Дипломная работа: Комунікативні дії в процесі діяльності прес-служби

План

Вступ

Розділ 1. Комунікативні дії в процесі діяльності прес – служби

1.1 Комунікативні дії та їх форми

1.2 Структура та завдання діяльності прес – служби установ, організацій та інших структур

Розділ 2. Розвиток сучасної української преси

2.1 Проблеми свободи преси в Україні її відповідальність і вплив на свідомість суспільства

2.2 Роль місцевої та студентської преси у розвитку сучасної української преси

Висновки

Список літератури

Вступ

Актуальність теми курсової роботи обумовлена значущістю комунікацій в діяльності прес-служб і преси. Сучасне суспільство – це комунікативне суспільство, в якому будь-яка діяльність будується на основі комунікативних дій. Без неї не могло б існувати жодне (навіть примітивне) суспільство, оскільки суспільні відносини тримаються на комунікації.

В процесі діяльності прес-служб і преси застосовуються всі форми комунікативних дій.

Розробленість теми: дипломна робота підготовлена на основі вивчення виявленої літератури, в якій відображено досліджувану тему.

Серед опрацьованих джерел слід виділити роботу Є. Зігера, Я. Чайковського та Павлівна В., які досліджували проблеми свободи преси та її відповідальність. (1, 5, 12)

Кондак В. та Слухацька Т. досліджували стан студентської преси. (2,6)

Структура та завдання прес-служб висвітлені у роботі Слісаренка І. (13). Комунікативні дії та їх форми подаються у роботі Соколова А.В.(14).

Мета дипломної роботи визначається важливістю комунікативних дій у прес-службах і пресі. Вивчення різних форм комунікацій.

Отже, мета даної курсової роботи полягає у вивченні комунікативних дій та їх ролі у пресі та прес-службах.

Завдання курсової роботи обумовлені її метою:

виявити та проаналізувати літературу з теми курсової роботи;

охарактеризувати комунікативні дії та їх форми;

дослідити завдання та структуру діяльності прес-служб в різних установах;

розкрити завдання прес-секретаря та роботу Президентської прес-служби;

охарактеризувати розвиток сучасної української преси.

Об’єктом дослідження даної курсової роботи є прес-служби і преса.

Предметом дослідження є роль комунікативних дій в процесі діяльності прес-служб і преси.

Методи дослідження: обумовленні об’єктом і предметом курсової роботи. Для визначення ролі комунікативних дій в процесі діяльності прес – служби і преси застосовано системно – діяльністний підхід як загальнонауковий принцип дослідження. В основному робота написана з використанням методів якісного та кількісного аналізів.

При опрацюванні вихідної інформації були використані загальнонаукові методи аналізу та узагальнення.

Теоретична та практична цінність курсової роботи полягає в тому, що узагальнюється сутність, види та форми комунікативних дій в процесі діяльності прес – служби і преси.

Практична цінність полягає у набутті мною практичних навичок та вмінь в комунікації, а також аналітико – синтетичного опрацювання літератури та узагальнення інформації.

Структура роботи обумовлена логікою розгляду теми. Курсова робота складається з двох розділів:

1.Комунікативні дії в процесі діяльності прес – служби.

2. Розвиток сучасної української преси.

У першому розділі висвітлено сутність і структуру та завдання діяльності прес – служби установ, організацій та інших структур.

Другий розділ містить виклад розвитку сучасної української преси, а також роль місцевої та студентської преси у розвитку української преси.

Вступ до курсової роботи формує її сприйняття , висновки узагальнюють досягнуті результати дослідження.

Розділ 1. Комунікативні дії в процесі діяльності прес – служби

1.1 Комунікативні дії та їх форми

Комунікаційну діяльність ми визначили як рух сенсів в соціальному просторі. Комунікаційна дія – завершена операція смислової взаємодії, що відбувається без зміни учасників комунікації. Суб'єктами, що вступили в комунікацію, можуть переслідуватися три цілі: по-перше, реципієнт бажає від комуні канта деякі привабливі для нього сенси; по-друге, комунікант бажає повідомити реципієнту деякі сенси, що впливають на поведінку останнього; по-третє, і комунікант, і реципієнт зацікавлені у взаємодії з метою обміну якимись ідеями. Відповідно можливі три форми комунікаційної дії.

1. Наслідування. Наслідування – одна з якнайдавніших прадавніх форм передачі ідей, використовувана вищими тваринами і птахами; недаремно, недаром деякі учені вважали джерелом наслідування стадний інстинкт. Під наслідуванням розуміється відтворення реципієнтом рухів, дій, звичок комуніканта. Наслідування може бути довільним і мимовільним (несвідомим). Довільне наслідування (імітація) використовується при шкільному навчанні, оволодінні технологіями, майстерністю. Мимовільне наслідування – головний метод первинної соціалізації дітей дошкільного віку.

У суспільному житті за допомогою наслідування відбувається розповсюдження модних новацій, популярних ідей і віянь. Разом з тим же час завдяки наслідуванню з покоління до покоління передаються традиції, звичаї, стереотипи поведінки. Можна сказати, що наслідування – один із способів існування живої соціальної пам'яті.

Е. Фромм серед специфічно людських соціально-культурних потреб відзначав прагнення до уподібнення, пошуку об'єкта поклоніння, ототожнення себе з кимось сильнішим, розумним, красивим. У дитинстві діти уподібнюють себе батькам, в дорослому стані – літературним героям, спортсменам, артистам, винам. Цю потребу можна назвати потребою в куміротворення (відшукати або створити собі кумира).

Не слід думати, що наслідування не відповідає елементарній схемі комунікаційної дії, бо не виявляється явного смислового повідомлення, адресованого реципієнту. Насправді таке повідомлення, що володіє привабливістю для реципієнта. Реципієнт цілеспрямовано вибирає комуніканта і використовує його як джерело сенсівзмісту,рацій, які він хотів би засвоїти. Комунікант при цьому часто не усвідомлює своєї участі в комунікаційній дії. Наслідування – це таке об'єкт – суб'єктне відношення, де активну роль виконує реципієнт, а комунікант – пасивний об'єкт для наслідування.

2. Діалог – форма комунікаційної взаємодії, освоєна людьми в процесі антропогенезу при формуванні людської мови. Учасники діалогу відносяться один до одного як до рівноправних суб'єктів, що володіють певними сенсами, раціями. Між ними складається суб'єкт – суб'єктне відношення, а взаємодія їх носить творчий характер в тому сенсі, що досягається соціально-психологічна спільність партнерів, що позначається словом «МИ».

Діалогова комунікація представляється як послідовність висловів учасників, що змінюють один одного в ролі комуніканта і реципієнта. Вислів – це не слово, не пропозиція, не абзац, а одиниці сенсу, що дає можливість відповісти на нього. Учасники діалогу спільно створюють драматургічний Текст, що володіє відносною смисловою завершеністю. Відносність завершення діалогу визначається тим, що реакція на той або інший вислів може виявитися в поведінці реципієнта через багато часу. Література, театр, лекція якраз розраховані на відповідь сповільненої дії. Незавершений діалог переростає в комунікаційний дискурс, що охоплює безліч суб'єктів і що продовжується нескінченно. Коротше кажучи, дискурс – це мультисуб’єктный нескінченний діалог.

3. Управління – таке комунікаційне дія, коли комунікант розглядає реципієнта як засіб досягнення своєї мети, як об'єкт управління. В цьому випадку між комунікантом і реципієнтом встановлюються суб'ект-об'ектниє відносини. Управління відрізняється від діалогу тим, що суб'єкт має право монологу, а реципієнт не може дискутувати з комунікантом, він може тільки повідомляти про свою реакцію по каналу зворотного зв'язку.

Управлінський монолог може бути: у формі наказу (комунікант має владні повноваження, що визнаються реципієнтом); у формі навіювання, коли використовується примусова сила слова за рахунок багатократного повторення одного і того ж монологу (реклама, пропаганда, проповідь); у формі переконання, що апелює не до підсвідомих мотивів, як при навіюванні, а до розуму і здорового глузду за допомогою логічно збудованого аргументування.

Особливою формою управлінської комунікаційної дії, являється зараження, яке стихійно виникає в масах людей. Зараження характеризується емоційним напруженням і агресивністю. Його джерелами можуть бути ритуальні танці, музичні ритми, релігійний екстаз, спортивний азарт, ораторська майстерність. Мабуть, як і у разів разі навіювання, при зараженні велику роль виконують несвідомі спонуки.

Діалог близький до проведення по схемі «стимул – реакція», він не вимагає такого рівня програмування і організації, як монологічний виступ. Тому саме діалог вважається первинною формою мови, що виникла ще в пітекантропів (1500 – 200 тис. років тому), а монологічне мовлення – пізнішим комунікаційним досягненням, що вимагає вищої культури мови і деяких ораторських навиків.

Форми комунікативних дій систематизовані по схожості і відмінності. Слід звернути увагу не те, що форми комунікаційних дій можуть включати різний зміст і разом з тим один і той же зміст може передаватися в двох або навіть в трьох формах, наприклад, навчати чому-небудь можна шляхом показу (наслідування), шляхом інструктажу (управління) або шляхом діалогічного пояснення.

Не слід абсолютизувати межікордони між різними комунікаційними формами. Наслідування, діалог, управління можуть зливатися один з одним, доповнювати один одного. Так, діалог може стати методом управління, наприклад, сократічеській діалог побудований так, щоб примусити опонента визнати правоту Сократа; діалог між вчителем і учнем – звичайна форма педагогічної дії. Взагалі кажучи, будь-який змістовний діалог (беззмістовне базікання не в рахунок) має на меті надати, якусь управлінську дію на свідомість співбесідників. Наслідування – це вироджений діалог, де комунікант байдужий по відношенню до реципієнта (ігнорує його), а реципієнт веде уявний діалог зі комунікантом.

Комунікаційні дії є елементарні акти, можна сказати, атоми комунікаційної діяльності, але використовуються вони і в некомунікаційній діяльності (пізнання, праця). Практично у всіх видах комунікаційної діяльності виявляються форми, розглянути нами, але та переважає одна з форм. Це дозволяє комунікаційну діяльність в цілому на різних її рівнях представити у вигляді діалогічної, управлінської, наслідувальної, т.е. ототожнити форми комунікаційної діяльності і форми елементарних комунікаційних актів.

Види комунікаційної діяльності:

Мікрокомунікація - це комунікація, де індивідуальна особа виступає як активний реципієнт (наслідування) або активного комуніканта (діалог, управління); як же комунікаційні партнери можуть бути або інший індивід, або соціальна група, або масова сукупність (суспільство в ціломузагалом). Зміст мікрокомунікації достатньо очевидний: на міжособовому рівні – це або засвоєння форм поведінки, умінь, зовнішніх атрибутів вибраного образу для наслідування – копіювання зразка, або обмін ідеями, доводами, пропозиціями між співбесідниками – дружня або ділова бесіда, або вказівки для виконання їх підлеглому – команда, на груповому рівні можливі відзивреференція, рекомендація, те ж наслідування, але та не окремій людині, а соціальній групі, зі якою індивід бажа себе ідентифікувати, наприклад, наслідування купців дворянському стану або «нових росіян» аристократам духу (відзначимо, що зустрічається негативний відзив, коли людина свідомо уникає ознак відкиданої їм групи) або керівництво колективом – менеджмент, організація, лідерство в групі; нарешті, на масовому рівні комунікаційні дії служать для соціалізації – освоєння людиною загальноприйнятих в даному суспільстві норм, вірувань, ідеалів, щоб «бути як все», і авторитаризму, тобто деспотичного управління масами підвладних людей (абсолютизм, тиранення, самодержавство – політичні форми авторитаризму). Помітимо, що діалогічні відносини індивіда з групою або масою виключаються, тому що діалог можливий тільки між рівнорівневими партнерами.

Виникає практично важливе питання: чи можна навчитися мікрокомунікації? Це питання надзвичайно значимо для педагогів, ділових людей (бізнесменів), менеджерів, політиків, які по суті справи з'являються, професіоналами мікрокомунікаційного спілкування. Цікавить це питання і людей, охочих мати успіх в суспільстві, досягати ефектного самовираження і схвалення публіки. Існує безліч дотепних і занудних рад, рекомендацій, правил, наприклад: мовчи або говори що-небудь трохи краще мовчання; вживай обачливо слова, не дарма рот один, а юшка два; сила мови полягає в умінні виразити багато що в не багатьох словах; люди слухаються не того, хто розумніше за інших, а того, хто всіх голосніше говорить і т.п.

Особливо багато корисних рад торкається невербальних засобів мікрокомунікації: жести, пози, відстані між співбесідниками, гучність і інтонація вимови мови. Проте знайомство з потоками учбової, наукової і практичної літератури приводить, наводить в однозначному висновкув: мікрокомунікаційну діяльність не можна «вивчити» по книжках, тут немає готових рецептів, тому що вона є мистецтво, тобто творчо-продуктивною, ігрову, а не репродуктивно-ритуальну діяльність. Успіх всякого усного виступу або письмового повідомлення залежить перш за передусім від здібностей і талантів їх авторів.

Мідікоммуникація - це комунікація де в ролі комуніканта і реципієнта виступають соціальні групи.

П'ять форм мідікоммуникації включають такі соціально-комунікаційні явища, як мода – заснована на наслідуванні передача в соціальному просторі речовинних форм, зразків поведінки і ідей, емоційно привабливих для соціальних груп (відзначимо, що мода – продукт неокультури, палеокультура моди не знала); переговори – звичайний спосіб вирішення конфліктів і досягнення угод між соціальними групами; групова ієрархія складається в крупних установах (управлінці – робітники), в армійських підрозділах, в станово-кастових суспільствах, де контакти між групами чітко регламентовані; адаптація до середовища перетворюється на комунікаційну проблему для національної діаспори, що живе серед чужоземців; для іновірців, наприклад, мусульман серед християн; для революціонерів-підпільників і т.п.; керівництво суспільством здійснюється з боку творчих груп, що генерують світоглядні сенси, що визначають духовною (не матеріальну!) життя суспільства. Зупинимося докладніше на цій формі мідікоммуникації.

Світоглядні сенси – це знання, що пояснюють спостережувані явища, походження людини і Всесвіту, зміст людського життя, ідеали, норми і стимули соціальної діяльності. Соціальні групи, виробляючі ці зміст і комунікаційні повідомлення, в яких вони відображені, опиняються в центрі духовного життя суспільства. Ці центри зміщуються по ходу соціально-культурної еволюції.

Макрокомунікація - це комунікація, де в якості об’єктів діють суспільства вцілому або державні утворення, цивілізації, що склались історично.

Слід звернути увагу, що поняття мікро-, міді-, макро-комунікація не співпадають з поняттями міжособова, групова, масова комунікація, хоч і перетинаються з ними. У зв'язку з цим уточнимо предмет теорії масової комунікації.

Л.В. Петров пропонує наступне визначення: «масова комунікація – це створення єдиного соціального поля на основі процесу, що включає, з одного боку, витягання, переробку і передачу за допомогою відносно швидкодіючих технічних пристрої соціально-значущої інформації, здійснюваного спеціалізованими інститутами; і, з іншого боку, прийом і засвоєння цієї інформації чисельно великими, соціально різнорідними, розосередженими аудиторіями». Таким чином, у разів разі масової комунікації в ролі комуніканта виступають технічно оснащені «спеціалізовані інститути» у вигляді преси, кіно, радіо, телебачення, а в ролі реципієнтів – масові аудиторії. Подібна комунікаційна взаємодія характеризується формулою Г біля М (керівництво суспільством), і саме проблеми соціального управління, як пише Л.У. Петров, «створення єдиного соціального поля» з'являються головним предметом теорії масової комунікації. Таким чином, ця теорія вивчає не всі форми масової комунікації, а тільки однієї її форму – Г біля М, яку можна назвати масовою комунікацією. Тому її не можна рахувати ні теорією макрокомунікації, ні навіть загальною теорією масової комунікації.

1.2 Структура та завдання прес-служби установ, організацій та інших структур

Залежно від характеру діяльності та завдань організація обирає форму підрозділу, який виконує інформаційно-комунікаційні функції.

Прес-служба – це структурний підрозділ, який забезпечує інформаційні та комунікаційні потреби урядових відомств, політичних, громадських, бізнесових, а також постійно діючих міжнародних організацій.

Відділ преси (або відділ громадських зв’язків) – структурний підрозділ у міністерствах і відомствах (інформації, культури, туризму), який здійснює цілеспрямовану роботу серед акредитованих кореспондентів, забезпечуючи їх інформацією і сприяючи контактам журналістів з різними організаціями та громадськими діячами.

Прес-центр – спеціальний підрозділ, що створюється на час проведення великих і важливих заходів (міжнародна конференція, виставка, з’їзд, багатосторонні міждержавні переговори) з метою їх інформаційного забезпечення.

Завдання прес-центру:

акредитація кореспондентів;

підготовка оперативної інформації;

організація прес-конференцій;

сприяння в контактах з учасниками.

Прес-аташе – співробітник в апараті посольства, уповноважений здійснювати безпосередні контакти з пресою країни перебування.

Відповідно до поставлених керівництвом організації завдань прес-служба може виконувати реагувальну та упереджу вальну функції.

Реагувальна функція полягає в пошуку і наданні адекватної відповіді на подію, яка відбулася (часто кризового характеру).

Альтернативою реагувальній функції є упереджувальна, коли, передбачаючи кризову ситуацію, готують достатню кількість варіантів відповіді, здатної досягти інформаційного успіху. Це дає змогу уникнути стресових ситуацій у прийнятті рішення, обмежити коло учасників до необхідної кількості й у такий спосіб заощадити людські ресурси, отримати виграш у часі та суттєво збільшити шанси на інформаційний успіх, запропонувавши кілька варіантів повідомлення.

Основною метою діяльності прес-служби є здійснення зв’язків із засобами масової інформації, висвітлення діяльності директора установи його заступників та структурних підрозділів установи, організація прес-конференцій, брифінгів та інтерв’ю, випуск прес-релізів. Прес-служба є структурним підрозділом апарату установи і безпосередньо підпорядковується директору, у разі його відсутності заступнику установи. Прес-службу очолює керівник, який призначається і звільняється з посади розпорядженням директора.

У свої діяльності прес-служба керується Конституцією України, законами України (у тому числі Законами України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформацію», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації»), постановами Верховної Ради України, указами та розпорядженнями Президента України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами органів виконавчої влади. Загальна чисельність працівників прес-служби складається з 1 чоловіка – керівника прес-служби апарату установи.

Завдання прес-служби:

В більшості випадків журналісти чи інші зацікавлені особи звертаються в першу чергу до прес-служби відповідного підприємства чи організацій. Ця структура є містком поміж організацією та мас-медіа. З точки зору співробітництва з журналістами прес-служба виконує такі основні завдання:

збір інформації про підприємство чи організація;

надання інформаційних матеріалів у розпорядження журналістів;

допомога в організації інтерв’ю;

підготовка і розсилка інформаційних матеріалів чи повідомлень для преси;

підготовка і проведення зустрічей з представниками преси, прес- конференцій;

підтримання контактів з журналістами та відповідними закладами; випуск власних публікацій (журналів для співробітників /членів, інформаційних буклетів, інформаційних листків ) Збір, аналіз, обробка та оперативне надання інформації засобам масової інформації про діяльність установи, крім випадків, передбачених Законом України “Про державну таємницю”.

Вироблення єдиної системи висвітлення у засобах масової інформації заходів установи, роз’яснення через засоби масової інформації позиції голови установи стосовно найважливіших подій суспільно-політичного та соціально-економічного життя області та держави.

Організація прес-конференцій, брифінгів, інтерв’ю, виступів у засобах масової інформації голови установ, його заступників, керівників управлінь, відділів та інших структурних підрозділів організації.

Підготовка та проведення телевізійних і радіопередач.

Підготовка пропозицій щодо акредитації журналістів і технічних працівників засобів масової інформації шляхом їх реєстрації на підставі офіційного подання засобу масової інформації. Прес-служба заздалегідь інформує їх про важливі заходи, плани, сприяє виконанню ними професійних обов’язків.

Випуск і поширення прес-релізів.

Підготовка оглядів обласних, міських та районних газет з метою оперативного реагування на критичні зауваження, конструктивні пропозиції та інформацію, що не відповідає дійсності.

При цьому прес-служба може працювати як в режимі реагування (відповідей на запити, посередництва у підборі співрозмовника для інтерв’ю, публікації спростувань), так і в режимі прямих дій. Пасивний варіант діяльності навряд чи здатний бути ефективним засобом для створення і підтримання партнерських стосунків у сфері комунікації або ж для успішної презентації своєї організації перед громадськістю. Активна робота зі засобами масової інформації, що супроводжується налагодженням особистих контактів з відомими журналістами, може стати надійною основою партнерства.

Успіх у співпраці з мас-медіа залежатиме від того, наскільки серйозно працівники ПР-сфери та прес-служб сприйматимуть прагнення журналістів до однозначних, зрозумілих та релевантних повідомлень для преси і з яким розуміння вони будуть ставитися до роботи журналістів.

Слід зауважити, що реакція і роз’яснення прес-служби залежать від її власної поінформованості, тобто від того, яка внутрішня інформація поступає в її розпорядження. Якщо прес-служба буде поінформована про важливі і нагальні питання діяльності підприємства чи організації невчасно або в недостатньому обсязі, виникне відповідний дефіцит, який рано чи пізно неодмінно дасться взнаки.

Прес-секретар і його завдання:

Прес-секретар – особа, яка планує, організовує, координує процес реалізації та оцінює комунікативну діяльність усієї організації.

До обов’язків прес-секретаря та його штату (прес-служби) входять:

написання та публікація матеріалів;

налагодження та підтримання відносин з мас-медіа;

дослідження та оцінювання ставлення громадськості до діяльності організації;

дорадча діяльність;

влаштування спеціальних подій;

речництво;

виробництво медіа-продукції;

тренінг працівників комунікаційним навичкам;

організація контактів із потенційно партнерськими організаціями.

Основними завданнями та функціями прес-служби є:

Права прес - секретаря

Брати участь у всіх заходах, що проводяться установою.

Отримувати необхідну інформацію, матеріали від інших структурних підрозділів організації. Запрошувати представників засобів масової інформації на важливі заходи, які проводить облдержадміністрація.

Вносити пропозиції голові установи щодо організації роботи та планування заходів по інформаційному забезпеченню населення за допомогою засобів масової інформації.

Аналізувати висвітлення заходів установи в публікаціях друкованих засобів масової інформації та трансляція їх по радіо та телебаченню, надання рекомендацій працівникам засобів масової інформації щодо об’єктивності інформації

Положення про прес-службу Президента України:

Прес-служба Президента України (далі – Прес-служба) є структурним підрозділом Секретаріату Президента України.

Основним завданням Прес-служби є організація висвітлення діяльності Президента України та забезпечення його зв’язків із засобами масової інформації в Україні та за кордоном.

У своїй діяльності Прес-служба керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, Положенням про Секретаріат Президента України та цим Положенням.

Прес-служба відповідно до покладених на неї завдань:

забезпечує оприлюднення через засоби масової інформації офіційної позиції глави держави;

готує та організовує проведення за участю Президента України прес-конференцій, брифінгів, інших заходів для представників засобів масової інформації;

здійснює підготовку друкованих, аудіо-та відео матеріалів щодо діяльності Президента України для дальшого їх розміщення в засобах масової інформації;

забезпечує аналіз висвітлення діяльності Президента України засобами масової інформації в Україні та за кордоном та інформує з цих питань Президента України, Державного секретаря України та Першого помічника Президента України;

запрошує журналістів для висвітлення заходів за участю Президента України, здійснює їх акредитацію, сприяє створенню сприятливих умов для роботи.

Прес-службу очолює Прес-секретар Президента України, якого призначає Президент України.

Прес-секретар Президента України:

організовує роботу Прес-служби та забезпечує виконання завдань, покладених на неї;

бере участь в оперативному і перспективному плануванні заходів, що проводяться за участю Президента України;

розробляє поточні та перспективні плани роботи Прес-служби, розподіляє обов’язки між працівниками, контролює їх роботу;

виконує за дорученням Президента України та Державного секретаря України інші повноваження з питань, віднесених до повноважень Прес-служби.

Прес-служба взаємодіє з іншими підрозділами Секретаріату Президента України з питань підготовки і проведення офіційних візитів, робочих поїздок та зустрічей Президента України, інших заходів за участю глави держави в Україні та за кордоном, а також заходів із забезпечення їх інформаційного супроводження.

Працівників Прес-служби призначає Державний секретар України за поданням Прес-секретаря Президента України.

Структуру та штатний розпис Прес-служби затверджує Державний секретар України за поданням Прес-секретаря Президента України.

Прес-служба Президента України використовує в роботі бланки зі своїм найменуванням.

Розділ 2. Розвиток сучасної української преси

2.1 Проблеми свободи преси в Україні її відповідальність і вплив на свідомість суспільства

Гарантоване Конституцією України право наших співвітчизників на свободу слова, на вільне висловлення своїх поглядів і переконань створює міцне підґрунтя для цивілізованого входження українського суспільства до когорти держав з усталеним правовим статусом, які пишаються, насамперед, високим рівнем забезпечення прав і свобод своїх громадян.

Свободу слова як поняття можна розділити на кілька аспектів. По-перше, це свобода публічних висловлювань незалежно від їхнього політичного змісту. По-друге, це гарантії для громадян на безперешкодне отримання повної та неупередженої інформації. Україна, яка перебуває у процесі розбудови демократичного суспільства, законодавчо гарантує і перше, і друге. Однак якщо зі свободою публічних висловлювань у нас більш-менш усе гаразд, то одержання неупередженої інформації здебільшого залежить від конкретного політика, державного діяча або власника засобів масової інформації.

Утім, існує думка, що саме конкретний журналіст, а не власник засобів масової інформації має нести відповідальність за достовірність і правдивість поширеного ним матеріалу. Таке перенесення акценту відповідальності з видання на журналіста сприятиме якості його роботи й ускладнить для власника засобів масової інформації можливість цензури, яку частково маскують під контроль достовірності матеріалу.

Сьогодні часто можна почути й таке: свобода слова обмежується через те, що засоби масової інформації, як правило, збиткові й не можуть забезпечити себе за рахунок реклами чи передплати. А тому змушені шукати спонсорів. Такий підхід дещо помилковий: По-перше – Результати свідчать: у багатьох випадках немає прямої залежності між фінансовим станом преси й дотриманням принципів свободи преси; По-друге – Надходження коштів від реклами і передплати залежить від загального економічного стану країни. І якщо економіка перебуває у кризі, то, зрозуміло, і грошей на це не дуже й багато. Однак ми, громадяни України, не повинні чекати на реалізацію свого права на інформацію до успішного завершення економічних реформ. Сьогодні необхідно робити все, щоб це право було забезпечене. Зокрема, весь пакет законодавства, який має регулювати діяльність засобів масової інформації в Україні, зокрема, проблеми свободи слова та забезпечення прав громадян у сфері інформаційного суверенітету та безпеки України, потребує значного вдосконалення з урахуванням нових реалій суспільно-економічного розвитку України й тенденцій розвитку світового інформаційного простору. Зокрема, йдеться про те, що інформаційна революція наприкінці ХХ сторіччя сформувала нові реалії, коли вільний обмін думками став складовою сутності й одним з основних чинників суспільного розвитку та відповідальності реального стану українського медіа-ринку.

Основним предметом квотування і підтримки засобів масової інформації має стати чітко визначена інформаційна продукція українського змісту, зорієнтована як на внутрішній, так і на зовнішній ринок.

Гасло "український зміст" - це поняття комплексне. Воно значно ширше чинних обмежень за ознакою, мовою та державною незалежністю виробника інформаційних продуктів. Продукція українського змісту повинна мати переважно національних авторів і виконавців, вироблятися на території держави з обов'язковим залученням наших інвестицій та залишатися власністю українських суб'єктів інформаційної діяльності.

Головною метою регулятивної підтримки українського змісту має стати якісний злам ситуації на національному медіа-ринку, приведення технологічного та фінансово-економічного забезпечення до рівня європейських вимог, змістовне наповнення відповідно до нашої ментальності, культури і системи цінностей, гідна репрезентація держави в європейському та світовому інформаційному просторі.

На сьогоднішній день центральною проблемою розвитку інформаційної сфери є забезпечення права на вільне отримання й обмін інформацією. Воно потребує не політичних декларацій, а копіткої роботи та пошуку відповідних законодавчих механізмів, унеможливлення тиску на засоби масової інформації з боку владних структур та фінансових кланів. Завдання складне, але його можна виконати, спираючись на принципи обов'язково судового розгляду всіх конфліктних питань і формування демократичних засад суспільної свідомості. Усі питання розвитку інформаційної сфери тісно пов'язані зі станом національного медіа-ринку, який потребує якісних змін: технологічних, змістових, управлінських. Створення організаційно-правової бази цих змін – нагальне завдання всіх гілок української влади. Крім цього, забезпечення інформаційної безпеки України і захист національного медіа-ринку вимагає перегляду основних принципів регулятивної політики на засадах інформаційної відкритості й підтримки власних медіа-виробників. Головним об'єктом такої підтримки має стати український зміст інформпродукції.

Нагальним питанням також є оптимізація структури власності суб'єктів інформдіяльності, якнайшвидший розвиток суспільного сектора.

Щодо нашого законодавства в галузі засобів масової інформації, то воно в основному відповідає загальноприйнятим міжнародним правовим стандартам, конвенціям з прав людини. Утім, це ще не гарантує реального захисту інтересів суспільства щодо отримання вільної та неупередженої інформації.

Чинне законодавство, наприклад, залишило відкритим легальні шляхи до необмеженої концентрації в руках окремих юридичних або фізичних осіб друкованих засобів масової інформації. Воно без будь-яких обмежень дозволяє засновувати засоби масової інформації в нашій державі особам без громадянства та громадянам інших країн.

Немає реальних важелів для регулювання мовної ситуації. Саме тому російськомовна преса в Україні становить переважну частину загального обсягу друкованих засобів масової інформації.

Інформаційний простір завдяки нашим законам виявився перенасиченим неукраїнськими інформаційними потоками, ідеями і символами інших культур. Результатом цього є намагання витіснити вітчизняні мас-медіа з внутрішнього ринку і нездатність їх вийти у світовий інформаційний простір.

У цілому, як засвідчує практика, у нашому інформаційному правовому кодексі мають бути такі складові інформаційної галузі, як законодавство з виробництва і поширення інформації.

Подальшого вирішення вимагає питання економічної свободи засоби масової інформації, зокрема щодо оподаткування, встановлення прийнятних умов для виробників та розповсюджувачів інформаційної продукції. Це одна з найболючіших проблем усіх засобів масової інформації, видавничої сфери, в якій функціонують тисячі видавництв і видавничих організацій.

Та нині держава не має змоги підтримати фінансово 11 тис. 416 періодичних видань (за станом на 01.01.2001 р.), які зареєстровані в Україні. Мізерна допомога, яку вона спроможна надати згідно з прийнятим Держбюджетом на 2001 рік, головним чином адресується виданням для дітей.

Сьогодні в Україні 80% газет є приватними, і суспільству не байдуже, на які гроші вони видаються, які політичні цілі переслідують їхні власники. Соціум стурбований й тим, що ці видання відірвані від об'єктивних процесів суспільно-політичного життя, лише одиниці з них користуються послугами Національного інформагентства України, інших джерел, які надають об'єктивну інформацію.

Ситуація погіршується для вітчизняних засобів масової інформації ще й тим, що зарубіжні засоби масової інформації мають кращі умови для функціонування в Україні, аніж власне українські. Вони виробляють в Україні свою продукцію й ухиляються від сплати мита та податків, проводять демпінгову політику, відбираючи у покупців і передплатників рекламу. Зокрема, щодня в Україну через прозорі кордони Росії завозяться величезні тиражі російських видань. Внаслідок цього Держбюджет недоотримує значні кошти, порушується чинне законодавство України, ігноруються інтереси національного виробника, а співвідношення українськомовних і російськомовних видань змінюється на користь останніх, тобто наших 20% і 80% - російськомовних.

В Україні зареєстровано періодичних друкованих видань українською мовою трохи більше ніж 2,5 тисячі. Решта - близько 8 тисяч - російські або двомовні.

Вихід із ситуації один - створити сприятливу ситуацію в газетному бізнесі для вітчизняних засобів масової інформації шляхом зняття ПДВ з паперу, поліграфічних та поштових послуг.

Повною мірою це стосується місцевої преси. З одного боку, щодо цих мас-медіа імпонує ідея закону про повне відмежування преси від органів державної влади та органів місцевого самоврядування. З іншого, у демократично і економічно нерозвинутих країнах така преса миттєво перетворюється на залежну від грошових мішків або ж перетворюється на рекламно-еротичні видання з набором сумнівних сенсацій. І тоді стає неможливим виконання засобів масової інформації таких її головних функцій, як інформаційної, просвітницької, культурологічної тощо. Незалежними від місцевих бюджетів засоби масової інформації можуть стати лише за умов, коли зможуть самоокупуватися й існувати за рахунок надходжень від реклами та передплати. На даному ж етапі необхідно забезпечити невтручання владних структур у творчі процеси, пільгове кредитування, інші економічні важелі щодо налагодження вітчизняного газетного виробництва.

Тому роздержавлення засобів масової інформації повинно бути збалансоване у двох фундаментальних аспектах доступності інформації та забезпечення інформаційної безпеки України. До речі, першими противниками роздержавлення будуть ті журналісти, які сьогодні працюють у державних засобах масової інформації, бо ніхто з них не захоче втратити стабільну заробітну плату. Сьогодні важливе інше – необхідно подбати про те, щоб економічна незалежність мас-медіа стимулювала прагнення представників у мас медіа до творчої свободи. Необхідно створювати економічні підвалини, за яких видавничий і газетний бізнес в Україні буде прибутковим, вигідним і рентабельним – яким він є в цілому світі.

Наприклад, ані в Польщі, ні в Угорщині чи Німеччині жодної державної газети вже давно немає. Але там спочатку були створені економічні умови для вільного функціонування засобів масової інформації. За наших ж умов акт, закон, указ про роздержавлення можуть обернутися якраз протилежним негативним явищем, коли тисячі газет буде закрито і журналісти втратять роботу. І буде серйозна небезпека, коли роздержавлення у нас перетвориться на олігархізацію засобів масової інформації.

Аналіз регіональної преси (Львівська обл. і Волинська обл.) використано для визначення кола проблем свободи слова, реального стану їх дотримання. Для цілісної картини було обрано три найбільш популярні газети у Львівській області і три у Волинській області. До моніторингу не було включено право- і ліво- екстремістські видання, оскільки вони не є показовими і об’єктивними.

Було проаналізовано всі інформаційні надходження до регіональної преси з приводу порушення свободи слова за чотирма категоріями:

1. Кількість статей на дану тему у матеріалах газети;

2. Тематика публікацій;

3. Характер публікацій.

Обсяг матеріалу не брався до уваги при аналізі публікацій.

Кількісні показники за весь час моніторингу істотно не змінювалися – кількість публікацій про свободу слова та дотримання прав журналістів становила приблизно 4% від загальної кількості публікацій. Однак, у період з вересня 2003 р. по січень 2004 р. виявилися певні тенденції розвитку українських засобів масової інформації на Західній Україні.

Свобода слова – це лише теоретичний принцип, втілення якого на практиці розділяє медіа-діяльність на багато елементів. Це дає можливість розглянути і зрозуміти особливий аспект свободи слова в кожній з цих частин, що разом дають нам більш-менш повне уявлення про свободу слова в Західному регіоні. Такими елементами є: власник, його цілі, виконавець – безпосередні виробники продукту засобів масової інформації (журналісти, редактори), фінанси, читач – споживач продукту засобів масової інформації та найпоширеніші способи подачі матеріалу.

Власником можуть виступати органи державної влади чи місцевого самоврядування, організації чи приватні особи. Кожен з них переслідує різні цілі, але найфундаментальнішими є три: збагачення (кожна газета – це підприємство, що виготовляє специфічний вид продукції), висвітлення власної позиції та пропаганда певних ідеї. На сьогодні в Україні у більшості випадків власник визначає редакційну політику, політичну спрямованість газети, що і призводить до необ’єктивності подачі інформації.

Наприклад, засновниками волинських газет «Волинські Губернські Відомості» і «Сім’я і дім», а також львівської газети «Експрес» є приватні підприємства. Це означає, що як і для всіх приватних підприємців, для них головним є прибуток, а отже збільшення тиражу, відповідно вони відмовляються від трактування та коментування дійсності, подій, їх аналізу, адже це може зачіпати чиїсь політичні інтереси. Не дуже прихильно приватні власники ставляться до чітко окресленої політичної позиції або пропаганди будь-яких ідей. Але це, на нашу думку, робить газету нецікавою.

Якщо ж видання належить органам державної влади чи місцевого самоврядування, то про комерційний бік справи переважно не йдеться. Зазвичай такі «власники» не мусять турбуватися питанням збуту продукції чи передплати, їм не треба здійснювати PR-акції, застосовувати іміджеві методи, адже у них завжди є змога використати адмінресурс. Показовим є скандал у Волинських засобах масової інформації щодо примусової передплати на газети органів державної влади. При цьому комерційні видання зазнавали збитків, адже за умов неплатоспроможності споживачів змусити читача купити ще одну газету досить важко (цей скандал мав і позитивні наслідки – власники газет об’єдналися, щоб протистояти владі). Головною метою державних газет є донести певні ідеї, позиції, трактування подій у потрібному руслі, або замовчування небажаної інформації взагалі. Тут можна згадати і львівську газету «Ратуша», і волинську «Волинь». Відверто маніпулятивні статті викликають неприйняття і одночасно побоювання , що у це хтось таки повірить.

Звичайно, можливі й інші комбінації вищезгаданих цілей, але це не може забезпечити свободу слова повною мірою. Журналіст, що працює у газеті визначеного типу власності, повинен дотримуватися правил, що їх формує власник, а це нерідко обмежує свободу слова. В ідеалі, як це часто змальовують в Україні, свобода слова мала б полягати в тому, що власник не втручається у редакційну політику, а лише здійснює контроль за фінансовим станом підприємства, або доручає це незалежному працівнику-фінансисту. Але як цього досягнути? Передусім, необхідно, щоб власник сам був зацікавлений у такому розвитку подій. Це можливо за умови, коли його метою є і збагачення, і донесення власної позиції, і навіть пропаганда ідей. Адже тоді виникає потреба у мобільності і сенсаційності, об’єктивності та аналітичності власного видання, у професійності журналістів та їх громадської активності, суспільній увазі до газети.

Отже, відповідно до цілей власників усі львівські та волинські газети можна поділити на дві групи: перша, у якої головним завданням є формування широкого кола читачів, що купують газету, але не як інформаційно-політичне видання, а як політично нейтральний «папір» (часто це так звана «жовта преса»); друга група, метою якої є виконання ідеологічного замовлення. Збільшення тиражу, без сумніву, прагне кожна газета, але для більшості це лише засіб досягнення цілей пропаганди. У Львівській області до газет першого типу можна віднести «Експрес», а у Волинській області «Волинські Губернські Відомості», «Віче», «Вісник». Їх тиражі, звичайно, вражають – 200000 – 400000 (за даними самих газет), але матеріали переважно надзвичайно прості та непретензійні. До другого типу можна віднести газети політичних партій, чи контрольовані ними видання. Це звичайно малотиражні, політично заангажовані «бойові листки», що розповсюджуються безкоштовно. Особливе місце посідають «Львівська газета» та «Поступ», що роблять спроби поєднати риси газет першого і другого типу – вони прагнуть збільшення тиражів (їх середній тираж 20000), росту популярності газети, і водночас намагаються надавати якісні аналітичні матеріали. З газет Волинської області цю нішу претендує зайняти газета «Волинь».

Свобода слова, як загальний принцип, має відображатися у формі взаємодії обраних цілей, коли кожна газета матиме за мету не просто насадити читачу власну позицію або відгородитися від будь-яких проблем, а прагнутиме різнобічно представити суспільно-політичні події, надати читачеві можливість самостійно аналізувати ситуацію. Та, на жаль, складається враження, що в Україні газета, яка хоче і може зайняти таку позицію, завжди стикається з проблемою: ні читачам, ні власникам це не цікаво. Основними цілями для газет, зазвичай, є захист своїх інтересів і маніпулювання читачами. Отже, свобода слова, як принцип, у виборі цілей газет не реалізується, а тільки декларується.

У цьому контексті проблема свободи слова цікавить газети тою мірою, якою це сприяє захисту власних інтересів та дозволяє тримати руку на пульсі подій. Відповідно газети застосовують такі технології: більшість з них демонструє зацікавленість проблемами свободи слова, досить багато уваги приділяють їх обговоренню (близько 200 повідомлень, статей, коментарів у проаналізованій пресі), декларують свободу слова у власному виданні, але, на жаль, вся свобода зводиться до передруку повідомлень інформаційних аґентств про події, що відбуваються далеко від регіону поширення газети (десь там, у Києві...) і, в ліпшому випадку, це супроводжується невеликим власним коментарем. Показником цього був факт практично повної відсутності реакції газет Львова на тиск ДПА на «Львівську газету» (липень 2003 – лютий 2004). Жодна газета не розцінила цю подію як порушення свободи слова чи права на інформацію, хоча, на нашу думку, матеріали про це мали б потрапити на першу шпальту та закликати громадськість до дискусії.

Львівська область більш відкрита щодо висвітлення проблем свободи слова, ніж Волинська. Про це свідчать приблизно 150 повідомлень про свободу преси і права журналістів у Львівській області. Для порівняння: у Волинській їх лише 60. Велику частку цих матеріалів надрукованого у газетах, що прагнуть статусу аналітичної преси – «Поступ», «Львівська газета», «Волинь». Більшість всіх газетних матеріалів щодо свободи слова представлено у виді «гарячих» повідомлень – вбивства, арешти, утиски, скандали. Усі ці матеріали мінімально відображають реальну ситуацію в області і, зазвичай, закінчуються дуже узагальненими висновками, що «погано живеться узагалі» і «законодавство не дуже досконале, і закони не приймаються», і формування відбувається не зовсім так, а демократизації взагалі не має» тощо.

Істотно впливають на рівень свободи слова професійність та особисті моральні засади керівників видань та журналістів, які є найбільшими її заручниками. Українська преса, що заледве вирвалася з лещат совєтської цензури, досить швидко загнала себе у глухий кут власної, внутрішньої цензури. Її поширенню треба завдячувати власній журналістській невизначеності, невпевненості, непрофесійності, що створили поле для маніпулятивного впливу і, як наслідок, забезпечили передумови для несвідомого (чи усвідомленого) виконання волі іншого.

Свобода слова для виконавців завжди має складатися з двох факторів – наявність власної думки та вміння її професійно подати. Напевно, деякі причини процвітання внутрішньої цензури треба шукати саме тут. За голосними звинуваченнями у цензуруванні часто ховається невміння подавати інформацію, чи прагнення подати її у відверто викривленому вигляді, хоча наявність такого тиску з боку сторонніх осіб, безсумнівно, існує. Ми зумисне не вживаємо термін «державна цензура», бо з аналізу повідомлень можна зрозуміти, що тиск здійснює не держава, а конкретні особи, які займають ті чи інші державні пости і зловживають службовим становищем.

У цьому сенсі найбільш дієвою для реалізації права на свободу слова мала б стати професійність працівників газет. У газетному бізнесі, на нашу думку, бракує професійних менеджерів, що могли б вдало уникати конфліктів із власниками, замовниками, знаходити компромісне рішення між комерційним успіхом і позицією редакції. В Україні рівень професійності та вимоги до свободи слова змінюється залежно від масштабу діяльності видання: чим ближче до периферії, тим менш вибагливі журналісти до дотримання свої прав, причому потреба свободи слова далеко не на першому місці.

Як і будь-яке підприємство, газета, журнал чи радіо повинні приносити фінансові прибутки своїм засновникам, що і, як не дивно, надає певну свободу журналістському колективу. Комерційний успіх видання звільняє творчий колектив від коректив і впливу власника, який при отриманні позитивного результату збільшує поле свободи своїх працівників.

Моніторинг показав, що у наших засобах масової інформації рівень професійності досить низький. На жаль, усі статті, що представлені у моніторингу як аналітичні, часто є примітивною, тенденційною подачею матеріалу без глибокого аналізу причин та наслідків.

У свідомості кожного постсовєтського громадянина ще залишилося закорінена думка, що газети завжди були політичними та продажними, з ідеологічними назвами, змістом та оформленням. Усвідомлення засобів масової інформації як звичайного підприємства, що діє на ринку інформації, ще не прийшло. Але це ідеал. Наразі читачі хочуть читати те, що їм подобається, і байдуже, якщо вони видають бажане за дійсне. Фінансова спроможність газет Львівщини є значно вищою, що робить їх більш цікавими. Це відображається і на якості матеріалів. Водночас, слід зазначити, що рівень матеріалів деколи тримається на відносно низькому, популістському рівні (газети «Високий Замок» та «Експрес») задля утримання ширшого кола читачів. Якщо підійти з цієї точки зору (за основу взяти тираж), то дві найбільш популярні львівські газети – «Високий Замок» і «Експрес», нічим не відрізняються за своїм рівнем та інформативною активністю від волинських аналогів «Вісник» та «Сім’я і дім». Для України найпопулярнішим аргументом є теза: «хто дає гроші, той і замовляє музику», що демонструє всю трагічність свободи слова по-українськи: не читач замовляє музику, і, як наслідок, повинен вислуховувати тихенькі наспіви або голосні викрики, залежно від вміння виконавців, і цілей, поставлених перед ними власниками видань.

Для кожного професійного журналіста однією з найважливіших проблем є пошук інформації і представлення її у найцікавішому вигляді з максимальною об’єктивністю. У нас сьогодні журналісти не навчені шукати інформацію, маємо постійне коливання між використанням офіційно наданої інформації (практика органів державної влади) або поширення неперевірених чи навіть самостійно вигаданих чуток для дискредитації певних осіб. А в результаті: недовіра, до інформації або її ігнорування. Єдиною об’єктивною інформацією залишаються некрологи та спорт. Хіба не ці сторінки є найпопулярніші в українській пресі?

Повна недовіра до засобів масової інформації, створила парадоксальну ситуацію: недовіра породжує незнання, а воно породжує можливості для ефективного маніпулювання. Створюється медіа-проект, що входить у довіру через ряд скандалів з найбільшими «ворогами» народу, зазвичай створеними самими ж авторами проекту, а далі через цей засіб масової інформації видається «на гора» потрібна інформація, що несе в собі певну соціальну чи політичну функцію, проект виконує своє завдання, після чого успішно вмирає. Своєрідне МММ у медіа. Це знов ж таки породжує недовіру. Коло замикається.

Є інші варіанти. Постійно існуюча жовта преса, що займає нейтральну позицію, і не прагне нести політичну пропаганду. Відділ політики і суспільного життя у таких виданнях займає одну сторінку, що її заповнює один журналіст, усі інші відділи 7 сторінок та 10 журналістів. І це виправдано. Цього і прагне читач, тому що боїться знати забагато, та й вже звик, що напишуть явно не правду.

Засоби масової інформації хоч і виступають методами пропаганди, самі теж перебувають під її впливом. Активне обговорення проблем свободи слова, як і будь-яка дія, має завжди кілька наслідків. Наслідок перший – люди починають свідомо шукати інформації, прагнуть зрозуміти події, прагнуть не бути маніпульованими. Напевно, дуже райдужна перспектива. Але чи ідеал втілюється у життя? Чи читач реагує по-іншому? Коли зненацька люди втратили джерела інформації, якому вірили (маємо на увазі советські газети, зокрема «Правду») це спочатку призвело до розгублених пошуків нових джерел, а згодом, цей намір змінився прагненням не знати, не шукати, не вірити нікому, а не знаходити середнє арифметичне матеріалів ЗМІ. Пропаганда свободи слова відштовхує, залякує, породжує недовіру. Цьому також посприяли конфлікти між самими ЗМІ взаємне ігнорування, відсутність солідарності у середовищі журналістів.

І от маємо сумарний результат, якщо всі ці елементи об’єднаються: власник не зацікавлений в економічному зростанні газети, а отже його не цікавить об’єктивність викладу матеріалу, а отже він і не зацікавлений у професійному рості журналістів.

З іншого боку, українські засоби масової інформації, що за останні десять років зуміли себе дискредитувати, відродити явище цензури, своїми конфліктами, некомпетентністю і простою продажністю загнали себе у п’ятий кут і втратили право називатися четвертою владою. Вихід може бути лише у критичному переосмисленні свого місця і функцій у цьому суспільстві.

Розвиток преси у кожній країні світу тісно переплетений з політичною, економічною і культурною історією. Пресу завжди вважали і вважатимуть найдієвішим інструментом політичного впливу. Не випадково пресу називають «четвертою владою», поряд із парламентською, виконавчою і юридичною. Дійсно, у сучасному суспільстві вона виконує дуже важливу функцію: інформуючи широку громадськість, вона дає змогу розуміти і контролювати діяльність органів законодавчої і виконавчої влади. Глибокі дослідження, аналітична інформація й детальні коментарі на політичні, економічні та культурні теми формують погляди і переконання широких верств населення.

Преса несе велику відповідальність за долю нації, за долю всіх людей сучасного суспільства. Нові можливості відкриваються перед засобами масової інформації у зв’язку з глобалізацією. Сучасні інформаційно-комунікаційні технології радикально змінюють місцеві, національні і глобальні соціально-економічні і політичні інститути. Преса формує свідомість і волю суспільства. Це виявляється в усіх сферах діяльності держави. Вони забезпечують суспільну підтримку політики без якої засоби масової інформації не можуть бути ефективними. Фактично засоби масової інформації стали частиною механізму функціонування державної влади.

Українська преса перебуває поза контролем, який існує відносно інших органів держави, і не несе належної відповідальності. Ця «четверта влада» перебуває в приватних руках з усіма наслідками, які звідси випливають. У цьому основне протиріччя сучасного демократичного суспільства і держави. При реальній владі, преса практично не несе відповідальності за підбір інформації. Керуючись насамперед фінансовими критеріями, вони зосереджують увагу на конфліктах, а не на суті справи. Увага громадян відволікається від реальних проблем. Ідеться по суті про своєрідний інформаційний опій. У результаті як зовнішня, так і внутрішня політика держави постають перед читачем у спотвореному вигляді чи взагалі приховані від нього. У нас, власне, вже давно приділили два підходи, два стилі в журналістиці. Один можна назвати репортажно-фейлетонним, інший – аналітичним, проблемним. Справа не в тому, що жанри репортажу, фейлетону погані, другосортні, а проблема стаття хороша вже через специфіку жанру. Політичний фейлетон – тонкий, іронічний – справа хороша. Але це велика рідкість серед наших журналістів. Можна назвати буквально два-три прізвища журналістів міжнародників, що володіють цим жанром. Проте багато імітаторів, що виробляють сіру «фейлетонну продукцію», яку легко розпізнати за примітивізмом і поверхневим володінням темою, навіть коли йдеться про важливі справи.

І ще один безпомилковий індикатор – вторинність інформації, суджень, коли журналісти, як правило, не утруднюють себе збиранням і аналізом інформації, а задовольняються тим, що беруть її з різних джерел – з Інтернету, телеграфних агентств, телебачення. При цьому повторюють помилки, що інколи трапляються навмисне. Перемішавши чужу інформацію з критичним, гамірним «гарніром», вважають своє завдання виконаним. Якщо викреслити з такого тексту цитати західних і російських газет, залишиться 10-15 відсотків авторського тексту.

Що ж ми маємо у підсумку? Хочуть того чи не хочуть журналісти, а залишається заохочення до інформаційної залежності. Цим користуються досить часто аналітичні центри, що відстоюють інтереси різноманітних транснаціональних компаній. Нині ми маємо журналістів так званого «спритного» стилю, які взяли за взірець не кращі репортажі західних журналістів, які отримували гроші за те, що критикували радянський спосіб життя. Проте таких журналістів на Заході стає дедалі менше, а більше з’являється таких, що постійно втягують нас у «психологічну війну». Процеси маніпулювання суспільною та індивідуальною свідомістю за допомогою преси за останні роки поширились. Удосконалюється їхня технологія. Дедалі частіше використовуються методи інформаційно-психологічної агресії, акцентованого впливу інформації, а також різні способи подачі неповної чи викривленої інформації. Так звана четверта влада, отримавши можливість вільно, на повний голос говорити, не виявляє потрібної громадянської і професійної відповідальності за свою діяльність в умовах системної кризи в суспільстві. Всі способи контролю за діяльністю преси одразу ж розцінюються як замах на свободу слова, принципи демократії, права людини. Під цим прикриттям відбуваються масові зловживання свободою інформації задля чиїхось інтересів. Причому ці зловживання систематичні і планомірні. У суспільній думці поглиблюються розуміння того, що в умовах зростання соціально-економічної і духовної кризи в неупорядкованій на перший погляд, діяльності преси під лозунгом плюралізму думок та ідеологів відбувається небезпечний процес руйнування національної свідомості й самосвідомості, морального розкладу, примітивізація і спотворення людської свідомості та ставлення до життя, «дебілізація» значної частини населення країни.

Повною відповідальністю можна заявити, що стан справ у сфері духовної екології в Україні значно гірший ніж у галузі екології зовнішнього середовища, про що ведуть мову частіше, ніж про духовну екологію. Упродовж останніх років чітко простежується тенденція духовної, моральної й інтелектуальної деградації значної частини населення, насамперед молоді, під впливом безконтрольної діяльності преси. Цей процес особливо яскраво виявляється у масовій культурі. Ця сфера суспільної свідомості активно й цілеспрямовано американізується, і так само активно витісняється національна культура, мистецтво і традиції. Преса широко подає подробиці різних кримінальних подій, карних злочинів із вбивствами, пограбуваннями, насильством. Так пресу ніби привчають підлітків та юнаків до мерзот життя, роблячи їх звичайними, не даючи їм належної оцінки і пояснень.

До цього додається непристойний гумор і добродушно-поблажливі коментарі. Під впливом систематичної і багатої на кримінальні теми інформації у молоді формується стійке уявлення, що вбивства, пограбування, насильство – неминучі і невід’ємні супутники демократичного суспільства і з цим необхідно примиритися. У нових умовах преса або друковані ЗМІ повинні вирішувати винятково важливі завдання. Це передусім стосується основної проблеми демократії – громадяни повинні мати не тільки права, а й реальні можливості їх реалізувати. Звідси завдання преси або друкованих ЗМІ – забезпечити відповідний рівень просвіти і політичної культури широких верств населення.

В умовах глобалізації життєво важливе значення має утвердження культури миру, яка включає загальнолюдську мораль і правосвідомість, тобто уявлення про справедливий, гуманний світоустрій. Люди повинні усвідомлювати: те спільне, що їх об’єднує, значно вагоміше ніж те, що їх роз’єднує. Необхідно усвідомлювати єдність долі людства. Виживання людства залежить від інтернаціоналізації відповідної моралі і права. В їх основу має бути закладена концепція спільної відповідальності за долю цивілізації нині і в майбутньому. Вона повинна пронизувати законодавство окремих держав і міжнародне право. Інтереси людства вимагають утвердження спільних цінностей, цілей, ідеалів, уявлень про майбутнє. Добитися цього без якнайактивнішої участі преси неможливо. Сучасні засоби масової інформації досягли досконалості в маніпулюванні свідомістю. Вони найчастіше перебувають у руках змовників і збільшують кількість хворих людей, змінюючи біологічні принципи існування нації. ЗМІ повинні бути не інструментом влади, а інструментом для контролю над можновладцями.

Запитаймо себе: чи можуть газети «Голос України» та «Урядовий кур’єр» бути інструментом контролю за діяльності Верховної Ради й Урядом держави? Відповідь може бути тільки одна. Не можна контролювати й бути об’єктивним до установи чи то людини, від якої залежить твоє фінансове становище, заробітна плата і твоє майбутнє. А якщо додати до цього досвід недалекого минулого, то всім стане зрозуміло, на кого працюють і працюватимуть газети, які існують за кошти платників податків, за наші з вами кошти.

Громадськість хоче знати не тільки останні новини, викладені дикторами державного телебачення чи оглядачами державних газет. Для реальної участі в політичному житті нам необхідно знати факти із життя політичних партій, окремих лідерів, їх фінансове становище, володіти інформацією про їх взаємини і рішення. Треба враховувати, що маніпуляція свідомістю людей практично не можлива при високому рівні політичної культури населення, досягти якої можна тільки в умовах широкого доступу до інформації, який забезпечує уряд.

Значна частина виборчих компаній обмежується найоб’єктивнішими лозунгами, звинуваченнями, маніпулюванням зіставленнями, а то й дезорієнтацією і фальсифікацією. Вибори стали регулярним і потужним джерелом прибутків для преси і рекламних агентів. В Україні стало вже доброю традицією напередодні виборів проводити різноманітні журналістські конференції, присвячені питанням свободи і відповідальності преси. Їх суть зводиться до нагадування журналістам про те, що свобода преси повинна йти в парі з відповідальністю. Однак організовуються вони зазвичай, коли вже механізм виробництва працює повним ходом і жодні волання до журналістської етики чи й просто людської совісті не в стані його затримати. Редакції безсоромно розміщують замовні матеріали так, ніби передвиборчі «жнива» звільняють пресу від обов’язку «відповідальності», залишаючи разом з тим право на «абсолютну свободу».

Помаранчева революція, як показує досвід виборчої кампанії-2006, на жаль, ситуації не виправила. В період між виборами 2004 і 2006 років українська журналістка, без сумніву, стала вільнішою, але чи проявила себе як більш відповідальна? Отож, причин масової продажності українських журналістів та редакторів варто шукати десь далі, ніж вибори. Чи можна, наприклад, говорити про відповідальну журналістку у країні, де більшість журналістів отримує зарплату в «конвертах»? Зрозуміло, що «конверти» є наслідком не лише призвичаєнь з періоду первинного накопичення капіталу, але й результатом дурної і несправедливої діючої податкової політики. Та все ж. У момент, коли кожен з нас бере до рук отого «конверта», наша відповідальність, професійність (якщо врахувати, що основою професії є говорити правду), а також і свобода стають під великим знаком питання.

Особливо це стосується тих авторів, хто пише на теми корупції, злочинності, шахрайства. Але також і тих, хто висвітлює виборчі процеси, критикує діяльність партій, ставить громадянам за приклад європейські стандарти, тужить за громадянським суспільством, переймається вихованням нових поколінь.

На жаль, багато з нас стоїть перед реальним вибором – брати зарплату в «конверті», чи не отримувати її взагалі. Цей вибір є значно суворішим, ніж вибір працедавця за політичними симпатіями. Бо якщо втратиш працю в «помаранчевих», то зможеш її найти у «біло-блакитних», втратиш у «червоних» - знайдеш у «рожевих» і т. д. Але, якщо ти відмовляєшся брати зарплату в «конвертах», тобто, відмовляєшся грати за певними написаними правилами працедавця, незалежно від його політичного забарвлення, то можеш не знайти роботи ніде.

Отже, для журналіста, котрий цінує свою професійну репутацію, мислить категоріями цивілізованих стандартів і вбачає призначення преси в ролі «сторожового пса демократії», «конверт» є неприємною, але вимушеною необхідністю. Для журналіста, який усім цим не переймається, - це приємна і бажана винагорода, яка дає змогу уникнути сплати податків, а також – відчуття причетності до спільної таємниці із працедавцем. Така своєрідна лояльність у надії на поблажливість.

Але як одного, так і іншого зарплата у «конверті» позбавляє шансу на повноцінну професійну діяльність, на відчуття обґрунтованої гордості за свою професію. Та багатьох інших речей – мало практичних, але принципово важливих для відчуття внутрішнього комфорту.

Отже, «зарплата в конвертах» робить українське журналістське середовище неорганізованим і не солідарним, незахищеним і безпорадним, вразливим на шантаж і погрози.

Адже саме через такий тип фінансових взаємин із працедавцем журналістські профспілки в Україні не мають практично жодного впливу, а саме середовище журналістів залишається неконсолідованим. Будь-яка журналістська організація може будувати свої взаємини із працедавцем лише на законній основі, тобто на підставі легальних контрактів і прозорих схем оплати праці. Погоджуючись обходити закон, тобто отримувати зарплату в «конверті» і працювати без контракту, чи за контрактом, який містить фіктивні дані, ми приречені на програш у тяганині з працедавцем, котрий змінює правила гри не на нашу користь.

Показовою була дискусія на 5-му телеканалі, між однією зі співвласників часопису «Час.Uа» та представницею трудового колективу цього ж видання. За версією представниці редакції, конфлікт виник через те, що власники заборгували багатьом журналістам і редакторам платню за кілька місяців. Представниця ж власників видання заявляла, що це не правда: ідіть у бухгалтерію і отримуйте гроші. На цьому й розійшлися, так і не пояснивши невтаємниченому глядачеві, що непорозуміння виникає через те, що, говорячи про свою зарплату, працівники мають на увазі «конверт», а працедавці – офіційну відомість. Різниця в сумах, очевидно, значна.

У такій ситуації консолідація журналістського середовища видається якщо й не неможливою, то малоймовірною. Адже журналіст, котрий перебуває у своєрідній фінансовій «змові» з працедавцем, повинен виявляти лояльність саме йому, а не колегам з інших видань чи й з власної редакції. Бо ж від того першого значно більше, ніж від інших, залежить матеріальний добробут та імовірний розвиток кар’єри журналіста.

До того ж зарплата в «конвертах» може мати не тільки спокусливий присмак «забороненого плоду», але й гіркий смак причетності до заборонених законом дій. Адже, якщо працедавець має розписки з підписами, наприклад, про отримання певних сум в іноземній валюті, котрі, зрозуміло, ніде не задекларовані, то це автоматично стає дієвим інструментом для шантажу з боку працедавця у разі спроб працівників створити йому певні проблеми.

Отож, наша преса беззахисна безправна піддана на шантаж і як вона може бути «вільною і відповідальною»?

Як вийти з цієї ситуації? Очевидно, що самотужки пресі цього зробити не вдасться. Допомогти мала б держава, руйнуючи ті схеми, на яких базується корупція у всіх видах життя в державі, зокрема і в журналістиці. І те, що досі ці схеми не зруйновані, можна вважати однією з найбільших поразок нової «помаранчевої влади». Та пасивно чекати цього від влади – це наперед програшна позиція. Журналісти самі повинні домагатися дій влади з цього приводу. Використовуючи свободу слова і пам’ятаючи про відповідальність перед суспільством.

комунікативний преса суспільство свідомість

2.2 Роль місцевої та студентської преси у розвитку сучасної української преси

У становленні та зміцненні Української держави значну роль відіграють засоби масової інформації, які беруть активну участь у її громадсько-політичному житті і формуванні національної свідомості та гідності. З часу здобуття Україною незалежності вжито заходів для вільного обміну інформацією, створення умов для надання можливості громадянам висловлювати свої міркування і переконання, закладено надійну основу системи правового регулювання діяльності засобів масової інформації. Головною подією 2006 року в інформаційному просторі країни можна вважати реальне покращення у стосунках преси та влади, а також ліквідацію цензури як на центральному державному рівні, так і на регіональних.

Регіональні засоби масової інформації є важливим чинником у формуванні громадянської просвіти суспільства, закладають певні ціннісні стереотипи. Інформаційний простір Рівненщини включає 280 друкованих зареєстрованих видань з місцевою сферою розповсюдження, з яких виходить 75. Окрім обласного центру власну досить розвинену інформаційну сферу має м. Дубно і Дубенський район (тут зареєстровано 11 газет). 99,8 % зареєстрованих періодичних друкованих видань – україномовні, решта – двомовні. Ринок засобів масової інформації в Рівненській області не монополізований, але ряд видань “Видавничого дому “ОГО” працюють в рамках своєрідної медіа-групи. Зокрема газети “ОГО”, “Провінційна газета”, “Безкоштовні оголошення”, “Рівненська газета”, “Скринька”, “Завтра”, “Телепрограмка”. Засновниками частини видань є облорганізації політичних партій та громадських організацій: “Рівне ЧАС” – НРУ, “Рівненський діалог” – СПУ, газети обласного відділення ПР “Рівненський регіон” та “Народний вісник” обласної організації НП, часопис “Волинь” – УНП, “Червоний прапор” (КПУ). Рівненська молодіжна організація “Молодий Рух Рівненщини” має своє видання “Рушійна сила”. Обласна газета “Вільне слово” позиціонується як незалежна. Видання у своїх публікаціях висвітлює діяльність різних політичних партій.

На сторінках обласних засобів масової інформації постійно висвітлюється інформація про соціально-економічний курс Президента України, діяльність Кабінету Міністрів України у різних сферах народного господарства. Регулярно публікується інформаційно-аналітичні матеріали про роботу місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування з вирішення соціально-економічних проблем та виконання Указів Президента України щодо фінансової стабілізації, послаблення додаткового тиску, стимулювання вітчизняного виробництва, фінансування соціальних виплат та ін. Офіційні матеріали, коментарі постійно подаються в обласних газетах під рубриками “Україна і світ”, “Політика”, “Точка зору”, “День за днем”, “Актуально”, “З перших вуст”, “Народовладдя”, “Політикум”, “Вибори”, “Україна: події, факти”. На шпальтах регіональних видань в рубриках “Історія”, “Духовність”, “Імена”, “Постаті” розміщується матеріали на національно-патріотичну тематику та щодо духовного відродження України та Рівненщини. Широко висвітлюються сучасний розвиток української держави, пам’ятні дати, історичні події, пов’язані з визвольною боротьбою українського народу за незалежність. Аналізуючи провідні регіональні видання з початку 2006 року у світлі політичних орієнтирів, можна простежити, що в лютому – квітні ц.р. актуально була тема підготовки до виборів, в друкованих засобах масової інформації висвітлювались виборчі програми політичних партій, виборча агітація, іміджеві матеріали, списки кандидатів у народні депутати та органи місцевого самоврядування, оцінка результатів виборів до парламенту і місцевих рад. Слід зазначити, що під час виборчого процесу 2006 року діяльність місцевих засобів масової інформації відбувалася в більш вільних умовах у порівнянні з попередніми виборами. Доступ до засобів масової інформації мали всі бажаючі політичні сили, які володіли фінансовими ресурсами. Засоби масової інформації розміщували більше матеріалів, які можна розцінити як агітаційні та іміджеві.

Сьогодні постало питання про роздержавлення місцевої преси та створення умов для її незалежності.

Свобода слова і свобода преси хоча б деякою мірою можлива лише тоді, коли засновником газети є трудовий колектив, тобто коли газета має економічну незалежність. Але чи можлива економічна незалежність для райони в сучасних реаліях? За рахунок коштів від передплати, реклами та висвітлення діяльності влади вона може тільки вижити, але не творчо розвиватися. А тут ще й різноманітні інстанції майже кожного дня з’являються з перевірками (значить ви знову щось “не те” написали), і кожна з них має право газету “зачинити” у разі знаходження якихось, навіть неіснуючих, порушень; “незадоволені”, інтереси яких зачіпають ваші публікації, тягають районку по судах, вимагаючи то спростування інформації, то відшкодування збитків.

Преса – не може бути незалежною і вільною, бо вона залежна АПРІОРІ, в якій би формі власності вона не знаходилась. Візьмемо два протилежних випадки: газета державної форми власності та недержавної (так звана “незалежна”). “Державна газета – це газета владна. Вона друкує тільки ті матеріали, які місцевій владі “до смаку”. А як же інакше – хто платить, той і музику замовляє. Не може, наприклад, звичайна районна бути об’єктивною, бо вона – це рупор влади у районі, владою фінансована. Зараз багато районних газет знаходяться на стадії роздержавлення, причому знаходяться у такому стані вже тривалий час. Якщо відірвати газети від місцевої влади, постає питання, хто має розраховуватися з журналістами й відшкодовувати редакції витрати, пов’язані з випуском газет? Тоді в районку може прийти “інвестор”, вже недержавний, але ж знову – у ролі цензора та хазяїна думок. І буде наївно думати, що така недержавна “незалежна” газета не лобіюватиме інтереси свого спонсора. Буде, а що ж ще залишається робити журналістам, аби якось вижити?

Працювати в незалежному виданні – рожева мрія кожного журналіста, не кажучи вже про редактора. Але де ж його знайти, оте незалежне ні від кого видання? Адже всі засоби масової інформації, явно чи таємно, від когось залежать: від держави, від партій, від громадських організацій, від бізнесових кіл… Залежні усі ті, хто не хоче знаходитися в сутінках активного суспільного життя, а відтак мають вони відстоювати інтереси свого “сеньйора”. А інтереси ці здебільшого зводяться до одного – переконати український люд у правдивості, правильності та цілковитій корисності для народу свого господаря, навіть чи – особливо – тоді, коли реалії говорять протилежне.

Як на мене, проблема забезпечення незалежності засобів масової інформації полягає не в механічному роздержавленні чи в механічному виході із власності місцевих рад, тобто номінально місцевих громад, а зовсім в іншому. Вона в тому, щоб був платоспроможний споживач, причому платоспроможний масовий споживач, який належить до різних суспільних верств, страт, класів – можна назвати це як завгодно. А от, сказати б, «фундаментом» цього масового споживача, звичайно, має стати, знову-таки, масовий середній клас, котрий має таку цікаву річ, як вільний час, тобто не всі 24 години на добу займається проблемами виживання – чи працюючи фізично, чи ламаючи над чимось голову. Отже, має бути, звичайно, диверсифікація всіх груп споживачів. Але необхідно, щоб люди, які належать до місцевої інтелектуальної еліти, бодай на регіональному рівні (йдеться про тих само вчителів, медиків, бібліотекарів та ін.), мали такий самий вільний час і ті самі гроші. Це матиме наслідком і підвищення їх громадської активності, й уможливить бажання своєю гривнею підтримати саме ті засоби масової інформації, які їм потрібні не тільки для телепрограми чи на ніч прочитати, щоб нагнало сон, а ще, очевидно, для чогось зовсім іншого. Таким чином, проблема незалежності місцевої преси за всіх обставин упирається в розв’язання цієї тотальної проблеми, а не тільки в самі по собі номінальні юридичні процедури переходу від однієї форми власності до іншої. Але, як правило, все-таки найбільша проблема регіональних видань полягає в тому, що вони перестають бути газетами. Вони перетворюються на бюлетені, що їх, мабуть, доцільно зберегти. Скажімо, в бюлетені міської, сільської, районної ради, дійсно, можна подавати всю інформацію стосовно громади за її ж гроші. Але цілковито інша справа – це газета, яка існує як комерційна структура, заробляє гроші на рекламі та на багатьох інших речах, і за цього на її видання витрачаються гроші тієї ж громади. Можливо, основна проблема в тому, що неефективні й непопулярні газети утримуються не за гроші окремих приватних осіб, а за гроші громади. Проблема полягає в тому, що має бути таке законодавство, яке дає можливість існувати таким засобам масової інформації, власник яких не зможе тиснути на своїх працівників. Мабуть, це законодавство має уможливити існування газет колективної форми власності, в яких журналісти дійсно зароблятимуть і розраховуватимуся за все своїми ресурсами, здобутими виключно завдяки випуску цієї газети. Я так думаю, що в цій ситуації ті ж самі місцеві газети, районки, газети міських органів влади не можуть зникнути. Чому їм зникати? Вони працюють у цілковито нормальних умовах. Вони не повинні зникати. Тут написано: місцева преса має керуватися принципом відповідальності та захищати інтереси своїх читачів – членів певної громади. Я так думаю, якщо це робити, то такий засіб масової інформації просто не може зникнути. Проблема полягає в тому, що ми не можемо отримати із цих засобів масової інформації – чи муніципальних, чи тих «незалежних», що належать якимсь магнатам, які там свою правду намагаються подавати читачеві, - достовірної інформації. Гостро постає проблема довіри. Там, де колектив дійсно має можливість писати те, що є, - це і є незалежність. Але поки що ситуація в державі примушує або органи місцевої влади, або окремих осіб купувати чи створювати газету для того, щоб проштовхувати якусь свою думку.

Під час цьогорічної зустрічі з представниками засобів масової інформації Президент України Віктор Ющенко значив, що поступ України до свободи слова нині констатують більшість міжнародних організацій, але одразу ж наголосив: попереду – ще багато викликів, а отже мас-медіа повинні зайняти більш активну позицію у висвітленні державних проблем.

Держава не повинна втручатися у діяльність медіа. Але вона повинна мати власну прозору, публічну та системну інформаційну політику, базовими принципами якої мають бути дотримання демократичних цінностей.

Сьогодні в Україні кожен поважний університет видає свою студентську газету (у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка виходить газета «Університет», у Національному університеті «Київський політехнічний інститут» - газета «Київський політехнік», у Львівському національному університеті імені І. Франка – «Каменяр», у Тернопільській академії народного господарства – «Академія», в Острозькій академії – «Острозька академія»). Усі вони мають той чи інший формат та різну кількість сторінок і іноді є чи не єдиним масовим джерелом інформації для студентів. Але кожна така газета передусім – виразник ідей адміністрації начальницького закладу. На противагу до цих видань студенти створюють «самвидавні» газети. З ширшим входженням у наше життя Інтернету у студентів з’явилася можливість створювати мережеві засоби масової інформації («Бонет», «Студентський портал», «Колега»). Це поки що не таке масове явище, але найактивніше вже зрозуміли корисність таких проектів. Насамперед творцем таких електронних газет виступає сам читач, бо майже завжди пише відгуки на запропоновані матеріали, а іноді стає послідовним дописувачем. Існує думка, що за таким видом студентської преси – майбутнє, позаяк це досить дешевий та дієвий спосіб розповсюдження інформації. Для створення електронної газети потрібні лишень комп’ютер та вихід в Інтернет. Уже сьогодні можна надибати на такі речі, як «сайт 65 групи Дніпропетровського радіоприладобудівельного коледжу». Тобто можливості є, було б бажання.

Студентська друкована преса сьогодні виглядає не так строкато, як, скажімо, загальнополітичні видання. Причина того банальна: фінансування, що його виділяє навчальний заклад, ледве-ледве вистачає на елементарний друк, про колір та добрий папір можуть говорити одиниці. Наклади студентських газет сьогодні не надто великі, більше двох тисяч примірників майже не буває, рекламодавець також не спокушається таким тиражем, а переважна більшість студентських газет не передплачується і не продається. Винятком є хіба що «Аудиторія», яка має загальнодержавну сферу розповсюдження і котру можна передплатити в будь-якому куточку України. Але левова частка матеріалів у ній – місцевого характеру. Проте студентська преса все ж має свої перспективи, тому що студентство дедалі активніше входить у громадське життя і скоро назріє потреба створення загальнодержавного студентського видання.

Зміни, які відбувалися і відбуваються в сучасному українському суспільстві, мають, безперечно, системний характер, оскільки вони торкаються всіх без винятку сфер та підсистем суспільства – від державної влади, політичних утворень, форми власності до стилю життя та ментальності окремих людей.

Інформаційний інструментарій, за допомогою якого, власне, і формується політико-психологічний стан населення, складається зі звичайного для усіх переліку – преса, телебачення, радіо, книга.

Сьогодні, як ніколи, помітна тенденція зростання кількості періодичних видань. Беручи до уваги теперішню ситуацію в поліграфічному секторі України, зокрема, хотілося б виділити із широкого загалу проблем галузі – становище друкованих мас-медіа та їх роль і завдання у розвитку держави. Одним із типів преси є студентська періодика.

Студентство завжди було і є тим суспільним прошарком, який охоче сприймає будь-які зміни і нові віяння. Серед визначних подій, що відбулися в нашій державі упродовж останніх десяти років, найбільший вплив на пресу України мала «Помаранчева революція» 2004 року. Так звана зміна політичного режиму призвела до певних зрушень в періодиці.

Широкі можливості засобів масової інформації викликають необхідність вивчати механізм їх функціонування і розвитку, ефективність впливу на аудиторію.

В нашому випадку такою аудиторією є студенти, які виступають водночас творцями і читачами засобів масової інформації, маючи при цьому і успіхи, і проблеми з обох сторін. Тобто перші прагнуть видати цікаві газети, а другі намагаються віднайти серед усього «цікавого» найцікавіше. Слово тут вжито в лапках не випадково, а задля того, аби зосередити увагу на проблемні наповнення сторінок студентської преси інформацією, яку хотілося б читати, розглядати, обговорювати.

Якою ж має бути студентська газета?

Не часто обговорюється тема розвитку студентської преси, адже майже вся молодь джерелом пошуку та отримання інформації бачить Інтернет, тому в більшості відповідні друковані видання – неприбуткові, а студентські взагалі розповсюджуються безкоштовно.

Для з’ясування загальних проблем та, щоб допомогти студентським газетам у розвитку та становленні Спілка ініціативної молоді провела засідання круглого столу напередодні Дня студента. Участь у ньому взяли медіа-експерти, журналісти і видавці десятьох студентських засобів масової інформації (з Києва та інших міст України). Виявилося, що є багато спільних проблем. Найгострішими проблемами виявились:

фінансування студентських газет;

цензура з боку адміністрації ВНЗ (навіть зі сторони студентських організацій);

низька якість поліграфічного виконання.

Ставилися питання про необхідність юридичного оформлення видавничої діяльності студентських редакцій, про доцільність і можливість розповсюдження видань за певну ціну.

В центрі обговорення також стояло питання студентського самоврядування. Цю проблему необхідно розглядати як конкретизацію, розгортання громадського самоврядування у вищих навчальних закладах. З метою організаційного та науково-методичного забезпечення впровадження студентського самоврядування у вищих навчальних закладах Міністерство освіти і науки України наказом від 03.04.01 р. №166 затвердило «Положення про студентське самоврядування у вищих навчальних закладах».

У цьому положенні визначається сутність студентського самоврядування, права та обов’язки студентів. Згідно з Положенням, самоврядування у вищому навчальному закладі – це самостійна громадська діяльність із реалізації функцій управління вищими навчальними закладами, яка визначається ректорами (адміністрацією), деканатами (відділеннями) і здійснюється студентами відповідно до мети і завдання, що стоять перед студентськими колективами.

Таким чином, студентські спілки дуже часто відіграють роль навчальних центрів, можуть проводити різноманітні кампанії, дебати. Студентські засоби масової інформації намагаються залучити якнайширше коло респондентів до обговорення різноманітних подій. Найчастіше студенти, які приходять у редакції студентський видань, отримують там перші навички журналістської діяльності. Дуже важливо, щоб вони стали на вірний шлях журналістської кар’єри. Саме тому приділяється значна увага навчанню журналістів, мотивуванню їх до фахового зросту та відточуванню журналістських навичок. А зустрічі з відомими представниками журналістського ремесла допомагають молоді знайти відповіді на багато запитань, визначитися з планами на майбутнє.

Студентські засоби масової інформації вирішили «асоціюватися». Окремо було розглянуто питання наповнення студентських видань, зокрема була висловлена думка, що студенти пишуть статті про те, що цікаво їм самим, а не читачам.

Підсумовуючи засідання було визначено наступні заходи:

провести тренінги з державної реєстрації засобів масової інформації;

розробити типові дослідження читацької аудиторії студентських засобів масової інформації для вирішення питань можливості продажу газет та наповнення газет відповідно до запитів читачів;

провести тренінги для журналістів і менеджерів студентських засобів масової інформації і зустрічей з відомими журналістами для обміну досвідом;

налагодити контакти зі студентськими організаціями та органами студентського самоврядування;

провести форум чи конференцію за участю представників студентських видань зі всієї України;

створити асоціацію студентських засобів масової інформації.

Окрім того, що певний тиск має так звана «цензура», тематичне наповнення студентських видань залишає бажати кращого: якщо газета працює лише задля грошей, то переважний обсяг складає реклама, якщо задля популярності, то це інформація, з того ж таки Інтернету. Чому так трапляється? Напевно якась частка провини покладається на молодих кореспондентів, які готують дещо «непрофесійні», «неякісні», а головне «нецікаві» матеріали.

Можливий шлях вирішення проблем. Студентська молодь могла б виступити з ініціативою створення молодіжного прес-клубу, де можна було б здобути навиків проведення і поводження на прес-конференціях, підготовки статей за результатами заходу.

Висновки

У суспільному житті за допомогою комунікаційних дій відбувається розповсюдження модних новацій, популярних ідей і віянь. Разом з тим же час завдяки комунікаційних дій з покоління до покоління передаються традиції, звичаї, стереотипи поведінки. Можна сказати, що комунікація творить суспільство.

В кожній розвиненій установі, організації чи іншій структурі обов’язково є підрозділ, який виконує інформаційно - комунікаційні функції. Цим підрозділом являється прес-служба. Відповідно до поставлених керівництвом організації завдань, прес-служба виконує різні функції. Всім підрозділом керує прес-секретар, який має свої права та завдання. У своїй діяльності прес - служба керується Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, указами та розпорядженнями Президента України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами органів виконавчої влади.

На сьогоднішній день центральною проблемою розвитку преси, стала свобода слова. Журналісти не можуть вільно висловлювати свою думку. Не можливо бути об’єктивним до установи чи власника, від якого залежить їхня заробітна плата. За останні 5 років відбулося багато дискусій з приводу свободи преси. Свобода і незалежність преси передбачає три основні чинники: контроль за пресою; вмілі організатори, які забезпечують функціонування преси в ринкових умовах; професіоналізм і відповідальність журналістів. Отримавши свободу слова потрібно пам’ятати про відповідальність перед суспільством.

Велику роль у розвитку української преси відіграють студентські та місцеві преси. Студентство завжди було і є тим суспільним прошарком, який охоче сприймає будь-які зміни і нові віяння. Але нажаль сьогодні така преса виглядає не дуже строкато, основна причина фінансування. Проте студентська преса все ж має свої перспективи, тому що студентство дедалі активніше входить у громадське життя і скоро назріє потреба створення загальнодержавного студентського видання.

Не менші проблеми виникли і у місцевої преси, яка стоїть на порозі роздержавлення. “Державна газета – це газета владна. Вона друкує тільки ті матеріали, які місцевій владі “до смаку”. Такі газети не є прибутковими і існують за громадські кошти. Тому має бути створене таке законодавство, яке б давало можливість існувати як студентським так і місцевим пресам

Список літератури

1. Зігерт Є. Посягання на свободу преси / Є. Зігерт // Ї: незалежний культурологічний часопис. – Львів, 2004. №31. – ст. 94 – 102.

2. Кондак В. Студентська преса в Україні, сьогодні, завтра / В. Кондак // День: всеукраїнська газета. – Київ, 2004. - №211. – ст. 17.

3. Кравченко В. Скільки коштує свобода преси / В. Кравченко // Вітчизна. – 2002. - №3 – 4. ст. 75 – 85.

4. Кучма І. Медіа та влада / І. Кучма // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – Київ, 2004. - №2. – ст. 78 – 91.

5. Павлів В. Свобода і відповідальність (і зарплата в конверті) / В. Павлів // Теле - Критика. - №3. – 2006. – ст. 39 – 40.

6. Робота пресс-службы: рекомендации госдепартамента США // 2000: Еженедельник. – Киев, 2004. - №2. – ст. 65.

7. Сухацька Т. Студентські ЗМІ: стан та перспективи / Т. Сухацька // Друкарство: науково-практичний. – Київ, 2005. - №6. – ст. 22 – 23.

8. Соціальна преса – нова складова системи місцевих ЗМІ // Медіа навігатор /. Український незалежний центр політичних досліджень. – Київ, 2003. - №6. – ст. 6 – 18.

9. Синченко М. Незалежність України і ЗМІ / М. Сенченко // Персонал. – 2005. - №9. – ст. 10 – 19.

10. Слісаренко І.Ю. Паблік - рилейшенз у системі комунікацій та управління: Навчальний посібник / І.Ю. Слісаренко. – К.: МАУП, 2001. – ст. 99 – 101.

11. Соколов А.В. Социальные коммуникации: учебное - методическое пособие / А.В. Соколов. – М.: ИПО Проф. – издат., 2001. – ст. 33 – 40.

12. Чайковський Я. Права людини – Свобода преси / Я. Чайковський // Ї: незалежний культурологічний часопис. – Львів, 2004. - №32. – ст. 140 – 144.

13. Черемних В. Місцева преса: Десять років – політ нормальний / В. Черемних // Віче. – 2002. - №3. – ст. 31 – 34.

14. Шостак М. Щоб читач не промовчав: Проблеми місцевої преси / М. Шостак // Літературна Україна: Газета письменників України. – Київ, 2005. - №7. – ст. 4.

15. http.www.Rada.com.ua.