Вчення про особистість у суспільних науках
Проблема особистості – це складна та водночас важлива проблема суспільних наук. Цей складний феномен вивчають такі науки, як філософія, психологія, педагогіка, юриспруденція та інші. Тому слід з’ясувати чи існує уніфіковане розуміння поняття "особистість" у суспільних науках.
Так, соціологічний підхід до особистості робить акцент на її належності до певної соціальної спільноти, яка накладає на людину відбиток, що впливає на її світогляд, ідеали, цінності, установки й норми поведінки, риси характеру тощо [1, с. 41]. Як зазначає І.С. Кон, при розгляді особистості в соціологічній науці, слід акцентувати увагу на тому, що вона виступає "як система соціально значущих якостей, які характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства чи спільноти, як продукт суспільного розвитку, суб’єкт праці, спілкування і пізнання, детермінований конкретними умовами життя суспільства" [9, с. 179]. Таким чином, викладене дає підстави констатувати, що соціологію цікавить процес входження особистості в суспільні процеси.
Слід відмітити, що в самій соціологічній науці у другій половині XIX – на початку XX століття з’явилась соціологічна теорія особистості, або, як ще її називають, соціологія особистості. Вона відображає роль суспільної, групової та індивідуальної свідомості, форми, шляхи та методи її реалізації в суспільній поведінці. Необхідно наголосити, що багатоаспектний процес становлення, розвитку, формування особистості зумовив виникнення в соціології особистості концепцій, які по-різному підкреслюють ті чи інші аспекти розглядуваного феномену. Тому, щоб зрозуміти всю складність проблеми дослідження такого складного та багатогранного явища, яким є особистість, на нашу думку, слід розглянути основні соціологічні концепції особистості.
Однією з відомих концепцій є так звана теорія "дзеркального "я", яку розробили відомі вчені соціологи Ч. Кулі та Дж. Мід. Під "дзеркальним "я", розуміють відчуття особистої визначеності, що формується у людини в результаті спілкування з іншими людьми. Воно синтезує в собі "уявлення інших людей про мене"; "уявлення про те, як інший оцінює мій образ"; "відчуття власного "я". Однак, як слушно зазначають вчені, для цієї теорії характерна надмірна абсолютизація міжособистісного спілкування у малих групах, відірваність особистостей від предметної діяльності і взаємовідносин із соціальною системою, до якої належить мала група [4, с. 44]. Зазначена теорія дає можливість простежити, що саме через оцінку себе іншими людина створює образ власного "Я".
Багато вчених, серед яких – Я. Морено, Т. Парсонс, Р. Лінтон та багато інших, приділяли увагу теорії ролей. Особистість у цій теорії розуміється як "функція від тієї сукупності ролей, які виконує індивід у суспільстві" [3, с. 19].
Досить цікавою, на нашу думку, є положення марксистської теорії особистості, яка в радянський період була основою вивчення особистості у вітчизняній соціологічній науці. Ця теорія засновувалася на принципі встановлення залежності особистості від об’єктивних суспільно-економічних, соціально-культурних, предметно-діяльнісних особливостей її соціалізації, в результаті чого головною стала соціальна типологія особистості, тобто виявлення її суттєвих рис, зумовлених способом її життєдіяльності [4, с.4–11]. Природа особистості у цій теорії розглядається як складний комплекс взаємозв’язку соціального, психологічного і біологічного. На відміну від інших ця концепція визначає в особистості не фізичну природу, а її соціальні якості. Виходячи з цієї теорії, сутність особистості становить сукупність всіх суспільних відносин, а кожна людина – це продукт суспільства, класових, сімейних, політичних та інших суспільних відносин. При цьому вважається, що соціальні якості, як основоположні, не вичерпують особистість людини. В її формуванні важливу роль відіграють біологічні та інші якості. Таким чином, згідно з марксистською теорією індивід є продуктом суспільства, тобто спільної діяльності людей. З'являючись на світ, людина не має свідомості, природжених ідей. Вони виникають як відображення у людській свідомості нових суспільних відносин, відповідного стану матеріальної та духовної культур, що склалися історично [5, с. 44]. Як бачимо, зазначена теорія розглядає особистість як копію соціальної структури самого суспільства.
При розгляді соціологічних концепцій особистості не можна не згадати теорію інтегрального синтезу, вагомий науковий внесок у яку зробив П. Сорокін. Дослідивши вплив соціальних потрясінь на поведінку особистості, П. Сорокін висунув "принцип поляризації", згідно з яким тенденція до моральної індиферентності і рутинної поведінки посилюється у періоди загострення соціальних криз, коли більшість людей зайнята пошуками гедоністичного задоволення потреб, тим часом як меншість орієнтована на альтруїстичну, релігійну та подібну їм активність. Коли ж соціальне потрясіння минає, поведінка повертається у нормальне русло. Визначивши для всіх загальні закономірності, на перше місце він ставить "зміну у поведінці людей, їхній психології, ідеології, віруваннях і цінностях"[4, с. 44]. Дана теорія залишається актуальною і сьогодні, особливо для нашого суспільства, яке перебуває в перехідному періоді свого становлення, що характеризується складними і суперечливими процесами розвитку.
На наше переконання, слід погодитись з думкою відомого соціолога Ч.Р. Мілса, що вивчення соціології повинно показати, що оцінювати себе потрібно не як ілюзійну особистість, а як людину в морі людства, вміти співвіднести себе в історії і перспективі [2]. Це може допомогти точніше зрозуміти та оцінити ті фактори, які впливають як на нашу поведінку, так і на поведінку інших людей.
З вищенаведеного можна зробити висновок, що особистість є одним із основних понять і соціології, яка розглядає її як цілісність соціальних якостей людини, продукт суспільного розвитку та введення індивіда в систему соціальних відносин через активну діяльність і спілкування. З соціологічного погляду індивід стає особистістю в процесі засвоєння соціальних функцій, розвитку самосвідомості, тобто усвідомлення своєї неповторності як суб’єкта діяльності та індивідуальності, але як член соціуму [4, с. 357]. Сучасна соціологічна думка розглядає людину не тільки як продукт суспільних відносин, а й як основну причину, джерело змін суспільства, побудову і функціонування стійких форм соціального життя. Не випадково важливим напрямом досліджень соціологічної науки є визначення місця і ролі людини в суспільстві, у виникненні, відтворенні і зміні її як особистості, тобто як суб’єкта соціальної діяльності [6, с. 567].
Особистість вивчає і психологічна наука. Вона досліджує соціально зумовлену систему психічних якостей індивіда, яка формується у предметній діяльності та спілкуванні. На початку XX століття особистість стає центральним психологічним поняттям. З розвитком психології як самостійної науки та накопичення різноманітних знань про психіку виникає потреба у цілісному розумінні психічної організації людини у всіх її проявах. Саме в цей період розпочинаються перші експериментальні дослідження особистості.
Так, у психологічній науці з’являються різні визначення поняття "особистість": особистість – суб’єкт суспільної поведінки і комунікації (Б.Г. Ананьєв); особистість – це індивід, який визначає свою активну позицію щодо усього навколишнього: до праці, до соціального ладу, до боротьби мас, до завдань колективу, до долі іншої людини (Є.П. Кряжев); поняття особистості позначає людського індивіда як члена суспільства, узагальнює інтегровані в ньому соціально значущі риси (І.С. Кон); особистість – людина як суспільний індивідуум, суб’єкт пізнання й об’єктивного перетворення світу, розумна істота, яка володіє мовою і виявляє здатність до трудової діяльності (А.В. Петровський); особистість – людина як носій свідомості (К.К. Платонов) [3, с. 78–79]; особистість – розвиток організму, як фізичного, так і емоційного (І.З. Головінський) [5, с. 7]. Крім того, слід наголосити, що психологія розглядає особистість насамперед як біосоціальну істоту, що має дві сторони: біологічну (живий організм) і соціальну (член суспільства). Не можна ігнорувати біологічні основи в особистості й обмежуватися лише соціальними особливостями. Людина – це жива істота, якій притаманні природні закономірності (стать, зміни життєвих процесів в організмі та ін.) [3, с. 79]. Тому необґрунтована соціологізація людини (як homosapiens) неприпустима.
Уже наприкінці 20-х років XX століття у психології особистості розпочалася активна диференціація напрямів її дослідження. Як наслідок до другої половини XX століття склалися різноманітні підходи та теорії особистості (на сьогодні налічується близько 50 таких теорій і ще більше – її дефініцій) [2, с. 7]. Зазначене різноманіття підходів щодо особистості в психологічній науці свідчить про відсутність його оптимального визначення.
Так, у загальній психології під особистістю розуміють певне ядро, інтегруюче начало, яке пов'язує в єдине ціле різні психічні процеси індивіда й надає його поведінці необхідну послідовність та усталеність. Залежно від того, у чому саме вбачається це начало, створюється та чи інша теорія особистості.
Не можна не згадати, що вітчизняна психологія під особистістю розуміє системну, соціальну якість індивіда, що визначається суспільними відносинами й формується у суспільній діяльності та спілкуванні. На перший план виступає суспільно-історична детермінація процесів формування особистості [2, с. 6–7]. Таке розуміння, зумовило те, що в психологічній науці утвердилися положення, за якими будь-яка реакція людини, весь лад її внутрішнього життя залежать від тих властивостей особистості, які сформувались у неї в процесі соціального досвіду, її потреб і мотивів, інтересів і установок, тобто системи ставлення до дійсності. Для того, щоб зрозуміти реальну психологічну природу цих властивостей та визначити, яку функцію вони виконують у процесі діяльності, необхідно розглядати ці властивості в особистісному аспекті, з погляду мотивів і цілей цієї діяльності [5, с. 44]. Отже, очевидною є залежність властивостей особистості від соціальних умов, а тому їх вивчення повинно ґрунтуватись на безпосередньому дослідженні особистості та її ставленні до дійсності.
Слід зазначити, що в психології існує велика кількість підходів до вивчення особистості тому розглянемо одні з основних. Так, психоаналітичний підхід австрійського психіатра Зигмунда Фрейда розглядає особистість як відносно стійке явище, що визначається вродженими потребами і подіями, які виникли в оточуючому її середовищі протягом перших п’яти років життя. Згідно з цією теорією тільки глибокий психоаналіз може нейтралізувати деякі негативні наслідки попередніх переживань, але його можливості цим обмежуються. Це була одна з слабких сторін даного підходу, тому що людина виглядала як відносно пасивна істота [3, с. 513]. В подальшому психологічна теорія була модифікована іншими психологами, найбільш відомим з яких був К. Юнг. Саме він визначив, що, крім особистого несвідомого, описаного Фрейдом, існує колективне несвідоме, тобто частина свідомості загальна для всіх людей [8, с. 554].
Досить відомим підходом є біхевіористський, він орієнтований на детермінанти поведінки, пов’язані з навколишнім середовищем, або ситуацією. Поведінка відповідно до згадуваного підходу є результатом постійної взаємодії різних особистостей, з різним оточенням. Умови оточення формують поведінку особистості через навчання, у свою чергу поведінка формує оточення. Людина і ситуація взаємно впливають одна на одну. Щоб прогнозувати поведінку, потрібно знати, які характеристики індивіда взаємодіють з характеристиками ситуації [4, с. 13], тому що міжособистісні відмінності зумовлюють наслідування через спостереження.
Одним з поширених у психології є гуманістичний підхід, який був створений як альтернативний психоаналітичному та біхевіористському, вивчення особистості зосереджувалось на суб’єктивному досвіді індивіда. Відомий психолог-гуманіст К. Роджерс, спостерігаючи за внутрішньою тенденцією індивіда рухатись до позитивних змін, дійшов висновку, що мотиваційна сила людського організму – це тенденції до актуалізації усіх здібностей організму. Отже, очевидно, що психологи гуманістичного напряму вважають, що розуміння людиною себе визначається її прагненням до зростання й самоактуалізації.
Когнітивний підхід вивчення особистості заснований на уявлені про те, що джерелом відмінності між особистостями є відмінності в психологічній репрезентації інформації у різних індивідів. Позитивною стороною такого підходу є те, що психологи не просто виявляють характерні риси особистості, а й досліджують когнітивні структури з метою пояснення індивідуальних відмінностей у поведінці [8, с. 554].
Розкриття наведених підходів до вивчення особистості в психології дає змогу дійти висновку, що той чи інший підхід розкриває складний феномен особистості однобічно. Це зумовлює існування потреби в об’єднанні позитивних надбань кожного з існуючих підходів для вироблення найбільш ефективних методів дослідження.
Слід зауважити, що на сучасному етапі розвитку української соціологічної та психологічної науки, у контексті дослідження проблеми особистості, здійснюється розробка концепції ідентифікації та адаптації особистості в умовах суспільної трансформації.
Перехідний період, який переживає наша держава, супроводжується кризою в суспільних відносинах, а це в свою чергу призвело до суперечностей у внутрішньому світі та реальній поведінці особистості.
У межах даної концепції здійснюється з’ясування суті психологічних і соціально-психологічних процесів, якими супроводжується суспільна криза, особливий інтерес становить вивчення механізмів пристосування людини до нових обставин життя, специфіка функціонування цих механізмів на особистісному рівні залежно від індивідуальних особливостей психіки, диспозитивної її структури та ін. [9, с. 4–5].
Слід зазначити, що соціальні зміни, які відбуваються в суспільстві на рівні глобальних процесів, більш рельєфні та доступні спогляданню, ніж процеси, що відбуваються у свідомості, психіці індивіда. Проте подальший перебіг суспільних трансформацій значною, вирішальною мірою визначається тим, наскільки кожний індивід як особистість, з одного боку, інтеріоризує нові умови середовища, а з іншого – самовизначається, ідентифікується у своїй позиції, у своєму "Я", наскільки глибоко і адекватно здійснює власну самооцінку і як це впливає на міру його життєвитривалості та життєвої активності. Одна із складових особистісної психологічної кризи – втрата соціальної ідентичності, звичної тотожності себе, свого "Я" з певними соціальними об’єктами орієнтирами: суспільством, професією, способом життя, мовою, національністю, політичною позицією тощо. Без такої ідентичності людина випадає з системи соціальних координат, її підхоплює швидкоплинний потік подій, що спричиняє хаотичний пошук необхідного захисту, який не рідко проявляється в агресії, суспільно небезпечних діяннях [7, с. 5].
Таким чином, з наведеного можна дійти висновку, що розглянута концепція орієнтує на вивчення змін, які відбуваються у суспільстві та негативно впливають на психологію особистості.
Слід зазначити, що на відмінну від соціології, яка розглядає особистість як представника певної соціальної "групи", як соціальний тип чи продукт суспільних відносин, психологія враховує, що водночас особистість є не тільки об’єктом суспільних відносин, не тільки відчуває соціальні впливи, а й перетворює їх, оскільки поступово починає виступати як сукупність внутрішніх умов, через які переломлюються навколишні впливи суспільства. Таким чином, психологія вивчає насамперед психічні процеси, стани і властивості особистості в їхньому взаємозв’язку і залежностях.
Не менш цікавим феномен особистості є для філософської науки, оскільки він належить до вічних питань філософії та залишається актуальним на всіх етапах її розвитку. Так, антична філософія розглядає особистість як відносини між громадянином і полісом (общиною), а середньовічна – як особливу сутність, індивідуальну субстанцію раціонального характеру. В філософії Нового часу поняття особистості ототожнювалося з поняттям "Я", ця тотожність вбачалась у її свідомості. За Кантом, людина стає особистістю завдяки самосвідомості, яка відрізняє її від тварини і допомагає їй піднести своє "Я" до морального закону. На думку К. Маркса і Ф. Енгельса, сутність людини – це не абстрактність, притаманна окремому індивіду, а сукупність всіх суспільних відносин [11, с. 489]. Таким чином, наведене свідчить про те, що кожен з історичних періодів філософського знання розглядав особистість з власних позицій, які водночас могли бути зовсім протилежними.
У філософській науці особистість є однією з ключових тем філософських роздумів, зумовлених тим, що людське буття постає складним, багаторівневим, а це детермінує необхідність вирішення питання про те, що є ядром, найпершим носієм людських якостей. Найбільш прийнятим у філософії вважається погляд, згідно з яким в основі людини як людини лежить така її своєрідна та унікальна властивість, як здатність бути особистістю [8, с. 350], невід'ємними рисами якої є самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, відповідальність за свої вчинки, певна автономність щодо суспільства тощо. Слово "особистість" спочатку позначало маску, яку одягав актор у античному театрі, а потім воно стало позначати самого актора та його роль (персонаж). Пізніше цей термін тлумачився як готовність нести всю повноту пов’язаної з цією роллю відповідальності, тобто це ініціатор послідовного перебігу життєвих подій, і його гідність як особистості визначається перш за все тим, що він узяв під свою відповідальність особистісне буття [3, с. 167].
Слід відмітити, що проблема особистості розглядалася багатьма видатними філософами, серед яких і Муньє, який вважав, що особистість – єдина реальність, яку ми пізнаємо та одночасно створюємо зсередини, живою активністю самотворчості, комунікації [2, с. 458]. М. Бердяєв зазначає, що особистість не народжується, а твориться Богом [6, с. 92]. Представник гуманістичної психології Маслоу визначає особистість як здатність людини до само актуалізації [2, с. 458].
З наведених філософських поглядів щодо розуміння сутності особистості очевидним є те, що під особистістю розуміється стан внутрішнього світу людини, що характеризується неповторністю та відкритістю; реалізується в самопізнанні та самотворенні людини; це певна духовна якість, прояви якої відображаються в дії [8, с. 350].
Треба зазначити, що у філософському дослідженні особистості виявляється її подвійний вимір: з одного боку, вона постає як "самість" – неподільний атом людського початку буття, що дає підстави характеризувати особистість як ідею даної людини; у цьому вимірі особистість розкривається через низку понять, що починаються словом "само": самоусвідомлення, самовладність, самодетермінація. Проте особистість є властивістю реальної конкретної людини, тому інший вимір особистості – її духовний світ, через який людська "самість" входить у зв'язок з іншими характеристиками людини – із її психологічними особливостями, статтю, ставленням до інших людей, поведінкою [8, с. 346].
Незважаючи на подвійний вимір вивчення особистості, головною властивістю особистості та духовною її основою є світогляд. З його формуванням викристалізовується і характер особистості, так званий психологічний стрижень рівноваги соціальної активності людини. Тільки сформувавши світогляд, особистість самовизначається в житті, отримує можливість усвідомлено, цілеспрямовано діяти [2, с. 363]. Саме тому під особистістю розуміють кожну людину з властивим їй способом буття в суспільстві. Вдалою, на нашу думку, є погляд, згідно з яким кожна людина – особистість, але не кожна особистість проявляється в однаковій мірі [9, с. 3].
Сучасна філософська думка розглядає особистість як суб’єкт соціальної діяльності, властивість якої детермінована конкретно-історичними умовами життя суспільства; конкретну індивідуальність у поєднанні її духовних, соціальних і природних якостей. Усе це свідчить, що перевага надається соціокультурному аспекту дослідження особистості. Особистісне начало властиве історії на всіх її рівнях розвитку, саме історичний процес у остаточному підсумку зводиться до взаємодії між особистостями і соціокультурним оточенням [11, с. 488]. Слушно зазначено у філософській науці, що основною рисою сучасного суспільства є його входження в перехідний етап зміни культурних універсумів: на зміну старому індустріальному суспільному ладу приходить новий його тип, що характеризується інформаційно-глобалізаційними процесами у всіх сферах життєдіяльності людини, включаючи й сферу її духовно-особистісного буття [9,с. 133].
Слід погодитись з думкою тих науковців, які вважають, що сучасний соціально-культурний етап розвитку характеризується своєрідним "творчим безсиллям", прагненням розчинитися у невизначеності. У такій культурі відсутні визначальні принципи та ціннісні детермінанти, які замінено ціннісним плюралізмом, що породжує невизначеність ідеалів та ціннісних орієнтацій особистості. Тому ідентичність такої особистості стає все більш нестабільною та хиткою. В такому стані людина не має об’єктивного підґрунтя для розрізнення добра і зла, вона починає обирати нігілістську позицію заперечення вищих цінностей [7, с. 133]. Таким чином, викладене свідчить про те, що інтегруючою характеристикою особистості є її духовні цінності. Особистості з такими цінностями потребує сучасне суспільство.
Слід зазначити, що загальний розвиток і його прогрес неможливий без гармонійного розвитку особистості. Її формування детерміновано безпосередньо культурою суспільства. Усі позитивні і негативні соціально значущі якості є продуктом його впливу на особистість. Сформовані суспільством і нею самою суспільно значущі якості здатні впливати як на розвиток суспільства, так і самої особистості. Слушною є думка, що особистість відображає те оточення, в якому вона перебуває [1, с. 15].
Таким чином, філософське дослідження проблеми особистості не втратило своєї актуальності упродовж усієї історії розвитку науки. Основною цінністю особистості та важливою її характеристикою є те, що вона виступає носієм цілісності буття (цілісність буття – це єдність та цілісність внутрішнього "Я" – для себе), яке допомагає їй бути активним учасником історичного процесу.
Проведений аналіз свідчить про складність і дискусійність у визначенні поняття "особистість" у суспільних науках, що так чи інакше визначають це поняття. Ми погоджуємось з думкою вченого М.Ф. Будіянського про те, що синтезуючою дефініцією, яка б охопила різні позиції вчених суспільних наук щодо даного визначення, є така: "особистість" – це соціально-психологічна сутність людини, що формується внаслідок засвоєння людиною суспільних форм свідомості і поведінки, суспільно-історичного досвіду людства (особистістю ми стаємо під впливом життя в суспільстві, виховання, освіти, спілкування, взаємодії) [3, с. 52].
Отже, у даному підрозділі висвітлені теоретичні напрацювання суспільних наук стосовно розуміння феномену особистості. Отримані загальні знання допоможуть при дослідженні закономірностей поведінки особистості злочинця, який вчинив статеві злочини щодо неповнолітніх.
особистість злочинець статевий неповнолітній
Література
1. Аскин Я.Ф. Философский детерминизм и научное познание / Я.Ф. Аскин. – М.: Мысль, 1977. – 188 с.
2. Бабаев М.М. Феномены молодежной преступности / М.М. Бабаев // Российский криминологический взгляд. – 2007. – №2. – С. 114.
3. Бандурко А.М. Преступность в Украине: причины и противодействие / А.М. Бандурко, Л.М. Давиденко. – Х.: Гос.спец.изд-во "Основа", 2003
4. Бердяев Н. О назначении человека / Н. Бердяев. – М.: АСТ: АСТ МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2006. – 478 с.
5. Божович Л.И.Личность и ее формирование в детском возрасте / Л.И. Божович. – М.: 1968. – С. – 44.
6. Будіянський М.Ф. Психологія особистості [Учбово-метод. посіб] / М.Ф.Будіянський. – О.: Одеський держ. ун-т ім. І.І. Мечникова, Ін-т. математики, економіки та механіки, АстроПринт, 1999. – С. 5.
7. Бухгольц Э. Социалистическая криминология / Э. Бухгольц, [пер. с немецкого. Н.А. Стручкова] – М.: 1975. – 271 с.
8. Виступ Міністра сім'ї, молоді та спорту на парламентських слуханнях з нагоди Міжнародного дня боротьби з насильством щодо жінок "Сучасний стан та актуальні завдання у сфері попередження тендерного насильства"
9. Выготский Л.С. Диагностика развития и педологическая клиника трудового детства [хрестоматия по патопсихологии] / Л.С. Выготский. – М.: Изд-во МГУ, 1981. – С. 77.
10. Головінський І.З. Особистість: розвиток, теорії та виміри / І.З. Головінський. – К.: Аконіт, 2005. – 128 с.
11. Головкін Б.М. Сімейно-побутові конфлікти у системі детермінації умисних вбивст і тяжких тілесних ушкоджень: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Богдан Миколайович Головкін. – Х., 2002. – 218 с.
|
