ЗМІСТ
Вступ
1. Процедура прийняття та оприлюднення рішень КСУ, забезпечення виконання його рішень і висновків
2. Проблеми реалізації та виконання рішень Конституційного Суду України
3. Шляхи підвищення ефективності рішень Конституційного Суду України
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Актуальність теми
. Загальноприйнятим вважається, що конституціоналізм як політико-правова категорія та доктринальне вчення з’являється після виникнення конституції держави в сучасному розумінні цього терміна та утвердження конституційної держави як такої.
У кожній сучасній демократичній державі конституціоналізм може набувати певних особливостей.
При цьому, звісно, незаперечним буде те, що основу національних систем конституціоналізму складають загальновизнані в демократичному світі конституційно-правові ідеї та доктрини (так звана конституційна ідеологія).
Коли ж ідеться про конституціоналізм як національне явище, то, на наш погляд, слід говорити про єдність національної конституційної теорії, конституційного законодавства та практики його застосування.
Виходячи саме з такого бачення цієї проблеми, категорію «сучасний український конституціоналізм» можна подати як органічну єдність національної конституційної теорії, українського конституційного законодавства та практики його застосування, що пов’язана з правами і свободами людини, розподілом влади, парламентаризмом, незалежним судочинством, конституційною юстицією, місцевим самоврядуванням та іншими важливими інститутами конституційної держави.
Практична діяльність Конституційного суду України ( далі-КСУ) є такою, що як мінімум має пряме відношення як до площини національного конституційного законодавства, так і до практики його застосування. Адже в першому випадку, маючи можливість визнавати неконституційними ті чи інші правові акти, КСУ фактично виконує роль так званого негативного законодавця. Він може безпосередньо впливати на стан конституційного законодавства. У другому випадку, коли йдеться про практику застосування конституційного законодавства, можливість тлумачення конституційних положень, тлумачення норм законів є надзвичайно важливим чинником у процесі застосування на практиці конституційного законодавства.
Конституційний Суд приймає свої рішення у вигляді певних актів, які закон називає рішеннями, висновками та ухвалами КСУ. У цих документах окрім регулятивної частини є мотивувальна частина. Саме в ній Суд, насамперед обґрунтовуючи зміст регулятивної частини, часто висловлює свою позицію стосовно тих чи інших правових ситуацій і явищ. Як мінімум зміст цих документів має значення для самого Суду при розгляді наступних справ з аналогічними ситуаціями. Ці акти законодавець мав би враховувати при вдосконаленні чинного законодавства. І на них мали б звертати увагу у своїй правозастосовній діяльності відповідні суб’єкти.
Отже, можна сказати, що КСУ має реальні можливості впливати на процес формування сучасного українського конституціоналізму. Цей вплив найбільш відчутний на рівні практичного застосування конституційного законодавства, потім – на рівні змісту цього законодавства і частково – на рівні національної конституційної теорії.
Питанням вирішення проблеми ефективності рішень КСУ займалися Євграфов П., Васильєв Г., Іванівська А., Бринцев В. Селіванов А., Маркуш М. та ін. та неодноразово висвітлювалися на науково-практичних конференціях проте не знайшли своє реальне відображення на практиці без відповідних законодавчих змін та релазацій положень Конституції України.
Мета і завдання дослідження
. Метою дослідження є вставнолення причин та підстав невиконання рішень суду, проблемати реалізації положень Конституції України на практиці та в діяльності органів державної влади.
Відповідно до зазначеної мети було поставлено наступні завдання:
• прослідкувати етапи прийняття рішень і виконання рішень КСУ;
• з’ясувати причини невиконання даних рішень;
• проаналізувати та виявити недоліки в законодавстві, котрі не сприяють їх реалізації на практиці;
• виявити шляхи підвищення ефективності рішень КСУ.
Об’єктом дослідження
є законодавство України та відповідно рішення КСУ, які є найбільш проблематичним до реалізації та виконання. Предмет
дослідження становлять причини та підстави невиконання та не реалізації актів КСУ та шляхи підвищення ефективності цих рішень на практиці.
Методи дослідження
. При дослідження даної проблематики використовувались загальнонаукові методи пізнання, а також статистичний,порівняльний та ін.
До структури даної роботи
входить вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел.
причина невиконання рішення конституційний суд
1.
Процедура прийняття та оприлюднення рішень КСУ, забезпечення виконання його рішень і висновків
Актами, які приймаються під час розгляду справ на пленарних засіданнях Конституційного Суду України, є рішення та висновки; актами, які виносяться, — процесуальні ухвали та протокольні ухвали. Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки іменем України. З інших питань, які розглядаються на пленарному засіданні Конституційного Суду, виносяться процесуальні та протокольні ухвали. Рішення приймаються, висновки даються Конституційним Судом України поіменним голосуванням шляхом опитування суддів Конституційного Суду. Рішення у справі приймається, висновок дається Конституційним Судом на закритій частині пленарного засідання Конституційного Суду за участю суддів Конституційного Суду, які брали участь у розгляді справи. Рішення Конституційного Суду приймаються та його висновки даються на пленарному засіданні, якщо за них проголосувало не менше десяти суддів Конституційного Суду України.
Конституційний Суд приймає рішення у справах щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України,актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України та правових актів Верховної Р ади Автономної Республіки Крим.
Конституційний Суд України дає висновки у справах з питань:
а) офіційного тлумачення Конституції України та законів України;
б) про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Р ади України для надання нею згоди на їх обов'язковість для України;
в) щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення П резидента України з поста в порядку імпічменту.
На закриту частину пленарного засідання вноситься проект рішення, висновку у справі, підготовлений суддею-доповідачем на основі матеріалів справи, досліджених Конституційним С удом у процесі її розгляду. Кожен суддя Конституційного С уду, який бере участь у розгляді справи, має право подати власний проект рішення, висновку у справі або перелік питань, які визначають суть рішення, висновку [5,416].
На закритій частині пленарного засідання судді Конституційного Суду вільно викладають свої думки з питань, що обговорюються, вносять пропозиції, поправки до проекту рішення, висновку у справі. Пропозиції та поправки суддів Конституційного С уду до проекту рішення, висновку у справі вносяться у письмовій формі, голосування по кожній з них проводиться окремо. Суддя Конституційного Суду може на будь-якій стадії обговорення проекту рішення, висновку у справі зняти свою пропозицію чи поправку.
Судді Конституційного Суду України не мають права утримуватися від голосування.
Рішення та висновки Конституційного Суду мотивуються письмово, підписуються окремо суддями Конституційного Суду, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню.
Підписання суддею Конституційного Суду рішення, висновку Конституційного Суду є обов’язковим. Суддя Конституційного Суду, який підписав рішення чи висновок Конституційного Суду, має право, незалежно від того, голосував він “за” чи “проти” прийняття рішення або дачі висновку, на свою окрему думку у справі, яка викладається у семиденний строк від дня голосування у письмовій формі і додається до відповідного рішення чи висновку.
Рішення і висновки Конституційного Суду України підписуються не пізніше семи днів після прийняття рішення, дачі висновку. Вони офіційно оприлюднюються наступного робочого дня після їх підписання і публікуються у “Віснику Конституційного Суду України” та в інших офіційних виданнях України. Рішення і висновки Конституційного Суду офіційно оголошуються головуючим на пленарному засіданні Конституційного Суду. Це оголошення і є офіційним оприлюдненням рішення, висновку Конституційного Суду. Конституційний Суд України після офіційного оприлюднення рішення, висновку може з власної ініціативи або за заявою однієї із сторін конституційного провадження виправити допущені у рішенні, висновку неточності, описки, редакційні або технічні огріхи. Рішення, висновок Конституційного Суду можуть бути роз’яснені Конституційним Судом за клопотанням однієї із сторін конституційного провадження.
Конституційний Суд України може відкрити нове провадження у справі при виявленні нових обставин по справі, які не були предметом його розгляду, але які існували на час розгляду і прийняття рішення або дачі висновку в справі. Рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов’язковими до виконання. З метою забезпечення обов’язковості виконання рішень і висновків Конституційного Суду законом передбачено здійснення низки юридичних дій. Так, копії рішень і висновків Конституційного Суду України надсилаються наступного робочого дня після їх офіційного оприлюднення суб’єкту права на конституційне подання чи конституційне звернення, з ініціативи якого розглядалася справа, до Міністерства юстиції України, а також до органу влади, що прийняв правовий акт, який був предметом розгляду в Конституційному Суді України. Конституційний Суд має право зажадати від зазначених органів письмового підтвердження виконання свого рішення, додержання свого висновку.
У разі необхідності Конституційний Суд України може визначити у своєму рішенні, висновку порядок і строки їх виконання, а також покласти на відповідні державні органи обов’язки щодо забезпечення виконання рішення, додержання висновку. Невиконання рішень та недодержання висновків Конституційного Суду України тягнуть за собою відповідальність згідно із законом [5,418].
2. Проблеми реалізації та виконання рішень Конституційного Суду України
Специфічна роль Конституційного Суду полягає в тому, що він шляхом офіційного тлумачення Конституції та законів України може запобігти потенційній загрозі порушення прав і свобод людини. Функцію захисту прав і свобод людини Конституційний Суд України реалізує у кількох напрямках. Насамперед, він надає висновки щодо законопроектів про внесення змін до Конституції на предмет їхньої відповідності вимогам її статей 157 і 158, оскільки стаття 157 Основного Закону забороняє його змінювати, якщо зміни передбачають, зокрема, скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина. Згідно статті 147 Конституції України, Конституційний Суд вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Основному Закону і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України. Визнаючи зазначені акти або їхнi окремі положення неконституційними, Конституційний Суд тим самим захищає права і свободи людини і громадянина як вищу соціальну цінність держави. Тому й переважна частина справ, розглянутих Конституційним Судом України, безпосередньо чи опосередковано стосувалася суті, змісту і обсягу основних прав і свобод (особистих, політичних, економічних, соціальних). Знаковим у цьому плані є рішення Суду від 20 березня 2002 року про визнання неконституційними положень статті 58 Закону України «Про Державний бюджет України на 2001 рік» щодо зупинення дії положень законодавчих актів України в частині надання пільг, компенсацій і гарантій, які фінансуються з бюджетів усіх рівнів, та положень статті 60 цього Закону в частині зупинення дії окремих положень Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Приймаючи рішення, Суд виходив з того, що для певної категорії громадян пільги, компенсації та гарантії, право на які передбачене чинним законодавством, є додатком до основних джерел існування. Конституційний Суд дійшов висновку, що зупинення пільг, компенсацій і гарантій, які фінансуються з бюджетів усіх рівнів, насамперед для тих категорій громадян, пенсії, заробітні плати яких (з урахуванням інших джерел доходів) є нижчими від визначених законом чи від встановленого законом прожиткового мінімуму, порушує вимоги частини четвертої статті 43, частини третьої статті 46 та статті 48 Конституції України.
Ще один приклад. Рішенням від 23 травня 2001 року визнано неконституційними положення статті 2483 Цивільного процесуального кодексу України про виключення з підвідомчості судів скарг на: акти, що сіб верховенство Конституції, непорушність її приписів, Конституційний Суд відіграє помітну роль у функціонуванні всього механізму державної влади, збереженні балансу та рівноваги в системі її органів. Наслідком неповних трьох останніх років діяльності Конституційного Суду порівняно з попереднім періодом є збільшення кількості рішень на 14 та висновків — на 5 (відповідно 51 проти 37 і 7 проти 2). За період 2000 р. — 9 місяців 2002 р. прийнято 182 ухвали (174 — за 1997 — 1999 рр.). Проте кількість розглянутих Конституційним Судом справ, прийнятих ним підсумкових актів сама по собі, як на мене, не має вирішального значення. Важливо, щоб закони та інші нормативно- правові акти приймалися на основі Конституції України і відповідали їй, а судовий конституційний контроль був дійовим та ефективним.
За період своєї діяльності Конституційний Суд України надав 8 висновків щодо законопроектів про внесення змін до Конституції України. Жоден з них не реалізовано. Це пояснюється використанням поправок до Конституції як інструменту боротьби за владу. Складається враження, що в ряді випадків автори конституційних поправок більше стурбовані забезпеченням корпоративних інтересів певної частини законодавчого корпусу, ніж справді державним вирішенням проблем демократії в Україні. Треба додати і про недостатність досвіду в застосуванні основоположних конституційних норм. Через розбіжності поглядів, їх поляризацію багато хто намагається вирішувати питання не на засадах права, а під впливом егоїстичних інтересів та амбіцій. Важко не погодитися з думкою судді Конституційного Суду України М.Костицького та його наукового консультанта В.Годованця («Вісник Конституційного Суду України» № 3 за 2002 р.) про те, що народні депутати України, готуючи подання до Конституційного Суду у справі стосовно пільг та компенсацій, турбувалися не стільки про належне забезпечення державою прав і свобод людини в Україні, скільки мали на меті щось інше. Інакше як пояснити ту обставину, що 19 із 54 народних депутатів України, які звернулися у квітні 2001 року з поданням про неконституційність статей 58, 60 Закону України «Про державний бюджет України на 2001 рік», у грудні 2000 року голосували у парламенті… за прийняття зазначених статей Закону?
Варто зауважити, що робота Конституційного Суду України з офіційного тлумачення Конституції спрямована на вирішення гострих правових конфліктів, забезпечення стабільності конституційного ладу, становлення законності у сфері державно-правових та інших відносин. Інтерпретуючи Конституцію та закони України, Конституційний Суд сприяє пізнанню та осмисленню відповідних положень шляхом розкриття їх змісту та взаємодії з іншистосуються обороноздатності держави, державної безпеки, зовнішньополітичної діяльності держави, збереження державної, військової і службової таємниці. Тим самим Конституційний Суд підтвердив беззастережне право громадян на судовий захист своїх прав і свобод. Можна тут згадати й рішення Конституційного Суду від 7 травня 2002 року у справі щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб, яких, згідно з Конституцією України, призначають на посади та звільняють з посад Президент України або Верховна Рада України. Воно матиме велике значення для становлення в Україні основ адміністративної юстиції.
Важливими для України є рішення Суду від 29 грудня 1999 р. про визнання неконституційним положень чинного на той час Кримінального кодексу України, якими передбачалася смертна кара як вид покарання, рішення від 14 грудня 1999 року щодо застосування української мови, від 27 березня 2001 року — у справі про всеукраїнський референдум за народною ініціативою, від 14 листопада 2001 року — щодо прописки громадян, від 29 травня 2002 року — про безоплатну медичну допомогу. Узагальнюючи, можна сказати, що своїми рішеннями Суд захистив право на життя, участь в управлінні державними справами, право голосу на виборах і референдумах, право на свободу об’єднання, на приватну власність, на оскарження в суді дій посадової особи, на свободу вибору захисника своїх прав, на свободу від втручання в особисте життя тощо.
Рішення, які приймає Конституційний Суд України, є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені (частина друга статті 150 Конституції України). Поняття «рішення», що вживається у зазначеній статті, — родове, воно стосується всіх питань реалізації Конституційним Судом України закріплених повноважень. Рішення Суду є актами прямої дії, як і сама Конституція України, і мають конституційну силу виходячи з принципу верховенства Конституції України. Фактично рішення Конституційного Суду України — це конституційні норми в їх динаміці. Право як система норм передбачає обов’язкову їх реалізацію. Відсутність цього механізму, як, наприклад, невиконання судових рішень, призводить до руйнування самої ідеї права, — вважає професор Гайдельбергського університету В. Брюггер. Виконання рішень Конституційного Суду України, що мають нормативний характер, безпосередню дію, загальнообов’язковість та юридичну силу Конституції України, є одним із основних і дієвих важелів забезпечення реалізації принципу верховенства Конституції України[17,77].
Виконання рішень Конституційного Суду України прямо впливає на побудову демократичного суспільства, основним критерієм якого є домінування прав людини над інтересами будь-яких державних органів та посадових осіб, а тому дуже актуальним є створення механізмів захисту прав і свобод людини і громадянина[22]. Конституційні суди, виконуючи власні рішення, повинні спиратися на силу принципів, які вони проголошують, — вважає американський юрист Д. Баррі[7]. Однак на сьогодні для України цього недостатньо — назріла необхідність забезпечення виконання рішень Конституційного Суду України не тільки силою авторитету самого Суду, «самодостатністю», безпосередньою дією цих актів, а й шляхом участі в цьому процесі держави в цілому та її інститутів зокрема.
Правова основа механізму виконання рішень Конституційного Суду України закріплена у статтях 69, 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» (далі — Закон)[2]. Конституція України та Закон лише частково, на нашу думку, визначають порядок виконання рішень Конституційного Суду України, механізм правового регулювання якого є недосконалим, що породжує низку проблем, внаслідок яких ці рішення втрачають вплив на правову систему держави та діяльність державних інституцій, а звідси конституційний контроль за забезпеченням конституційного порядку в державі, що здійснюється Конституційним Судом України, втрачає свою ефективність.
Виконання рішень Конституційного Суду України має імперативний характер — є обов’язковою вимогою Основного Закону України, яка виступає гарантією додержанням норм Конституції та законів України. Обов’язковість виконання актів Конституційного Суду України є елементом дієвості ухвалених ним рішень. Таким чином, виконання рішень Конституційного Суду України — це конституційний обов’язок держави, зокрема її глави, органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб, усіх громадян України.
У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2000 року № 15-рп/2000 у справі про порядок виконання рішень Конституційного Суду України[4] закладено правову позицію, за якою відповідно до частини другої статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» у разі необхідності Конституційний Суд України може визначати у своєму рішенні, висновку порядок і терміни його виконання, а також покладати на відповідні державні органи обов’язок по забезпеченню виконання цього рішення, висновку. Крім того, Конституційний Суд України відповідно до частини другої статті 70 Закону може визначити у своєму рішенні додаткові заходи, пов’язані з порядком його виконання, вказавши на терміновість чи обов’язки щодо його забезпечення. При цьому незалежно від того, що визначено у рішенні, висновку Конституційного Суду України (порядок його виконання, строки тощо), відповідні органи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Тобто наявність чи відсутність у рішенні, висновку Конституційного Суду України додаткових приписів щодо дій, пов’язаних з виконанням цих актів, не відміняє загальну обов’язковість їх виконання. Рішення Конституційного Суду України мають таку саму сферу дії в часі, просторі, за колом осіб, як і рішення нормотворчого органу, і таке саме, як і нормативні акти, загальне значення, що не притаманне правозастосовним за своєю природою актам. Вони мало відрізняються за наслідками і механізмом реалізації від законів, указів Президента, інших нормативно -правових актів, якими анулюються ті чи інші правові норми, а тому забезпечення їх виконання має бути таким самим, яким воно є стосовно законів [14, 460–463.]. Необхідність виконання рішень Конституційного Суду України виникає як у випадку визнання нормативного акта або його окремого положення неконституційним, так і тоді, коли вони залишаються конституційними, однак одержують нове тлумачення. Зазначені рішення мають преюдиціальний характер і повинні застосовуватися органами державної влади, місцевого самоврядування, їхніми службовими та посадовими особами, судами, юридичними й фізичними особами.
У судах загальної юрисдикції України діє ефективний механізм виконання рішень — виконавче провадження, яке є самостійним процесом, а отже, фактично гарантує реалізацію судових рішень, тоді як щодо виконання рішень Конституційного Суду України такий механізм відсутній. Виконання рішень судів загальної юрисдикції забезпечується спеціально сформованим органом — державною виконавчою службою, що діє на підставі законів України «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче провадження»[6], які визначають умови і порядок виконання рішень судів та інших органів, що підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку, тоді як щодо виконання рішень Конституційного Суду України такий орган чітко не визначений, а нормативна база в цій частині є недосконалою.
Рішення Конституційного Суду України можна умовно поділити на такі, що виконуються шляхом вчинення активних дій відповідним органом (внесення змін, доповнень, наступне скасування відповідних актів, пов’язаних з визнаним неконституційним актом), і що не потребують активних дій для їх виконання, адже оскаржені акти або їх положення, які цими рішеннями визнані неконституційними, не виконуються, а органи, які їх прийняли, не повинні їх змінювати для відновлення конституційності. При цьому судові та інші правозастосовні органи зобов’язані керуватися цими рішеннями у своїй практиці.
Проблеми виконання рішень Конституційного Суду України потребують нагального вирішення, що неможливе без ґрунтовного аналізу причин їх невиконання, які можна умовно поділити на такі:
1) доктринальні:
— наявність ряду невирішених теоретичних та прикладних питань щодо правової природи, юридичної сили та значення актів Конституційного Суду України для суспільства та конкретного індивіда;
2) політичні:
— незрілість сучасної політичної системи України;
— відсутність політичної волі щодо функціювання на належному рівні судової системи в цілому і зокрема органу конституційної юрисдикції — Конституційного Суду України, який без власного апарату виконання своїх рішень позбавляється всіх ознак владного суб’єкта;
— критика та коментарі через засоби масової інформації рішень Конституційного Суду України політиками або фахівцями, які мають інший погляд на вирішення питання, що має своїм наслідком зниження авторитету рішення, його ефективності, породжує сумніви в його правильності, легітимності і врешті-решт впливає на його виконання;
3) інституційні:
— неоднозначне розуміння правової позиції та резолютивної частини актів Конституційного Суду України суб’єктами, які повинні виконувати зазначене рішення;
— нечіткість офіційного тлумачення Конституції України та законів України, що ускладнює функціонування конституційного захисту прав і свобод людини і громадянина та призводить до повторного розгляду аналогічних за змістом справ;
— прийняття із запізненням рішення щодо конституційності закону, який діяв певний період, через що втрачається його ефективність та можливість виконання (наприклад, рішення щодо неконституційності окремих положень законів України про Державний бюджет України тощо);
— закладення суперечностей між правовими позиціями, що містяться в актах Конституційного Суду України;
— рішення не завжди завершується саме прямим зверненням до відповідного суб’єкта владних повноважень виконати необхідні дії у сфері правового регулювання суспільних відносин або у сфері правозастосування судів[9, 2–30];
— невикористання Конституційним Судом України свого права вимоги від органів, правові акти яких були предметом розгляду у Конституційному Суді України, письмового підтвердження виконання рішень Конституційного Суду України відповідно до вимог частини четвертої статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України»;
4) законодавчі:
— розбалансованість Конституції України, внесена Законом України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV2 (далі — Закон № 2222), яким закладено неузгодженість її окремих норм, чи що в свою чергу призводить до винесення Конституційним Судом України рішень, які містять суперечності у закладених у них правових позиціях [3];
— неврахування законодавцем правових позицій Конституційного Суду України при розробці нових законів;
— делегування законодавчим органом своїх повноважень щодо правового регулювання правовідносин, які мають визначатися законами, іншим інституціям, що суперечить Конституції України (Рішення Конституційного Суду України від 9 жовтня 2008 року № 22-рп/2008 у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Кабінету Міністрів України «Про закупівлю послуг, пов’язаних з формуванням інформаційно-телекомунікаційної системи Державного реєстру виборців»), або прийняття законодавчого акта, який за своєю формою не врегульовує даний вид правовідносин (рішення Конституційного Суду України від 23 грудня 1997 року № 7-зп/1997 у справі про Рахункову палату України, від 26 лютого 1998 року №1-рп/1998 у справі про вибори народних депутатів України, від 1 квітня 2008 року № 4-рп/2008 у справі про Регламент Верховної Ради України, від 17 вересня 2008 року № 16-рп/2008 у справі про коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України);
— відсутність окремого закону, який врегульовував би процедуру виконання рішень Конституційного Суду України, або закріплення в чинних законах, що регулюють процедуру виконання рішень судів загальної юрисдикції, окремо положень щодо виконання рішень Конституційного Суду України, де, зокрема, був би закріплений механізм виконання його актів, процедура, строки тощо;
— невизначення на законодавчому рівні механізму контролю за виконанням рішень Конституційного Суду України, зокрема органу, відповідального за виконання його актів;
— потреба у вирішенні на законодавчому рівні проблеми застосування індивідуального підходу до виконання рішень стосовно кожної категорії справ;
— відсутність закріплення на законодавчому рівні юридичних видів відповідальності (конституційно-правової, кримінальної, адміністративної тощо) за невиконання, неналежне виконання та/чи за перешкоджання виконанню рішень;
— відсутність законодавчого визначення поняття таких правопорушень, як невиконання, неналежне виконання, перешкоджання виконанню рішень, та законодавчо визначеного порядку і процедури притягнення до відповідальності за вчинення цих правопорушень;
5) суб’єктивні:
— неоперативне виконання рішень, що потребують внесення законодавчим органом змін чи прийняття нормативних актів з урахуванням об’єктивних причин (наприклад, дострокове припинення повноважень Верховної Ради України тощо), що має своїм наслідком неоперативне коригування чинного законодавства та спроби заповнення прогалини в правовому регулюванні, виявленої актами Конституційного Суду України, зацікавленими відомствами, іншими органами, а не законодавцем;
— ігнорування посадовими особами та органами — суб’єктами правозастосування — рішень у справах конкретного нормоконтролю, що включає пряме невиконання, тобто невчинення чи відмову від вчинення певних дій, які вони зобов’язані були здійснити, однак не здійснили, або неналежне виконання;
— перешкоджання вчиненню суб’єктом правозастосування дій, які він зобов’язаний вчинити, іншим суб’єктом;
— недостатнє використання чи ігнорування судами загальної юрисдикції правових позицій, що містяться у рішеннях;
6) інформативні:
— недостатня поінформованість про рішення[21, 138–140].;
— відсутність посилань у хронологічних та систематизованих кодифікаціях та інших публікаціях законів і актів Президента України, Кабінету Міністрів України на рішення, якими зазначені акти чи їх окремі положення визнані неконституційними.
Проблеми виконання рішень пов’язані не тільки з прийняттям нових або зміною чинних нормативних актів, а й зі здійсненням органами державної влади заходів фінансового, матеріально-технічного, організаційного характеру, з переглядом судами загальної юрисдикції індивідуальних справ, що розглядалися на підставі актів, визнаних неконституційними, зі зміною практики застосування Конституції України та законів України в судах загальної юрисдикції тощо.
Над вирішенням теоретичних та прикладних питань щодо правової природи, юридичної сили та значення актів Конституційного Суду України в першу чергу повинна попрацювати вітчизняна наука. Виконання актів Конституційного Суду України — це багатогранна правова категорія, що складається із декількох складових, які потребують ґрунтовного вивчення.
Заслуговує на увагу та подальше дослідження позиція, згідно з якою Президент України як гарант додержання Конституції України також є гарантом виконання рішень Конституційного Суду України[11,41]. Ця думка може знайти свій розвиток у дослідженнях вітчизняних вчених, які повинні запропонувати на теоретичному рівні механізми здійснення такого контролю.
Недослідженою є проблема визначення моменту, з якого настає виконання рішень, якими правові акти чи окремі їх положення визнаються такими, що не відповідають вимогам Конституції України (є неконституційними). У резолютивній частині такого рішення зазначається, що визнаний неконституційним акт або окремі його положення втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. У цьому випадку резолютивна частина рішення виступає тим юридичним фактом, після якого оспорюваний нормативно-правовий акт або окремі його положення не повинні виконуватися.
Потребує дослідження проблема виконання рішень, що стосуються конституційності нормативно-правових норм або їх окремих положень, які внаслідок конституційного контролю втратили чинність, якщо аналогічна норма буде закріплена у новій редакції нормативно-правового акта, а також питання, як бути у випадку, коли аналогічна норма буде закріплена в цьому самому правовому акті, адже на практиці у таких випадках проводиться конституційна процедура з прийняттям нового рішення. Недослідженою залишається проблема застосування рішення, в якому дано тлумачення закону або окремих його положень, що втратили чинність, однак подібні чи аналогічні поняття (положення) містяться в інших нормативно-правових актах.
Варто дослідити проблему виконання рішень, якими визнано неконституційним правовий акт, що на момент винесення Конституційним Судом України рішення вичерпав свою дію, а правовідносини, які він врегульовував, припинилися (наприклад, Рішення Конституційного Суду України від 10 червня 2009 року № 14-рп/2009).
Потребує глибокого дослідження правова природа рішень та закладених у них правових позицій. Л. Лазарєв вважає, що правовий механізм реалізації актів Конституційного Суду обумовлений їх юридичною природою [16,17].
Фундаментальні дослідження питання вирішення проблеми невиконання актів Конституційного Суду України, в яких були б запропоновані методологічні підходи, механізми виконання зазначених актів, дали б можливість на практиці комплексно підійти до вирішення цієї проблеми. Публікації, в яких висвітлюються проблеми невиконання актів Конституційного Суду України, здебільшого мають фрагментарний характер.
Потрібно провести порівняльний аналіз законодавства щодо виконання рішень органів конституційної юрисдикції у різних країнах. При цьому слід звернути увагу на те, що момент виконання рішень Конституційного Суду визначається неоднаково. Виконання його рішень у різних країнах починається з моменту, чітко визначеного або в Конституції, або в законі, або в самому рішенні.
У випадку визнання нормативного акта неконституційним моментами початку виконання рішення є: прийняття акта, набуття чинності рішенням Конституційного Суду, певна дата в майбутньому, зазначена у самому рішенні. Таке дослідження могло б стати теоретичним підґрунтям для внесення законодавчих змін до механізму виконання рішень Конституційного Суду України.
Класичним прикладом виконання рішення з моменту прийняття акта є положення Закону Федеративної Республіки Німеччина «Про Федеральний Конституційний Суд», яке передбачає, що рішення Федерального Конституційного Суду є обов`язковими для федеральних і земельних конституційних органів, а також для всіх інших державних органів та судів. Якщо норма визнана неконституційною, рішення Конституційного Суду має юридичну силу закону. Норма анулюється і визнається такою, що не має юридичної сили, з моменту її прийняття.
Адміністративні акти і рішення звичайних судів, засновані на такій нормі, залишаються чинними, за винятком актів, скарги за якими подані до Конституційного Суду (стаття 31).
Прикладом, коли момент виконання рішення визначається Конституційним Судом, є стаття 9 Закону Республіки Білорусь «Про Конституційний Суд Республіки Білорусь», яка визначає, що «закони, декрети та укази Президента Республіки Білорусь, міжнародні договірні та інші зобов’язання Республіки Білорусь, акти міждержавних об’єднань, до яких входить Республіка Білорусь, постанови Ради Міністрів Республіки Білорусь, акти Верховного Суду Республіки Білорусь, Вищого Господарського Суду Республіки Білорусь, Генерального прокурора Республіки Білорусь, акти інших державних органів, визнані Конституційним Судом такими, що не відповідають Конституції або актам, що мають вищу юридичну силу, вважаються такими, що втратили чинність в цілому або в окремій частині з моменту, визначеному Конституційним Судом».
Стаття 63 Закону Боснії та Герцеговини «Про Конституційний Суд Боснії та Герцеговини» передбачає, що Конституційний Суд у своєму рішенні вирішує питання щодо правових наслідків (ex tunc, ex nunc). У рішенні щодо неконституційності відповідно до статей VI.3 (a) та VI.3 (c) Конституційний Суд може анулювати акт чи його положення повністю або частково. Як виняток, Конституційний Суд у рішенні може встановити певні часові обмеження для гармонізації, але не більше шести місяців. Якщо рішення не виконується протягом встановленого часу, то Конституційний Суд у наступному рішенні визначає, що неконституційні положення втрачають чинність. Такі неконституційні положення втрачають чинність на наступний день після опублікування рішення в «Офіційному віснику Боснії та Герцеговини»[17,86].
Частина третя статті 58 Закону Естонської Республіки «Про судочинство в порядку конституційного нагляду» визначає, що «Суд може відстрочити набуття чинності рішенням, вказаним у пункті 2 частини першої статті 15 цього Закону, на строк не більше шести місяців. Відстрочка набуття чинності рішенням повинна бути мотивована».
Одним із основних чинників, що впливає на виконання рішень Конституційного Суду України і його діяльність, є ставлення до них суб’єктів владних повноважень, зокрема глави держави, органів законодавчої та виконавчої влади, місцевого самоврядування тощо.
Оскільки, як зазначалося, проблема виконання рішень Конституційного Суду України є комплексною, тому у своєму вирішенні вона потребує комплексного підходу та зусиль багатьох інституцій, зокрема суб’єктів владних повноважень.
3. Шляхи підвищення ефективності рішень Конституційного Суду України
Для того щоб Конституційний Суд України належним чином функціонував, а його рішення виконувалися, насамперед потрібні такі владно-політичні складові:
1) наявність політичної волі щодо функціонування суду конституційної юрисдикції та судової системи в цілому;
2) посилення координації дій усіх органів державної влади, які в основу своєї діяльності зобов’язані покласти дотримання прав і свобод людини та які відповідальні за дотримання цієї вимоги;
3) усунення суб’єктивних причин, що впливають на процес формування складу Конституційного Суду, перешкоджають цьому процесу, що призводить до недієздатності Суду, впливає на незалежність суддів або ставить під сумнів легітимність судді[12];
4) підвищення рівня демократії в Україні;
5) дотримання стабільного політичного та соціально-економічного розвитку держав[14, 460–463.];
6) підвищення рівня правової свідомості та правової культури суб’єктів конституційно-правових відносин, а також постійне і послідовне виховання поваги до Конституційного Суду та його рішень[15,135].
Для того щоб рішення виконувалися вчасно, мають виконуватися і вимоги щодо діяльності самого Конституційного Суду України, а саме:
1) рішення та закладені в них правові позиції мають бути чіткими й зрозумілими для суб’єктів, які їх виконуватимуть, не містити двозначностей, що вимагатимуть додаткового роз’яснення та зумовлюватимуть розгляд аналогічних справ;
2) рішення Конституційного Суду України мають виноситися в межах його компетенції; шляхом тлумачення не повинні створюватися нові норми чи заповнюватися прогалини в правових актах, що ставитиме під сумнів легітимність правових позицій Суду, закладених у мотивувальній або резолютивній частинах його актів;
3) рішення мають виноситися в межах визначених законом процесуальних строків, порушення яких може утруднювати чи унеможливлювати виконання (наприклад, рішення у справах щодо конституційності окремих положень законів України про державний бюджет України, в яких йшлося про обмеження прав громадян на отримання пільг, компенсацій та інших соціальних гарантій тощо);
4) у рішеннях не може міститися невиправдана змінами до Конституції України зміна правових позицій; якщо ж правову позицію змінено, то причина такої зміни має бути глибоко проаналізована та обґрунтована доктринальними підходами;
5) рішення не повинні містити суперечностей у правових позиціях;
6) рішення повинні завершуватися зверненням до відповідного суб’єкта владних повноважень виконати необхідні дії у сфері правового регулювання суспільних відносин або у сфері правозастосування судів[19, 23–29];
7) Конституційний Суд України має частіше використовувати надане йому право визначати порядок та строки виконання рішень, покладати на відповідні державні органи обов’язок щодо забезпечення їх виконання, вимагати від відповідних органів підтвердження виконання рішень Конституційного Суду України (стаття частина друга статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України»), визначати наслідки прийняття рішення (йдеться про преюдиціальність рішень для судів загальної юрисдикції), звертати увагу на строки їх виконання тощо. Такими своїми правами Конституційний Суд України користується вкрай рідко.
Вирішення проблеми невиконання рішень на законодавчому рівні потребує таких кроків:
1) внесення змін до чинної Конституції України з метою усунення неузгодженостей та суперечностей, закладених Законом № 2222-IV;
2) врегулювання ряду проблем щодо порядку організації і діяльності Конституційного Суду України, процедури розгляду ним справ та виконання рішень шляхом прийняття спеціальних законів або внесення змін і доповнень до чинного. В Україні немає єдиного кодифікованого нормативно-правового акта, яким була б урегульована проблема виконання рішень Конституційного Суду України.
В Основному Законі України Конституційному Суду України відведено окремий Розділ ХІІ, у статті 153 якого закріплено, що порядок організації і діяльності Конституційного Суду України, процедура розгляду ним справ визначаються законом. Більш детально організація і порядок його діяльності врегульовані Законом України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР (зі змінами)3 та Регламентом Конституційного Суду України від 5 березня 1997 року, прийнятим у новій редакції Рішенням Конституційного Суду України від 14 жовтня 2008 року № 34-р/2008 (далі — Регламент).
Регламентація порядку організації і діяльності Конституційного Суду України, процедури розгляду ним справ, визначена у Конституції України, надає широкі можливості законодавчому органу — Верховній Раді України — для нормативного врегулювання зазначених положень законом. Регламент Конституційного Суду України має врегульовувати лише окремі питання внутрішньої діяльності Суду, однак Закон України «Про Конституційний Суд України» не передбачає встановлення процедури розгляду окремих категорій справ в актах з питань його внутрішньої роботи, а тому саме в Регламенті закріплені норми, що врегульовують процедуру розгляду справ Конституційним Судом України. До чинного Закону треба внести ряд змін і доповнень, які заповнили б прогалини щодо процедури розгляду окремих категорій справ. При цьому орган конституційної юрисдикції ризикує стати заручником ситуації, коли законодавчий орган, встановлюючи порядок організації та діяльності Конституційного Суду України, процедуру розгляду ним справ та визначаючи повноваження, може на власний розсуд коригувати його діяльність та обсяг повноважень шляхом внесення змін до спеціального закону за звичайною законодавчою процедурою. Детальніша регламентація діяльності Конституційного Суду в Конституції України, на нашу думку, є більш прийнятною, бо виступатиме додатковою гарантією його незалежності.
У вирішенні проблеми виконання рішень органу конституційної юрисдикції заслуговує на увагу досвід Молдови, яка врегулювала діяльність Конституційного Суду Молдови Кодексом конституційної юрисдикції;
3) порядок організації і діяльності Конституційного Суду України на законодавчому рівні має регулюватися одним спеціальним законом, а процедура розгляду ним справ, на нашу думку, повинна бути визначена в іншому спеціальному законі, а не в Регламенті, адже здійснення конституційного судочинства не є внутрішньою діяльністю Конституційного Суду України, а має публічно-правовий характер, що є видом державно-владної контрольної діяльності, яка завершується прийняттям рішення, що підлягає обов’язковому виконанню;
4) порядок виконання рішень може бути встановлений у Законі України «Про Конституційний Суд України», до якого, скажімо, внесено додатковий розділ, що регулював би механізм виконання рішень Конституційного Суду України та процедуру контролю за виконанням його рішень. Такий контроль може належати самому Конституційному Суду України, зокрема його Секретаріату або спеціально утвореному в Секретаріаті структурному підрозділу. Л. Чубар вважає, що на сьогодні порядок виконання рішень Конституційного Суду України сформульований таким чином, що стосується діяльності самого Суду, а не суб’єктів правозастосування його рішень[24,58]. На її думку, виконання рішень, по суті, завершує процедуру конституційного контролю, тому питання їх виконання не належить до конституційного судочинства, а є компетенцією тих державних органів, органів місцевого самоврядування та посадових осіб, яким це рішення адресоване безпосередньо[24,55]. Є думка, що нагляд за виконанням рішень Конституційного Суду України повинна здійснювати прокуратура шляхом прокурорського нагляду. Такі позиції заслуговують на увагу і потребують більш глибокого вивчення;
5) порядок виконання рішень може визначатися окремими розділами, які можна внести до чинних законів, що врегульовують порядок виконання рішень судів загальної юрисдикції (про це йшлося вище);
6) порядок виконання зазначених рішень може визначатися окремим спеціальним законом, який врегульовував би строки, особливості, процедуру, механізм виконання рішень Конституційного Суду України та контролю за їх виконанням, передбачав би створення нових органів або структур у вже існуючих виконавчих органах, які виконуватимуть акти органу конституційної юрисдикції та будуть відповідальні за їх належне виконання, бо саме під час здійснення Конституційним Судом України судочинства та винесення підсумкових актів з питань конституційного контролю ним реалізуються державно-владні повноваження;
7) можливе внесення змін та доповнень до законів України «Про Президента України», «Про Кабінет Міністрів України», а також до Регламенту Верховної Ради України, якими б врегульовувався механізм виконання рішень Конституційного Суду України з покладенням на ці органи відповідних обов’язків, тобто доповнити законодавчі механізми щодо гарантій виконання рішень Конституційного Суду України[20,30];
8) питання доцільності встановлення на законодавчому рівні відповідальності за невиконання рішень та визначення такої відповідальності (це має бути конституційно-правова, адміністративна, кримінальна чи інший вид відповідальності) можуть знайти своє вирішення шляхом внесення змін до чинного законодавства або прийняття нових законів. Показовими є приклади Білорусі, Азербай джанської Республіки, де законами (відповідно статтями 80, 167) встановлено кримінальну відповідальність за невиконання, відмову у виконанні та неналежне виконання рішень Конституційного Суду. П. Євграфов вважає, що виконання рішень Конституційного Суду є обов’язком кожного, а встановлена у статті 382 Кримінального кодексу України відповідальність за невиконання рішення суду за гальної юрисдикції стосується, зокрема, невиконання, неналежного виконання, відмови у виконанні рішень Конституційного Суду України [10,112-115].
У цьому напрямі можна запропонувати такі кроки:
— встановлення на законодавчому рівні конституційно-правової відповідальності (наприклад, відправлення у відставку або звільнення з посади посадових осіб тощо);
— визначення на законодавчому рівні такого складу правопорушення, як невиконання, неналежне виконання, відмова від виконання рішень Конституційного Суду України, та встановлення відповідних санкцій. Цей закон може передбачати юридичні підстави для визначення конституційної, кримінальної або адміністративної відповідальності та, зокрема, процедурні питання відсторонення від посад вищих посадових осіб[20,28-32], адже в законодавстві України відсутнє поняття такого правопорушення, як невиконання рішень. Спроба врегулювати цю законодавчу прогалину була зроблена народним депутатом України О. Грачовим, який вніс законопроект про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення від 7 липня 2004 року № 5772, де запропонував доповнити його статтею 1866, що передбачала новий вид адміністративного правопорушення — невиконання рішень Конституційного Суду України і відповідно санкцію у вигляді накладення штрафу на громадян та посадових осіб. Народні депутати України М. Маркуш та О. Грачов подали на заміну законопроект від 16 лютого 2005 року № 5772 про внесення змін до статті 382 Кримінального кодексу України (щодо відповідальності посадових осіб за невивиконання рішень та висновків Конституційного Суду України;
9) потребує вирішення на законодавчому рівні проблема визначення правової природи рішень Конституційного Суду України, зокрема закладених у них правових позицій.
Висновки
Виконання рішень КСУ має прямий вплив на побудову демократичного суспільства, у якому право є основним критерієм визнання інтересів людини та громадянина як умови їх верховенства над інтересами будь-яких державних органів і посадових осіб. Виконання рішень КСУ є конституційним обов’язком всіх громадян, держави, зокрема глави держави, органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб.
Відсутність правових механізмів прямого впровадження рішень КСУ ще не дає можливості ухилятися від їх виконання. Як зазначено в Рішенні КСУ № 15-рп/2000 від 14 грудня 2000 р., у справі про порядок виконання рішень КСУ закладено правову позицію, згідно з якою, відповідно до ч. 2 ст. 70 Закону України «Про Конституційний Суд України», у разі необхідності КСУ може визначати у своєму рішенні, висновку порядок і терміни його виконання, а також покласти на відповідні державні органи обов’язок забезпечити виконання цього рішення, висновку. Крім того, КСУ відповідно до ч. 2 ст. 70 Закону може визначити у своєму рішенні додаткові заходи, пов’язані з порядком його виконання, вказавши на терміновість чи обов’язки щодо його забезпечення. Зазначене означає, що наявність чи відсутність у рішенні, висновку КСУ додаткових приписів щодо дій, пов’язаних з їх виконанням, не скасовує і не відміняє загальної обов'язковості їх виконання.
Проблеми виконання рішень КСУ потребують нагального вирішення, однак без ґрунтовного аналізу причин їх невиконання це неможливо. Причини невиконання рішень КСУ можна умовно розділити на: доктринальні, політичні, інституційні, законодавчі, інформативні.
Для того щоб КСУ належним чином функціонував, а його рішення виконувалися, у першу чергу потрібні такі владно-політичні складові: (1) наявність політичної волі щодо функціонування суду конституційної юрисдикції та судової системи загалом; (2) посилення координації дій усіх органів державної влади, які повинні покласти в основу своєї діяльності дотримання прав і свобод людини; (3) усунення суб’єктивних причин, які впливають на процес формування складу КСУ, чинять перешкоди в цьому процесі, призводять до недієздатності суду, впливають на незалежність суддів або ставлять під сумнів легітимність судді; (4) підвищення рівня демократії в Україні; (5) стабільний політичний і соціально-економічний розвиток держави; (6) підвищення рівня правової свідомості та правової культури суб’єктів конституційно-правових відносин.
Для того щоб рішення КСУ виконувалися вчасно, треба висунути низку вимог і до діяльності самого КСУ. Так, Рішення КСУ та закладені в них правові позиції повинні бути чіткими й зрозумілими для суб’єктів, які їх виконуватимуть, і не містити у своїх положеннях неоднозначностей, які теж вимагатимуть додаткового роз’яснення чи тлумачення або приводитимуть до розгляду аналогічних за змістом справ. Рішення КСУ повинні бути винесені в межах його компетенції, вони не повинні створювати через тлумачення нові норми чи заповнювати правові прогалини в правових актах, бо зазначене ставить під сумнів легітимність таких правових позицій КСУ, закладених у мотивувальній або резолютивній частинах його актів.
У своїх рішеннях КСУ повинен частіше користуватися наданим йому правом визначати порядок і строки виконання рішення, покладати на відповідні державні органи обов’язок щодо забезпечення виконання рішення, додержання висновку, вимагати від відповідних органів підтвердження виконання рішення або додержання висновку КСУ, визначати наслідки прийняття рішення, заходи, пов’язані з порядком виконання, звертати увагу на терміновість виконання рішення тощо. Цими своїми правами КСУ користується вкрай рідко. Так, із прийнятих 212 рішень і висновків станом на 1 квітня 2009 р. лише у двох рішеннях визначено суб’єктів чи форми виконання рішення.
Список використаних джерел
1. Конституція України. Прийнята на пятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року зі змінами та доповненнями, внесеними Законом України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року №2222-IV. Издательство «Юридическая практика», 2006.
2. Закон України «Про Конституційний Суд України» від Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 49. — Ст. 272; 2006. — № 41. — Ст. 355; 2006. — 42. — Ст. 383; Офіційний вісник України. — 2009. — № 36. — Ст. 1220.
3. Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV // Відомості Верховної Ради України. — 2005. — № 2. — Ст. 44.
4. Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2000 року № 15-рп/2000 у справі про порядок виконання рішень Конституційного Суду України // Вісник Конституційного Суду України. — 2000. — № 6. — С.18
5. Теліпко В. Е. Конституційне та конституційно-процесуальне право України: навч. Посіб [для студ. вищ. навч. закл. ] / В. Е. Теліпко — К.: Центр учбової літератури, 2009. — 568 с.
6. Законодавство України про виконавче провадження: Наук.-практ. комент. — К., 2001. — 320 с. - С. 35.
7. Барри Д. Конституционный суд России глазами американського юриста // Государство и право. — 1993. — №12. — С. 76–87.
8. Бринцев В. Належне виконання рішень Конституційного Суду України як одна з головних складових ефективності конституційного судочинства // Вісник Конституційного Суду України. – №2. – 2007. – С.77 – 85.
9. Васильєв Г. Деякі законодавчі аспекти проблеми виконання рішень Конституційного Суду України // Юстиніан. — 2002. — № 6. — С. 2–30.
10. Євграфов П. Б. Виконання рішень Конституційного Суду є обов’язком кожного // Юридичний журнал. — 2003. — № 5 (11). — С. 112–115.
11. Євграфов П. Б. Вплив Конституційного Суду України на формування громадянського суспільства і правової держави // Вісник Конституційного Суду України. — 2001. — № 5. — С. 41.
12. Заява Європейської комісії «За демократію через право» (Венеціанської комісії) стосовно призначення суддів Конституційного Суду України від 16 грудня 2005 р.
13. Івановська А. Актуальні питання забезпечення виконання рішень Конституційного Суду України // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ХIII регіонально-науково- практичної конференції. 8–9 лютого 2007 р. — Л.: Юрид. ф-т Львів. нац. ун-ту ім. І. Франка. — С. 167–169.
14. Івановська А. До питання про обов’язковість виконання рішень Конституційного Суду України органами державної влади // Університетські наукові записки. Часопис Хмельницького університету управління та права, 15–16 травня 2008 р. — Хмельницький, 2008. — № 3 (I). Спец-випуск. — С. 460–463.
15. Кудрявцев Ю. В. Конституционный Суд России: опыт и проблемы // Государство и право. — 1994. — № 1. — С. 135.
16. Лазарев Л. Исполнение решений Конституционного Суда РФ // Журнал российского права. —2002. — № 9. — С.17.
17. Маркуш М. Шляхи підвищення ефективності виконання рішень Конституційного Суду України: теоретичні та практичні аспекти // Вісник Конституційного Суду України. – №5. – 2009. – с.76 -88.
18. Проблемні питання конституційного судочинства // Правовий тиждень. - №24(150) 16 червня 2009 р. - http://www.legalweekly.com.ua/article/?uid=1186
19. Селіванов А. О. Законодавча влада і конституційне правосуддя в Україні // Право України. — 2009. — № 5. — С. 23–29.
20. Селіванов А., Євграфов П. Вирішальне слово — за Конституційним Судом: діалог постійного Представника Верховної Ради у Конституційному Суді України, д-ра юрид. наук, проф. А. Селіванова і заступника голови Конституційного Суду України, канд. юрид. наук, доцента П. Євграфова // Людина і влада. — 1999. — № 8–10. — С. 28–32.
21. Сергієнко Н. Вплив Рішень Конституційного Суду України на правозастосовчу практику судів спеціалізованої юрисдикції // Вісник Вищого арбітражного суду України. — 2000. — № 4. —С. 138–140.
22. Тацій В. Я., Грошевий Ю. М. Проблеми імплементації норм міжнародного права в національні процесуальні процедури (до 50-річчя Конвенції про захист права людини і основоположних свобод) // Вісник Академії правових наук України. — 1999. — № 4.
23. Функціонування судової гілки влади: проблеми та шляхи підвищення ефективності // http://www.niss.gov.ua/Monitor/April/5.htm
24. Чубар Л. Обов’язок державних органів виконувати рішення Конституційних судів // Вісник Конституційного Суду України. — 2001. — № 5. — С. 58.
|
