Відомчий контроль за законністю та обґрунтованістю проведення слідчих дій
Відповідно до кримінально-процесуального закону всі рішення про спрямування слідства та про провадження слідчих дій слідчий приймає самостійно за винятком випадків, коли законом передбачено одержання згоди від суду (судді) або прокурора (ч. 1 ст. 114 КПК України).
Разом з тим, ефективність досудового слідства та його якість, забезпечення прав і свобод особи під час досудового провадження багато в чому залежить від рівня процесуального керівництва з боку начальника слідчого відділу, на якого законом покладено здійснення функції процесуального контролю (ст. 114-1 КПК України).
У кримінальному судочинстві під начальником слідчого відділу розуміють начальника Головного слідчого управління, слідчого управління, відділу, відділення органів внутрішніх справ, безпеки та його заступників, які діють у межах своєї компетенції, а також податкової міліції (п. 6-а ст. 32 КПК України).
Відповідно до ст. 114-1 КПК України начальник слідчого відділу здійснює контроль за своєчасністю дій слідчих по розкриттю злочинів і запобіганню їм, вживає заходів до найбільш повного, всебічного і об’єктивного провадження досудового слідства в кримінальних справах.
Із метою ефективного здійснення контролю він наділений правом:
1) перевіряти кримінальні справи;
2) давати вказівки слідчому про: провадження досудового слідства, притягнення як обвинуваченого, кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, направлення справи, провадження окремих слідчих дій;
3) передавати справу від одного слідчого іншому;
4) доручати розслідування справи декільком слідчим;
5) брати участь у провадженні досудового слідства та особисто провадити досудове слідство, користуючись при цьому повноваженнями слідчого.
Вказівки начальника слідчого відділу в кримінальній справі даються слідчому у письмовій формі і є обов’язковими для виконання.
Оскарження цих вказівок прокуророві не зупиняє їх виконання, за винятком випадків, передбачених частиною другою ст. 114 КПК України.
Механізм реалізації керівником слідчого відділу органів внутрішніх справ повноважень, наданих йому кримінально-процесуальним законом, а також додаткових повноважень із здійснення процесуального контролю за розслідуванням злочинів визначено наказом МВС України від 31.03.2008 р. № 160 «Про організацію діяльності органів досудового слідства МВС України» [2], наказом МВС України від 07.09.2005 р. № 777 «Про затвердження Інструкції з організації взаємодії органів досудового слідства з оперативними підрозділами органів внутрішніх справ України на стадіях документування злочинних дій, реалізації оперативних матеріалів, розслідування кримінальних справ та їх розгляду в суді» [1] та наказом МВС України від 08.09.2005 р. № 760 «Про затвердження Інструкції з організації взаємодії органів досудового слідства з оперативними підрозділами органів внутрішніх справ України у виявленні, документуванні та розслідуванні злочинів у сфері економіки» [4].
Як зазначає Х. С. Таджиєв, роль та значення начальника слідчого відділу як учасника кримінального судочинства, полягає у тому, щоб належним чином організувати кримінально-процесуальну діяльність очолюваного підрозділу, тобто використовуючи передбачені законом засоби, здійснювати керівництво розслідуванням злочинів, забезпечувати його якість, повноту, всебічність та об’єктивність [2, с. 71].
Контрольна діяльність начальника слідчого відділу має безпосередній характер і полягає у процесуальному керівництві розслідуванням злочину підлеглими йому слідчими [7, с. 88].
Однак не всі науковці поділяють цю позицію. Так, на думку В. М. Тертишника, функцію процесуального контролю з боку начальника слідчого відділу необхідно скасувати, оскільки процесуальний контроль та нагляд за законністю при проведенні досудового розслідування мають здійснювати особи, щодо яких слідчий не перебуває в адміністративній чи іншій залежності. Адміністративна влада не повинна поєднуватися з функцією контролю або нагляду в одній особі. Реалізація ідеї розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову стосовно статусу слідчого вимагає відокремлення адміністративно-розпорядчих повноважень від функцій розслідування і прокурорського нагляду та процесуального контролю [3, с. 500].
На думку деяких вчених контроль начальника слідчого відділу вступає у протиріччя зі змістом процесуальної самостійності та незалежності слідчого, а тому його повноваження повинні обмежуватися вирішенням питань організаційно-методичного характеру [9, с. 55; 226, с. 12]. На перший погляд, процесуальна самостійність слідчого, яка виявляється у можливості згідно з чинним законодавством самостійно, за особистим внутрішнім переконанням, проводити усі необхідні та можливі процесуальні дії, приймати відповідні процесуальні рішення, а також нести особисту відповідальність за порушення норм закону [6, с. 5], несумісна з будь-яким контролем. Однак процесуальна самостійність та незалежність слідчого полягає не у відсутності контролю за його діями, а у незалежності від непроцесуального впливу, можливості приймати рішення і нести за них відповідальність, оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням на підставі повного, всебічного та об’єктивного дослідження усіх обставин справи, керуючись законом та власним сумлінням. Тому, як зазначає О. В. Хімічева, процесуальна самостійність слідчого перебуває у діалектичному протиріччі з владними повноваженнями начальника слідчого відділу, що, в свою чергу, сприяє прояву самостійності слідчого та всебічності, повноті та об’єктивності розслідування [7, с. 123].
Отже, слід виходити з того, що процесуальний контроль начальника слідчого відділу не лише не обмежує процесуальну самостійність та незалежність слідчого, а й, навпаки, сприяє забезпеченню законності його кримінально-процесуальної діяльності та процесуальних гарантій прав та свобод учасників кримінального судочинства.
Чинний КПК України передбачає, що незаконні та необґрунтовані постанови слідчих і осіб, які проводять дізнання, скасовує прокурор. Такі повноваження випливають із покладеної на нього функції нагляду за додержанням законів органами попереднього слідства і дізнання. Однак, як зазначається в літературі, більшість таких постанов скасовуються прокурорами з ініціативи начальників слідчих відділів (відділень). Разом з тим, зрозуміло, що запобігання настанню можливих негативних наслідків можливе лише за умови своєчасного оперативного реагування. Зважаючи на це, в літературі висловлюється думка про необхідність наділення аналогічним правом начальника слідчого відділу, що дасть можливість оперативно виправити помилку та порушення закону. При цьому процесуальний контроль стане більш ефективним, оскільки не залежатиме від реагування прокурора [5, с. 24]. Протилежна позиція аргументована тим, що надання начальнику слідчого відділу права скасовувати незаконні постанови слідчих суттєво обмежить процесуальну самостійність та незалежність слідчого, а незаконні та необґрунтовані постанови залишаться поза увагою прокурора [4, с. 24].
Видається, що остання точка зору є більш прийнятною. Незважаючи на те, що процесуальний контроль є однією з гарантій забезпечення законності рішень слідчого, наділення начальника слідчого відділу таким правом призведе до усунення межі між процесуальним контролем і прокурорським наглядом. Водночас, навіть за умови відсутності в останнього зазначених повноважень, він зобов’язаний відреагувати на виявлені порушення законності шляхом повідомлення прокурору. Саме тому ми підтримуємо пропозицію, висловлену В. Д. Чабанюком щодо необхідності доповнення ч. 2 ст. 114-1 КПК України положенням про те, що начальнику слідчого відділу надається право подавати прокурору клопотання про скасування незаконних та необґрунтованих подань слідчого [6, с. 10].
Закон наділяє начальника слідчого відділу правом давати вказівки слідчому про провадження слідчих дій та про спрямування слідства. Слідчий, в свою чергу, може оскаржити певні вказівки прокуророві, якщо вони суперечать його внутрішньому переконанню. Прокурор або скасовує вказівки начальника слідчого відділу, або доручає провадження слідства у справі іншому слідчому (ч. 4 ст. 114-1 та ч. 2 ст. 114 КПК України). Зокрема, мова йде про вказівки, пов’язані із визначенням напрямку розслідування у конкретній кримінальній справі: про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи для віддання обвинуваченого до суду або про закриття справи. Інші ж вказівки, дані начальником слідчого відділу відповідно до ст. 114-1 КПК України, є обов’язковими для виконання слідчим. Вони не містять ніяких підсумкових рішень, а лише створюють передумови для формування об’єктивного внутрішнього переконання у самого слідчого. Водночас виконання зазначених вказівок може суттєво обмежити законні справа та свободи учасників кримінального судочинства. Крім того, законом передбачено, що усі рішення про провадження слідчих дій слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачена необхідність одержання згоди суду (судді) або прокурора, і несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення. Враховуючи викладене, пропонуємо законодавчо закріпити право слідчого оскаржувати також вказівки начальника слідчого відділу про провадження слідчих дій, які зачіпають права та свободи особи, передбачені Конституцією України, тобто таких, що потребують одержання згоди суду (судді) або прокурора.
Відповідно до ст. 40 проекту КПК Україниначальник слідчого підрозділу в межах своєї компетенції здійснює організаційне забезпечення діяльності підлеглих йому слідчих і вживає всіх передбачених законом заходів до найбільш повного, всебічного і об’єктивного дослідження обставин у кожній кримінальній справі, що перебуває в їхньому провадженні.
Видається, що автори проекту КПК України позбавляють начальника слідчого підрозділу функції контролю, покладаючи на нього лише організаційне забезпечення діяльності підлеглих. Однак, розглянувши повноваження цього суб’єкта, приходимо до висновку, що його роль у кримінальному процесі залишається незмінно. Так, відповідно до ч. 2 ст. 40 КПК України начальник слідчого підрозділу уповноважений:
1) вивчати матеріали попередніх перевірок заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини і кримінальні справи, що знаходяться у провадженні підпорядкованих слідчих;
2) давати вказівки слідчому з питань, пов’язаних із досудовим слідством, у тому числі про спрямування справи, об’єднання чи роз’єднання справ, виконання окремих слідчих дій;
3) передавати справу іншому слідчому або, за погодженням із прокурором, до іншого підпорядкованого йому підрозділу;
4) створювати своєю постановою слідчі та, за погодженням з начальником відповідного органу дізнання, слідчо-оперативні групи;
5) брати участь у слідчих діях, що проводяться підлеглими йому слідчими;
6) особисто в повному обсязі проводити досудове слідство, користуючись при цьому повноваженнями слідчого.
Раніше ми зазначали, що згідно з чинним кримінально-процесуальним законом одним із суб’єктів провадження слідчих дій є орган дізнання чи особа, яка провадить дізнання.
За наявності ознак злочину, що не є тяжким, орган дізнання порушує кримінальну справу і, керуючись правилами кримінально-процесуального кодексу, провадить слідчі дії до встановлення особи, яка його вчинила. Після цього орган дізнання, упродовж десяти днів, починаючи з моменту встановлення особи, яка його вчинила, складає постанову про передачу справи слідчому, яку подає прокурору для затвердження (ч. 1 ст. 104, ч. 1 ст. 108 КПК України).
У випадку, коли особу, яка вчинила нетяжкий злочин, не встановлено, дізнання, може бути зупинено після проведення всіх необхідних і можливих слідчих дій для встановлення особи, яка вчинила злочин ( ст. 206, ст. 209 КПК України).
У разі порушення органом дізнання справи про тяжкий злочин він зобов’язаний передати її слідчому через прокурора після виконання невідкладних слідчих дій протягом десяти днів з моменту порушення кримінальної справи (ч. 2 ст. 104, ч. 2 ст. 108 КПК України). Копія постанови про порушення кримінальної справи негайно направляється начальнику слідчого підрозділу для інформування органу досудового слідства, що уповноважений в будь-який момент приступити до провадження досудового слідства (п. 4.18 Інструкції з організації діяльності підрозділів дізнання в ОВС та їх взаємодії з іншими структурними підрозділами ОВС у розкритті злочинів та розслідуванні кримінальних справ, затвердженої наказом МВС України від 02.09.2008 р. № 422) [9].
Під невідкладними слідчими діями у цьому випадку слід розуміти такі, які необхідно провести негайно, оскільки їх відкладення в часі може призвести до втрати або пошкодження доказів [10, с. 21].
КПК України, регламентуючи порядок провадження дізнання, в одних випадках суб’єктом кримінального процесу, уповноваженим здійснювати процесуальні дії, називає орган дізнання (ст.ст. 4, 101, 103, 104,106 та ін.), в інших – особу, яка провадить дізнання (ст.ст. 21, 22, 26, 98-2 та ін.) та дізнавача (ст.ст. 48, 61, 69, 96).
Згідно зі ст. 101 КПК України органами дізнання є: 1) міліція; 1-1) податкова міліція – у справах про ухилення від сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, а також у справах про приховування валютної виручки; 2) органи безпеки – у справах, віднесених законом до їх відання; 3) начальники органів управління Військової служби правопорядку у Збройних Силах України та їх заступники з питань провадження дізнання – у справах про злочини, вчинені військовослужбовцями Збройних Сил України та військовозобов'язаними під час проходження ними зборів, працівниками Збройних Сил України під час виконання ними службових обов'язків або в розташуванні військової частини, а командири (начальники) військових частин, з'єднань, начальники військових установ – у справах про злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями і військовозобов'язаними під час проходження ними зборів, а також у справах про злочини, вчинені працівниками Збройних Сил України у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків або в розташуванні військової частини, з'єднання, установи чи на військових об'єктах; 3-1) командири кораблів – у справах про злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями, а також у справах про злочини,вчинені працівниками Збройних Сил України у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків під час походу за межами України; 4) митні органи - в справах про контрабанду; 5) начальники установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових профілакторіїв – у справах про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені працівниками цих установ, а також у справах про злочини, вчинені в розташуванні зазначених установ; 6) органи державного пожежного нагляду – у справах про пожежі і порушення протипожежних правил; 7) органи прикордонної служби – у справах про порушення державного кордону; 8) капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні.
Водночас кримінально-процесуальний закон залишає невизначеним поняття особи, яка провадить дізнання та дізнавача.
Як зазначають М. В. Джига, О. В. Баулін, С. І. Лук’янець, С. М. Стахівський особи, які очолюють відповідні органи (наприклад, начальник районного відділу внутрішніх справ), або прямо вказані у ст. 101 КПК України (наприклад, капітан морського судна, що знаходиться в далекому плаванні), є органами дізнання і можуть особисто провадити дізнання або доручити його провадження підлеглим їм посадовим особам (наприклад, у міліції – дізнавачу), які вважатимуться особами, які провадять дізнання [10, с. 54].
Для порівняння зазначимо, що КПК РФ визначає процесуальний статус дізнавача (п. 1 ч. 1 ст. 5 та ст. 40), начальника органу дізнання (п. 17 ч. 1 ст. 5) та начальника підрозділу дізнання (п. 17.1 ч. 1 ст. 5 та ст. 40.1) [7]. Так, відповідно до п.1 ч. 3 ст. 41 КПК РФ дізнавач уповноважений самостійно провадити слідчі та інші процесуальні дії, приймати процесуальні рішення, за винятком випадків, коли відповідно до КПК РФ необхідна згода начальника органу дізнання, згода прокурора чи (або) судове рішення. Начальник підрозділу дізнання щодо підлеглих дізнавачів уповноважений: 1) доручати дізнавачу перевірку повідомлення про злочин, прийняття рішень по ньому, виконання невідкладних слідчих дій чи провадження дізнання у кримінальній справі; 2) вилучати кримінальну справу у дізнавача та передавати її іншому дізнавачу з обов’язковим зазначенням підстав такої передачі; 3) відміняти необґрунтовані постанови дізнавача про зупинення провадження дізнання у кримінальній справі; 4) вносити прокуророві клопотання про відміну незаконних та необґрунтованих постанов дізнавача про відмову у порушенні кримінальної справи. При здійсненні зазначених повноважень начальник підрозділу дізнання має право: 1) перевіряти матеріали кримінальної справи; 2) давати вказівки дізнавачу про спрямування розслідування, провадження окремих слідчих дій, про обрання до підозрюваного запобіжного заходу, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення (ст. 40.1 КПК РФ).
Відповідно до Положення про підрозділи дізнання в органах внутрішніх справ, затвердженого наказом МВС України № 422 від 02.09.2008 р. «Про вдосконалення діяльності підрозділів дізнання органів внутрішніх справ України», підрозділи дізнання ОВС здійснюють розгляд та вирішення заяв і повідомлень про злочини, розслідування в кримінальних справах, провадження за протокольною формою підготовки матеріалів та виконання доручень органів досудового слідства і суду [9].
Згідно з цим Положенням дізнавач – це службова особа органу внутрішніх справ, яка, у межах своєї компетенції, уповноважена здійснювати розслідування в кримінальних справах, провадження за протокольною формою досудової підготовки матеріалів та виконувати інші види кримінально-процесуальної діяльності [3].
Згідно з Інструкцією з організації діяльності підрозділів дізнання в ОВС та їх взаємодії з іншими структурними підрозділами ОВС у розкритті злочинів та розслідуванні кримінальних справ, затвердженої наказом МВС України від 02.09.2008 р. № 422, усі процесуальні рішення дізнавач приймає самостійно, за винятком випадків, коли законодавством передбачено одержання санкції прокурора, суду або затвердження начальником органу дізнання, і несе персональну відповідальність за їх виконання.
Контроль за організацією роботи та процесуальною діяльністю дізнавачів здійснюють начальник органу внутрішніх справ (начальник органу дізнання) та начальник підрозділу дізнання.
Відповідно до Положення про підрозділи дізнання в органах внутрішніх справ начальник органу внутрішніх справ у справах (матеріалах), які перебувають у провадженні підрозділу дізнання, у встановленому порядку вправі:
Начальником органу дізнання повинні прийматися або затверджуватися такі рішення:
Контрольні повноваження начальника органу дізнання визначені також у наказі МВС України від 07.09.2005 р. № 777 «Про затвердження Інструкції з організації взаємодії органів досудового слідства з оперативними підрозділами органів внутрішніх справ України на стадіях документування злочинних дій, реалізації оперативних матеріалів, розслідування кримінальних справ та їх розгляду в суді» [7] та наказі МВС України від 08.09.2005 р. № 760 «Про затвердження Інструкції з організації взаємодії органів досудового слідства з оперативними підрозділами органів внутрішніх справ України у виявленні, документуванні та розслідуванні злочинів у сфері економіки» [4].
На підставі викладеного вище можемо зробити висновок, що чинний КПК України не містить окремих статей, які б регламентували повноваженняначальника органу дізнання, начальника підрозділу дізнання та особи, яка провадить дізнання. Кримінально-процесуальні норми, що закріплюють компетенцію цих учасників процесу та правовідносини між ними, містять істотні прогалини, що викликає чимало спірних питань при правозастосуванні. Зважаючи на це видається за доцільне за прикладом російського законодавця закріпити у КПК України норми, які визначатимуть процесуальний статус перелічених вище суб’єктів, співвідношення їх повноважень та функцій. Це дозволить уникнути чималих проблем, пов’язаних, перш за все, із здійсненням процесуального контролю за діяльністю органу дізнання та провадженням дізнання.
досудове слідство провадження слідчий
Література
1. Тумянц А. Р. Контрольні функції суду у сфері кримінального судочинства / Тумянц А. Р. – Х. : Основа, 2000. – 108 с.
2. Філін Д. Функції суду в досудових стадіях кримінального процесу / Д. Філін // Право України. – 2005. – № 1. – С. 63–65.
3. Лазарева В. А. Судебная власть и уголовное судопроизводство / В. А. Лазарева // Государство и право. – 2001. – № 5. – С. 49–56.
4. Романюк Б. Прокурорський нагляд, “судовий” та відомчий контроль за діяльністю слідчого / Б. Романюк // Прокуратура. Людина. Держава. – 2004. – № 6. – С. 51–59.
5. Півненко В. Судовий контроль. Чи може він бути самостійною функцією органів судової влади в кримінальному судочинстві / В. Півненко // Прокуратура. Людина. Держава. – 2004. – № 3. – С. 104–108.
6. Новий тлумачний словник української мови : у 3 т. / [уклад. В. Яременко, О. Сліпушко]. – 2-ге вид., випр. – К. : АКОНІТ, 2003. –
Т. 1. – 2003. – 927 с.
7. Ткачук О. С. Судовий контроль за слідчими і оперативно-розшуковими діями / О. С. Ткачук // Вісник Верховного Суду. – 2008. – № 3. – С. 35–38.
8. Плішкін В. М. Теорія управління органами внутрішніх справ : [підруч.] / В. М. Плішкін. – К. : Нац. акад. внутр. справ України, 1999. – 702 с.
9. Скрипіна Ю. В. Слідчий суддя в системі кримінально-процесуальної діяльності (порівняльно-правове дослідження) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 ,,Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза” / Ю. В. Скрипіна. – Х., 2008. – 18 с.
10. Лившиц Ю. Д. Вопросы принципа состязательности в стадии предварительного расследования / Ю. Д. Лившиц, С. М. Даровских // Следователь. – 2002. – №8. –С. 13–15.
|
