Галина Степаненко
3 курс 5 група
Труднощі становлення національної преси на Східній Україні початку ХХ ст. Мовна проблема
Мовна ситуація, що склалась на Східній Україні початку XX ст. була зовсім дисгармонійною. Одновекторність національної політики сприяла створенню умов для незбалансованого, переважно російсько-українського, білінгвізму, який був обумовлений не тільки національним складом населення. Численні цензурні заборони, політичні репресії, «мововбивчі» настанови російського уряду проти українського народу значно сповільнювали розвиток рідної культури та мови, зокрема. У зв’язку з цим на сторінках тодішніх виданнях доволі часто можна було спостерігати статті відомих українських публіцистів стосовно болючої теми.
У журналі «Рада» за 1906 рік (Ч.70, С. 1) був надрукований матеріал Дмитра Дорошенка
«Українська мова в народних школах»
, в якому він коротко, проте дуже влучно характеризує актуальне на той час питання українізації народних шкіл. Акцент робиться на тому, що суспільство повинно бути готовим до впевнених кроків уперед – мають бути створені відповідні кадри народних вчителів, які б передали свої знання дітям, а також виготовлені необхідні книжки для безпосереднього процесу навчання. Автор наголошує, що за тих умов, коли вже Міністерство потрохи зрушило зі своєї принципової позиції щодо української мови в народних школах, то українці просто зобов’язані не проґавити дану можливість та зробити все можливе, щоб цей процес набрав чималих обертів.
Надзвичайно розумна та талановита жінка-публіцист Людмила Старицька-Черняхівська
у виданні «Літературно-науковий вісник» 1907 року (Т.XL, Кн.12; С. 369-381) опублікувала трагічний жарт на І дію «Муки українського слова»
. Його назва дуже вдало передає смислове навантаження усього віршованого твору. Це, ніби, маленька п’єса про становище рідної мови та друкованої продукції, з якої вирізний та представлений один епізод з життя редакції. Авторка у доволі сатиричній формі передає проблеми національних видань на той час на прикладі журналу «Поради». Мова йдеться про те, що у редакцію приходять гнівні листи із зауваженнями та докорами стосовно мови написання «Порад». Читачі обурені, адже зовсім не розуміють архаїзмів та «галицизмів»: «Ну хто ж казав коли де “рух”? В сім слові чисто лядський дух. Казати треба “на рушення”», «Який правопис ви взяли, ще й апострофи завели! Навіщо й сі дурні притички попритинали, мов телички?». Таким чином передплатників у видання майже немає, ситуація на грані фолу. Але все ж таки один із дійових осіб твору – поет – втілює загальний образ борця за справжню українську мову і надихає інших вірити в її силу та не піддаватись ніяким сумнівам.
На сторінках журналу «Дніпрові хвилі» 1912 року (№22, С.302-306; №23-24, С. 319-324; №1, С.5-7) було надруковано статтю під назвою «Про українську літературну мову»
М. Жученка
(псевдонім Дмитра Дорошенка). Причиною написання цього матеріалу послугувала книжка «Криве дзеркало української мови», яку видав відомий український письменник Іван Нечуй-Левицький. Він вбачає «кривим дзеркалом» тодішню літературну українську мову, якою друкуються «ЛНВ», «Українська хата», «Село» та інші журнали, а також зазначає, що мова цих видань дуже відрізняється від народної мови, адже у ній повно незрозумілих галицьких слів та зворотів. Таким чином, Дмитро Дорошенко у своїй статті апелює деяким думкам та пом’якшує надто гостру позицію письменника, зазначаючи, що «ми згодні, що взагалі наша літературна мова ще дуже невироблена…але нам здається, що Левицький не з того кінця заходить, як би слід…». Автор починає роздуми із пошуку причин, які спонукали виникненню такої неоднозначної ситуації навколо мови, яка б узагалі мала бути неподільною та єдиною для всього українського народу. Далі публіцист наводить багато позитивних та негативних аргументів, робить аналіз фактів стосовно наддніпрянської говірки та галицького діалекту. А у висновку Дмитро Дорошенко зазначає, що все-таки літературна українська мова повинна бути ближче мові Наддніпрянської України, теж саме стосується й правопису – він має бути простішим, без зайвих ускладнень.
У 1916 році журнал «Украинская жизнь» (№3-6) російською мовою опублікував матеріал відомого українського громадсько-політичного діяча, літературного критика та публіциста Сергія Єфремова
, яка мала назву «Мартиролог українського слова»
. Взагалі дана стаття є доповіддю, що була призначена автором для з’їзду журналістів, який мав відбутись у Москві під виглядом загальних зборів московського товариства діячів періодичних видань та літератури. Проте цей захід так і не відбувся, тож читачі мали змогу ознайомитись із ним лише на сторінках журналу. Свою статтю автор починає словами: «У Росії нині української преси нема», тим самим зазначивши подальше русло розмови, та визначивши ключову фразу усієї доповіді. Сергій Єфремов у дуже емоційній формі розповідає про занепад та глибоко критичний стан друкованого слова в Україні. Уся стаття – це, ніби, невеличкий екскурс в історію національної літератури та публіцистики, мови та видань. Починаючи із XVIст. і завершуючи початком ХХ ст., здійснюється аналіз усіх подій, які, тим чи іншим чином, мали безпосередній вплив на становлення вітчизняного друку, велика увага приділяється українсько-російським політичним стосункам, як визначальному вектору у цьому болючому питанні. Своєю доповіддю автор намагається хоч якимсь чином «достукатись» до російських вельможних, заявити про право на існування української свободи слова та друку, хоч і сам схиляється до тієї думки, що це майже утопія.
Отже, мовна проблема на початку ХХ ст. на території Східної України дійсно існувала та була досить актуальною (про що свідчать проаналізовані статті). Виражена вона була як у внутрішньо національних непорозуміннях та чварах, так і під тиском держав-сусідів.
|
