Предметна юрисдикція міжнародних кримінальних трибуналів по колишній Югославії та Руанді
Предметна юрисдикція діючих міжнародних трибуналів має суттєві відмінності від предметної юрисдикції Нюрнберзького і Токійського трибуналів. Насамперед слід зазначити відсутність у переліку злочинів категорії злочинів проти миру, що підпадають під їхню юрисдикцію. У цьому можна побачити деяку невідповідність мотивуванню, покладену в основу заснування трибуналів: будучи утвореним в інтересах захисту миру, він не має юрисдикції по злочинах проти миру.
Відповідно до статті 1 Статуту, Трибунал по колишній Югославії повноважний здійснювати судове переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права (serious violations of international humanitarian law), вчинені на території колишньої Югославії з 1991 року. Поняття «серйозні порушення норм гуманітарного права» охоплює діяння, що підпадають під юрисдикцію Трибуналу поза залежністю від того, який характер збройного конфлікту .
При розробці Статуту належна увага була приділена тому, щоб уникнути докорів у порушенні принципу «nullum crimen sine lege». Передбачалося, що в предметну юрисдикцію Трибуналу ввійдуть злочини, що, поза всяким сумнівом, належать до злочинів із загального міжнародного права. Проте такі докори пролунали. Предметна юрисдикція Трибуналу піддалася детальному обговоренню у справі Prosecutor v. Tadic. Захист затверджував, що обвинувачення, висунуті проти Тадича, не входять у предметну юрисдикцію Трибуналу, у зв'язку з чим Судова й Апеляційна камери досліджували межі цієї юрисдикції. Один із аргументів захисту полягав у тому, що конфлікт, у якому брав участь Д. Тадич, був неміжнародним, на підставі чого захист вважав, що дії Д. Тадича не можуть розглядатися як «серйозні порушення норм гуманітарного права», тобто злочини із загального міжнародного права. Д. Тадич затверджував, що діяння, які він вчинив, вписуються в контекст громадянської війни – боснійський серб повстав проти режиму боснійських мусульман.
Розглядаючи скаргу Д. Тадича, Апеляційна камера дійшла висновку, що в неміжнародному збройному конфлікті порушення звичаєвих норм міжнародного гуманітарного права також є міжнародним злочином, що підлягає кримінальному переслідуванню. Виходячи з цього, Апеляційна камера вирішила, що Міжнародний кримінальний трибунал по колишній Югославії компетентний розглядати справу Д. Тадича. Камера відзначила, що, починаючи з 30-х років, відбувалося поступове зникнення розбіжностей між нормами звичаєвого міжнародного права, які регулюють міжнародні збройні конфлікти, і звичаєвими нормами, що регулюють внутрішні конфлікти. У результаті зближення цих норм у даний час внутрішні конфлікти значною мірою регулюються нормами, що раніше застосовувалися лише в період міжнародних збройних конфліктів .
Порушення законів або звичаїв війни звичайно розглядаються як «воєнні злочини». Вони можуть бути визначені як діяння, що порушують норми, які випливають із загального чи договірного права, застосовного до воюючих сторін. Оскільки порушення «законів війни», тобто міжнародних порядків під час збройного конфлікту міжнародного характеру, традиційно розцінювалися як злочини з міжнародного права, не існує ніяких перешкод до поширення цих норм на внутрішні збройні сутички. Коли певна поведінка заборонена міжнародним правом, поширення заборони на ситуації внутрішнього збройного конфлікту не є порушенням принципу «nullum crimen sine lege», бо розглянута поведінка універсально визнана злочинною. Цей принцип не перешкоджає розвитку кримінального права. Таким чином, міжнародний характер конфлікту не є необхідною умовою застосування норм гуманітарного права.
«Якщо традиційно держави-переможниці карали за злочини, вчинені під час війни, Гаага засуджує іншу несправедливість, не обов'язково зв'язану з міжнародним конфліктом. Юрисдикція Трибуналу поширюється на злочини проти людяності, вчинені в збройному конфлікті, незалежно від того, є вони міжнародними чи ні. Етнічне переслідування, навіть у межах однієї держави, засуджується як «міжнародний» воєнний злочин. Відхиляючись від традиційної парадигми, Трибунал демонструє нове тлумачення поняття відповідальності, що робить брутальне і систематичне порушення прав людини справою міжнародною», – затверджує Р. Тейтель .
Перелік діянь, що входять у предметну юрисдикцію Трибуналу по колишній Югославії, містить у собі чотири категорії злочинів. Воєнні злочини розділені на дві категорії: серйозні порушення Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року (grave breaches of the Geneva Conventions), тобто так називані злочини проти «права Женеви» (стаття 2), і порушення законів або звичаїв війни (violations of the laws or customs of war) – стаття 3. Поряд зі злочинами проти людяності (crimes against humanity), охоплюваними статтею 5, як самостійна категорія підлягаючих юрисдикції Трибуналу злочинів названий геноцид (стаття 4). Оскільки трибунал по Руанді призначений для суду над злочинами, вчиненими під час конфлікту неміжнародного характеру, його предметна юрисдикція має трохи інший обсяг. Трибунал компетентний розглядати справи про геноцид, злочини проти людяності та злочини, позначені у Статуті як «порушення статті 3, загальної для Женевських конвенцій, і Додаткового протоколу II».
Теорія міжнародних злочинів одержала в практиці трибуналів ad hoc істотний і переконливий розвиток. Стаття 2 Статуту Міжнародного трибуналу по колишній Югославії уповноважує Трибунал здійснювати судове переслідування осіб, котрі чинять самі чи наказують вчиняти серйозні порушення Женевських конвенцій: а) навмисне вбивство; b) катування і нелюдське поводження, включаючи біологічні експерименти; с) навмисне заподіяння важких страждань або серйозного каліцтва чи нанесення збитку здоров'ю; d) незаконне, довільне і проведене у великому масштабі руйнування і присвоєння майна, не викликані воєнною необхідністю; e) примус військовополоненого чи цивільної особи служити в збройних силах ворожої держави; f) навмисне позбавлення прав військовополоненого чи цивільної особи на безстороннє і нормальне судочинство; g) незаконне депортування, переміщення чи арешт цивільної особи; h) узяття цивільних осіб як заручників.
Стаття 2 сформульована таким чином, що можна припустити, що злочини, перераховані в ній, є порушенням норм договірного міжнародного права, на відміну від злочинів, перерахованих у статті 3, що прямо названі «порушення законів або звичаїв війни». Така інтерпретація, мабуть, не відповідає намірам укладачів тексту Статуту. Усі названі діяння є злочинами за загальним міжнародним правом, що знайшло відбиття в Женевських конвенціях.
Вимога міжнародного конфлікту не сформульована прямо у статті 2, однак ця стаття застосовується до порушень, вчинених у контексті міжнародної збройної сутички. Крім того, щоб кваліфікувати злочин за статтею 2 Статуту, необхідно встановити, що він вчинений стосовно осіб чи майна об'єктів, що знаходяться під захистом однієї чи декількох Женевських конвенцій 1949 року [129, para. 80; 127, para. 74; 126, paras. 8, 26, 36]. Конфлікти, що відбувалися в колишній Югославії, можуть кваліфікуватися, у залежності від часу і місця, як внутрішні і/ чи міжнародні . Юридичні ознаки, що демонструють міжнародний характер збройного конфлікту, детально виклала Апеляційна камера в її рішенні від 15 липня 1999 у справі Tadic. Досліджувавши питання про те, за яких умов внутрішній збройний конфлікт стає інтернаціоналізованим за змістом статті 2 Статуту, Апеляційна камера дійшла висновку, що в разі внутрішнього збройного конфлікту, що спалахнув на території держави, він може стати міжнародним (чи, у залежності від обставин, бути і міжнародним і внутрішньодержавним за своїм характером), якщо (і) інші держави втручаються в цей конфлікт своїми військами, чи альтернативно, якщо (ii) деякі з учасників внутрішньої збройної сутички діють від імені цієї іншої держави . Апеляційна камера також звернула увагу на те, що коли існує міжнародна збройна сутичка, дія Женевських конвенцій поширюється на всю територію сторін конфлікту, а не тільки на ті райони, на яких або в безпосередній близькості від яких фактично відбуваються бойові дії . У справі «Celebici» Судова камера підкреслила, що в разі міжнародного збройного конфлікту норми міжнародного гуманітарного права застосовуються на всій території його сторін до спільного припинення воєнних дій .
Стаття 3 Статуту Міжнародного трибуналу по колишній Югославії застосовується щодо внутрішнього і міжнародного збройного конфлікту . На перший погляд, стаття 3 Статуту заснована на Гаазьких конвенціях. Однак Апеляційна камера у справі Tadic, у рішенні щодо юрисдикції, інтерпретувала статтю 3 як таку, що охоплює серйозні порушення норм міжнародного гуманітарного права, що не підпадають під статтю 2, зокрема порушення «права Гааги», порушення положень Женевських конвенцій, що не класифіковані як «серйозні порушення», порушення загальної статті 3 Женевських конвенцій і інших загальноприйнятих правил, що поширюються на внутрішні конфлікти, порушення договорів між воюючими сторонами, розглянуті як договірне право, тобто угод, що не перетворилися на загальне міжнародне право. .
На думку Апеляційної камери, стаття 3 Статуту функціонує як система норм, призначених для того, щоб гарантувати, що ніяке серйозне порушення міжнародного гуманітарного закону не уникне юрисдикції Міжнародного трибуналу. Прецедентне право Трибуналу випливає з того, що дії, які забороняє загальна стаття 3 Женевських конвенцій, складають міжнародно-правові злочини.
Мінімальні стандарти загальної статті 3 Женевських конвенцій належать до конфлікту в колишній Югославії, і судове переслідування обвинувачуваного за її порушення не суперечить принципу nullum crimen sine lege. Загальна стаття 3 Женевських конвенцій накладає зобов'язання, порушення яких охоплює стаття 3 Статуту, бо ці зобов'язання – частина загального міжнародного права . Про злочинний характер порушень загальної статті 3 Женевських конвенцій очевидно свідчить сам зміст цієї статті, який встановлює відповідальність за основні злочини (убивства, катування тощо), які заборонені в усіх державах. Жодна людина, котра вчинила такі дії, не може сумлінно затверджувати, що вона не розуміла, що ці дії були заборонені, а принцип «nullum crimen sine lege» призначений для того, щоб захистити людину від покарання тільки за такі акти, що вона обґрунтовано вважала законними в момент вчинення . Таким чином, індивіди можуть відбувати покарання за порушення цих заборон. Характер конфлікту не обмежує його юрисдикцію за статтею 3. Термін «закони чи звичаї війни» застосовується і до міжнародних, і до внутрішніх збройних конфліктів.
Існують дві попередні вимоги до застосування статті 3 Статуту. По-перше, для того щоб констатувати порушення статті 3, необхідно встановити наявність збройної сутички. Збройний конфлікт відбувається в усіх випадках, коли держави застосовують збройну силу у відносинах між собою чи існує тривале збройне протистояння між урядовою владою й організованими збройними групами або між такими групами в межах держави . Інша попередня вимога застосування статті 3 – наявність безпосереднього зв'язку між передбачуваним порушенням і збройним конфліктом. Інкриміновані злочини мають бути тісно зв'язані з воєнними діями . Судова камера у справі «Delalic» говорить про вимогу «очевидного зв'язку» («an obvious link»), чи «ясного зв'язку» («a clear nexus»), між злочинами і збройною сутичкою. Судова камера у справі Blaskic згадала цю вимогу як «очевидний зв'язок між інкримінованими злочинами і збройним конфліктом у цілому» («evident nexus between the alleged crimes and the armed conflict as a whole») .
Стаття 4 Статуту Міжнародного трибуналу по колишній Югославії виносить геноцид за межі категорії злочинів проти людяності. Геноцидом названі такі дії, чинені з наміром знищити, цілком або частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку: а) вбивство членів такої групи; b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи; с) навмисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її; d) заходи, розраховані на запобігання дітородінню в середовищі такої групи; e) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу. Аналогічне визначення геноциду міститься у статті 2 Статуту по Руанді. Таким чином, визначення геноциду, яке міститься у Статуті, відтворює дефініцію, що міститься в Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 року.
Геноцид, поза всяким сумнівом, є злочином проти загального міжнародного права. Загальновизнано, що в Конвенції сформульована імперативна норма загального права (jus cogens).. Статутами Трибуналів і їх прецедентним правом геноцид охарактеризований двома основними ознаками:
– об'єктивним (матеріальним) елементом порушення, представленим одними чи декількома діями, перерахованими у відповідних статтях Статутів;
– суб'єктивним – специфічною формою провини, що включає в себе спеціальний намір знищити, цілком або частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку .
У справі Krstic Судова камера, з урахуванням принципу nullum crimen sine lege, інтерпретувала геноцид відповідно до загального міжнародного права як дії, обмежені фізичним чи біологічним знищенням усієї чи частини групи, і дійшла висновку, що діяння, які полягають у зазіханні на культурні чи інші соціальні інтереси групи, не підпадають під визначення геноциду. Судова камера, однак, указала, що фізичне чи біологічне знищення часто супроводжується зазіханнями на культурне і релігійне надбання переслідуваної групи, що може розглядатися як свідчення наміру знищити групу фізично. Таким чином, Судова камера розцінила навмисне знищення мечетей і будинків, що належать членам групи, як свідчення геноциду .Злочинні акти можуть бути охарактеризовані як геноцид тільки в тому разі, якщо відбуваються з метою знищити, цілком або частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу . Інакше кажучи, для того щоб протиправні діяння могли бути кваліфіковані як геноцид, необхідно, по-перше, встановити дискримінаційну природу дій винного і, по-друге, мету знищення ідентифікованої групи, тотального або часткового.
Дискримінаційна природа дій, які утворюють геноцид, припускає, що злочинець спрямовує ці дії проти осіб, котрі належать до групи, яку він прагне знищити. Колективна жертва злочину геноциду – людська група. Злочин спрямований не тільки проти більшої чи меншої кількості людей, але і проти групи, що є остаточною метою і жертвою цього найтяжчого злочину. Приналежність індивідів до переслідуваної групи, а не особистість потерпілих, стає вирішальним критерієм у визначенні безпосередніх жертв такого злочину. Поняття геноциду не поширюється на випадки, коли потерпілі обираються за ознакою членства в політичних групах, через недостатній ступінь сталості таких об'єднань. Судова камера Трибуналу по Югославії в справі Jelisic визнала за необхідне підкреслити, що сфера застосування статті 4 обмежується захистом більш стійких груп, до яких індивіди належать незалежно від їхнього власного бажання . Геноцид визнає дії, жертвами яких є особи, котрі належать до певної національної, етнічної, расової чи релігійної групи.
Крім дискримінаційної природи, геноцид характеризується тим, що складові його дії є частиною більш широкої комплексної програми знищення, повного чи часткового, ідентифікованої групи, а не просто деяких приналежних до неї осіб. Діючи проти індивідуального члена переслідуваної групи, злочинець, таким чином, не тільки виявляє свою ненависть до групи, але також усвідомлено здійснює акт, що є частиною більш широкого геноцидального наміру. Ця характеристика робить геноцид виключно тяжким злочином і відрізняє його від інших серйозних злочинів, зокрема переслідування, при здійсненні якого злочинець вибирає жертву, котра належить до певного об'єднання, але не обов'язково прагне знищувати об'єднання як таке .
Злочин геноциду унікальний через елемент спеціального наміру. Таким чином, поняття «геноцид» охоплює тільки ті дії, передбачуваний чи ймовірний наслідок яких - повне або часткове руйнування групи. У справі Prosecutor v. Jelisic Судова камера Гаазького трибуналу констатувала доведеність дій, що являють собою матеріальний елемент геноциду, однак дійшла висновку, що такі дії самі по собі не є фізичним вираженням геноцидального наміру. Встановивши дискримінаційний характер дій обвинувачуваного, спрямованих проти боснійських мусульман як визначеної групи, Судова камера дійшла висновку, що обвинувач не встановив поза всяким розумним сумнівом, що обвинувачуваний керувався dolus specialis злочину геноциду, бо поведінка обвинувачуваного найпевніше зазначає те, що він діяв довільно, а не з явним наміром знищити цю групу. Оскільки не була доведена поза всяким розумним сумнівом наявність спеціального наміру геноциду, Судова камера, виходячи з презумпції невинності, визнала підсудного невинним у геноциді .
Оскаржуючи дане рішення, обвинувачення затверджувало, що Судова камера припустилася помилки в застосуванні права, обмеживши психічний стан, необхідний для кваліфікації дій як геноциду, стандартом «dolus specialis». Обговорюючи інтерпретацію терміна dolus specialis, що дала Судова камера, Апеляційна камера визнала за необхідне роз'яснити поняття необхідної провини (requisite mens rea) за статтею 4 Статуту. У цьому зв'язку Апеляційна камера підкреслила, що сам Статут містить указівку на намір здійснити перераховані в ньому деструктивні дії як конструктивний елемент геноциду. У прецедентному праві трибуналів воно було згадано як, наприклад, «спеціальний намір», «специфічний намір», «dolus specialis», «особливий намір», «геноцидальний намір» . Апеляційна камера дійшла висновку, що Судова камера не ґрунтувалася на концепції dolus specialis; вона тільки використовувала латинську фразу, щоб відбити необхідність певного наміру. Апеляційна камера віддала перевагу терміну «specific intent» (специфічний намір), але підкреслила ідентичність цих характеристик .
Доказами специфічного наміру, за відсутності прямих і явних свідчень, можуть стати багато які факти й обставини, наприклад загальний контекст вчинення злочинів, систематично спрямованих проти тієї самої групи, масштаб вчинених злодіянь, планування злочинних актів, спрямованих проти членів певної групи, багаторазове вчинення деструктивних і дискримінаційних дій. Апеляційна камера дійшла висновку, що існування плану чи певної політики не є обов'язковим юридичним компонентом геноциду. Однак у більшості справ існування плану чи політики може стати важливим доказом специфічного наміру .
Апеляційна камера підкреслила необхідність відрізняти «специфічний намір» від мотиву. Персональний мотив індивіда при здійсненні ним актів геноциду може мати корисливий характер, полягати в прагненні до політичної чи іншої влади тощо. Існування персонального мотиву не усуває наявності геноцидального наміру. Незважаючи на те, що індивідуальні мотиви учасників злочинної діяльності можуть розрізнятися, мета злочинного заходу залишається однією й тією самою.
Таким чином, специфіка суб'єктивної сторони розглянутого виду міжнародно-правових злочинів виявляється у спеціальному намірі – «геноцидальному», що додає діям винних осіб особливий характер, який виділяє геноцид з інших злочинів проти міжнародного гуманітарного права і загальнокримінальних злочинів. Геноцидальний намір може бути виявлений у двох формах. По-перше, він може полягати в бажанні винищування дуже великої кількості членів групи – масове знищення; по-друге, він може відбиватися в прагненні знищити обмежене число людей, відібраних для надання впливу, що має істотне значення для виживання групи, – «вибіркове» знищення.
З тексту статті 4 Статуту Трибуналу по Югославії та статті 2 Трибуналу по Руанді виразно випливає, що злочинний намір винної особи може не поширюватися на всю групу в цілому. Для констатації геноциду немає необхідності встановлювати, що злочинець мав намір досягти її тотального знищення на всій земній кулі. Прецедентне право трибуналів виходить з того, що геноцид може бути вчинений в обмеженій географічній зоні .
Намір знищити безліч людей через їх членство в певній групі складає геноцид, навіть якщо ці люди складають тільки частину групи в межах країни чи окремого регіону. У справі Akayesu Судова камера Трибуналу по Руанді визнала обвинувачуваного винним у геноциді в зв'язку з діями, що він учинив у межах окремої комуни. У справі Nikolic характеристику геноциду одержали дії, вчинені в окремій області Боснії і Герцеговини – Власениці. У цьому зв'язку виникає запитання: які пропорції групи, на знищення якої спрямовані дії винних осіб, тобто які кількісні межі, за що злочин може бути кваліфіковано як геноцид? У справі Jelisic, яку розглядав Гаазький трибунал, обвинувачення виходило з того, що фраза «цілком або частково» має на увазі знищення частини групи, суттєвої з кількісного чи якісного погляду. Обвинувачуваний може демонструвати намір знищити групу частково, чинячи злочинні акти щодо її головної частини чи її представницької фракції, наприклад лідерів. Судова камера дійшла висновку, що намір знищити має поширюватися, принаймні на «суттєву» частину групи .
Намір знищити певну частину групи, наприклад її політичних, адміністративних, інтелектуальних, військових лідерів, може бути ознакою геноциду незалежно від того, наскільки велика кількість убитих, якщо їх винищування має значення для всієї групи . Винищування лідерів може інтерпретуватися як геноцид у контексті подальшої долі іншої частини групи. У цьому зв'язку особливий інтерес являє справа Prosecutor v. Krstic. 2 серпня 2001 року Радислав Кристич став першим засудженим Міжнародним трибуналом по колишній Югославії за обвинуваченням у геноциді. Генерал Кристич був визнаний винним у геноциді, що стався в період з липня по листопад 1995 року після нападу збройних сил Сербської Республіки на місто Сребреницу. Події в Сребрениці – одна з найбільше трагедійних і кривавих сторінок в історії Югославської кризи. Під час цих подій були знищені тисячі боснійських мусульман чоловічої статі, що належали до вікової групи, здатної тримати в руках зброю. У зв'язку з трагедією в Сребрениці обвинувачення в геноциді були висунуті проти Р. Караждича, Р. Младича. У причетності до геноциду обвинувачується і С. Милошевич.
У справі по звинуваченню Р. Кристича захист затверджував, що, незважаючи на масштаб вчинених убивств, у Кристича не було геноцидального наміру. На думку захисту, кількість загиблих у Сребрениці не свідчить про вчинення геноциду. У будь-якому разі, на думку захисту, навіть якщо існував намір знищити в Сребрениці все мусульманське чоловіче населення, здатне тримати в руках зброю, це не може інтерпретуватися як намір знищити, цілком або частково, всю етнічну групу, як це має на увазі стаття 4 Статуту .
Судова камера не погодилася з доводами захисту і зазначила, що, приймаючи рішення вбити всіх здатних боротися чоловіків, сербські сили мали розуміти, як вплине таке рішення на виживання всієї групи. При цьому Судова камера не затверджувала, що план учинити злочин геноциду існував до нападу на Сребреницу чи безпосередньо перед захопленням міста. Судова камера підкреслила, що не обов'язково, щоб такий план існував заздалегідь і не обов'язково має минути якийсь час між його виникненням і вчиненням. Подані суду докази дають підставу вважати, що попередньо було прийняте рішення вчинити «етнічне чищення» сребреницького анклаву. Однак з якихось причин згодом було прийнято рішення вбити всіх чоловіків, здатних тримати зброю. Результат був неминучий: знищення боснійського мусульманського населення в Сребрениці. Це було свідоме рішення, прийняте з повним розумінням неминучого впливу на всю групу. Рішення вбити всіх чоловіків було прийнято, щоб зробити неможливим виживання боснійських мусульман у Сребрениці. Етнічне чищення стало геноцидом. Судова камера у справі Krstic відзначила очевидну подібність між політикою геноциду і політикою, називаною «етнічним чищенням». Акти дискримінації не обмежені до подій у Сребрениці, вони характеризують увесь цей конфлікт 1992 – 1995 років між боснійськими сербами, мусульманами і хорватами. Судова камера підкреслила, що вона твердо дотримується характеристики геноциду як тільки таких дій, що вчинені з метою знищення всієї чи частини групи .
Судова камера дійшла висновку, що сили Сербської республіки прагнули знищити в Сребрениці боснійських мусульман як групу. Близько 7-8 тисяч чоловіків були вбиті, у той час як мусульманське населення Сребрениці, що залишилося, приблизно 25 тисяч чоловік, були насильно переміщені. Судова камера встановила, що намір убити всіх боснійських мусульман чоловічої статі, здатних тримати зброю, складає намір знищити частково боснійську мусульманську групу в межах розуміння геноциду за статтею 4 Статуту, і таким чином дійшла висновку, що обвинувачення довело, що стосовно боснійських мусульман, поза всяким розумним сумнівом, був вчинений геноцид .
Стаття 5 Статуту Міжнародного воєнного трибуналу по колишній Югославії вважає належними до його юрисдикції злочини проти людяності. Уперше термін «злочини проти людяності» був використаний у Декларації 1915 року урядами Англії, Росії і Франції для позначення різанини вірменів у Туреччині, що, за сьогоднішніми критеріями, підпадає під поняття геноциду. Надалі поняття «злочин проти людяності» стало частково збігатися з поняттям «воєнний злочин» і взагалі зв'язуватися з наявністю збройного конфлікту. Сучасне трактування злочину проти людяності дуже широке, містить у собі широке коло масових злодіянь проти особистості й гідності людини незалежно від того, у мирний чи воєнний час такі злодіяння вчинені .
Відповідно до статті 5 Міжнародного трибуналу по колишній Югославії, у категорію «злочини проти людяності» включені правопорушення, коли вони відбуваються під час збройного конфлікту міжнародного чи внутрішнього характеру і спрямовані проти будь-якого цивільного населення: a) убивства; b) винищування; c) поневолення; d) депортація; e) ув'язнення; f) катування; g) зґвалтування; h) переслідування по політичних, расових чи релігійних мотивах; і) інші нелюдські акти.
Як випливає з тексту статті, Трибунал повноважний здійснювати судове переслідування осіб, відповідальних за перераховані злочини, коли вони відбуваються під час збройного конфлікту міжнародного чи внутрішнього характеру і спрямовані проти будь-якого цивільного населення. Таким чином, стаття 5, додержуючись Статуту Нюрнберзького трибуналу, вважає належними до юрисдикції Трибуналу тільки ті злочини проти людяності, що були вчинені в ситуації збройного конфлікту. Однак, на відміну від Нюрнберзького трибуналу, у даному разі йдеться про конфлікт «міжнародного чи внутрішнього характеру».
У справі Tadic, оскаржуючи юрисдикцію Трибуналу, захист затверджував, що Трибунал має юрисдикцію за статтею 5 Статуту тільки в тому разі, якщо інкриміновані діяння були вчинені в зв'язку з міжнародною збройною сутичкою. При цьому захист посилався на Статут Нюрнберзького трибуналу, що передбачає наявність такого зв'язку. Захист також затверджував, що розширення можливостей статті 5 щодо злочинів, що відбуваються в ситуації збройних конфліктів неміжнародного характеру, порушує принцип «nullum crimen sine lege».
Не погодившись з думкою захисту, Судова камера заявила, що вказівка на обов'язкову наявність зв'язку між злочинами проти людяності й іншими двома категоріями (злочинами проти миру і воєнними злочинами) у Статуті Міжнародного воєнного трибуналу було специфічною умовою для контексту Нюрнберзького трибуналу, заснованого для суду над «головними воєнними злочинцями». Такого зв'язку не вимагає загальне міжнародне право, що очевидно доведено його післявоєнним розвитком. Концепція злочинів проти людяності стала розглядатися як автономна, що не залежить від воєнних злочинів. Відповідно до цієї концепції, злочини проти людяності розцінюються як окрема категорія, без потреби формального зв'язку з воєнними злочинами. Характерно, що в Конвенції про незастосовність терміну давнини до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 листопада 1968 року, ратифікованої понад 40 державами, було прямо передбачене, що «злочини проти людства» можуть бути вчинені як під час війни, так і в мирний час. Таке трактування міститься й у Доповіді Генерального Секретаря ООН щодо заснування Міжнародного трибуналу по колишній Югославії .
До моменту прийняття Статуту Трибуналу по колишній Югославії це положення стало загальновизнаним. Стаття 5 Статуту не тільки не розширює, але і трохи звужує категорію злочинів проти людяності, установлюючи, усупереч загальноприйнятому поняттю, умову вчинення злочину під час збройного конфлікту . Ця умова накладає обмеження на юрисдикцію Трибуналу, що жодним чином не може порушувати принцип «nullum crimen sine lege».
Необхідно відзначити, що таке обмеження відсутнє у Статуті Міжнародного трибуналу по Руанді. Характеризуючи злочини проти людяності, цей Статут (стаття 3) не зазначає стан збройного конфлікту, але уводить важливий конструктивний елемент – широкомасштабний і систематичний характер нападу на цивільне населення. Крім того, як обов'язковий елемент цього виду злочинів передбачаються національні, політичні, етнічні, расові чи релігійні мотиви поведінки винної особи.
Розбіжності у формулюваннях поняття злочину проти людяності не змінюють його загальновизнаного змісту. Передбачаючи, що такі злочини підпадають під юрисдикцію Трибуналу, якщо вони вчинені «під час збройного конфлікту міжнародного чи внутрішнього характеру», стаття 5 Статуту Югославського трибуналу не претендує на зміну загальновизнаного трактування цього поняття .Прецедентне право Трибуналу інтерпретує дану умову як специфічну передумову для юрисдикції Трибуналу. Конфлікт – це юрисдикційний, а не матеріально-правовий елемент статті 5. У справах Tadic, Kupreskic, Blaskic Krstic, Kupreskic і ряді інших Трибунал неодноразово підкреслював, що збройна сутичка не є елементом злочину проти людяності, але є умовою для його покарання Трибуналом [129, paras. 140; 127, para. 66, 173, para. 545].
Таким чином, предметна юрисдикція Трибуналу не збігається повною мірою з матеріально-правовою характеристикою злочину за загальним міжнародним правом. При цьому загальновизнане поняття злочину проти людяності не може бути змінено Статутом. Зі статті 5 випливає тільки те, що Трибунал уповноважений здійснювати кримінальне переслідування осіб, котрі вчинили злочин проти людяності «під час збройного конфлікту міжнародного чи внутрішнього характеру»[129, para. 249; 173, para. 546; 132, para. 491]. Поза зв'язком зі збройним конфліктом злочин проти людяності не підпадає під юрисдикцію Трибуналу.
Значення ситуації збройного конфлікту для кваліфікації злочинів за статтею 3 і статтею 5 Статуту не рівнозначно. Для кваліфікації правопорушення як злочину за статтею 3 має бути встановлений не тільки стан збройного конфлікту під час вчинення злочинних актів, але і близький зв'язок між конфліктом і цими діями. Для кваліфікації діянь за статтею 5 такий зв'язок не обов'язковий.
Немає необхідності і встановлювати, що злочин був досконалий точно в тому географічному районі, де в цей час відбувалися бойові дії. Усе, що потрібно, – це довести, що стан збройного конфлікту існував . За умови, що злочинні дії відповідають географічному і часовому контексту конфлікту, не обов'язково, щоб обвинувачуваний мав намір активно брати участь у ньому.
Стаття 5 визначає злочини проти людяності як злочини, які «спрямовані проти будь-якого цивільного населення». Прецедентне право Трибуналу інтерпретувало цю характеристику, встановив необхідність установлення широкомасштабного чи систематичного нападу на цивільне населення . Таким чином, стаття 5 охоплює навмисні злочинні діяння, вчинені в контексті збройної сутички, що є частиною нападу, спрямованого проти будь-якого цивільного населення.
Вираження «напад, спрямований проти будь-якого цивільного населення» звичайно розглядається в прецедентній практиці Трибуналу як сукупність п'яти елементів:
1) має статися напад;
2) дії злочинця мають бути частиною цього нападу;
3) напад має бути «спрямований проти будь-якого цивільного населення»;
4) напад має бути «широкомасштабним чи систематичним»;
5) злочинець має знати про контекст широкомасштабного чи систематичного нападу, в якому відбуваються його дії, і усвідомлювати, що вони є частиною цього нападу[129 Tadic Appeal Judgement, para. 248] .
«Напад» може бути визначений як лінія поведінки, що припускає вчинення актів насильства. Сама природа злочинних дій, які охоплює стаття 5, полягає в тому, що вони мають бути «спрямовані проти будь-якого цивільного населення» і, отже, є не окремими діяннями, а саме лінією поведінки. Поняття нападу має відносний характер. Необхідно насамперед охарактеризувати населення, що є об'єктом нападу, і, у світлі засобів, методів, ресурсів і результату нападу на це населення, можна встановити, чи був напад дійсно широкомасштабним чи систематичним.
Вираження «спрямовано проти цивільного населення» означає, що цивільне населення – первинний об'єкт нападу при вчиненні злочину проти людяності. Зміст терміна «напад» у контексті цього виду злочинів трохи відмінний від значення, вкладеного в той самий термін у праві збройних конфліктів. Зокрема, Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), у статті 49 установлює, що «напад» означають акти насильства щодо супротивника, незалежно від того, чи відбуваються вони при наступі чи при обороні» . На противагу цьому, за змістом статті 5 Статуту, «напад» не обмежений ситуацією воєнних дій. Він може бути здійснений щодо будь-якого цивільного населення, а не тільки щодо населення супротивника. Однак в обох випадках заборона виходить з того принципу, що війна має статися між збройними силами чи збройними групами і цивільне населення не може бути законною метою нападу .
Додатковий протокол І передбачає, що «для забезпечення поваги і захисту цивільного населення і цивільних об'єктів сторони, що перебувають у конфлікті, мають завжди вбачати різницю між цивільним населенням і комбатантами, а також між цивільними об'єктами і воєнними об'єктами та відповідно спрямовувати свої дії тільки проти воєнних об'єктів» (стаття 48), «цивільне населення як таке, а також окремі цивільні особи не мають бути об'єктом нападів. Забороняються акти насильства чи погрози насильством, що мають за основну мету тероризувати цивільне населення» (стаття 51). Як випливає з букви і духу статті 5 Статуту Міжнародного трибуналу по колишній Югославії, термін «цивільне населення» має тлумачитися розширено. У тексті статті говориться, що злочин спрямований проти «будь-якого» цивільного населення. Поняття «будь-яке цивільне населення» зміщає акцент зі статусу жертви на колективний аспект злочину. Намір виключити ізольовані й випадкові дії з поняття злочинів проти людяності обумовило вимогу, щоб злочин був спрямований не просто проти цивільних осіб, а проти «населення».
Стаття 5 має на увазі «будь-яке» цивільне населення, включаючи населення держави, збройні сили якого беруть участь у нападі, тому немає необхідності доводити, що жертви злочину є населенням протилежної сторони конфлікту. Вираження «населення» не має на увазі повне населення того географічного району, в якому відбувається напад. У цьому аспекті прецедентне право Трибуналу по колишній Югославії відповідає положенням Додаткового протоколу I, стаття 50 якого («Визначення цивільних осіб і цивільного населення») передбачає, що «цивільне населення складається з усіх осіб, котрі є цивільними особами… Присутність серед цивільного населення окремих осіб, котрі не підпадають під визначення цивільних осіб, не позбавляє це населення його цивільного характеру». Особи, котрі були учасниками руху Опору, зокрема пацієнти лікарні, можуть розглядатися як жертви злочину проти людяності . [130, para. 643; 165, paras. 29; 173, paras. 547 – 549; 127, paras. 208 – 213].
Таким чином, система злочинів проти людяності містить у собі не тільки дії, вчинені щодо цивільних осіб у суворому розумінні слова, але і злочини проти тих, хто був членом руху Опору і входив до складу воюючих сторін, але в момент вчинення злочину не брав участі у воєнних діях. У справі Prosecutor v. Blaskic Судова камера підкреслила, що саме певна ситуація жертви під час вчинення злочину, а не її статус, мають бути взяті до уваги при визначенні поняття цивільного населення. Присутність військових осіб у межах навмисно переслідуваного населення не змінює його цивільного характеру.
Характеристика нападу як широкомасштабного чи систематичного має принципове значення для системи злочинів, які охоплює стаття 5. Незважаючи на те, що текст статті не містить прямої вказівки на цей контекст, прецедентне право Трибуналу розглядає його як найважливіший елемент злочинів проти людяності, наполягаючи, що ці злочини мають відрізнятися від воєнних: вони мають бути широкомасштабними чи демонструвати систематичний характер. Тільки в тому разі, якщо є зв'язок одиничного акту з широко поширеним або систематичним нападом проти цивільного населення, така дія може кваліфікуватися як злочин проти людяності. Саме напад, не індивідуальні дії обвинувачуваного, має бути «широкомасштабними чи систематичними».
Інкримінований злочин не має складати напад у цілому, він являє собою частину нападу чи, як заявила Апеляційна камера у справі Tadic, являти собою частину широкомасштабного чи систематичного нападу, спрямованого проти цивільного населення. Умови широкомасштабності й систематичності не сукупні, а альтернативні [174, para. 30; 130, paras. 646 – 647] , однак вони часто перекривають одна одну.
Злочини, що не є зв'язаними з широко поширеним або систематичним нападом на цивільне населення, не мають переслідуватися за судом як злочини проти людяності. Цей висновок неодноразово повторювався в прецедентній практиці. Як правило, широкомасштабний чи систематичний напад сполучений з великою кількістю жертв і передбачає деяку форму чи планування організації. Кількісний критерій, однак, об'єктивно невизначений: ні міжнародне, ані національне право не встановлюють межу, за якою «починається» злочин проти людяності .
Злочини проти людяності – правопорушення колективного характеру, специфіка яких полягає в тому, що жертва піддається насильству не через її індивідуальні ознаки, а через приналежність до переслідуваного цивільного населення . Стаття 5 Статуту трибуналу по колишній Югославії припускає, що такі злочини є більш ніж чисто сингулярними діями, абсолютно не зв'язаними між собою. Ця вимога виключає з категорії злочинів проти людяності ізольовані акти, вчинені злочинцем, котрий діє за своєю власною ініціативою, і спрямовані проти окремих жертв. У той самий час єдиний злочинний акт, якщо він зв'язаний із широко поширеним чи систематичним нападом, може являти собою злочин проти людяності .
Це твердження було також заявлене у справі Prosecutor v. Mrksic and оthеrs, у рішенні за якою Трибунал знову підтвердив, що злочини проти людяності мають бути широко поширені чи демонструвати систематичний характер. Якщо є зв'язок із широко поширеним чи систематичним нападом проти цивільного населення, тобто дії обвинувачуваного були частиною певного контексту (а саме нападу проти цивільного населення), одиничний акт також може кваліфікуватися як злочин проти людяності. Трибунал по Руанді у справі в Akayesu дійшов висновку, що «широкомасштабне» означає «масову, кількаразову дію великого масштабу і спрямоване проти безлічі жертв». Обидва Трибунали, однак, погодилися з тим, що такі дії мають бути частиною політики.
Прикметник «систематичний» характеризує організовану природу насильницьких дій, повторення яких має регулярний, а не випадковий характер. Однаковою мірою індивід, що чинить злочин проти одиничної жертви чи обмеженого числа жертв, може бути визнаний винним у злочині проти людяності, якщо його дії були частиною певного контексту, ідентифікованого вище. Досить показати, що акт стався у контексті акумуляції актів насильства, які можуть бути дуже різними за характером і ступенем тягаря. У справі Blaskic говориться про «кумулятивний ефект ряду негуманних дій або сингулярного ефекту негуманного акту екстраординарної величини» ..
Стаття 5 Статуту Гаазького трибуналу припускає, що такі злочини є більш ніж чисто сингулярними діями, абсолютно не зв'язаними між собою. Ця вказівка особливо важлива щодо зазіхань сексуального характеру, із приводу яких Трибунал підкреслював, що індивідуальні дії насильства кваліфікуються як злочин проти людяності, якщо є частиною систематичного використання статевого злочину як засобу залякування і приниження цивільного населення супротивника. У справі Prosecutor v. Kunarac, Kovac and Vukovic уперше було встановлене вчинення злочину проти людства у формі зґвалтування і поневолення. Судова камера визнала, що винні особи чинили зґвалтування, піддавали поневоленню і сексуальній експлуатації мусульманських жінок через їх етнічну приналежність. Усвідомлення обвинувачуваним контекстуальної ситуації нападу може бути встановлено, виходячи з конкретних фактів: історичних і політичних обставин, у яких відбулися дії, ступеня тягаря і характеру вчинених злочинів.
У прецедентному праві Міжнародного трибуналу по колишній Югославії не є більше спірним те, що злочинець має бути обізнаний щодо контексту, в якому відбуваються його дії, тобто має знати, що його дії є частиною широкомасштабного чи систематичного нападу [130, paras. 656 – 657; 173, para. 556; 127, paras. 247– 250]. Обвинувачуваний має знати, що його дії були зв'язані з нападом на цивільне населення . Однак, як заявила Судова камера у справі Kordic, у прецедентній практиці немає очевидної вимоги, що злочинець має схвалювати контекст, у якому його дії відбуваються. Судова камера у справі Tadic зазначила, що суттєвий елемент матеріального права злочинів проти людяності полягає в тому, що вони мають бути вчинені з дискримінаційним наміром, тобто «на національних, політичних, етнічних, расових чи релігійних підставах» . Апеляційна камера відхилила це уявлення і дійшла висновку, що дискримінаційний намір є обов'язковим юридичним компонентом злочинів проти людяності, чинених тільки у формі «переслідування», щодо яких ця умова прямо заявлена у статті 5 (h) .
У праві міжнародних трибуналів встановилося розуміння того, що злочини проти людяності можуть бути вчинені з цілком особистих причин, якщо при цьому присутні дві вищезгадані умови (злочин відбувається в контексті широкомасштабного чи систематичного нападу на цивільне населення й обвинувачуваний усвідомлює цю обставину) . Обвинувачення не має доводити, що обвинувачуваний вибирав жертви, виходячи з їхнього цивільного статусу. Однак, і як мінімум, злочинець має знати чи допускати, що жертва його злочину була цивільною особою.
Практика міжнародних кримінальних трибуналів дуже вплинула на розвиток матеріально-правових і процесуальних аспектів міжнародного кримінального права . Заснування міжнародних кримінальних трибуналів, що мають обов'язковою кримінальну юрисдикцію, стало надзвичайно значимою, значною мірою, революційною подією . Незважаючи на те, що їх заснування і діяльність одержали неоднозначну оцінку, внесок трибуналів у розвиток міжнародного кримінального права важко переоцінити.
Вперше в історії були створені суди, у компетенцію яких входить здійснення кримінального переслідування порушників гуманітарного права не на підставі «юрисдикції переможців», а за рішенням органу міжнародної організації з метою «забезпечення чи відновлення міжнародного миру і безпеки», тобто в інтересах усього людства. У діяльності трибуналів концепція міжнародної кримінальної юрисдикції, здійснюваної іменем світового співтовариства, знайшла свій подальший розвиток і переконливу аргументацію .
юрисдикція трибунал міжнародний кримінальний
Література
1) Пейч Е. Ответственность за международные преступления: от гипотез к реальности // Международный журнал Красного Креста. Сборник статей. – 2002. – С. 5 – 17.
2) Белый И.Ю., Ложников И.С. Тенденции развития международной уголовной юстиции: Специальный суд по Сьєрра-Леоне. // Московский журнал международного права. – № 1 (49). – 2003. – С. 31 – 40.
3) Юридическая энциклопедия/Отв. Ред. Б.Н. Топорнин. – М.: Юристъ, 2001. – 1272 с.
4) Мартенс Ф.Ф. Современное международное право цивилизованных народов. Издание пятое. – Том 2. – СПб.: Типография А. Бенке, 1905. – 438 с.
5) Маланчук П. Вступ до міжнародного права за Єйкхерстом. Видання сьоме, перероблене. Переклад с англ. – Харьків.: «Консум», 2000. – 592 с.
6) Коркунов Н.М. Опыт конструкции международного уголовного права // Сборник статей Н.М. Коркунова 1877 – 1898 гг. – М.: Изд. Книжного магазина Н.К. Мартынова, 1898. – 714 с.
7) Вихрист С.М. Принципи кримінально-правової юрисдикції у міжнародній праві//Вісник Університету внутрішніх справ. – Випуск 9. – Харьків, 1999. – С. 175 – 181.
8) Решетов Ю.А. Борьба с международными преступлениями против мира и безопасности. – М.: «Международные отношения», 1983. – 224 с.
|
