Курсова робота

Предмет: Господарське право

Тема: Загальна характеристика господарських зобов’язань

План

Вступ

1. Поняття та підстави виникнення господарських зобов’язань. Види господарських зобов’язань

2. Поняття та ознаки господарського договору

3 Види господарських договорів, їх характеристика

4. Відповідальність за невиконання, неналежне виконання договірних зобов’язань

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Створення гармонійної та ефективної системи господарського законодавства України є одним з найважливіших напрямів розвитку української правової системи в умовах становлення соціальне орієнтованої ринкової економіки. Оскільки одним з головних завдань господарського законодавства є координація дій суб'єктів господарювання, то нормам, що регулюють договірні відносини у сфері господарювання, має належати чільне місце в системі господарського права.

В умовах ринкової економіки господарський договір є основним засобом організації відносин між суб'єктами господарювання і важливим інструментом правової організації господарського життя суспільства в цілому. Як гнучкий правовий регулятор, він дає змогу враховувати специфіку окремого господарського зв'язку та узгодити його з типізованими моделями організації господарських зв'язків того чи іншого виду, а також із загально нормативним режимом правового регулювання.

В останні роки в науковій юридичній літературі України теоретичні питання господарського договору не були предметом комплексного, цілісного вивчення. Проте розроблення доктринального поняття господарського договору, видів та способів його укладання, а також використання теоретичних здобутків у процесі правотворення є надзвичайно важливими, оскільки від того, наскільки чітко окреслено межі договорів, які мають назву господарських, залежать якість та адекватність правового регулювання господарської діяльності, ефективність застосування норм права юрисдикційними органами. В умовах конкурентного, ринкового середовища широко розповсюджене укладання господарських договорів на біржах, аукціонах, конкурсах, проте ці питання майже не висвітлені в українському правознавстві. Перехід від планово-розподільчої до ринкової економіки в Україні, трансформація відносин власності, розвиток різноманітних організаційно-правових форм господарювання зумовлюють необхідність нових підходів до нормативно-правового регулювання господарських договорів та його теоретичного обґрунтування. З початку 90-х років «жорсткий» нормативний режим господарських договорів почав поступово перетворюватися на такий, в якому гармонійно поєднувалися б диспозитивні та імперативні засади правового регулювання. Проте в чинному законодавстві України існують суттєві білі плями у правовому регулюванні господарських договірних відносин, які зумовлюють потребу в подальшому дослідженні теоретичних питань господарського договору та розробці на цій основі науково обґрунтованих рекомендацій щодо розвитку спеціального законодавства про господарські договори.

Необхідність дослідження особливостей господарського договору як правової форми господарських зв'язків між суб'єктами господарювання викликана й тим, що в останні роки з розвитком підприємництва, закріпленням у законодавстві принципів недоторканності власності та свободи договору в правознавстві досить поширеною стала думка про те, що господарський договір є різновидом звичайного цивільно-правового договору, а поділ договорів на цивільно-правові та господарські неадекватний сучасним суспільним відносинам. Причинами цього є, зокрема, уявлення про господарський договір лише як про специфічний «атрибут» планово-розподільчої економіки, який несумісний з ринковими відносинами та принципами свободи підприємницької діяльності та необґрунтоване ототожнення публічних інтересів з інтересами тоталітарної держави. Внаслідок цього в Україні існує недооцінка публічно-правових засад регулювання господарської діяльності, хоча досвід країн з розвинутою економікою свідчить про існування детальної регламентації з боку держави тих господарських правовідносин, які зачіпають інтереси суспільства в цілому. Специфічне правове регулювання господарських договорів має виходити не з того, знаходяться суб'єкти господарювання у відносинах диспозитивності чи підпорядкування, а з того, на досягнення якої саме мети спрямовані їхні дії. Цією метою має бути певний суспільно-корисний результат господарювання, тобто задоволення потреб всього суспільства в певних матеріальних та нематеріальних благах. Це, в свою чергу, зумовлює необхідність застосування публічно-правових регуляторів господарської діяльності. Передумовою пошуку оптимального регулювання господарських договорів, на нашу думку, є те, що в умовах ринку автономія суб'єктів господарювання і державне регулювання, приватні й публічні інтереси повинні ефективно взаємодіяти.

Теоретичні проблеми правового регулювання господарських договорів були предметом тривалої дискусії в радянському правознавстві. Проте в сучасному українському правознавстві ці питання знаходилися поза увагою науковців і висвітлювалися хіба що в деяких наукових статтях. Та цілком очевидним є те, що в умовах становлення нової системи господарювання питання поняття господарського договору, класифікації видів, його суттєвих ознак, порядку укладання наповнилися новим змістом та потребують нових, творчих підходів до їх теоретичного осмислення та юридичного аналізу. Хоча за роки незалежності в Україні прийнято чимало законодавчих актів, які певною мірою регулюють і договірні відносини у сфері господарювання, проте господарське законодавство в цій частині потребує подальшого удосконалення.

Важливість теоретичного розроблення питань, пов'язаних із договірним регулюванням відносин, зумовлена не лише відсутністю достатньої кількості монографічних досліджень із цих питань у правовій науці, а й потребами юридичної практики. Проблемами договірних відносин у різні часи переймалися як російські цивілісти, такі як Ю.К. Толстой, О.С. Йоффе, Г.Ф. Шершеневич, так і вітчизняні – О.В. Дзера, В.В. Луць. О.А. Підопригора, О.О. Підопригора, А.С. Довгерт, Д.В. Боборова, В.А. Кройтор, Р.Б. Шишка, Я. М. Шевченко, С.О. Сліпченко та ін.

Актуальність вибраної теми полягає в тому, що в умовах ринкової економіки господарські договори є основним регулятором взаємовідносин між виробниками і споживачами, відносин у сфері розподілу і перерозподілу матеріальних благ, забезпечуючи вільний і оптимальний розвиток усіх форм власності, підприємництва і торгівлі.

Об’єктом дослідження курсової роботи є поняття та класифікація господарських договорів. Предметом дослідження є особливості та правове регулювання визначення, ознак та видів господарських договорів.

Методологічну основу курсової роботи складають сукупність принципів, загальнонаукових і спеціально-галузевих методів правового пізнання дійсності.

Головною метою курсової роботи є вивчення особливостей господарських зобов’язань. Перед нами поставлені наступні завдання:

1. Визначити поняття та підстави виникнення господарських зобов’язань, їх види;

2. Проаналізувати особливості поняття та ознаки господарського договору;

3. Навести специфіку відповідальність за невиконання, неналежне виконання договірних зобов’язань.

Поставлені завдання зумовили наступну структуру курсової роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури.

1. Поняття та підстави виникнення господарських зобов’язань.

Види господарських зобов’язань

Зобов'язання в загальному вигляді являє собою взаємовідносини учасників економічного обігу (товарообміну), урегульованої нормами зобов'язального права, тобто е одним із різновидів господарських правовідносин. Господарські зобов'язання – одна з передумов господарської діяльності, оскільки в їхніх межах реалізується господарський обіг – процес переміщення товарів (результатів виконаних робіт, наданих послуг) із сфери виробництва у сферу розподілу та обміну і через неї – у сферу споживання. У формі господарських зобов'язань здійснюються також і організаційно-господарські дії.

Термін «зобов'язання» виник у цивільному праві. Однак особливості господарської діяльності та її правового регулювання дозволяють окремо виділяти саме господарські зобов'язання, оскільки учасники відповідних відносин, крім звичної координації своїх дій, мають зважати на субординацію – необхідність формувати свою волю в рамках, установлених державою. Зобов'язання перетворюється з цивільно-правових майнових правовідносин в правовідносини майново-управлінські, тобто регульоване господарським правом відповідно до специфіки його предмета.[1]

На відміну від цивільно-правового господарське зобов'язання має такі специфічні риси: по-перше, відрізняється суб'єктний склад, оскільки цивільне зобов'язання припускає участь суб'єктів, які характеризуються юридичною рівністю та автономією волі, а в господарських відносинах автономія волі ослаблена впливом держави, що захищає публічні інтереси; по-друге, на умови господарських зобов'язань має більший вплив «ділова практика"», що певним чином уніфікує ці умови, а також міжнародне приватне право; по-третє, держава стимулює певні дії підприємців через введення економічних пільг, квот тощо; по-четверте, на дії господарюючих суб'єктів має вплив введення ліцензування, митного та валютного контролю тощо.[2]

Таким чином, господарське зобов'язання – це правовідносини, через які один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний чинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

З цього визначення випливають наступні ознаки господарського зобов'язання:[3]

а) особливий суб'єктний склад учасників господарського зобов'язання. Господарське зобов'язання виникає між суб'єктом господарювання і іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання. Суб'єкти господарського зобов'язання – зобов'язана сторона і управнена сторона – це не лише боржник і кредитор, які традиційно характерні для цивільно-правових (майново-господарських за ГК) зобов'язань, але й суб'єкти організаційно-господарських повноважень;

б) особлива сфера суспільних відносин, в якій виникають господарські зобов'язання – сфера господарювання;

в) особливі підстави виникнення господарських зобов'язань. Господарське зобов'язання виникає з підстав, передбачених ГК;

г) особливий характер дій, що "їх зобов'язаний вчинити (або утриматися від певних дій) один суб'єкт на користь іншого. Це дії господарського чи управлінсько-господарського характеру.

Господарські зобов'язання поділяються на два види:

- майново-господарські зобов'язання;

- організаційно-господарські зобов'язання.

Майново-господарські зобов'язання – це цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським Кодексом.[4]

Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути:

а) суб'єкти господарювання, зазначені у ст. 55 ГК;

б) негосподарюючі суб'єкти – юридичні особи;

в) органи державної влади і органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією.

Якщо майново-господарське зобов'язання виникає між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами – юридичними особами, зобов'язаною та управненою сторонами зобов'язання є відповідно боржник і кредитор.

Ч. 3 ст. 175 ГК містить застереження, згідно з яким зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами-громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства (ЦК тощо).

Суб'єкти господарювання у випадках, передбачених ГК та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобов'язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов'язання не є підставою для вимог щодо їх обов'язкового виконання.

Організаційно-господарські зобов'язання – це господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку (ч. 1 ст. 176 ГК).[5]

Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати:

- між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта;

- між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств;

- між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством;

- в інших випадках, передбачених ГК, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання.

Організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору (наприклад, засновницького договору про створення об'єднання підприємств, в якому визначаються взаємовідносини між учасниками об'єднання та органом управління об'єднання).

Суб'єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб'єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обов'язок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками.

Однією з особливостей господарських зобов'язань є підстави їх виникнення, примірний перелік яких встановлено в ст. 174 ГК.

Так, господарські зобов'язання можуть виникати:

а) безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність;

б) з акту управління господарською діяльністю;

в) з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

г) внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

д) у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності;

е) у результаті інших дій суб'єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання (з конкурсу, тендеру, іншого публічного торгу).

Таким чином, господарське зобов'язання – це правовідносини, через які один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний чинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Під змістом господарського зобов'язання розуміється сукупність суб'єктивних прав і суб'єктивних обов'язків його учасників. Підставою виникнення зобов'язання називають ті факти, з настанням яких право пов'язує виникнення зобов'язальних правовідносин. Поняття підстави виникнення зобов'язання нерозривно пов'язане з поняттям юридичного факту. Юридичним називається такий факт, із настанням якого виникає, змінюється або припиняються правовідносини. Породити зобов'язання може будь-який з юридичних фактів, перерахованих у коментованій статті, причому перелік цих підстав невичерпний. Підстави виникнення господарських зобов'язань різноманітні, оскільки суспільні відносини, регульовані господарським правом, численні і різноманітні. Господарські зобов'язання виникають безпосередньо з норм, що містяться в законодавчих актах, з актів господарського управління, господарських договорів або інших правочинів, з фактів, що завдали шкоди іншому суб'єкту, у результаті створення об'єктів інтелектуальної діяльності, а також унаслідок подій, з якими законодавство пов'язує настання правових наслідків, та інших підстав, що не суперечать чинному законодавству.

2. Поняття та ознаки господарського договору

Договір є однією з найдавніших конструкцій. Раніше нього в історії джерел права, які ще проходили стадію формування, були тільки звичаї, а сфері зобов'язального права – делікти. Але така двочленна формула була надто вузькою, і, спочатку Юстиніаном, а потім Гаєм була висловлена ідея про необхідність ще двох груп основ: квазіделіктів і квазідоговорів. Так було визначено чотиричленний розподіл цивільних зобов'язань. Французький філософ і соціолог А. Фульє[6] розглядаючи перспективи розвитку цивільного права писав: "...договір займає дев'ять десятих чинних кодексів, а колись йому будуть присвячені в кодексах усі статті від першої до останньої.

В умовах становлення соціально орієнтованої ринкової економіки господарський договір є основним засобом організації відносин між суб'єктами господарювання, гнучким регулятором господарської діяльності і інструментом її планування, формою і засобом організації господарських зв'язків. Господарський договір є формою вираження господарського зобов'язання. Йому притаманні особливий суб'єктний склад, специфіка діяльності суб'єктів господарювання, мета, для досягнення якої укладається цей договір.

У статті 55 ГК України визначені поняття та особливості суб'єкта господарювання. Згідно з цією статтею суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

В цивілістичній науці пануючим є положення про багатозначність категорії «договір»[7] , який охоплює такі правові явища, як юридичний факт (дво- чи багатосторонній правочин), що є підставою виникнення цивільних прав і обов'язків, саме договірне зобов'язання (правовідношення), породжуване укладеним договором, а також документ, в якому закріплюється (фіксується) встановлення між сторонами договірного зобов'язання. За таких обставин слід погодитися з думкою В. Луця[8] про те, що при конкретному аналізі зазначених юридичних явиш завжди слід розкривати їх сутність, встановлювати, зокрема, те, що розуміється під поняттям «договір» у тому чи іншому випадку.

Разом з тим багатозначність категорії «договір» не тільки не виключає, а й припускає можливість виокремлення та аналізу деяких із зазначених юридичних явищ, зокрема договірного зобов'язання. Це тим більш важливо з огляду на те, що кожне з цих явищ має, з одного боку відносно самостійне значення, а з другого – пов'язане з іншими юридичними явищами, що охоплюються категорією «договір».[9]

Право України регулює майнові господарські та інші відносини суб'єктів господарювання з їх контрагентами завдяки застосуванню двох основних нормативно-правових категорій: договір та господарський договір. Перша категорія – майновий договір – є загальною. Законодавче майнові договори усіх видів врегульовано Цивільним кодексом (статті 151-160).

У господарському праві категорія договір використовується у загальному і спеціальному значеннях. Договір, який регулює ст. 153 Цивільного кодексу, у господарському праві означає будь-яку майнову угоду між двома або більше суб'єктами господарського права. Але з точки зору статутної діяльності господарського суб'єкта майнові договори є різні. Наприклад, договір поставки підприємством продукції чи договір підряду на капітальне будівництво – з одного боку; договір купівлі-продажу підприємством меблів для офісу, канцелярських товарів тощо – з іншого. Ці договори різні, оскільки одні регулюють основну статутну діяльність господарюючих суб'єктів, інші – обслуговуючу. Тому законодавець визначає і регулює договори про основну господарську діяльність суб'єктів окремою юридичною категорією – категорією господарського договору.

Термін «господарський договір» у право України введено Арбітражним процесуальним кодексом України, який регулює порядок розгляду і вирішення господарських спорів, тобто спорів між підприємствами, установами та організаціями, які виникають при укладенні та виконанні господарських договорів (ст. 1 АПК).

Отже, категорії договір і господарський договір співвідносяться як загальне і особливе. Як особлива категорія господарського законодавства і права України господарський договір має певну правову основу.

Господарські договори в Україні регулюються:

1. Господарським Кодексом України (гл. 20);

2. Загальними статтями Цивільного кодексу про зобов'язання, договір, зобов'язання, що випливають з договорів (ст. 638-650);

3. Спеціальними статтями Цивільного кодексу про майнові відносини між суб'єктами (підприємствами, установами, організаціями). Це, зокрема, відносини: стосовно поставок продукції (товарів); закупівлі сільськогосподарської продукції у товаровиробників; капітального будівництва; перевезення вантажів та ін.

Певну групу становлять нормативні акти колишнього Союзу РСР, які регулюють ті господарські договори, які повністю або частково не врегульовані законодавством України. Зокрема, це договори поставки продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання; договори перевезення вантажів внутрішнім водним транспортом; частково – підрядні відносини в капітальному будівництві.

Господарський процесуальний кодекс України лише в загальних рисах встановлює можливість врегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні певних категорій господарських договорів (ст. 10) і більш детально регулює врегулювання розбіжностей при їх зміні і розірванні (ст. 11), а також регулює процесуальні відносини щодо порушення позовного провадження і розгляду справ у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та визнанні їх недійсними.

Отже, у визначенні поняття господарського договору слід враховувати і загальні ознаки категорії майнового договору, і особливі його ознаки, відображені у господарському законодавстві.

Із загальноправової точки зору господарський договір становить собою господарське правовідношення між двома або більше суб'єктами, змістом якого є їхні договірні майнові зобов'язання діяти певним чином: передати і прийняти майно, виконати роботу, надати послуги і т. ін. Господарський договір – це регулятор конкретних (одиничних) господарських відносин (зв'язків) між суб'єктами господарської діяльності, умови дії якого визначають самі суб'єкти.

Як спеціальна законодавчо-правова категорія господарський договір має особливі ознаки.

По-перше, господарське законодавство регулює цей договір як таку угоду, яка має визначену економічну і правову мету. Господарський договір завжди укладається з господарською (комерційною) метою для досягнення необхідних господарських і комерційних результатів. Це виробництво і реалізація за плату продукції, виконання робіт і оплата їхніх результатів, надання платних послуг. Звідси господарські договори – це майнові договори, що обслуговують безпосередньо виробництво та господарський (комерційний) обіг. За критерієм мети господарські договори відмежовуються від інших договорів підприємств, установ та організацій, які не обслуговують виробництво і обіг, і є допоміжними.

По-друге, стосовно господарських договорів діють окремі правила щодо підстав їх укладання і змісту господарських договірних зобов'язань. Законодавством про господарські договори встановлено, що ті з них, які спрямовані на забезпечення пріоритетних потреб України в продукції, роботах та послугах, укладаються на підставі відповідних державних замовлень. Юридичною особливістю в такому разі є те, що зміст господарського договору, який укладається на підставі державного замовлення (державний контракт), обов'язково має відповідати цьому замовленню (ст. 152 ЦК). В теорії такі договори визначаються як плановані.

Але не всі господарські договори укладаються на підставі державного замовлення. Отже, ця ознака господарського договору не є абсолютною.

Зміст господарських договорів, які укладаються без державного замовлення, має відповідати господарським намірам і юридично вираженій згоді сторін. У теорії такі договори називаються регульованими, тобто такими, що регулюються самими сторонами.

По-третє, закон обмежує коло суб'єктів, які можуть бути суб'єктами господарських договорів. Згідно зі ст. 3 Цивільного кодексу та ст. 1 Господарського процесуального кодексу суб'єктами господарських договорів є підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), а також громадяни-підприємці.[10]

Отже, господарський договір – це майнова угода господарюючого суб'єкта з контрагентом, яка встановлює (змінює, припиняє) зобов'язання сторін у сфері господарської (комерційної) діяльності при виробництві і реалізації продукції, виконанні робіт, наданні послуг.

Господарський договір згідно із законом співвідноситься з юридичною категорією господарського зобов'язання. Господарське зобов'язання – це врегульоване правом господарське відношення, внаслідок якого одна сторона управнена (уповноважена) вимагати від іншої здійснення господарських функцій – передачі майна, виконання роботи, надання послуг тощо, а інша – зобов'язана виконати вимоги щодо предмета зобов'язання і має право вимагати за це зустрічну винагороду (сплату грошей, зустрічні послуги тощо).

Категорія господарського зобов'язання водночас є і загальною (широкою), і частковою (вужчою) стосовно господарського договору. Загальною вона є тому, що господарські зобов'язання виникають з ряду підстав, а саме: з державного замовлення; з іншого акта органу управління; з господарського договору, укладеного на підставі держзамовлення чи іншого управлінського правового акта; з господарського договору, укладеного за простою згодою сторін; з інших підстав, що не суперечать закону (з аукціону, конкурсу, тендеру, іншого публічного торгу).

Таким чином, з одного боку, господарський договір є лише частковою підставою виникнення господарських зобов'язань. У цьому розумінні категорія господарського зобов'язання узагальнює договірні господарські зобов'язання, засновані на договорі. З іншого боку, зміст господарського договору – це сукупність господарських зобов'язань сторін, тобто їх взаємних прав і обов'язків, що виникають саме з такого договору. Тобто категорія господарського договору є узагальненою щодо договірних господарських зобов'язань. Господарський договір – це юридичне джерело договірних господарських зобов'язань.

3. Види господарських договорів, їх характеристика

В умовах до ринкових відносин договору відводилася, головним чином, роль деталізації планових актів. Відповідно до цього форми і види договірних відносин були залежними від планових показників, а сторони – обмеженими у формуванні умов договорів.

Перехід до ринкової економіки характеризується різноманітністю форм власності, суб'єктів господарської діяльності, форм ведення виробництва та господарювання і, як результат цього, широким колом і різноманітністю господарських договорів. Саме з їх допомогою промислові та інші підприємства і підприємці планують свою діяльність. Відтепер не план, а договір став основним важелем ведення господарської діяльності і регулювання відносин між її суб'єктами.

Господарські договори можна підрозділити на окремі види. Класифікуються вони за тими ж ознаками, за якими проводиться класифікація цивільно-правових договорів.[11]

Так, визначальною ознакою будь-якого договору є досягнення домовленості, згоди сторін про його укладення. Але є такі договори, для укладення яких тільки домовленості недостатньо. Окрім неї, необхідним є виконання певних дій, наприклад передача цінностей, речей, предметів тощо, після чого договір вважається укладеним. Такі договори називаються реальними.

Якщо ж для укладення договору достатньо однієї домовленості сторін, то укладений договір називатиметься консенсуальним. Так, договір поставки продукції вважається укладеним з моменту, коли сторони домовилися підписати даний договір, хоч поставка, передача продукції і її оплата проводитиметься в майбутньому. Слід при цьому зазначити, що ця класифікація певною мірою має умовний характер. Термін «реальний договір» аж ніяк не означає, що договір консенсуальний, на противагу реальному, якийсь неіснуючий. Консенсуальні договори – річ повсякденна, вони доволі часто зустрічаються в умовах господарювання. Отже, така класифікація вказує на спосіб укладення договорів, а не на їх сутність і саму природу.[12]

Беручи за основу розподіл прав і обов'язків, розрізняють договори односторонні і двосторонні. В односторонніх договорах тільки одна сторона бере на себе зобов'язання щодо другої, в якої у зв'язку з цим виникають тільки права.

Наприклад, за договором позики той, хто надав позику (позикодавець), має право вимагати повернення позики, а той, хто її одержав (позичальник), зобов'язаний повернути позичене. Таким чином, позикодавець має тільки права, а позичальник – тільки обов'язок.

Двосторонні договори – це ті, згідно з якими обидві сторони пов'язані взаємними правами і обов'язками. Прикладом двосторонніх договорів є договір поставки, бо в ньому обидві сторони – і постачальник і покупець – набувають взаємних прав і обов'язків.

Господарському праву відомі також договори на користь третьої особи. Особливістю такого договору є те, що право вимоги за договором набуває третя особа, яка в укладенні договору участі не бере. Але сторони, які беруть участь в укладенні договору, виговорюють для неї права і обов'язки. Прикладом цього, на нашу думку, є договори перевезення вантажів залізничним транспортом. Договір перевезення вантажів укладається між вантажовідправником і перевізником. Тому в разі, коли вантажоодержувачем за договором є вантажовідправник, кількість учасників (сторін) обмежується тільки ними. Але, як правило, вантажовідправник і вантажоодержувач є різними особами. У цьому разі і виникає питання про роль і місце вантажоодержувача у транспортних відносинах. Він є третьою особою, яка участі в укладенні договору не бере, а вступає в дію в процесі його виконання, здійснюючи права і обов'язки, які виговорили для нього вантажовідправник і перевізник (право і обов'язок одержати вантаж і, якщо було обумовлено, сплатити визначену суму за перевезення).

Залежно від підстав укладення господарських договорів їх розподіляють на вільно регульовані і планові.[13]

Вільно регульовані, відповідно до ст. 184 ГК України, це – господарські договори, які укладаються на основі вільного волевиявлення сторін. В цьому разі проект договору може бути розроблений за ініціативою будь-якої із сторін без обов'язкової для них основи (державного замовлення, іншого планового або адміністративного акта). Проекти і укладення цього договору здійснюється у строки, погоджені самими сторонами.

Укладення господарського договору на основі вільного волевиявлення сторін може здійснюватись у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами, або у формі єдиного документа з додержання загального порядку укладення договорів, встановленого ст. 181 ГК України.

При укладенні господарських договорів на основі примірних і типових договорів сторони повинні додержуватись умов, передбачених ст. 179 ГК України. Вони повинні укладатись не інакше, як у вигляді єдиного документа, оформленого згідно з вимогами ст. 181 ГК України та відповідно до правил, встановлених нормативно-правовими актами щодо застосування примірного або типового договору.

Організаційно-господарські договори укладаються в такому ж порядку, як і договори на основі вільного волевиявлення, але на відміну від останніх не допускається спрощений спосіб їх укладення (ст. 186 ГК України).

Статтею 185 ГК України передбачені особливості укладення господарських договорів на біржах, ярмарках та публічних торгах.

До укладення таких договорів застосовуються загальні правила укладення договорів на основі вільного волевиявлення з урахуванням нормативно-правових актів загального характеру, локальних актів, якими регулюється діяльність відповідних бірж, ярмарків та публічних торгів.

Господарські договори, які визначені і регулюються як державні контракти, укладення і оплата яких гарантується державою, оскільки замовниками в них виступають державні органи, на нашу думку, є планованими.

Залежно від характеру переміщення матеріальних благ договори можуть бути сплатними і безоплатними. Сплатними є договори, в яких дія однієї особи обов'язково потребує відповідної майнової дії іншої. До них належать купівля-продаж, оренда, поставка тощо.

У безоплатних договорах надання майна здійснюється тільки однією стороною без одержання зустрічного надання від другої сторони. Відповідно до цього передача майна благодійним фондам або ж будь-яким підприємствам як безоплатної допомоги здійснюється на основі безоплатних договорів. Деякі договори, наприклад договір комісії, можуть бути як сплатними, так і безоплатними залежно від домовленості про це сторін.

Залежно від юридичної спрямованості господарські договори розрізняють як основні і попередні.

Основні договори безпосередньо породжують права і обов'язки сторін, пов'язані з реалізацією продукції, наданням послуг і т. ін.

Статтею 182 ГК України врегульований порядок укладення, розірвання та припинення попереднього договору. Попередній договір укладається з метою укладення в майбутньому, не пізніше одного року, основного господарського договору. Він повинен містити умови, які б дали можливість сформулювати істотні умови основного договору. До укладення попереднього договору не застосовується загальний порядок укладення господарських договорів, передбачений статтею 181 ГК України.[14]

Якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект основного договору, ухиляється від його укладення, друга сторона має право вимагати укладення основного договору в судовому порядку. Зобов'язання укласти на основі попереднього основний господарський договір є обов'язковою для сторін, проте якщо до закінчення строку, в який сторони повинні укласти основний договір, одна із сторін не надішле проект основного договору другій стороні, зобов'язання укласти основний договір припиняється (ст. 182 ГК України).

Дуже схожою на попередній договір є угода про наміри вступити в договірні відносини в майбутньому. Але, незважаючи на загальну формальну їхню схожість, попередній договір відрізняється від угоди про наміри. Угода про наміри лише фіксує бажання сторін вступити в договірні відносини в майбутньому і не породжує прав і обов'язків сторін. Залежно від періодів виконання своїх обов'язків суб'єкти господарювання укладають генеральні і поточні договори. Генеральні договори визначають умови виконання всіх узятих зобов'язань сторонами протягом усього їхнього строку (наприклад, будівництво складного, довгострокового об'єкта – атомної електростанції). Поточні договори конкретизують генеральні договори на певні періоди, на періоди виконання певних обсягів робіт, скажімо, будівництво окремих споруд, які є складовими частинами об'єкта, обумовленого генеральним договором (закінчення будівництва якоїсь частини (черги) АЕС).

Генеральні договори укладаються на тривалі строки – на п'ять і більше років, і, навпаки, поточні, які конкретизують періоди виконання зобов'язань, що виникають із генеральних договорів, – на коротші періоди часу, як правило, на рік.

Від попередніх і генеральних договорів слід відрізняти довгострокові договори за прямими тривалими господарськими зв'язками, які свого часу набули широкого застосування в поставочних відносинах. У юридичній літературі донині не проведено чіткого розмежування між ними. Але погодитися з точкою зору про те, що довгостроковий договір за своєю юридичною природою є попереднім, не можна з таких міркувань. Суть попереднього договору полягає втому, що з нього випливає зобов'язання укласти договір у майбутньому. Через це попередній договір, виконавши свою функцію, тобто зобов'язавши сторони укласти договір у майбутньому, вважається виконаним і припиняє свою дію. Договір поставки за прямими довгостроковими господарськими зв'язками, укладений сторонами, як правило, на п'ять років або ж на триваліший період, перебуває в стадії виконання протягом усього періоду, на який він був укладений, за винятком випадків, передбачених чинним законодавством, коли він підлягає зміні, розірванню тощо.

Залежно від способу укладення договори бувають взаємоузгоджені і договори приєднання.

В умовах ринкових відносин основна кількість договорів укладається суб'єктами господарської діяльності вільно, на свій розсуд, без будь-яких приписів, за простою згодою сторін – взаємоузгоджено – з дотриманням таких принципів: – суб'єкти абсолютно вільні у вирішенні питання укладати чи не укладати договір, за винятком, коли зобов'язання укласти договір передбачено законом або добровільно прийнятим зобов'язанням; – вибір контрагента при укладенні договору добровільний; – у суб'єктів господарювання є можливість вибору виду договору; – сторони за своїм розсудом визначають і формулюють конкретні умови (зміст) договору, окрім випадків, передбачених законодавством, або ж у зв'язку з їх попередньою домовленістю. Це, як правило, договори купівлі-продажу, поставки, інші договори на передачу майна у власність, у строкове платне і безоплатне користування, на виконання робіт тощо. При укладенні договорів приєднанням умови (зміст) формулюються тільки однією із сторін. Інша сторона позбавлена можливості доповнювати або ж змінювати ці умови, вона може укласти такий договір, погодившись із цими умовами в цілому. Прикладом таких договорів є договори перевезення, договори на відкриття банківського рахунку та ін.

Особливостями і специфікою внутрішньогосподарської діяльності юридичних осіб характеризуються внутрішньогосподарські договори, у форму яких, у відповідних випадках, вона втілюється. Суб'єктом цих договірних відносин завжди, принаймні однією зі сторін, є підрозділ юридичної особи. Другою стороною може виступати інший підрозділ або ж юридична особа в цілому. Внутрішньогосподарські договори набувають широкого застосування в умовах розвитку корпоративних відносин.

Таким чином, залежно від порядку виникнення прав та обов'язків сторін стосовно одна одної розрізнюють договори: – односторонні, – двосторонні, – багатосторонні. Якщо за договором в однієї сторони виникають тільки права, а у другої тільки обов'язки, такий договір є одностороннім. У більшості своїй договори двосторонні, тобто будь-яка зі сторін має як права, так і обов'язки; кожна сторона стосовно другої виступає одночасно кредитором і боржником, оскільки права й обов'язки сторін є зустрічними. Багатосторонніми є договори, які укладаються трьома і більше сторонами. У сторін таких договорів не виникає взаємних прав та обов'язків стосовно одна одної. Вони укладають договір для досягнення певної мети.

Залежно від моменту укладення договору ГК розрізнює договори: – реальні, – консенсуальні. Консенсуальним уважається договір, коли для виникнення взаємних прав та обов'язків сторонам досить досягнути згоди за всіма істотними умовами договору. Реальним договір уважається тоді, коли права й обов'язки у сторін виникають у момент передачі речі або здійснення іншої певної дії. Залежно від характеру та умов угоди договір може бути: – сплатним, – безоплатним. Договір є сплатним, коли у сторін існують взаємні зобов'язання: в однієї сторони – здійснити певні дії, а у другої сторони – відшкодувати матеріальні або інші блага.

4. Відповідальність за невиконання, неналежне виконання

договірних зобов’язань

господарський зобов'язання договір

Невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання приводить до порушення зобов'язання та є підставою для господарсько-правової відповідальності у вигляді господарських санкцій (ст. 216-217 ГК України). Однак сторона може доводити, що зробила все можливе для запобігання господарського правопорушення, на підставі чого може бути звільнена судом від відповідальності (ст. 218 цього Кодексу).

Суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Господарське правопорушення – це протиправна дія або бездіяльність суб'єкта господарських відносин, яка не відповідає вимогам норм господарського права, не узгоджується з юридичними обов'язками зазначеного суб'єкта, порушує суб'єктивні права іншого учасника відносин або третіх осіб. Господарські правопорушення можна класифікувати за видами і систематизувати її окремі групи за певними критеріями.[15]

Так, залежно від юридичної підстави (тобто які юридичні норми порушені) розрізняються договірні та позадоговірні правопорушення.

Договірна відповідальність – це вид відповідальності, що передбачена за порушення зобов'язань, які виникли з договору. Такий вид відповідальності визначається відповідно до закону і не суперечними йому умовами укладеного між сторонами договору.

Позадоговірна відповідальність настає безпосередньо за порушення зобов'язань, що виникли з закону, адміністративного акта чи інших правомірних дій. Особливим різновидом такої відповідальності є відповідальність за заподіяння майнової чи моральної шкоди, що виникає саме з факту заподіяння шкоди.[16]

В свою чергу договірні правопорушення поділяються на:

- правопорушення на стадії виникнення договорів: порушення строків укладання договорів; процедури врегулювання розбіжностей, що виникають при їх укладанні; укладання договорів, що суперечать вимогам закону, цілям діяльності юридичної особи, або укладання договорів з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства;

- порушення строків виконання договірних та інших господарських зобов'язань щодо поставки продукції та товарів (найпоширеніші в господарській практиці), перевезення вантажів, виконання робіт та ін. Прострочення виконання зобов'язання загалом тягне за собою сплату боржником визначеної законом чи договором неустойки, штрафу, пені;

- порушення господарських зобов'язань щодо якості поставленої продукції (товарів), виконаних робіт, наданих послуг;

- порушення державної дисципліни цін, пов'язані з виконанням договорів;

- порушення у сфері кредитних та розрахункових відносин, пов'язані з виконанням господарських договорів;

- порушення господарських зобов'язань щодо перевезень вантажів: зобов'язань з планів перевезень (неподача перевізних засобів, непред'явлення вантажів до перевезення); простій транспортних засобів під навантаженням і розвантаженням понад встановлені терміни; втрата, нестача, пошкодження вантажу; прострочення доставки вантажу тощо.[17]

Вчинення суб'єктом господарських відносин правопорушення тягне за собою застосування до правопорушника передбаченої або санкціонованої нормами господарського законодавства відповідальності. Оскільки це відповідальність за господарські правопорушення (правопорушення, вчинені у сфері господарської діяльності), санкції за них встановлює господарський закон. Такий вид відповідальності у теорії господарського права визначається як господарсько-правова відповідальність.

Види господарсько-правової відповідальності розрізняють залежно від видів господарських правопорушень і санкцій, встановлених за ці правопорушення. За цим критерієм у теорії господарського права розрізняють:

1) відшкодування збитків;

2) штрафні санкції;

3) оперативно-господарські санкції;

4) конфіскація;

5) господарсько-адміністративні штрафи;

6) планово-госпрозрахункові (оціночні) санкції;

7) господарсько-організаційні санкції.

Відшкодування збитків як вид відповідальності різнобічне врегульовано законом. Відшкодування збитків застосовується як майнова санкція, виходячи з аналізу відповідних статей Цивільного кодексу та інших законодавчих актів:

- у відносинах купівлі-продажу між господарюючими суб'єктами. Так, продавець зобов'язаний повідомити покупця про всі права третіх осіб на продану річ: право орендаря, право застави тощо. Невиконання цього правила дає право покупцеві на розірвання договору і відшкодування збитків;

- у відносинах поставки постачальник відшкодовує покупцеві збитки, завдані поставкою продукції неналежної якості або некомплектної;

- згідно з договором підряду на капітальне будівництво відповідальна за невиконання або неналежне виконання обов'язків сторона сплачує встановлену неустойку (пеню), а також відшкодовує збитки в сумі, не покритій неустойкою;

- у перевезеннях вантажів вантажовідправник і вантажоодержувач зобов'язані відшкодувати перевізникові збитки, завдані з їх вини внаслідок перевантаження транспортних засобів, пошкодження рухомого складу при навантаженні або розвантаженні, неправильного навантаження, пакування, кріплення вантажу.

Чинним господарським законодавством передбачаються й інші випадки відшкодування господарюючими суб'єктами збитків.

Штрафні санкції. Штрафна господарсько-правова відповідальність відрізняється від відшкодування збитків насамперед тим, що вона виконує каральну або дисциплінуючу функцію. Господарське законодавство встановлює штрафну відповідальність щодо тих видів господарських правопорушень, за вчинення яких до суб'єктів господарських відносин доцільно застосовувати штрафні (каральні) економічні санкції.[18]

Штрафну відповідальність застосовують згідно із законодавством у вигляді штрафних економічних санкцій. Ці санкції встановлені, як правило, нормативними актами, що регулюють окремі види господарських відносин (положення про поставки продукції і товарів, транспортні кодекси і статути та ін.).

Розмір штрафу як економічної санкції регулюється законодавством трьома способами:

- штраф у твердій сумі. Прикладом цього виду штрафу є штрафи, що їх сплачують перевізник і відправник за невиконання плану вантажних перевезень, їх розміри визначають транспортні статути і кодекси окремо стосовно кожного виду транспорту;

- штраф у процентному відношенні до суми всього зобов'язання або невиконаної частини зобов'язання. Наприклад, якщо поставлена продукція не відповідає за якістю стандартам чи умовам договору, постачальник сплачує покупцеві штраф у розмірі 20 відсотків вартості продукції неналежної якості;

- штраф у кратному розмірі до вартості того предмета, який захищається штрафом. Наприклад, за пошкодження вагонів або контейнерів відправником чи одержувачем вантажу під час навантаження або розвантаження вантажів їхніми засобами ці суб'єкти сплачують залізниці штраф у розмірі п'ятикратної вартості пошкодженого майна.

Неустойка є різновидом штрафної економічної санкції, розмір якої визначається законом або договором у процентному відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання. Неустойка застосовується, як правило, як штрафна санкція у разі прострочення виконання майнових зобов'язань (поставка, купівля-продаж, міна тощо). Розмір неустойки за прострочення виконання зобов'язань загалом не залежить від терміну прострочення виконання. Наприклад, за прострочення або недопоставку продукції постачальник сплачує покупцеві неустойку в розмірі 8 відсотків вартості непоставленої у строк продукції за кожною окремою позицією номенклатури. Зазначена неустойка є штрафною, оскільки сторона, яка порушила умови договору поставки, відшкодовує іншій стороні заподіяні внаслідок цього збитки без зарахування сум неустойок.

Разом з тим, законом або договором передбачаються так звані залікові неустойки. Залікова неустойка має місце в тому разі, коли правопорушник відшкодовує іншій стороні збитки у частині, не покритій неустойкою.

Пеня як штрафна економічна санкція застосовується в основному в разі прострочення виконання грошових зобов'язань суб'єктами господарської діяльності.

Особливістю пені є те, що вона встановлюється у процентному відношенні до простроченої суми, причому за кожний день прострочення, доки зобов'язання не буде виконано. Тобто розмір цієї санкції збільшується залежно від продовження правопорушення. Залежністю суми пені від кількості днів (терміну) прострочення виконання вона відрізняється від неустойки як санкції за господарське правопорушення.

Оперативно-господарські санкції. Це передбачені законодавством або договором засоби оперативного впливу на правопорушника, спрямовані на запобігання господарського правопорушення чи зменшення його шкідливих наслідків.[19]

Оперативно-господарські санкції за своєю спрямованістю поділяються на два види. До першого належать санкції, спрямовані на одностороннє припинення правовідносин в інтересах сторони, чиї права порушено. Такі санкції можуть виражатися у вигляді односторонньої повної чи часткової відмови від виконання договору, а також у відмові від прийняття виконання та від зустрічного виконання. Другий вид оперативних санкцій становлять ті, що спрямовані на зміну правовідносин (переведення несправного платника на акредитивну форму розрахунків чи на попередню оплату продукції).

Конфіскація – це безоплатне вилучення у дохід бюджету майна (коштів) суб'єкта господарювання – правопорушника у випадках, прямо передбачених законом.

Конфіскацію застосовують у випадках:

– виконання угод, укладених з метою, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства (конфіскації підлягає все одержане винними сторонами/стороною за такою угодою);

– здійснення комерційним банком забороненої законом виробничої діяльності;

– у сфері антимонопольного регулювання та у разі недобросовісної конкуренції;

– у сфері ціноутворення (зокрема, щодо підприємств-монополістів, ціни на продукцію яких регулює держава) та в деяких інших випадках.

Господарсько-адміністративний штраф – це грошова сума, що сплачується до державного бюджету суб'єктом господарювання – правопорушником у передбачених законом випадках.

Господарсько-адміністративний штраф може застосовуватися:

а) у процентному або кратному відношенні до суми порушення;

б) в певній кількості неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Планово-госпрозрахункові (оціночні) санкції – це передбачені чинним законодавством заходи економічного впливу на господарюючого суб'єкта у зв'язку з порушенням ним планових нормативів і планових завдань:

- підвищення тарифу (розміру плати) за понадлімітне використання природних ресурсів, електроенергії;

- позбавлення пільг (наприклад, податкових) у зв'язку з порушенням умов їх надання;

- виключення зі звітності даних про продукцію, виготовлену з порушенням ДСТ (державних стандартів), ДБНП (державних будівельних норм та правил);

- віднесення на прибуток, що залишається у розпорядженні суб'єкта господарювання, недонарахованої амортизації у випадках дострокового списання основних фондів (за винятком передбачених законом випадків вимушеного списання).

Планово-госпрозрахункові санкції застосовує сам суб'єкт господарювання – правопорушник, а у разі якщо він цього не зробить – компетентні органи, які виявили факт правопорушення.

Розрізняють юридичні (закон) та фактичні (протиправна поведінка) підстави застосування планово-госпрозрахункових санкцій.

Господарсько-організаційні санкції – це передбачені законом заходи організаційного впливу (обмеження) суб'єкта господарювання, що їх застосовують компетентні державні органи у разі порушення ним приписаних законом умов здійснення господарської діяльності.[20]

До них належать:

– обмеження або призупинення діяльності суб'єкта господарювання до усунення виявлених у його діяльності недоліків (у разі недодержання вимог екологічного законодавства, санітарно-епідеміологічних правил тощо);

– призупинення дії ліцензій;

– скасування ліцензій;

– скасування державної реєстрації;

– примусова реорганізація (у зв'язку з допущенням суб'єктом підприємницької діяльності – монополістом на ринку певного товару монополістичного правопорушення);

– примусова ліквідація (у разі скасування державної реєстрації; скасування ліцензій, якщо вся діяльність господарської організації ліцензується;

− визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом, якщо після погашення його боргів у нього не залишилося майна, необхідного для продовження своєї попередньої діяльності).

Господарсько-організаційні санкції застосовують компетентні органи (тимчасове призупинення діяльності суб'єкта господарювання до усунення виявлених порушень, призупинення дії та скасування ліцензій, примусова реорганізація) або в судовому порядку (примусова ліквідація).

Як і будь-яка інша юридична відповідальність, господарсько-правова відповідальність ґрунтується на певних правових підставах. Це, по-перше, нормативні підстави, тобто сукупність норм права про відповідальність суб'єктів господарських відносин. Другою правовою підставою є господарська правосуб’єктність правопорушника (боржника) і потерпілого (кредитора).[21] Сторонами правовідносин щодо застосування відповідальності цього виду можуть бути підприємства, установи, організації, інші юридичні особи незалежно від форми власності майна, організаційно-правових форм, тобто особи, які мають право звертатися до арбітражного суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів. Третя підстава називається юридично-фактичною. Це протиправні дії або бездіяльність особи – господарського правопорушника, що порушують права і законні інтереси потерпілої особи (кредитора) чи заважають їх реалізації.

Ця підстава складається з чотирьох елементів, які в теорії права називаються умовами господарсько-правової відповідальності:

- факт господарського порушення, тобто порушення норми закону, умови договору, державного контракту тощо, внаслідок чого задаються збитки або інша шкода майновим правам та інтересам потерпілого (кредитора);

- протиправність поведінки господарського порушника. Така умова визначається у господарському праві в широкому розумінні. Це може бути як дія, так і бездіяльність, що порушують правову норму, планове завдання, умови договору тощо;

- причинний зв'язок між протиправною поведінкою порушника і завданими потерпілому збитками. Йдеться про так званий причинно-необхідний зв'язок, коли протиправна дія чи бездіяльність є об'єктивною причиною такого наслідку, як збитки або інша шкода, завдані потерпілому (кредиторові). Цей зв'язок необхідно доводити відповідними доказами;

- вина господарського правопорушника. Це негативне суб'єктивне ставлення правопорушника до прав і законних інтересів потерпілого.

Вина у господарській і юрисдикційній практиці – це існування двох обставин, які дають підстави для застосування відповідальності: наявність у особи-правопорушника реальних можливостей для належного виконання; невжиття ним всіх необхідних заходів для недопущення правопорушення, запобігання збиткам (шкоді) потерпілого. Формою вини може бути як умисел, так і необережність правопорушника. Вина обох сторін підлягає взаємному заліку. Якщо невиконання або неналежне виконання зобов'язання виникло з вини обох сторін, юрисдикційний орган (суд, господарський суд, третейський суд) відповідно зменшує розмір відповідальності боржника. Це має місце і тоді, коли кредитор навмисно або з необережності сприяв збільшенню розмірів збитків або не вжив заходів щодо їх зменшення. За наявності у невиконанні чи неналежному виконанні зобов'язання вини кредитора у формі умислу або необережності боржник звільняється від виконання зобов'язання. Інше може бути встановлено законом. Вина є однією з умов відповідальності в деліктних зобов'язаннях між суб'єктами. Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини. Вина підприємства (господарюючого суб'єкта) – це вина його працівників. Отже, принцип відповідальності за вину вимагає визначення конкретних працівників, дія або бездіяльність яких спричинили невиконання зобов'язань чи заподіяння шкоди.

Сукупність (склад) чотирьох названих умов утворює юридично-фактичні підстави господарсько-правової відповідальності. Для застосування майнової відповідальності у вигляді відшкодування збитків потрібна наявність усіх чотирьох умов, тоді як для застосування неустойки (штрафу, пені) досить лише двох з них: факту господарського правопорушення та протиправності поведінки порушника.

Таким чином, відповідальність у господарському праві – це комплексний правовий інститут, який має свій особливий предмет регулювання – правопорушення у сфері господарювання (господарські правопорушення).

Господарське правопорушення – це протиправна дія або бездіяльність учасника господарських відносин, яка не відповідає вимогам норм господарського права, не узгоджується з юридичними обов'язками зазначеного учасника, порушує суб'єктивні права іншого учасника господарських відносин або третіх осіб. Як встановлено ст. 610 ЦК, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Правовим засобом відповідальності (формою реалізації відповідальності і одночасно мірою відповідальності) у сфері господарювання є господарські санкції.

Висновки

Таким чином, різноманітність господарської діяльності обумовлює широке коло господарських договорів. Кожному господарському договору властиві і загальні риси цієї правової категорії, і ознаки, притаманні саме цьому виду господарських договорів. Тому для їхнього (договорів) розмежування застосовуються доктринальна і нормативна класифікації господарських договорів, основною яких є їхні юридичні (внутрішні) властивості.

Категорія господарського зобов'язання своєму виникненню зобов'язана науці господарського права, яка розглядає господарські зобов'язання як одну з фундаментальних господарсько-правових категорій, що відображає зміст особливої правової форми господарських відносин. Сформульоване спочатку доктринально в юридичній літературі, а тепер закріплене (з деякими модифікаціями, викликаними змінами в економічній системі) в ст. 173 ГК, визначення поняття господарського зобов'язання дозволяє з'ясувати його основні ознаки, за якими воно відрізняється від зобов'язання цивільно-правового. Згідно з ч. 1 ст. 173 ГК господарське зобов'язання це правовідносини, через які один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний чинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Під змістом господарського зобов'язання розуміється сукупність суб'єктивних прав і суб'єктивних обов'язків його учасників. Підставою виникнення зобов'язання називають ті факти, з настанням яких право пов'язує виникнення зобов'язальних правовідносин.

Як відомо, з 1 січня 2004 року нарівні із Цивільним кодексом набув чинності і Господарський кодекс. Обидва документи регулюють договірні відносини. Природно, виникає запитання: нормами якого кодексу в яких випадках слід керуватися? За відповіддю звернемося до відповідних статей ГК.

Статтею 175 ГК визначено, що майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом, з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом.

Отже, господарський договір – це договір, що укладається між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами – юридичними особами, яким установлюються, змінюються чи припиняються права й обов'язки сторін при здійсненні господарської діяльності. Таким чином, цивільно-правовий договір, укладений між сторонами, хоча б одна з яких є суб'єктом господарювання, набуває статусу господарського договору.

Залежно від порядку виникнення прав та обов'язків сторін стосовно одна одної розрізнюють договори:

– односторонні,

– двосторонні,

– багатосторонні.

Якщо за договором в однієї сторони виникають тільки права, а у другої тільки обов'язки, такий договір є одностороннім. Наприклад, за договором позики позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві суму позики або таку ж кількість речей того ж роду та якості, а позикодавець має право вимагати повернення предмета позики. У більшості своїй договори двосторонні, тобто будь-яка зі сторін має як права, так і обов'язки; кожна сторона стосовно другої виступає одночасно кредитором і боржником, оскільки права й обов'язки сторін є зустрічними. Наприклад, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується продати товар і має право вимагати від покупця оплати за проданий товар, а покупець зобов'язаний оплатити цей товар і має право вимагати передачі йому купленого товару.

Багатосторонніми є договори, які укладаються трьома і більше сторонами. У сторін таких договорів не виникає взаємних прав та обов'язків стосовно одна одної. Вони укладають договір для досягнення певної мети. Прикладом можуть служити договори про спільну діяльність або договір простого товариства.

Залежно від моменту укладення договору розрізняють договори: реальні та консенсуальні. Консенсуальним уважається договір, коли для виникнення взаємних прав та обов'язків сторонам досить досягнути згоди за всіма істотними умовами договору. Наприклад, консенсуальним є договір підряду. Реальним договір уважається тоді, коли права й обов'язки у сторін виникають у момент передачі речі або здійснення іншої певної дії. Наприклад, договір перевезення вантажу автомобільним транспортом. Поки вантаж не переданий перевізнику для перевезення, а перевізник не надасть транспорт, взаємних прав та обов'язків у сторін договору не виникає.

Залежно від характеру та умов угоди договір може бути:

– сплатним,

– безоплатним.

Договір є сплатним, коли у сторін існують взаємні зобов'язання: в однієї сторони – здійснити певні дії (продати, поставити товар, надати послуги, виконати роботи тощо), а у другої сторони – відшкодувати матеріальні або інші блага (сплатити гроші, передати речі, надати зустрічні послуги, виконати роботи). Договір є сплатним, якщо інше не встановлене договором, законом або не випливає із суті договору. Наприклад, договір купівлі-продажу передбачає передачу товарів за гроші покупцеві, а за договором міни кожна зі сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар.

Слід сказати, що обидва кодекси надають сторонам значну свободу при укладенні договорів, оскільки основним принципом регулювання договірних відносин визначений принцип свободи договору (ст. 627 ЦК, ст. 67 ГК).

Список використаних джерел та літератури

1. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Преса України, 1996. – 80 с.

2. Господарський Кодекс України. // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, №18, №19-20, №21-22, ст. 144.

3. Цивільний Кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, №40-44, ст. 356. Голос України №45 вiд 12.03.2003.

4. Закон України “Про власність” від 7.02.1991 року // Відомості Верховної Ради України, 1991, №20, ст. 249.

5. Агарков М.М. Обязательство по советскому гражданскому праву. – М.: Юриздат, 1940. – 305 с.

6. Боднар Т. В. Виконання договірних зобов'язань у цивільному праві. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 272 с. – С. 110-122.

7. Брагинский М.Й., Витрянский В.В. Договорное право. Книга первая. Общие положення. – М.,1999. – С. 15-16.

8. Господарське право України: Навчальний посібник / За заг. ред. проф. Н.О. Саніахметової. – X.: «Одіссей», 2005. -608с. – С. 191-193.

9. Господарське право: Навчальний посібник / Жук Л.А.,Жук І.Л., Неживець О.М. - К.: Кондор, 2003. – 400с. – С. 365.

10. Господарський кодекс України: Науково-практичний коментар О.І. Харитонова, Є. О. Харитонов, В. М. Коссак та ін.; За ред. О. І. Харитонової.- X.: Одіссей, 2006.- 832 с. – С. 333-335.

11. Зобов'язальне право: Теорія і практика: Навч. посіб. / За ред. О.В. Дзери. – К., 1998. – С. 124.

12. Иоффе О. С. Обязательственное право. – М.,1975. – С. 26.

13. Корецкий А.Д. Теоретико-правовые основы учення о договоре / Отв. ред. П.П. Баранов – СПб.:Юридический центр Пресс, – 2001.-С. 5-7.

14. Мандриковський М.М. Господарське законодавство: Навч. посібник для студентів усіх форм навчання/ М.М. Мандриковський. -2-е вид.. - Львів: Вид-во Нац. ун-ту "Львівська політехніка", 2004. - 167 c. – С. 54-58.

15. Мороз В. Основні види господарських договорів // Юрист консультує. -2002. -№7. – C. 1-6.

16. Правові основи підприємницької діяльності / За ред. Шакуна В.І., Мельника П.В., Поповича В.М. – К.: Правові джерела, 1997.

17. Правові основи підприємницької діяльності: Навч. посіб. / Л.А. Жук, І.Л. Жук, О.М. Неживець: Наук, керівник Л.А. Жук. – К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2002. – 292 с.

18. Правовое и организационно-экономическое регулирование хозяйственной деятельности / Под ред. проф. Л.А. Жука. – К.: Кондор, 2002.

19. Саниахметова Н.А.Юридический справочник предпринимателя/ Н.А. Саниахметова. -6-е изд., перераб. и доп.. -Харьков: Одиссей, 2004.-1055 c. – С. 418-431.

20. Сібільов М. Динаміка договірних зобов'язань після їх виникнення. // Вісник Академії правових наук України. – 2005. – №1 (40). – С. 79-85.

21. Сібільов М. Договірне зобов'язання та його виконання // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – №2 (33)-3(34). – С. 418-419.

22. Цивільне право України. Академічний курс. Т. 1. / За ред. Я.М. Шевченко. – К., 2003. – С. 467.

23. Цивільне право України: Підручник / За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К., 2004. - Т. 2. – С. 72-73.

24. Цивільне право України: Підручник. Книга перша / За ред. О.В. Дзери та Н.С. Кузнєцової. – К., 2004. – С. 633.

25. Цивільний кодекс України. – К.: Школа, 2003. – 384 с.

26. Щербина В. С. Господарське право: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 480 с. – С. 131-132.

[1] Господарський кодекс України: Науково-практичний коментар Г72 О.І. Харитонова, Є.О. Харитонов, В.М. Коссак та ін.; За ред. О.І. Харитонової.- X.: Одіссей, 2006. - 832 с. – С. 333-335.

[2] Зобов'язальне право: Теорія і практика: Навч. посіб. / За ред. О. В. Дзери. – К., 1998. – С. 124.

[3] Сібільов М. Договірне зобов'язання та його виконання // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – №2 (33)-3(34). – С. 418-419.

[4] Цивільне право України: Підручник / За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К., 2004.- Т. 2. – С. 72-73.

[5] Господарське право України: Навчальний посібник / За заг. ред. проф. Н.О. Саніахметової. – X.: Одіссей, 2005. -608 с. – С. 191-193.

[6] Див.: Агарков М.М. Обязательство по советскому гражданскому праву. – М.: Юриздат, 1940. – 305 с.

[7] Див.: Иоффе О. С. Обязательственное право. – М.,1975. – С. 26; Брагинский М.Й., Витрянский В.В. Договорное право. Книга первая. Общие положення. – М.,1999. – С. 15-16; Цивільне право України. Академічний курс. Т. 1. / За ред. Я.М. Шевченко. – К., 2003. – С. 467.

[8] Цивільне право України: Підручник. Книга перша / За ред. О.В. Дзери та Н.С. Кузнєцової. – К., 2004. – С. 633.

[9] Сібільов М. Динаміка договірних зобов'язань після їх виникнення. // Вісник Академії правових наук України. – 2005. – №1 (40). – С. 79-85.

[10] Щербина В. С. Господарське право: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 480 с. – С. 131-132.

[11] Господарське право: Навчальний посібник / Жук Л.А.,Жук І.Л., Неживець О.М. -К.: Кондор, 2003. – 400 с. – С. 365.

[12] Мороз В. Основні види господарських договорів // Юрист консультує. -2002. -№7. – C. 1-6.

[13] Саниахметова Н.А.Юридический справочник предпринимателя/ Н.А. Саниахметова. -6-е изд., перераб. и доп.. -Харьков: Одиссей, 2004.-1055 c. – С. 418-431.

[14] Мандриковський М.М. Господарське законодавство: Навч. посібник для студентів усіх форм навчання. / М.М. Мандриковський. -2-е вид.. - Львів: Вид-во Нац. ун-ту "Львівська політехніка", 2004. - 167 c. – С. 54-58.

[15] Правові основи підприємницької діяльності / За ред. Шакуна В.І., Мельника П.В., Поповича В.М. – К.: Правові джерела, 1997.

[16] Щербина В.С. Господарське право: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 480с. – С. 325.

[17] Правові основи підприємницької діяльності: Навч. посіб. / Л. А. Жук, І. Л. Жук, О. М. Неживець: Наук, керівник Л. А. Жук. – К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2002. – 292с.

[18] Правовое и организационно-экономическое регулирование хозяйственной деятельности / Под ред. проф. Л.А. Жука. – К.: Кондор, 2002.

[19] Цивільний кодекс України. – К.: Школа, 2003. – 384 с.

[20] Боднар Т. В. Виконання договірних зобов'язань у цивільному праві. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 272 с. – С. 110-122.

[21] Корецкий А.Д. Теоретико-правовые основы учения о договоре / Отв. ред П.П Баранов – СПб.: Юридический центр Пресс, – 2001. - С. 5-7.