Основна дискусія у західній і вітчизняній політичній науці розгорнулася не тільки стосовно різноманіття трактувань лобізму і підходів до розуміння його сутності, але й стосовно питання про статус суб’єкта лобістської діяльності. Так, для позначення сил, що стоять за лобістськими організаціями, традиційно використовувалися поняття «зацікавлена група», «група інтересів», «група тиску», що, незважаючи на спроби різних дослідників їх ідентифікувати мають різний функціональний зміст [7, с. 51].
Терміни «група інтересів», «група тиску» являють собою безпосередній робочий інтерес: без них, як без визначеного роду узагальнюючих понять, немає серйозної розмови про лобізм. Тому виникає необхідність визначити значення цих термінів у цій роботі. Терміни «зацікавлена група», «група інтересів», «група тиску» американські автори вживають як синоніми, взаємозамінні.
У теорії таке вживання не викликає особливих заперечень, хоча і тут воно не завжди застосовано, тому що якщо зацікавленою групою може стати кожна група, то не кожна здатна стати ефективною групою тиску. Що стосується практики, то відмітний відтінок у змісті термінів має певне значення для розуміння механізму лобізму. Отже, з огляду на характер дослідження, необхідно визначити не тільки загальне, але й особливе у кожному терміні і співвідношення між ними.
Терміни «зацікавлена група», «група інтересів» у дійсності не мають значеннєвої різниці. На думку О.С. Автономова, у вітчизняній літературі плутанина у вживанні цих термінів виникає внаслідок неадекватного перекладу з англійської мови терміна interestgroup. Цей термін можна було б перекласти як «групи – носії інтересів», чи «групи, що мають інтереси», чи «зацікавлені групи». Останній переклад, на його думку, є найбільш удалим, оскільки він зберігає двозначність терміна й у той же час передає основний зміст [3, с. 14].
Родоначальник теорії зацікавлених груп – Дж. Беррі визначає їх так: «зацікавлена група – це організоване об’єднання індивідуумів, що розділяють деякі цілі й які намагаються вплинути на державну політику» [7, с. 4].
За іншим визначенням: «зацікавлена група – це угруповання (чи їхня сукупність), що переслідує інтереси у тій чи іншій діяльності уряду й готова натиснути на нього у разі потреби» [6, с. 27].
Аналогічне трактування наводять й інші дослідники. Так, Г. Вілсон, визначає групу інтересів (зацікавлену групу) «як організації, відокремлені від уряду, які часто перебувають з ним у неформальній співпраці, і намагаються вплинути на публічну політику» [8, с. 2].
Теоретично така група готова натиснути на уряд. Група тиску в цьому випадку – фактично та ж зацікавлена група, але вже така, що приступила до активних політичних дій. У цьому контексті має сенс припустити, що в аспекті функціональної дії зацікавлена група не є групою тиску, але потенційно має можливість стати такою, й у разі потреби почати які-небудь активні дії по відстоюванню своїх інтересів. Отже, група тиску – це організація, що створена для захисту інтересів і тиску на владу з метою домогтися від неї прийняття таких рішень, що відповідають її інтересам [9, с. 225].
Соціальна база таких груп характеризується досить широким спектром різних шарів населення: асоціації фермерів, підприємців, етнічні, релігійні й інші громадські організації.
Ряд дослідників підходять до визначення поняття «груп тиску» через порівняння з політичними партіями, виділяючи функціональний аспект [7, с. 225–232], [8].
Зокрема М. Дюверже вбачав різницю в такому: «якщо партії прагнуть захопити й використати владу, то групи тиску безпосередньо не беруть участі в боротьбі за неї – вони лише діють на владу, знаходячись поза нею» [8, с. 35].
Так, якщо доцільність існування партій характеризується політичною діяльністю у вузькому розумінні слова, то групи тиску мають неполітичні цілі, тобто не прагнуть стати до влади, хоча для їхнього досягнення вони займаються політикою. Для партій політика є метою, а для груп тиску – засобом. До груп тиску, в широкому розумінні, можна віднести «всі організації, що не є політичними партіями з парламентським представництвом» [8, с. 83].
Ту чи іншу групу можна включити до категорії груп тиску, якщо вона володіє такими характерними рисами:
– по-перше, оформленістю організаційної структури (організації);
– по-друге, наявністю власної мети, ідентичної особистісним цілям представників групи;
– по-третє, існуванням її як автономного центра прийняття рішень, а не як інструмента в руках іншої організації;
– по-четверте, наданням групою ефективного тиску.
Однак, на думку А.В. Шапошникова, подібні концепції функціонального розвитку «зацікавленої групи» і «групи тиску» не відображають механізму формування лобізму як політико-правового явища, оскільки не розкривають внутрішніх умов і структурування самої групи інтересів, а потім її трансформації у «групи тиску» [7, с. 52].
Таким чином, відповідно до запропонованої концепції можна простежити перетворення «зацікавленої групи» у «групу тиску». За словами М. Олсона «якщо у членів якої-небудь групи є спільний інтерес або мета, і якщо всі вони виграють від досягнення цієї мети, то логічно буде допустити, що індивіди у цій групі будуть спрямовувати свої зусилля на досягнення цієї мети» [2, с. 1]. Отже, вихідним пунктом утворення групи інтересів є поява приватного інтересу як наслідку протиріччя, що виникло в результаті бажання й неможливості його здійснення. Потім розрізнені приватні інтереси проходять етап обґрунтування і структурування на загальній основі, і лише після усвідомлення групової спільності своїх інтересів можна говорити про становлення деякого співтовариства індивідів, яке можна умовно назвати «неорганізованою групою» інтересів.
Наступні стадії, що проходить така група, можна позначити як процес зовнішньої самоорганізації. Виділення ініціативної підгрупи у цій структурі приводить до необхідності вироблення стратегії й тактики політичної дії, аналізу власних ресурсів і вибору можливого об’єкта лобіювання. Наявність цих умов характеризує «організовану групу», що приступивши до активних дій по відстоюванню своїх інтересів, може вважатися «групою тиску» і власне суб’єктом лобістської діяльності [7, с. 52].
Тиск цих груп реалізується за допомогою наймання чи простого підключення платного агентства чи організації. Таким чином, вибудовується послідовність: зацікавлена група – група тиску – лобістська організація [4, с. 21].
Однак варто врахувати, що група тиску може бути одночасно лобістом, коли сама здійснює тиск, але може й не бути ним, якщо функція реалізації тиску передана іншим спеціальним групам.
Як зазначалося раніше, базою лобізму є різноманітні групові інтереси, тобто сукупність причинно-обумовлених потребі невід’ємних цінностей того чи іншого соціального суб’єкта. Говорячи іншими словами «групові інтереси у всьому різноманітті їхніх конкретних форм (місцеві, регіональні, галузеві, окремих корпорацій тощо) служать найважливішою відправною точкою, від якої член парламенту починає формувати свою позицію по тому чи іншому законопроекту» [3, с. 63].
Отже, групи інтересів –
це, сукупність об’єднаних єдиними (загальними) інтересами людей і структур, а група тиску –
це група «в діяльності якої переважає лобізм» [4, с. 69].
Тому, говорячи про лобізм і суб’єкти лобістської діяльності, доцільно, вживати термін «групи тиску», оскільки в подібному трактуванні відразу простежується функціональне призначення цих груп.
Суб’єктом лобістської діяльності, що фіксує свою увагу на конкретних діях, є або індивідуальний лобіст (як, наприклад «лобіст-консультант» у Канаді), або «група тиску», тобто корпоративні лобісти. Природно, що кількісний і якісний склад цих груп є украй різноманітним. Якщо розглядати досвід США у цій сфері, то перед нами з’являється найширший спектр лобістських організацій.
По-перше, практично усі великі корпорації, підприємницькі союзи, професійні асоціації, суспільні й різні спеціалізовані організації, профспілки мають у своєму складі особливі підрозділи, що займаються тільки лобістською діяльністю, і нараховують (у залежності від міцності організацій) до декількох десятків і навіть сотень людей.
По-друге, групи тиску активно користаються послугами найманих лобістів (фізичні особи, структури, що мають можливість впливу), у ролі яких найчастіше виступають впливові юридичні, пропагандистські й консультативні фірми. Нарешті, нерідко створюються організації типу підприємницьких, професійних чи суспільних за членством й іншими ознаками, але цілком чи переважно лобістські за призначенням.
Що ж стосується якісних розбіжностей позицій самих лобістів, то вони можуть відрізнятися один від одного професійною приналежністю, досвідом практичної роботи тощо, але найбільш процвітаючі з них володіють, як правило, солідним стажем роботи в органах державної влади. Серед лобістів чимало колишніх радників Білого дому, міністрів, сенаторів, членів палати представників, ще більше керівників міністерських відділів і управлінь, але особливо багато чиновників з апарата конгресу.
Колишній досвід таких лобістів виявляється неоціненним у їхній новій діяльності, оскільки вони добре знайомі з процедурними тонкостями вироблення й прийняття рішень, зберегли старі зв’язки з тими, хто продовжує знаходитися на державній службі. Пішовши в приватний сектор, вони працюють у тій же сфері, що й раніше, але вже не як державні службовці й посадові особи, а як представники певної зацікавленої групи. Такі люди високо цінуються і до їхніх послуг особливо охоче звертаються, тому що це підвищує можливості групи, що лобіює.
У свою чергу, не секрет, що успішна діяльність цих груп прямо залежить від їхніх можливостей. Необхідно зазначити, що їм гарантує більш-менш успішну діяльність: близькість до особи чи організації, що приймає рішення (ця ознака детально обговорюється в пресі найчастіше, ґрунтуючись на кар’єрі й місцях роботи тих чи інших членів уряду, депутатів парламенту, працівників апарату Президента).
Тут варто зазначити, що «особи, що приймають рішення», самі активно прагнуть «обрости» потрібними для майбутнього контактами. Це продиктовано тим, що ніким не гарантована схоронність місць роботи після проведення чергових виборів, чи то вибори парламентські чи президентські, наявність засобів, достатніх для всього комплексу дій, що забезпечують реалізацію інтересу.
Існує можливість надання політичного тиску в самому широкому розумінні (від погроз страйків до голосів у парламенті); можливість надання економічного тиску (у найбільш явному вигляді виявляється стосовно державних органів влади у вигляді погроз про припинення перерахування податків, вимог економічного відділення, самостійності у видачі квот, ліцензій); інформаційні можливості (близькість контактів і можливість надання впливу на засоби масової інформації) з метою формування суспільної думки. До цього переліку включається така можливість уявлення й «проштовхування» власних специфічних інтересів, як використання силових методів впливу, але не враховувати це теж не можна.
У тих же США лобісти відстоюють інтереси не тільки фірм і корпорацій, але й профспілок, територій, суспільних і релігійних організацій. «часто в ролі лобістів виступають колишні депутати чи ті, хто програв вибори. Вони, таким чином, відстоюють інтереси «своїх» виборців. А як їм уявляється лобіст? Це деякий цинічний, аморальний тип із кейсом, набитим доларами… А там, де лобізм узаконений, у цій ролі може виступати тільки той, хто має репутацію чесної й надійної людини… Його сила – у володінні корисною й достовірною інформацією. Часом вона виявляється навіть більш важливою, ніж уміння вести переговори» [5, с. 3].
У законопроекті «Про лобіювання в Україні» не випадково, приділяється велика увага правовому статусу лобіста. Згідно з законопроектом до суб’єктів лобіювання відносять: «лобістів – фізичних та юридичних осіб офіційно зареєстрованих для здійснення лобіювання, які діють виключно для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших інтересів, у межах і в спосіб, що не заборонені Конституцією та законами України та «професійних лобістів – фізичних або юридичних осіб, які легально здійснюють лобіювання у межах і в спосіб, не заборонені Конституцією та законами України, за винагороду на замовлення осіб, що представляють національні, регіональні або галузеві інтереси, інтереси певних кіл, верств або груп населення» [6].
У випадку схвалення законопроекту лобісти будуть мати право на створення професійних асоціацій, на оскарження дій посадових осіб, що ущемляють їхні права, у судовому порядку. Зрушення в регулюванні лобістської діяльності тільки намічаються, а поки ж різні суб’єкти економічних, політичних, соціальних сфер громадського життя шукають інші підступи до влади, переступаючи закон.
Існування безлічі різноманітних суб’єктів лобізму викликає необхідність їхньої класифікації, створення типології. Виділити якісь групи лобістів досить складно, через те, що на практиці звичайно буває відсутньою взаємна координація їхніх дій стосовно держави. У цьому зв’язку будь-яка класифікація до кінця не зможе відбити сформовану практику. Усе ж таки можна провести розмежування між суб’єктами лобізму за видом інтересу і за ступенем їхньої організованості. Звичайно, жодна типологія не може бути зробленою, але ці типи класифікації в цілому знайшли визнання фахівців.
Класифікація суб’єктів лобізму, за основу якої взята ступінь їхньої організованості, була найбільш популярною в 70-і роки минулого століття. Відповідно до цієї класифікації існують такі групи лобістів:
1) анемічні чи adhoc групи – стихійні й недовговічні, створюються для вирішення якого-небудь завдання, рідко мають формальну структуру і розпадаються після досягнення цілей. До типу adhoc груп належать цивільні ініціативи й рухи, формою дії яких звичайно є демонстрації та мітинги. Вони мають як переваги, так і недоліки у порівнянні з постійними організаціями. Перевага полягає в тому, що вони як тимчасові утворення уникають витрат ресурсів на зміст бюрократичного апарату. Наявні ресурси спрямовуються винятково на досягнення мети. Недолік полягає у тому, що мета звичайно одна, і після її досягнення ніхто не займається доведенням справи до кінця й усуненням небажаних наслідків [7, с. 579];
2) неасоціативні групи – неформальні, непостійні і недобровільні формування на основі споріднення, релігії тощо, що часто не мають чіткої організаційної структури;
3) інституціональні групи – формальні організації, наприклад, представництва областей, адміністративні установи;
4) асоціативні групи (організовані), що володіють високим рівнем спеціалізації й організації, – добровільні організації, що спеціалізуються на артикуляції інтересів, наприклад, профспілки, об’єднання підприємців, етнічні асоціації, групи борців за цивільні права.
Головне достоїнство цієї класифікації у тому, що в залежності від ступеня організованості лобіста можна припустити, які методи впливу будуть обрані. Однак до України така класифікація є важко застосовуваною, оскільки в дійсності рівень організованості групи часто не є показником її вагомості, реальної ролі в суспільному й політичному житті.
Далеко не всі групи інтересів мають власну асоціацію, а використовують інші стратегії досягнення інтересів. Навіть якщо така асоціація створена, функція представництва інтересів може бути не головною в її діяльності. Іноді союзи підприємців були лише формою діяльності груп інтересів, займаючи нішу в політичній системі, щоб вона не виявилася в руках конкуруючої групи. Інтереси, що представляються ними, таким чином намагалися реалізувати стратегію презентації себе в різних інституціональних системах перехідного суспільства.
Якщо група зважить на те, що, не союз чи асоціація, а політична партія дозволяє вирішити поставлені цілі, то буде створена партія, хоча формально партія виражає інтереси більш широких соціальних груп.
У випадку застосування вищезазначеної класифікації досить впливові групи взагалі будуть вислизати з поля зору вчених. Тому деякі вчені виділяють такі групи суб’єктів лобізму: галузеві (монополістичні чи олігархічні галузеві клани), регіональні (необмежені структурні альянси політичних та економічних лідерів на певній території) і клієнтелістичні міжособистісні «зв’язки» (деякі автори вважають їх регіональними групами, утвореними за принципом земляцтва) Ці групи вважаються головним двигуном політичного процесу в Україні.
До них належать: паливно-енергетичний комплекс (далі ПЕК), військово-промисловий комплекс, сировинні галузі, агропромисловий комплекс. На сьогоднішній день ПЕК, безперечно є найбільш могутнім лобістом.
Економісти виділяють чотири великих групи усередині ПЕК: газову, нафтову, вугільну й енергетичну, які мають свої переваги, у тому числі й у політичній сфері. Їх лобізм не обмежується економічними інтересами, а спрямований на зміну політичної організації суспільства.
Рентабельність газового бізнесу за умов обороту в ньому мільярдних сум виміряються сотнями відсотків. Як і більшість високорентабельних видів бізнесу, газовий бізнес тісно переплітається з політикою і є для України стратегічним. Точніше, лобісти галузі впливають на політичні структури і видозмінюють їх так, як це економічно необхідно галузі. Це приклад так званого політичного лобізму.
В умовах елітарного здійснення політики в Україні також застосовується елітійський принцип класифікації. В Україні поряд зі звичними для західних суспільств груп підприємців, бюрократів, споживачів, екологістів існують різні групи, а точніше, угруповання в середовищі політичних діячів. Їхні можливості й реальний вплив на політику не менший, ніж у великих груп інтересів. Хоча, можливо, що ці угруповання є верхівкою більш численних груп інтересів, які склалися в суспільстві.
Теоретики елітизма розглядають політичну еліту як домінуючу суспільну групу, в руках якої сконцентровано значні владні ресурси, що визначають ступінь участі цієї групи у прийнятті політичних рішень.
Політична боротьба між цими угрупованнями не могла не відбитися на їхньому складі. Угруповання силових міністрів більше не існує, однак з’явилися нові «клани». Масштабність бізнесових намірів кланів змушувала їх виходити на політичний рівень, що викликало необхідність створення власних політичних партій, фракцій у парламенті та засобів масової інформації, які публічно відстоювали б їхні інтереси.
Формування кланів відбувалося на основі колишньої партійної та комсомольської номенклатури, директорів державних та приватизованих підприємств, фінансистів та банкірів, кримінальних структур, що усвідомили необхідність легалізації капіталів. Захоплення й утримання влади (економічної та політичної) і корпоративне збагачення є основними мотивами діяльності клану. Ідеологія цікавить клани тією мірою, якою вона дає змогу завоювати та утримати чільні позиції на конкурентних ринках. В Україні клани формувалися, передусім, за територіальною ознакою. Дніпропетровський політолог В. Стоякін виділив близько десяти таких кланів. Найбільш відомими є дніпропетровський, донецький, одеський, харківський, кримський та київський клани [9, с. 70–72].
Між кланами та всередині кожного з них існують конкуренти, різні групи та лідери, що займають певні позиції – залежно від розкладу сил та ситуацій. На думку І.Сікори, «клани в Україні є найпотужнішими структурами лобіювання на національному та регіональному рівні» [1, с. 66].
Український бізнес сьогодні «скерований не на збільшення матеріальних цінностей, а на інтенсивний перерозподіл між різними кланами раніше створеного багатства» [2, с. 9]. Тобто дані групи, найчастіше, направляють свій потенціал не вбік формування інвестиційно-інноваційної моделі розвитку, а на перерозподільну діяльність в інтерес деяких осіб, що, безумовно, має негативні наслідки для України. За експертними оцінками Рахункової палати, податкові пільги для окремих юридичних осіб тільки за 9 місяців 2002 р. склали 39,7 млрдгрн [9, с. 12].
При типології суб’єктів лобізму найбільш прийнятною уявляється класифікація за типом інтересу, яку запропонували С. Перегудов і І. Семененко. Автори виділяють чотири основні групи лобістів: «політизовану, соціальну, економічну, регіональну» [4, с. 28–42].
«Політизовані» групи – це, насамперед, угруповання бізнесу і його політичних представників, що домагаються політичного впливу через участь у виборах і прямо втягнуті в політичну боротьбу.
Соціальні лобісти відстоюють інтереси соціальних груп. До них відносяться профспілки, жіночі, екологічні, молодіжні організації. Соціальні інтереси часто використовуються в лобістських цілях корпорацій і галузевих комплексів (ВПК, АПК тощо), що складають таку групу економічних лобістів. До цих лобістів належать також фінансово-промислові групи.
Ряд великих груп у суспільстві не увійшли в представлену типологію, тому нараховується трохи більше груп суб’єктів лобістської діяльності. В Україні деякі (досить великі) групи населення залежать від державного бюджету (держслужбовець, армія, вчителі тощо), і вони досить успішно лобіюють свої інтереси, причому це не обов’язково пов’язане, наприклад, в армії з інтересами економічного лобіста ВПК. Не можна їх віднести і до соціальних лобістів, тому що це скоріше професійні об'єднання. Умовно цю групу в дослідженні названо «бюджетною».
Наступна група – екологічні організації, жіночі, молодіжні, підприємницькі об’єднання і тощо, лобістська діяльність яких прямо пов’язана з громадськими ініціативами, з наявністю громадського суспільства. О.П. Любимов називає такий вид лобі «громадським» [3, с. 72–78]. Існують також групи економічних (галузевих), регіональних та іноземних лобістів.
Можливість використовувати лобізм для відстоювання своїх інтересів існує у всіх груп у суспільстві, але, насамперед у тих, які володіють, як уже зазначалося, достатніми для цього ресурсами.
Впливовими лобістами є профспілки, які спираються у своїй діяльності на такий ресурс, який притаманний, насамперед широким масам трудящих, як кількісний склад і згуртованість. Масовість профспілок робить їх впливовою політичною силою. Профспілки уміло використовують цей фактор не тільки для організації масових виступів трудящих на підтримку їхніх прав, але й для встановлення прямих лобістських контактів із законодавчою владою.
Досить часто керівництво профспілок знаходить розуміння у лідерів спілки роботодавців чи підприємницьких асоціацій, тобто своїх фактичних антагоністів. Пояснення цьому може бути одне: інтереси профспілкових лідерів далеко не завжди збігаються з інтересами основної маси членів профспілок. Керівництво профспілок, використовуючи потенціал своїх організацій, може реалізовувати також певні політичні інтереси.
В умовах невдоволення більшості населення проведеною урядом політикою профспілки виявилися інструментом, що міг направити це невдоволення у певне русло. Для уряду й політичної еліти, з якими профспілки уклали таємну угоду, важливо, щоб профспілкові акції протесту не переросли в стихійні дії, що загрожують основам політичного ладу. Тому іноді діяльність профспілкових лідерів спрямована на те, щоб перехопити ініціативу й організувати підконтрольний їм виступ трудящих.
Запропоновані класифікації являють собою скоріше академічний інтерес. Реальний лобізм здійснюють безпосередні суб’єкти лобістської діяльності: окремі лобісти й лобістські фірми, спілки й асоціації, відділи корпорацій по зв’язках з органами законодавчої і виконавчої влади та державні структури.
Говорячи про ефективність роботи представників комерційних і державних структур, депутатів, спрямованої на лобіювання проектів, що відбивають інтереси певних структур, галузей, регіонів чи шарів суспільства, то суб’єктів лобіювання можна поділити на три категорії.
Перша категорія – це «перші особи» комерційних, державних й політичних структур, що займаються лобіюванням, але з різною ефективністю.
Друга категорія – регіональні лідери, велика частина роботи яких складається у вибудовуванні взаємин з Центром, що багато в чому залежати від ефективності лобіювання різних проектів, пов’язаних з конкретним регіоном.
Третя категорія – «лобісти-професіонали», куди входять відомі підприємці і політичні діячі, що володіють великими зв’язками та вміло використовують їх для лобіювання інтересів близьких структур.
Таким чином, виходячи з усього сказаного, видно, наскільки різноманітними є суб’єкти лобістської діяльності, наскільки чітко вони повинні володіти політичною ситуацією в країні і наскільки важко на законодавчому рівні вжити заходів щодо упорядкування, систематизації їхньої діяльності шляхом регламентації статусу професійних лобістів чи уведенням багатоступінчастого порядку їхньої реєстрації.
Говорячи про суб’єктів лобістської діяльності, необхідно згадати й про об’єкти. У лобізмі завжди є конкретний об’єкт впливу, тому що немає об’єкта впливу, немає й «адресатів» звертань, немає й самої лобістської діяльності.
Об’єкт – це певний «ресурсовласник» (той, хто надає ресурси і приймає рішення). Це говорить про те, що лобі і влада – поняття взаємозалежні. У зв’язку з цим, об’єктом може бути політик, політична партія, за допомогою якої досягаються певні цілі, парламент у цілому, його комітет чи комісія, структури виконавчої влади тощо. Вибір об’єкта лобістської діяльності прямо залежить від «критерії в її ефективності» [9, с. 31].
В залежності від диференціації об’єктів, на яких концентрує свої зусилля лобі, воно саме поділяються на окремі різновиди, що обумовлюють його специфіку. Виділяють законодавче, виконавче і судове лобіювання [3, с. 60].
Однак, як зазначає О.С. Автономов «лобіювання не повинне поширюватися на судові органи в силу специфіки їхньої діяльності й актів, ними прийнятими» [3, с. 38].
Один із самих авторитетних авторів, що дослідив феномен лобізму М.Г. Зяблюк, у своїх роботах присвячених так званому «судовому лобізму» [7], [8], [9] зазначає, що це явище «дещо відмінне від того, що відбувається в законодавчих і виконавчих органах влади», оскільки «стратегія і тактика, використовувані групами на судових полях боїв, не схожі на ті, що застосовуються в інших місцях» [9, с. 115].
У зв’язку зі сказаним виникає питання, а «чи можна називати судову діяльність зацікавлених груп лобістською діяльністю?» [9, с. 75].
У рамках цієї роботи немає можливості детально досліджувати цю проблему. Однак визнати існування судового лобізму значило б остаточно розвіяти міф про незалежність судової системи. До речі, у жодній країні судовий лобізм не був визнаний офіційно.
Таким чином, ми вважаємо, що легалізація лобістської діяльності в судових органах влади є неприпустимою, тому що представництво інтересів тут здійснюється особами із чітко окресленими процесуальними правами й обов’язками.
Література
лобізм група інтерес тиск
1. Роговець В. Лобіювання в регіонах: різні підходи і різні інтереси // Людина і влада. – 2000. – №. 7–8. – С. 69–71.
2. Шакун В.И. Украина: общество и преступность // Право и образование. – 2005. – №1. – С. 155–163.
3. Выгодное законотворчество // Украинская инвестиционная газета. – 2002. – 25 марта. – С. 8.
4. Ткаченко В. Клуб по интересам // Украинская инвестиционная газета. – 2002. – 28 мая. – С. 11.
5. Мишутин С, Мяновский Б., Свириденко В. Преимущества воздействия на «средний уровень» // Компаньон. – 2004. – №45 (405). – С. 58–61.
6. Любимов А.П. Институт лоббизма и обращение граждан // Кодекс – info. – 1999. – №4. – С. 20–23.
|
