Особливості конфіскації та оплатного вилучення у порівнянні з іншими мірами адміністративного примусу, пов’язаного з обмеженням права власності
За виключенням нормативного закріплення розмежування адміністративних стягнень на основні та додаткові у ст. 25 КпАП, на сьогодні не має чіткого критерію відокремлення зазначених видів адміністративних стягнень. Питання розмежування основних та додаткових стягнень також не найшло відображення в юридичній літературі, хоча і має важливе значення не тільки для науковців, а й для практиків з деяких причин.
По-перше, від визначення суті цих видів стягнень, виділення ознак, за якими вони розрізняються, їх функціональної спрямованості залежить як і коли кожне з них має застосовуватись, і які наслідки мають наставати до особи, винної у вчиненні правопорушення.
По-друге, на практиці виникають певні проблеми з визначенням підсудності справ про адміністративне правопорушення, коли санкцією правової норми передбачено застосуванням декількох адміністративних стягнень (зокрема, конфіскації та штрафу).
І нарешті, по-третє, з огляду на положення ст. 61 Конституції України має бути визначено чи відповідає її вимогам застосування основного і додаткового стягнення.
Питання основних і додаткових стягнень деяким чином висвітлюється в роботі Л.В. Коваля, в розрізі розмежування адміністративних стягнень за певними узагальнюючими ознаками та включення їх до відповідних кваліфікаційних груп. Він зазначає: “за об’ємом покарання відрізняють основні, додаткові та субінститутні адміністративні покарання. Основні носять самостійний характер і безпосередньо застосовуються до правопорушника. Додаткові застосовуються не самостійно, а доповнюють основні” [11, С.36].
Практика застосування стягнень (в судовому порядку) за всі види адміністративних правопорушень за перше півріччя 2008 року характеризується такими даними: штраф накладено на 86560 правопорушників (49,7%), арешту піддано 75441 правопорушників (43,4%), виправні роботи застосовані до 2 099 осіб (1,2%), позбавлено спеціального права 2726 правопорушників (1,6%). Окрім основних стягнень застосовувались і додаткові. Статистика їх застосування представлена наступним чином: конфіскація майна застосована до 2728 осіб, оплатне вилучення предмету до 109 осіб.
Таким чином, відповідно до чинного законодавства до групи додаткових стягнень відносяться конфіскація та оплатне вилучення предметів.
До речі, ст. 25 КпАП передбачено, що вказані стягнення можуть застосовуватись і як основні (хоча проведений аналіз нормативних актів показав закріплення цих стягнень переважно як додаткових). Водночас хотілося б звернути увагу на цей аспект, оскільки законодавець та й науковці заздалегідь наділили додаткові адміністративні стягнення всіма характерними рисами основних, тож практично визнали їх рівнозначність в якості покарання та відповідного впливу, що має здійснюватися на особу, винну у вчиненні правопорушення. Дане положення, на нашу думку, має важливе значення і ми повернемося до нього після детальної характеристики цієї групи стягнень та окреслення основної проблематики, що виникає при практичному їх застосування.
1. Оплатне вилучення предмету, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення.
Це стягнення поєднує в собі дві обов’язкові умови. По-перше, воно застосовується тільки щодо предметів, які стали знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного проступку. А, по-друге, сума отримана від його реалізації повертається власникові.
Тож зміст цього стягнення полягає у примусовому вилученні і наступній реалізації предмета з передачею вирученої суми колишньому власникові з відрахуванням тих витрат, які були здійсненні уповноваженими органами по реалізації вилученого предмета. Звісно, мова йде лише про майно, яке знаходиться в особистій власності правопорушника.
Це стягнення міститься в санкціях частини третьої ст. 46-1, частини п’ятої ст. 121, частини другої ст. 130, частини третьої ст. 133, частини першої ст. 191, ст. 193 КпАП.
Проаналізувавши кодифіковані правові норми, санкції яких містять відповідне стягнення, вбачається, що оплатне вилучення, за загальним правилом, застосовується в якості додаткового адміністративного стягнення.
Основною метою, що переслідується при оплатному вилученні є усунення винної особи від володіння предметом забороненим до використання, або ж використовуваним з порушенням встановлених правових норм. Порівняно з конфіскацією це стягнення є більш м’яким і вирізняється оплатним характером.
2. Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом правопорушення, грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення, передбачена чинним законодавством України. Даний вид стягнення передбачається не тільки статтями КпАП, а й статтями Митного Кодексу України.
Чисельні законодавчі норми та роз`яснення Пленуму Верховного Суду України підкреслюють певні особливості застосування такого адміністративного стягнення як конфіскація. Враховуючи, що ці особливості викликають велику кількість суперечок при застосуванні адміністративної конфіскації на практиці, хотілося б розглянути цей вид стягнення більш детально.
Особливістю конфіскації є те, що конфіскується не все майно і не будь-які предмети, а тільки речі безпосередньо пов`язані з проступком і прямо вказані в правовій нормі.
Конфіскація як адміністративне стягнення відрізняється від реквізиції. Так, конфіскація застосовується виключно за рішенням суду за вчинення адміністративного правопорушення, якщо санкція правової норми, яка була порушена, передбачає її застосування. Натомість, реквізиція майна може бути проведена в інтересах держави за обставин надзвичайного характеру за рішенням органів державної влади з наступною виплатою власникові вартості майна.
Адміністративна конфіскація відрізняється також від вилучення предметів, що здійснюється як запобіжний захід з метою припинення правопорушення і не є стягненням (статті 260, 265 КпАП).
Вилучення предметів як запобіжна міра застосовується в несудовому порядку спеціально уповноваженими органами і допускається щодо предметів обіг, яких є обмеженим, або предметів, що можуть знаходитися в обігу лише за дотримання встановлених правил. Вилучені предмети зберігаються до розгляду адміністративної справи, після чого приймається рішення або про конфіскацію предметів, або про повернення їх власнику, або про їх оплатне вилучення.
Вилучення з метою попередження вчиненню правопорушень на відміну від конфіскації, провадиться на підставі рішення уповноважених органів на стадії замаху або готування до правопорушення, тобто, коли останнє ще не вчинене. Метою цього заходу є усунення умов, що можуть сприяти вчиненню правопорушення.
Кримінальний примус також передбачає застосування санкції у вигляді конфіскації, але в якості додаткового покарання за вчинення злочинів. Основною її відмінністю від конфіскації як адміністративного стягнення є те, що вона може поширюватися на все майно засудженого або на його частину, незалежно від зв`язку предметів, що конфіскуються, із злочинними діяннями.
Вилучення ж майна, що провадиться на підставі цивільно-правових норм, здійснюється за рішенням суду за відповідним позовом і регламентується нормами Цивільного кодексу України (статті 105, 136).
Законодавець за допомогою норми прямої дії забезпечив дотримання прав фізичних та юридичних осіб при застосуванні до них конфіскації.
Частина шоста ст. .41 Конституції України закріпила положення відповідно до якого “конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом” [1].
Тривалий час частиною третьою ст. 38 КпАП було предбачено, що у разі конфіскації предметів контрабанди, що провадиться на підставі Митного Кодексу України, строки не застосовуються, чим було значно розширено часові межі притягнення до адміністративної відповідальності.
У свою чергу, частина третя ст. 328 Митного кодексу України містить норму, згідно з якою конфіскація предметів, які є безпосередніми об`єктами порушення митних правил і предметів із спеціально виготовленими тайниками, що використовувалися для переміщення через митний кордон України з приховуванням таких предметів, проводиться незалежно від часу вчинення або виявлення порушення митних правил [7].
Проаналізувавши розділ вісімнадцятий Митного кодексу України, легко дійти висновку, що під дію частини третьої ст. 328 зазначеного нормативного акту, підпадають ст. 352 норми якої регламентують відповідальність саме за контрабанду.
Тобто, фактично дія частини третьої ст. 328 Митного кодексу України поширюється на всі статті, санкція яких містить такий вид стягнення як конфіскація. Поряд з цим, в санкціях цих же статей передбачено застосування основного стягнення штрафу, на яке поширюються строки притягнення до адміністративної відповідальності. Тож, основне та додаткове стягнення, передбачені санкцією однією статтею Митного кодексу України за одне й те саме правопорушення, мають різні строки застосування.
Так, ст. 331 Митного кодексу України зазначає: “видача без дозволу митного органу України або втрата предметів, що знаходяться під митним контролем, тягне за собою накладення штрафу на громадян у розмірі до одного офіційно встановленого на день вчинення порушення митних правил мінімального розміру заробітної плати з конфіскацією… або без такової”.
На нашу ж думку, слід було б виходити з того, що дане стягнення не є основним, і передбачає альтернативність. Тобто, вирішення питання про можливість його застосування покладена на суд, поряд із обов`язковим застосуванням штрафу.
Певні зрушення були все ж такі зроблені. Законом України “Про внесення змін і доповнень до Кодексу України про адміністративні правопорушення” від 21.04.2001 були введені зміни, які вступили в силу 01.09.2001, згідно з якими частина третя ст. 38 КпАП була виключена. Однак у Митному кодексі України (11.07.2002р.) частиною третьою ст. 328 передбачено: “предмети, зазначені у пункті 3 статті 322 цього кодексу підлягають конфіскації незалежно від часу вчинення або виявлення правопорушення митних правил”. Тож ситуація майже залишилася невирішеною.
На практиці досить поширеними є випадки, коли митними органами з тієї чи іншої причини пропущено строки притягнення до адміністративної відповідальності за відповідними статтями, але враховуючи, що нормами Митного Кодексу України не зазначено строків для застосування до правопорушника конфіскації, справи про адміністративні правопорушення мають розглядатися без часових обмежень. Навіть, якщо строки для застосування штрафів вже пропущено, судам при наявності у діях особи складу адміністративного правопорушення, не залишається нічого іншого як застосувати конфіскацію.
Більше того, згідно п. 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 26.02.99 “Про судову практику в справах про контрабанду та порушення митних правил” передбачено, “у разі неможливості конфіскувати предмети митних правопорушень у зв`язку з тим, що їх вивезено за межі України, реалізовано, знищено або місце їх знаходження невідоме, суд зобов`язаний вирішити питання про стягнення з винної особи в доход держави вартості цих предметів”.
Таким чином, зазначене роз`яснення Верховного Суду України ще й розширило об`єкт самого стягнення, передбачивши можливість відшкодування вартості безпосереднього об`єкта конфіскації.
Таке становище, з одного боку, не сприяє ефективній роботі співробітників митних органів, оскільки вони можуть ініціювати притягнення до адміністративної відповідальності в будь-який час. З іншого, не існує меж для притягнення особи до відповідальності, чим порушуються її права.
Автором пропонується скасувати частину третю ст. 328 Митного Кодексу України (від 11.07.2002 р.), оскільки її положення суперечать ст. 38 КпАП, а саме, змінюють строки застосування одного з видів адміністративного стягнення конфіскації.
Крім зазначених вище, постає ще декілька питань, що потребують більш ґрунтовного висвітлення. По-перше, чи може бути застосоване додаткове стягнення без застосування основного, і які наслідки такого застосування.
З точки зору практичної логіки, саме визначення стягнення як додаткового вказує на його органічну єдність з основним елементом покарання, яким виступає основне стягнення. Тож зрозумілим є підхід щодо неможливості розглядати питання про застосування додаткового стягнення окремо. Цієї ж думки дотримується законодавець. Так, частина друга ст. 25 КпАП зазначає: “за одне адміністративне правопорушення може бути накладено або основне або основне і додаткове стягнення”. Це означає, що додаткове стягнення має приєднуватися до основного і ні в якому разі не має застосовуватися окремо, ще й без обмеження строків його застосування.
На жаль, практика знає випадки, коли органи, на які покладено завдання розглядати справи про адміністративні проступки та виносити рішення про застосування до винної особи відповідного покарання, в силу правових колізій мають вирішити питання про застосування додаткового стягнення без основного. Ось чому назріла нагальна потреба на теоретичному рівні з’ясувати природу додаткових стягнень, їх призначення, порядок застосування та інше.
Враховуючи відсутність ґрунтовних теоретичних досліджень з цього питання, говорити про віднесення стягнень до того чи іншого виду, можливо лише виходячи зі способу їх закріплення правовими нормами того чи іншого законодавчого акту.
Так, частина перша ст. 7 Закону України "Про боротьбу з корупцією” від 05.10.95 зазначає: "вчинення особою, уповноваженою на виконання функцій держави… корупційних діянь, якщо воно не містить складу злочину, тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу… і звільнення з посади або інше усунення від виконання функцій держави. Таким особам забороняється займати посади в державних органах та їх апараті протягом трьох років з дня їх звільнення”. Аналіз даної правової норми призводить до висновку, що в якості основного стягнення нею передбачається застосування штрафу, а в якості додаткового – усунення від виконання функцій держави.
Логічним є критерій відмежування основних та додаткових стягнень за метою їх застосування, а точніше за тим наслідком, який передбачає законодавець у випадку застосування того чи іншого стягнення.
Так, якщо застосування штрафу, попередження, арешту, виправних робіт та інших законодавчо закріплених основних адміністративних стягнень основною метою ставить покарання правопорушника, то застосування одночасно з ними додаткових стягнень передбачає, поряд з покаранням правопорушника, ще й усунення умов для подальшого вчинення правопорушень. Так, наприклад, ст. 195-4 КпАП передбачає: “порушення порядку виробництва, придбання, зберігання чи продажу електрошокових пристроїв і спеціальних засобів, що застосовуються правоохоронними органами, тягне за собою накладення штрафу... з конфіскацією електрошокових пристроїв і спеціальних засобів”[6].
Треба також зазначити, що додаткові стягнення можуть бути передбачені правової нормою як обов’язково, так і альтернативно застосовувані. А саме: “недекларування предметів чи декларування їх не своїм найменуванням..., тягне за собою накладення штрафу на громадян... з конфіскацією предметів, що є безпосередніми об’єктами правопорушення, або без такої...”.
Однак, на нашу думку, найбільш важливим є питання відносно правомірності додаткових стягнень в світлі положення ст. 61 Конституції України. Відповідно до якого, ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне і те саме правопорушення.
Наведений нами приклад та судова практика свідчить про те, що незалежно від того чи застосовується основне стягнення, чи основне та додаткове, чи окремо додаткове стягнення, для правопорушника настає адміністративна відповідальність. Одночасно хотілося б також звернути увагу на той факт, що незалежно від того, чи визначає правова норма стягнення як додаткове чи як основне (не вказуючи при цьому на ознаки, за якими вони відмежовуються), за своєю природою воно виступає одним з видів карних примусових санкцій, тобто є покаранням.
За логікою законодавця, вбачається єдність правової природи всіх адміністративних стягнень, оскільки додаткові стягнення не наділені особливостями, враховуючи які, ми могли б говорити про їх суттєву відмінність від інших стягнень, або в якості додаткових вони втрачають свої каральні властивості і мають на меті застосування лише превентивних заходів. Це підтверджується й тим, що законодавець закріпив положення відповідно до якого додаткові стягнення (зокрема, конфіскація та оплатне вилучення) можуть виступати і як основні.
Беручи до уваги, що при застосуванні основного та додаткового стягнення, які в свою чергу виступають самостійними видами адміністративних стягнень і є адміністративно-правовим примусом, на особу накладається покарання, можемо дійти висновку про застосування до правопорушника двох покарань.
До речі, питання подвійності покарання знайшли відгук і в працях іноземних правознавців, які в свою чергу наголошують, що особу не слід двічі адміністративно карати за одне і те саме порушення того самого правила [9, с.469]. Поряд з цим науковці, підіймаючи питання щодо неможливості притягнення двічі до відповідальності, вказують на те, що принцип “не двічі за одне” відноситься до застосування штрафних, каральних санкцій і не суперечить тому, що до правопорушника, який був підданий штрафній, каральній відповідальності, одночасно застосовуються правовідновлювальні санкції, якщо його діями було нанесено майнової або іншої шкоди”. Однак ні конфіскація, ні оплатне вилучення не носять характеру правовідновлювальної санкції, а лише каральної, оскільки не мають на меті покрити заподіяну майнову чи іншу шкоду.
Тож, ми підішли до найголовнішого питання – наскільки взагалі правомірним є застосування двох видів стягнень до однієї особи за одне і те саме правопорушення. Це питання має бути вирішено до прийняття нового Кодексу про адміністративні проступки, адже розробники проекту пропонують розширити коло додаткових стягнень, додавши до них зупинення дії ліцензії, позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, звільнення з посади або інше усунення від виконання функцій держави, позбавлення права керування транспортними засобами.
Результати проведеного аналізу вказують на необхідність чіткого законодавчого закріплення ознак розмежування основних та додаткових стягнень. А саме, виділення мети їх застосування та передбачуваних наслідків (усунення умов для подальшого вчинення правопорушення, компенсація завданої шкоди та вилучення неправомірно отриманих вигод).
Поділ основних та додаткових стягнень за вказаними ознаками дає можливість при їх застосуванні дотримуватися принципу доцільності та відповідності провини та покарання. В іншому випадку, можна дійти висновку про подвійність покарання правопорушника, що в свою чергу є порушенням вимог ст. 61 Конституції України.
Іншим аспектом існування конфіскації є наявність нормативно-правової бази, як фактора, який опосередковує соціальну дійсність, у тому числі існування і цього інституту адміністративного права, бо існування та реалізація конфіскації майне неможливі без виявлення їх нормативно-правової основи. З одного боку, це надає можливість встановити наявність відповідних норм в законодавстві, у тому числі міжнародному, що свідчитиме про легальність існування такого інституту, з другого, це дозволить уяснити, наскільки норми про конфіскацію співвідносяться з іншими правовими принципами (конституційними, кримінально-правовими тощо), а також дозволить підійти до формулювання відповідної нормативно-правової моделі конфіскації в адміністративному законодавстві.
Оскільки ведеться мова про конфіскацію, то цілком зрозумілим є те, що одним із визначальних складових всієї нормативно-правової її конструкції буде таке правове поняття як «право власності». Йому надається дуже велике значення, оскільки, як вказується в літературі, основними елементами, що визначають суспільство, є власність, праця, сім'я, де само право людини на особисту свободу, власність розглядаються як невідчужувані і священні. Такий підхід обумовлено розвитком та становленням концепцій правової держави та громадянського суспільства. В основі ліберальної концепції правової держави, що фактично реалізується в Україні, «лежать теорія природного права та англійська політична економія, і насамперед погляди Адама Сміта, а основна її ідея: право приватної власності - природне право незалежно від держави. Також уточнюється, що громадянське суспільство - це система суб'єктів і відносин, у певній мері незалежна від держави, сфера, де панують приватний інтерес, приватна власність, економічно незалежні, вільні, юридично рівноправні суб'єкти. Громадянське суспільство - це «царство економічних відносин» (К. Маркс). Ці відносини становлять кістяк, основу цивільного суспільства, а цивільне суспільство - соціально-економічну основу держави [11, с. 71, 162]». Вказується, що приватна власність - не право капіталіста, а необхідна соціальна функція, без якої немислиме суспільство, ідея про соціальну функцію приватної власності сприйнята конституціями ряду розвинених країн, наприклад, у Конституції Німеччини (ст. 14) записано: «Власність зобов'язує. Користування нею повинне служити загальному добру [1, с. 197]». Право на приватну власність також розглядалося як одне з найперших, основоположних прав людини, без якого неможливі громадянське суспільство та індивідуальна свобода. У соціалістичних державах із тоталітарним режимом, вказує О.Ф. Скакун, це право взагалі відкидалося як свідчення класово обмеженого буржуазного підходу до прав людини.Воно, поряд із правом на працю, вчиняє істотний вплив на правове становище людини і громадянина, його соціальний статус. У перспективі праця (що створює для кожного гідний суспільному прогресу стандарт життя) і власність (що розвивається і примножується в різноманітних формах і видах) визначатимуть місце і роль людини в суспільстві, її соціальний і юридичний статус. Тому встановлення гарантії економічних прав важливі для всього суспільства.
У країнах, які переходять до демократії, дієвість механізму реалізації правових гарантій дає уявлення про відповідність реального економічного простору тому, що задекларований на конституційному рівні. Крім того, саме втрата економічних прав призводе до вкрай небажаних соціальних наслідків. Прямо наголошується, що все, що хитає власність, підриває самі основи цивільного порядку. Якщо щось колише власність особи, тоді людина не може бути упевненою ні в чому, так вона відчуває, що роблять замах на весь її особистий світ, на її свободу, на її діяльність, на її сім'ю, на все, що їй дорого, на її минуле та майбутнє [3, с. 115].
Конституція України 1996 роки проголосила Україну незалежною, демократичною, правовою державою. Суть такої держави розкривається в третій статті Основного закону: «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в України найвищою соціальною цінністю. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави [1]». Надзвичайно важливим принципом представляється також положення ст. 64 Конституції України: «Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України [1]». Його важливість в контексті нашого дослідження пов’язується із тим, що саме у випадку застосування судом конфіскації майна право особи на власність істотним чином обмежується, аж до повного його нівелювання. Хоча первинна норма Конституції України (ст. 41) закріплює що: "Право приватної власності охороняється законом. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатом своєї інтелектуальної, творчою діяльності"[1].
Проблема співвідношення права приватної власності та примусу з боку держави вперше у нормативному виді була винесена на той же рівень, що і проблеми свободи, безпеки, протистояння пригнобленню у Французькій декларації прав людини і громадянина (1789 р.).
Після майже двохсотрічної еволюції в соціальній і економічній сферах концепція власності зазнала помітних змін і в даний час визнана на міжнародному рівні. Так, право на власність закріплене в Загальній декларації прав людини. У статті 17 Загальної декларації прав людини проголошено, що «Кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і спільно з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна». Проте, питання, пов'язані з будь-яким обмеженням права володіти власністю, входять в сферу дії як норм міжнародного права, так і національного, регулюючи права і свободи громадян. Невідчужувані права якраз і існують для охорони первинної свободи і автономії особи, які ув'язуються з матеріальним добробутом, а значить, з наявністю приватної власності.
Наступним правовим документом, що певним чином закріплю право власності, є Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, яка, як можна зробити висновок з її преамбули, спрямована на колективне забезпечення певних прав, проголошених у Загальній декларації, у тому числі права, проголошеного в ст. 17 Декларації [5]. Особливу увагу привертає до себе Перший Протокол до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, який Україна ратифікувала від 17 червня 1997 року. Ст. 1 «Захист права власності» проголошує, що: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів». Відмітимо, що ще в дореволюційний час зверталась увага на те, що існування в законі подібної цього примусового заходу, йде врозріз з основними витоками права власності, не може не коливати тієї довіри до міцності і недоторканності майнових прав, яка повинна лежати в основі суспільства. Хоча методи, які використовувалися при побудові нового суспільства у після революційний час зумовили думку М. Бердяєва, що марксизм не хоче бачити за класом людини, він хоче побачити клас з його класовими інтересами. Такі класові інтереси обумовили фактично поза правове використання будь-яких способів боротьби із класовими ворогами, у тому числі і за допомогою економічних способів - за допомогою конфіскації майна.
Але у демократичному суспільстві такого бути не може, у тому числі і відносно власності. Власність, згідно ст. 2 Декларації прав людини і громадянина 1789 р., - одне з природних і невід'ємних прав людини; згідно ст. 17 - право недоторканне і священне. Саме так власність сприймається людиною. Таке формулювання відповідає природному підходу до розуміння права власності як об’єктивно існуючого і притаманного кожному індивіду права володіння, користування, розпорядження належним йому майном, а тому таке бачення права власності диктує обов’язок кожній державі забезпечити невід’ємне право кожній людині і громадянину. Ці юридичні норми були прийняті на підставі природного бажання надійного та стабільного існування права власності. Хоча, слід звернути увагу, що існування інституту права власності пов’язується із його рухом, рухом самої власності в умовах ринкової економіки. Право власності може бути отримано, передано, втрачено тощо. Тому норми, які були проголошені в Декларації прав людини і громадянина, в більшому ступені визначали не саме право власності – його зміст (володіти, користуватися, розпоряджатися власністю), а визнавали за кожною особою право на власність, що обов'язково припускає наявність відповідного суб'єкта, якому гарантується недоторканість його власності, забезпеченість права її отримати. Відповідно, слід вести мову про суб’єктивне право особи на власність та про правові підстави його обмеження.
Що стосується розуміння поняття «суб’єктивне право особи на власність», то можна погодитися із позицією, що право приватної власності в суб’єктивному значенні – це закріплені в системі конституційних економічних прав людини і громадянина невід’ємні, непорушні та гарантовані державою і суспільством вид і міра можливої, свідомо-вольової поведінки фізичної особи щодо володіння, користування і розпорядження своїми матеріальними і духовними благами, сутність якої полягає в можливості вести себе певним чином, вимагати відповідної поведінки від зобов’язаних осіб, у разі необхідності захищати своє право передбаченими нормами об’єктивного права засобами, а також використовувати це право для задоволення своїх правомірних потреб та інтересів. А до змісту конституційного права людини і громадянина на приватну власність віднесено гарантовані Конституцією та законами України основні правові можливості фізичної особи: вчиняти діяння стосовно володіння, користування і розпорядження своєю власністю, вимагати від зобов’язаних осіб відповідної поведінки щодо здійснення прав власника, звертатися до компетентних органів для захисту і відновлення порушеного права, відшкодування спричинених збитків[1].
Вважаємо, що із врахуванням цих положень можна дослідити ту систему правових приписів, які регламентують в Україні як право власності, так і можливість його обмеження, де однією з форм обмеження (припинення) є конфіскацію майна ( п. 10 ст. 346 ЦК України «Підстави припинення права власності [3])».
Так, Конституція України (ст. 41), звісно враховуючи положення наведених вище міжнародно-правових актів, закріпила, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, де право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. (ч. 1, 2 ст. 41) [1]. Вважаємо, що тут мова йде саме про те, що всі і кожний мають саме такі правові можливості щодо власності як володіти, користуватися і розпоряджатися нею, але набуття цих прав можливе лише в порядку, визначеному законом, більш того, можна прямо вести мову, беручи до уваги положення статей 8 та 68 Конституції України, що набуття цих прав можливе лише в законному порядку і ніяк інакше. Це підтверджується положеннями ст. 328 ЦК України, яка вказує, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів [3]. Якщо це так, а ми в цьому не сумніваємося, то у відповідь держава встановлює гарантіє цих прав: ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (ч. 4 ст. 41) [4]. Власність - право недоторканне і священне. Хоча як суб’єктивне право - право власності за своєю природою не може бути абсолютним. Таким чином, виходить, що економічні права громадян обмежені.
Об'єкт нашого дослідження у такому разі вимагає відповіді на питання про те, які межі права громадянина на власність і в якому ступені держава має юридичне право його обмежити. Відповідь на це питання містить, зокрема ч. 5 ст. 41 Конституції України: примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану, а також ч. 7 ст. 41 Конституції України: Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі [1]. На думку О.В. Розгон, обмеженнями є зовнішній вплив на суб’єктивне право власності конкретної особи, що втілюється у відповідні правовідносини з її участю, тягне за собою стиснення, зменшення можливостей здійснення власником своїх повноважень і полягає у конкретних приписах власнику здійснити певні дії або утриматися від певних дій, а напрямки обмежень права власності стосуються володіння, користування та розпоряджання як у кожній з цих правомочностей, так і їх комбінацій, а також у всіх правомочностях разом. Далі автор відмічає, що однак під час існування обмежень, вони ззовні можуть виражатися у різних формах і тягнути за собою різні наслідки, що свідчить про ступінь стиснення власника. Перший ступінь стиснення (найбільш вагомий) виникає при накладенні на майно арешту, запровадження притримання майна власника як способу забезпечення виконання ним зобов’язань, а також при примусовому припиненні права власності внаслідок націоналізації, реквізиції, конфіскації, примусовому викупі у власника його майна у зв’язку з суспільною необхідністю, а також у разі банкрутства власника.
Звідси окремим видом примусового відчуження права приватної власності є конфіскація, Так згідно із ч. 6 ст. 41 Конституції України конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом [1]. Тобто Конституція України визнає можливість існування конфіскації і встановлює певну систему гарантій, що відповідає міжнародним вимогам, а саме судовий порядок прийняття рішення про її застосування на певних, встановлених законом підставах. Це підтверджується і Рішенням Конституційного Суду України, що частиною шостою статті 41 Конституції України встановлено імператив, за яким конфіскація може бути здійснена виключно за рішенням суду.
Підкреслюється, що серед випадків примусового відчуження права приватної власності конфіскація є безоплатним вилученням у власника належного йому майна за рішенням суду у виді санкції за здійснення правопорушення (ст. 354 ЦК). Тобто конфіскація може розглядатися як різновид майнової відповідальності особи. Її застосування можливе виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановленому законом [4].
Таким чином ми бачимо, що Конституція України фактично ухилилася від вирішення питання про обсяг можливої конфіскації, її об’єкту тощо, вона лише передбачає таку підставу для припинення (обмеження права власності), а вирішення цього питання знаходить свою відповідь у інших законах. Так, у іншому Рішенні Конституційного Суду України вказано, що правопорушення, за які застосовується примусове безоплатне вилучення державою всього або частини майна у особи, визначені у кримінальному, адміністративному, цивільному законодавствах. Погодимося, що про власність як належність або присвоєння матеріальних благ може йтися як у виробництві, так і у споживанні; як при їх розподілі, так і при обміні, а тому відносини з власності слід розглядати як право власності, що внаслідок своєї приватної природи регулюється цивільним правом, а також як інші інституції в економіці і праві. Тобто право власності є комплексним, оскільки відносини з власності регулюються і нормами інших галузей права: конституційного, кримінального, адміністративного та ін.., а власність взагалі виступає економіко-правовим явищем, у якому правова форма нерозривно злита із економічним змістом.
Дотримуючись точки зору, що внаслідок своєї приватної природи право власності регулюється цивільним правом, звернемося до Цивільного кодексу України, де в ст. 354 «Конфіскація» містяться наступні положення:
До особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом. Тут ми знаходимо визначення конфіскації, а також її характеристику - як санкція за вчинення правопорушення. Але знов таки питання про обсяг та порядок конфіскації майна носить банкетний характер, відсилаючи до іншого закону, яким, окрім інших, є КпАП.
Тому ми можемо констатувати, що у вітчизняному законодавстві повністю визнається інститут конфіскації майна як такий, де за своєю сутністю він виступає нічим іншим як санкцією за вчинення правопорушення, причому в цьому випадку, як відомо, одним із засобів встановлення санкцій є кримінальний закон. Звідси можна відмітити, що визнання права приватної власності непорушним обумовлює потребу вирішення питання, що є об’єктом конфіскації. Зокрема країни Заходу, переважно застосовують конфіскацію предметів, засобів і знарядь злочину, предметів і грошей, здобутих злочинним шляхом.
адміністративне стягнення конфіскація правопорушення
Література
1. Круглов В.А. Административно-деликтный процесс : учебное пособие / В.А. Круглов, Л.А. Попов. — М. : Изд-во деловой и учебной лит., 2005. — 336 с.
2. Кузьменко О.В. Теоретичні засади адміністративного процесу : монографія / О.В. Кузьменко. — К. : Атіка, 2005. — 352 с.
3. Літошенко О.С. Інститут адміністративної відповідальності в системі юридичної відповідальності : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. : 12.00.07 / О.С. Літошенко. — К. : Київський національний економічний університет, 2005. — 21 с.
4. Літошенко О.С. Розвиток нормативно-правової бази адміністративної відповідальності в Україні : основні етапи / О.С. Літошенко // Часопис Київського університету права. — 2003. — № 3. — С.39–45.
5. Лук’янець Д.М. Адміністративно-деліктні відносини в Україні : теорія та практики правового регулювання : монографія / Д.М. Лук’янець. — Суми : Університетська книга, 2006. — 367 с.
6. Лук’янець Д.М. Інститут адміністративної відповідальності: проблеми розвитку : монографія / Д.М. Лук’янець. — К. : Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. — 220 с.
7. Лук’янець Д.М. Напрями реформування адміністративно-деліктного законодавства / Д.М. Лук’янець // Правова держава : Щорічник наук. пр. — 2001. — Вип. 12. — С.318–333.
8. Лук’янець Д.М. Проблеми застосування конфіскації як адміністративного стягнення / Д.М. Лук’янець // Право України. — 2006. — № 2. — С.110–112.
9. Максимов И.В. Система административных наказаний: понятие и признаки / И.В. Максимов // Государство и право. — 2005. — № 4. — С.18–27.
10. Мартьянов И.В. Административная ответственность по советскому законодательству / И.В. Мартьянов. — К. : Вища школа, 1985. — 55 с.
11. Масленников М.Я. Административно-юрисдикционный процесс : сущность и актуальные вопросы правоприменения по делам об административных правонарушениях / М.Я. Масленников. — Воронеж : Воронежский ун-т, 1990. — 209 с.
12. Масьондз С.О. Адміністративне право України у визначеннях та схемах : навч. посібник / С.О.Масьондз. — К. : Прецедент, 2006. — 176 с.
13. Михлин А. Исполнение наказаний, не связанных с лишением свободы / А. Михлин // Российская юстиция. -1997. - № 6. - C. 41–43
.
14. Морозова И.Б., Треушников А.М. Исполнительное производство: Учебно-практическое пособие. - М.: Городец, 1999. - 328 с.
|
