|
Суддя як гарант законності та обґрунтованості проведення слідчих дій
У ході дослідження ми визначили, що кожне втручання уповноважених органів в особисті права та свободи особи повинне здійснюватися відповідно до закону та мати достатньо обґрунтовані підстави [18, с. 546-552]. Зважаючи на те, що кримінально-процесуальне законодавство надає слідчому право одноособово приймати рішення про провадження слідчих дій, в тому числі тих, які суттєво обмежують конституційні права та свободи особи, кримінальне судочинство передбачає наявність системи органів і посадових осіб, діяльність яких покликана створити перепону на шляху можливого свавілля з його боку. Провідна роль у забезпеченні законності та обґрунтованості рішень слідчого на досудових стадіях провадження у кримінальній справі належить судовій владі.
Передбачені КПК України повноваження суду на стадії досудового розслідування є порівняно новою сферою судової діяльності. Однак саму ідею реалізації таких повноважень не можна вважати здобутком сьогодення, оскільки ще за часів судово-правової реформи другої половини XIX ст. був відомий інститут судового контролю за досудовим провадженням. Статут кримінального судочинства 1864 р. передбачав прокурорський нагляд і судовий контроль, що здійснювався у формі надання дозволів на провадження певних дій слідчого, розгляду скарг на його дії та заявлених відводів. Так, у ст. 491 Статуту кримінального судочинства вказувалось, що всі особи, які беруть участь у справі, можуть приносити скарги на будь-які слідчі дії, що обмежують або порушують їхні права [6, с. 237]. Відповідно до ст. 296 нагляд за слідчими діями покладався на того прокурора, у відомстві якого вони мали бути проведені [6, с. 150].
Практична реалізація цієї функції сьогодні становить для судів певну складність, оскільки досудове розслідування здійснюється в дещо іншій формі, ніж судове слідство, та характеризується дефіцитом інформації та часу для прийняття рішень, в тому числі й про проведення слідчих дій. Крім того, відсутня повна картина події злочину, вичерпна сукупність доказів, що є звичною для суддів при постановленні вироку [15, с. 27].
Водночас оцінка суддею обґрунтованості проведення слідчої дії, про яку клопоче слідчий, потребує особливої виваженості, ретельного врахування значного обсягу інформації, частина якої має ймовірний характер, а також обстановки, в якій діє слідчий на певному етапі розслідування [9, с. 83].
Від правильного встановлення судом наявності підстав для проведення слідчих дій часто залежить результат вирішення справи.
Сьогодні діяльність суду під час провадження дізнання і досудового слідства розглядається, як правило, через здійснення функції судового контролю [11, с. 36-39]. Повноваження суду реалізуються ним під час вирішення подань органів досудового розслідування про обмеження конституційних прав та свобод особи, а також під час розгляду скарг на дії слідчого та прокурора.
Аналіз літературних джерел дає змогу виділити декілька підходів, які склалися на сьогодні, до бачення сутності та видів діяльності суду на досудовому провадженні.
Як вже зазначалось, більшість вчених-процесуалістів визначають діяльність суду на стадії досудового розслідування як «судовий контроль». Так, Ю. М. Грошевий, І. Є. Марочкін розглядають контрольну функцію суду як контроль за законністю і обґрунтованістю рішень і дій державних органів і посадових осіб, суть якого полягає у тому, що зацікавлені у справі особи можуть оскаржити в суді певні процесуальні рішення [3, с. 13]. А. Р. Тумянц визначає судовий контроль (контрольну функцію суду в кримінальному судочинстві) як захист прав громадян шляхом контролю та перевірки застосування заходів примусу, пов’язаних з обмеженням цих прав [5, с. 19-20]. Вчені виділяють два види судового контролю: попередній та подальший.
Д. Філін, заперечуючи таке розуміння цього процесуального інституту стверджує, що подібна діяльність суду може мати місце лише тоді, коли до суду надійшла скарга на законність та обґрунтованість процесуального рішення. Зважаючи на це, судовий контроль може бути лише подальшим, а виділення попереднього контролю як самостійного виду пов’язане з некоректними дефініціями, які наводяться у науковій та навчальні літературі. Тому автор вважає, що суд на досудових стадіях кримінального процесу виконує дві функції: судового контролю (подальшого) та забезпечення законності обмеження конституційних прав громадян [6, с. 64-65].
Ще одна точка зору полягає у тому, що суд у стадії досудового розслідування виконує функцію захисту прав і свобод людини і громадянина [7, с. 51].
Існує також думка, відповідно до якої «судовий контроль» не може бути самостійною функцією судової влади у кримінальному судочинстві, оскільки така діяльність є управлінською та здійснюється лише органами управління і контролю щодо підпорядкованих та підконтрольних структур [8, с. 56].
Ми вважаємо, що для вирішення питання про характер діяльності суду на стадії досудового розслідування необхідно з’ясувати сутність самого поняття «контроль».
Новий тлумачний словник української мови визначає контроль як перевірку, облік діяльності кого-, чого-небудь, нагляд за кимось, чимось; цензуру [2, с. 884].
Як бачимо, контрольна діяльність справді є управлінською, оскільки включає в себе перевірку, облік та нагляд. Мета контролю – виявлення слабких місць і помилок, своєчасне їх виправлення і недопущення повторення [1, с. 37]. Контроль – складова частина управління, одна з його загальних функцій. У теорії управління поняття контролю здебільшого зводиться до перевірки: виконання рішень вищестоящої організації; рішень, розпоряджень різних рівнів управляючої системи; дотримання організаційних, економічних та інших нормативів; виконання планових завдань; дотримання законності, дисципліни тощо. [5, с.51].
Однак суд, на відміну від прокурора (прокурорський нагляд) чи начальника слідчого відділу (відомчий контроль), не здійснює поточного нагляду та втручання у процесуальну діяльність органів досудового слідства. Діяльність суду на стадії досудового розслідування можлива лише після надходження подання слідчого, погодженого з прокурором, або скарги однієї зі сторін. Як зазначає В. П. Півненко, «передбачені Конституцією України рішення, які приймаються судами у кримінальному судочинстві на його досудових стадіях, не можна віднести до категорії «контрольних», оскільки в усіх цих випадках істотне обмеження конституційних прав і свобод людини здійснюється безпосередньо суддею за одностороннім проханням слідчого і прокурора» [9, с. 105].
Зважаючи на це, можемо стверджувати, що термін «судовий контроль» не повною мірою відображає сутність повноважень судді при провадженні досудового розслідування.
Більш вдалою видається позиція Ю. В. Скрипіної, яка стверджує, що функція слідчого судді полягає у забезпеченні «законності та обґрунтованості обмеження конституційних прав і свобод людини на досудовому провадженні по кримінальній справі» [3, с. 9]. Вважаємо, що визначення у такий спосіб повноважень судді найбільш повно характеризує напрями його діяльності на досудових стадіях. Ця функція реалізується через: 1) прийняття судом у результаті розгляду подання органу дізнання, слідчого рішення про провадження слідчих дій або застосування запобіжних заходів, які обмежують конституційні права та свободи особи; 2) ініційовану учасником процесу перевірку законності та обґрунтованості процесуального рішення, прийнятого органами дізнання, досудового слідства та прокурором.
Реалізуючи свої повноваження на досудовому розслідуванні, суд так чи інакше втручається у вирішення питань, пов’язаних з кримінальним переслідуванням, що створює можливість виникнення певної загрози для незалежності та об’єктивності суддів при подальшому судовому розгляді. Саме тому у КПК України передбачене правило, що суддя, який під час досудового розслідування справи вирішував питання щодо проведення обшуку, виїмки, огляду, обрання, зміни чи скасування запобіжних заходів, продовження строків тримання під вартою або розглядав скарги на затримання чи на постанови про відмову в порушенні кримінальної справи або закриття справи, не може брати участі у розгляді кримінальної справи (п. 2-1 ст. 54 КПК України).
Водночас певною мірою справедливими є зауваження вчених, що такий крок не змінює природи сучасного досудового розслідування, яке залишається у компетенції посадових осіб, зацікавлених у кримінальному переслідуванні та мають обвинувальний ухил у своїй діяльності [4, с. 14].
У зв’язку з цим, проектом КПК України передбачений новий суб’єкт кримінального судочинства – слідчий суддя – суддя місцевого загального суду, призначений головою місцевого загального суду для забезпечення додержання конституційних прав і свобод громадян на стадії досудового провадження (п. 47 ч. 1 ст. 6 проекту КПК України). Відповідно до ст. 28 проекту на слідчих суддів покладається забезпечення додержання конституційних прав і свобод громадян на стадії досудового провадження. При здійсненні цієї функції слідчий суддя у межах своєї компетенції уповноважений:
1) за поданням органу дізнання, слідчого чи прокурора вирішувати питання про взяття і тримання особи під вартою, взяття особи під нагляд міліції, про проникнення до житла або іншого володіння особи для проведення в них огляду чи обшуку, про накладення арешту на майно або кошти банку, що знаходяться на його рахунках, арешту на кошти та інші цінності юридичних або фізичних осіб, що знаходяться в банку, а також звільнення такого майна з-під арешту.
2) у випадках, передбачених цим Кодексом, розглядати скарги на процесуальні рішення, дії та бездіяльність особи, яка здійснює дізнання, органу дізнання, слідчого чи прокурора;
3) здійснювати інші повноваження, надані йому цим Кодексом (ч. 3 ст. 28).
Розгляд слідчим суддею питань досудового провадження у кримінальній справі виключає його участь у розгляді цієї ж справи судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій.
І хоча при оцінці цього процесуального інституту необхідно враховувати перестороги науковців, що «за кріслами слідчого судді та судді, який в подальшому буде розглядати і вирішувати справу, буде стояти тінь інтересів одного відомства» [5, с. 80], діяльність слідчого судді, на нашу думку, створюватиме процесуальну гарантію законності та обґрунтованості обмеження прав і свобод особи під час досудового розслідування.
Суттєве розширення повноважень суду на стадії досудового розслідування забезпечує можливість запобігання незаконному обмеженню конституційних прав учасників кримінального судочинства, а у разі необхідності – швидкого й ефективного їх відновлення. Крім того, це дозволяє ввести певні елементи змагальності на цьому етапі провадження у справі. Разом з тим, аналіз законодавства в частині регламентації цього напряму діяльності суду свідчить про необхідність його удосконалення.
Так, на відміну від КПК РФ [7], де у п.п. 4-8, 11 ст. 29 наведено вичерпний перелік слідчих дій, дозвіл на проведення яких дає суд, у чинному КПК України такий перелік відсутній. Проаналізувавши положення кримінально-процесуального закону, зазначимо, що на підставі мотивованої постанови судді проводяться: обшук житла чи іншого володіння особи (ч. 5 ст. 177), виїмка документів, що становлять державну та/або банківську таємницю (ч. 3 ст. 178), примусова виїмка з житла чи іншого володіння особи, а також виїмка документа виконавчого провадження (ч. 4 ст. 178), накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку (ч. 4 ст. 187), огляд житла чи іншого володіння особи (ч. 4 ст. 190), направлення обвинуваченого на стаціонарну експертизу (ст. 205).
У невідкладних випадках обшук, огляд житла чи іншого володіння особи може бути проведений без постанови судді, але із зазначенням у протоколі причин, що обумовили проведення обшуку без постанови судді з подальшим повідомленням прокурора протягом доби про проведену слідчу дію та отримані результати (ч. 7 ст. 177, ч. 6-8 ст. 190 КПК України).
Водночас, у літературі неодноразово зазначається, що наведений перелік слідчих дій є неповним. Так, вчені пропонують із дозволу судді проводити також примусове освідування особи у разі відсутності її згоди [1, с. 82] та ексгумацію трупа [9, с. 80].
Ми поділяємо думку, що примусове освідування повинно проводитися на підставі рішення судді, оскільки вказана слідча дія порушує конституційне право громадян на особисту недоторканність, зокрема, коли виникає необхідність оголити певні частини тіла. Однак навряд чи існує така необхідність стосовно порядку одержання згоди на проведення ексгумації, оскільки ця слідча дія не обмежує конституційних прав та свобод особи.
Згідно з закріпленим у законі порядком проведення зазначених слідчих дій слідчий за наявності достатніх підстав та за погодженням із прокурором звертається з поданням до судді за місцем провадження слідства.
Суддя негайно розглядає подання та матеріали справи, а у разі необхідності вислуховує слідчого, прокурора і за наявності підстав виносить постанову про проведення обшуку чи постанову про відмову у проведенні обшуку (ч. 5 ст. 177 КПК України).
Однак за умови такого законодавчого регулювання порядку розгляду суддею клопотання слідчого відкритим залишається питання про предмет перевірки суддею цього подання. А саме: чи повинен суддя з’ясовувати обґрунтованість проведення слідчої дії, чи достатньо обмежитися виключно перевіркою законності поданого клопотання? Адже формально рішення слідчого може відповідати вимогам закону, однак це не буде свідчити про його обґрунтованість, оскільки рішення може бути прийняте і за відсутності підстав, що обумовлюють необхідність втручання в особисті права та свободи особи, гарантовані Конституцією України.
Тож, можемо стверджувати, що діяльність суду в цьому напрямі буде ефективною виключно тоді, коли перевірятиметься не лише законність, а й обґрунтованість проведення слідчої дії у житлі чи іншому володінні особи. Тільки у такому випадку буде досягнута мета діяльності суду на досудовому провадженні – забезпечення обґрунтованості обмеження прав та свобод особи.
Оцінка обґрунтованості рішення про проведення слідчої дії становить більшу складність, ніж оцінка його законності. Вона неможлива на підставі одного лише подання. Навіть якщо таке подання належним чином мотивоване, суду необхідно дослідити ті фактичні дані, які обумовили необхідність проведення певної слідчої дії. І хоч у законі передбачено, що суддя повинен розглянути подання і матеріали справи, а у разі необхідності вислухати слідчого і прокурора, результати проведеного дослідження не дають підстав стверджувати про дотримання зазначеного порядку на практиці. Так 82,3 % (154) опитаних слідчих зазначили, що для отримання дозволу суду на провадження слідчої дії необхідне лише подання про провадження цієї слідчої дії. Причому лише 24,0 % (45) заявили, що у їхній практиці мали місце випадки винесення суддею постанови про відмову в проведенні слідчої дії. Мотивами такої відмови були необґрунтованість подання та недоцільність проведення слідчої дії.
Як бачимо, у більшості випадків при зверненні до судді слідчі обмежувалися лише поданням про необхідність проведення певної слідчої дії.
Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.03.2008 р. № 2 [15] у поданні про проведення обшуку, огляду чи виїмки має бути зазначено адресу житла чи іншого володіння особи, де планується проведення цих дій, дані про те, що знаряддя злочину, речі чи цінності здобуті злочинним шляхом, а також інші предмети та документи, сліди злочину та інші речові докази, які можуть мати значення для справи, знаходяться в цьому житлі чи іншому володінні особи.
Слід відмітити позитивні зрушення у нормативно-правовій регламентації порядку отримання дозволу суду на проведення слідчих дій, які обмежують конституційні права та свободи особи. Однак, видається, що у згаданій Постанові міститься неповний перелік вимог до подання слідчого. На нашу думку, подання про проведення обшуку, огляду або виїмки з житла чи іншого володіння особи повинно містити:
– відомості про обставини вчинення злочину;
– посилання на фактичні підстави проведення цієї слідчої дії (зазначення мети слідчої дії та фактичних даних, які вказують на можливість її досягнення).
При розгляді подання про тимчасове обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина суддя перевіряє, чи відображено у ньому всі необхідні дані для їх розгляду, чи підписане воно повноваженою службовою особою і чи погоджене воно у визначених законом випадках з прокурором, вивчає матеріали кримінальної справи, за необхідності вислуховує суб'єкта внесення подання і виносить умотивовану постанову про задоволення подання або відмову в ньому (п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.03.2008 р. № 2) [17].
Видається, що, вивчаючи подання слідчого, погоджене з прокурором, суддя повинен також перевірити:
1) чи є підстави, наведені в поданні, достатніми для проведення цієї слідчої дії;
2) чи немає можливості отримати інформацію іншим шляхом, не пов’язаним з обмеженням конституційних прав та свобод особи;
3) чи мають значення вказані у поданні предмети і документи для встановлення істини в кримінальній справі.
У постанові судді про проведення обшуку повинно бути зазначено назву і склад суду, який розглянув подання; дані про особу, яка внесла подання; відомості про особу, в житлі чи іншому володінні якої необхідно провести обшук; точну адресу житла чи іншого володіння, якщо це автомобіль, то необхідно вказати його марку та державний реєстраційний номер; а також дані, на підставі яких суд дійшов висновку про необхідність проведення обшуку в житлі чи іншому володінні конкретної особи.
У постанові про проведення примусової виїмки з житла чи іншого володіння особи мають бути зазначені точні дані про предмети, які підлягають вилученню, зокрема їх опис та характеристика. Якщо ці предмети мають номери чи інші дані (наприклад, технічний паспорт), про це суд також має зазначити в постанові. Крім того, постанова має містити конкретний перелік предметів (речей, документів), що підлягають вилученню. Не допускається при цьому таке формулювання постанови, що допускає її розширене тлумачення.
Постанова про накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв'язку має відповідати вимогам, установленим ч.ч. 5 і 6 ст. 187 КПК України (п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.03.2008 р. № 2) [7].
У випадку, коли суддя не зміг переконатися в наявності підстав для проведення обшуку, примусової виїмки або огляду житла чи іншого володіння особи, він виносить постанову про відмову у проведенні слідчої дії, про яку йшлося у поданні. Так, наприклад, суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда, розглянувши подання помічника прокурора м. Кіровограда про проведення обшуку у житлі особи з метою вилучення зразків голосу цієї особи, необхідних для проведення судово-фоноскопічної експертизи, виніс постанову про відмову у проведенні слідчої дії на тій підставі, що в матеріалах справи відсутні достатні дані про наявність таких записів за місцем її проживання [7].
На постанову судді про відмову у проведенні слідчої дії протягом трьох діб з дня її винесення прокурором може бути подана апеляція до апеляційного суду. Відповідно до п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду від 28.03.2008 р. № 2 апеляційний суд при розгляді апеляції прокурора на постанову судді місцевого суду про відмову в проведенні обшуку або виїмки з житла чи іншого володіння особи не вправі виносити свою постанову про надання дозволу на проведення зазначених слідчих дій. За наявності підстав апеляційний суд, скасувавши постанову місцевого суду, повертає справу на новий судовий розгляд [15].
У літературі зустрічаються твердження, що розгляд подань слідчого про проведення слідчої дії повинен здійснюватися у присутності потерпілого, підозрюваного чи обвинуваченого, його захисника [8, с. 46]. Ми вважаємо, що така точка зору є необґрунтованою, оскільки не враховує необхідності збереження таємниці досудового розслідування, а також те, що максимальна ефективність цих слідчих можлива лише за умови їх раптового проведення.
Ми вже зазначали, що підставами для проведення слідчих дій можуть бути не лише докази, а й фактичні дані, які містяться в матеріалах оперативно-розшукової діяльності. Це покладає на суд обов’язок з особливою ретельністю перевіряти обгрунтованість подань, у яких слідчі посилаються на матеріали оперативно-розшукової діяльності.
Так, наприклад, слідчий СВ УМВС України в Кіровоградській області М. звернувся до Ленінського районного суду м. Кіровограда із поданням про проведення обшуку житла та іншого володіння особи. Суддя, розглянувши подання та матеріали кримінальної справи, встановив, що протягом 2007 р. – січня 2008 р. слідчий М. неодноразово звертався до суду з поданням про проведення обшуків житла та іншого володіння різних жителів м. Кіровограда та Кіровоградської області. Подання мотивувались тільки рапортом оперативного працівника, будь-яких інших підстав, доводів, щодо необхідності проведення обшуку слідчим не надавалось. Враховуючи викладене, суддя дійшов висновку, що слідчий не вказав достатніх підстав для проведення обшуку в житлі К., а тому відмовив у проведенні такої слідчої дії [9].
Звернемося також до аналізу правової підстави для накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв’язку – постанови голови апеляційного суду чи його заступника. Відповідно до ч. 4 ст. 187 КПК України ця постанова виноситься на основі відповідного подання слідчого за погодженням з прокурором. Якщо йдеться про апеляційний суд, то погоджувати подання слідчого повинні: заступник Генерального прокурора України, прокурор Автономної Республіки Крим, а також області, міст Києва і Севастополя чи прирівняні до них прокурори, як це передбачено, наприклад, у ст. 156 КПК України. Як зазначає С. М. Стахівський, законодавець, «підіймаючи на такий рівень дачу згоди на провадження названих слідчих дій, керувався добрими намірами – посилити гарантії прав та свобод громадян України та забезпечити законність проведення даних слідчих дій». Однак на практиці це призвело до того, що фактично ці норми не застосовуються [1, с. 15]. Крім того, «наявність зазначеної виключної компетенції у голови апеляційного суду несе в собі вагому загрозу впливу на неупередженість місцевого суду, якому доводиться розглядати відповідні справи по суті» [7, с. 34]. У зв’язку з цим вчені вважають за необхідне вирішення питання про накладення арешту на кореспонденцію передати з апеляційного суду до місцевих судів за місцем провадження досудового слідства [8, с. 175; 10, с. 56]. Крім того, огляд затриманої кореспонденції згідно з ч. 1 ст. 187-1 КПК України проводиться за рішенням суду. Але при цьому не вказано, який суд повинен виносити таке рішення. Зважаючи на це, також пропонується ч. 5 ст. 187 КПК України доповнити положенням про те, що суддя виносить постанову не лише про накладення арешту на кореспонденцію, й про дачу згоди на її огляд [11, с. 208-209]. Ми підтримуємо зазначену позицію і вважаємо, що вона сприятиме оптимізації процесу розслідування. До того ж ,за умови такої законодавчої регламентації видається за необхідне надати прокуророві право подавати апеляцію до апеляційного суду на постанову судді про відмову у проведенні зазначених слідчих дій.
Водночас не зовсім вдалою видається пропозиція Д. Б. Сергєєвої спростити процедуру отримання дозволу на накладення арешту на кореспонденцію та визнати юридичною підставою проведення цієї слідчої дії постанову слідчого, винесену на підставі письмової заяви особи, з каналів зв’язку якої буде зніматися інформація, з санкції прокурора [7, с. 10]. Оскільки, як вже наголошувалось, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України). Тобто, статус підозрюваного чи обвинуваченого ще не дає підстави для позбавлення її гарантій конституційних прав та свобод, яким є порядок отримання дозволу на проведення зазначеної слідчої дії.
Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні від 02.11.2006 р. у справі «Волохи проти України» зауважив, що ризик свавільного втручання державних органів у права людини є особливо очевидним в умовах, коли повноваження виконавчої влади здійснюються таємно. Тому національне законодавство повинно передбачати механізм ефективного захисту особи від зловживань. Такі гарантії захисту мають бути чітко встановлені законом та застосовуватися для нагляду за діяльністю відповідних органів та служб [9, с. 33].
Такий підхід набуває особливого значення в рамках Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу [12].
Однак ст. 187 КПК України, яка регламентує накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку, не передбачає механізму, який би міг гарантувати дотримання зазначених положень на практиці. Європейський Суд у цій справі констатував порушення ст. 13 Конвенції на тій підставі, що законодавство України не забезпечує особу, щодо якої застосовуються заходи спостереження, належними гарантіями захисту, оскільки воно не передбачає обов’язку повідомляти особу про заходи спостереження, які було застосовано до неї.
Враховуючи викладене вважаємо за необхідне доповнити ч. 9 ст. 187 КПК України таким положенням: «Після скасування арешту, накладеного на кореспонденцію, та зупинення зняття інформації з каналів зв’язку слідчий зобов’язаний роз’яснити особі, стосовно якої були проведені ці слідчі дії, можливість оскаржити постанову про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв’язку у вищестоящому суді.
У разі встановлення судом незаконного проведення зазначених слідчих дій особа має право на відшкодування шкоди у розмірах і в порядку, визначеному Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду»». З метою реалізації особою наданого їй права пропонується також п. 1-1 ст. 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» після слів «… обшуку, виїмки…» доповнити словами «накладення арешту на кореспонденцію, зняття інформації з каналів зв’язку».
Як правило, діяльність суду на стадії досудового розслідування гарантує законність та об’єктивність прийнятого рішення. Однак мають місце випадки, коли дія цього процесуального інституту не сприяє встановленню об’єктивної істини у справі і призводить до затягування слідства.
Так, наприклад, постановою Апеляційного суду м. Києва відмовлено у задоволенні подання слідчого в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України про дачу дозволу на проведення виїмки документів за місцем роботи судді Приморського районного суду м. Одеси та в інших приміщеннях цього суду.
Слідчий в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України, який розслідував кримінальну справу, порушена щодо гр. І. за ознаками складу злочину, передбаченого ч. 4 ст. 190 КПК України, звернувся до Апеляційного суду м. Києва із поданням про надання дозволу на виїмку матеріалів цивільних справ та, за позовами гр. І. до гр. К., журналів обліку вхідної та вихідної кореспонденції, журналів реєстрації справ за 2004 рік.
На обґрунтування необхідності проведення такої слідчої дії в поданні слідчого зазначалось, що в період з вересня по грудень 2004 р. підозрювана гр. І. підробила два договори купівлі-продажу, укладені, нібито, з гр. К. Надалі гр. І. звернулася до Приморського районного суду м. Одеси з позовами про визнання цих договорів дійсними і визнання за нею права власності на зазначені об’єкти нерухомості. Цим судом винесено два рішення, якими позови були задоволені.
Крім того, у поданні стверджувалось, що під час розслідування гр. К. заперечувала факти укладення угод з гр. І. та свою присутність у судових засіданнях при розгляді цивільних справ за позовами гр. І. до неї.
Відмовляючи у задоволенні подання слідчого про дозвіл на виїмку необхідних документів, суд у постанові послався на те, що органи слідства не пред’явили конкретного обвинувачення гр. І., що слідчий у своєму поданні просить провести виїмку в службовому кабінеті судді Г., висловлюючи припущення, що суддею Г. були ухвалені завідомо неправосудні рішення у зазначених цивільних справах без порушення кримінальної справи, що вилучення журналів обліку вхідної кореспонденції та реєстрації справ за 2004р. порушить нормальну діяльність судів.
Із цими доводами суду не можна погодитися, оскільки у поданні слідчого відсутні будь-які висловлювання чи припущення про те, що постановлені суддею Г. судові рішення в цивільних справах за позовом гр. І. є неправосудним, та про те, що виїмку документів необхідно провести в службовому кабінеті цього судді.
Проаналізувавши надані документи колегія судді кримінальної палати Верховного Суду України встановила, що в суді дійсно наявні документи, які мають значення для розслідування кримінальної справи, порушеної щодо гр. І. Вони знаходяться як в матеріалах двох цивільних справ за позовами гр. І. до гр. К., так і в журналах обліку вхідної та вихідної кореспонденції та в журналі реєстрації справ за 2004 рік [5, с. 255-257].
У такому випадку, діючи відповідно до вимог ст. 178 КПК України, суд мав усі підстави для надання дозволів на виїмку цих документів, але з надуманих мотивів залишив подання слідчого без задоволення.
Як приклад, також можна також навести постанову судді Кіровського районного суду м. Кіровограда про відмову в задоволенні подання про надання дозволу на розкриття банківської таємниці на тій підставі, що процедура розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, детально регламентується ЦПК України, а тому такий вид справ підвідомчий місцевим судам та розглядається не за нормами КПК України, а за нормами ЦПК України [13].
Законом передбачено, що у невідкладних випадках обшук, огляд житла чи іншого володіння особи може бути проведений без постанови судді, але із зазначенням у протоколі причин, що обумовили проведення обшуку без постанови судді з подальшим повідомленням прокурора протягом доби про проведену слідчу дію та отримані результати (ч.7 ст. 177, ч. 6-8 ст. 190 КПК України).
Зі змісту зазначених норм незрозуміло, чи повинен слідчий виносити постанову про проведення цих слідчих дій у невідкладних випадках.
На нашу думку, прослідковується певна неузгодженість також між положеннями ч. 5 та ч. 6 ст. 177 і ч. 4 та ч. 7 ст. 190 КПК України. Вона полягає в тому, що обшук та огляд житла чи іншого володіння особи, за винятком невідкладних випадків, проводиться лише за вмотивованою постановою судді, однак, у разі проведення цієї слідчої дії у невідкладних випадках, слідчий направляє повідомлення прокуророві. У такому випадку суддя позбавляється права оцінити законність та обґрунтованість проведеної слідчої дії. Крім того, чинна редакція статті не дає відповіді на питання, яке рішення має право прийняти прокурор після ознайомлення з копією протоколу. Зважаючи на це, вважаємо за необхідне законодавчо закріпити положення про те, що після проведення обшуку житла чи іншого володіння особи у невідкладних випадках слідчий зобов’язаний направити копії постанови про проведення слідчої дії та протоколу прокурору та судді. Ця пропозиція підтверджується результатами проведеного дослідження. Так, 60,4 % (113) опитаних слідчих зазначили, що повідомлення про проведення обшуку (огляду) житла чи іншого володіння особи необхідно направляти також судді. У такому разі останній зможе перевірити не лише законність та обґрунтованість рішення про проведення слідчої дії, а й сам хід і отримані результати, а також оцінити невідкладність обставин, що викликали необхідність її проведення без постанови судді. Крім того, слушною видається пропозиція С. Н. Алексєєва законодавчо визначити процедуру перевірки судом законності та обґрунтованості слідчої дії [4, с. 101]. На нашу думку, вона повинна бути ідентичною до процедури розгляду подання про проведення обшуку (виїмки), однак проводитися у відкритому судовому засідання. Тобто, за необхідності, суддя має право опитати підозрюваного чи обвинуваченого, його захисника, особу, у провадженні якої перебуває справа, вислухати думку прокурора, після чого, в залежності від наявних для того підстав, винести постанову про законність чи незаконність слідчої дії.
Закон також передбачає можливість проведення огляду без постанови судді за наявності письмової згоди власника житла чи іншого володіння особи (ч. 5 ст. 190 КПК України). Однак на практиці можуть виникнути випадки, коли у житлі проживає декілька осіб, причому не усі з них погоджуються на проведення обшуку. Видається, що у такій ситуації, за винятком невідкладних випадків, слідчий не має права здійснювати огляд і повинен звернутися до суду із поданням про проведення зазначеної слідчої дії.
Аналізуючи співвідношення судового контролю та прокурорського нагляду за додержанням законів на досудових стадіях кримінального судочинства, А. Р. Тумянц підкреслює, що правова природа судового контролю суттєво відрізняється від прокурорського нагляду. Це пояснюється тим, що суд, на відміну від прокурора, не є представником ні органу обвинувачення, ні сторони захисту, що припускає неупередженість та незалежність суду. Тому всі процесуальні рішення, які обмежують права та свободи громадян, мають або санкціонуватися судом, або мати можливість бути оскарженими. Таким чином створюються гарантії законності та обґрунтованості прийнятих рішень [3, с. 9].
На підставі викладеного можемо зробити висновок, що діяльність суду на стадії досудового розслідування є важливою гарантією законності та обґрунтованості проведення слідчих дій [5, с. 70-76]. Однак, незважаючи на значні переваги судового контролю, він має чимало суттєвих вад. Так, наприклад, суд не в змозі постійно відслідковувати процес розслідування, а отже повною мірою оцінювати та скеровувати діяльність слідчого на пошук доказів у кримінальній справі. Крім того, закріплений у законі порядок прийняття рішень суддею на досудовому розслідуванні знижує оперативність слідчих органів, що може спричинити втрату доказів [7, с. 243]. Так, 30,3 % (57) анкетованих слідчих зазначили, що процедура отримання дозволу на проведення слідчих дій, яка існує на сьогодні, призводить до затягування слідства через високу завантаженість суддів; 24,0 % (45) стверджують, що вона створює загрозу прийняття суддею необ’єктивного рішення внаслідок дефіциту інформації та часу. І лише 45,7 % (86) визнали, що такий порядок прийняття рішення виступає гарантією обґрунтованості провадження слідчих дій.
До того ж, на відміну від прокурора, суд не в змозі попереджати та виявляти порушення закону в процесі розслідування злочинів. Суд також не уповноважений ініціювати свою участь у досудовому провадженні, тобто суд може реалізувати свої повноваження на стадії досудового розслідування лише після звернення до нього у визначеному законом порядку.
слідчий суддя розслідування клопотання
Література
1. Галаган В. И. Использование следователем информации на первоначальном этапе расследования : автореф. дис. на соискание науч. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 ,,Уголовный процесс и криминалистика; судебная экспертиза” / В. И. Галаган. – К., 1992. – 24 с.
2. Кримінально-процесуальні засоби доказування : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук : спец. 12.00.09 ,,Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза” / С. М. Стахівський. – К., 2005. – 30 с.
3. Григорьев В. Н. Правовые и организационные основы принятия решений в уголовном процессе (досудебные стадии) : монография / В. Н. Григорьев, Г. А. Кузьмин. – М. : ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2003. – 136 с.
4. Белкин Р. С. Курс криминалистики : в 3 т. / Белкин Р. С. – М. : Юристъ, 1997. –
Т. 2 : Частные криминалистические теории. – 1997. – 464 с.
5. Михайлов А. Институт понятых – архаизм российского уголовного судопроизводства / А. Михайлов // Законность. – 2003. – № 4. – С. 29–31.
6. Кучинська О. П. Участь понятих у кримінальному процесу України : за та проти / О. П. Кучинська // Адвокат. – 2008. – № 9. – С. 10–12.
7. Лук’янчиков Є. Д. Участь понятих у кримінальному судочинстві / Є. Д. Лук’янчиков // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – К. : Нац. акад. внутр. справ України, 2004. – № 5. – С. 196–203.
8. Маляренко В. Т. Кримінальний процес України. Стан та перспективи розвитку : Вибрані наукові праці : [навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.] / Маляренко В. Т. – К. : Ін Юре, 2004. – 600 с.
9. Богунов В. Протоколювання та звукозапис : співвідношення функцій / В. Богунов // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 6. – С. 108–112.
10. Бацько І. Процесуальна регламентація складання протоколів слідчих дій / І. Бацько // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. – Львів : Львів. ін-т внутр. справ, 2001. – № 3. – С. 190–195.
11. Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України : Закон України від 25 груд. 2008 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2009. – № 19. – Ст. 261.
12. Про інформацію : Закон України від 2 жовт. 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 48 – Ст. 650.
13. Маркусь В. О. Криміналістика : [навч. посіб.] / В. О. Маркусь. – К. : Кондор, 2007. – 558 с.
14. Бажанов М. И. Законность и обоснованность основных судебных актов в советском уголовном судопроизводстве : автореф. дис. на соискание науч. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 ,,Уголовный процесс и криминалистика; судебная экспертиза” / М. И. Бажанов. – Х., 1967. – 34 с.
15. Грошевой Ю. М. Сущность судебных решений в советском уголовном процессе / Ю. М. Грошевой. – Х. : Вищ. шк., 1979. – 143 с.
16. Дубинский А. Я. Исполнение процессуальных решений следователя : Правовые и организационные проблемы / Дубинский А. Я. – К. : Наук. думка, 1984. – 182 с.
17. Глинська Н. В. Обґрунтування рішень у кримінальному процесі : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 ,,Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза” / Н. В. Глинська. – Х., 2003. – 20 с.
18. Муратова Н. Г. Процессуальные акты органов предварительного расследования : Вопросы теории и практики / Муратова Н. Г. – Казань : Изд-во Казан. ун-та, 1989. – 119 с .
|
