лобізм суспільство інтерес група
Аналіз лобізму як політико-правового явища, його сутності, функцій із джерел цього поняття доцільно почати з вивчення тих форм проявів розглянутого інституту, що були властиві державам на різних етапах їх розвитку. Це допоможе зробити цілком обґрунтований акцент на правовому змісті лобістської діяльності, що є найбільш актуальним у сучасній концепції правової політики і правового життя; й окреслити ті риси і прояви лобізму, що найчастіше додають йому приховано-завуальованого характеру.
Аналіз будь-якої проблеми традиційно починається із виявлення смислу основної категорії дослідження. Ми не будемо змінювати такому підходу, оскільки він може бути прийнятий як аксіоматичний.
Але перш ніж надати визначення самому поняттю «лобізм», поряд із джерелами зазначеного явища, слід розглянути виникнення терміна, що став вже узвичаєним. Слід зазначити, що «історія слова й історія явища відокремлюються значним тимчасовим проміжком» [1, с. 60].
Етимологічно англійське слово «лобі» належить до середньовічної латини (lobia). Спочатку латинське слово «лобіа», чи змінене на англійський лад «лобі», зафіксоване у 1553 р., яке позначало тоді прохідні коридори, в основному в монастирях. Від них відходили двері до окремих кімнат, галерей, тихих куточків, які ставали місцем зустрічей зацікавлених осіб із «зовнішнього» монастирю світу та його мешканців, що володіли на той час чималою владою, у тому числі й політичною [2, с. 159–160].
Пізніше ця характеристика поширилася на аналогічні коридори й холи в театрах і вже у XVII столітті – у парламентах. Із 1640 р. слово «лобі» вживається для вказівки на приміщення навколо залів засідань, де відбувалися зустрічі законодавців із громадянами [1, с. 60].
Перехід церковного слова у світсько-парламентський ужиток пов’язаний, очевидно, з тим, що спочатку в англійського парламенту не було свого приміщення. Парламент скликався нерегулярно, у різних будинках (і навіть різних містах). Більше того, можна сказати, що постійно діючого парламенту спочатку взагалі не існувало. Під парламентом в Англії розуміли скликані королем збори титулованих феодалів, представників міст для обговорення окремих питань перед ухваленням рішення. Після цього збори розпускалися, і нові збори скликалися тоді, коли королю знову була необхідна порада [3, с. 6].
Найчастіше парламент збирався у церквах. Нічого незвичайного у цьому не було, оскільки в середні століття багато тотожних публічних зборів, навіть коли вони мали світський характер, відбувалися в храмах. Згодом в англійського парламенту з’явилася своя власна резиденція, але визначена церковна термінологія для назви деяких приміщень збереглася на довгі роки. Звернемо увагу на те, що і сучасне місце розташування англійського парламенту називається на ім’я абатства – Вєстмінстер (Westminster), що перекладається як «Західний кафедральний собор», або «Західна монастирська церква».
Зовсім невипадково таке явище як лобізм пов’язують із назвою визначеного приміщення. Цьому є логічне пояснення, якщо згадати процедуру голосування того часу, коли зважувалися найбільш важливі питання. Відповідно до цієї процедури (іменованої англійською division) голосуючі за ту чи іншу пропозицію, виходили в різні виходи із залу засідання, у різні коридори, де відбувався підрахунок членів парламенту спеціальними лічильниками, а перевага числа, що вийшли у той чи інший коридор означав і означає, за яке рішення проголосувала більшість депутатів. Виходячи в лобі (коридори) парламентарії мали можливість не тільки голосувати, але й зустрічатися із зацікавленими у їхній діяльності особами, у першу чергу з представниками громадськості.
Пізніше британські традиції перекочували в заморські колонії, зокрема в Північну Америку. Після звільнення від колоніальної залежності парламентаризм у США став розвиватися самостійно, але дещо з британської спадщини все ж таки збереглося, залишився у тому числі і термін «лобі» для позначення вестибюля і коридорів, відкритих для публіки, де виборці можуть поспілкуватися із членами парламенту. Так слово «лобі» і його похідні («лобіст», «лобіювання») стали приживатися і закріплювати самостійні понятійні позиції в американському лексиконі. Саме в США в XIX ст. термін «лобі» набув свого сучасного політико-правового змісту.
Відповідно до деяких джерел [4, с. 3], вперше у формі «лобі-агент» він уперше письмово зафіксований у 1829 р. і спочатку застосовувався для позначення тих завсідників коридорів урядових будинків у місті Олбані, що активно шукали зустрічей з посадовими особами органів влади штату Нью-Йорк у надії домогтися яких-небудь сприятливих для себе рішень.
Є й інші відомості, що вказують на більш ранній часовий період (1808 р.). У них зазначено, що перші згадування про лобістів (у той час застосовувався термін «угруповання») можна знайти ще у статтях «Федераліста»: у номері 10 один із батьків-засновників американської Конституції Дж. Медісон визначив їх як «групу громадян, що належать до більшості чи меншості суспільства, об’єднаних подібними інтересами, що протистоять інтересам інших громадян» [5, с. 44].
Саме Джеймс Медісон започаткував негативне ставлення до лобізму як до деструктивної сили суспільства: «Аргументи проти лобізму зводиться до того, що їхня діяльність підриває віру громадян у державні інститути, форми діяльності лобістів не завжди законні, у цілому діяльність закрита і не піддається суспільному контролю» [5, с. 44].
Але одна з найпоширеніших версій говорить, що традиція лобізму сягає корінням в епоху президентства У.С. Гранта (1869–1877 р.) [6, с. 331].
Вечорами президент зі своєю «командою» мав звичай «розслаблятися» після напруженого робочого дня у вестибулі одного з готелів. Там його міністри, а також сенатори зустрічалися з різними людьми, вислуховували їхнього прохання і давали обіцянки виконати їхній (найчастіше не безкорисливо).
Із цієї причини вживання слова «лобіст» було пов’язано з указівкою на хабарництво.
Таким чином, негативний контекст, в якому вживається найчастіше термін «лобізм» сьогодні, бере свій початок від самого виникнення.
Із середини ХІХ ст. терміни стали найбільш уживаними в американському політичному лексиконі. І вже зі США поняття «лобізм», «лобіювання» тощо стали поширюватися по всьому світу. У 50–60-і роки XX ст. у зарубіжній літературі термін «лобізм» набуває значного поширення і трактується в основному як позапарламентський процес взаємодії держави і структур цивільного суспільства [7, с. 48]. Однак, варто зазначити, що політико-правова практика ряду ведучих країн трохи відрізнялася від американської. Так, наприклад, в Англії це явище довгий час вважалося негожим, а слово «лобізм» у країні практично не вживається і зараз, хоча воно генетично пов’язано саме із цією країною. У той же час воно використовується в законодавстві Канади й Австралії. Уникають цих слів на офіційному рівні й інші країни (наприклад, Франція і Німеччина).
В Україні терміни, однокорінні слову «лобі», входять поступово в ужиток у 70–80 роках XX ст. Спочатку цей термін міцно пов’язували із досвідом США, і за ним було збережено негативний смисл.
Наочно продемонструвати таку позицію можуть джерела радянського періоду, в яких сказано: «Лобі, лобізм – система контор і агентств великих монополій, що існують при законодавчих органах США, що здійснюють прямий тиск (аж до підкупу) на законодавців і державних чиновників в інтересах цих компаній» [8, с. 589]. Аналогічні трактування наводяться й в інших словниках [9, с. 282], [10, с. 187], [11, с. 141] аж до сьогодення.
Зрозуміло, що подібне трактування поняття радянського періоду могло мати суто ідеологізований характер. Показуючи тим самим, що існування цього явища в нашій країні є неможливим і зв’язували його тільки з політичним життям капіталістичної системи.
Однак подібна точка зору зустрічається й у сучасний період в окремих виданнях останніх років. Наприклад, у словнику-довіднику «Демократія від А до Я» 2002 року видання, наводиться таке формулювання: «Зараз це поняття використовується головним чином у двох значеннях. У широкому значенні лобізм означає здійснення групами інтересу або індивідами спроб впливу на зміст рішень державної влади. У більш вузькому значенні лобі стало окресленням інституту, який здійснює в США зв’язок між приватними інтересами і законодавчим процесом. Лобісти, між тім, не є групою інтересу, а є професійними представниками чужих інтересів. Ще з часів президента Е. Джексона встановився звичай оплати професійних лобістів за надані ними послуги. Така діяльність навколо парламенту й уряду створила умови для корупції» [12, с. 114].
Дата видання словника зазначена не випадково. Це було зроблено з тією метою, щоб простежити, наскільки великий часовий період заперечення цього явища в Україні, й показати, чому дотепер ми знаходимося на такому «низькомущабелі» осмислення лобізму як політико-правового і суспільного явища суспільства.
Таким чином, теоретичне осмислення теми лобіювання сьогодні ускладнено через слабку розробленість категоріального апарату. В Радянському Союзі за офіційною ідеологією можливість подібного явища виключалася, оскільки вважалося, що пряма демократія радянського типу ефективно виражає інтереси всього народу, а існування додаткових механізмів представництва інтересів, як і їхнє дослідження, було неможливим.
У дослідженні не ставилася мета визначити точну дату виникнення лобізму, це майже неможливо, тому що групи інтересів існують протягом всієї історії людства, з тих пір як стали складатися система влади. Суть дослідження полягає в тому, щоб простежити процес розвитку цього явища, тому що воно є одним із основних, організуючих складових політико-правового життя суспільства, тим більше, що має об’єктивний характер, і чим раніше це буде визнано, тим легше буде додати йому цивілізовані рамки.
Тому, як нам здається правильним, необхідно комплексно проаналізувати це явище і з’ясувати, що ж є вихідною базою і складовими лобізму.
Якщо погодитися із дуже обґрунтованою концепцією Л.Є. Ільїчевої, членом Національної асоціації лобістів РФ, то наріжними каменями лобізму є такі категорії, як «ідея», «інтерес», «спонукання», «усвідомлення інтересу». Інші дослідники наголошують на одному з основних понять у гуманітарних науках – інтересі [3], [1]. Роль інтересів у політиці є настільки великою, що іноді політику характеризують як «діяльність суспільних класів, партій та інших класових організацій, суспільних угруповань, що визначається їхніми інтересами і цілями» [1, с. 449]. Інтереси не ідентичні потребам, бажанням чи прагненням людини. Це «близькі і разом з тим не тотожні фундаментальні поняття» [5, с. 3]. На відміну від потреби, інтерес спрямований не стільки на предмет задоволення, скільки на ті соціально-політичні інститути, позиції, установи, норми взаємин у суспільстві, від яких залежить розподіл предметів, цінностей, благ, що забезпечують потреби. Відносна незалежність інститутів розподілу змушує носіїв інтересів здійснювати цілеспрямовані дії.
У політичних і соціологічних науках розрізняють економічні і політичні інтереси. Хоча першопричиною багатьох дій є економічний інтерес, і домогтися його задоволення часто можна лише у пов’язуванні з політичним інтересом. Деякі вчені навіть розглядають політику як різновид економічної діяльності [16, с. 83–94]. За словами Л.Є. Ільїчевої «підсумком процесу політичного самоствердження є розвиток самого суб’єкта – носія політичного інтересу» [17, с. 18]. Багато чого при реалізації лобістських прагнень залежить від того, хто є носієм інтересів і якою є ступінь їхньої спільності. Із цього погляду інтереси поділяються на індивідуальні (особисті), носієм яких є індивід, окрема особистість; соціальні, носієм яких є будь-яка група чи спільність людей; суспільні, коли їх носієм є усі сили в суспільстві.
Індивідуальні інтереси рідко мають значення для політичної системи. Звичайно, окремі особи можуть спробувати самостійно відстоювати свої інтереси на політичному рівні, але шанс бути почутим з’явиться у них тільки в тому випадку, якщо вони матимуть певні ресурси, інформацію, спеціальні знання і пільги різного типу, що в одного індивіда достатньою мірою зустрічаються вкрай рідко. Можливість бути почутим помітно зростає, якщо люди об’єднуються в групи. На думку А.В. Шапошнікова, саме приватний інтерес як наслідок протиріччя є «вихідним пунктом утворення групи інтересів» [7, с. 52], тобто, говорячи словами А. Бентлі «сам інтерес тотожний поняттю групи» [18, с. 211] (Рис. 1.1). У свою чергу, суспільні інтереси в силу їхньої «розмитості» також нездатні активно представляти себе в державних інститутах. Існують різні погляди на співвідношення приватних і загальних інтересів. Відомий філософ М. Ільїн вважає, що існує ступінь узагальненості інтересів, і, строго говорячи, у природі відсутні чисто приватні чи чисто загальні інтереси. Якщо цю теорію застосувати до лобізму, то вийде ідеальна модель загального єднання й добробуту. Говорячи словами Д. Макарова, «якщо інтереси лобістів та інтереси суспільства збігаються достатньою мірою, то цілком може статися, що в результаті лобіювання суспільний добробут зросте» [21, с. 5].
Таким чином, головним джерелом лобіювання є інтереси груп. Групова природа інтересу – це сутнісна ознака лобізму.
Оскільки, інтереси існують протягом всієї історії людства, то «у тій чи іншій формі лобізм фактично існує у будь-якому розвинутому суспільстві» і є властивим будь-якій політичній системі [2, с. 54].
Будь-яке нормальне функціонування політичної системи припускає взаємодію різних компонентів, у тому числі, у яких аж ніяк не останню роль відіграють інтереси різних груп населення, способи їхнього відображення і представництва на найвищих рівнях, а також економічна, духовна, соціальна складові суспільства. У суспільстві взаємозалежно співіснують індивіди і групи індивідів, що володіють різними інтересами, поглядами й можливостями. Комерційні структури, органи місцевого самоврядування, одержувачі бюджетних коштів, промисловці й представники релігійних конфесій, військові структури й міжнародні організації – це лише невелика частина зацікавлених осіб, що жадають відстоювання, представництва своїх інтересів на найвищому законодавчому рівні.
Держава, беручи до уваги умови функціонування і життєдіяльності різних категорій суб’єктів, в особі компетентних органів приймає ті чи інші рішення. Політичні, владні рішення усіх влаштовують рідко. Іноді вони продумані, ефективні, лояльні, надають свободу діям. Іноді ж ці рішення ущемляють ті чи інші категорії громадян. У членів суспільства багато різнополярних плинів, інтересів, і, одержавши пріоритет в одному, вони втрачають в іншому. У цьому полягає об’єктивність законів громадського життя. Але будь-яка зацікавлена хоч у чомусь група осіб, хоче бути почутою і хоче, наскільки це можливо, сама визначити свою долю. Тому зазначені суб’єкти прагнуть у будь які можливі способи зробити все, щоб: 1) держава звернула на них увагу; 2) політичні структури рахувалися з їхніми інтересами; 3) інші групи з протилежними інтересами не знайшли підтримки з боку влади. Звідси й тиск, вплив на тих, хто має владу. Це і є те, що називається «лобізмом». Хоча можна сказати й по-іншому – це відстоювання різними соціальними групами своїх інтересів на політичному рівні, просування потрібних законопроектів і стимулювання тих, хто хоче допомогти у досягненні потрібних цілей. При цьому вибираються різні засоби, форми й методи, що в першу чергу залежать від характеру політичного режиму, структури політичної системи й інших особливостей конкретного суспільства.
Виходячи зі сказаного, необхідно зазначити:
1) лобізм виникає тоді, коли з’являється необхідність кореляції групових інтересів;
2) лобізм – специфічна система функціонального представництва групових інтересів в органах державної влади. Смисл такого визначення полягає в тому, що груповий інтерес – це та вихідна категорія, відштовхуючись від якої тільки й можна серйозно говорити про лобізм як про політико-правовий інститут, аналізувати проблеми, що породжують лобізм і ті, що породжуються ним або, так чи інакше, з ним пов’язані [2, с. 52];
3) основним способом просування ведучими групами своїх інтересів (соціальних, політичних, економічних, етнічних) традиційно був лобізм.
У тій чи іншій формі лобізм існував завжди, чи, принаймні, з тих пір, як з’явилися організоване суспільство, політика і держава. Однак як самостійне суспільно-політичне і політико-правове явище він формується тільки в ході радикальних трансформацій сучасних суспільств, в умовах становлення економічного і політичного ринків. Як зазначає О. Малько, «лобізм як повноцінний інститут з’являється тоді, коли вже існує дві необхідних умови:
1) велике різноманіття інтересів у суспільстві, що виникають внаслідок його соціальної диференціації, розшарування, «спеціалізації»;
2) розширення доступу до влади на основі політичного плюралізму, що є характерним, насамперед, для демократичних режимів» [3, с. 59].
Продовжуючи й узагальнюючи цю точку зору можна зазначити: по-перше, там, де виникають ринкові відносини, суспільство неминуче починає структуруватися у бік ускладнення, перетворюючи в міру дозрівання ринкових механізмів у розвинуту систему безлічі різноманітних, добре організованих економічних та інших групових інтересів, що перебувають у складних відносинах співробітництва і суперництва, конструктивної взаємодії і твердої конкуренції. У результаті цього постійно формуються ті чи інші групові домагання, спалахують міжгрупові протиріччя й конфлікти, задовольнити або розв’язати які багато в чому може тільки держава.
Природно, кожна група зацікавлена в тому, щоб рішення було на її користь, і якщо в неї є можливості, вона докладе зусиль, щоб належним чином вплинути на відповідні органи влади; по-друге, у тих же ринкових умовах держава об’єктивно стимулює розвиток у групових інтересів потребу бути представленими у «коридорах влади». Тут ця потреба росте прямо пропорційно регламентуючій діяльності держави. Чим активніше вона бере на себе регулювання соціально-економічними процесами, тим більше залежить від її рішень благополуччя різних верств, груп і організацій і, відповідно, тим більше їхнє прагнення впливати на цю діяльність на свою користь, тобто тим більше відчувають вони потребу в лобізмі. Іншими словами «постійне коригування діяльності органів влади відповідно до динаміки змін інтересів громадського суспільства забезпечує взаємопристосування і взаємодію влади й суспільства, що є основною задачею лобізму» [7, с. 211].
Таким чином, лобізм існує об’єктивно як інститут і як процес.
Беручи до уваги зазначену особливість лобізму, органам влади різних рівнів доцільно:
1. Виробити єдину, цілісну правову політику в зазначеній галузі для того, щоб, відображаючи і захищаючи різноманітні інтереси, не догоджати лише привілейованим верствам суспільства і не втілювати в життя позиції обраних;
2. Так використовувати і систематизувати весь наявний «арсенал» правових засобів, щоб на поверхню могли вийти позитивні, а не «тіньові» складові лобізму.
Для того, щоб комплексно вивчити це явище, необхідно продовжити аналіз понятійного поля досліджуваного явища і розібратися в розхожих уживаннях цього терміна, тому що термінологічні неточності, що зустрічаються, найчастіше позначають фактично різні явища.
Розбіжність у трактуваннях лобізму пояснюється тим, що науковий процес не стоїть на місці, і часто відбувається зміна змісту наукових категорій, а іноді й відмирання терміна, заміна його більш придатним, що відповідає реаліям життя.
Одне з найбільш удалих визначень у середині XX ст. зумів дати англійський політолог С.Е. Файнер, що позначив лобізм як «будь-яку діяльність організацій, що впливає на органи державної влади з метою сприяння власним інтересам, причому ці організації, на противагу партіям, не готові самі приймати безпосередню владу в країні» [17, с. 100]. Можна сперечатися про точність цього визначення, тому що, навряд чи лобізмом є «будь-яка» діяльність. Однак у цілому підхід С.Е. Файнера задав правильний напрямок у розумінні лобізму.
Американський політолог Э. Ледд виокремлює політичні компоненти й визначає цей феномен як організацію певних груп людей для артикуляції, агрегирування й реалізації своїх політичних інтересів [7, с. 48].
Французький соціолог Р.Ж. Шварценберг дає таке формулювання терміна: «Лобізм – це організації, створені для захисту інтересів і надання тиску на суспільні влади з метою домогтися від них прийняття таких рішень, що відповідають їх інтересам» [17, с. 100]. Поняття є схожими за змістом, різниця полягає лише в тому, на що робиться акцент («інтерес», чи «вплив»).
Зі сказаного випливає, що лобізм – це різні форми представництва у владних структурах інтересів різних соціальних і політичних груп, їх вплив на ухвалення рішення, що не припускає встановлення постійних і зобов’язуючих відносин.
Цим не вичерпується перелік термінів. Лобізм, на думку різних авторів, характеризується як:
– система і практика реалізації інтересів різних груп (союзів і об’єднань) громадян шляхом організованого впливу на законодавчу й адміністративну діяльність державних органів [4, с. 5];
– вплив на органи державної влади з метою прийняття чи зміни рішень в інтересах структури, що лобіює [5, с. 8];
– політичний тиск, що робиться на органи влади та їх керівників, з метою просування особливих інтересів різних економічних, соціальних, культурних, політичних та інших груп [6, с. 26];
– особливий автономний механізм тиску, націлений на ухвалення державного рішення і просто одну із форм тиску [17, с. 103];
– система реалізації інтересів різних груп і структур шляхом організованого легітимного чи нелегітимного впливу на органи, що приймають політико-владні рішення [7, с. 51];
– дії представників недержавних організацій у ході контактів із представниками державних органів та органів місцевого самоврядування з метою домогтися прийняття (чи неприйняття) органами влади рішень відповідно до інтересів соціальних груп, що виражаються зазначеними організаціями [2, с. 244].
Варто навести ще кілька авторитетних точок зору. Британський експерт К. Кумс пропонує два визначення. Перше: лобізм – це реалізація права кожного громадянина звертатися з клопотанням до свого уряду; друге: лобізм – це професійна діяльність співробітників, або спеціальних консультантів, найнятих компаніями, діловими й професійними асоціаціями, профспілками та іншими групами, для представлення інтересів цих організацій у процесі формування державної політики [2, с. 34]. Це, на нашу думку, дає найбільш ємне уявлення про існування двох підходів до визначення лобізму. Перший – розгляд лобізму в широкому значенні цього терміна, як особливого роду діяльності, головною складовою якого є тиск, вплив на владу в інтересах певної сили, або проведення владних рішень у її інтересах, другий – розгляд лобістської діяльності як роду професійної діяльності для визначеного кола осіб. Такий підхід, безумовно, є найбільш прийнятним і поширеним у політологічних дослідженнях.
Говорячи словами В.А. Лепьохіна (керівника робочої групи з розробки російського законопроекту «Про регулювання лобістської діяльності у федеральних органах державної влади»): «лобізм – не просто артикуляція (представлення) інтересів тих чи інших груп (соціальних, політичних, економічних) у структурах влади, а процес приведення формальної влади у відповідність до влади фактичної». Надаючи таке визначення, автор виходить з того, що лобістська діяльність дрібних, малозначущих чи маловпливових груп – це, «на жаль, периферія лобізму». Стрижнем лобізму, на його думку, є забезпечення прийняття рішень в інтересах ведучих «груп тиску» як структур реальної влади, що сформувалися на базі найбільших корпорацій і корпоративних об’єднань. Виходячи із цього, В.А. Лепьохін робить висновок, що найбільш могутні «групи тиску» – це і є влада, тому що ця фактична влада, не просто впливає, але й контролює фінанси, кадри, пресу, процес прийняття рішень тощо. А влада формальна лише представляє, озвучує і здійснює формальні акти обговорення, узгодження й візування вже прийнятих фактичною владою рішень і забезпечує їхнє юридичне закріплення [3, с. 14].
Кожен із авторів у залежності від мети дослідження акцентує увагу на тих чи інших складових феномена, але ніхто із перерахованих авторів не ставить акцент на правовому змісті лобістської діяльності, що є найбільш актуальним для правової політики і правового життя суспільства.
У правовому ракурсі цю тему у своїх роботах розглядає тільки О.П. Любимов [1], [3], [3, с. 72–78]. Він зазначає: «незважаючи на те, що лобізм має у багатьох випадках політичний, економічний і управлінський характер, ця проблема у першу чергу є правовою» [4, с. 63], [5, с. 77]. Лобізм у широкому розумінні, на думку О.П. Любимова – це діяльність громадян, організацій, підприємств та інших суб’єктів правовідносин по відстоюванню своїх активних інтересів. Лобізм же у правовому розумінні – це сукупність норм, що регулюють вплив (участь) громадян, суспільних об’єднань, організацій, підприємств, що спеціалізуються на лобістській діяльності, інших суб’єктів правовідносин з органами державної влади для надання та прийняття необхідних лобістам рішень і для активного відстоювання своїх інтересів [6, с. 11].
Цілком погоджуючись з позицією О.П. Любимова, все ж таки необхідно сказати таке. Лобізм як явище має і «світовий», і «тіньовий смисл», що асоціюється з блатом, протекціонізмом, підкупом та іншими негативними явищами. Але саме державне регулювання лобістської діяльності покликане сприяти тому, щоб лобізм був невід’ємною рисою правової держави, і будучи конституційно-правовим інститутом, сприяв вираженню інтересів різних суб'єктів правовідносин. Іншими словами, лобізм і є, по суті, законним впливом, тиском у рамках дозволеного, інакше це буде, не політико-правове, а політико-антиправове явище.
Аналізуючи це явище і намагаючись дати йому ємне визначення, слід звернути увагу на таке. Лобізм – є багато в чому правовим явищем, воно торкається і правової політики, і правового життя будь-якої демократичної держави. Тому на правовий характер лобізму при аналізі цього поняття варто зробити акцент.
При розгляді лобізму як політико-правового явища, так чи інакше, виникає необхідність звернутися до права, як до найбільш загальної категорії. Як стверджував М.К. Ренненкампф: «право – це конкретні юридичні норми, право є тільки там, де існує закон, встановлений суспільством. Особа є основою права, яке існує для неї та при її посередництві, ніяк не порушуючи свободи особи, але встановлюючи для неї норми, порядок у правовідносинах» [7, с. 29]. Спираючись на сказане можна визначити таке: право являє собою сукупність свобод індивідуумів, що втілена в нормативно-правових актах й охоронювана державою. Іншими словами, кожен зацікавлений у чому-небудь суб’єкт має право на відстоювання своїх законних інтересів усіма прямо не забороненими способами.
До того ж, щоб висвітлити правову сутність лобізму, необхідно звернути увагу на те, що лобізм має стійкі взаємообумовлені зв’язки з правовою політикою. За словами Н.В. Ісакова, «від того, наскільки глибоко політика проникає у право і робить його політичним, а право, у свою чергу, опановує політику і робить її правовою, настільки розумно дотримується міра подібного взаємопроникнення, багато в чому залежить ефективність проведення правової політики держави» [8, с. 24].
Потрібно виходити з того, що правова політика – «це науково обґрунтована, послідовна і системна діяльність державних органів по створенню ефективного механізму правового регулювання, по цивілізованому використанню юридичних засобів досягнення таких цілей, як найбільш повне забезпечення прав і свобод людини і громадянина, зміцнення дисципліни, законності, правопорядку, формування правової державності і високого рівня правової культури в житті суспільства й особистості» [9, с. 15].
Тому, як уявляється, неможливо досягти ефективного правового регулювання й використання юридичних засобів без врахування інтересів різних зацікавлених груп, без аналізу розумних і доцільних положень, що направляють в органи влади суб’єкти правовідносин і без готовності конструктивно співробітничати з тими, хто пропонує цивілізовані форми взаємодії.
У силу того, що правова політика являє собою систему пріоритетів у юридичній дійсності, лобізм, лобістська діяльність, будучи втіленням інтересів, мотивацій найрізноманітніших шарів суспільства, представників політичних, фінансових кіл, окремих громадян, іноді й самих державних структур і відомств, поза всяких сумнівів, допомагає не тільки правильно розставити зазначені пріоритети, але й при відповідному державному підході до груп тиску включати до сфери правового регулювання ті суспільні процеси, що за всіх інших умов так і залишилися би без уваги органів державної влади. У цьому укладається ще одне обґрунтування того, що лобізм, незважаючи на свою близькість до політичних процесів, до структур, що приймають владні рішення (найчастіше втілених у нормативно-правових актах), споконвічно має правову основу. Це також очевидно й тому, що правове життя – «…у все проникаюче явище» [4, с. 13].
Іншими словами, правове життя суспільства – це сукупність усіх форм буття, а, отже, містить у собі лобізм як єдине ціле.
Таким чином, можна справедливо стверджувати, що лобізм – правове явище, інститут динамічного розвитку й удосконалювання правового життя суспільства. Оскільки в контексті цього дослідницького підходу враховується, що лобізм є політико-правовий інститут, перед тим як надати визначення лобізму, необхідно взяти до уваги, що тільки «сукупність правових норм, зведених у визначене системне ціле, утворює правовий інститут» [1, с. 19].
Отже, як уявляється правильним, лобізм у правовому розумінні – це: 1) сукупність норм, що регулюють процес впливу суб’єктів лобістських правовідносин на органи державної влади з метою задоволення своїх інтересів; 2) невід’ємний інститут сучасного правового життя держави, що припускає активну діяльність різних суб’єктів правовідносин щодо відстоювання своїх інтересів на різних рівнях влади з використанням не заборонених законом форм і методів [2, с. 337].
Література
1. Аравина Т.И., Кузнецов Ю.Ю. Лоббизм: национальные образцы и степень социальной приемлемости // Социс. – 2000. – №9. – С. 59–63.
2. Политология: Энциклопедический словарь / Общ. редакция Ю.И. Аверьянов. – М.: Изд-во Моск. коммерч. ун-та. – 1993. – 431 с.
3. Автономов А.С. Азбука лоббирования. – М.: Права человека, 2004. – 112 с.
4. Зяблюк Н.Г. США: лоббизм и политика. – М.: изд. «Мысль», 1976. – 207 с.
5. Богдановская И.Ю. Правовое регулирование лоббизма в США // Право и политика. – 2002. – №3. – С. 44–49.
6. Королько В.Г. Основы паблик рилейшнз – К.: Ваклер, 2000. – 528 с.
|
