Курсовая работа: Конституційно-правова відповідальність

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ

НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ

КАФЕДРА ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН

Курсова робота

З конституційного права України

на тему: «КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ »

Виконав студент групи П-93

Паращенко К.І.

Перевірив: Старший викладач

Тимошенко І.В.

Суми 2010

Зміст

Вступ

1. Поняття і особливості конституційно-правової відповідальності

2. Санкції як форма вираження конституційно-правової відповідальності

3. Суб’єкти конституційно-правової відповідальності

4. Конституційні делікти як підстава конституційно-правової відповідальності

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Однією із системо утворюючих, кваліфікаційних ознак конституційного права є інститут конституційно-правової відповідальності.

Проблема створення ефективного механізму відповідальності та контролю за діяльністю органів державної влади не втратила своєї актуальності й сьогодні, особливо стосовно вищих органів влади, які здійснюють основні функції держави.

Широка політизація мас, кардинальна перебудова всіх ешелонів влади, рішучий поворот до прогресивних, демократичних відносин і, нарешті, проголошення й розбудова державної незалежності України владно диктують необхідність створення нових механізмів забезпечення реалізації повновладдя народу України. Одним із таких механізмів і є конституційна відповідальність.

Відповідальність має одразу дві площини – політичну і конституційно-правову. А заходи відповідальності покликані забезпечити належне функціонування публічної влади як з погляду неухильного виконання органами влади своїх функцій відповідно до статусу та компетенції, так і з погляду доцільності, ефективності їхніх рішень та відповідності діяльності інтересам суспільства в цілому. Така подвійність мети, політичне забарвлення діяльності органів влади призвели до того, що політична та конституційно-правова відповідальність мають багато спільних рис і часто об'єднуються одним терміном – конституційно-правова відповідальність.

Дана відповідальність – невід'ємний складовий елемент соціальної відповідальності особи, асоціацій, різноманітних формальних і неформальних суспільних інституцій. Це – особливий вид юридичної відповідальності. Її зміст і особливості зумовлені місцем і роллю конституційного права в системі національного права України. Вона має багато спільного з іншими видами юридичної відповідальності.

Актуальність обраної теми обумовлена тим, що за сучасних умов така відповідальність набуває особливої ваги і значення, що зумовлено характером політичних, економічних та інших процесів у нашій країні.

Актуальність теми посилюється виключною важливістю виконання завдання по створенню ефективного правового механізму захисту Конституції, особливе місце в якому займає конституційна відповідальність.

Мета даної курсової роботи полягає у визначенні: сутності конституційно-правової відповідальності, місця конституційно-правової відповідальності в системі юридичної відповідальності, її значення, особливостей та специфіки в сучасних умовах існування конституційного ладу в Україні. Для реалізації поставлених завдань ми вважаємо доцільним:

1. У першому розділі розкрити поняття конституційно-правової відповідальності, як самостійного виду юридичної відповідальності, що має особливий політико-правовий характер, проте не ототожнюється з політичною відповідальністю. Висвітлити різні критерії класифікації конституційно-правової відповідальності, а також розглянути її в позитивному та ретроспективному аспектах.

2. У другому розділі висвітлити форми конституційно-правової відповідальності – санкції, визначивши їх загальну типологію. А також навести приклади класифікації санкцій за різними підставами.

3. У третьому розділі визначити коло суб’єктів конституційно-правової відповідальності; для якісного національного регулювання суспільних відносин у галузі конституційного права запропонувати прийняття закону „Про конституційну відповідальність”.

4. У четвертому розділі проаналізувати конституційні делікти як підставу конституційно-правової відповідальності (у її ретроспективному аспекті), з’ясувавши специфіку їх об’єктів, суб’єктів, об’єктивної та суб’єктивної сторін.

1. Поняття і особливості конституційно-правової відповідальності

Як основа всієї правової системи України її Конституція займає пріоритетне місце в системі джерел національного права. Реальність Конституції України, як і конституції будь-якої держави, обумовлюється і залежить від втілення її положень у життя.

Механізм реалізації Конституції є складним. Особливу роль в ньому відіграють юридичні інститути та процедури, які забезпечують правову охорону Конституції України [3, 20].

Серед юридичних інститутів та процедур, які охоплюються механізмом реалізації Конституції та забезпечують її верховенство у правовій системі України, її правову охорону, важливе місце і роль належить конституційно-правовій відповідальності.

Вона визнана в юридичній науці особливим видом юридичної відповідальності, що виступає як один з важливих елементів механізму забезпечення правової охорони Конституції.

Зміст, характер, особливості та види конституційно-правової відповідальності обумовлюються, насамперед, провідним місцем та роллю, що належить конституційному праву України у системі національного права.

Юридичній відповідальності, як одному з найважливіших різновидів соціальної відповідальності, притаманно ряд характерних ознак, основними серед яких, зокрема, є:

- юридична відповідальність невіддільна від правопорушення, є його наслідком;

- вона пов'язана з реалізацією санкцій, встановлених в нормах права.

Отже, юридична відповідальність – це регламентована правовим нормами реакція з боку уповноважених суб’єктів на діяння фізичних або юридичних осіб (колективних суб’єктів), що можуть полягати у недотриманні встановлених законом заборон, невиконанні встановлених законом обов’язків, порушенні цивільно-правових зобов’язань, завданні шкоди або збитків, виражена у застосуванні до осіб, що вчинили такі діяння, засобів впливу, які тягнуть за собою позбавлення особистого, майнового або організаційного характеру [13, 5].

Конституційно-правовій відповідальності, як самостійному виду юридичної відповідальності, притаманні риси й ознаки, властиві юридичній відповідальності в цілому. Вона передбачає настання несприятливих наслідків для суб'єктів конституційно-правових відносин у разі порушення ними вимог Конституції та інших норм конституційного права. У той же час конституційно-правовій відповідальності властиві також і специфічні характерні ознаки, основними серед яких, зокрема, є такі:

– конституційно-правова відповідальність спрямована на правову охорону Конституції. Вона виступає як одна з найважливіших складових механізму гарантування реалізації положень Конституції;

– для кожного конкретного випадку існує власна конституційна процедура. Наприклад, ст. 111 Конституції України передбачено порядок усунення Верховною Радою Президента з його поста в порядку імпічменту, хоча цей порядок визначено у досить загальних рисах [13, 7];

– розглядуваний вид юридичної відповідальності часто тісно межує з політичною відповідальністю, зокрема, за суб'єктами, підставами її настання, негативними наслідками. Отже, названа відповідальність часто має політичний характер [16, 19-20].

Проте політичний характер конституційно-правової відповідальності проявляється саме щодо тих суб'єктів правовідносин, діяльність яких пов'язана з участю у здійсненні політичної влади – Президент України, Верховна Рада, народні депутати, Кабінет Міністрів, політичні партії та інші інституції.

Разом з тим конституційно-правову відповідальність немає підстав ототожнювати з політичною. Остання не має тих характерних ознак, що притаманні юридичній відповідальності, про які йшлося раніше [5, 86]. Так, порушення норм, які регулюють відносини у сфері громадянства, не може мати політичного характеру, оскільки саме вказане право не є політичним і реалізація його особою не пов'язана з політичною діяльністю. Тому й конституційно-правова відповідальність у даному разі не може мати політичного забарвлення. Те ж саме можна сказати і про конституційно-правову відповідальність, що настає при порушенні норм, які передбачають право людини на освіту, на охорону здоров'я, на шлюб, на житло тощо.

Виходячи з викладеного, можна сформулювати наступне визначення поняття конституційно-правової відповідальності:

Конституційно-правова відповідальність – самостійний, встановлений в нормах конституційного права України вид юридичної відповідальності, спрямований, насамперед, на забезпечення правової охорони Конституції України, який передбачає необхідність для суб'єктів конституційного правопорушення відповідати за свою юридично значиму поведінку, що реалізується у сфері конституційно-правових відносин [15, 93].

Кравченко визначає конституційно-правову відповідальність як особливий вид юридичної відповідальності, що має складний політико-правовий характер, настає за скоєння конституційно-правового делікту та яка знаходить вияв у передбачених конституційно-правовими нормами особливих несприятливих наслідках для суб’єкта конституційного делікту [8, 28].

У літературі існують й інші визначення даного поняття, що розкривають різні ознаки відповідальності [2, 49; 17, 4].

Специфічні характерні ознаки та риси, властиві конституційно-правовій відповідальності, обумовлюють доцільність її класифікації на певні види.

Критерії такої класифікації різні. Вона може поділятися на види, зокрема, залежно:

а) від джерел, у яких передбачено відповідальність за порушення норм конституційного права;

б) від правових інститутів, на котрі поділяється сукупність конституційно-правових норм;

в) від суб'єктів конституційно-правової відповідальності, тобто від того, хто може притягатися до неї;

г) від підстав розглядуваної відповідальності, тобто від того, за що повинен нести відповідальність суб'єкт конституційного правопорушення;

д) від інстанцій, тобто від того, перед ким передбачена відповідальність суб'єкта такого правопорушення. Поділ зазначеної відповідальності на види може здійснюватися також за формами контролю, які застосовуються з метою забезпечення додержання вимог, що містяться в нормах конституційного права, особливостями конституційних правопорушень та специфікою мір відповідальності за них.

У юридичній літературі конституційно-правову відповідальність прийнято також розглядати у двох аспектах – позитивному та ретроспективному. Залежно від цього виділяються відповідно два її види – позитивна та ретроспективна конституційно-правова відповідальність. Позитивною прийнято вважати відповідальну поведінку, відповідальне ставлення суб'єкта конституційно-правових відносин до своїх обов'язків, належне їх виконання. На мою думку, підставами такої відповідальності є належне здійснення суб'єктом конституційних правовідносин певних функцій. Отже, державний орган, посадова особа несуть відповідальність вже тому, що до цього зобов'язує їх правовий статус.

Ретроспективною вважається конституційно-правова відповідальність, протиправні дії або бездіяльність якої мали місце в минулому, її підставою є вчинення конституційного правопорушення [2, 8-9].

Щодо класифікації конституційно-правової відповідальності за останнім критерієм, то в юридичній літературі немає єдиної думки. Якщо розглядати юридичну відповідальність як явище загально соціальне, котре, зокрема, передбачає сумлінне виконання специфічного юридичного обов'язку, то, очевидно, є підстави для виділення такого її виду як позитивна юридична і, в тому числі, конституційно-правова відповідальність. В даному разі йдеться не про відповідальність за правопорушення, а про правомірну поведінку, яка характеризується відповідальним ставленням суб'єкта до покладених на нього обов'язків.

Що ж стосується ретроспективної відповідальності, то вчинення правопорушення не завжди є обставиною, яка мала місце в минулому. Воно може продовжуватися, тривати. Тому немає переконливих підстав для того, щоб вважати відповідальність за вчинення правопорушення відповідальністю за минуле, тобто ретроспективною. Це, швидше, негативна реакція суб'єкта правовідносин, уповноваженого контролювати додержання вимог права, на діяння суб'єкта, що порушує правові приписи незалежно від того: мало таке місце в минулому чи воно продовжується, триває.

Дуже важливою особливістю конституційно-правової відповідальності є перенесення “центру тяжіння” з ретроспективного аспекту на позитивний. Ретроспективна відповідальність настає лише в тому випадку, коли “не спрацював” механізм активної відповідальності.

У сфері конституційних відносин домінує саме позитивна відповідальність, а ретроспективна грає роль допоміжної, хоча далеко не другорядної відповідальності. Співвідношення ретроспективного і позитивного аспектів полягає в тому, що домінуюча позитивна відповідальність не може існувати без ретроспективної відповідальності, яка настає лише тоді, коли для цього є нормативна основа, тобто пряма вказівка в законі.

2. Санкції як форма вираження конституційно-правової

відповідальності

конституційний правовий відповідальність санкція делікт

Санкція є обов’язковим атрибутом ретроспективної юридичної відповідальності, в даному відношенні конституційно-правова відповідальність не є виключенням. Тут взагалі необхідно вказати на те, що відповідальність виступає в якості форми реалізації деяких санкцій [5, 87].

У правовій державі в основу побудови системи державних органів покладено принцип розподілу влади. Даний принцип, закріплений і у Конституції, зокрема, ст. 6 визначає, що „Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову”. Основою даного принципу є механізм стримувань та противаг, який фактично закріплюється в санкціях норм Конституції – норм прямої дії, які в свою чергу визначають певні види конституційно-правової відповідальності.

Перед тим, як безпосередньо звернутися до санкцій, які передбачають відповідальність окремих суб’єктів конституційного права, необхідно назвати їх загальну типологію, оскільки до кожного окремого суб’єкта можна застосувати й декілька з нижченазваних загальних видів санкцій [9, 90]:

1) скасування незаконних актів (примусова ліквідація правовідносин, що незаконно виникли, відновлення порушеного правопорядку та ліквідації спричиненої шкоди);

2) рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України, або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня. (ч. 8 ст. 118 Конституції України);

3) призупинення дії актів державних органів;

4) визнання результатів виборів, референдумів, інших голосувань недійсними;

5) дострокове припинення повноважень органів державної влади;

6) дострокове переформування органів, звільнення з посади; (ст. 122 ч. 1)Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному Прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади;

7) позбавлення юридичної сили дій, які не відповідають вимогам конституційно-правових норм;

8) процесуальні санкції, передбачені регламентами.

Тут слід відмітити надзвичайно важливий в сучасних умовах такий факт: Конституція проголошує (ст. 8, ч. 2, 3), що норми Конституції є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Це також означає, що відповідальність за санкціями Конституції та (на другому місці) за конституційними законами безпосередня; такий принцип закріплюється вперше в історії українського конституціоналізму. В радянський період акти і розпорядження владних органів часто не тільки не відповідали Конституції, а й протирічили їй; застосовуючи деякі види юридичної відповідальності, іноді не зважали на першочергову роль відповідальності за Конституцією, просто замінюючи її (наприклад Кодекс законів про працю).

На думку Кравченка В.В., пріоритетне значення має класифікація форм конституційно-правової відповідальності за характером негативних наслідків санкції. Аналіз Конституції України та інших джерел конституційного права України містить норми, які передбачають конституційно-правову відповідальність, дозволяє зробити висновок, що за цією підставою конкретні форми конституційно-правової відповідальності можна систематизувати таким чином:

1. Дострокове припинення повноважень органів публічної влади та їхніх посадових осіб, зокрема:

– усунення Президента України з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту – ст. 111 Конституції України;

– дострокове припинення повноважень Верховної Ради України Президентом України – п. 8 частини першої ст. 106 Конституції України;

– прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України – ст. 87 Конституції України;

– звільнення Президентом України з посади за згодою Верховної Ради України Генерального прокурора України – п. 1 частини першої ст. 106 Конституції України;

– дострокове припинення повноважень народного депутата України – ст. 81 Конституції України;

– відставка Кабінету Міністрів України або окремих його членів – ст. 115 Конституції України;

– дострокове припинення повноважень органів і посадових осіб місцевого самоврядування територіальною громадою – ст. 75 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” тощо.

2. Скасування, зупинення актів органів публічної влади та їхніх посадових осіб, накладання на них вето, зокрема:

– зупинення Президентом України дії актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного суду України щодо їх неконституційності – п. 15 ч. 1 ст. 106 Конституції України;

– скасування Президентом України актів Ради міністрів Автономної Республіки Крим – п. 16 ч. 1 ст. 106 Конституції України;

– визнання Конституційним Судом України законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (повністю або їхніх окремих положень) неконституційними – ст. 152 Конституції України;

– накладання Президентом України вето на закони, прийняті Верховною Радою України, – ст. 94 Конституції України;

– зупинення рішень органів місцевого самоврядування – ст. 144 Конституції України тощо.

3. Встановлення обмежень щодо реалізації окремих конституційних прав і свобод відповідними суб’єктами конституційного права, зокрема:

– заборона утворення і діяльності об’єднань громадян – ст. 37 Конституції України;

– відмова в реєстрації кандидата (кандидатів) у депутати – ст. 62 Закону України „Про вибори народних депутатів України”;

– скасування реєстрації кандидата (кандидатів) в депутати – ст. 64 Закону України „Про вибори народних депутатів України”;

– втрата громадянства України, скасування рішення про оформлення набуття громадянства України (статті 19, 21 Закону України „Про громадянство України”);

– позбавлення статусу біженця – ст. 15 Закону України „Про біженців” тощо [8, 30-32].

В літературі відповідальність у сфері дії конституційного права інколи ототожнюється із санкціями.

Таким чином, конституційні санкції передбачають відповідальність за минуле, вони застосовуються лише за нормативною підставою за вчинене правопорушення.

3. Суб’єкти конституційно-правової відповідальності

Визначення кола суб’єктів, на яких поширюються заходи конституційно-правової відповідальності, – невід’ємний компонент конституційно-правової моделі досліджуваного інституту. В узагальненому вигляді перелік таких суб’єктів в основному збігається з колом суб’єктів, які беруть участь у конституційно-правових відносинах. Це – державні органи, які уособлюють законодавчу, виконавчу та судову гілки влади, посадові особи, службовці, громадяни України, іноземці, особи без громадянства, недержавні органи та об’єднання, органи місцевого самоврядування, котрі виступають учасниками конституційно-правових відносин. Необхідно разом з тим підкреслити, що проблема переліку суб’єктів конституційно-правової відповідальності потребує подальших досліджень, що обумовлюється дискусійністю багатьох питань, невизначеністю тих чи інших суб’єктів суб’єктами, відносно яких можливе застосування заходів конституційно-правової відповідальності [11, 22-24].

На особливу, самостійну увагу заслуговує Президент, який є загальновизнаним суб’єктом конституційно-правової відповідальності [12, 3-18].

Щодо питань, які трактуються неоднозначно, виключно важливими і актуальними є питання, пов’язані з конституційною відповідальністю в системі народного представництва [10, 94]. Вони включають відповідальність народу, парламенту, депутатів.

Виокремимо парламент. Непроста, дискусійна проблема найвищого представницького органу в аспекті конституційної відповідальності розглядається та вирішується з урахуванням доктрини побудови державної влади. Один з перших радянських дослідників державно-правової відповідальності С.А. Авак’ян в середині 70-х років ХХ ст. писав, що народ, держава та вищі представницькі органи беруть участь у реалізації конституційної відповідальності. Вони вправі застосовувати конституційно-правові санкції щодо інших суб’єктів, проте самі не можуть бути об'єктами застосування подібних заходів, оскільки нема таких суб'єктів державно-правових відносин, які стоять вище народу, держави та національних органів народного представництва [1, 18].

З теоретичної точки зору, проблема парламенту як суб'єкта конституційної відповідальності розглядається та вирішується з урахуванням доктрини організації державної влади. Згідно з Конституцією УРСР 1978 р. Верховна Рада УРСР конституювалась найвищим органом державної влади (ст. 97). Відповідно до ст. 113 вона здійснювала контроль за діяльністю всіх підзвітних їй державних органів. Верховна Рада входила в єдину систему рад, які становили політичну основу, і очолювала цю систему.

Завдяки побудові Верховної Ради УРСР на базі доктрини її суверенітету Основний Закон забезпечував та гарантував її верховенство в системі державних органів. Тому Верховна Рада могла застосовувати заходи конституційної відповідальності щодо суб'єктів цієї відповідальності. Проте сама Верховна Рада не була об'єктом санкцій конституційної відповідальності. Адже доктрина суверенітету найвищого представницького органу народу виключала існування такого органу, котрий би стояв над Верховною Радою і мав би право застосовувати щодо неї заходи конституційної відповідальності.

Відмова від принципу побудови державної влади на основі суверенітету Верховної Ради і сприйняття принципу її організації на базі поділу влади змінили становище Верховної Ради України в системі державної влади. Згідно з Конституцією України Верховна Рада України – не тільки суб'єкт, котрий повноважний застосовувати санкції конституційної відповідальності до відповідних суб'єктів конституційно-правових відносин у випадках порушення ними або невиконання Конституції і законів, але й сама може ставати об'єктом застосування визначених заходів конституційної відповідальності. Так, згідно зі ст. 90 Конституції, Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатись. Конституційний Суд України вправі прийняти рішення, відповідно до якого прийнятий парламентом закон не відповідає Конституції (ст. 152), котре має остаточний характер, тобто закон перестає бути чинним актом.

В цілому ж, на переконання Л. Кривенко, безперечним є сприйняття народного представництва як явища, яке наскрізь повністю пройняте категорією відповідальності, оскільки вся система народного представництва будується на політичній і частково моральній довірі [11, 23]. А там, де існує довіра, стверджує М.О.Краснов, – там органічно виникає питання про відповідальність того, кому довіряють, перед тим, хто довіряє [10, 94].

Створення цілісного, завершеного механізму конституційної відповідальності потребує також конституювання та організації спеціального судового органу, який би вирішував справи щодо порушення Конституції та інших актів конституційного права суб'єктами конституційно-правових відносин. Таким органом, думку Л.Кривенко, може бути Державний Суд України. Конституційно має бути визначений склад нового судового органу. Деяким орієнтиром, очевидно, можна вважати польський варіант. Ст. 199 Конституції Польщі [6, 693-744] закріплює наступний склад Державного Трибуналу: голова, 2 заступника голови та 16 членів, котрі обираються Сеймом не з числа депутатів та сенаторів на час повноважень Сейму. Заступники Голови Трибуналу, а також не менше половини членів Державного Трибуналу повинні мати кваліфікацію, яка необхідна для того, щоб обіймати посаду судді. Головою Державного Трибуналу Конституція закріплює Першого Голову Верховного Суду. Таким чином, Державний Трибунал легітимується Сеймом. При цьому слід підкреслити, що Першого Голову Верховного Суду, який відповідно до ст. 198 Конституції є Головою Державного Трибуналу, призначає Президент Польщі з числа кандидатів, представлених Загальними Зборами Суддів Верховного Суду (ст. 183).

Конституція гарантує незалежність членів Державного Трибуналу при здійсненні функції судді Державного Трибуналу та їх підкорення лише Конституції і законам (ст. 199).

Повне та всебічне забезпечення організації і функціонування механізму конституційної відповідальності вимагає, крім конституційних основ, розроблення і прийняття на конституційному фундаменті спеціального закону «Про конституційну відповідальність в Україні». Така пропозиція сформульована щодо однойменного інституту в Російській Федерації [4, 37].

Ми погоджуємось із думкою Колосової, що створенню якісного національного регулювання розглядуваних суспільних відносин сприяло б прийняття Міжпарламентською Асамблеєю СНД рекомендаційного модельного закону про конституційну відповідальність, у розробленні якого мають взяти участь представники незалежних держав, в тому числі України.

4. Конституційні делікти як підстава конституційно-правової

відповідальності

В сучасній Україні, з одного боку, стає очевидною невідповідність деяких положень Конституції України цілям та завданням демократичних реформ, посилюється публічна критика і вимоги її зміни; з іншого, не менш очевидно, що за умов законності і правопорядку неприпустимий розрив між Конституцією України і суспільною практикою. Реалізація державної влади, можлива лише на основі Конституції України у формах і методами, передбачених у ній. Деформована конституційна правосвідомість створює квазіконституційний простір, в якому громадяни, посадові особи, деякі державні та суспільні структури звільняють себе від дотримання вимог Конституції України, діють на власний розсуд. За всі ці дії передбачена відповідальність, зокрема, конституційно-правова, – це застосування санкцій до осіб та органів, які порушують принципи та норми конституційного законодавства.

Українські та зарубіжні вчені поняття „відповідальність” визначають як двоаспектні: в позитивному та ретроспективному значеннях. Щодо конституційно-правової відповідальності позитивний аспект виявляється як відповідальна поведінка, підпорядкованість, юридична компетентність. Підставами позитивної відповідальності є виконання суб’єктом конституційних правовідносин певних функцій. Позитивна відповідальність, як зазначав В.Ф. Мелащенко, „характерна й тим, що нерідко важко визначити формалізовані критерії для оцінки поведінки зазначених суб’єктів” [16, 19-20]. Іноді ці категорії та оцінки у законі не фіксуються взагалі, хоча ними можуть бути такі критерії, як бездіяльність посадової особи, невиконання поставлених цілей і завдань, неефективна робота певних органів тощо [1, 17].

Ретроспективний аспект конституційно-правової відповідальності пов’язаний із застосуванням спеціальних засобів впливу. Вона настає лише тоді, коли для цього є нормативна основа, тобто пряма вказівка на таку відповідальність зазначається в законодавстві, а фактичною підставою конституційно-правової відповідальності в ретроспективному плані є вчинення конституційного правопорушення (делікту) [18, 3].

Необхідно підкреслити, що суб’єкт конституційного права не може бути притягнений до ретроспективної відповідальності згідно з підставами відповідальності позитивної, і навпаки. Водночас існування позитивної відповідальності є передумовою (але не підставою) ретроспективної відповідальності в конституційному праві.

Отже, конституційний делікт є підставою конституційно-правової відповідальності лише в її ретроспективному аспекті, а не конституційно-правової відповідальності взагалі.

В конституційному законодавстві відсутнє поняття конституційного делікту, тому його не можливо визначити за аналогією з критерію правопорушення в інших галузях права. Так, правопорушення – це діяння (дія чи бездіяльність), винне, суспільно небезпечне, протиправне і передбачене в законі як підстава юридичної відповідальності. Порівнянням фактичної поведінки з правовим імперативом встановлюється наявність чи відсутність правопорушення. Це його зовнішня сторона. У широкому соціальному контексті правопорушення виступає порушенням соціальних інтересів та справедливості. Ці оцінки та висновки з певним коригуванням відносяться і до конституційних деліктів [14, 12].

Підставою для настання конституційно-правової відповідальності є поведінка, що порушує принципи та норми саме конституційного права і при цьому не є злочином, адміністративним, дисциплінарним чи цивільним правопорушенням. Ще одна специфічна риса конституційного делікту – це його політичний характер, оскільки конституційні відносини пов’язані з такими явищами як держава, політика, влада. Таким чином, ми можемо дати визначення конституційному делікту як протиправного винного діяння (дії чи бездіяльності) суб’єкта конституційного прав, що являє собою сукупність конкретно-визначених складових елементів, має політичний характер, порушує норми та принципи конституційного права і є підставою для настання ретроспективної конституційно-правової відповідальності [18, 4].

Об’єктом конституційного правопорушення є певна група суспільних відносин, що регулюються саме цією галуззю права, які є характерними лише для конституційних правопорушень.

Таким чином, об’єктом конституційного делікту є певна частина суспільних відносин, що регламентуються цією галуззю права і суттєво відрізняються від суспільних відносин, які є об’єктами правопорушень в інших галузях права. Специфіка об’єктів конституційного правопорушення, на думку Д.Т. Зражевської, полягає у тому, що ними є передумови конституційної законності, які призводять до застосування конституційно-правової відповідальності [ 2, 51-54].

Отже, специфікою конституційних правопорушень є те, що вони майже завжди пов’язані з посяганням на суспільні відносини, що виникають у сфері здійснення влади державними органами. Об’єктом правопорушення можуть бути також відносини у сфері здійснення влади виборцями (наприклад, порушення процедури виборів). Розглянута специфіка об’єкта виявляється і при вчиненні правопорушення депутатом. Порушення суб’єктом свого обов’язку або повноважень означає посягання на правомочність та заподіяння шкоди діяльності законодавчого органу, тому що створюється небезпека дезорганізації роботи окремих його ланок.

В.О. Лучин об’єкт конституційного делікту окреслює дещо по-іншому. Він зазначає, що конституційне правопорушення посягає на суспільні відносини, які регулюються та охороняються Конституцією України [14, 13]. Ці відносини опосередковують вищі соціальні цінності, якими є людина, її права та свободи, народовладдя, суверенітет держави, цілісність та недоторканість її території, здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, ідеологічна та політична багатоманітність тощо. В загальному вигляді об’єктом конституційного делікту, за визначенням В.О. Лучина, є конституційний лад та його найважливіші елементи, у тому числі конституційна законність та правопорядок.

Таким чином, особливістю конституційного делікту є те, що його об’єкт знаходиться у сфері реалізації владовідносин і опосередковує вищі соціальні цінності, визначені в Конституції України.

Об’єктивна сторона правопорушення характеризує зміни в зовнішньому середовищі, заподіяні суспільно небезпечною поведінкою суб’єкта. Даний елемент складу правопорушення визначає об’єктивні ознаки протиправної поведінки, визначення яких у юридичній літературі є різним. В одному випадку, до них відносять лише шкідливі наслідки та причинний зв’язок між ними і діянням правопорушника; у другому – додають ще й саме протиправне діяння особи; у третьому – діяння, способи дії й бездіяльності, шкідливі наслідки та причинний зв’язок між ними. Остання позиція, хоча вона й більш повно охоплює риси об’єктивної сторони, не є беззаперечною. Протиправність діяння полягає у його юридичній забороненості.

Конституційним правопорушенням може бути як дія, так і бездіяльність. При цьому бездіяльність може бути визнана такою лише за умови невиконання суб’єктом конституційно-правової відповідальності покладених на нього обов’язків і не вчинення ним дії, які повинен був вчинити. Прикладом такої деліктної бездіяльності є повна відчуженість, байдужість, неприйняття належних конституційних заходів.

Об’єктивною стороною конституційного делікту є протиправна поведінка суб’єкта, що не відповідає вимогам конституційного права. Його особливістю є те, що законодавець у загальному вигляді, шляхом вказівки на родові ознаки, визначає об’єктивні підстави конституційно-правової відповідальності. В конституційному праві при багатоманітності проявів неправомірної поведінки спостерігається, як правило, узагальнене окреслення об’єктивної сторони. Це пояснюється тим, що до сфери правового регулювання входять норми морально-політичного змісту. Ця особливість надає можливість говорити про політичний характер конституційно-правової відповідальності, оскільки вона становить собою формалізацію критеріїв політичної оцінки поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин як належної поведінки суб’єкта конституційного права: незастосування конституційно-правової норми, неналежне застосування конституційно-правової норми, що має вираження у недостатньо ефективній реалізації принципів норми, пряме порушення конституційно-правової норми.

Поряд із неналежною поведінкою в деяких складах правопорушень у сфері конституційного права існує необхідність доказу факту настання шкоди і наявності причинного зв’язку з порушенням норми [1, 22]. Серед найтиповіших порушень можна назвати перебільшення державними органами чи їх посадовими особами своїх повноважень; прийняття рішення хоча і в межах компетенції, але за відсутності потрібного кворуму; недотримання зовнішньої форми прийнятого рішення; недотримання посадовими особами правил щодо несумісності тощо. Всі ці та інші об’єктивні підстави відповідальності законодавець передбачив у загальному вигляді.

Щодо конкретизації родових (загальних) ознак об’єктивної сторони конституційного делікту в науці існує дві точки зору: конкретизація неможлива з огляду на ряд обставин і друга – можлива, потрібна, вона деякою мірою існує. Щодо першої позиції, то її дотримується Д.Т. Шон, який зазначає, що питання конкретизації підстав конституційно-правової відповідальності є складним, а його вирішення є часто нереальним. Багато положень Конституції України носять досить загальний характер і потім конкретизуються у галузевих джерелах права. Тому дати точний перелік обставин, які можуть бути підставою конституційно-правової відповідальності, просто неможливо. Потрібно також враховувати складність діяльності вищих посадових осіб при здійсненні ними державної влади [19, 39]. Н.М. Колосова ж вважає відсутність чітких юридичних підстав у кожному конкретному випадку як прогалину у конституційному законодавстві, яку скоріше потрібно усунути прийняттям спеціального закону „Про конституційно-правову відповідальність”, або як свідчення того, що це суто політична відповідальність (яку потрібно відрізняти від конституційно-правової) [5, 88]. Н.А. Боброва і Т.Д. Зражевська у своїй монографії наводять думку, що в межах родових ознак можлива і бажана конкретизація, яка відбувається двома шляхами: зазначення на соціально необхідній поведінці суб’єктів конституційного права і на соціально неприпустимій їхній поведінці [2, 64].

Отже, особливостями об’єктивної сторони конституційного делікту є:

- по-перше, те, що вона визначається шляхом вказівки на родові ознаки, визначених в узагальненій формі;

- по-друге, у зв’язку з тим, що в конституційному праві відсутні чітко визначені критерії складу правопорушення (як, наприклад, у кримінальному праві), його об’єктивна сторона закріплюється у конкретній регулятивній нормі, яка визначає правове положення винного суб’єкта.

Що ж до наступного елемента – суб’єкта конституційного правопорушення – це всі суб’єкти конституційного право відношення, тобто конкретні соціальні індивіди, соціальні утворення та спільноти, які не тільки мають права і обов’язки, встановлені конституційними нормами, але і реалізують їх у правопорушенні. Суб’єктами правопорушення, які мають нести юридичну відповідальність, можуть бути деліктоздатні фізичні особи чи організації, посадові особи, державні та суспільні інституції [15, 94]. Коло суб’єктів конституційно-правової відповідальності слід розширити на підставі ч.2 ст. 19 Конституції України, в якій закріплено, що „органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України” [7]. Таким чином, всі органи та особи, зазначені в ч. 2 ст. 19 Конституції, можна визнати суб’єктами конституційно-правової відповідальності.

Самостійним суб’єктом конституційно-правової відповідальності слід визнати і державу в цілому. Такий висновок випливає із аналізу ст. 3 Конституції України: „Держава відповідає перед людиною за свою діяльність” [18, 6]. Т.Д.Зражевська до осіб, які не мають деліктоздатності в сфері конституційно-правової відповідальності, відносить народ, націю, державу в цілому. Н.А.Боброва до цих суб’єктів додає представницькі органи держави (як загальнодержавні, так і місцеві) [2, 66]. Щодо можливості конституційно-правової відповідальності держави Н.М.Колосова висуває тезу, що держава повинна нести конституційну правову відповідальність за виконання офіційно взятих на себе зобов’язань у тому разі, коли в результаті цього заподіяно будь-кому шкоду. Так, ст. 3 Конституції України проголошує: „Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”. Тому невиконання взятих на себе зобов’язань у цій сфері повинно тягти її конституційну відповідальність [5, 89].

Отже, аналіз положень Конституції України дозволяє окреслити наступні суб’єкти конституційно-правової відповідальності:

- держава Україна;

- посадові особи органів державної влади;

- органи місцевого самоврядування;

- депутати місцевих рад;

- сільські, селищні, міські голови та інші посадові особи органів місцевого самоврядування;

- громадяни України;

- політичні партії;

- громадські організації;

- іноземні громадяни та особи без громадянства;

- засоби масової інформації;

- адміністративно-територіальні одиниці.

Суб’єктивною стороною складу правопорушення є передусім вина, яка відображає певне внутрішнє психічне ставлення суб’єкта до своєї протиправної поведінки та її наслідків. Вина є необхідною суб’єктивною підставою відповідальності у конституційному праві. Що ж до змісту вини в конституційних правовідносинах, то вона має особливість, яка зумовлюється політичним характером цієї галузі права. Вина в конституційному праві – поняття не лише психологічне, а й соціально-політичне. Цим пояснюється те, що суб’єкти конституційного права несуть відповідальність перед державою та суспільством за несумлінне ставлення до реалізації свого статусу.

Як вважає Д.Т. Шон, специфічною рисою конституційно-правової відповідальності є те, що вона настає як за правопорушення, так і за його відсутності. Вимога обов’язкової наявності вини у скоєнні конкретного правопорушення, на його думку, звузила б діапазон застосування конституційно-правової відповідальності та перекрутила б її соціальне призначення [19, 38]. Конституційно-правова відповідальність неможлива без вини. Так звані „особливі випадки відповідальності без вини” або не є відповідальністю взагалі, або тут специфічною є сама вина [14, 14].

Соціально-політичний аспект суб’єктивної сторони правопорушень у конституційному праві залежить від характеру суб’єктів правопорушень. У випадку, якщо такими суб’єктами виступають фізичні особи, то у змісті цього елемента конституційного делікту важливе місце належить психічному ставленню особи до своїх протиправних дій та їх можливих шкідливих наслідків. Психічне ставлення може бути виражене в одній із форм вини: умислу чи необережності. Багато конституційних деліктів можуть бути скоєні як з умислу, так і з необережності, але склад деяких конституційних деліктів припускає, що вони можуть бути вчинені лише у формі умислу, наприклад, захоплення влади або присвоєння владних повноважень, перевищення повноважень Президентом України тощо.

Виникає питання щодо співвідношення вини колективу та посадових осіб. У діючому законодавстві передбачені випадки, коли за протиправні та винні дії своїх працівників, здійснені у межах службових повноважень, відповідають організації як за власні порушення. Однак, це ні в якому разі не свідчить про перекладання відповідальності індивіда на колектив. У тих випадках, коли закон передбачає покладання вини окремих працівників на орган, відповідальність несуть обидва суб’єкти: індивід і колектив.

Поряд із виною суб’єктивну сторону характеризують такі факультативні ознаки, як мотив і ціль. Так, створення і діяльність громадських об’єднань стає конституційним деліктом лише за умови, якщо останні мають заборонені цілі, передбачені ст. 37 Конституції України. Таким чином, значення вини полягає в тому, що конституційне право виходить із принципу відповідальності особи лише за наявності вини у вчиненні конкретного правопорушення. На конституційному рівні склади деліктів викладаються переважно в самому загальному вигляді, інколи як антитеза позитивним конституційним настановам. Водночас необхідно підкреслити, що лише за наявності складу конституційного делікту, навіть в урізаному вигляді, особа, яка його скоїла, може бути притягнена до конституційно-правової відповідальності.

Таким чином, конституційне право характеризується наявністю не лише свого спеціального предмета і методу, а й спеціальної гарантії реалізації норм та принципів, тобто конституційно-правової відповідальності, підставою якої (в ретроспективному аспекті) є конституційний делікт [18, 8].

Висновки

Отже, дослідивши тематику даної роботи, ми з’ясували сутність поняття конституційно-правової відповідальності, як особливого виду юридичної відповідальності, що має складний політико-правовий характер, настає за скоєння конституційно-правового делікту та знаходить вияв у передбачених конституційно-правовими нормами особливих несприятливих наслідках для суб’єкта конституційного делікту.

У результаті дослідження ми встановили, що конституційно-правова відповідальність посідає важливе місце у системі юридичної відповідальності, а також розкрили її особливості та специфіку в сучасних умовах існування конституційного ладу в Україні.

Актуальність обраної теми підтверджується існуванням реальної необхідності розвитку конституційно-правової відповідальності, яка набула особливого значення в останні роки у зв’язку, перш за все, з недосконалістю функціонування вищих державних органів, які керують політикою держави (саме для ліквідації цього негативного фактору необхідно встановити потужну систему конституційної відповідальності). По-друге це питання має й теоретичний аспект, який зумовлює і вимагає поглибленого вивчення самого питання конституційно-правової відповідальності, оскільки до цього часу деякі її положення залишаються дискусійними і вимагають негайного вирішення. Інститут конституційно-правової відповідальності е одним із тих системоутворюючих факторів, які дають змогу вважати конституційне право самостійною галуззю системи національного права України.

Як бачимо, деякі з наведених ознак конституційно-правової відповідальності є застарілими і не відповідають рівню нових відносин, які складаються на сучасному етапі розвитку в галузі конституційного права, і невиправдано ускладнюють їх. Зрозуміло також, що Конституція та конституційні закони не можуть бути єдиним джерелом конституційно-правової відповідальності, оскільки більшою мірою вони покликані регламентувати лише основи всіх видів юридичної відповідальності, які підлягають подальшій конкретизації в галузевому законодавстві. Однак в системі конституційного права України не вистачає інтеграційної ланки, яка б впорядкувала всі складові конституційно-правової відповідальності. Ми вважаємо, що для цього необхідно розробити та прийняти закон України “Про конституційну відповідальність”, в якому були б чітко визначені юридичні підстави для настання несприятливих наслідків конституційної відповідальності, а також процедурні питання відставки вищих посадових осіб. Відсутність конкретних підстав притягнення до конституційної відповідальності – одна з найважливіших проблем конституційного права. Загальний характер конституційних норм є додатковим аргументом на користь прийняття такого закону, який системно конкретизував би норми Конституції, тому цей закон повинен повністю ґрунтуватися на положеннях Конституції, деякі з яких можна навіть безпосередньо використати в його тексті.

На наш погляд, у даному законі повинно даватися поняття конституційно-правової відповідальності, підстави її настання, повинні бути перераховані суб’єкти цієї відповідальності і процедура притягнення до відповідальності кожного з них.

Список використаних джерел

1. Авакьян С.А. Государственно-правовая ответственность // Советское государство и право. – 1975. – №10. – С. 17-22.

2. Боброва Н.А., Зражевская Т.Д Ответственность в системе гарантий конституционных норм. (Государственно-правовые аспекты). – Воронеж, 1985. – 138 с.

3. Козюбра М.І. Конституційний Суд в системі органів державної влади // Державно-правова реформа в Україні: Мат. наук.-практич. конф. – К., 1997. – С. 20.

4. Колосова Н.М. Конституционная ответственность в Российской Федерации. Ответственность органов государственной власти и иных субъектов права за нарушение конституционного законодательства Российской Федерации. – М.: Городец, 2000. – 191 с.

5. Колосова Н.М. Конституционная ответственность – самостоятельный вид юридической ответственности // Государство и право. – 1997. – №2. – С. 86-89.

6. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Т. 3 / Отв. ред. Б.А.Страшун. – М., 1997. – С. 693-744.

7. Конституція України: За станом на 1 січня 2006 року. – Харків: ІГВІНІ, 2006. – С. 5-22.

8. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник. – Вид. 4-те, випр. та доп. – К.: Атіка, 2006. – 568 с.

9. Красникова А. «Конституционная ответственность в современном украинском конституционализме»\\ Юридический вестник, 2001, №2. – Ст. 90.

10. Краснов М.А. Парламентская ответственность депутата / Конституционный строй России. Выпуск ІІ. – М., 1995. – С. 94.

11. Кривенко Л. Інституціоналізація конституційно-правової відповідальності – необхідна складова розширення та оновлення судової системи України // Право України. – 2003. – №1. – С. 22-24.

12. Кривенко Л. Конституційна відповідальність глави держави // Віче. – 2001. – №10. – С. 3-18.

13. Лук’янець Д.М. Типологія юридичної відповідальності // Юридична Україна. – 2004. – №3. – С. 4-10.

14. Лучин В.О. Конституционные деликты // Государство и право. – 2000. – №1. – С. 12-14.

15. Майданник О. Конституційно-правова відповідальність: ознаки, підстави, суб’єкти // Право України. – 2001. – №2. – С. 93-94.

16. Мелащенко В.Ф. Загальна теорія конституційного права / У кн.: «Конституційне право України». За ред. В.Ф. Погорілка. − К., 1999. – С. 19-20.

17. Наливайко Л. Проблеми визначення поняття, специфічних ознак та функцій // Право України. – 1999. – №10. – С. 3-8.

18. Наливайко Л.Р. Теоретичні аспекти конституційного делікту // Держава і право: Збірник наукових праць. Вип. 13. – К., 2001. – С. 3-8.

19. Шон Д.Т. Конституционная ответственность // Гос. и право. – 1995. – №7. – С. 35-39.