Пострадянський період як перехідний етап розвитку держави та права в Україні
Україна переживає складні часи. Зруйновано стару систему, зроблено істотні кроки щодо побудови демократичної держави [11, с. 358]. Проте, мабуть, ніхто тепер не буде заперечувати, що Україна знаходиться в перехідному стані. Інша справа, що ще й досі різні соціальні кола та політичні партії не можуть визначити, до яких саме держави та суспільства ми прагнемо перейти. Відсутність чіткої відповіді на це питання, певна невизначеність в реалізації якоїсь конкретної концепції, розробка загального плану реформування держави на демократичних засадах, спірність питань про основні риси та шляхи побудови правової держави зумовлює те, що за таких обставин неможливо визначити певний план дій, систематизувати напрямки щодо вирішення конкретних завдань суспільного розвитку, вирішити питання про їх черговість тощо [1, с. 9].
Нам здається, що питання перехідного періоду не обмежуються найбільш суттєвими для державознавства проблемами виникнення держави, її соціального характеру (функцій) і державної форми. Перехідний період – багатомасштабне соціальне перетворення. Перехідна держава відображає усю трансформацію політичної і правової систем суспільства, громадянських інститутів [9, с. 5], та передбачає комплексне й суттєве реформування усіх сфер життя, що є суперечливим та складним процесом аналізу та реалізації можливостей її реорганізації та розвитку. “Феномен соціального переходу – це суперечливий, багатоаспектний і багатоетапний процес необхідного, суттєвого, комплексного перетворення однієї усталеної форми організації держави в іншу, що містить в собі одночасно елементи конкретно-історичного соціокультурного минулого, специфічного теперішнього і поліваріантного майбутнього, відповідним чином позначаючись на характері соціально-політичних відносин та особливостях протікання духовно-ідеологічних процесів” [20, с. 40]. За таких передумов перехідним визнається державний режим, який виникає під час еволюції від цілком певної моделі, яка так чи інакше уявляється “чистим” типом, до іншої, так само чітко визначеної “чистої” моделі [7, с. 17].
Слід зазначити, що метою будь-якої перехідної держави є забезпечення її сталого розвитку, який, в свою чергу, є запорукою стабільної життєдіяльності суспільства, безпеки держави. Але необхідно враховувати, що перехідний період розвитку, як правило, супроводжується зростанням кількості та поглибленням кризових явищ у державі. Існує необхідність формування у перехідній державі ефективних механізмів соціального устрою, структурної перебудови та модернізації економіки і виробництва, інтенсивного розвитку науки, екологізації життя. У залежності від глибини кризи не можна розраховувати на одночасний та рівноцінний розвиток всіх галузей народного господарства, цілісний вихід з кризи всіх елементів життя соціуму одночасно. Тим більше, що в перехідній державі, як правило, відсутня єдина соціальна концепція подолання кризових явищ і стабілізації життя [9, с. 21].
Таким чином, транзитний період дозволяє оволодіти і засвоїти масив новітньої інформації з навколишнього середовища. Відбувається відбір інформації та її адаптації з метою вибору варіантів подальшого руху і розвитку суспільства і держави в цілому. Саме це визначає негативні та позитивні риси перехідного періоду.
Так, у позитив держави перехідного типу можна віднести те, що вона отримує переваги формування нових соціальних структур у їх чистому вигляді, коли старі форми докорінно руйнуються і на їх місці утворюються нові інституції. Цей процес загалом орієнтується на кращі світові традиції, тобто перехідна держава не перебуває у стані ізоляції, а може обирати для себе шляхи з досвіду, набутого людством за весь період існування. Йде серйозний пошук системою альтернатив подальшого розвитку. Саме перехідні системи, які реформуються, є нестабільними системами, здатними до розвитку, демонструють свою потенційність, тобто здібність постійно генерувати нові ідеї, нові структури, нові шляхи, інакше кажучи – варіанти, альтернативи розвитку системи.
Негативне зводиться до того, що не завжди набутий досвід є позитивним для перехідної системи. Знову наголосимо на тому, що мають враховуватися національні особливості та цілі суспільного розвитку, характерні для регіону, в якому відбуваються реформи. А тому поєднання певних внутрішніх особливостей зі світовими традиціями та реальне впровадження у життя результатів подібного поєднання складає неабияку складність для держави.
Неоднозначність у розумінні змісту поняття “перехід”, складність сучасних соціальних процесів, суперечливий характер їх протікання у різних країнах, різновекторність таких змін у різних сферах суспільного життя, а також наявність суб’єктивного моменту в їх оцінці, змушують дослідників шукати і вживати поряд з поняттям “перехід” інші поняття. Тому не випадково у науковій літературі можна зустріти різні терміни, що характеризують українську державу цього історичного періоду: перехідна, посттоталітарна, постсоціалістична, посткомуністична, пострадянська, постіндустріальна і т.д., які хоча часто і використовуються як синоніми, але все ж таки підкреслюють різні аспекти складного соціально-політичного процесу в країні, що сприяє більш адекватному і повному відображенню сутності певних специфічних сторін глибоких соціальних зрушень. А це, в свою чергу, зумовлює потребу при аналізі перехідної держави звертатися до різних термінів, співставляти їх між собою задля знаходження найбільш оптимальних можливостей відображення змісту концепції “перехідна держава” [2, с. 12-13].
Проблематика перехідного періоду не є новою для сучасної науки. Вперше ця тема стала актуальною у дослідженні становлення радянської соціалістичної держави з 1917 по 1939 роки, потім у період після Другої світової війни, у кінці 40-х і на початку 50-х років у зв’язку з досвідом революційного переходу ряду країн Європи і Азії до так званої народної демократії; і, нарешті, втретє – у 60-80-і роки, в умовах розпаду світової колоніальної системи і появи “держав соціалістичної і комуністичної орієнтації” [1, с. 4-11]. Теперішній період розвитку держав Східної Європи, Росії та України зокрема складає четвертий етап дослідження питання перехідної держави і дає нам перший досвід щодо такого її різновиду, як пострадянська держава [2, с. 54-64]. На нашу думку, цей термін якнайширше охоплює всі аспекти сутності нинішнього етапу розвитку української держави, який бере свій початок від розпаду Радянського Союзу, є сукупним поняттям, що характеризує перехід різних систем суспільства на якісно новий рівень розвитку.
Тож, основна задача дослідження полягає в тому, щоб з’ясувати, що є вихідною ланкою пострадянської трансформації та її кінцевою метою, за яких внутрішніх та зовнішніх передумов здійснювалося становлення України як незалежної, самостійної держави, які основні напрями у здійсненні державного будівництва становлять пріоритет у розвитку нашої країни.
Ще 31 січня 1924 року ІІ З’їзд Рад СРСР одноголосно затвердив Конституцію СРСР. Проте, її особливість полягала в тому, що вона не містила характеристики суспільного ладу, місцевих органів влади і управління. Все це отримало відображення і у конституціях республік, що увійшли до складу СРСР.
Так, Конституція УРСР 1929р. базувалася на положеннях Конституції СРСР від 31 січня 1924 р. Вона законодавчо закріпила принципи диктатури пролетаріату і республіку Рад як державну форму цієї диктатури. У ст.. 1 Конституції УРСР 1929р. було закріплено: „Українська республіка є соціалістичною державою робітників і селян. Вся влада в межах УРСР належить Радам робітничих, селянських і червоноармійських депутатів”. В той же час, М.І. Калінін зазначав, що в Радянському Союзі радянські заклади не відтворюють у собі принципів самоврядування, а отже протиріччя між ідеєю народного самоврядування і ідеєю диктатури має не тільки теоретичне значення, але і являється основною передумовою, з визнання якої виходить уся радянська політика і на якій побудована уся радянська держава.
Вагомим в цьому напрямі є аналіз ІІІ З’їзду Рад СРСР 1925 року, де М.І. Калінін виступив з питань радянського будівництва. Визначаючи кооперування єдиним шляхом до побудови соціалізму, на з’їзді був проголошений напрям на укріплення революційної законності та „оживлення рад”, що полягало перш за все у зміні методів їх роботи та покращенні загального керівництва Радами з боку партійних організацій на місцях, у всебічному розширенні прав та функцій Рад і залученні широких мас трудящих у радянське будівництво. В той же час, у радянській державі не можна було бути членом уряду і не бути в комуністичній партії, яка і була тією неофіційною організацією, що проводила усю політику. Головним стає партійний з’їзд, що затверджував основні настанови та директиви, які інші органи повинні були відтворювати у життя. З’їзди Рад та сесії ЦВК були покликані лише законодавчо підтверджувати прийняті рішення.
Отже, нинішній етап розвитку України ми маємо характеризувати саме через призму відходу від монополізму у владі однієї і єдиної на політичній арені партії та формального декларування влади народу через Ради депутатів. В Україні йде процес формування дієвих механізмів забезпечення народовладдя та пошук шляхів впливу на владу з боку суспільства.
Аксіомою є те, що Україна – пострадянська держава. Усі пострадянські держави перебувають на різних стадіях пострадянської трансформації, інакше ми не говорили б про глибину та енергійність реформ як основних чинників, які створюють відмінні умови життя громадян у країнах, що вийшли з однієї правової сім’ї. Проте, пострадянський період – не постіндустріалізм. Він не є “вища стадія” і не “новий ступінь розвитку” того режиму, що існував раніше. Трансформація відбувається у вигляді відходу від раніше сконструйованої системи і спробі “на руїнах старого побудувати новий світ”. При цьому слід враховувати, що “ще не всі відголоси старих порядків трансформовано в такі, на яких вже ніколи не зможе відродитися “партія-держава” комуністичного зразка, і цеглини зі старих стін, образно кажучи, всюди ще валяються під ногами, спонукаючи тих, хто в цьому зацікавлений, збирати їх задля відбудови того, що розвалилося і зникло в ході “всесоюзної” перебудови та українського державотворення” [6, с. 84-95].
Сучасні держави колишнього соціалістичного табору характеризуються різними формами відходу від тоталітаризму. Більшість із них стали продуктом демократичної антитоталітарної революції, котра загалом відзначалася мирним характером [3, с. 4]. Тож, коли йде мова про найзагальніше визначення сутності еволюції державного ладу сучасної України, найчастіше використовують тезу саме про перехід від тоталітаризму до демократії. Такий підхід здається нам практично неспростовним і водночас вочевидь недостатнім з наукової точки зору. Адже за умови, що ми беремо за відправну точку відліку – тоталітаризм, а за кінцеву – демократію, буде охоплена лише одна (хоча і дуже суттєва ) риса трансформації державного ладу України, а саме: державний режим. І демократія, і тоталітаризм є “чистими” різновидами державно-правового режиму і не можуть вважатися категоріями, достатніми для відображення еволюції державного ладу в цілому.
Проте, акцентування уваги на пріоритетності саме такого розуміння трансформації державного ладу в Україні, яке отримало своє втілення і у наукових працях, і у висловлюваннях політиків, державних діячів, свідчить про неабияке значення зміни державно-правового режиму, який багато в чому визначає й зовнішні риси нового державного ладу України [8, с. 6].
Таким чином, перехідний період у становленні посттоталітарних держав, соціумів у цілому, їхня гранична динамічність і багатоваріантність передбачає і змінюваність, невизначеність, динамічність їх основних характеристик. До того ж, елементи, структури, принципи організації старої системи, яка руйнується, тобто тоталітаризму і нової системи, яка встановлюється, тобто демократії, не просто співіснують, а знаходяться, як правило, у стані жорсткого протистояння, конфлікту. Тому на кожному етапі трансформації пострадянських країн ми можемо спостерігати характерні риси як попереднього етапу так і того, який ми прагнемо побудувати.
Тоталітарний режим, який в цілому вже сформувався в СРСР в 20-ті роки, характеризувався тотальним відчуженням народу від власності і політичної влади, всеосяжним контролем над усіма сферами життя радянського суспільства. Він передбачав домінування державного над особистим, певне поглинання державою індивіда. До основної характеристики цього режиму слід віднести монополію на владу комуністичної партії, що призвело до утвердження режиму беззаконня і політичного терору, а також використання єдиної ідеології, яка стає об’єктом фанатичної віри, неприпустимим для критики [5, с. 254-255].
Фактор вихідного пункту трансформації має особливий вплив на розвиток України. Це обумовлює актуальність розгляду та аналізу ідеологічного аспекту пострадянського переходу. Так, В. В. Лемак державу, яка здійснює модернізацію своєї сутності у напрямі від тоталітарного соціалізму до державно-правової організації суспільства, заснованих на принципах демократії та ринкової економіки визначає як постсоціалістичну державу [12, с. 21]. В цьому напрямі з’ясування феномену соціалізму виступає важливим для розуміння сутності пострадянської держави.
Ми пов’язуємо це з трьома основними причинами. По-перше, іноді на практиці поняття “соціальний” та “соціалістичний”[4, с. 310-311] змішуються в тому розумінні, що підкреслюється саме соціальна роль держави як гаранта людської цінності. В цьому напрямі соціалізм як філософське вчення розглядається у якості мети та ідеалу здійснення принципів соціальної справедливості, свободи, рівності, а також створення суспільного ладу, що реалізує ці принципи [2, с. 997]. Адже соціалістична ідея із самого початку виникла як така, що відтворювала принципи первісного християнства – у переважній більшості соціал-демократичні принципи. Із давніх-давен відомо, що демократія – це універсальна форма управління суспільством. Це інституціональний шлях до побудови державності. Проте, перехід до істинної демократії неможливий без необхідних політичних, правових та соціальних інститутів. Виходячи з цього найбільш привабливою та історично обумовленою є традиційна концепція соціал-демократичного спрямування, згідно з якою демократична держава повинна бути не тільки правовою, але й соціальною, тобто такою, яка бере на себе соціальний захист громадян, які з поважних причин не можуть самі забезпечити себе всім необхідним.
По-друге, ми наголошуємо на соціалізмі як вихідному пункті саме пострадянського періоду у тому розумінні, що соціалістична державність мала певні позитивні риси в напрямі здійснення реформ, що задовольняли економічні, соціальні, культурні та національні потреби народу [2, с. 420].
І, нарешті, по-третє, соціалізм як етап розвитку держави (зокрема України) був характерним проявом тоталітаризму, що в свою чергу тягне й негативні наслідки і проблеми, які також необхідно враховувати, адже вони заважають нині розбудувати та встановити у деяких країнах правову державність та демократію, і на це особливо потрібно звернути увагу при характеристиці сучасного стану розвитку держави та права нашої країни. До того ж, необхідно прийняти до уваги думку Нерсесянца В.С., що соціалізм є також свого роду перехідним ладом, адже вбачалося, що знищення “економічної нерівності” капіталізму і створення соціалістичної власності означатимуть рух до комунізму. В цьому розумінні негативний характер принципу соціалізму обумовлений у кінцевому результаті тим, що соціалістична власність (тобто базис усього соціалізму) – це лише послідовне та всеохоплююче заперечення приватної власності на засоби виробництва. Цей негативний принцип виключає можливість правової рівності та права в цілому, правового захисту людей, правових гарантій і т.д. [12, с. 361].
В цьому напрямі перші дві характеристики соціалізму визначають його як ідеальну мету розвитку суспільства і держави, в той час як третій аспект відображає дійсну сутність того історичного етапу, який став першоосновою пострадянської трансформації.
З огляду на таке розуміння соціалізму, вітчизняний вчений Ю. Н. Тодика сформулював вихідні ознаки перехідного стану державності, котрі притаманні і пострадянському етапу розвитку [15, с. 206-207]: тимчасове послаблення її соціально-правової основи; падіння моральності; домінування в системі поділу влади виконавчої влади;конфронтація між владними структурами;посилення суб’єктивного фактора в розвитку держави і права;органічне поєднання в державно-правовому механізмі перехідного періоду елементів старого і нового;періодична зміна правових режимів.
Перелічені характеристики не викликають заперечень. Вони справді відображають ті умови, за яких відбувалося становлення України (та багатьох інших країн колишнього соціалістичного табору) як незалежної, самостійної держави.
Безумовно, у всьому процесі переходу країн від тоталітаризму до демократії у колишніх радянських країнах, еволюції політичної влади в цих країнах, ми можемо досить чітко все ж таки виділити певні тенденції.
По-перше, це здійснення “революції згори”, цілеспрямоване перетворення тоталітарної влади і, як наслідок, поява нових, однак, “генетично”, історично пов’язаних із попередніми, типів і різновидів владних відносин. У цьому контексті можна виділити виникнення нового співвідношення влади і економіки, а саме: пряме та безпосереднє перетворення привласненої власності на державну владу і навпаки. Тобто приблизно за останні роки у посткомуністичних країнах поступово складається певна самодостатня, із значним запасом ресурсів, тоталітарна за своєю суттю і водночас відчужена від більшості суспільства, “мутантна система влади”[7, с.51].
По-друге, спільною характерною рисою процесу переходу є криміналізація, корумпованість владних структур, посилення ролі тіньової політики, зростання владних домагань та вплив на прийняття рішень державними структурами так званої “п’ятої” гілки влади. Дійсно, корумпованість посадових осіб за час перебудови політичної, економічної, правової систем перехідних суспільств, впровадження дієвих механізмів реалізації розроблених концепцій, досягла неймовірного рівня. І жахливо те, що реальних, або навіть хоч трохи помітних успіхів у боротьбі з цими ганебними явищами поки що немає, і, зрозуміло, найближчим часом не може й бути, адже це означало б не що інше, як ліквідацію не тільки політико-економічних умов, а й самих засад існування нинішньої пострадянської влади.
І нарешті, по-третє, з огляду на вказані тенденції криза, а відтак і руйнація і падіння державної комуністичної ідеології, попри очікування, не стали тим базовим чинником, завдяки якому начебто мала відбутися незворотна руйнація самої сутності тоталітарної влади. Як зазначає В. Таран “комуністична ідеологія в нинішній Україні не виконує свого класового призначення і в суперечності між владною елітою і народом не виступає безумовним виразником інтересів останнього” [1, с. 15]. Тобто, значний вплив на становлення державності в трансформаційний період має так звана амбівалентність свідомості населення. Причини її полягають в інертності свідомості людини, її неспроможності визволитися від застарілої системи політико-правових настанов тоталітаризму, яка може декларативно відкидатися особистістю, але продовжує існувати на рівні підсвідомості, визначаючи світорозуміння людини, її цінності, інтереси, вчинки. Тому у перехідному суспільстві значна увага має приділятися питанням суспільної ідеології. Коли традиційна ідеологія трансформується, на її основі формуються нові ідеологічні конструкції. Відбувається пошук нових форм, що сприяли б інтеграції суспільства, культурному формуванню нації, гармонізації суспільного життя. Ідеологія має бути гуманістичною, правовідповідною, правдивою, духовно наповненою, узгоджуватися з національно-культурними особливостями розвитку, відображати інтереси громадян та суспільства та підносити авторитет країни на міжнародному рівні [9, с. 22].
Як вже було зазначено, перехід до демократії від тоталітарного суспільства передбачає надзвичайно глибокі перетворення, вимагаючи заміни не лише політичних інститутів, а й усього суспільного ладу, включаючи економічну систему. Це – об’єктивно надскладне завдання, особливо в умовах глибокої системної кризи, яку переживають перехідні суспільства.
Хоча, слід зауважити, що обвальна зміна економічної системи ніколи, в жодній країні не давала позитивного результату (найпереконливіший приклад – Жовтнева революція у Росії 1917 року). Саме тому переважна більшість науковців наполягає на необхідності поступовості у будь-яких перетвореннях.
Не можна ігнорувати і ту обставину, що в уявленні значної частини радянських людей склалася думка про тимчасове існування держави, про те, що держава з часом повинна відмерти, оскільки вона є засобом панування над народом. Отже, розпад Радянського Союзу дехто й сприйняв як явище, що взагалі пов’язане із зниженням ролі держави, її інститутів, обмеженням державного керівництва, особливо в економічній сфері, чим відразу скористалися різні корумповані сили.
Наступним фактором, який визначає особливості становлення державності в трансформаційний період розвитку посттоталітарних країн, є те, що в більшості з цих країн тоталітарний механізм у процесі народно-демократичних революцій був частково демонтований, але не знищений. Про це свідчить, наприклад той факт, що в багатьох посттоталітарних країнах цього періоду, за винятком тільки що, Румунії, Болгарії, НДР, тоталітарні режими не були засуджені, а їх лідери, багато з яких вчинили злочинні дії чи бездіяльність, не понесли навіть символічного покарання. Крім того, у більшості країн не були розпущені тоталітарні партії, які згодом переросли у стійкі посттоталітарні представництва, що можна пояснити відсутністю глибоких демократичних традицій, особливостями менталітету, значним падінням духовності та моральності населення. До того ж, остаточний перехід до демократії у деяких країнах ускладнюється ще й багатовіковими традиціями деспотизму та кріпосництва, правовим нігілізмом, зростанням частки тіньової економіки, зростанням злочинності, відсутністю діючого механізму реалізації правових норм та багатьма іншими причинами.
Перехідний період є періодом осмислення та засвоєння усього, що напрацювало людство, є періодом початку руху до нової якості розвитку. В цьому плані слід всебічно проаналізувати можливі стратегічні альтернативи для того, щоб, виходячи з потенціалу суспільства, створювати умови для реалізації найбільш пріоритетних надбань.
Проблемам трансформаційного або перехідного періоду від тоталітарної держави до нової системи суспільно-політичного буття в теоретичному дискурсі приділяється значна увага, однак підходи різних дослідників до цього феномену далеко не однозначні. Так, наприклад, Р. Дарендорф визначає посттоталітарні держави як країни, що рухаються “дорогою свободи”, застерігаючи тих, хто йде, що цей “перехід не означає і не повинен означати заміни однієї системи на іншу. Немає ніякого сенсу у переході від соціалізму до капіталізму. Дорога до свободи – це перехід від закритого суспільства до суспільства відкритого” [5, с. 74]. Цим підкреслюється, що у відкритому суспільстві економічні й політичні структури не визначені, а встановлюються шляхом проб та помилок. Методологічний підхід інших вчених до соціальних змін дозволяє характеризувати суспільство у посттоталітарних країнах як таке, що знаходиться на етапі зрушення, у фазі соціальних та культурних змін. Також існує думка про визнання загальної ситуації переходу від однієї епохи політичної організації суспільного життя до іншої, посткомуністичної та його політичної практики [4, с. 48].
Соціалістичний тоталітаризм був спробою модернізувати державу на підставі надраціоналістичної концепції, яка на практиці обернулась крайнім ірраціоналізмом. Він створив нежиттєздатну економічну систему і сформував безпорадну та безініціативну людину. Отже, жертви, принесені заради майбутнього процвітання в умовах “повної справедливості”, виявились марними. Єдине, чого варто було б не втрачати з досягнень тієї епохи, – це освіта й наука. Але вони розвинулись на фундаменті, який зруйновано, а отже, потребують докорінної реорганізації. Найтяжчий “спадок” репресивних режимів – втрата людьми трудової етики, віри в свої сили та відповідальності, занедбання цінностей загальнолюдської моралі.
Нині все виразніше утверджується думка: безпосередній перехід до демократії розвинутого типу неможливий без необхідних авторитарних форм і методів управління суспільством. Неминучий і досить тривалий етап змішаного правління, за якого можуть скластися та ефективно запрацювати демократичні інститути влади. Авторитаризм перехідного періоду може подолати негативні наслідки стихійної демократизації, які обернулися політичною відчуженістю та соціально-економічною кризою.
На відміну від авторитарних режимів, у яких неполітичні сфери суспільного життя мають певну автономію, тоталітарні режими майже повністю підкоряють собі усе суспільство, знищуючи не тільки структури його політичної, а й економічної та культурної самоорганізації. Тобто перехід до демократії від авторитарних систем починається тоді, коли створене соціальне підґрунтя для розвитку демократичного процесу; від тоталітарних – коли такого підґрунтя не існує. Означені особливості роблять посттоталітарну трансформацію значно складнішою та більш невизначеною щодо її траєкторії та кінцевого результату.
Авторитаризмом відзначалися методи управління американським суспільством під час президентства Ф. Рузвельта. І саме ці методи, без сумніву, сприяли подоланню найгострішої кризи 30-х років, встановленню нормальних відносин із Радянським Союзом, що призвело до створення антигітлерівської коаліції і розгрому фашизму. В післявоєнні роки США пережили період маккартизму, тобто американської моделі тоталітаризму. По праву вважаються авторитарними режимами в Європі роки правління Ш. Де Голля у Франції, К. Аденауера в ФРН, М. Тетчер у Великій Британії. Тож, сильна авторитарна влада могла б стати ефективним засобом остаточного зламу тоталітарних структур, проведення необхідних політичних та економічних реформ, поступового створення дієспроможних демократичних інститутів [9, с. 94].
У зв’язку з тим, що у деяких країнах (зокрема в Україні) сподівання на кількарічний термін існування перехідного режиму виявилися марними, була зроблена спроба ототожнити його з авторитаризмом як середнім рівнем жорстокості контролю за суспільством з боку держави. Такий підхід вимагав в свою чергу визначення місця авторитаризму серед інших типів державного режиму. Тож з’явилися три основні версії: 1) авторитаризм є різновидом тоталітаризму; 2) тоталітаризм є різновидом авторитаризму, логічним результатом його еволюції та посилення антидемократизму; 3) авторитаризм – це вже не тоталітарний, але ще не демократичний режим [7, с.18]. Зрештою була обрана третя інтерпретація, яка також мала два напрямки. Перший ґрунтувався на переконаності в тому, що саме авторитарна влада має стати інструментом здійснення непопулярних демократичних і ринкових перетворень, що відкриє шлях демократизації держави і суспільства, а другий напрямок застерігав, що у разі стабілізації авторитарної тенденції, відходу влади від покладених на неї соціальних функцій можлива відносно швидка регенерація тоталітаризму. Тому еволюція має відбуватися або через усталення авторитарно-протодемократичного режиму, або через авторитаризм, перспективи існування якого залежать від рівня зрілості усіх суб’єктів політичної системи.
Однак, це все матиме дієвість, якщо авторитарна влада буде сама себе сприймати як перехідну структуру, спрямовану на впровадження реформ та становлення демократії у майбутньому. Оскільки якщо ми візьмемо за приклад комуністичний режим у СРСР, який в останні роки свого існування був скоріше авторитарним, ніж тоталітарним чи демократичним, то побачимо, що він позитивних зрушень так і не домігся.
Прагнення зміцнити державність за допомогою авторитарних методів управління має як противників, так і прихильників. Перші лякають різноманітними політичними гаслами: “занепад демократії”, “диктатура”, “гніт сильної руки” тощо. Прихильники посилення виконавчої влади обґрунтовують допущення авторитарних методів управління суспільством, необхідністю нещадної боротьби із свавіллям та корупцією чиновницької бюрократії, розграбуванням і вивезенням за кордон національних багатств, із масовою злочинністю та іншими соціальними лихами, породженими найгострішою економічною і духовною кризою суспільства [3, с. 24].
Певна річ, що перехід до демократії вимагає від правлячої еліти сильної волі, здатності приймати важкі рішення, вміння формувати уряд з осіб на підставі їх фаховості і компетентності, адже перехід вимагає суворого, чіткого розподілу повноважень владних структур, їх субординації, відповідальності за свою діяльність та бездіяльність. Перехідний період – це не лише процес подолання економічної кризи, це і процес формування повноцінної правової системи з її багатопартійністю, і процес становлення структур громадянського суспільства, демократичної правової свідомості та демократичної правової культури. Лише авторитарними методами демократичне суспільство не побудувати.
Перехід до демократії – досить складний і тривалий процес, зумовлений цілою низкою об’єктивних та суб’єктивних чинників: характером попереднього режиму, якістю та поведінкою владної еліти [9, с. 337-363], взаємовідносинами між основними силами, міжетнічними та міжконфесійними відносинами, правовими традиціями, особливостями правової культури тощо [6, с. 23]. Інший дослідник процесів переходу, С. Гантінгтон, характеризує світову тенденцію демократизації як циклічний процес, якому властиве чергування “припливів” та “відливів” [4].
За загальним правилом, процес переходу має чотири послідовні стадії:
1. Лібералізація недемократичного режиму (на цій стадії активізується функціонування інститутів громадянського суспільства, розвивається правозахисний рух, з’являється незалежна преса, відбувається консолідація політичної еліти, формується відкрита політична опозиція).
2. Переговори та укладання угод (стара еліта все ще відіграє провідну роль, але, через неухильне зростання кількості кризових явищ і поглиблення процесу делегітимізації її влади, йде на дедалі нові й нові поступки опозиції, яка вже виступає відкрито, але ще не має законної сили).
3. Прийняття рішень (демократична опозиція, що прийшла до влади шляхом вільних та конкурентних виборів, приступає до здійснення важливих перетворень у політичній та економічній сферах: розбудови демократичної політичної системи в усіх її компонентах, проведення приватизації і створення ринкових відносин в економіці, розвитку громадянського суспільства тощо).
4. Консолідація демократичних інститутів, звикання суспільства до нових політичних механізмів (долається інституціональна криза, легітимізується влада, відновлюється ефективність політичної системи, зростає політична стабільність).
У літературі, що присвячена проблемам перехідного суспільства, існують деякі розбіжності у назвах етапів та у проведенні часових меж між ними. Проте загальний зміст залишається тим самим, що й дає змогу подати їх типи та стадії в узагальненому вигляді, посилаючись в основному на класифікації Д. Растроу та А. Пшеворського [8, с. 23].
Відмінності у темпах перетворень, а отже, і в тривалості основних етапів пострадянської трансформації в окремих країнах обумовлені ступенем підготовленості суспільства до політичних, економічних та ідеологічних змін. Зокрема, слід брати до уваги тривалість пострадянського режиму та ступінь ліквідації усіх проявів приватної власності, фінансово-економічне становище країни, доступність ресурсів, характер стосунків із міжнародним співтовариством, рівень політичного та економічного лібералізму, гостроту і складність додаткових проблем, які доводиться вирішувати в період трансформації.
Проте, на кожному етапі трансформації пострадянська держава має виконувати певні функції задля подолання кризових явищ та досягнення бажаного результату. Так, російський вчений Н. Пахоленко, один з небагатьох дослідників цього питання, визначає, що пострадянська держава має здійснювати свою діяльність, перш за все, у напрямі створення сприятливих умов для функціонування ринкової економіки, “конституювання демократичної влади”, сприяння розвитку науки, культури і освіти, захисту прав і законних інтересів громадян, оформлення власності держави [1, с. 28-38].
З цього приводу існує думка і іншого дослідника В. Чиркіна, який визначає основну спрямованість пострадянської трансформації у напрямі руйнації економічного (роздержавлення власності, обмеження державного регулювання економіки), політичного (створення умов для багатопартійності) та ідеологічного (створення умов для ідеологічного плюралізму) тоталітаризму [1, с. 7].
Узагальнюючи вказане, пострадянську державу можна визначити як державу, яка характеризується особливим станом життєдіяльності суспільства, що знаходиться у пошуку альтернатив розвитку та здійснює перехід від тоталітарного соціалізму до становлення структур громадянського суспільства з метою формування правової держави.
В цьому напрямі особливої актуальності набуває правовий аспект здійснення пострадянської трансформації. Адже усі визначені теоретичні характеристики не мають своєї сили та дієвості без правової реалізації та нормативного закріплення вихідних положень на рівні держави.
Наголошуючи на тому, що основним компонентом пострадянського періоду є перехідність від тоталітарного соціалізму до демократії (це стосується і суспільства, і держави), вважаємо доречним наголошувати на аналогічному переході і в аспекті правової модернізації, адже здійснення будь-яких перетворень у країні обов’язково супроводжується правовим визнанням та закріпленням у відповідних нормативно-правових актах.
При здійсненні становлення України як незалежної, самостійної держави, в першу чергу мало встановлюватися нове, самостійне і незалежне українське право. Проте, для цього аспекту став характерним також вплив залишків тоталітарного соціалізму в напрямі надання на державному рівні пріоритету певним політичним гравцям, що зумовлює й досі боротьбу гілок влади, суперечність у здійснені ними наданих повноважень. До того ж, на час набуття Україною незалежності, саме на право мала покладатися визначна роль у закріплені вихідних положень трансформації. В той же час доводиться констатувати, що повноваження щодо становлення українського законодавства були надані все тим же політичним діячам, які займали лідируючі позиції за часів існування СРСР, а тому, в силу сформованої тоталітарної ідеології, вони не могли визначитися у пріоритетах демократичної трансформації, мали високу недовіру до будь-якої політичної свободи та багатопартійності, низьку правову культуру та правосвідомість. Крім того, на той час не існувало чіткої концепції політичного, економічного розвитку, що спричинило зрештою нежиттєздатність правової бази, її стихійність та динамічність.
На сьогодні ця проблема неузгодженості, колізій у законодавстві залишається актуальною, проте не можна не відзначити і позитивних зрушень у здійсненні правового будівництва. Адже багато виголошених на рівні законів, указів, розпоряджень положення відображають нині ті вихідні ідеї, які ставилися на меті трансформації – становлення демократії.
Тож пострадянське право ми можемо визначити як систему загальнообов’язкових, формально визначених, встановлених чи санкціонованих державою правил поведінки, що характеризуються високим ступенем динаміки, впливом соціалістичної ідеології і мають на меті регламентацію взаємовідносин громадян та діяльності механізму пострадянської держави у напрямі закріплення демократичної спрямованості державного будівництва.
Підсумовуючи усе вищезазначене, ми зробили спробу дати визначення пострадянському етапу розвитку держави та права в Україні. Отже, пострадянський період – це перехідний історичний етап розвитку держави та права, для якого характерними є зміни і реформування усіх сфер життя людей з метою подолання конфронтації між гілками влади, позбавлення відчуженості громадян від влади, створення належних умов існування людей, налагодження внутрішніх і зовнішніх зв’язків, подолання економічної, політичної кризи, зміцнення довіри громадян до влади, підвищення духовності, рівня правової культури, професіоналізму державних службовців, запровадження дієвих механізмів контролю за законністю, що забезпечить становлення і функціонування демократичного режиму в країні.
держава становлення соціальний процес
ЛІТЕРАТУРА
1. Пшеворский А. Демократия и рынок. Политические и экономические реформы в Восточной Европе и Латинской Америке: Пер. с англ.. В.А. Бажанова. – М., 2000. – 319 с.
2. Римаренко Ю. І. Національний розвій України. – К., 1995. – 269 с.
3. Романюк О. Транзитивні демократії (про визначення характеру політичних режимів перехідних суспільств) // Людина і політика. – 2004. - №2. – с. 23-29.
4. Руссо Ж.-Ж. Трактаты. – М.: “Наука”, 1969. – 703 с.
5. Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. – К.: Тандем, 1996. – 240 с.
6. Савельєв В. Концепція правової держави В.В. Копейчикова // Підприємництво, господарство і право. – № 5, 2005. – с. 14-15.
7. Савельєв В. Ф. Концепція прав людини в теорії правової держави // Громадянське суспільство і правова держава. Збірник наукових праць. – К., 1997. – с. 45-51.
8. Селіванов В. Демократичний вимір конституційної реформи в Україні: обумовленість і необхідність // Право України. – 2003. – №8. – с. 17-24.
9. Селіванов В. Демократичний вимір Конституційної реформи в Україні: сучасне розуміння // Право України. – 2003. – №9. – с. 15-23.
10. Селіванов В., Діденко Н. Правова природа регулювання суспільних відносин // Право України. – 2000. – №10. – с. 10-20.
11. Скрипник О.В. Ідея правової держави: теоретико-правова модель і практична реалізація. – К., 2004. – 672 с.
12. Скрипнюк О. Правова держава і становлення системи соціально орієнтованого державного управління // Вісник академії правових наук України. – Х., 2004р. - №2 (37). – с. 3-13.
13. Таран В.О. Ідеологія перехідного суспільства: соціально-філософський аналіз ідеологічного процесу в пострадянській Україні. – Запоріжжя, 2000. – 315 с.
14. Тацій В. Методологія Конституційної реформи // Урядовий кур’єр. – 2003. – 9 квітня.
15. Тацій В.Я. Юридична наука та її значення у формуванні правової системи України / Матеріали наукової конференції “Конституція України – основа модернізації держави та суспільства”. – Х., 2001. – 583 с.
16. Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. Матузов Н. И., Малько А. В. – М., 1997. – 671 с.
17. Титарчук В. Реформування державної влади в Україні: деякі аспекти // Право України. – 1997. - №11. – с. 45-47, 58.
18. Тихомиров Ю. А. Законы формирования гражданского общества // Советское государство и право. – 1991. – № 8. – с. 24-32.
19. Тихонов В.Н. Политическая реформа необходима // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України. Спец. вип. – Л., 2004. – Ч.1. – с. 3-8.
20. Фрагменти ранніх грецьких філософів: Пер. ин-т философии. – М., 1989. - Ч.І. – 575с.
21. Французская Республика. Конституция и законодательные акты: Пер. с фр. В.В. Маклаков. – М., 1989. – 445 с.
22. Футей Б. Становлення правової держави: Україна 1991 – 2001рр. -К., 2001. – 287 с.
23. Хайєк Ф. А. Право, законодавство і свобода. Нове викладення широких принципів справедливості і політичної економіки: в 3 т. / Т. 3. Політичний устрій вільного народу / Пер. с англ.. Н. Комарова. – К.: АКВІЛОН-ПРЕС, 2000. – 252 с.
|
