Міністерство освіти та науки України
НПУ імені М.П.Драгоманова
ІПГО та екології
Кафедра Ботанiки
Тема
«Морфологiчна характиристика культури калини в умовах України»
Виконала студентка
22 БС групи
Мишак Марина
Науковий керівник
Кандидат бiологiчних наук. Доцент
Iвченко Iгор Сергiйович
Київ 2010 рік
Змiст
Вступ
Роздiл 1. Iсторiя iнтродукцiї калини в Українi
Роздiл 2. Морфологiчна характиристика культури
Роздiл 3. Екологiя калини
Роздiл 4. Репродуктивна здатнiсть
4.1 Насiннєве розмноження
4.2 Вегетативне розмноження
Роздiл 5. Використання калини в народному господарствi
Висновок
Використана лiтература
Додатки
Вступ
Калина має євросибірський ареал зростання. У дикому стані росте в центральній і південній Європі, в Малій Азії, у Північній Африці, в європейській частині Росії, переважно у її середній частині. На півночі і заході Росії зустрічається рідше. Зустрічається у Західному і середньому Сибіру, а також у східних і північних областях Казахстану. В Середній Азії і на Далекому Сході у дикому стані калина звичайна не росте. Північний кордон євроазійського ареалу проходить по 65о пн. ш. і досягає південного берега Білого моря, пересікаючи Північну Двіну, направляючись до Уральського хребта (61о пн. ш.). Звідси кордон спускається до півдня до 59о пн. ш., потім знову досягає 61о пн. ш. і по р. Конді проникає в Західний Сибір, пересікає Об (на 62о пн. ш.) і простягається майже паралельно її правому берегу. Потім опускається до півдня до 59о пн. ш., пересікає Єнисей і по цій же паралелі досягає 99о сх. д.; далі межа ареалу калини відхиляється до південного сходу і доходить до прибайкальського згину Лєни. Тут, приблизно на 105о сх. д., знаходяться найбільш східні місця росту калини звичайної. Південнна межа євроазійського ареалу калини пересікає Ангару дещо вище Ангарська і по північним передгір’ям Східних Саян доходить майже до широти Красноярська; потім, пересікаючи цей хребет майже в меридіальному напрямку, йде до Західних Саян і південніше Абакана (53° сх. ш.) пересікає Єнисей. Далі, спускаючись до півдня по передгір’ям Західних Саян, межа ареалу доходить до Алтаю, проходить тут приблизно по 52° сх. ш. Потім через Семипалатинськ — Павлодар — Омськ, пересікаючи річки Ішим і Тобол, проходить Курган і виходить до Уральського хребта. Калина поширена майже по всій Україні. Основні райони заготівель — Волинська, Ровенська, Житомирська, Київська, Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Львівська, ІваноФранківська, Чернівецька, Закарпатська та Кримська області. Калина — рослина лісової і лісостепової зон; у степових районах зустрічається тільки по долинах річок. Калина є звичайною рослиною лісових ценозів, у складі підліску росте розсіяно, переважно у вологих хвойних, листяних і мішаних лісах, на галявинах, в чагарниках, на вирубках, по берегах річок, озер і боліт. Чистих заростей калина практично не утворює. Латинська назва даної рослини зустрічається у творах Вергілія і походить від латинського слова vimen, що в перекладі означає лоза, прут, або плетений виріб, так як завдяки її довгим і гнучким гілкам калину використовували для плетіння кошиків і вінків. Свою слов’янську назву «калина» ця рослина одержала за забарвлення плодів, схоже з кольором розпеченого («каленого» з російської) заліза. Видова наукова назва рослини походить від слова opulus, яким в античні часи називали клен, і дана рослині за подібні до клена листки.
Роздiл 1. Iсторiя iнтродукцiї калини в Українi
Спочатку iнтродукцiя носила емпiричний характер. В Європу було завезено багато екзотiв, але не всi вони прижились в нових грунтово-клiматичних умовах. Значна кiлькiсть рослин перебувала в вегетативному станi i не плодоносила. Часто iнтродукованi рослини мали меншi розмiри порiвняно з розмiрами на батькiвщинi. Лише пiсля становлення ботанiчної географiї виникли спроби обгрунтувати приуроченiсть рослин до певних умов середовища. Першу спробу в цьому напрямку зробив А.Гумбольдт (1807, 1811), який висловив припущення що нерiвномiрний розподiл рослин на земнiй кулi обумовлений клiматичними умовами i в першу чергу температурним фактором. О.Декандоль i А. Декандоль мали на метi з'ясувати закони поширення рослин на Землi i також першочергову роль вiдводили температурному фактору. Пiсля Гумбольта i Декандоля розпочалось iнтенсивне вивчення закономiрностей поширення рослин (Унгер (1852), Грiзебах (1872), Вiлком (1875), Шульц (1893)). Широку вiдомiсть серед iнтодукторiв отримали роботи Г.Майра, який запропунував теорiю "клiматичних аналогiв". Вiн видiлив у Європi, Пiвнiчнiй Африцi та Азiї паралельнi лiсовi зони на основi певних клiматичних показникiв i назвав їх за характерними для цих зон деревними рослинами. Температурнi умови весняно-лiтнiх мiсяцiв Майр вважав вирiшальними iнтродукцiї деревних рослин. Основний недолiк теорiї Майра – заперечення можливостi аклiматизацiї рослин. При розробцi клiматичних i дендрологiчних зон не враховано можливу екологiчну пластичнiсть iнтродуцентiв, їх потенцiйнi адаптацiйнi здiбностi. Для з'ясування потреб виду до клiмату та грунту i вiднесення його до певної зони, Майр вважав за необхiдне перш за все вивчити умови природних мiсцезростань, тобто замiсть методу "проб i помилок" пропонується науковий пiдхiд до прогнозування результатiв iнтродукцiї.
Росiйський клiматолог В.Кеппен роздiлив Земну кулю на п'ять клiматичних поясiв i у межах кожного з них видiлив найголовнiшi типи клiмату (всього 11) у вiдповiдностi з характерними рослинними угрупуваннями на основi їх географiчного поширення.
Багато вiдгукiв викликала теорiя толерантностi американського вченого Д.Гуда. Згiдно з цiєю теорiєю витривалiсть виду не зумовлена зовнiшнiми умовами, бо еволюцiя його пристосувальних властивостей протiкає дуже повiльно i вiдстає вiд порiвняно швидкої змiни умов зовнiшнього середовища. Вид може iснувати лише в умовах якi знаходяться в межах його витривалостi, i цей ареал Гуд називає потенцiйним. При iнтродукцiї культура може бути успiшною лише у межах потенцiйного ареалу, тобто новий район культивування повинен мати комплекс факторiв, що вiдповiдають витривалостi iнтродуцента.
Клiматолог Г.Т.Селянинов розробив схему клiматичних аналогiв для сiльськогосподарських культур. Його метод, що отримав визнання пiд назвою методу агроклiматичних аналогiв, будується на припущеннi, що не всi клiматичнi фактори мають однаковий вплив на розвиток рослин. Серед головних вiн видiлив тепло i вологу, а решту вважає другорядними, якi впливають лише у певних випадках i у взаємодiї з основними факторами. Таким чином, вже на початку ХХ сторiччя вченi встановили, що тепло i волога є основними показниками при iнтродукцiї рослин.
В нашiй країнi склались давнi традицiї i досягнутi значнi успiхи в областi iнтродукцiї та аклiматизацiї деревних рослин. Дендрологiчнi фонди тут створювались протягом багатьох сторiчь. Про це свiдчать такi iсторичнi джерела, лiтописнi зведення, межовi акти, вказiвки стародавнiх iсторикiв, географiв та мандривникiв, раннi каталоги ботанiчних садiв та садових фiрм, архiвнi данi.
О.Л. Липа видiлив 4 перiоди в iсторiї iнтродукцiї i аклiматизацiї рослин в Українi:
Перший – iнтродукцiя деревних рослин в Українi з давнiх часiв до середини XVII сторiччя.
Другий – середина XVII – кiнець XVIII.
Третiй – початок XIX сторiччя – до Великої Жовтневої соцiалiстичної революцiї.
Четвертий – пiсляжовтневий.
М.А. Кохно iсторiю iнтродукцiї та аклiматизацiї рослин на Українi умовно роздiляє на два нерiвнозначнi етапи: вiд давнiх часiв до початку XIX сторiччя та XIX – XX сторiччя.
Перший етап iнтодукцiї обчислюється декiлькома тисячолiттями. Вiн включає освоєння деревних рослин мiсцевої природної флори шляхом їх окультурування, становлення ряду давнiх культур (яблонi, грушi, винограду, тощо), а також iнтродукцiю iнорайонних деревних рослин. В часи Київської Русi в садах зростали яблонi, грушi, вишнi, смородина, агрус, сливи, малина тощо. У билинах та стародавнiх народних пiснях тих часiв часто згадуються рiзнi види рослин – яблунi, вишнi, дуби, калина. В XVII сторiччi в монастирських садах поряд з iншими деревними породами згадується i калина.
На початку XIX сторiччя розпочався другий етап iнтродукцiї та аклiматизацiї деревних рослин на Україну, який ознаменувався iнтенсифiкацiєю iнтродуцiйної роботи. Протягом XIX сторiччя був створений ряд ботанiчних та аклiматизацiйних садiв, що зiграли вагому роль в iнтродукцiї нових деревних рослин.
Найстарiший в Українi Кременецький ботанiчний сад був заснований в 1806 роцi професором В.Бессером. Протягом перших трьох рокiв вiн iнтродукував бiля 760 видiв екзотичних 460 мiсцевих рослин. В.Бессер встановив зв'язки з iншими ботанiчними садами, i вже в 1810 роцi колекцiя нараховувала 2406 видiв рослин. В каталозi саду за 1811 рiк вперше в культурi на Українi вiдмiчена калина гордовина (V.lantana L.). В 1834 роцi сад був закритий, колекцiї переданi ботанiчному саду Київського унiверситету.
Значну роль в iнтродукцiї деревних рослин на Українi зiграв аклiматизацiйний сад I.Н. Каразiна, заснований в 1809 роцi бiля Харкова на хуторi Основ'янцi. В цьому саду впершее в Українi I.Н. Каразiн провiв широкомасштабний дослiд аклiматизацiї деревних порiд. Вiн полягав в масовому висiвi безпосередньо в грунт насiння понад 200 видiв дерев та кущiв частково отриманого з Європи, частково привезенного з Пiвнiчної Америки. Сааме тут вперше в Українi поряд з iншими декоративними рослинами було iнтродуковано калину сливолисту (Viburnum prunifolium L) та калину домашнюю (Viburnum domestica L.).
Софiївський ботанiчний сад Н.Зарудного був заснований в 1837 роцi в селi Софiївка Полтавської губернiї. Сад був упорядкований в ландшафтному стилi. Саджанцi i сiянцi привозили з Петербургу, Москви, Яготина, Краснокутську. За даними Н.Зарудного, в 1858 роцi кiлькiсть рослин перевищувала 220 видiв та форм. Н.Зарудний зазначає, що на територiї Софiївського саду "Из лесных пород свойственны следующие дикорастущие: кустарники калина (V.opulus),…". Аклiматизована в саду Viburnum opulus fl.pl et Lantana.
Помiтний вклад в iнтродукцiю деревних рослин в Українi в XIX сторiччi внiс Устимiвський дендрологiчний парк на Полтавщинi, який був заснований в 1893 роцi лiкарем Устимовичем. Поряд з iншими видами дерев i кущiв тут Були вперше iнтродукованi калина Саржента (V.sargentii Kochne), калина м'яка (V.molle Michx), в культурi вiдмiчена калина сливолиста (V.prunifolium).
На початку ХХ сторiччя продовжувалася iнтродукцiйна дiяльнiсть ботанiчних садiв, дендро паркiв, аклiматизацiйних садiв. В цей перiод роботи в областi iнтродукцiї та аклiматизацiї рослин набувають планового, цiлеспрямованого характеру. Кращi сади i парки оголошуються заповiдними ("Софiївка","Олександрiя", Тростянецький, Краснокутський дендропарки тощо); заснований ряд нових ботанiчних садiв.
В 1935 роцi заснований Центральний республiканський ботанiчний сад АН УССР в Києвi (нинi НБС НАНУ). Першi надходження видiв калин в НБС вiдносяться до 1936 – 1937 рр., коли з Варшави було отримано та висiяно насiння V.alnifolium, V.dentatum, V.lentago. В наступнi роки колекцiя поповнилася одержаними з Риму V.rhytidophyllum, V.rugosum, V.prunifolium, V.tinus, V.opulus var. americanum Ait., V.cotinifolium. Всi цi рослини були знищенi за перiод окупацiї Києва у 1941 – 1943 рр., i колекцiя створювалася заново в пiслявоєннi часи. В 1946 – 1948 рр. з Нiмеччини отриманi садженцi Viburnum opulus Roseum, V.opulus Nanum, V.carlesii, V.prunifolium, V.dentatum; насiння V.vietchii, V.trilobum, V.rhytidophyllum, в наступнi роки колекцiя поповнилася видами отриманими з Росiї, Австрiї, Польщi, Румунiї, Канади. За даними М.А.Кохна, у 1986 – 1987 роках колекцiя калин НБС нараховувала 11 видiв та 5 форм калин, якi були представленi 8 -38 рiчними рослинами, що мали характернi для свого вiку розмiри та габiтус крони, в 1997 роцi – 8 видiв та 3 форми. Деяку частину iнтродукованих рослин з рiзних причин було втрачено. За даними 2000 року колекцiя булла представлена 6 видами та 4 формами калин, бiльшiсть з яких регулярно цвiла та плодоносила: калина звичайна (V.opulus), її форми "Стерильна" (V.opulus Roseum) та "Карликова" (V.opulus Nanum), калина цiлолиста гордовина (V.lantana) та її форма "Золотиста" (V.lantanaAureum), калина Карльса (V.carlesii), калина канадська гордовина (V.lentago), калина зморщенолиста (V.rhytidophyllum), калина Саржента (V.sargentii) та її форма "Жовтоплiдна" (V.sargentii Flavum).
Вагомий вклад в iнтродукцiю калин внiс Ботанiчний сад iменi акад. О.В.Фомiна Київського Нацiонального унiверситету iменi Тараса Шевченка, колекцiя якого станом на 1998 рiк нараховувала 11 видiв та 4 форми калин. В наш час колекцiя представлена 8 видами 3 формами калин: калина звичайна (V.opulus), та її форма "Стерильна" (V.opulus Roseum), "Золотиста" та "Строкатолиста" форми гордовини (V.lantanaAureum, V.l. Variegatum), калина Карльса (V.carlesii), калина зморщенолиста (V.rhytidophyllum), калина сливолиста (V.prunifolium), калина рудувата (V.rutidulum), калина Вiча (V.vietchii), калина бурятська (V.burejaeticum), калина будеєлиста (V.buddleifolium).
Здавна роботи з iнтродукцiї калин проводяться в Нiкiтському ботанiчному саду – Нацiональному науковому центрi (Ялта), де вже з 1914 року культивувались V.awabuki K.Koch., з 1929 року - V.utile Hemsl. За даними 1970 року колекцiя калин Нiкiтського ботанiчного саду нараховувала 14 видiв та 2 форми. В наш час колекцiя представлена 15 видами та 8 формами калин, в тому числi такими рiдкими таксонами як V.carlesii Aurora, V.c Diana, V.rhytidophyllum Roseum, V.tinus Eva Prise, V.t Purpureum, V.t Variegatum, якi є лише в цьому саду.
В дендропарку "Олександрiя" протягом 1957 – 1971 рр. було iнтродуковано 8 видiв та 2 форми калин, у тому числi такi рiдкiснi види: V.macrocephalum Fort., V.dialatatum L., V.suspensum Lindl. За даними 1997 року колекцiя нараховувала 7 видiв та 1 форму калини, в наш час 4 види та 1 форма.
Поряд з вище зазначеними осередками iнтродукцiї калин в Українi слiд навести ботанiчнi сади Нацiонального аграрного унiверситету, Одеського державного унiверситету iм. I.Мечнiкова, дендропарки "Сирець", "Софiївка", Тростянець, ботанiчний парк "Асканiя - Нова".
В Українi зростають два аборигених види калин: калина звичайна (V.opulus L.) та калина цiлолиста гордовина (V.lantana L.), iнтродукцiйне випробування за даними М.А.Кохна, успiшно пройшли 21 вид та 6 форм калин з них 16 видiв та 5 форм в умовах Лiсостепу України.
За межами України також проводиться масштабна iнтродукцiя калин. В наш час представницькi колекцiї калин iснують в ботанiчних садах Росiї (ГБС Москва; ЛОСС, Лiпецька область; Горноалтайськ, Барнаул (Алтайський край)), Литви (Вiльнюс), Бiлорусi (Мiнськ), Польщi (Рогов), Угорщини (Вацратот), Iспанiї (Мадрiд), Нiмеччини (Берлiн, Бонн, Крефельд, Франкфурт, Майнц, Тарандт, Мюнхен, Бохум, Ессен), Францiї (Нансi, Кан), Швецiї (Стокгольм), Iталiї (Сiєна), Бельгiї (Кальмхаут), Iсландiї (Акурейрi), Португалiї (Коїмбра), Чехiї (Прухонiце, Опава), Словаччини (Братислава).
Широко поширенi види роду Vibrunum в культурi та озелененнi Сполучених Штатiв Америки, де поряд з аборигенними видами масово впроваджуються iнтродуценти. Дослiдженню морфологiчних, анатомiчних, цитологiчних, серологiчних особливостей калин присвячена значна кiлькість робiт американських науковцiв: Rehder (1924, 1949), Killip, Smith (1930), Sax, Kribs (1930), Morton (1933), Wilkinson (1948, 1949), Kern (1953), Thomas (1961), Baldwin (1993) тощо. Найвiдомiшим дослiдником i селекцiонером калин є Дональд Егольф. Йому належить ряд наукових праць, присвячених видам роду Viburnum L. Д.Егольфом внаслiдок селекцiйної роботи був створений ряд садових форм калин: Mohican (1952), Alleghany (1958), Mohawk (1959), Erie (1975), Eskimo (1981).
За даними G.Krussmann, Hiller, K.Hieke в свiтi iснує значна кiлькiсть внутрiшньовидових таксонiв калин. Krussmann в своїй роботi наводить також перелiк числених гiбридiв калин.
В умовах Правобережного Лісостепу України в зеленому будівництві застосовується переважно калина гордовина, рідше калина звичайна та її форма стерильна. Поодиноко в міських насадженнях зустрічається канадська гордовина. Решта видів та форм калин представлені лише в ботанічних садах. Але досвід успішної інтродукції видів родини Viburnaceae свідчить про можливість значного розширення асортименту калин.
Роздiл 2. Морфологiчна характиристика культури
Калина звичайна-чагарник, рідше дерево, із сірувато - буроюкорою, висотою 1,5-4 метра. Листи супроттивні, широкояйцевидні або округлі, довжиною 5-10 див, зверху темно-зелені, знизу сірувато-зелені, трьохпятипалі, з округлим клиноподібним неглибоко- серцеподібною підставою, злегка зморшкуваті; лопатинеравнокрупнозубчатые, черешки зірчасті, в 4-5 раз коротше пластинок. Квітки пятипелюсткові, білі або біло-рожеві; крайові в 4-5 раз крупніше внутрішніх; серединні, на дуже коротких квітконіжках, дрібні. Суцвіття розташовані на верхівках молодих галузей, плоскі, зонтиковидні. Плоди - овальна або куляста червона кістянка з великою сплюсненою кісточкою. Соковиті, але мають гіркуватий в'язкий смак, після перших морозів гіркота пропадає або стає менше. Цвіте в травні-липні. Плоди дозрівають у серпні-вересні.
Рослиннасировина
Кора міститьгликозидвибурнин, дубильні речовини, смоли (до 6,5 %), флобафен, мирициловий спирт, органічні кислоти (валеріанову, мурашину, оцтову, масляну, каприлову, ліноленову, церотинову). У плодах є інвертний цукор (до 32 %), пектинові й дубильні речовини, органічні кислоти (изовалериановая й оцтова кислоти), аскорбінова кислота (до 0,09 %), каротин, вітамін P; у насіннях - до 20 % жирного масла[3].
Значення й застосування
Калину вирощують у садах і парках як декоративнарослина, виведені садові форми й сорту, що різняться висотою, кольором і формою листів, строками й інтенсивністю цвітіння і так далі. Серед них, наприклад, Viburnum opulus f. roseum L. (Viburnum opulus f. sterile DC.), або ' Буль-Де-Неж', або 'Сніжний кому(куля)', де всі квітки великі, пошуки, зібрані в кулясте суцвіття. Плоди дають червону фарбу, кора - чорно-зелену фарбу для вовни.Медонос -цінується в меліоративних насадженнях як ґрунтозахиснарослина.
Застосування в кулінарії
Плоди мають своєрідний ароматичний букет і гіркий присмак, який після заморозок пропадає. Ягоди використовуються для готування соків, наливок, настойок, вин, киселів, екстрактів, що відрізняються гострим кислим смаком. З них готовлять також начинку для пирогів, приправи до м'ясних блюд.
Завдяки високому змісту пектинів плоди використовують для готування мармеладу.Із соку роблять оцет.Насіння мають тонізуючу дію, іноді їх використовують як замінник кава.
Застосування в медицині
Калина широко використовується в народній медицині, причому не тільки ягоди, але й кора, а також настій квіток.[4]Калину звичайну широко вживали в народній медицині різних країн:кору - усередину при бронхіті, трахеїті, алергії, як кровоспинне приносових і маткових кровотечах, при малярії;зовнішньо - при діатезі, екземі,пітливості,туберкульозі шкіри;насіння - при диспепсії і як потогінне;квітки, ягоди й листи - при висипах, ангіні й для промивання ран;плоди - при бронхіті, задишці, склерозі, фурункулах, екземі, як ранозаживляюче, притуберкульозілегенів;плоди з медом - як противокашльове при простудних захворюваннях, при гіпертонічній хворобі, хворобах серця, печінки, жовтяниці;сік плодів - при виразковій хворобі шлунка, набряках, гипоацидномгастриті, як засіб, що підвищує апетит і в'язке.Плоди підсилюють скорочення серця, єслабким сечогінним засобом; завдяки високому змісту аскорбінової кислоти їх уживають як вітамінний засіб.Сік свіжих плодів у минулому застосовували для виведення ластовиння й видалення вугрів, для відбілювання шкіри.Препарати з кори (з додаванням квітів і плодів) уживали у ветеринарії для лікування ящуру у великої рогатої худоби.
Роздiл 3. Екологiя калини
Калина досить тiньовитривала й займає проміжне положення між напівтіньовими й напівсвітловими рослинами. Калина може зустрічатися при значнімзатіненні (відносна освітленість 1-2%), однак найкращого розвитку досягає на прояснених місцях і узліссях. Річні надходження тут становлять 25-30 див. Цвіте й плодоносить тільки в умовах гарноговисвітлення.Дуже стійка до морозів, не страждає від заморозку, плодоносить навіть на півночі - в Архангельській обл., на околицях Кондопоги й Котласа, на Соловецьких ппiв - вах (Дерева й чагарники СРСР, 1962). X. Элленберг відносить її до помірковано теплолюбних видів ( 5-я щабель шкали).Особливо добре росте на темнихтаглеєвиххгрунтах, помірковано багатих азотом - 6- я щабель шкали Элленберга. Найбільш рясна при щаблях зволоження 67-96 і при щаблях багатства грунту 9-10. Стосовно реакції ґрунтів займає 7- ю щабель шкали Элленберга - росте на грунтах від слабокислих до лужних, ніколи не зустрічається на сильнокислихгрунтах. Калина віддає перевагу зниженим добре зволоженим, але не сирі місця ( 7-я щабель шкали по Элленбергу) з родючимигрунтами, особливо в долинах струмків і по берегах рік. На крайньому південно-сході страждає від посухи, однак добре росте в посадках з дубом у Велике- Дольскомлісу. Калина зустрічається по ярах і ущелинам, піднімається в гори досить високе - до 1000-1400 м. Стійка в міських посадках.
Калина невимоглива до умов, легко переносить посухи й морози, однак, найпоширеніша в помірномукліматі Європи й Азії. У степових районах росте звичайно в устях рік, у лісовій зоні віддає перевагу зволоженим грунтам, зустрічається як на берегах водойм, так і на лісових галявинах, узліссях, на вирубках. Зустрічається також і в гірських лісах Кавказу й Криму.
Роздiл 4. Репродуктивна здатнiсть
Дослiдження питаннь розмноження э необхiдним при iнтродукцiї рослин. Ступiнь i перспективи практичного використання iнтродуцентiв значною мiрою визначаються їх репродуктивною здатнiстю та пiдбором оптимальних способiв розмноження.
4.1 Насiннєве розмноження
Проходження повного циклу розвитку є одним з найважливiших показникiв успiшного пристосування рослин до нових умов середовища. Наявнiсть насiннєвої репродукцiї у iнтродукованих рослин обумовлює отримання в наступних поколiннях ще бiльш пристосованих особин.
У видiв Viburnum утворюється одна кам'яниста кiсточка вiд округлої, яйцевидної форми до сплющеної серцевидної; у видiв секцiй lentago та opulus з чiтким серединим ребром на однiй з сторiн; у видiв секцiй lantana з одним з одним подовжним ребром на однiй з сторiн та з двома – на другiй сторонi. Поверхня кiсточки тонко шорстка, матова, червонувата, сiрувато – коричнева або жовтувато – сiра. Розмiр кiсточки мало варiює у рiзних видiв. Так, у Viburnum opulus кiсточка досягає 6 – 8 мм довжини, 5 – 7 мм ширини, 1,5 – 2 мм товщини; у Viburnum lantana вiдповiдно 6 – 8 мм, 4 – 6 мм та 2 – 2,5 мм.
Насiнина крупна, плоска, повторює форму кiсточки, складається з насiнної шкурки, потужного ендосперма та маленького недиференцiйованого зародка (1/5 - ¼ довжини насiння). За даними деяких авторiв зародок диференцiйований.
Успiх вирощування багатьох видiв деревних рослин з насiння значною мiрою визначається правильнiсть длбору способу предпосiвної пiдготовки. Це питання дуже актуальнее для видiв роду Viburnum l.
Насiнню калини властивий перiод морфофiзiологiчного стану спокою, що значно ускладнює роботу з насiнєвого розмноження. Таке насiння навiть за сприятливих для проростання умов неспроможне проростати зовсiм або має знижену схожiсть. У деяких видiв спокiй насiння настiльки глибокий, що в природних умовах проростання розпочинається через 1 – 2 роки пiсля висiву, поява сходiв розтягується на декiлька рокiв. На думку А.В.Попцова бiологiчне значення органiчного спокою насiння полягає в тому, щоб уникнути проростання в перiоди, умови яких не перешкоджають процессу проростання, але при цьому подальший розвиток проросткiв через тi чи iншi причини не забезпечується.
В лiтературних знаходимо суперечливi вiдомостi щодо способiв предпосiвної пiдготовки калин, для деяких iнтродуцентiв даних немає взагалi. Класичним способом вважається тривала (6 – 7 мiсяцiв) холодна стратифiкацiя, однак, для деяких видiв це призводить до утворення так званих "мертвих посiвiв": насiння, посiяне весною, дає сходи лише через рiк. Деякi автори рекомендують осiннiй посiв свiжезiбраним насiнням. За М.Г. Нiколаєвою насiнню бiльшостi видiв калин властивий комбiнований тип спокою: екзогений та морфофiзiологiчний глибокий епiкотельний: поєднання недорозвинення зародку та сильного фiзiологiчного механiзму гальмування розвитку епiкотеля, внаслiдок чого насiння потребує двоетапної стратифiкацiї: спочатку тепла стратифiкацiя для дозрiвання зародку, проростання насiння i розвитку кореневої системи; потiм холодна стратифiкацiя для усунення спокою епiкотеля i утворення пагiнця. Для деяких видiв роду Viburnum властивий iнший тип комбiнованого спокою: екзогений та морфологiчний (недорозвинення зародку). Iснують розробки можливих модифiкацiй предпосiвной пфдготовки калини звичайної.
Були випробуванi рiзнi варiанти теплої та холодної стратифiкацiї, осiннiй посiв свiжозiбраним насiнням з урахуванням рекомендацiй. Були застосованi такi субстрати для стратифкацiї: прокалений рiчний пiсок, торф, тирса. Проводилась робота з визначення ефективних способiв предпосiвної пiдготовки видiв роду Viburnum, отриманих по делектусам з iнших ботанiчних установ. В цiлому дослiджувались особливостi предпосiвної пiдготовки 46 видiв калин, для 12 видiв данi наведено вперше.
На основi проведених дослiджень встановлено, що види роду Viburnum можна розподiлити на двi групи за умовами оптимальної предпосiвної пiдготовки:
1) види, що потребують двоетапної стратифiкацiї змiнними температурами;
2) види, що потребують одноетапної стратифiкацiї (холодної або теплої).
Встановлено, що види секцiй lentago та opulus належать до першої групи, а види секцiй lantana – до другої. При застосуваннi тривалої стратифiкацiї були отриманi високi показники грунтової схожостi (40,4 – 55,6 %), однак в рiк посiву з'явилися сходи тiльки у видiв другої групи. Висiяне весною насiння видiв першої групи починає проростати лише в липнi, спочатку росте корiнець та пiдсiм'ядольне колiно, сiм'ядолi не звiльняються вiд ендоскарпiю, лише набухають i зеленiють, сходи на поверхнi грунту з'являються лише наступного року.
При застосуваннi осiннього посiву свiжозiбраним насiнням весною наступного року поодинокi сходи (5 – 17 % ) з'явилися лише у V.lantana, V.burejaeticum, V.rhytidophyllum, V.vietchii, через рiк у V.opulus та V.sargentii. Решта видiв не проросли зовсiм.
У видiв роду Viburnum будова насiння однакова. За бiохiмiчним складом насiння калин також дуже подiбне: в них мiститься велика кiлькiсть жиру та розчиних вуглеводiв. Крохмаль вiдсутнiй. Характер бiохiмiчних перетворень запасних поживних речовин пiд час проростання насiння також подiбний: в них зменшується вмiст жиру, зростає кiлькiсть розчиних вуглеводiв i з'являються слiди крохмалю. Вмiст азоту лишається незмiнним. Однак не зважаючи на однакову морфологiчну та анатомiчну будову насiння i тотожнiсть бiохiмiчних процесiв, що проходять в них при пророщуваннi, характер проростання у них рiзний.
Отже, для проростання насiння видiв першої групи необхiдна пiдвищена температура, при якiй розпочинається рiст корiнцiв та вiдбуваються змiни в конусi наростання пагiнця. За даними Заборовського при ростi корiнця зародкова брунька не залишаяться в станi спокою, в конусi наростання її утворюються 4 – 10 листкiв. Однак, для усунення спокою епiкотеля необхiдна знижена температура. З насiння що прошло холдну стратифiкацiю утворюються нормальнi проростки. За вiдсутнiстю холодного етапу у видiв першої групи можливе утворення поодиноких нерозвинених сходiв, якi незабаром гинуть.
Для видiв секцiї lantana доцiльна холодна стратифiкацiя.Поряд з цим встановлено, що насiння V.lantana добре проростає в умовах теплої стратифiкацiї, а для розвитку пагона холод не потрiбен. Схожiсть насiння при цьому способi досягла 75,8 %. Позитивнi результати при застосуваннi теплої стратифiкацiї, отриманi також для V.buddleifolium, V.rhytidophyllum. Однак, схожiсть в цьому випадку значно нижча, нiж при холоднiй стратифiкацiї.
4.2 Вегетативне розмноження
Вегетативний спосiб розмноженння має переваги перед насiннєвим, якi полягають у скороченнi строкiв вирощування посадкового матерiалу, швидкостi переходу до регенеративного етапу розвитку, забезпеченнi передачi нащадкам всiх господарсько – цiнних якостей. Цей спосiб розмноження дає можливiсть отримати репродукцiю вiд iнтродуцентiв, якi не плодоносять або не утворюють повноцiного насiння в нових умовах iснування.
Для калини вегетативне розмноження має велике значення. Для форм - це єдиний спосiб розмноження, що дозволяє зберегти iндивiдуальнi особливостi рослин. Калина розмножується живцями, вiдсадками, щепленням, кореневими паростками та подфлом куща.
Серед рiзних способiв вегетативного розмноження значне мiсце займає розмноження живцями. Теорiя цього питання булла розроблена ще в 1878 роцi Германом Вехтингом. Вiн показав, що кожна гiлочка, вiдокремлена вiд материнської рослини, здатна утворювати на морфологiчно верхньому кiнцi бруньки, а на нижньому – коренi.
Ряд видiв Viburnum має високу коренеутворюючу здатнiсть, їх можна зi значним ефектом розмножувати зеленими живцями. На думку Б.С.Єрмакова зелене живцювання є основним виробничим способом розмноження калин. Не для всiх видiв зеленее живцювання дає високi результати обкорiнення, але для деяких видiв всi 100% живцiв утворюють коренi. В лiтературi зустрiчаємо суперечливi вiдомостi вiдносно оптимальних строкiв живцювання. За даними Вакули, Бiбiкової висока здатнiсть до обкорiнення зберiгається протягом тривалого перiоду (з 10 VI по 30 VII ). За iншими даними обкорiнення краще проходить в обмежений термiн живцювання ( з 5 по 10 VII), що пов'язане з вiдповiдним станом погонiв. Оптимальний для живцювання стан пагонiв характеризуєтья невеликим накопиченням крохмалю, вiдсутнiстю жиру, досить високою оводненiстю. Однак невеликий вмiст крохмалю, як i висока активнiсть ферментiв та наявнiсть гетероауксину в погонах, не може бути надiйним показником придатностi пагонiв до живцювання. О.В.Бiлик вважає, що оптимальнi строки живцюванняможуть бути спiввiднесенi з вiдповiдними фенофазами маточної рослини, а сааме – з фазою массового цвiтiння.
Немає одностайної думки щодо доцiльностi розмноження калин здерев'янiлими живцями . На думку ряду авторiв розмноження калин здерев'янiлими живцями мало ефективне. О.В.Бiлик наводить данi про високу укорiнюванiсть здерев'янiлих живцiв.
З метою удосконалення прийомiв вегетативного розмноження калин нами був проведений ряд дослiдiв з урахуванням рекомендацiй З.Я.Iванової, О.В. Бiлик. Випробувано методи вегетативного розмноження шляхом укорiнення зелеги i здерев'янiлих живцiв, iз застосуванням рiзних субстратiв, стимуляторiв та строкiв живцювання, розмноження вiдсадками, подiлом куща, кореневими паростками.
Встановлено, що для видiв роду Viburnum найефективнiшим є зеленее живцювання. За регенерацiйною здатнiстюкалини можна роздiлити на 2 групи:
1) види з високою регенерацiйною здатнiстю (V.opulus, V.op. Roseum, v.op. Nanum, v.sargentii, V.s. Flavum, V.rhytidophyllum, v.buddleifolium);
2) вид из задовiльною регнерацiйною здатнiстю (V.lantana, V.l. Aureum, V.L. Variegatum, V.carlesii, V.vietchii, V.lentago, V.lentago, V.burejaeticum, V.rufidulum, V.prunifolium).
Обкорiнення зелених живцiв видiв першої групи досягає 70,1 – 73,4% навiть без застосування стимуляторiв ризогенезу, вiдсоток обкорiнення живцiв другої групи складає 44,6 – 75,4 % iз стимуляторами.
Таким чином розглянувши рiзнi способи розмноження калини можемо зробити висновок, що насiннєве розмноження є одним з найважливiших показникiв успiшного пристосування рослин до нових умовсередовища. Наявнiсть насiннєвої репродукцiї у iнтродукованих рослин обумовлює отримання наступних поколiннях ще бiльш пристосованих особин. Також велике значення для калин має вегатативне розмноження, адже це єдиний спосiб розмноження, що дозволяє зберегти iндивiдуальнi особливостi рослин i дає можливiсть отримати репродукцiю вiд iнтродуцентiв, якi не плодоносять або не утворюють повноцiнного насiння в нових умовах iснування.
калина морфологiчний інтродукція
Роздiл 5. Використання калини в народному господарствi
Оцінка успішності інтродукції видів роду Viburnum L. в умовах Правобережного Лісостепу України. На територію України в різні роки інтродуковано 24 види та 11 форм калин різного географічного походження, що складає десяту частину світового обсягу роду і представляє майже всі райони природних місцезростань, за винятком Центральної та Південної Америки. Найбільша кількість інтродуцентів – це види із Східноазійської та Атлантично-Північноамериканської флористичних областей.
В Правобережному Лісостепу України нами виявлено 11 видів та 5 форм калин. Згідно з інтродукційним районуванням території України (Кохно, Курдюк, 1994) Правобережний Лісостеп належить до Північно-Східного інтродукційного району, Правобережного інтродукційного підрайону. Тут можливі інтродукція та широка культура більшості видів калин із Південно-Східної Азії, північних та центральних частин Атлантичного та Тихоокеанського регіонів Північної Америки. Інтродукційна ємкість складає для калин 0,85.
Визначено акліматизаційне число 11 видів та 5 форм калин. Встановлено, що досліджені види добре акліматизувались в місцевих умовах (А = 83 – 95).
Результати дослідження життєздатності та перспективності інтродукції калин показали, що вони належать до груп цілком перспективних (57,1 %) та перспективних (42,9 %) для впровадження в культуру. Для інтродукційного випробування та поповнення колекції НБС намічений ряд видів та форм, що мають високі декоративні якості.
Використання видів калин у зеленому будівництві. Загальна декоративність калин висока і становить 4 – 5 балів. Найвищі показники у вічнозелених V.buddleifolium та V.rhytidophyllum, також високі декоративні якості мають V.prunifolium, V.sargentii, V.opulus.
Л.І. Рубцов (1977) всі види калин відносить до фізіономічного типу калини звичайної. Ми вважаємо, що доцільно виділити в межах роду Viburnum наступні фізіономічні типи: калини звичайної; калини гордовини; канадської гордовини.
В зеленому будівництві калини можна використовувати для групових посадок, у вигляді солітерів, для створення алей, узлісь, живоплотів, бордюрів та монокультурних садів.
В подальшому особливої уваги заслуговують такі види: V.carlesii, V.prunifolium, V.rhytidophyllum, V.buddleifolium.
Використання видів калин у народному господарстві. Традиційно як плодову і лікарську рослину культивують калину звичайну. У той же час є ще кілька видів калин, які мають їстівні плоди і перспективні як плодові рослини: V.sargentii, V.burejaeticum, V.lentago, V.buddleifolium, V.prunifolium, V.trilobum.
Таким чином, види калин становлять інтерес для народного господарства перш за все як декоративні, а також як плодові і лікарські рослини.
Висновок
Калина звичайна, оспівана в піснях, стала для українців символічною. Т.Г. Шевченко у своєму «Кобзареві» згадує калину 56 разів, опоетизовуючи її в різних життєвих ситуаціях. Дійсно, на початку літа кущі калини зацвітають, рясно вкриваючись ніжними білими суцвіттями, і кожен з них стає схожим на наречену в білосніжній сукні та фаті. Під час плодоношення калина також виглядає надзвичайно красиво, її гілки густо обвішані кетягами яскраво-червоних плодів. Тому вона є символом не лише дівочої вроди, цнотливості, а й жіночої краси.Деревце завжди широко використовують у весільних обрядах - плетуть гірлянди, заквітчують світлиці, плодами прикрашають коровай, букети ставлять перед молодими, бажаючи вірності й краси в подружньому житті.Кетяги калини, підвішені в приміщенні, залишаються свіжими всю зиму і є аптечкою при простудних захворюваннях як потогінний засіб.В цілому родина жимолостевих налічує близько двохсот видів. На території України зустрічаються три види - це калина звичайна, близький вид - калина цілолиста, або гордовина, яка має знизу густоопушене листя та (при достиганні) чорні кістянки-плоди (неїстівні). Ціниться як підлісок. Привабливою є декоративна форма калини - бульденеж. Розмножується калина як насінням, так і відводками укоріненого гілля. Рясна зелень, буйне цвітіння, щедре плодоношення, осінньо-зимове палахкотіння кетягів, цінні лікарські властивості кори, квітів, плодів - все це приносить чимало радості та задоволення у всі пори року. То ж природолюбам потрібно всіляко поширювати цю корисну рослину, її раніше висаджували і лісівники, та й завжди ріс кущ калини в куточку кожного двору чи городу.
Використана лiтература
1. Кернична І.З., Фіра Л.С. Калина звичайна – перспектива вивчення та застосування (огляд літератури) // Мед. хімія. – 2005. – № 1. – С.
2. Говоров В. П. Фармакологическое изучение лекарственных растений.Новосибирск: Наука Сиб. Отд. — 1965. — С.
3. Гончарук В.В. Біологічні особливості калини звичайної і її значення — Вінниця, 2002. — С.
4. Елагин И.Н., Лобанов А.И. - Жизнь растений - 1982.
5. Толмачев А.І. Введення в географію рослин. - Л.: ЛДУ, 1974.
6. Н.Е.Булыгин - Дендрология 1985.
7. Заячук В. Я. Калина звичайна. – Львів: Каменяр, 2001.
|
