Інститутпрезидентства всучасномусвіті
Зміст
Вступ
Становлення і розвиток інституту президентства
Сучасні моделі президентства
Роль інституту президентської влади в Республіці Білорусь
Висновок
Список використаних джерел
Вступ
У сучасних умовах типовим главою держави з республіканською формою правління є президент. Інститут президентства представляє собою невід'ємний елемент політичної системи в 150 країнах світу. Він існує в багатьох країнах Європи, Азії, Африки, Північної та Південної Америки. У той же час, кожне з цих держав характеризується своїми специфічними особливостями, своєї різновидом республіканської форми правління, і залежно від цього якісно різними будуть статус та повноваження президента в цій державі. Історично батьківщиною президентства були США, де президент в одній особі був і главою держави, і главою уряду. Саме широке поширення інститут президентства одержав у ХХ столітті, в період розпаду колоніальних імперій і утворення безлічі незалежних держав, більшість з яких обрали президентську форму правління. Закордонна практика свідчить про особливу значущість інституту президентства в політичному житті держави. Прерогативи президента дозволяють йому чинити величезний вплив на суспільно-політичні процеси в країні. У демократичних країнах на нього покладається функція ведучого гаранта стабільності основ конституційного ладу. Відповідно з особливим статусом і повноваженнями президента, на ньому лежить і особлива відповідальність за збереження законності і суспільного благополуччя.
Становлення і розвиток інституту президентства
Термін «президент» походить від латинського Ргаеsidens, що буквально означає «сидить попереду». Мабуть, в античні часи президентами називали головуючих на різних зібраннях. Від цього первинного значення слова "президент" згодом виникла така посада, як, наприклад, президент сенату. Проте в його нинішньому розумінні як глави держави термін "президент" не вживався ні за часів грецької і римської республік, ні в періоди існування ранніх буржуазних республік в Англії та Нідерландах. Так, в Англії, яка стала на короткий час республікою, виконавчу владу замість поваленого монарха на перших порах здійснював Державна рада. У Нідерландах повноваження виконавчої влади також мала вищий колегіальний орган.
У руслі європейської практики республіканської спочатку проходив і процес формування виконавчої влади в Сполучених Штатах Америки. На першому етапі американської державності не тільки законодавча, а й виконавча влада були зосереджені в одному представницькому органі - Континентальному Конгресі. Одноосібного глави держави в ту пору не існувало, а Конгрес обирав із числа своїх членів президента, функції якого обмежувалися лише головуванням на засіданнях.
Дуже скоро більшість політичних діячів молодої американської республіки прийшли до висновку про неефективність діяльності Конгресу з виконання ним законів і про необхідність поділу законодавчої і виконавчої влади. При цьому делегати Конституційного конвенту, які зібралися в 1787 році у Філадельфії для прийняття федеральної Конституції США, зробили історичний вибір між монархією і республікою. Більшість американців, тільки що покінчивши з пануванням британської монархії, були рішуче налаштовані проти створення у себе вищої виконавчої влади в особі монарха, нехай навіть з обмеженими повноваженнями. У силу цього пошуки формування найбільш прийнятної форми виконавчої влади пішли на конвенті на основі республіканізму, що передбачає виборність усіх посадових осіб.
Після довгих дебатів серед творців американської Конституції запанувало уявлення про те, що вища виконавча влада повинна бути єдиною, тобто зосередитися в руках одного, а не кількох посадових осіб. Таким чином, в побудові федеральної виконавчої влади США спочатку затвердився принцип єдиноначальності. Глава федеральної виконавчої влади в країні став іменуватися, згідно з Конституцією, Президентом Сполучених Штатів Америки. Таке найменування глави держави було пов'язано не тільки з тим, що президент асоціювався з республіканською формою правління, але і з тим, що в ряді американських штатів в той час глави виконавчої влади називалися президентами, а не губернаторами.
У результаті США стали першою країною в світі, де виникла посаду президента, що об'єднала в одній особі главу держави і главу уряду. Крім того, саме в США зародився інститут президентства як один з найважливіших інститутів політичної системи. На відміну від інших держав того часу, де виконавча влада повсюдно мала монархічний, спадковий характер, в США главу держави стали обирати в ході загальних виборів.
Першими пішли за прикладом США у встановленні президентської системи правління країни Латинської Америки. Вже в першій половині XIX століття під впливом могутнього північного сусіда в багатьох південноамериканських країнах був заснований пост президента. У Європі еталоном державного устрою стала Великобританія, і в ряді європейських країн утвердилася парламентарна, або кабінетна, система правління, при якій монарх залишався главою держави, але виконавча влада здійснювалася прем'єр-міністром і його кабінетом міністрів, а уряд ставало відповідальним перед парламентом. Першими ж європейськими країнами, де була введена посада президента як глави держави, стали в 1848 році дві республіки - Франція і Швейцарія. Крім них, інші держави Європи (не кажучи вже про Азію й Африці) до кінця ХІХ ст. залишалися монархіями.
XX столітті такі грандіозні за своїми масштабами потрясіння, як революції, світові війни, розпад колоніальних імперій, призвели до утворення безлічі нових незалежних держав. Далеко не всі вони стали президентськими республіками, але в переважній їх більшості був заснований пост президента країни. Так, в Європі після закінчення першої світової війни президенти стали вищими посадовими особами в Австрії, Веймарській республіці, Чехословаччини, Польщі, Естонії, Литві, Латвії, Туреччини. У 30-40-ті роки інститут президентства став поширюватися і в Азії; його ввели в себе Філіппіни, Сирія, Ліван. Після другої світової війни до числа західноєвропейських держав, очолюваних президентами, увійшли Італія, Греція, Португалія, Ісландія і Мальта. В Азії пост президента був заснований в Південній Кореї, Південному В'єтнамі, Тайвані, Індії, Пакистані, Бангладеш, Іраку, Ірані, Афганістані
Однак найбільше поширення модель президентського правління отримала в Африці. Цей процес почався з кінця 50-х - початку 60-х рр.., І в даний час на чолі майже всіх африканських країн стоять президенти. Показово, що встановлення поста президента відбувалося не тільки в капіталістичних і країнах, що розвиваються, а й у ряді колишніх соціалістичних держав, таких, як Соціалістична Федеративна Республіка Югославія, Чехословацька Соціалістична Республіка, Соціалістична Республіка Румунія, Корейська Народно-Демократична Республіка.
Фундаментальні зміни, що відбуваються на світовій арені з кінця 1980-х рр.., Стимулювали подальше поширення інституту президентства. Майже у всіх колишніх республіках СРСР, республіках колишньої СФРЮ (за винятком Боснії і Герцеговини), а також у Чехії та в Словаччині був заснований президентський пост. Цей же пост запровадила у себе Монголія. Сьогодні президентство - невід'ємний елемент політичних систем багатьох країн Європи, Азії, Африки, Північної та Південної Америки. У той же час кожна країна сама визначає, яку роль має відігравати президент у її політичному житті.
Досить поширене уявлення про те, що великими по території державами можна ефективно управляти тільки за допомогою системи президентського правління. Тим часом у найбільших країнах світу - США (площа 9,3 млн. кв. км) і Бразилії (8,5 млн. кв. км) діє система президентського правління, а в Канаді (9,9 млн. кв. км) і Австралії (7,7 млн. кв. км) - система парламентарного правління. У Китайській Народній Республіці (9,6 млн. кв. км) в умовах однопартійної системи офіційно проголошений принцип колективного керівництва країною.
З іншого боку, деякі невеликі за розмірами держави - Кіпр, Гондурас, Уругвай, Бенін, Малаві, Гамбія та ін. - встановили у себе президентську систему правління, а такі великі європейські країни, як Федеративна Республіка Німеччина, Іспанія, Швеція, Італія, є парламентарними республіками або монархіями. Таким чином, відсутня пряма залежність між розмірами території тієї чи іншої держави та обраною ним системою правління, хоча, звичайно, великі країни особливо потребують сильної державної влади.
Сучасні моделі президентства
Республіки в залежності від співвідношення законодавчої та виконавчої влади, від того, яке місце і роль в них займають і грають президент, уряд і парламент, традиційно поділяються на президентські і парламентарні республіки.
У президентській республіці виконавча влада, її формування, положення, діяльність і відповідальність чітко відокремлені від влади законодавчої, а взаємини між цими гілками державної влади базуються на системі взаємних стримувань і противаг. З цього випливають і інші сутнісні ознаки президентської республіки:
· і Президент, і парламент безпосередньо обираються народом;
· Президент зазвичай не має права на свій розсуд достроково розпустити парламент (за винятком випадків, визначених Конституцією), а парламент не може змістити Президента (поза процедурою імпічменту) і відправити у відставку уряд шляхом висловлення йому вотуму недовіри;
· вирішальна роль в управлінні країною належить Президентові, який частіше за все є одночасно главою держави і главою виконавчої влади;
· Президент самостійно формує уряд і відправляє його у відставку, призначає і зміщує міністрів;
· Президент і його уряд не несуть відповідальності перед парламентом за свою політику і діяльність, (уряд таку відповідальність несе перед Президентом), а парламент не може змістити міністрів, якщо вони не допустили порушення закону;
· Президент має право відкладального вето щодо прийнятих парламентом законів, але парламент має можливість подолати його кваліфікованою більшістю голосів своїх депутатів;
· в ряді випадків при призначенні Президентом вищих посадових осіб виконавчої влади і суддів потрібна згода парламенту або його палати;
· укладаються Президентом міжнародні договори потребують ратифікації парламентів;
· судова влада спостерігає за конституційністю та законністю актів двох інших гілок і забезпечує дотримання встановленого правопорядку.
Парламентарна республіка - це такий різновид республіканської форми правління, при якій провідна роль у здійсненні вищої державної влади і форсуванні її органів належить парламенту, як вищого органу представницької та законодавчої влади. Президент за такої форми правління найчастіше обирається самим парламентом (наприклад, у Греції, Туреччині, Лівані, Чехії та ін.) або дещо ширшим зборами, які мають ще й представників суб'єктів федерації та ін. Але навіть у тих випадках, коли в таких республіках Президент обирається не парламентом, а безпосередньо народом, його повноваження виявляються досить обмеженими, а реальна виконавча влада здійснюється урядом.
Змішана (напівпрезидентська, напівпарламентська) республіка складається в результаті, з одного боку, посилення парламентарних почав у розвитку президентських республік, а з іншого - зростання місця і ролі президентської влади в парламентарних республіках. Прагнення нейтралізувати негативні тенденції до монополізації та авторитаризація політичної влади в розвитку президентських республік і серйозна незадоволеність нестійкістю, нестабільністю урядової влади в парламентарних республіках створили сприятливий ґрунт для появи в останні десятиліття такої форми державного правління, яка намагається поєднувати гідність як, тієї так і другий з розглянутих вище основних форм (наприклад, у Франції та Польщі).
Конкретно становище глави держави і його фактична роль у житті країни визначається в кожній країні в залежності від політичних умов і історичних традицій. У державах парламентської монархії (Великобританія, Японія та ін.) наприклад, глава держави царює, але не управляє, і його функції зовні виглядають тільки як представницькі. Настільки ж слабко вони виражені в республіках парламентського типу (ФРН, Італія). Але якщо держава обирає тип президентської (США) або напівпрезидентської (Франція) республіки, то вона свідомо йде на створення сильної влади президента республіки. Ця влада може прямо зливатися з виконавчою владою і очолювати її (CША) чи стояти як би поза основними влади.
Наприклад, в Ісландії пост президента як глави держави був створений лише в 1944 році. Президент Ісландії обирається кожні чотири роки шляхом прямих, загальних виборів, при таємному голосуванні. Вибори нового президента відбуваються в червні або липні того року, коли закінчується термін перебування при владі попереднього президента. Останній виконує свої обов'язки до 31 липня. Термін правління новообраного президента починається з 1 серпня. Кандидат у президенти повинен задовольняти наступним формальним умовам: бути ісландським громадянином не молодше 35-річного віку і не бути засудженим чи позбавленим виборчого права у минулому. Кандидатура президента може бути висунута групою виборців, що складається з 1500-3000 чоловік, але не більше і не менше цього. Якщо кандидатів декілька, то законно обраним Президентом є той, який отримав найбільшу кількість голосів, але а якщо виставлена лише одна кандидатура, то в цьому випадку голосування не проводиться і висунутий автоматично стає Президентом, до речі, законом можуть бути встановлені подальші правила щодо кандидатури і виборів Президента, причому може бути передбачено, що кількість осіб, що висувають кандидатуру, має бути для кожної частини країни пропорційно числу виборців. Одне і те ж особа може бути обрана президентом Ісландії кілька разів поспіль. Закон не обмежує перебування на президентському посту. Так, наприклад, перший президент Ісландії - Свейн Бьернссон, обирався на цей пост двічі без голосування (1944-1952гг.), Другий президент - Аусгейр Аусгейрссон - перебував у президентському кріслі чотири терміни поспіль (1952-1968гг.), В тому числі тричі переобирався без голосування; третій президент - Крістьян Елдьяр - три терміни поспіль (1968-1980рр.), двічі переобирався без голосування; четвертий президент - перша жінка-президент у світі - Вігдіс Фіннбогадоттір перебувала на президентському посту 16 років (1980-1996рр.), в тому числі двічі переобиралася без голосування, і, нарешті, п'ятий президент - Олафур Рагнар Грімссон був обраний 29 червня 1996, набравши 40,9% голосів населення. Він був висунутий партією соціалістів.
При вступі на посаду, Президент складає присягу чи робить заяву про дотримання Конституції. Цей акт складається у двох ідентичних примірниках, з яких один зберігається у Альтінг, а інший надходить до державного архіву. Резиденцією президента за Конституцією має бути Рейк'явік або його околиці. Нині резиденцією є Бессастадір - старовинний маєток поблизу ісландської столиці. Президент в Ісландії не має заступника. Посада віце-президента відсутня. У випадку смерті або відкликання президента до закінчення терміну повноважень або в разі його тимчасової відсутності в країні його функції виконує своєрідний рада, існуючий аж до 31 липня четвертого року після проходження останніх виборів, що не носить ніякого певної назви, але складається з трьох осіб: прем’єр міністра, голови Альтінг і голови Верховного суду. Головує на засіданнях голова альтинг. Однак він не володіє ніякими іншими перевагами в порівнянні з іншими «регентами». Всі вони мають рівний голос і вирішують справи в разі відсутності одностайності більшістю голосів. Іноді «регенти» виконують обов'язки президента досить тривалий час. Так, наприклад, після смерті президента Свейна Бьернссона на початку 1952 року, за декілька місяців до закінчення терміну президентства, його обов'язки до нових виборів виконував вказаний рада. Таким чином, терміни зміни президентів суворо витримуються, як цього вимагає Конституція.
У США вищою посадовою особою, що поєднують повноваження глави держави і глави уряду, є президент США. У практиці останніх президентів США використовувалася форма дроблення кабінету на цільові міжвідомчі ради, що дало можливість обговорювати те чи інше коло питань без залучення всіх членів кабінету.
В Італії - як її називають в літературі, типовому зразку парламентарно-республіканської форми правління, саме законодавці на спільному засіданні палат (за участю делегатів від областей) обирають главу держави, як би підкреслюючи тим самим його залежність від парламенту. Парламент видає закони, формує внутрішню і зовнішню політику держави, здійснює контроль за діяльністю уряду і президента.
Конституція наділяє президента досить широкими повноваженнями, однак значна частина виконуваних главою держави функцій контролюються законодавчим органом або навіть носить формальний характер. Так, «уряд повинен отримати довіру обох палат», перш, ніж воно приступить до діяльності, а ратифікація міжнародних договорів вимагає «у відповідних випадках» попереднього дозволу палат. Участь президента в законодавчому процесі, за Конституцією, полягає в промульгації законів і право відкладального вето. Але останнє може бути подолано парламентарями простою більшістю голосів. До того ж у країні діє інститут контра сигнатури.
У президента Італії є, правда, досить потужний на перший погляд важіль впливу на парламент. Конституція дозволяє йому розпустити або одну, або обидві палати. Але вона ж зобов'язує главу держави провести попередні консультації з їх головами. І, як відзначають історики, не було ще випадку, щоб президент розпустив палати всупереч волі їхніх керівників. Необхідно додати до цього, що він «не може використовувати це право в останні шість місяців своїх повноважень».
Коли говорять про становище глави держави в системі органів державної влади, то мають на увазі співвідношення його функцій із законодавчою і виконавчою владою. У демократичній правовій державі завжди діє принцип поділу влади, який передбачає, що владні повноваження будь-якої посадової особи відноситься до однієї з трьох влад - законодавчої, виконавчої чи судової. Функції глави держави стикаються з усіма трьома владою (в області законодавства він, наприклад, має право вето, у відношенні судової влади глава держави вправі призначати суддів чи здійснювати помилування), але все ж таки його основні функції не можна віднести до законодавчої або судової.
Інша справа - взаємовідносини глави держави з виконавчою владою. Навіть у тих країнах, де він не входить ні в одну з трьох влад (Франція) або про її статус в Конституції взагалі не говориться (ФРН), юридична наука і практика визнають його главою виконавчої влади - бо ніякому посадовій особі не можна мати функції і владні повноваження поза будь-якої влади. У той же час при такому положенні, не негативним принцип поділу трьох влад, утворюється особливий статус глави держави, що випливає з його власних повноважень, обов'язку виступати гарантом Конституції і здійснювати вище представництво.
Президентська влада в республіках президентського типу - це завжди одно осібність влади. Глава держави не тільки не ділить свою владу з іншими особами, а й у силу принципу поділу влади діє незалежно від законодавчої і судової влади. Президент отримує свій мандат від народу і тому не може контролюватися з боку парламенту. Він має право сам комплектувати склад уряду (з певним участю парламенту).
Сильна президентська влада ніяк не підриває демократичний характер правової держави - навпаки, вона за певних умов є єдино можливим інструментом збереження конституційного порядку.
Роль інституту президентської влади в Республіці Білорусь
конституційний президентська влада повноваження
Виникнення інституту президентства в Республіці Білорусь, необхідність заснування посади президента було обумовлено сукупністю соціально-політичних і правових чинників. Серед них: кардинальні зміни в політичній системі держави в результаті серпневих подій 1991р.; Вакуум виконавчої влади в країні після усунення з політичної арени органів КПРС-КПБ; принципові вади парламентських структур та нездатність існуючих політико-правових інститутів центральної влади вирішувати політичні і соціально-економічні проблеми та протиріччя; обмежена можливість і вразливість Рад як представницьких органів влади щодо стабілізації політичної та соціально-економічної ситуації після ліквідації монополії партії на владу, а також надмірне захоплення Верховної Ради законотворчою діяльністю на шкоду розпорядчої та контрольної функцій.
Конституція Республіки Білорусь вказує, що Президент, Уряд, Парламент і суди здійснюють державну владу. У той же час Конституція Республіки Білорусь, не відносять Президента Республіки Білорусь ні до однієї гілки державної влади. Традиційно, відповідно до концепції Ш. Монтеск'є, принцип поділу влади має справу з трьома гілками влади - законодавчої, виконавчої та судової.
Як відомо, Президент Республіки Білорусь є главою держави, має великий обсяг дуже істотних повноважень у законодавчій, виконавчій та судовій сферах. Новий підхід до розуміння призначення Президента відображається у тому, що він покликаний в рамках своїх завдань, об'єднувати всі влади, сприяти їх узгодженому і ефективному функціонуванню. Це неминуча потреба, зумовлюється визнанням принципу поділу влади, свого роду балансування всього державного механізму. Таке своє призначення Президент реалізує, не підміняючи і не відсуваючи в бік жодної з влади, не порушуючи їх самостійність і не втручаючись в їх конституційні повноваження. Тут немає і не може бути натяку на відносини керівництва та підпорядкування, бо єдина турбота Президента має полягати в збереженні підвалин держави, визначених у Конституції. Об'єднавча функція Президента виявляється в тому, що він, за Конституцією, забезпечує узгоджене функціонування і взаємодію органів державної влади. Президенту надано право використовувати погоджувальні процедури для розв'язання розбіжностей між органами державної влади Республіки Білорусь. У регулюванні відносин між Президентом і Парламентом проведена лінія на забезпечення самостійності і незалежності обох владних інститутів. Але це не означає, що вони повністю розділені. З одного боку, встановлено обов'язкові зв'язку між ними. З іншого боку, Конституція Республіки Білорусь передбачає систему стримувань і противаг у вигляді можливості відмови Президента від посади і розпуску Президентом Парламенту; Президент вправі приймати укази і розпорядження, але його акти не повинні суперечити Конституції і законам. Президент може відхилити закон, прийнятий Парламентом, але в установленому порядку Парламент здатний подолати право вето Президента.
У конституційному праві загальноприйнятого значення поняття глави держави ще не склалося. Повноваження глави конкретних держав визначаються конституцією, але їх застосування - сформованої конституційною практикою. Проблема взаємодії Президента з виконавчою владою відома багатьом державам. Вельми актуальна вона і в нас. Викриті сильними повноваженнями і постійно взаємодіючі, Президент і Уряд є 2 самостійних носія державної влади, в значній мірі дотичних при виконанні покладених на них функцій. При оцінці взаємин Президента і Уряду необхідно мати на увазі, що істотні повноваження у цій області дані Президенту не тільки Конституцією, а й законами. Президент Республіки Білорусь забезпечує узгоджене функціонування і взаємодію Уряду та інших органів влади. Здійснюючи це повноваження, глава держави приймає конкретні заходи до забезпечення взаємодії Уряду.
Конституційні повноваження Президента Республіки Білорусь за взаємин з органами державної влади орієнтовані на зміцнення єдності системи цієї влади і дозволяють йому у разі нерозв'язаних суперечностей між парламентом та Урядом або відправити Уряд у відставку або шляхом призначення виборів до Парламенту нормалізувати політичну обстановку в країні. Президент може бути усунений з посади у зв'язку з вчиненням державної зради або іншого тяжкого злочину. Рішення про висунення обвинувачення та його розслідуванні в цьому випадку вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість від повного складу Палати представників за пропозицією не менше однієї третини її депутатів. Розслідування звинувачення організується Радою Республіки. Президент вважається зміщеним з посади, якщо за це рішення проголосувало не менше двох третин від повного складу Ради Республіки, а також не менше двох третин від повного складу Палати представників. Неприйняття Радою Республіки і Палатою представників рішення про усунення Президента з посади протягом місяця з дня висунення звинувачення означає відхилення звинувачення. Пропозиція про усунення Президента з посади не може ініціюватися в період розгляду відповідно до Конституції питання про дострокове припинення повноважень Парламенту. У разі вакансії посади Президента або неможливості виконання ним своїх обов'язків з підстав, передбачених Конституцією, його повноваження до складення Присяги новообраним Президентом переходять до Прем'єр-міністра.
Світовий досвід показує, що сильна президентська влада - атрибут практично всіх (за малим винятком) перехідних суспільств. Це визнають західні вчені і держава веди.
Інститут президентства в Білорусі є провідним органом державної влади, а Президент - не тільки юридичним, але і фактичним лідером білоруської держави. Сьогодні білоруське суспільство в цілому усвідомлює необхідність сильного інституту президентства, здатного об'єднати всі прогресивні сили суспільства для побудови правової держави і демократичного суспільства, створення необхідних умов для гармонійного та всебічного розвитку особистості.
Висновок
Закордонна практика президентської влади переконливо свідчить про важливість цього інституту в тих чи інших політичних системах. У порівнянні з усіма іншими вищими посадовими особами президент має особливий статус, повноваженнями і відповідальністю. Його прерогативи дозволяють президенту грати важливу роль в суспільно-політичному житті.
Установа президентства в Білорусі відкрило новий етап у розвитку білоруської державності і свідчило про сприйняття державно-політичних інститутів демократичних країн.
Незважаючи на те, що статус глави держави достатньо універсальний, функціонування цілого ряду моделей президентства виявляє їх залежність від різних політичних режимів і різних систем державного правління. При авторитарних і тим більше тоталітарних режимах президентська влада часто набуває багато рис режиму особистої влади. У демократичних країнах глава держави служить одним з провідних гарантів непорушності конституційних основ політичної системи. Не менш важливо і те, що кожному типу державного правління відповідає певний тип президентства з його особливими рольовими функціями. В умовах президентської республіки президент, поєднуючи повноваження глави держави і глави уряду, повинен бути ефективним політичним лідером, який безпосередньо керує урядовою політикою. При напівпрезидентської республіки президент, не будучи главою уряду, нерідко виступає у відповідальній ролі арбітра у відносинах між кабінетом міністрів і парламентом. Парламентарна республіка наділяє президента статусом "першого громадянина", що має високий моральний авторитет і представляє свою країну в багатьох офіційних актах державної влади. Однак за будь-яких моделях президентства на чолі держави лежить особлива відповідальність за збереження законності, злагоди і стабільності в суспільстві.
Пост президента є основоположним, але лише одним із складових елементів інституту президентства. Для того, щоб цей інститут зайняв належне йому місце в політичній системі, необхідні, перш за все, міцна конституційна база президентства і широка суспільно-політична підтримка президентської влади. В Основному законі та інших правових нормах повинні бути максимально чітко і повно визначені статус глави держави, його повноваження та межі цих повноважень. Додання президентської влади інституційного характеру неможливо без ретельної правової регламентації взаємин президента з урядом, парламентом, місцевими органами влади. Інститут президентства припускає також наявність налагодженої організаційно-управлінської структури президентського апарату, ефективної процедури прийняття рішень, стійких морально-етичних норм для тих, хто займає вищий офіційну посаду в державі.
Залишаючись у рамках своїх конституційних повноважень, президент може активно використовувати весь потенціал своєї посади і ефективно вирішувати багато нагальних проблем суспільного розвитку. Досвід інституту "президентства в різних країнах і багато його правові норми, які проявили свою доцільність в зарубіжній практиці, безсумнівно, корисні в процесі формування нової політичної системи.
Список використаних джерел
1. Сахаров Н.А. Інститут президентства в сучасному світі. - М: Юридична література, 1994. - 176 с.
2. Конституційне право зарубіжних країн у питаннях і відповідях Навчальний посібник. Лапшина І.Є. Видавництво: Проспект, ТК Велбі 2004г. - 272с.
3. К.Н. Кунців «Конституційне право Республіки Білорусь» Мн.: Амалфея. - 2000р.
4. Основи ідеології білоруської держави: навчальний посібник для вузів / За заг. Ред. С.Н. Князєва, С.В. Решетнікова .- Мн.: Академія управління при Президентові Республіки Білорусь, 2004 .- 491.
5. Крамник О.М. «Курс адміністративного права Республіки Білорусь» Мн.: Підручники і посібники, 2002 .- 608с.
|
