КУРСОВА РОБОТА
на тему:
«Необхідна оборона як обставина, що виключає злочинність діяння»
Нікополь – 2011
Вступ
3 прийняттям Кримінального Кодексу України 5 квітня 2001 року законодавець вмістив цілу низку нових норм, які виключають злочинність діяння і виділивши їх в окремий розділ, вказав тим самим на їх виключність іважливість для кримінального права. За деяких обставин діяння за своїми зовнішніми рисами, особливо за заподіяною шкодою, схожі на злочин, насправді не є суспільно небезпечними і протиправними. Такі діяння, за наявності обставин, передбачених законом, не е злочином, а особа, яка їх вчинила, не підлягає кримінальній відповідальності.
Вивчення і аналіз теми «Обставини, що виключають злочинність діяння» необхідне не лише для того, щоб правильно застосувати законодавство на практиці, але перш за все для того, щоб правомірно діяти, якщо виникне небезпечна ситуація.
Позиція, яка існувала раніше, полягала в тому, що захист від суспільно небезпечних посягань є завданням лише правоохоронних органів, не виправдала себе. В країні зросла кількість злочинів, злочинність вийшла з-під контролю правоохоронних органів, майже відсутні гарантії безпеки громадян. Тому законодавець наділив звичайних громадян правами по боротьбі із злочинністю, надавши гарантії щодо їх використання. Однією з таких важливих гарантій є право громадян на необхідну оборону.
В цілому ж діяння, передбачені розділом «Обставини, що виключають злочинність діяння» близько межують із злочинами, що часто призводить до неправильної кваліфікації, і як наслідок – до неправомірного засудження особи, яка таке діяння вчинила. Тому важливим є вивчення всіх закономірностей і особливостей норм, передбачених цим розділом і виявлення їх характерних ознак. Особливої актуальності ця проблема набуває щодо необхідної оборони – обставина, яка вже тривалий час відома кримінальному законодавству та, мабуть, найпоширеніша на практиці.
Питанням про правомірність чи злочинність кола діянь, які можуть бути вчинені особою у певних, екстремальних для неї, ситуаціях присвячується розділ VІІІ Загальної частини КК. Вирішення цих питань безпосередньо пов'язане із з'ясуванням наявності в діянні особи всіх ознак злочину, передбачених ч. 1 ст. 11 КК. Відсутність хоча б однієї з цих ознак у діянні означає, що воно не є злочином. Саме така ситуація має місце у випадках, коли, незважаючи на шкоду, нанесену особі, власності, правам і законним інтересам фізичних та юридичних осіб, певні діяння розглядаються законом як суспільно корисні, або як суспільно прийнятні, або як вибачальні з позицій кримінального права, але у всіх випадках – як такі, що виключають злочинність діяння, а отже, і не тягнуть за собою кримінальної відповідальності.
Кримінальне право формулює поняття й ознаки обставин, що виключають злочинність діяння тому, що вони за певними зовнішніми знаками, схожі із злочинами. Зовнішня схожість вказаних обставин із злочинами перш за все полягає в тому, що наслідки у вигляді фізичної, майнової або моральної шкоди, які настають від перших і других проявів, співпадають (настання смерті, нанесення тілесних ушкоджень, знищення або пошкодження майна тощо). А це вимагає у кожному випадку ретельного дослідження обставин вчиненого діяння для його правильної правової оцінки і відповідного, такого, що базується на законі, рішення компетентного органу відносно його правомірності чи злочинності. Отже, мова йде про схожість обставин, що виключають злочинність діяння, саме із злочинами, а не якимись іншими правопорушеннями.
Значення наявності цих обставин у КК полягає в тому, що вони:
1) чітко розрізняють злочинний прояв від правомірного діяння, яке схоже на нього, а, отже, забезпечують законність і справедливість рішення відносно поведінки конкретної особи, що далеко не завжди є очевидним;
2) сприяють підвищенню правової активності та правової свідомості громадян і службових осіб, які потребують законодавчих гарантій своєї захищеності в разі нанесення ними шкоди при здійсненні свого права або виконання службових чи громадських обов'язків; 3) мають важливе профілактичне значення.
Вказані обставини випливають із конституційних положень, відповідно до яких людина, її життя, здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
1.
Обставини, що виключають злочинність діяння
Українське кримінальне законодавство, а також практика його застосування і наука кримінального права знають декілька видів обставин, які зовсім виключають кримінальну відповідальність за дії, які за своїми зовнішніми ознаками подібні злочинові, мають багато ознак злочину.
Суспільні та юридичні властивості таких дій полягають у тому, що вони:
1) мають багато зовнішніх ознак злочину;
2) спричиняють тяжкі наслідки – тілесні ушкодження, знищення майна, а іноді і позбавлення життя;
3) передбачені законом як злочини в певних статтях Особливої частини КК України.
Але оскільки ці дії спрямовані на усунення небезпеки, відвернення загрози заподіяння значної або великої шкоди, то вони не мають суспільної небезпечності і тому не утворюють складу злочину.
До таких обставин діюче кримінальне законодавство України і наука кримінального права відносять:
1. Необхідна оборона (ст. 36);
2. Уявна оборона – дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання (ст. 37);
3. Затримання особи, що вчинила злочин – не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи (ст. 38);
4. Крайня необхідність – не є злочином заподіяння шкоди правоохоронним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності (ст. 39);
5. Фізичний або психічний примус – не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками (ст. 40);
6. Виконання наказу або розпорядження – дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронним інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження (ст. 41);
7. Діяння, пов'язане з ризиком – не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети (ст. 42);
8. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації – не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності (ст. 43).
В юридичній літературі можна зустріти міркування, що до таких обставин відноситься також:
1. Здійснення свого права – наприклад, знищення майна власником, заподіяння шкоди своєму здоров'ю тощо.
2. Виконання професійних функцій – наприклад, заподіяння шкоди здоров'ю особи хірургом при проведенні операції.
3. Погодження потерпілого на заподіяння йому матеріальної чи майнової шкоди і тому подібні дії.
Але всі ці останні до таких обставин не можуть бути віднесені, тому що вони:
1) не передбачені чинним законодавством;
2) мають зовсім іншу юридичну природу;
3) не мають зовнішньої подоби до злочину (відсутність протиправності, вини, спрямовані на здійснення права, на суспільну користь).
Обставини, що виключають злочинність заподіяної шкоди, мають загальні суспільні та юридичні ознаки:
1. Суб'єктивне право кожної людини – «Кожна особа має право на необхідну оборону»… (ч. 2 ст. 36 КК України).
2. Незалежне право (суверенне) – не залежить від можливості уникнути нападу чи звернутися за допомогою до інших осіб або до органів влади (ч. 2 ст. 36 КК України).
3. Універсальне право – наявність його не залежить від наявності в особи інших прав.
4. Найбільш суспільно-колективне право може бути застосоване для захисту права та інтересів усіх інших осіб, як фізичних, так і юридичних.
2. Поняття необхідної оборони та її зміст
Інститут необхідної оборони є одним із найдавніших в теорії та практиці кримінального права. Право на захист життя, здоров’я, майна від злочинних посягань виникло поряд із становленням держави і права, змінюючись у процесі розвитку суспільства. Право на необхідну оборону згадується ще в договорах київських князів Олега та Ігоря з греками 911, 945 рр., в «Руській правді» Ярослава Мудрого та в більш правових актах.
Питанням про існування права на необхідну оборону цікавилися філософи та юристи минулого. В епоху середньовіччя необхідну оборону обґрунтовували Священним Писанням, вбачаючи в ній релігійний обов’язок боротьби з гріхом. Ж.Ж. Руссо в інституті необхідної оборони вбачав повернення людині її природного права на захист. Конституція України встановлює, «що кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя здоров’я інших людей від протиправних посягань». Конкретизація цього конституційного положення знайшла своє відображення в ст. 36 КК України яка виступає в якості гарантії реалізації права кожної людини на самозахист, захист інших осіб, державних та суспільних інтересів від суспільно небезпечних посягань.
Необхідною обороною в кримінальному праві називаються дії, вчинені з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання завданням шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребою негайного відвернення чи припинення посягання (ч. 2 ст. 36 КК України).
Не є злочином застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів, незалежно від наслідків, якщо воно здійснене для захисту від нападу озброєної особи чи нападу групи осіб, відвернення протиправного насильницького. проникнення в житло чи інше приміщення або якщо особа, яка здійснює захист, не могла внаслідок переляку або сильного душевного хвилювання, викликаного суспільно небезпечними діями, оцінити відповідність захисту характерові посягання (ч. 4 і ч. 5 ст. 36 КК).
Право на необхідну оборону – можливо найдавніше право людини. Про нього мовиться уже в договорах Олега й Ігоря з греками (911, 945 рр.); у «Руській Правді» та майже в усіх пізніших законодавчих актах. Ось, наприклад, як визначалося право на необхідну оборону артикулом 28 глави XX Зведення законів 1743 року: «Когда бы кто нарочно с пьянства, з чвани й другого злого умышления в доме, или в квартире, на улице, на пути или где-нибудь зацепя кого, драться с ним начал, а тот бороня своего здоров'я в смерть убил зачинщика драки… на том же имеет присягу учинить, а по присяге от казни смертной й от платежа за голову й от всякого наказания свободен будет». Слід однак зазначити, що у всіх законодавчих актах про право на необхідну оборону неважко знайти суспільні властивості його застосування.
Панівні верхи завжди намагались обмежити його здійснення нижчими верствами населення. Таке можна простежити від «Руської Правди» до радянського законодавства.
Радянське право на необхідну оборону є таке ж, як і конституційне право на житло: в законі є, але в дійсності (у житті) немає.
Між іншим, право на необхідну оборону – це один із найважливіших юридичних інститутів – без права захисти ти себе, чи свою оселю, майно – не може бути у людини спокою, впевненості в безпеці свого життя, недоторканності житла і т. ін.
У той же час здійснення свого права на необхідну оборону вимагає використовувати його лише при наявності необхідних умов. Практикою застосування кримінального законодавства та наукою кримінального права винайдено два види умов правомірності заподіяння шкоди в стані необхідної оборони:
1) умови, що стосуються властивостей нападу;
2) умови, що стосуються властивостей захисту. Заподіяння шкоди буде визнано правомірним, якщо напад був:
1. Суспільно небезпечним, тобто загрожував тяжкими наслідками у сфері важливих суспільних цінностей – життя, здоров'я, власності, державного управління і т. ін. При цьому напад не обов'язково повинен бути злочином, досить і того, що він був реально небезпечним – загрожував тяжкими наслідками.
Звідси виходить, що необхідна оборона неможлива:
1) проти правомірних дій посадових осіб (працівників міліції, судових виконавців і т. ін.), які не є суспільно небезпечними;
2) при нападі неосудного, про що завідомо знає той, хто захищається, інакше – той, хто зазнав нападу, має право захищатися за правилами крайньої необхідності;
3) при нападі тварин (якщо вони нападають самі) і, можливо, якщо їх направляють їхні власники чи інші люди.
Необхідна оборона не допускається проти того, хто діє в стані необхідної оборони (як і під час провокації необхідної оборони).
Провокацією необхідної оборони називають такі дії, які вчиняються з метою викликати на себе напад, щоб потім була можливість дати гідну відсіч (помститися), посилаючись на те, що був змушений оборонятися, тобто знаходився в стані необхідної оборони.
За правилами необхідної оборони нападаючий і обороняючий себе (чи інших осіб) ніколи не можуть помінятися місцями: тобто нападаючий не може стати обороняючим себе, а той, хто захищається, не може стати нападаючим. Тому для визначення стану необхідної оборони дуже важливо встановити – хто нападаючий, а хто захищає себе. Саме тому необхідна оборона проти необхідної оборони – неможлива.
2. Наявним, тобто уже розпочатим, чи який неминуче повинен початися, ось-ось почнеться.
Стан необхідної оборони виникає не тільки тоді, коли напад уже розпочався, але й тоді, коли він погрожував негайно і без сумніву початися.
«Не должен єсть себе от соперника первый удар ожидать, ибо через такой первый удар может такое причиниться, что и противится весьма забудет». (Ст. 17 Воинских артикулов Петра І).
Але стану необхідної оборони немає, якщо напад ще не розпочався (бо немає необхідності в заподіянні шкоди), а також і тоді, коли напад уже явно закінчився (бо немає потреби в захисті).
Оцінка наявності чи відсутності нападу повинна ґрунтуватися на фактичних обставинах події.
Тому, якщо захисник мав підстави думати, що напад лише припинено і він може розпочатися знову, то він діє правомірно.
Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 червня 1991 року пояснив, що «…стан необхідної оборони виникає не лише в момент суспільно небезпечного посягання, але і при наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто обороняється. Для з'ясування цього необхідно враховувати поведінку нападаючого, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дає підставу особі, яка захищається, сприймати загрозу як реальну», (п. 3).
3) Якщо напад був дійсним, тобто дійсно існуючим, а не тільки уявлюваним, уявним. Недійсний, уявний напад – це наслідок помилки того, хто неправильно оцінив обставини події і заподіяв шкоду тому, хто фактично не нападав. Такий випадок у кримінальному праві називається уявною обороною (ст. 37 КК України). Відповідальність за шкоду, заподіяну в стані уявної оборони, вирішується так:
1. Відповідальність не настає, якщо захисник сумлінно помилявся, тобто при таких обставинах він не міг усвідомити своєї помилки.
2. Відповідальність настає на загальних підставах, якщо захисник міг з оцінки обставин події усвідомити свою помилку, якби він був трохи обачнішим і уважнішим.
3. Відповідальність настає за перевищення меж необхідної оборони, якщо заподіяна шкода була б такою і при наявності нападу.
Пленум Верховного Суду України в Постанові від 28 червня 1991 року пояснив, що «…дії, вчинені в стані уявної оборони, тобто коли особа, яка захищається, добросовісно помиляється щодо реальності посягання, повинні розглядатися як такі, що вчинені в стані необхідної оборони. Коли при цьому були перевищені межі захисту, допустимого в умовах відповідного реального посягання, особа повинна нести відповідальність за перевищення меж необхідної оборони або в залежності від обставин справи за необережний злочин» (п. 9).
Умови правомірності захисту:
1. Захист при необхідній обороні визнається правомірним тільки тоді, коли шкода заподіяна особі, яка нападала, а не комусь іншому.
Шкода при захисті може бути завдана нападаючому особисто – його здоров'ю, життю, власності.
Завдання будь-якої шкоди третім особам не може бути визнане необхідною обороною. (В цьому випадку немає необхідності. Крім того, такі дії вчинені уже не з метою захисту, а помсти).
Якщо особа, що захищалась, допустила помилку відносно нападаючого, то вона звільняється від відповідальності у випадку сумлінної помилки, коли вона не могла усвідомити такої помилки.
Пленум Верховного Суду України в Постанові від 28 червня 1991 р. пояснив: «Якщо при обороні випадково заподіяно шкоду непричетній до нападу особі, в залежності від наслідків відповідальність може наступати за заподіяння шкоди з необережності (п. 6).
2. Захист не може перевищувати меж необхідності. Заподіяна шкода нападаючому може бути визнана правомірною тільки в межах необхідності, в даному випадку для захисту.
Кожен випадок має свої межі необхідності. Для цього враховують:
1) суспільну та особисту цінність об'єкта нападу;
2) несподіваність та інтенсивність нападу;
3) кількість та сила нападаючих;
4) місце, час і обставини нападу;
5) стан того, хто захищається;
6) можливість шкідливих наслідків нападу;
7) можливості захисту – фізична сила того, хто захищається, наявність у нього знарядь захисту, кількість осіб, що підпали нападу і т. ін.
У стані необхідної оборони особа може (має право) застосувати такі засоби і знаряддя, які з урахуванням усіх обставин, є необхідні і достатні для захисту.
З цього випливають такі висновки:
1. Той, хто захищається, може застосувати такі ж засоби і знаряддя як і нападаючий. Захист не перестає бути правомірним і тоді, коли для захисту застосовуються більш ефективні засоби і знаряддя.
У випадках, коли має місце напад групи осіб, яка за кількістю переважає тих, хто захищається, і діє агресивно, з очевидною загрозою для життя чи здоров'я, то для захисту ці особи мають право застосувати засоби, які мають у наявності.
У всякому разі при оцінюванні застосованих засобів захисту необхідно з'ясовувати, чи мала особа, яка захищалась, реальну можливість ефективно відбити суспільно небезпечне посягання іншими засобами, із заподіянням нападаючому меншої шкоди.
2. Той, хто захищається, може (має право) заподіяти нападаючому таку ж шкоду, якою йому загрожував нападаючий. Захист не перестає бути правомірним і тоді, коли нападаючому буде заподіяна більша шкода, ніж та, якою він загрожував. Неправомірною визнається лише така шкода, яка явно, безсумнівно, перевищує шкоду загрози, котра в цьому разі не була необхідною. Перевищення меж необхідної оборони, як свідчить слідча та судова практика, буває двох видів:
1-) при нападі, що не загрожує тяжкими наслідками, нападаючому заподіяна занадто тяжка шкода, наприклад, у відповідь на ляпас заподіяна смерть, або як у справі Г-у відповідь на вимагання грошей знайомою особою;
2) явна невідповідність знарядь і засобів захисту знаряддям і засобам нападу, наприклад, застосування вогнепальної зброї при нападі неозброєного.
3. Перевищення меж необхідної оборони
відповідальність оборона перевищення злочинність
Перевищенням меж необхідної оборони, зазначено в ч. 3 ст. 36 КК, визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне за собою відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених кримінальним законом (статті 118 та 124 КК).
Перевищення меж необхідної оборони може бути пов'язано із застосуванням для відвернення нападу таких засобів чи методів, які явно (очевидно, поза будь-яким сумнівом) не були викликані ні характером нападу, ні реальною його небезпекою, ні самою подією. Такі випадки спеціально описані в Особливій частині Кодексу. Так, у ст. 118 КК передбачено відповідальність за вбивство в разі перевищення меж необхідної оборони, а в ст. 124 – за заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони. Перевищення меж необхідної оборони, пов'язане із заподіянням нападникові легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, закон не розглядає як заподіяння тяжких наслідків, і таке перевищення не визнається злочином.
Дуже важливим для діяльності правоохоронних органів та суду є законодавче положення (ч. 4 ст. 36 КК), за яким: «Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту»
Сильне душевне хвилювання може бути викликане раптово-зухвалим нападом, вчиненням нападу вночі у безлюдній місцевості; це може бути і сильний переляк, внаслідок якого не лише важко, а іноді й неможливо оцінити відповідність захисту характерові посягання.
У законі (ч. 5 ст. 36 КК) закріплено положення, відповідно до якого не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальної відповідальності застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи чи нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького проникнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.
Отже, оборона визнається необхідною без будь-яких обмежень при захисті благ, прав і цінностей людини, суспільства і держави від небезпечних посягань і заподіяння будь-якої шкоди нападникові (нападникам) за умови: 1) якщо посягання вчиняється озброєною особою або 2) якщо посягання вчиняється групою осіб (двох або більше); 3) в усіх інших випадках за наявності умов правомірності необхідної оборони.
Оборона не може визнаватися необхідною в тому разі, якщо особа, яка зазнала нападу, навмисно спровокувала такий напад з метою заподіяти під час «захисту» шкоду нападникові (вбити його або спричинити тілесне ушкодження). Такі дії кваліфікуються як умисне вчинення злочину (заздалегідь обдуманий умисел).
Трапляються випадки, коли особа для охорони майна застосовує різні пристосування та механізми (понабивані на огорожі гвіздки, колючий дріт тощо) проти посягання, яке можливе в майбутньому. З цього приводу зазначимо, що закон не допускає необхідної оборони проти посягання, яке очікується у майбутньому).
Висновок
Написання даної роботи дало мені можливість прийти до наступних висновків:
1. Інститут необхідної оборони є одним із найдавніших в теорії та практиці кримінального права. Право на захист життя, здоров’я, майна від злочинних посягань виникло поряд із становленням держави і права, змінюючись в процесі розвитку суспільства. Право на необхідну оборону можна вважати природним правом людини;
2. Виділення законодавцем переліку обставин, що виключають злочинність діяння, буде правомірним лише тоді, коли всі ці обставини мають якийсь загальний, притаманний лише їм критерій. Цей критерій, як видається, виявляється в тому, що вчинене особою за певних умов діяння, зовнішньо хоч і подібне до злочину, проте не тільки не може бути визнано суспільно небезпечним і протиправним, але, навпаки, є суспільно корисним і правомірним, оскільки сприяє охороні правопорядку, правильному здійсненню функцій державних органів, інший суспільно корисній діяльності;
3. Позиція, старого законодавства, яка полягала в тому, що захист від суспільно небезпечних посягань є завданням лише правоохоронних органів, не виправдала себе. В країні щорічно зростала кількість злочинів, злочинність вийшла з-під контролю правоохоронних органів, майже відсутні реальні гарантії безпеки громадян. Тому законодавець повинен був наділити звичайних громадян правами по боротьбі із злочинністю, надавши гарантій щодо їх використання. Однією з таких важливих гарантій с право громадян на необхідну оборону;
4. Виходячи із рівності всіх людей перед законом, норма про необхідну оборону повинна діяти для всіх громадян однаково, незалежно від того, чи це їх моральний чи службовий обов’язок. Тому, правом на необхідну оборону в рівній мірі володіють як громадяни, так і працівники міліції, інші службові особи;
5. Практикою застосування кримінального законодавства та наукою кримінального права винайдено два види умов правомірності заподіяння шкоди в стані необхідної оборони це умови, що стосуються властивостей нападу і умови, що стосуються властивостей захисту. До властивостей нападу відноситься те, що напад повинен бути суспільно небезпечним, наявним та дійсним. До умов, які характеризують захист: захист при необхідній обороні визнається правомірним тоді, коли шкода заподіяна нападаючому, а не комусь іншому; захист мас бути своєчасним; заподіяна шкода мас бути необхідною і достатньою для негайного відвернення чи припинення посягання;
6. Необхідна оборона і бездіяльність виключають одне одного, оскільки необхідна оборона можлива лише в формі активних дій. Необхідна оборона неможлива проти суспільно небезпечних посягань, які вчиняються шляхом пасивної поведінки;
7. Стан необхідної оборони відсутній при провокації тобто, коли вчиняються такі дії, які мають мету викликати на себе напад, щоб потім дати відсіч, підкреслюючи те, що особа була змушена оборонятися;
8. При перевищенні меж необхідної оборони шкода, яка заподіюється посягаючому, не є самоціллю для того, хто захищається. Ця шкода заподіюється вимушено.
Список літератури
1. Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В. за ред. Кандратьева Я.Ю., наук. Ред. Клименко В.А. та Мельник М.І. Кримінальне право України: Заг.частина. – К., Правові джерела, 2002. – 432 с.
2. Бажанов М.І., Баулін Ю.В., Борисов В.І. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти. – Київ – Харків Юрінком Інтер – Право, 2001. – 416 с.
3. Баулин Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния. – Харков, Основа, 1991. – 350 с.
4. Вісник прокуратури. Необхідна оборона як захист особи від злочинних посягань. – 2009. – №1. – с. 128 с.
5. Гельфанд И.А., Куц Н.Т. необходимая оборона по советскому уголовному праву: Учебное пособие. – К., 1962. – 46 с.
6. Кистяковский А.Ф. Права, по которым судится малороссийский народ – К., 1879.
7. Ковальський В.С., Стрюк М.В. Шкелебей О.В. Кримінальне право України: Посібник. – К.: Прецендент, 2007 – 147 с. – (матеріали до складання кваліфікаційних іспитів для отримання Свідоцтва на право заняття адвокатською діяльністю. Вип.6).
8. Козак В.Н. Право граждан на необходимую оборону. – Саратов, 1972.
9. Коржанский Н.И. Очерки теории уголовного права – Волгоград, 1992-С. 75–90.
10.Коржанський М.Й. Кримінальне право і законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій. – К.: Атіка, 2001. – 432 с.
11.Коржанський М.Й. Нариси уголовного права. – К.: ТОВ «Генеза», 1999. – 208 с.
12.Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч.для студ. юрид. вузів і фак. – К.: А.С.К., 2001. – 352 с. – (Економіка.Фінанси. Право)
13.Михайленко П.П. Уголовное право Украины. Общая часть. – К.: Ред.-изд. отдел МВД Украины. – 260 с.
14.Михайлов М.П. Право граждан на необхомую оборону. – М.: Госюриздат, 1962. – 29 с.
15.Паше-Озерский Н.Н. Необходимая оборона и крайняя необходимость по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат. – 181 с.
16.Селецький С.І. Кримінальне право України. Загальна частина: Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007. 264 с.
17.Соколов Н.Н., Чукаленков М.Г. Необходимая оборона. – М: Моск. Рабочий, 1972. – 96 с.
18.Тишкевич И.С. Оборона от нападения преступника. – Минск: Изд-во БГУ, 1972. – 136 с.
19.Тишкевич И.С. Условия и пределы необходимой обороны. – М.: Юрид. лит., 1969. – 192 с.
20.Ткаченко В.И. Необходимая оборона по уголовному праву. – М.: Юрид.лит., 1979. – 119 с.
21.Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина: Навчальний посібник. – Київ: «Центр навчальної літератури», 2004. – 362 с.
|
