 15-річного віку і має майно і заробіток, обов'язку відшкодувати заподіяні збитки; 5)направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків на строк, що не перевищує 3 років. Суд також може визнати за необхідне призначити неповнолітньому громадського вихователя.

59. Поняття податку та його види. Під податком і збором (обов'язковим платежем) до бюджетів та до державних цільових фондів слід розуміти обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснюваний платниками у порядку і на умовах, що визначаються законами України про оподаткування.Державні цільові фонди - це фонди, які створені відповідно до законів України і формуються за рахунок визначених законами України податків і зборів (обов'язкових платежів) юридичних осіб незалежно від форм власності та фізичних осіб.Державні цільові фонди включаються до Державного бюджету України, крім Пенсійного фонду України та Фонду соціального страхування України. Сукупність податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів, що справляються у встановленому законами України порядку, становить систему оподаткування.В Україні справляються:загальнодержавні податки і збори (обов'язкові платежі);місцеві податки і збори (обов'язкові платежі).До загальнодержавних належать такі податки і збори (обов'язкові платежі):1) податок на додану вартість; 2) акцизний збір;3) податок на прибуток підприємств; 4) податок на доходи фізичних осіб;5) мито; 6) державне мито;7) податок на нерухоме майно (нерухомість);8) плата (податок) за землю;9) рентні платежі;10) податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;11) податок на промисел; 20) фіксований сільськогосподарський податок.До місцевих податків належать:1) податок з реклами;2) комунальний податок.

60. Прибутковий податок з громадян. Платниками прибуткового податку в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства як ті, що мають, так і ті, що не мають постійного місця проживання в Україні. До громадян, які з метою оподаткування розглядаються як такі, що мають постійне місце проживання в Україні, належать громадяни, які перебувають в Україні більше 183 днів у календарному році. Об'єктом оподаткування у громадян, які мають постійне місце проживання в Україні, є доходи в грошовій або натуральній формі, одержані як на території України, її континентальному шельфі та у виключній (морській) економічній зоні, так і за межами України. Доходи громадян, які не мають постійного місця проживання в Україні, підлягають оподаткуванню, якщо ці доходи одержано з джерел в Україні. Сплата податку з доходів, одержаних в іноземній валюті, провадиться за бажанням платника в грошовій одиниці, що діє в Україні, або в іноземній валюті, яка купується Національним банком України. Доходи в іноземній валюті при цьому перераховуються в грошову одиницю за комерційним курсом Національного банку України на дату обчислення податку.