Правові підстави набуття і припинення громадянства в Україні
ПЛАН
1. Правові підстави набуття громадянства України дітьми. 3
2. Набуття громадянства за територіальним походженням, поновлення у громадянстві України та підстави прийняття до громадянства. 15
3. Набуття громадянства на підставах, передбачених міжнародними договорами угодами. 22
4. Юридичні підстави припинення громадянства України, у тому числі вихід із громадянства і втрата громадянства. 26
Список використаної літератури. 30
Громадянство України — це постійний правовий зв'язок між фізичною особою і Українською державою, що проявляється у їх взаємних правах та обов'язках. Громадянство слід розглядати як: а) суттєву характеристику основ правового статусу особи; б) як суб'єктивне право особи на громадянство і в) як правовий інститут конституційного права.
У першому аспекті це означає, що від наявності громадянства залежить обсяг правосуб'єктності особи, оскільки не громадяни володіють меншим обсягом прав, свобод і обов'язків. У другому аспекті це означає, що кожна людина має право на громадянство, тобто на постійний правовий зв'язок з відповідною державою. Право на громадянство як суб'єктивне право закріплюється не тільки в нормах конституційного права, а й у міжнародних документах [3, c. 37].
Громадянство як правовий інститут — це сукупність конституційних норм, які врегульовують однорідні суспільні відносини по набуттю, припиненню громадянства, процедур з питань громадянства. Предметом правового регулювання громадянства є саме ці питання. Громадянство в Україні регламентується такими актами, як Конституція України, Закон «Про громадянство України», а також «Порядком провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень», затвердженим Указом Президента України від 27 березня 2001 р. У ст. 4 Закону «Про громадянство України» встановлено, що питання громадянства регламентуються і міжнародними договорами, і якщо цими договорами встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у Законі «Про громадянство України» [2], то застосовуються правила міжнародного договору.
Інститут громадянства замінив інститут підданства. Термін «підданство» вживається лише у монархічних державах, і в тому ж значенні, що й термін «громадянство». Наявність у особи громадянства дає їй можливість користуватися всіма правами і свободами і нести всі обов'язки, їх обсяг залежить від наявності чи відсутності у особи статусу громадянина даної країни. Громадянство — визначальний чинник для характеристики правового статусу особи, найважливіший його елемент.
Тому слід відрізняти поняття «народ» і «населення», оскільки на відміну від населення як сукупності осіб, що проживають на території України і становлять демографічну категорію, громадяни України утворюють її народ, що є державно-правовою категорією.
В інституті громадянства емко проявляється суверенітет держави, оскільки Україна шляхом законодавчого регулювання визначає, хто є громадянином України. Право на громадянство — невід'ємне право кожної людини, що визначено у Загальній декларації прав людини (ст. 15), у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст. 24). Відповідно до цього Україна вживає заходів щодо зменшення на своїй території випадків безгромадянства. Виходячи із значення інституту громадянства для кожної людини, суспільства і держави, питання регламентації відносин громадянства згідно зі статтями 85 та 92 Конституції України віднесено до виключної компетенції Верховної Ради України [5, c. 57].
Громадянство --це постійний, а не тимчасовий правовий зв'язок. Він проявляється у просторі і в часі. Змістом громадянства є взаємні права і обов'язки громадянина і Української держави. Постійний правовий зв'язок між особою і державою виникає та існує в силу визнання державою даної особи своїм громадянином. Цей зв'язок проявляється у поширенні суверенної влади держави на дану особу, навіть якщо вона перебуває за кордоном. Тому цей зв'язок є постійним і стійким. Відповідно громадяни володіють усім комплексом соціальних, економічних, особистих і політичних прав, несуть всі обов'язки, зобов'язані виконувати Конституцію і закони, захищати суверенітет і територіальну цілісність України. Держава ж повинна охороняти права і свободи громадян, створювати належні умови для реалізації громадянами своїх прав і свобод. Це випливає з того, що згідно з Конституцією (ст. 3) утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, що Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ст. 25).
Таким чином, громадянство в Україні характеризується: а) стійким характером зв'язків Української держави і особи; б) індивідуальним, документально юридичне оформленим громадянством кожної людини (наявність відповідного документа, який містить вказівку на громадянство); в) двостороннім зв'язком людини і держави, що проявляється у їх взаємних правах і обов'язках; г) поширенням на громадянина суверенної влади держави як всередині країни, так і за її межами.
Принципи громадянства України — це вихідні засади, керівні ідеї, які одержали закріплення в законодавстві у взаємовідносинах між державою і особою. Конституція України і Закон «Про громадянство України», інші акти встановлюють принципи громадянства. Йдеться про головні принципи. «Принцип» у перекладі з латинської (principium) означає «засади», «основа».
Ці принципи знайшли втілення в Конституції України 1996 р., у Декларації про державний суверенітет України, в Декларації прав національностей України, в Законі «Про національні меншини», в Законі «Про громадянство України». Вони складають цілісну систему ідей, які є основою законодавства про громадянство, у взаємовідносинах між Українською державою і громадянами. У ст. 2 Закону «Про громадянство України» встановлюється, що законодавство України про громадянство ґрунтується на таких принципах: а) єдиного громадянства; б) запобігання виникненню випадків безгромадянства; в) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України; г) визнання права громадянина України на зміну громадянства; ґ) неможливості автоматичного набуття громадянства іноземцем чи особою без громадянства та автоматичного його припинення; д) рівності перед законом громадян незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України; е) збереження громадянства України незалежно від місця проживання [9,c. 71].
Громадянство в Україні базується на таких принципах: 1) єдиного громадянства України; 2) запобігання виникненню випадків безгромадянства; 3) неприпустимості позбавлення громадянина України громадянства; 4) неможливості автоматичного набуття і втрати громадянства; 5) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і часу набуття ними громадянства України; 6) збереження громадянства незалежно від місця проживання громадянина України; 7) визнання права громадянина на зміну громадянства; 8) захисту і піклування про громадян України, що перебувають за межами України; 9) невидачі громадян України іноземній державі [11, c. 44].
Принцип єдиного громадянства, закріплений в ст. 4 Конституції України і у ст. 2 Закону «Про громадянство України», означає, що виключається можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць, у тому числі громадянства Автономної Республіки Крим. Законодавство України не допускає існування подвійного громадянства в нашій державі. Сутність цього принципу полягає в тому, що громадянин України не може одночасно мати громадянство іншої держави. Це конституційне положення спрямоване на забезпечення єдиного правового статусу для всіх громадян України та однакового правового зв'язку кожного громадянина з державою. Не тільки безгромадянство (апатризм), а й подвійне громадянство є негативним явищем. У світовій практиці в результаті колізій правових норм, що врегульовують питання громадянства, можуть виникнути ситуації, коли одна й та ж особа визнається громадянином кількох держав.
Принцип запобігання виникненню випадків безгромадянства, закріплений у ст. 2 Закону «Про громадянство України», означає недопустимість втрати громадянином України громадянства внаслідок колізій законодавства України із законодавством інших держав, громадянство яких бажає придбати громадянин України. Тому згідно з п. 2 ст. 9 закону особи, які є іноземцями, мають взяти зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття її до громадянства України, протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України.
Принцип недопустимості позбавлення громадянства громадянина України має особливе значення. Він закріплений у Конституції України (частина перша ст. 25), у Законі «Про громадянство України» (п. З ст. 2) і відповідає світовим стандартам, зокрема ст. 15 Загальної декларації прав людини про те, що кожна людина має право на громадянство. У частині другій ст. 15 Декларації встановлено: «Ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства або права змінити своє громадянство». У радянські часи позбавлення громадянства широко застосовувалося як форма боротьби з інакомислячими, як своєрідна форма репресії [2].
Принцип неможливості автоматичного набуття і втрати громадянства закріплений у п. 5 ст. 2 Закону «Про громадянство України». У ньому встановлюється, що громадянство в Україні ґрунтується на принципі неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства шляхом укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя у результаті припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя [15, c. 99].
Принцип рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і часу набуття ними громадянства України, закріплений у п. 6 ст. 2 Закону «Про громадянство України», означає, що кожний громадянин України володіє однаковими правами, свободами і обов'язками незалежно від підстав набуття громадянства. Не має значення час його набуття. Ця норма випливає з частини першої ст. 24 Конституції України, яка закріплює основоположний принцип конституційного ладу України і світового конституціоналізму: громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Принцип рівності громадянства передбачає необхідність застосування однакових стандартів прав, свобод і обов'язків для всіх громадян України незалежно від будь-яких ознак і обставин, у тому числі часу придбання громадянства.
Принцип збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України, закріплений у п. 7 ст. 2 Закону «Про громадянство України», означає, що виїзд громадянина за межі території держави не означає втрати ним громадянства. Згідно з Законом «Про громадянство України» від 16 квітня 1997 р. однією із підстав втрати громадянства було те, що особа, яка перебуває за межами України, не стала без поважних причин на консульський облік у термін 7 років. Сьогодні такої підстави для втрати громадянства немає [14, c. 74].
Принцип визнання права громадянина на зміну громадянства, закріплений у п. 4 ст. 2 Закону «Про громадянство України», означає, що громадянин має право вільно, без особливих перепон, змінити своє громадянство в порядку, встановленому законодавством. У частині першій ст. 25 Конституції України закріплено: «Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство».
Принцип захисту і піклування про громадян України, що перебувають за межами України, закріплений у частині третій ст. 25 Конституції в положенні: «Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами». Це зобов'язує дипломатичні представництва і консульські установи України, посадових осіб вживати необхідних заходів для забезпечення прав українських громадян, які перебувають за кордоном, користуватися в повному обсязі правами, наданими законодавством країни перебування, міжнародними договорами, учасниками яких є Україна і держави перебування громадянина.
Принцип невидачі громадян України іноземній державі випливає із положення частини другої ст. 25 Конституції про те, що: «Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі». Із цього принципу є винятки, які випливають із міжнародних зобов'язань України. Обмеження щодо невидачі державою своїх громадян іншим державам містяться у нормах кримінального права. Відповідно до законодавства України громадянин України, який учинив злочин за межами України, підлягає кримінальній відповідальності за Кримінальним кодексом України. Але це не означає, що цей громадянин не може бути притягнутий до відповідальності за місцем учинення злочину, тобто за кордоном.
Правовий зв'язок між особою і державою виникає та існує в силу визнання державою даної особи своїм громадянином. Цей зв'язок проявляється у поширенні суверенної влади держави на дану особу. Влада держави поширюється на її громадян незалежно від місця їхнього перебування — у межах даної країни чи поза її межами. Тому зв'язок між особою і державою є постійним і стійким [15, c. 110].
Втілюючи ідею пріоритетності громадянства України Закон «Про громадянс України» визначив, що, по-перше, одруження громадянина або громадянки України з особою, яка перебуває в іноземному громадянстві, або з особою без громадянства, а також розірвання такого шлюбу не змінюють їхнього громадянства. Зміна громадянства одним із подружжя громадян України не призводить до зміни громадянства другого з подружжя (ст. 6). По-друге, проживання або тимчасове перебування громадянина України за межами держави не припиняє його громадянства України (ст. 7); по-третє, якщо батьки або один із батьків дитини, яка проживають на території України, виходять із громадянства України і при цьому не беруть участь у вихованні дитини, над якою встановлено опіку або піклування громадян України дитина за клопотанням батьків, опікуна або піклувальника зберігає громадянство України (ст. 22); четверте — якщо з громадянства України виходить один з батьків а другий залишається громадянином України, дитина зберігає громадянство України (ст. 25).
За клопотанням того з батьків, який виходить з громадянства України, та письмовою згодою другого з батьків, який зберігає громадянство України, і з додержанням вимог статті 27 Закону, дитині може бути дозволено змінити громадянство. За дитиною, яка є громадянином України та усиновлена подружжям, один з якого є громадянином України, а другий іноземцем, зберігається громадянство України. Такій дитині може бути дозволено змінити громадянство за клопотанням усиновителів. За дитиною, яка є громадянином України та усиновлена особами без громадянства або подружжям, один з якого є громадянином України, а другий особою без громадянства, зберігається громадянство України. За дітьми, усиновленими іноземцями, зберігається громадянство України. У разі набуття дітьми громадянства іншої держави, вони, по досягненню 18-річного віку мають визначитися щодо громадянства України (ст. 26). Отже, зазначені норми Закону, в яких втілено принцип збереження громадянства України, виходять із утвердження пріоритету громадянства України [14, c. 90].
Законодавство України гарантує своїм громадянам збереження громадянства за будь-яких обставин та відповідний їх захист з боку держави. Ці норми узгоджуються, зокрема, з такими Конвенціями: Про права дитини, (20.11.1989 р.); Про громадянство одруженої жінки (20.02.1957 р.). У той же час, зазначені норми запобігають появі такої категорії осіб, якими є особи без громадянства — апатриди, тобто особи, які проживають в Україні, але не є її громадянами і не мають доказів належності до громадянства інших держав. Запобігаючи зростанню кількості осіб без громадянства, норми Закону «Про громадянство України» втілюють і розвивають положення міжнародного права, зокрема, Конвенції про скорочення безгромадянства. У відповідності з нею будь-яка держава повинна надавати своє громадянство особі, що проживає на її території, яка інакше буде мати статус апатрида. Ось чому дитина, яка є громадянином України, у разі її усиновлення особами без громадянства відповідно до Закону «Про громадянство України» зберігає громадянство України.
Переважна більшість громадян України набуває українське громадянство з моменту народження. Причому, за законодавством України, домінуючим критерієм у набутті дитиною громадянства є принцип права крові. Дитина, яка народилася у подружжя, що є громадянами України, набуває відповідно до ст. 12 Закону громадянство України незалежно від того, чи народилася вона на території України: за її межами. Отже, дитина, батьки якої є громадянами України, набуває громадянство нашої держави автоматично в силу самого факту її народження і незалежно від прояву волі такої дитини чи її батьків. Поряд з тим, згідно ст. 13 Закону «Про громадянство», у якій втілено принцип права ґрунту, при різному громадянстві батьків, один з яких на момент народження дитини перебував у громадянстві України, дитина визнається громадянином України в тому випадку, якщо вона народилася на території України, а також якщо вона народилась за межами України але батьки, або один з них у цей час постійно проживали в Україні [4, c. 120].
Разом з тим, у певних, визначених законодавством випадках, при набутті дитиною громадянства вольовий характер може бути, але тільки з боку її батьків. За певних визначених у Законі обставин, батьки можуть обрати для своєї дитини громадянство іншої держави. Так, згідно зі ст. 13 Закону, громадянство дитини визначаєтьа письмовою згодою батьків у тому разі, якщо вона народилася за межами України від батьків, що перебувають у різному громадянстві, один з яких на момент її народження перебував у громадянстві України, і якщо в цей час обоє з батьків постійно проживали за межами України.
Вирішуючи таким чином питання, що розглядається, Закон виходить із рівності прав матері і батька при обранні громадянства для їхньої дитини. У тому ж випадку коли батько або мати дитини на момент її народження перебували у громадянстві України, а другий був особою без громадянства чи був невідомий, дитина визнається громадянином України незалежно від місця її народження (ст. 13).
Норми, які регулюють питання громадянства дітей при зміні громадянства їх батьків, при усиновленні, встановленні опіки, піклування, вміщені в окремому розділі Закону «Про громадянство України» (Розділ IV — Громадянство дітей при зміни громадянства батьків і в разі усиновлення).
Громадянство дитини може змінюватись внаслідок набуття її батьками громадянства України або у зв'язку з виходом їх із громадянства України. Ці питання регулюються статтею 21 Закону, відповідно до якої у разі зміни громадянства батьків, внаслідок якої обоє стають громадянами України або обоє виходять з громадянства України, відповідно змінюється громадянство їхніх дітей.
У тому випадку, коли відомий лише один із батьків дитини, то в разі зміни громадянства цієї особи відповідно змінюється громадянство дитини. Метою цієї норми Закону є прагнення забезпечити однакове громадянство для всіх членів сім'ї. Але слід враховувати, що у зазначеному порядку вирішується питання щодо громадянства лише тих дітей, які не досягли 16-річного віку. Зміна громадянства дітей у віці від 16 до 18 років відбувається у іншому порядку [14, c. 93].
Відповідно до ст. 27 Закону, зміна громадянства дітей віком від 16 до 18 років у разі зміни громадянства їхніх батьків, а також у разі усиновлення, може відбуватись тільки за згодою самих дітей. Заява дитини щодо зміни її громадянства має бути викладена у письмовій формі і нотаріально засвідчена. Порядок оформлення документів з питань громадянства визначається у статті 34 Закону «Про громадянство».
Необхідно також зупинитись ще й на такій проблемі. При натуралізації іноземців виникає питання про визначення громадянства їхніх дітей. Ці питання досить детально врегульовані у законодавстві України. Так, відповідно до ст. 23 Закону, якщо громадянином України стає один із батьків, а другий залишається іноземцем, дитина може набути громадянство України за клопотанням про це того з батьків, який набуває громадянство України, та за згодою другого з батьків. У тому випадку, коли громадянином України стає один із батьків, а другий залишається особою без громадянства, дитина, яка проживає на території України, стає громадянином України. Коли ж громадянином України стає один із батьків, а другий залишається особою без громадянства, дитина, яка проживає поза межами України, може набути громадянство України за клопотанням про це того з батьків, який набуває громадянство України.
Наступною проблемою, що потребує розгляду, є питання щодо визначення громадянства дітей при їх усиновленні. Усиновлення базується на певних засадах і має відповідати встановленим у законодавстві України вимогам. Усиновлення обов'язково має здійснюватись лише в інтересах дитини, яку усиновляють. Усиновлення дітей-громадян України іноземними громадянами на території нашої держави здійснюється у визначеному у законодавстві України порядку і за загальними підставами на прохання усиновителя.
При усиновленні дітей одним із найважливіших є питання, що стосується їхнього громадянства. За законодавством України про усиновлення громадянство дітей в залежності від різних обставин може як зберігатися, так і змінюватися. Питання громадянства дітей при їх усиновленні детально регламентуються ст. 26 Закону «Про громадянство України». Відповідно до ст. 26 Закону при усиновленні дитини, яка є громадянином України, подружжям, один з якого є громадянином України, а другий — іноземцем, така дитина зберігає громадянство нашої держави. Однак за иопотанням усиновителів такій дитині може бути дозволено змінити громадянство. За дитиною, якає є громадянином Укркраїни та усиновлена особами без громадянства або подружжям, один з якого є громадянином України, а другий — особою без громадянства, зберігається громадянство України. У тому випадку, коли діти усиновляються іноземцями, за ними зберігається громадянство України. У разі набуї дітьми громадянства іншої держави, з досягненням 18-річного віку, вони мають визначитися щодо громадянства України [5, c. 77].
У ст. 25 Закону про громадянство регулюється порядок визначення громадянст дітей, які є іноземцями або особами без громадянства за умови їх усиновлення. Встановлено, що дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і яку усиновляю громадяни України, або над якою встановлено опіку чи піклування громадан України, стає громадянином України.
Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і яку усиновляє подружжя або над якою встановлено опіку, піклування, подружжя, один з якого є громадянином України, а другий — особою без громадянства, стає громадянином Україн. Дитина, яка є особою без громадянства і яку усиновляє подружжя, або над якою встановлено опіку, піклування, подружжя, один з якого є громадянином України стає громадянином України. Дитина, яка є іноземцем і яку усиновляє подружжя, або над якою встановлеї опіку, піклування, подружжя, один з якого є громадянином України, а другий — іноземцем, стає громадянином України за згодою усиновителів, опікунів, піклувальників.
набуття громадянство правове
Одним із перших питань, що виникають при розгляді проблеми громадянства України, як і будь-якої держави, є питання про визначення категорії осіб, які є громадянами України, або іншими словами, — хто визнається громадянином України. Загальноприйнятим у світовій практиці є визнання належності до громадянства тієї чи іншої держави всіх осіб, які на час набрання чинності законом, що регулює питання громадянства, перебували в її громадянстві. Аналогічним чином це питання врегульоване і в законодавстві України. Відповідно до ст. 2 Закону «Про громадянство України» громадянами України є [2]:
1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незале; України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;
2) особи, які на момент набрання чинності Законом України «Про громаднство України» (13 листопада 1991 року) постійно проживали в Україні, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного, соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак і які не є громадянами інших держав;
3) особи, які народилися або постійно проживали на території України, та їхні нащадки (діти, онуки), якщо вони на 13 листопада 1991 року проживають межами України, не перебувають у громадянстві інших держав і до 31 ггрудня 1999 року подали у встановленому цим Законом порядку заяву про визначення своєї належності до громадянства України;
4) особи, які набули громадянство України відповідно до Закону «Про мадянство України».
Отже, для певних категорій осіб у Законі про громадянство (п. З встановлено спрощений порядок визначення їхньої належності до громадян України. Це особи, які народилися або постійно проживали на території України також їхні нащадки (діти, онуки), якщо вони на 13 листопада 1991 року прожи з якихось причин за межами України, не перебувають у громадянстві інших держав і до 31 грудня 1999 року подали у встановленому цим Законом порядку заяву про визначення своєї належності до громадянства України.
Таким чином, Закон чітко визначив категорії осіб, які визнаються громадяї України. Проте відомі випадки, коли деякі громадяни, посилаючись на п. 3 наведеної норми, заявляють, що вони не є громадянами України, оскільки не підтвердили свого бажання бути громадянами України, а отже, заперечують такий свій стат. З таким баченням цього питання не можна погодитись, оскільки відповідно до ст. 2 Закону «Про громадянство України» та ст. 9 Закону «Про правонаступниі України» всі громадяни колишнього СРСР, які постійно проживали на териї України на момент проголошення незалежності України (24.08.1991 р.), є громадянами України. Заперечувати приналежність до громадянства України відповідно до Закону про громадянство фактично можуть лише особи, які на момент набрання чинності Законом мали статус іноземних громадян. Усі інші особи, постійно проживали в Україні на момент набрання чинності Законом «Про громадянство України», тобто на 13 листопада 1991 р., визнаються громадянами України [9, c. 87].
Правове регулювання процедури надання громадянства у різних країнах світу має свої характерні особливості. Набуття громадянства частіше за все пов'язується із фактом народження людини або зі спеціальним рішенням уповноважених державних органів. За загальним правилом у законодавстві більшості країн встановлюється порядок набуття громадянства окремо для дітей, що випливає з факту їх народження.
У законодавстві різних країн закріплені такі принципи набуття громадянства, як право крові і право ґрунту. Принцип права ґрунту означає, що громадянство у даній державі надається будь-якій особі, яка народилась на її території, незалежно від громадянства батьків. Набуття статусу громадянина за правом ґрунту визначається як набуття громадянства за народженням. Набуття громадянства за правом крові прийнято визначати як його набуття з походження . Законодавство деяких держав у сучасний період передбачає змішану систему набуття громадянства, за якою принцип права крові поєднується з принципом права ґрунту (наприклад, у Конституції Бразилії 1988 р.). Вибір державою того чи іншого принципу набуття громадянства головним чином обумовлюється її політикою у демографічній сфері. Коли держава зацікавлена у швидкому зростанні кількості своїх громадян, то вона закріплює у законодавстві обидва вищезазначені принципи. Одержання громадянства за народженням (філіація) є основною формою набуття особою статусу громадянина держави. У будь-якій країні переважна більшість її громадян має такий свій статус саме за народженням.
У нормах законодавства України, що регулюють питання набуття громадянства України, поєднується принцип права крові та права ґрунту. Це випливає із аналізу відповідних норм Закону «Про громадянство України». Так, відповідно до ст. 12 Закону дитина, батьки якої на момент її народження перебували в громадянстві України, набуває громадянство України незалежно від того, чи народилася вона на території України, чи за її межами. А згідно зі ст. 14 Закону дитина, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, набуває громадянство України. Наведена норма ґрунтується на положенні міжнародного права щодо скорочення кількості осіб без громадянства [4, c. 127].
Виходячи з принципу права ґрунту, дитина, яка перебуває на території Україк обоє з батьків якої невідомі, також визнається відповідно до ст. 15 Закону гр мадянином України. Отже, набуття громадянства за народженням має місце в силу факту народжен: людини і не залежить від прояву її волі.
Наступною підставою набуття громадянства України є прийняття до громадя ства України, яке визначається як натуралізація або укорінення. Натуралізація — надання органами державної влади країни громадянства зацікавленій особі на прохання. У світовій практиці натуралізація є найбільш поширеним способом надання громадянства. Звичайно виділяють такі основні види натуралізації: індивідуальну натуралізац і натуралізацію внаслідок правонаступництва держави. Остання - є особливо прийнятною для країн так званого «третього світу», хоча у колишніх республіках СРСР після його розпаду практично вирішуються ті ж проблеми. Натуралізація внаслідок правонаступництва держави автоматично виникає в момент утворення нової держави, а не після видання такою державою відповідно законодавчого акта .
Індивідуальну натуралізацію, в свою чергу, поділяють на натуралізацію, яка ґрунтується на особистому виборі, і натуралізацію внаслідок прийняття закону, в залежності від того, який орган держави уповноважений вирішувати питан громадянства, розрізняють систему законодавчу та систему адміністративну. При законодавчій системі натуралізація здійснюється шляхом видання відповідного закону. При адміністративній системі — за рішенням адміністративного органу.
Звичайно, особи, які набувають громадянство через процедуру натуралізаі користуються такими ж правами та несуть ті ж обов'язки, як і всі інші громадяни країни. Надання громадянства у порядку натуралізації має певні особливості. Як правило натуралізація здійснюється на основі вільного волевиявлення особи. Це має своїм наслідком припинення попереднього громадянства особи. Проте лише самого волевиявлення особи, що зацікавлена у набутті громадянства, недостатньо. Така особа має відповідати вимогам, які визначені у законодавстві країни щодо натуралізаці [14, c. 134].
У законодавстві будь-якої країни передбачаються певні передумови натуралізаі Як правило, вимагається таке: досягнення особою повноліття; письмова заява особи; володіння мовою країни; ценз осідлості, тобто певний мінімум часу проживання особи в країні, тощо.
Встановлення певних умов, що є обов'язковими для набуття громадянства тієї чи іншої країни, визнається у світовій практиці цілком правомірним. Право встановлювати ті чи інші цензи та умови натуралізації передбачене, зокрема, Конвенці про скорочення безгромадянства. Метою встановлення кола певних вимог натулізації є прагнення захистити інтереси даної держави та забезпечити нормальне входження в нове суспільство людини, яка набуває громадянство.
У законодавстві України визначено ряд вимог та умов, які є обов'язковими для прийняття особи до громадянства України. Відповідно до ст. 16 Закону «Про громадянство України» іноземці та особи без громадянства можуть бути прийняті до громадянства України за їхніми клопотаннями.
Необхідні умови прийняття особи до громадянства України є такі:
1) визнання і виконання особою Конституції України та законів України;
2) неперебування особи в іноземному громадянстві;
3) безперервне проживання особи на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років;
4) володіння українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування;
5) наявність у особи законних джерел існування.
Можливість набуття громадянства України значно полегшується для осіб, які мають певні заслуги перед нашою державою [9, c. 90].
Відповідно до ст. 16 Закону вимоги, що передбачені в абзаці першому пункту З, пунктах 4,5 частини другої цієї статті, можуть не враховуватися у виняткових випадках. Таке може бути за рішенням Президента України щодо осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, або якщо їх прийняття до громадянства України становить державний інтерес для України. Крім того, положення абзацу першого пункту З та пункту 4 частини другої статті 16 не поширюються на осіб, які перебувають у шлюбі з громадянами України. Це положення чинного законодавства України узгоджується, зокрема, із положеннями Конвенції про громадянство одруженої жінки.
У всіх країнах однією з умов натуралізації є лояльність по відношенню до даного режиму. Особам, які вчинили проти нього злочини, громадянство, як правило, не надається.
У Законі «Про громадянство України» (ст. 16) визначені обставини, за яких громадянство України не може бути надане. Так, до громадянства України не приймаються особи, які [2]:
1) вчинили злочини проти людства чи здійснювали геноцид, або вчинили злочини проти держави, або тяжкі злочини проти особи;
2) засуджені до позбавлення волі до зняття судимості;
3) особи, які перебувають під слідством або уникають покарання, чи вчинили злочин на території іншої держави;
4) особи, які перебувають на військовій службі, у службі безпеки, у правоохоронних органах, органах юстиції або органах державної влади іноземної держави.
Відповідно до ст. 11 Закону про громадянство ще одним способом набуття громадянства є поновлення у громадянстві України, яке прийнято визначати як репатріацію, або реінтеграцію. Цей спосіб набуття громадянства є важливим для особи, яка раніше перебувала у громадянстві України, але втратила його з якихось причин. Закон передбачає, що така особа може бути поновлена у громадянств України за її клопотанням. Репатріація відрізняється від натуралізації спрощень порядком набуття громадянства. Порядок здійснення цього способу набуття громадянства України регулюється ст. 17 Закону «Про громадянство України». Так згідно із цією статтею особу, яка раніше перебувала у громадянстві України, може бути поновлено за її клопотанням у громадянстві України через процедури прийняття [2].
Відповідно до законодавства України громадянство може набуватись на підставах, передбачених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 11 Закону «Про громадянство України»). Таке положення чинного законодавства свідчить, що підставами набутя громадянства України можуть бути, зокрема, такі загальновизнані форми набутя громадянства, як групове надання громадянства, а також вибір громадянства, яке визначається як оптація.
Групове надання громадянства — це наділення громадянством населення певне території у спрощеному порядку, або надання у спрощеному порядку громадянства переселенцям. Це може бути у випадку, коли частина території переходить від однії держави до іншої (трансферт — передавання). За таких обставин населення, що проживає на цій території, звичайно користується правом оптації, тобто правом вибору громадянства. Кожен може обрати собі нове громадянство або зберегти попереднє. У світовій практиці оптація застосовується щодо осіб, яі мають подвійне громадянство. Про ці види детальніше може буде розглянуто нижче [14, c. 101].
У Законі «Про громадянство України» визначені види документів, які підтверджують громадянство України. Відповідно до ст. 5 Закону документами, які підтверджують громадянство України є: паспорт громадянина України, а для осіб віком до 16 років — свідоцтво про народження. Зразки й порядок видачі паспорта громадянина України та свідоцтва про народження визначаються положеннями про паспорт громадянина України та про свідоцтво про народження, які затверджуються Верховною Радою України. Таким чином, аналіз норм законодавства України, які визначають підстави і регулюють порядок набуття громадянства України, свідчить, що в них закріплено змішану систему набуття громадянства, при якій переважне значення принципу права крові поєднується із застосуванням принципу права ґрунту. Особливо чітко таке поєднання знаходить свій прояв у тих нормах Закону «Про громадянство України», які регулюють різноманітні питання набуття громадянства дітьми, та випадків зміни їхнього громадянства.
3. НАБУТТЯ ГРОМАДЯНСТВА НА ПІДСТАВАХ, ПЕРЕДБАЧЕНИХ МІЖНАРОДНИМИ ДОГОВОРАМИ УГОДАМИ
Особа, яка є громадянином держави, міжнародний договір України з якою дозволяє особі звертатися для набуття громадянства України, за умови, якщо вона доведе, що не є громадянином іншої договірної сторони, може подати заяву про поновлення у громадянстві України лише після припинення іноземного громадянства.
Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від громадян держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, а також від осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства.
Датою набуття громадянства України у вказаних випадках є дата реєстрації набуття особою громадянства України. Реінтеграція звичайно носить індивідуальний характер, на відміну від репатріації, що характеризується груповою, колективною ознакою [14, c. 137].
Таким чином, репатріація — це відновлення громадянства шляхом повернення в країну свого громадянства (постійного проживання або походження) певної групи осіб, які опинилися в силу різних обставин на території інших держав. Це найбільше стосується біженців, звільнених військовополонених, т.зв. переміщених осіб. Особливістю репатріації є і те, що вона є переселенням із правом добровільного вибору громадянства.
Репатріація здійснюється як на договірній основі (наприклад, репатріація військовополонених передбачена Женевськими конвенціями про захист жертв війни 1949 року), так і на позадоговірній основі, але за умови існування відповідних законів у заінтересованій державі або державах.
Проблема повернення на батьківщину була актуальною після закінчення Другої світової війни, коли з Німеччини і країн деяких її союзників поверталися на батьківщину сотні тисяч військовополонених, примусово викрадених на роботи цивільних осіб і т.п. При цьому, як відомо, частина з них відмовлялася повертатися у свої країни, брала громадянство або на інших умовах селилася в державах Європи, Північної або Південної Америки, в Австралії.
В даний час актуалізація проблеми репатріації стала наслідком розпаду СРСР, погіршення економічного добробуту в нових державах — республіках колишнього Союзу (репатріація німців у ФРН, євреїв в Ізраїль і т.д.). Закріплене в законодавстві багатьох держав, у тому числі й України, положення стосовно надання громадянства є насамперед формальним вираженням вдячності і поваги особи за які-небудь заслуги загальнозначущого характеру. У свій час таке надання дуже часто застосовувалося до перших підкорювачів космосу — льотчиків-космонавтів. Але відомі і більш ранні випадки надання громадянства. Так, наприклад, у 1792 році французьке громадянство було надане 18 видатним державним і суспільним діячам-іноземцям: американському президентові Дж. Вашингтону, англійському філософу, соціологу і юристу І. Бентаму, німецькому поету і драматургу Ф. Шіллеру та ін. [3, c. 128].
Слід зазначити, що в той час надання громадянства не тягло втрати і не вимагало відмови від власного (первинного) громадянства. Воно носило символічний характер і не мало якихось юридичних наслідків, зокрема, не створювало прав і обов'язків між таким громадянином і державою. Водночас такій особі не було потрібно візи для перетинання кордону держави, почесним громадянином якої він був. В даний час надання громадянства може мати місце і з інших, частіше усього політичних, причин, коли воно стає фактично єдиним громадянством, яким володіє індивід.
До способів набуття громадянства, пов'язаних із територіальними змінами, належать оптація і трансферт.
Оптація — це набуття громадянства на основі його вибору в зв'язку з територіальними змінами. Особи, які мешкають на частині території однієї держави, що переходить під суверенітет іншої держави, отримують право оптації в порядку й у терміни, обумовлені договором між відповідними державами або встановлені державою в односторонньому порядку. Право оптації полягає в праві особи вибрати собі громадянство: або залишити громадянство тієї держави, на території якої вона мешкала раніше, або набути громадянства тієї держави, під суверенітет якої переходить ця територія. У випадку залишення старого громадянства особа повинна в визначений термін покинути територію свого проживання, в разі вибору нового громадянства — вона залишається в місці свого проживання [15, c. 131].
Так, 29 червня 1945 року між СРСР і Чехословацькою республікою був укладений договір про Закарпатську Україну. Стаття 2 Протоколу до цього договору містила домовленість сторін про те, що особи української і російської національностей, що мешкають на території Чехословаччини (у Словаччині), мають право оптації (набуття) громадянства СРСР до 1 січня 1946 року. Оптація відбувалася відповідно до законодавства СРСР і ставала дійсною тільки за згодою влади СРСР. Це ж право отримували особи чеської і словацької національностей, що мешкали на території Закарпатської України і бажали зберегти громадянство Чехословаччини. Особи, які отримали право оптації, повинні були протягом 12 місяців переселитися в країну, громадянство якої вони мали намір набути [5,c. 140].
Такий же договір був укладений 6 липня 1945 року між урядом СРСР і Польським тимчасовим урядом національної єдності щодо осіб польської і єврейської національностей, що бажали переселитися в Польщу, а також осіб російської, української, білоруської, русинської і литовської національностей, що проживали на території Польщі і бажали переїхати в СРСР.
Слід мати на увазі, що, по-перше, оптація можлива не тільки в груповому (при репатріації), але й в індивідуальному порядку (при одруженні, при ліквідації подвійного або множинного громадянства). По-друге, у всіх перелічених випадках вона здійснюється тільки на основі добровільного вибору громадянства.
Трансферт відрізняється від оптації тим, що тут зміна громадянства настає автоматично. Фактично, це обмін населенням між державами на основі міжнародної угоди. І хоча сучасне міжнародне право не допускає автоматичної зміни громадянства, тобто його набуття або втрати поза волею індивіда, трансферт усе-таки мав місце в кількох випадках як виняток.
Вперше переселення було передбачено конвенцією і протоколом, підписаними 30 січня 1923 року в ході конференції в Лозанні (Швейцарія) із питань Ближнього [14, c. 147].
Сходу державами Антанти і Туреччиною, після перемоги останньої у війні 1919-1922 років. Лозаннські документи містили положення про примусовий обмін усіх грецьких підданих Туреччини на мусульманськх підданих Греції (за деякими винятками).
Таке ж переселення було передбачено рішенням Берлінської (Потсдамської) конференції керівників держав-переможниць у 1945 році за підсумками Другої світової війни, яким передбачалося переміщення в Німеччину німецького населення або частини його, що залишилось у Польщі, Чехословаччині й Угорщині. Це було мотивовано насамперед тим, що німецьке населення, яке проживало в цих країнах, було приводом для інтервенції німецьких військ (Судетські німці, проблема Данцига і данцизького коридора).
Припинення громадянства - це припинення постійного правового зв'язку особи з Українською державою.
Світовий досвід правового регулювання громадянства свідчить, що громадянство може припинятися за такими підставами: 1) в силу закону; 2) позбавлення громадянства; 3) внаслідок виходу або відмови від громадянства; 4) на підставі міжнародних договорів; 5) внаслідок припинення існування держави як суб'єкта міжнародного права.
Згідно зі ст. 17 Закону «Про громадянство України» громадянство припиняється: а) внаслідок виходу з громадянства України; б) внаслідок втрати громадянства України; в) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.
Вихід з громадянства — це припинення громадянства за ініціативою особи.
Європейська конвенція містить норму, відповідно до якої всі держави, що підписали конвенцію, зобов'язані передбачити можливість припинення громадянства за бажанням особи. Право особи на вихід із громадянства міститься в частині другій ст. 15 Загальної декларації прав людини, в положенні про те, що ніхто не може бути позбавлений права змінити громадянство. Більшість європейських держав не дозволяють виходу із громадянства, якщо це призведе до апатризму, тобто без-громадянства особи. Встановлення відповідних обмежень щодо виходу з громадянства є правомірним [8, c. 168].
Вихід із громадянства України — головна підстава його припинення. Конституція України (частина перша ст. 25) встановлює, що громадянин України не може бути позбавлений права змінити громадянство. Вихід із громадянства — акція добровільна, яка відбувається за особистим клопотанням громадянина на ім'я Президента України. Ніхто не має права заборонити особі змінити своє громадянство. Згідно зі ст. 18 Закону «Про громадянство України», особа яка виїхала на постійне проживання за кордон, може вийти з громадянства України за її клопотанням.
При цьому суттєве значення має вирішення питання про громадянство дітей. Закон передбачає такі варіанти розв'язання цієї проблеми. Якщо дитина виїхала разом з батьками на постійне проживання за кордон і батьки виходять з громадянства України, за клопотанням одного з батьків разом з батьками з громадянства України може вийти і дитина. Якщо один з батьків виїхав разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з громадянства України, а другий залишається громадянином України, дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його клопотанням. Якщо один з батьків виїхав разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його клопотанням. Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон і її батьки вийшли з громадянства України, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків. Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків і він вийшов з громадянства України, а другий є громадянином України, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням про це того з батьків, який вийшов з громадянства України. Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків і він вийшов з громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням того з батьків, який вийшов з громадянства України. Дитина, яка набула за народженням громадянство України, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків незалежно від місця проживання дитини. Дитина, яка усиновлена подружжям, один з якого є громадянином України, а другий є іноземцем, може вийти з громадянства України за клопотанням усиновителя, який є іноземцем. Дитина, усиновлена іноземцями або особами без громадянства, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з усиновителів.
Принципове значення має положення, що вихід дітей віком від 15 до 18 років з громадянства України може відбуватися лише за їх згодою.
В законі закріплено, що вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню [3, c. 129].
Датою припинення громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата видання відповідного указу Президента України. Таким чином, не йдеться про автоматичну втрату особою громадянства.
Втрата громадянства. Закон України «Про громадянство України» (ст. 19) встановлює підстави втрати громадянства України. Такими підставами є: 1) якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави. Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним волевиявленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув громадянство іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що підтверджує наявність набуття ним іноземного громадянства, за винятком випадків, якщо: а) діти при народженні одночасно з громадянством України набувають також громадянство іншої держави; б) діти, які є громадянами України і усиновлені іноземцем, набувають громадянство усиновителя; в) громадянин України автоматично набув громадянство іншої держави у результаті одруження з іноземцем; г) згідно із законодавством іншої держави її громадянство надано громадянину України автоматично без його добровільного волевиявлення і він не отримав добровільно документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави; 2) якщо іноземець набув громадянство України і не подав у порядку, передбаченому частиною п'ятою ст. 8, п. 2 частини другої ст. 9 та частиною другою ст. 10 цього закону, документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього; 3) якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство; 4) якщо особа набула громадянство України на підставі ст. 9 цього закону у результаті подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів; 5) якщо громадянин України без згоди державних органів [14, c. 140].
України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи місцевого самоврядування іншої держави.
В Законі «Про громадянство України» визначена правосу-б'єктність громадянина України, який подав заяву про вихід з громадянства, щодо якого оформляється втрата громадянства. Така особа до набрання чинності рішенням про припинення громадянства користується всіма правами і несе всі обов'язки громадянина України.
У ст. 21 цього закону встановлено, що рішення про оформлення набуття громадянства України скасовується, якщо особа набула громадянство України відповідно до статей 8 та 10 цього закону шляхом обману, внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, приховування будь-якого факту, за наявності якого особа не може набути громадянство України.
1. Конституція України від 28 червня 1996р. / Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, N 30.
2. Про громадянство України: Закон України вiд 18.01.2001 № 2235-III // Відомості Верховної Ради України – 2001. – № 13 – ст. 65
3. Бесчастний В. М., Філонов О. В., Субботін В. М., Пашков С. М.. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: навч. посібник / Віктор Миколайович Бесчастний (ред.). — К. : Знання, 2007. — 467с.
4. Годованець В. Ф. Конституційне право України: Конспект лекцій. — 2-ге вид.,— К.: МАУП, 2001. — 216 с.
5. Горшеньова М. С., Закоморна К. О., Ріяка В. О., Журавка О. В., Маєвська А. А. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / В.О. Ріяка (заг.ред.). — 2. вид., доп. і перероб. — К. : Юрінком Інтер, 2004. — 544с.
6. Заєць А. Принцип верховенства права (теоретико-методологічне обґрунтування) // Вісник Академії правових наук України.– 1998. - № 1.–С.4-12.
7. Кирпичов О. А., Соловйова В. В. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посіб.. — Донецьк : Юго-Восток, 2006. — 371с.
8. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посіб. / В.О. Ріяка (ред.). — К. : Юрінком Інтер, 2002. — 512с.
9. Конституційне право України. За ред. Погорілка В.Ф. – К.: Наукова думка, 2005. – 732 с.
10. Конституційне право України. За редакцією В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. – К. 2007. - 369 с.
11. Кравченко В. В.: Конституційне право України: Навчальний посібник.- Вид. 3-тє, виправл. та доповн.- К.: Атіка, 2004. - 512 с.
12. Погорілко В.Ф. Теоретичні проблеми сучасного українського конституціоналізму // Вісник прокуратури. — 2000. — №2. — С. 68 - 74.
13. Популярна юридична енциклопедія/ Кол. авт.: В.К. Гіжевський, В.В. Головченко та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 528 с.
14. Тодыка Ю. Н. Конституционное право Украины: отрасль права, наука, учебная дисциплина: Учебное пособие.— Харьков: «Фолио»: «Райдер»,-2008. - 190 с.
15. Фрицький О.Ф. Конституційне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 536 с.
16. Шаповал В. Конституція як форма (джерело) конституційного права України (питання теорії) // Право України. – 2008. - № 6. – С. 5-10.
17. Юридична енциклопедія: В 6 т./ Редкол.: Ю.С. Шемшученко та ін. – К.: „Укр. енцикл.”, 2004. – 736 с.
|
