Контрольная работа: Інтеграційні процеси в Європі та участь в них України

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З дисципліни: Міжнародна економіка

Завдання 1. Тарифні інструменти регулювання міжнародної

торгівлі. Особливості застосування тарифів, аргументи за та проти

їх введення

тарифний міжнародний торгівля митний європейський

16 травня 2008 року Україна офіційно стала членом Світової Організації торгівлі. Вступ до цієї організації означає кардинальний поворот від практики довільного встановлення і застосування державою правил економічної поведінки до поступового впровадження правил, визначень та багатосторонній меті народній основі. Цей крок має стати вирішальним на шляху подальшого інтеграції України в світові процеси системного реформування економіки згідно з принципами лібералізації і відкритості ринку, усунення нетарифних бар’єрів, зниження ставок митних зборів до їх повного скасування

З урахуванням цього, регулювання імпорту шляхом прямого встановлення кількісних обсягів вводу замінюється на митно-тарифне регулювання. Саме воно дозволяє зберегти здорове конкурентне середовище. Це обумовлено тим, що митні тарифи не позбавляють іноземних постачальників можливості вести конкуренту боротьбу з місцевими підприємствами, а тільки трошки погіршує позиції іноземних товарів в області цінової політики; по-друге, митні тарифи являються найбільш транстпарентним видом торгових обмежень.[1]

Тарифні заходи регулювання – один із ключових елементів (нарівні з нетарифними методами регулювання) державного впливу на зовнішньоекономічні зв’язки країни, що реалізується за допомогою стягнення мита і має важливе значення: ціноутворювального фактора (імпортне мито збільшує внутрішню ціну товару, експортне – ціну експортованої продукції на зовнішньому ринку); інструменту торговельної політики (для позитивних торговельних відносин можливість пропонувати сприятливі умови і навпаки); джерела поповнення державного бюджету (у багатьох країнах здійснює істотний вплив на внутрішнє економічне становище).[2]

Митно-тарифні відносини – є активним фактором розвитку національної системи господарювання, оскільки, прискорюючи або стримуючи іноземну конкуренцію, стимулюючи процес іноземного інвестування або перешкоджаючи йому, захищаючи національного товаровиробника чи національний ринок, митно-тарифні відносини значною мірою впливають на розвиток національної економіки, сприяють підвищенню ефективності вітчизняного виробництва.

Безсистемний підхід до зміни імпортного мита для розвитку національної економіки погрожує негативними наслідками, а саме формуванням нераціональної структури виробництва і зростом диспропорційності в розвитку його сировинних та обробляючих секторів. Не слід забувати й «пильного» відношення до імпортного тарифу з боку різних лобістських угруповувань.[3]

Митно-тарифне регулювання є економічним засобом державного регулювання, яке включає заходи, що впливають на економічні процеси через економічні інтереси учасників зовнішньоекономічної діяльності (встановлення мита, акцизів, зборів, оподаткування).

У галузі імпорту до тарифних методів належать не лише митні тарифи, а й податки і збори з товарів, які ввозять, імпортні депозити тощо.

У галузі експорту – це податкові кредити експортерам, гарантії, субсидії, звільнення від податків, надання фінансової допомоги тощо.[4]

Митний тариф представляє собою податок на імпорт (експорт) товару, в момент перетину ним митного кордону держави, який встановлюється з метою підвищення їхньої ціни на ринку країни-імпортера та забезпечення безпосередніх надходжень до державного бюджету.[5]

Митний тариф залежно від контексту може визначатися як:

- інструмент торговельної політики і державного регулювання внутрішнього ринку країни при його взаємодії із світовим;

- зведення ставок мита, що застосовуються до товарів, які переміщуються через митний кордон, систематизоване у відповідності до товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності;

- конкретна ставка мита, що підлягає сплаті при вивозі або ввозі певного товару на митну територію країни. В цьому випадку поняття митного тарифу повністю співпадає з поняттям мита.[6]

Митні тарифи класифікують за різними ознаками. Так, за об’єктом обкладання їх поділяють на: імпортні призначені для реалізації на внутрішньому ринку; експортні, які застосовуються, як правило, в випадку різниці внутрішніх цін, що регулюються і цін світового ринку на конкретні товари або сировину з метою скорочення експорту і одночасного поповнення національного бюджету; транзитні встановлюються на товари, що проходять транзитом через територію даної держави.

Крім того, митні тарифи розмежовують в залежності від методики встановленого рівня: специфічні, тобто в вигляді фіксованої суми з одиниці виміру; адвалерні, тобто в вигляді процента від декларованої продавцем вартості товару; альтернативні (комбіновані) – митні органи самостійно обирають між специфічними і адвалерними в сторону більш високих.

Варто зауважити, в залежності від того, як митні тарифи пов’язані з її міжнародними зобов’язаннями розрізняють: автономні – встановлюються поза зв’язку з будь-якими міжнародними угодами; конвенційні (договірні) – застосовуються до товарів, що походять з країн, з якими дана країна має угоду про надання одна одній того або іншого режиму про взаємну торгівлю; преференціальні це саме низьке мито, мета якого створити найбільш сприятливі для розвитку торгівлі з країнами, що користуються торговими преференціями.

Так, за преференційними ставками імпортним митом (відповідно до Загальної системи преференцій, прийнятій на 2-й Конференції ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) у 1968 р.) обкладається ввезення товарів із 149 країн, що розвиваються, передусім сільськогосподарської сировини і продуктів харчування.

Умовами його застосування є: 1) безпосередні закупівлі; 2) пряме відвантаження; 3) наявність сертифікату походження форми «А».

За пільговими ставками обчислюється імпортне мито на товари, які походять майже з усіх пострадянських країн, а також країн, з якими укладено торговельно-економічні угоди про надання режиму найбільшого сприяння або національного режиму. Серед останніх – Бельгія, Бразилія, Англія, Данія, Італія, Канада, Німеччина, Франція, Швеція тощо.[7]

У більшості випадків митні тарифи поділяють за класифікаційною ознакою «за характером»: сезонні – встановлюються з метою оперативного регулювання процесів міжнародної торгівлі продукцією яскраво вираженого сезонного характеру; антидемпінгові – встановлюються в випадку ввозу в країну товарної продукції за зниженою ціною, здатною нанести шкоду місцевому виробництву або створити перепони для його розширення. Це мито ввозиться лише після проведення розслідування з метою встановлення самого факту демпінгу, нанесення шкоди національному виробництву і виявлення причинного зв’язку між демпінгом і методою.

За часовим принципом мита поділяються на постійні – стягнення, які не змінюються у разі зміни кон’юнктури та інших обставин; та змінні – стягнення, які змінюються у разі зміни кон’юнктури, умов торгівлі, зокрема, сезонні мита, які застосовуються для оперативного регулювання міжнародної торгівлі продукцією сезонного характеру, передусім, сільськогосподарською.[8]

За способом розрахунку виділяють також номінальні та ефективні мита.[9] Номінальні – тарифні ставки, що вказані в митному тарифі. Вони дають тільки загальне уявлення про рішення митного оподаткування імпорту та експорту. Ефективні – мита, що дають уявлення про реальний рівень митного обкладення кінцевих товарів за урахуванням рівня мит на імпортні вузли та деталі.

Рис. 1. – Види мита[10]

Говорячи про митні тарифи варто звернути увагу на те, що вони виконують ряд функцій: протекціоністську, яка пов’язана з захистом національних товаровиробників, тобто як збирання мита з імпортних товарів приводе до збільшення їх вартості при реалізації на внутрішньому ринку, збільшуючи конкурентоздатність аналогічних товарів національного виробника; фіскальну, що забезпечує надходження коштів в дохідну частину національного бюджету та захисну – захист від небажаного експорту товару або сировини, ціни на які нижче загальносвітових.

Практичні дослідження показують, що використання митних тарифів призводить до певних наслідків: збільшення ціни на імпорт товарів при їх реалізації на внутрішньому ринку і як наслідок – скорочення попиту на імпортні товари і скорочення обсягів їх поставок; зниження імпорту дозволяє продуцентам цього товару в середині країни розширити виробництво; збуту за рахунок долі ринку, яку раніше займали їх іноземні конкуренти; ріст внутрішніх цін, обумовлений тим, що виробництво в середині країни не може бути розширене без додаткових витрат. При цьому, таке збільшення ціни буде дорівнювати величині імпортного мита. А тому випадку, як що ціна перевищує цей рівень, імпортні постачальники знов зможуть розширити свої продажі і це змусить ціну стабілізуватися; реальні збитки споживачів. Частина споживачів відмовляється від закупки товару або несе витрати пов’язані з пошуками дешевих замінників та додаткові доходи від введення тарифу отримає держава.[11]

Імпортний тариф є інструментом збалансування торговельного, в кінцевому результаті, платіжного балансу країни. Не випадково ще при розробці ГАТТ, що орієнтує країни-учасниці на лібералізацію зовнішньої торгівлі, в його текст була включена стаття ХІІ під заголовком «Обмеження в цілях забезпечення рівноваги платіжного балансу». В першому пункті цієї статті говориться, що будь-який член ГАТТ «в цілях забезпечення свого зовнішнього фінансового положення і рівноваги платіжного балансу може обмежувати кількість або вартість товару, який дозволяється імпортувати…».

Ввізне мито дозволяє на основі взаємності в процесі двосторонніх, регіональних і багатосторонніх переговорів добиватися зниження мита в країнах-торговельних партнерах в інтересах сприяння розвитку національного експорту, а також використовувати тариф як засіб протидії дискримінаційним акціям інших країн (позбуватися тарифних преференцій або занижених ставок мита, так званих договірних, що застосовуються до країн, на які розповсюджується режим найбільшого сприяння).

Таким чином, імпортний тариф дає можливість підвищувати конкурентоспроможність вітчизняних виробників та експортерів і тим самим стимулювати їх діяльність шляхом встановлення безтарифного або пільгового режиму у відношенні мита при ввезенні матеріалів і обладнання для виготовлення продукції, призначеної до вивезення в інші країни.

Використовуючи більш зважену митну економічну політику можна досягти, по-перше, зниження затрат у виробників кінцевої продукції, а по-друге, більшої надійності захисту вітчизняних товаровиробників готової продукції.[12]

У той же час, державам з перехідною економікою, варто визначити своєрідний баланс між збереженням достатнього рівня протекціонізму відносно одних галузей та відповідною лібералізацією в регулюванні інших. Міжнародний обмін спричиняє ефективний ступінь спеціалізації та поділу праці, що забезпечує вищу продуктивність, ніж якщо покладатися виключно на національне виробництво. Галузь, яка не може конкурувати з іноземними фірмами, мусить терпіти від імпорту. Така менш продуктивна галузь гине внаслідок конкуренції з боку продуктивних вітчизняних галузей.

Дуже часто перехід від старих до нових галузей породжує значне безробіття та нестатки населення. Компромісом, який визначає ціну пристосувань до економічних змін, є поступове зменшення мита з тим, щоб безробітні мали час перекваліфікуватися. Також можна надати фінансову допомогу галузям, що занепадають, така допомога може зменшити тягар переходу ресурсів від галузей, що занепадають, до процвітаючих і послабити протидію політниці вільної торгівлі.

Вільна торгівля, в свою чергу, повністю вирівняє ціни на внутрішньому ринку і ціни світового ринку. В умовах торгівлі товари переливаються від ринків з низькими до ринків з високими цінами.

Мито підвищує ціни на імпортні товари на внутрішньому ринку країни, що призводить до зменшення споживання імпорту та водночас із збільшенням вітчизняного виробництва. Квоти справляють дуже подібний вплив і, крім цього, можливо, знижують доходи держави.

Мита спричиняють економічні втрати. Економіка терпить збитки від зменшення внутрішнього споживання і від марнування ресурсів на виробництво товарів, які не мають порівняльної переваги. Втрати, безперечно, перевищують державні доходи, отримані від запровадження мита.

Таким чином, митно-тарифне регулювання є важливим інструментом регулювання міжнародної торгівлі, за допомогою якого здійснюється збалансування торговельного і платіжного балансу країни, фактором розвитку національної системи господарювання, або ж, навпаки, формуванням нераціональної структури виробництва і зростом диспропорційності в розвитку його сировинних та обробляючих секторів. Саме тому для посилення впливу тарифних інструментів на розвиток економіки потрібно здійснення виборчо направленої політики, зваженого підходу до встановлення ставок мита на ті чи інші товари.

Завдання 2. Інтеграційні процеси в Європі та участь в них України

Ось уже декілька десятків років світ слідкує за інтеграційними процесами, що відбуваються в Європі, де вони набули найдовершеніших форм. Найбільш розвинутим інтеграційним угрупуванням тут є Європейський Союз.

Утворився Європейський Союз в 1967 р. на базі злиття органів трьох раніше самостійних регіональних організацій, створених шісткою провідних європейських країн –ФРН, Францією, Італією, Нідерландами, Бельгією і Люксембургом:

1) Європейського об'єднання вугілля і сталі (угода укладена в 1951 р., а набула чинності в 1952 р.);

2) Європейського економічного співтовариства (Римська угода про створення ЄЕС укладена в 1957 р., а набула чинності в 1958 р.);

3) Європейського співтовариства з атомної енергії (угода набула чинності в 1958 р.).

До ЄС станом на 2011 рік входять 27 країн: Австрія, Бельгія, Об'єднане Королівство, Велика Британія, Північна Ірландія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція, Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словенія, Словаччина, Угорщина, Чеська республіка, Болгарія і Румунія. На ці країни припадає 23% світового виробництва і 40% світової торгівлі.[13]

Головна особливість існування і функціонування ЄС полягає в тому, що його органи (Рада Міністрів, Європарламент, Суд ЄС, Європейський інвестиційний банк, Комісія ЄС) наділені повноваженнями на прийняття з ряду питань ухвал, які мають безпосередню обов'язкову силу для країн-учасниць. Виділимо фактори, які сприяли створенню ЄС:

1. Просторова близькість країн.

2. Обмеженість ресурсів.

3. Розвиток транспортних мереж.

4. Взаємопроникнення капіталу.

5. Протистояння конкурентному засиллю з боку економік США і Японії[14]

Країни Європейського Союзу рухаються в напрямі зближення між собою в усіх сферах. Тому запланували у рамках ЄС ввести єдині: громадянський паспорт, валюту, систему стандартів, систему комунікацій транспорту, спільну митну систему, податки тощо. У сфері освіти започаткували Болонський процес (БП) – це процес європейських реформ, що спрямований на створення спільної Зони європейської вищої освіти до 2010 року. Другим за часом існування та за результатами діяльності інтеграційним об'єднанням в Європі є Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), створена в 1960 році з метою полегшення і розширення торгівлі між своїми членами: Ісландією, Ліхтенштейном, Норвегією та Швейцарією. Діяльність ЄАВТ відрізняється від ЄС такими характерними рисами:

- суверенні права країн-учасниць і відсутність наднаціональних інституцій;

- вільна зовнішньоекономічна політика з третіми країнами;

- режим вільного безмитного обігу діє лише для промислових товарів;

- відсутність устремлінь до утворення економічного союзу, або вищого рівня інтеграції. З 1993 року країни ЄАВТ отримали в режим найбільшого сприяння в торгівлі з країнами ЄС.

Першою віхою на шляху до європейської інтеграції було утворення в 1951 р. Європейського об'єднання вугілля і сталі, членами якого стали Італія, Франція, ФРН та країни Бенілюксу.

У 1957 р. ці ж країни підписали договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС, з 1992 р. Європейський Союз (ЄС)). Пізніше членами ЄЕС або «Спільного ринку» стали Велика Британія, Данія, Ірландія (1973 р.), Греція (1981р.), Португалія та Іспанія (1986 p.), Австрія, Швеція та Фінляндія (1995 p.). Мета організації – поступове усунення всіх обмежень між країнами-учасницями, створення умов для вільного пересування осіб, капіталів, послуг. Передбачалось також зближення законодавства учасників, уніфікація податкових систем.

Органом політичної інтеграції Європи стала Рада Європи (РЄ). Рада Європи є найстарішою всеєвропейською політичною установою. Вона була заснована ще в 1949 році з метою захисту прав людини і парламентаризму, утвердження в державах-членах верховенства права. Крім того, Рада Європи вважає своїм завданням створення загальноєвропейських стандартів соціального та юридичного захисту людей, відповідне впровадження їх в окремих країнах і, нарешті, захист і поширення як загальнокультурних цінностей, так і етнонаціональної самобутності окремих народів. Сьогодні Рада Європи об'єднує 39 країн, з них 15 – це країни колишнього соцтабору, у тому числі й Україна.

Головна причина інтеграції – постійна вимога поглиблення процесу міжнародного поділу праці.

Основу інтеграції заклали вищий етап розвитку науково-технічної революції, становлення та зміцнення прав людини як державного й суспільного пріоритету. Інтеграційний процес починається там, де постають певні об'єктивні умови. У Західній Європі існувала готовність партнерів до багатостороннього співробітництва, наявність добре відпрацьованої системи економічної свободи та вільного підприємництва, а демократія стала нормою всіх сфер життя. Непорушним законом інтеграції є повага до національно-державних інтересів кожної країни-учасниці. Без цих складових кожна інтеграція виявилася б фікцією. Крім усього іншого, європейська інтеграція була викликана переливанням через національні кордони багатої товарної маси, що об'єктивно вело до руйнування митних кордонів. Щоб поглиблювати розвиток економіки, необхідно було зняти митні бар'єри. Це стало аксіомою для країн-учасниць.

«Спільний ринок» став найбільш процвітаючим та життєздатним утворенням у Європі.

Спроби інтегрувати соціалістичні країни Східної Європи за допомогою Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) призвели до утворення наддержавної економічної структури, яка з нормальною інтеграцією не мала нічого спільного.

У другій половині 80-х – на початку 90-х років процес західноєвропейської інтеграції поглибився. Це було свідченням того, що знайдено оптимальний варіант не тільки прискорення економічного розвитку демократичних держав, але й політичного регулювання назрілих проблем країн-учасниць «Спільного ринку». У 1987 р. набрав чинності Єдиний європейський акт, який передбачав формування єдиного внутрішнього ринку, основаного на«чотирьох свободах» – вільному пересуванні товарів, капіталів, послуг, а також громадян.

Новий важливий імпульс інтеграційного процесу було дано в лютому 1992 р. 12 країн-учасниць «Спільного ринку» уклали в Маастріхті (Нідерланди) договір про Європейський Союз (ЄС), який охоплював весь комплекс відносин між ними. До кінця 1992 р. були завершені заходи зі створення єдиного внутрішнього ринку. З 1 січня 1993 р. в рамках ЄС стали практично вільно переміщатися товари, послуги і капітали. Країни-члени ЄС, що уклали Шенгенську угоду (Німеччина, Франція, країни Бенілюксу, Італія, Іспанія та Португалія) також допускають переміщення через свої кордони громадян. Інші, побоюючись притоку емігрантів з країн, які не входять до ЄС, і зростання злочинності, зберегли поки що прикордонний режим.

Однією з проблем діалектичного характеру для Європи, сьогодні, є її внутрішня неоднорідність, висока не тільки економічна, але і культурна диференціація, що має своїм природним наслідком співіснування різних, по-різному функціонуючих і далеко не завжди повністю сумісних одна з одною моделей не тільки державного, але і комерційного управління, що є, з одного боку, чинником, що знижує її конкурентоздатність порівняно з однорідними суспільствами, а з іншого – розквіт європейської цивілізації багато в чому пояснюється саме різноманітністю її культур, оскільки воно дає могутній імпульс до змагання, яке сприяє контактам і взаємному збагаченню.

Розширення ЄС ставить перед Україною завдання максимально ефективно використати всі наявні позитивні наслідки й водночас трансформувати негативні наслідки розширення в чинники розвитку.

На пострадянському просторі залишались відсутніми об'єктивні умови для розвитку інтеграційного процесу. У цьому чи не головна причина відставання від Західної Європи. Інтеграція – це в першу чергу приватна власність, ринок, соціальний характер економіки, глибокий демократизм суспільства та всіх його структур, високий рівень виробництва тощо. Нічого цього на просторах СНД ще не існує. Політична, насильна інтеграція здатна призвести лише до нового імперського утворення, чи не тому всі рішення СНД приречені на холості оберти.

У даний час прагнення приєднання України до Європейського Союзу проявляється у тісній співпраці Євросоюзу та нашої держави. Як відомо, Україна традиційно підтримує та розвиває економічні, торгівельні, культурні й інші зв'язки з країнами, що входять до цього інтеграційного об'єднання, вживає заходів щодо активізації відносин у рамках Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами.

Україна, подавши заяву на вступ до Ради Європи 14 листопада 1992 p., вступила до неї 9 листопада 1995 p., підписавши Статут Ради Європи та Європейську конвенцію з прав людини і стала тридцять сьомим членом РЄ.

Вступивши до РЄ, Україна зобов'язалась реформувати правову систему, систему місцевої влади і, нарешті, відмінити смертну кару.

Українську парламентську делегацію, що бере участь в роботі міжпарламентської асамблеї (МПА), очолив Борис Олійник. На засіданнях МПА виступали Президент України Л. Кучма, колишні голова Верховної Ради О. Мороз, міністр закордонних справ Г. Удовенко та міністри юстиції С Головатий і С. Станік.

Основи економічного співробітництва між Україною і ЄС визначаються цілою низкою угод та інших документів, прийнятих як на двосторонньому рівні, так і кожною зі сторін окремо.

На Україну як республіку колишнього Радянського Союзу цілком поширювалися положення Угоди про торгівлю та співробітництво між ЄС і СРСР, підписаної у грудні 1989 p. Дану Угоду, термін дії якої становив 10 років, було зорієнтовано на розвиток взаємного співробітництва в цілому ряді галузей економіки, важливих і для українського народного господарства: вугільній промисловості, сільському господарстві, захисті довкілля, електроенергетиці, секторі послуг тощо. В Угоді підкреслювалося, що економічне співробітництво будуватиметься на принципах рівності, недискримінації та обопільності, і вона розглядалася як передумова не тільки розвитку торгівлі, а й надходження західних інвестицій та створення спільних підприємств на території СРСР. Після розпаду в 1991 p. СРСР цю Угоду було трансформовано у двосторонні угоди на основі обміну відповідними листами, які з часом замінено угодами про партнерство та співробітництво[15] .

У червні 1994 p. Україна і СС підписали Угоду про партнерство та співробітництво, яка набрала сили 1 березня 1998 p. Угода визначає 28 сфер, у яких ЄС та Україна прагнуть розширити взаємну співпрацю: промислове співробітництво; сприяння інвестиціям та їхній захист; державні закупівлі; стандарти та оцінка відповідності (сертифікація); добувна промисловість та виробництво сировини; наука та технології; освіта та професійна підготовка; сільське господарство; енергетика; використання атомної енергії в цивільних цілях; довкілля; транспорт; космічна промисловість; поштовий зв'язок та телекомунікації; фінансові послуги; боротьба з «відмиванням» грошей; грошово-кредитна політика; регіональний розвиток, включаючи контакти на регіональному рівні; співпраця в соціальній сфері (охорона здоров'я та безпека, зайнятість та соціальний захист); туризм; малі та середні підприємства; інформація та зв'язок; захист споживачів; митна справа; статистика; економіка; боротьба з наркотиками; культура.

Сторони Угоди надали одна одній режим найбільшого сприяння, причому такий режим може характеризуватися певними винятками, а саме: винятки, пов'язані з участю в митних союзах та зонах вільної торгівлі; привілеї, що надаються окремим країнам згідно з правилами СОТ, а також відповідно до міжнародних домовленостей на користь країн, що розвиваються.

Сторони зобов'язалися забезпечити свободу транзиту через свою територію товарів, що надходять із митної території іншої сторони. Україна, зокрема, мала звільнити від податку на імпорт та імпортного мита товари, що ввозяться на її територію тимчасово. Передбачалося скасування кількісних обмежень імпорту з ЄС в Україну та з України в ЄС. Водночас ст. 22 застерегла можливість запровадження таких обмежень у трьох випадках, а саме:

– за умови необхідності захистити власні економічні інтереси;

– у торгівлі виробами з текстилю та одягом;

– у торгівлі сталлю.

Сторони взяли на себе зобов'язання не встановлювати податки та інші збори на товари, що імпортуються з території однієї сторони на територію іншої, у більшому розмірі, ніж на аналогічні вітчизняні вироби. Йдеться про поширення національного режиму на підприємців кожної зі сторін Угоди. Сторони зобов'язалися вести торгівлю на основі ринкових цін, усіляко забезпечувати реалізацію принципу ринкового ціноутворення у взаємних відносинах. Угода підтвердила право сторін застосовувати антидемпінгові та компенсаційні заходи згідно зі ст. VI ГАТТ та багатосторонніми угодами, що обговорювалися ще під час Токійського раунду багатосторонніх торговельних переговорів. Угода містить також перелік класичних (у контексті ГАТТ) винятків із режиму вільної торгівлі, які зумовлені міркуваннями захисту суспільної моралі, безпеки, збереження природних ресурсів, захисту національних скарбів тощо. Положення Угоди не поширюються на товари, які належать до розділів 50-63 Комбінованої товарної номенклатури (текстильні товари, одяг).

У межах положень, які регулюють співробітництво сторін у галузі взаємного створення умов для виробничо-комерційної діяльності та інвестицій для підприємців України і ЄС, Україна взяла на себе такі зобов'язання:

а) щодо умов створення компаній ЄС на території України – надавати національний режим або найсприятливіший режим серед тих, які надаються компаніям інших країн, причому надання такого режиму має передбачатися національним законодавством та іншими нормативними актами, які регулюють діяльність компаній;

б) щодо умов виробничо-комерційної діяльності філій та відділень компаній країн-членів ЄС – надавати національний режим (або найсприятливіший серед чинних в Україні) філіям та відділенням, створеним починаючи з 1 березня 1998 р.

Ці зобов'язання не поширюються або поширюються частково на створення (але не функціонування) компаній, які надають фінансові та телекомунікаційні послуги, послуги у сфері операцій з нерухомим майном і природними ресурсами (включаючи земельні ресурси та сільське господарство, рибальство) та певні професійні послуги. Зобов'язання України не стосуються послуг повітряного та морського транспорту, внутрішнього водного транспорту (за певними винятками).

Угода зобов'язала Україну забезпечити можливість здійснення між резидентами України та ЄС будь-яких платежів у вільно конвертованій валюті, які пов'язані з передбаченим Угодою пересуванням товарів, осіб та наданням послуг. Україна також має забезпечити свободу руху капіталу, коли йдеться про прямі інвестиції в компанії, створені згідно з законами країни місцеперебування, та інвестиції, що здійснюються відповідно до Угоди про партнерство та співробітництво[16] .

Сторони домовилися усувати умови, які обмежують конкуренцію. Угода передбачила зобов'язання України вдосконалити законодавство про захист інтелектуальної, промислової та комерційної власності. Україна зобов'язалася надати ЄС у галузі прав інтелектуальної власності режим, не гірший порівняно з тим, який надається будь-якій іншій країні на основі двосторонніх угод. Водночас дане положення не поширюється на привілеї, які надає Україна третім країнам на взаємній основі, або преференції, що їх отримали колишні радянські республіки.

Угода про партнерство та співробітництво доповнюється іншими угодами. Ці угоди окремо регулюють торгівлю текстилем та сталлю і фактично зводилися до добровільного обмеження експорту України до ЄС шляхом установлення квот. У грудні 2000 p. Україна і Європейський Союз підписали Угоду про торгівлю текстильною продукцією (2000-2002 pp.), яка скасовує кількісні обмеження.З метою переведення відносин між Україною та ЄС від формату «партнерства та співробітництва» до «політичної асоціації та економічної інтеграції» наразі ведуться переговори щодо нової Угоди взамін Угоди про партнерство та співробітництво та низки галузевих угод та домовленостей, які її доповнюватимуть в окремих сферах відносин між Сторонами.

З 5 березня 2007 р. розпочато переговори щодо укладення нової посиленої угоди на заміну Угоди про партнерство та співробітництво.

Під час паризького Саміту Україна - ЄС (вересень 2008 р.) досягнуто компромісне рішення щодо назви нової посиленої угоди як Угоди про асоціацію.

Загалом протягом 2007–2009 рр. проведено 12 раундів переговорів щодо підготовки Угоди про асоціацію між Україною та ЄС у рамках 3 робочих груп:

1. з політичного діалогу, зовнішньої і безпекової політики;

2. з юстиції, свободи та безпеки;

3. з економічних, секторальних питань та питань розвитку людського потенціалу.

Наступне пленарне засідання заплановано на 5 жовтня 2009 року

Важливою складовою частиною нової Угоди з ЄС є створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. Формат та її наповнення передбачає досягнення максимально глибокої економічної інтеграції на основі домовленостей в рамках двосторонніх переговорів з ЄС щодо вступу України до СОТ. Проведено сім раундів переговорів, наступний раунд заплановано на 5-9 жовтня 2009 року.

16 червня 2009 р. під час засідання Ради з питань співробітництва Україна – ЄС політично схвалено Порядок денний асоціації Україна – ЄС (остаточна назва нового практичного інструменту на заміну Плану дій Україна - ЄС), який є інструментом підготовки Сторін до реалізації Угоди про асоціацію до моменту набуття нею чинності.

Документ підготовлено на принципах політичної асоціації та економічної інтеграції, спільної участі, спільної відповідальності та спільної оцінки. Передбачено щорічний перегляд та запровадження механізму моніторингу його реалізації.

Пріоритети, принципи та основи економічного співробітництва України з ЄС сформульовані у Загальнодержавній програмі адаптації законодавства України до законодавства ЄС, затвердженій Законом України від 18 березня 2004 року за №1629, відповідних актах Президента, уряду та Верховної Ради України.

В офіційних документах ЄС, принаймні до 2000 p., не висловлювалася точка зору щодо членства України в цій організації. Спільна позиція країн СС відносно України зводилася до підтримки розвитку в ній демократії, економічних реформ, поглиблення економічної взаємодії.

Серед основних рішень та документів ЄС щодо України слід назвати:

– надання Україні з 1 січня 1993 p. переваг Генералізованої схеми преференцій;

– затвердження Стратегії ЄС щодо України у квітні 1994 p.;

– прийняття «Спільної позиції щодо України» 28 листопада 1994 p.;

– прийняття «Декларації Європейського Союзу стосовно України» у травні 1996 p.;

– заяву ЄС про визнання за Україною статусу країни з перехідною економікою у червні 1996 p.;

– прийняття Радою Міністрів ЄС 6 грудня 1996 p. Плану дій щодо України Прийнята в Гельсінкі 1999 p. Спільна стратегія Європейського Союзу щодо України не містить положень про можливість вступу України до ЄС хоча б на правах асоційованого члена, однак у ній зафіксовано згоду членів ЄС внести відповідні зміни до Стратегії за умови певних позитивних зрушень у соціально-економічному розвитку України. При цьому Європейський Союз має вивчити умови, за яких можливе створення зони вільної торгівлі ЄС – Україна. У Стратегії є також нове положення про підтримку співпраці сторін у контексті розширення ЄС.

Принципове значення для подальшого розвитку економічних взаємин має ухвалена Радою Міністрів ЄС 9 жовтня 2000 p. постанова про вилучення України з переліку країн із неринковою економікою та поширення на імпорт із неї (у рамках антидемпінгових розслідувань ЄС) порядку визначення «нормальної вартості» згідно з правилами, які застосовуються щодо країн з ринковою економікою.

Таким чином, центральне місце в загальній інституційно-правовій системі економічної співпраці України і ЄС належить Угоді про партнерство та співробітництво. Що ж до можливого членства України в ЄС, то позиції сторін мають асиметричний характер, зумовлений головним чином довготривалою соціально-економічною кризою та повільним перебігом економічних перетворень в Україні.

Отже, міжнародна економічна інтеграція – це процес зближення, переплетення, адаптації національних господарств світової спільноти на макро- та мікрорівнях.

Форми МЕІ на мікрорівні:

1) спільне проведення геологорозвідувальних і дослідницьких робіт;

2) спільне проведення проектно-конструкторських робіт;

3) спільне спорудження господарського об'єкта;

4) спільні підприємства;

5) спеціалізація виробництва;

6) кооперація виробництва;

7) прямі зв'язки;

8) міжнародні науково-виробничі організації;

9) міжнародні господарські організації;

10) міжнародні економічні організації.

На макрорівні:

1) преференційні зони – території країн світової спільноти, де застосовується пільгове оподаткування, митне регулювання і кредитування;

2) зони вільної торгівлі (ЗВТ) – таке інтеграційне об'єднання держав, яке передбачає зняття внутрішніх митних бар'єрів (ЕАСТ, ЛАСТ);

3) митний союз – таке інтеграційне об'єднання, яке включає функції ЗВТ і передбачає встановлення спільного зовнішнього митного бар'єра;

4) спільний ринок – таке інтеграційне об'єднання, яке включає функції попередніх і передбачає вільний перелив товарів, капіталу і робочої сили ("НАФТА-92" – Канада, США, Мексика, ЄС – Європейський союз);

5) економічний союз – це таке інтеграційне об'єднання, яке включає функції попередніх і передбачає гармонізацію економічної політики: а) податкової; б) інвестиційної; в) аграрної; г) соціально-економічної; д) валютної;

6) політичний союз – це таке інтеграційне об'єднання, яке включає функції попередніх і передбачає гармонізацію внутрішньої і зовнішньої політики країн-учасниць: а) економічної; б) військової; в) науково-технічної; г) екологічної; д) соціально-культурної.

Нажаль, на даний час в Україні існує багато не вирішених питань, які гальмують вступ нашої держави до Євросоюзу. Серед них одне з перших місць посідає зволікання в здійсненні внутрішніх реформ, слабкість адміністративно-інституційного забезпечення курсу європейської інтеграції.

Макроекономічні показники свідчать про невисокий рівень економічного розвитку України в цілому, зниження обсягу ВВП, невелику частку країн ЄС в експорті України та відносно низький рівень прямих іноземних інвестицій. За цими показниками Україна суттєво відстає не тільки від країн ЄС, а й від країн Центральної та Східної Європи. Кардинальна зміна якісних та кількісних показників соціально-економічного розвитку України є головною передумовою приєднання країни до Європейського Союзу.

Необізнаність населення щодо ЄС, хоч не є головною проблемою, але все ж бажаним би було проводити пізнавальні програми для населення. Бо позиція громадян України щодо її вступу до Євросоюзу такою ж мірою залежить від їхньої оцінки своєї обізнаності стосовно цих об'єднань, як і сама ця оцінка залежить від характеру їхнього ставлення до Євросоюзу.

Україна на сьогодні за досягнутим у цілому (саме в цілому, а не в окремих галузях чи виробництвах) рівнем економічного розвитку не може бути активним учасником найбільш зрілих форм міжнародних інтеграційних процесів у найрозвинутіших геоекономічних сегментах. Головними проблемами у цьому напрямку є наступні:[17]

1. Україна на законодавчому рівні проголосила свій намір інтегруватися до Європейського Союзу.

2. Для реалізації цього стратегічного завдання в Україні створені певні інституційні механізми та в цілому вироблений процедурний та інституційний координаційний механізм.

3. Основними хибами наявного координаційного механізму є:

o дисбаланс у розумінні євроінтеграційного процесу як насамперед зовнішньополітичного і як наслідок керівна роль МЗС у процесі;

o фактичне самоусунення від формування та реалізації євроінтеграційної політики керівництва Кабінету Міністрів України;

o брак інституції, здатної забезпечити системний аналіз, комплексний моніторинг та стратегічне планування євроінтеграційної політики України;

o намагання керівництва МЗС формувати євроінтеграційну політику України за трафаретами нових держав-членів, без врахування принципово нових реалій, що нині мають місце в ЄС;

o брак реальних процедурних механізмів впливу євроінтеграційної стратегії держави на прийняття рішень українським парламентом;

o брак загальнодержавного «майданчика» для обговорення стратегічних питань європейської інтеграції України на найвищому політичному рівні, невикористання в цьому контексті потенціалу та статусу РНБОУ;

o брак ефективного механізму координування технічної допомоги в сфері європейської інтеграції, що пов’язано зокрема із застарілістю комплексних стратегій та програм у цій сфері, а також щорічної Державної програми економічного і соціального розвитку України;

o недостатнє використання аналітичного та експертного потенціалу третього сектора в процесі формування та реалізації державної політики у сфері європейської інтеграції;

o фактичне ігнорування впливу патронатних служб керівників Уряду на процес формування й реалізації державної політики у сфері європейської інтеграції, і через це незалученість представників цих служб до роботи наявних координаційних органів.

4. Найнагальнішою потребою для України є значне посилення складової системного аналізу, комплексного моніторингу та стратегічного планування процесів європейської інтеграції.

5. Євроінтеграційна стратегія України має стати однією з головних складових Засад зовнішньої та внутрішньої політики України, що відповідно до ст. 85 Конституції України має затвердити Верховна Рада України.

6. Не менш важливим є виписати та закріпити у окремому законі ідеологію та загальнонаціональний механізм формування й реалізації євроінтеграційної стратегії.

7. Сприяння цьому процесові через створення при керівникові Уряду, що відповідатиме за питання європейської інтеграції, спеціальної аналітичної групи з перспективою утворення на її базі спеціальної урядової науково-аналітичної установи у сфері європейської інтеграції, доцільно розглядати як одне з головних стратегічних завдань проекту.

Список використаної літератури

1. Бочан І.О., Михасюк І.Р. Глобальна економіка: Підручник. – К.: Знання, 2007. – 403 с.

2. Ведькал В.А. Окремі аспекти тарифних методів регулювання міжнародної торгівлі (Електронний ресурс). Режим доступу http://www.rusnauka.com/9_DN_2010/Economics/62315.doc.htm

3. Єгоров О.Б. Митна економіка (Україна – СОТ – ЄС): Посібник. – Одеса: ПЛАСКЕ ЗАТ, 2005. – 226 с.

4. Карамбович І.М. Митна система та її роль в регулюванні зовнішньої торгівлі України: Монографія. – Дніпропетровськ, 2009 – 281 с.

5. Кухарська Н.О., Харічков С.К. Міжнародна економічна діяльність України: навчальний посібник. – «Одіссей», 2006. – 456 с.

6. Митне регулювання / Голомовзий В.М., Панкова Л.А., Григор’єв О.Ю., Босак А.О. та ін. – Львів:Львівська політехніка, 2004. – 512 с.

7. Рокоча В.В. Міжнародна економіка. – Київ: Таксон, 2000 – с. 290.

8. Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть / А.С. Філіпенко, В.С. Будкін, А.С. Гальчинський та ін. – К.: Либідь, 2002. – 470 с.

9. Друзенко Г. Віце-президент Інституту європейської інтеграції, Київ, Євроінтеграція як стратегія внутрішніх реформ:нотатки для нового уряду // Юридичний журнал - №8 – 2006.

10. Щодо відносин між Україною та Європейським Союзом (Інформаційна довідка. Вересень 2009 року) // Матеріали електронної енциклопедії Wikisource http://uk.wikisource.org/wiki/

11. Інтеграційні процеси в сучасній Європі. Місце України в загальноєвропейському процесі.(матеріали з сайту молодіжного порталу Djerelo http://www.djerelo.com/index.php?option=com_content&task=view &id=1234&Itemid=246

Ведькал В.А. Окремі аспекти тарифних методів регулювання міжнародної торгівлі (Електронний ресурс). Режим доступу http://www.rusnauka.com/9_DN_2010/Economics/62315.doc.htm

[2] Єгоров О.Б Митна економіка (Україна – СОТ – ЄС): Посібник. – Одеса: ПЛАСКЕ ЗАТ, 2005. – с. 215

[3] Див. там же. – с. 49

[4] Бочан І.О., Михасюк І.Р. Глобальна економіка: Підручник. – К.: Знання, 2007. – с. 120

[5] Кухарська Н.О., Харічков С.К. Міжнародна економічна діяльність України: навчальний посібник. – «Одіссей», 2006. – с. 412

[6] І.М. Карамбович. Митна система та її роль в регулюванні зовнішньої торгівлі України: Монографія. – Дніпропетровськ: Академія митної служби України, 2009 – с. 109

[7] Рокоча В.В. Міжнародна економіка. – Київ: Таксон, 2000 – с. 290.

[8] Кухарська Н.О., Харічков С.К. Міжнародна економічна діяльність України: навчальний посібник. – «Одіссей», 2006. – с. 415

[9] Митне регулювання / Голомовзий В.М., Панкова Л.А., Григор’єв О.Ю., Босак А.О. та ін.. – Львів: Львівська політехніка, 2004. – с. 113

[10] Карамбович І.М. Митна система та її роль в регулюванні зовнішньої торгівлі України: Монографія. – Дніпропетровськ: Академія митної служби України, 2009 – с. 117

[11] Ведькал В.А. Окремі аспекти тарифних методів регулювання міжнародної торгівлі (Електронний ресурс). Режим доступу http://www.rusnauka.com/9_DN_2010/Economics/62315.doc.htm

[12] Єгоров О.Б Митна економіка (Україна – СОТ – ЄС): Посібник. – Одеса: ПЛАСКЕ ЗАТ, 2005. – с. 49

[13] Матеріали електронної енциклопедії Вікіпедії

[14] Інтеграційні процеси в сучасній Європі. Місце України в загальноєвропейському процесі.(матеріали з сайту молодіжного порталу Djerelo http://www.djerelo.com/index.php?option=com_content&task= view&id=1234&Itemid=246

[15] Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть / А.С. Філіпенко, В.С. Будкін, А.С. Гальчинський та ін. – К.: Либідь, 2002. – с. 233

[16] Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть / А.С. Філіпенко, В.С. Будкін, А.С. Гальчинський та ін. – К.: Либідь, 2002. – с. 234

[17] Друзенко Г. Віце-президент Інституту європейської інтеграції, Київ, Євроінтеграція як стратегія внутрішніх реформ:нотатки для нового уряду // Юридичний журнал - №8 - 2006