Курсовая работа: Специфіка роботи регіонального телебачення (на прикладі 9 каналу)

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет

Факультет систем і засобів масової комунікації

Кафедра масової та міжнародної комунікації

Випускна робота

на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр»

з журналістики

Специфіка роботи регіонального телебачення (на прикладі 9 каналу)

Студент групи ЗЖ–06–1

Пономар Анастасія Григорівна

Науковий керівник, к.ф.н., доцент

Гудошник Оксана Василівна

Дніпропетровськ – 2010

Зміст:

Вступ

Розділ 1. Аналіз регіонального українського телепростору

1.1 Історія становлення українського регіонального телебачення

1.2 Поява приватних телекомпаній

1.3 Сучасна ситуація в регіональному телевізійному просторі

Розділ 2. Специфіка роботи телебачення Дніпропетровщини

2.1 Стереотип слабких провінційних каналів: телевізійний простір Дніпропетровщини

2.2 Проблеми та перспективи регіонального телебачення на прикладі 9 каналу м. Дніпропетровськ. Принципи підходу до робочого процесу

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Тема роботи: специфіка роботи регіонального телебачення на прикладі 9 каналу

Актуальність теми зумовленадинамічним розвитком центрального і місцевого телебачення. Телебачення — одне з найскладніших культурних явищ двадцятого століття. Володіючи найбільш потужним механізмом дії на громадську думку серед інших ЗМІ, воно формує погляди, стереотипи масової аудиторії. Увага до загальнонаціональних каналів постійна — і з боку експертів, і з боку глядачів. Однак кожному мешканцю України цікаво знати, що відбувається безпосередньо в рідному місті чи області. А таку інформацію постачають саме регіональні мовники. Про регіональне телебачення говорять мало — особливо позитивного. Слабка технічна база, недостатнє фінансування, непрофесійні кадри і, як наслідок, — часто нецікавий та неякісний інформаційний продукт. Хоча насправді регіональне мовлення має бути ріднішим і доступнішим для телеглядачів. Україна — одна з найбільших країн у Європі. Тому розвивати регіональні ЗМІ й говорити про їхні досягнення та труднощі — справа необхідна й корисна.

Мета роботи: на прикладі 9 каналудослідити і науково обґрунтувати специфіку роботу регіонального телебачення. Дослідити проблеми та перспективи мовників на місцях. Визначити роль регіонального телебачення та як воно функціонує. Чи має перспективи конкуренції чи хоча б рівноправ'я з центральними телеканалами. Зрозуміти чому імідж слабких провінційних каналів перетворився на стереотип.

Об’єктом дослідження є9 канал м. Дніпропетровська, а предметом – регіональне телебачення та специфіка його роботи.

Методи дослідження: у даній науковій роботі ми використовували теоретичні методи дослідження, такі як аналіз. Ми проаналізували сучасну ситуацію на теренах українського регіонального телебачення, узагальнили відомості про історію становлення його традицій. Також ми пояснили причину формування стереотипу слабкості провінційних каналів. Систематизували та класифікували відомості про телебачення Дніпропетровщини. Окрім теоретичних методів дослідження ми використовували й емпіричні. Протягом шести місяців ми спостерігали за роботою регіональних телеканалів. Зупинили свою увагу на Приват ТБ Дніпро. На його прикладі спробували розвіяти стереотип слабких провінційних каналів.

Ступінь наукового опрацювання проблеми: кількість праць, які включали б теоретичний аналіз розвитку регіонального телебачення, вважаємо надто обмеженою. Відомі наукові дослідження лише окремих питань функціонування державних телекомпаній є дотичними до теми даної статті й можуть стати підґрунтям для подальших наукових досліджень особливостей регіонального телемовлення. Наприклад, працю Р. Борецького [2; С. 27–31] можна розглядати у контексті порівняння із тими змінами, які відбулися у жанровій структурі сучасних телепрограм обласних телекомпаній. Основи наукового розгляду функціональних та методологічних аспектів розвитку Українського ТБ, що були закладені Т. Щербатюк [26; С. 54], – варто вивчати для подальшого визначення специфіки телевізійного продукту. Наукові дослідження О. Гоян та В Гоян присвячені окремим питанням доцільності роздержавлення телекомпаній. Чимало наукових розробок і досліджень тлумачать сутність телевізійних жанрів або розглядають їх в контексті конкретних передач УТ [15; С. 18–19]. Науково-публіцистичному дослідженню функціональних особливостей державного мовлення, зокрема прямих екранних діалогів, присвячена спільна праця В. Бугрима та Г. Мащенка «Телебачення прямого ефіру» [5; С. 46–53]. Специфіку телевізійної інформації розглянуто в наукових працях З. Дмитровського.

Теоретичною та методологічною основою курсової роботи стали праці, які стосуються вивчення історії українського телебачення. Зазначимо: їх автори (теоретики, історики та практики телебачення) наводять найрізноманітніші факти й дати, які, зрештою, не фіксують реалії розвитку саме регіонального телебачення.

Про ЗМІ в період національного відродження України писав В. Лизанчук, що є доречним при розгляді історії становлення українського регіонального телебачення періоду першої половини 90-х рр. Специфіку телевізійної творчості в інформаційних програмах досліджували А. Юровський та В. Гоян, функціональні можливості телебачення — Е. Багіров. Доречно розглянути наукові дослідження, в яких автори аналізують візуальну сутність телебачення. І. Фенг вивчав специфіку екранної творчості [29], екранний образ телевізійного персонажу — П. Гуревич [12; C. 9–16], проблеми створення іміджу — Л. Браун [4; C. 10–14].

Практична значущість: дана робота може бути використана в практичній діяльності журналістів регіональних телевізійних каналів, а також як основа для розробки учбового курсу по регіональному телебаченню для студентів-журналістів.

Розділ 1. Аналіз регіонального українського телепростору

1.1 Історія становлення українського регіонального телебачення

Зміни в структурі українського телебачення в середині 90-х рр., що були відображенням розвитку суспільства, яке прагнуло, з одного боку, контролювати поширення інформації, з іншого — видозмінюватися під впливом інформації, позначалися на розвитку регіональних телекомпаній. Не можна стверджувати, що ці зміни є кардинальними, однак заявлені нові принципи програмної політики були покликані нівелювати різницю між якістю приватного й державного регіонального телебачення.

Українські державні телекомпанії мали знайти нову програмну концепцію і з її допомогою підсилити свої зв'язки з усіма сферами суспільного життя, не виключаючи, зрозуміло, підтримки культурних і мистецьких традицій країни.

Щодо становлення телевізійного мовлення в Україні взагалі, то вважаємо прийнятними чотири основні етапи функціонування УТ, запропоновані В. Цвіком та І. Мащенком, про що у своєму дослідженні наголошує В. Гоян [8; С. 59–63].

Етапом розгорнутої побудови, розвитку технічної бази і становлення регіонального телебачення вони вважають період 1951–1972 рр. — другий етап загального періоду функціонування Українського телебачення. У цей час практикувався «показ на телевізійному екрані зображувально-виражальними засобами кінематографа і радіофонії життєвих подій у момент їх звершення» [27; С. 187]. У 1959 р. Київська студія телебачення вийшла в ефір з програмою «Новини дня» — телевізійним варіантом новин, де усна інформація ілюструвалася кіно- та фотоматеріалами. У регіонах, а саме в Донецьку, Запоріжжі та Херсоні, виходили «Новини тижня», у Дніпропетровську – щомісяця «Новини Дніпропетровщини». Загалом, з 1960 р. регулярні випуски місцевих теленовин здійснювали Київська, Дніпропетровська, Донецька, Одеська та Львівська студії телебачення.

1972–1991 рр. — третій етап, початком якого був перехід на двоканальне телевізійне мовлення в Україні. Створення загальнореспубліканської телевізійної мережі відокремило Українське телебачення від ЦТ не формально, а матеріально: програми ЦТ транслювалися по одному каналу, програми УТ і обласних студій – по іншому.

1991–1996 рр. — четвертий етап розвитку Українського телебачення, що засвідчив остаточне становлення типологічної моделі телемовлення. Саме на цей час припала творча та ідейна реконструкція УТ. Реорганізація обласного телемовлення була розпочата з програм, які вже мали достатню аудиторію, а саме зі щотижневих аналітичних випусків, що мали нові рубрики.

У січні 1995 р. відповідно до Указу Президента «Про вдосконалення системи управління державним телебаченням і радіомовленням» було створено Державний комітет телебачення і радіомовлення. На базі ліквідованої Держтелерадіокомпанії почали працювати Національна телекомпанія, ТРК "Крим", Київська та Севастопольська державні регіональні телестудії, 23 обласні телерадіооб'єднання, які підпорядковувалися Держтелерадіо України. Загальний обсяг місцевого мовлення 1994–1995 рр. становив понад 14 тис год на рік [27; С. 187].

Заради об'єктивності зазначимо, що створені у 50-х рр. минулого століття обласні телекомпанії виявилися не в однаково сприятливих умовах. Приміром, телевізійники Житомира, Херсона, Тернополя, Хмельницького отримали нові спеціалізовані приміщення, сучасну технічну базу. В інших областях (Вінницькій, Полтавській) процеси становлення молодих студій відбувалися складніше.

Наказом Держтелерадіо від 18 липня 1995 р. «Про тимчасовий розподіл технічних засобів розповсюдження програм ТБ» з 1 серпня було здійснено перекомутацію телепередавачів і ретрансляторів, які транслювали програму УТ-2 на мережу каналу «Громадського Російського Телебачення», а передавачів, що транслювали «ТРТ», — на мережу каналу УТ-2. Водночас було припинено використання мереж УТ-1 і УТ-2 для розповсюдження регіональних та обласних програм.

Обласні ТРК опинились у складному становищі. З одного боку, вони теоретично мали право розбудовувати власні канали, з іншого — Національна телекомпанія позбавила їх можливості транслювати програми по каналу, який охоплював усі області. У зв'язку з цим з великою затримкою відбулося ліцензування обласних держтелерадіокомпаній. На практиці це виявилося надто складним: за винятком Харківської, Дніпропетровської, Запорізької, Хмельницької, Одеської, Полтавської областей та Республіки Крим, ніхто не спромігся на створення власних повноцінних обласних телеканалів. Завадила цьому недостатня радіорелейнокомунікаційна база, розбудова якої вимагала мільйонних витрат.

Більшість ОДТРК змушені були погодитись на вихід у ефір в час, не заповнений каналом «Інтер» на ІІІ телевізійній програмі (з 13-00 до 18-00). До того ж перехід на ІІІ канал у Сумській, Вінницькій, Рівненській, Закарпатській областях виявився взагалі проблематичним, оскільки технічно він накривав лише до половини їх територій. Наприклад, Вінницька ОДТРК лише в середині 2005 р. отримала у своє розпорядження довгоочікуваний 6-й метровий телеканал і право власного ефіру хоча б на половину області.

До речі, на сьогодні технологічне та інженерне забезпечення більшості телестудій не відповідає нинішнім концептуальним засадам розвитку аудіовізуальних ЗМІ. Апаратно-студійні комплекси — це переважно застаріла енергоємна матеріально-технічна база, розташована на будівельних об'єктах, побудованих ще за часів Радянського Союзу [18; С. 23–25].

Шотландський учений Б. Макнейр виділяє такі періоди в розвитку ЗМК у пострадянській період перетворень: 1986 — 1990 роки він зв'язує з прийняттям Закону про ЗМІ; період з 1990 до серпня 1991 року він називає «золотим часом преси», а з 1991 року до сьогодні — посткризовим. Але існує й трохи інша позиція. Думки вчених Я. М. Засурського, І. Я. Засурського й Є. В. Яковлева сходяться на такій періодизації: з 1985 до 1990 року — період гласності; далі, приблизно, до 1993 або 1995 років — становлення ЗМІ як самостійного інституту. Потім — починається період комерціалізації і концентрації ЗМІ [31; 13].

На нашу думку, в перехідному періоді вітчизняного телебачення можна виділити такі етапи реформування. Перший — виникнення альтернативних телекомпаній і студій паралельно з існуванням державних телеорганізацій. У цей час, разом з діяльністю агентства «Телерадіореклама» у структурі Держтелерадіо України, з'явилося перше франко-німецько-українське спільне підприємство «ІР-Киев» (1998), що монопольно розміщувало рекламу на державних телерадіоканалах. Другий — «перерозподіл» телевізійної власності: організаційна і програмно-змістова деструктуризація, коли разом з розпадом СРСР автоматично руйнується система Держтелерадіо СРСР і Центрального телебачення, що після проголошення незалежності України спонукало до виокремлення Держтелерадіо України. Найважливішим процесом цього періоду можна назвати унікальну можливість для державних компаній відкрито чи приховано продавати рекламний час у своїх програмах. На державних телеканалах певний ефірний час віддавався недержавним студіям, наприклад «Післямові», які прагнули у відведений відрізок часу розміщувати рекламу своїх замовників. У цей період одна за одною створюються автономні телевізійні чи телерадійні рекламні агенції. Третій етап характерний другим «перерозподілом»: впровадження ринкових відносин у виробничо-творчий процес телебачення. З'явилися економічні стимули, відбувся поділ телекомпаній на програмовиробників і мовників, змінився асортимент передач, стабілізувалися всі форми власності (державна, комунальна, приватна). Для цього періоду характерними є структуризація рекламного ефіру, вихід реклами «у блоках» та в окремих програмах. Четвертий етап — створення нових загальнонаціональних каналів, а також поява та інтенсивна діяльність їхніх власних рекламних агентств чи відділів. Особливістю п'ятого етапу є розвиток мережевих телестудій та регіонального й місцевого телебачення (і відповідно телевізійних агенцій) з перерозподілом на їхні канали і програми рекламних замовлень [29].

1.2 Поява приватних телекомпаній

Виникнення комерційних (недержавних) телекомпаній стало можливим завдяки появі нових маркетингових умов. 1991 рік був не лише у столиці й обласних центрах, а й у невеликих містечках та селах періодом, коли поряд з державними телеканалами з'явилися місцеві й регіональні «альтернативні» компанії й студії. На підставі тимчасового положення, розробленого згідно з ще союзним Законом «Про пресу та інші засоби масової інформації», і постанови Ради Міністрів України від 7 вересня 1990 року № 243 у грудні цього року було зареєстровано першу в Україні комерційну телекомпанію «ТБ Старт», яка, на жаль, не змогла перетворитися на активне спроможне телевізійне виробництво. За даними одного з найавторитетніших дослідників історії Українського телебачення І.Г. Мащенка [16], загальний обсяг мовлення недержавних телерадіоорганізацій, що діяли в Україні у 1993 році, становив понад дві тисячі на добу. Найбільше ефірного часу мали ті з них, передбачуваною аудиторією яких було населення великих міст, однієї або кількох областей, усієї України.

Вже на початку 1994 року офіційні свідоцтва на право вести мовлення мали майже 1000 компаній, студій, редакцій, програм ТБ і радіомовлення, що не входили до системи Укртелерадіокомпанії. Структурно це має такий вигляд: телевізійних — понад 400; радійних — 343; змішаних — 28; за способами мовлення: ефірних — 211; ефірно - кабельних — 48; кабельних — 265; проводових — 284. Найбільше свідоцтв, які давали право на телерадіодіяльність, видано в Донецьку — 198, Києві — 96, Полтаві — 83, Херсоні — 53, Кіровограді — 42, Дніпропетровську — 39. Найменше: у Рівному — 1, Севастополі — З, Чернігові — 7, Чернівцях — 9. Щоправда, 284 телерадіоорганізації, з числа зареєстрованих на той час, не вели мовлення [29].

1.3 Сучасна ситуація в регіональному телевізійному просторі

Телевізійні компанії України переважно знаходяться під впливом двох основних сил: українських олігархів і західного капіталу [32].

Нині в Україні зареєстровано близько 800 телеорганізацій державної, комунальної, приватної та змішаних форм власності. За видом мовлення - це ефірне, кабельне, супутникове, ефірно-кабельне та інше телебачення [29].

Нині державний сегмент телерадіоінформаційної сфери, а це 30 ТРК, становить не більше 2,5 % від загальної кількості телерадіоорганізацій, адже в Україні на даний момент ліцензовано 1260 ТРК. Однак про його особливе місце свідчать цифри: у 2004 р. державний сегмент виробив понад 89 тис. год. телепрограм, що можна порівняти із сукупно виробленим продуктом 11 загальнонаціональних недержавних мовників (80 тис. год.).

Державні ТРК працюють у форматі публічного мовлення, вони зорієнтовані не на отримання прибутків, а на виконання державного замовлення, яке, по суті, мало б бути замовленням суспільства. Як зазначає В. Шкаралупа, соціальна активність населення в областях сьогодні дуже висока [19; С. 3–6]. Мешканці регіонів воліють жити не тільки столичним життям, їх цікавлять події у власному регіоні, які стають інформаційним продуктом саме місцевого ТБ. Окрім того, кожен громадянин України має законне право на інформацію [3; С. 27–31], реалізувати яке покликані ЗМІ, зокрема, регіональні телекомпанії.

Регіональна тележурналістика «пройшла основні етапи свого становлення – від однопартійної заангажованості, через перебудовчу ейфорію уседозволеності до теперішнього процесу поступового усвідомлення як можливостей, так і відповідальності «четвертої влади» [5; С. 46–53]. «Програми місцевих телекомпаній для населення стали невід’ємним елементом життя, могутнім пізнавальним та виховним засобом масової комунікації, а головне — джерелом різноманітної інформації» [12; С. 9–16]. Хоча неможливо приховати й того, що у кожному регіоні України місцеве телебачення гуртує свою аудиторію та подає інформацію зазвичай так, як хочуть бачити і чути місцеві мешканці. Тому тележурналіст має вміти відчувати соціальний простір, тобто тих людей, які нас оточують. Він повинен стати професійним дипломатом. Адже формувати масову свідомість — це дуже тонка річ. І робити це треба, можливо, навіть на рівні підсвідомого, але водночас чітко дотримуватися законів.

Про майбутнє регіонального телебачення, перспективи розвитку та його «реабілітацію» вже неодноразово замислювалися аналітики (телевізійні експерти). В одному із номерів «Телекритики» журналіст поцікавився у досвідчених телевізійників про їхній погляд щодо майбутнього регіонального телебачення.

Генеральний директор каналу ICTV Олександр Богуцький вважає, що «єдине джерело успіху регіонального телебачення — місцеві програми, насамперед, новини. Розвиток місцевих інтересів і можливість (виключна!) повністю відобразити їх на місці — запорука успіху, розвитку і добробуту місцевого (регіонального) телебачення». А ще він сказав: «Майбутнє телебачення невіддільне від майбутнього країни. Прямопропорційне розвитку держави з корекцією на регіональну специфіку... Загальна добра ситуація у суспільстві вирівняє рівень усіх його учасників» [34].

І незалежно від того чи це київська телекомпанія, чи регіональна з хорошим технічним обладнанням і висококваліфікованим персоналом також може бути на рівні з будь-якими європейськими телеканалами. Незаперечним чинником є й те, що співвідношення «місце народження/навчання» = «заробіток/видатки» сприяє «осілості» кадрів, на відміну від іншого чинника, коли професійний тележурналіст, припустимо, дніпропетровець — винаймає помешкання в столиці заради примарної перспективи кар’єрного росту, яка, можливо, чекає на нього не раніше ніж через 15 — 20 років.

Тетяна Красикова, президент Чорноморської ТРК, вважає, що для вирішення проблем регіональних електронних ЗМІ необхідно централізовано навчати працівників по широкому спектру телевізійних професій, особливо це стосується тих, хто створює якісну творчу картину (оператор) і технічну (відеорежисер, монтажник) і т. д.

Олег Чернишов, директор з розвитку та зв’язків регіонального телебачення, «Новий канал», вигідним для регіональних телекомпаній вбачає нібито вдалий поділ ефірного часу: більшу частину програмного наповнення необхідно віддавати мережевій телекомпанії, а «місцевому чи регіональному телебаченню визначений відлік часу, т. зв. вікна, оскільки більше ніж півтора години якісного матеріалу місцева телекомпанія зробити не в змозі... Така модель найбільш повно враховує інтереси місцевих та регіональних телекомпаній. І саме в такій ситуації вони зможуть нормально функціонувати в правовому полі». Скептичний і достатньо упереджений прогноз майбутнього регіонального телебачення плямує всі без винятку ТК.

Валерій Калниш, випусковий редактор ЗНТРК «ТВ-5» (Запоріжжя): «Незважаючи на розбіжності в технічному забезпеченні (яке, до речі, різко зменшується) і значно нижчу професійну підготовку кадрів в регіональних телекомпаніях порівняно зі столичними ЗМІ, все ж у них є одна наочна подібність – всі вони мають свого власника, який тією чи іншою мірою диктує політику каналу. Ось саме це і є визначним. На регіональні ЗМІ є значно більший тиск зі сторони власників. Викликано це і територіальною близькістю, і локальністю інтересів, і кон’юнктурою ринку професіоналів у провінції, і рівнем зарплат». Усе це, відповідно, змушує телевізійника миритися з ситуацією і висвітлювати події так, як їх хоче бачити власник. Або ж навпаки: достатньо один раз випустити в ефір незалежний телесюжет і тоді — можна назавжди розпрощатися зі своєю посадою. Отже, такі невеселі реалії змушують аудиторію «споживати» такий телепродукт, перетравлювати його, а потім просто припинити дивитися той чи інший канал.

Пан Калниш вважає, що змінити регіональне ТБ може тільки створення мережі регіональних телекомпаній, де випуск новин почнеться у м. Сімферополі, а закінчиться у м. Львові. І відмінність із загальнонаціональними каналами була б разюча — це не погляд на події зі столиці, а погляд зі всіх сторін.

Особливою проблемою у майбутньому для регіонального телебачення Едуард Меркулов, технічний директор ТРО «Маріупольське телебачення», бачить «мережевиків» та т. зв. «авторитетні канали». «Мережевики» настирливо «пробираються» в регіони, викуповують ліцензії на право мовлення на тих частотах, де регіональні компанії вже давно працюють, відверто лобіюють свої інтереси на всіх рівнях влади. Залишаються регіональними тільки телекомпанії обласного рівня», а дрібні міські канали через брак коштів скорочують свій ефір до одноденної п’ятнадцятихвилинної трансляції новин.

«У регіонального телебачення завжди був і буде свій глядач», — вважає Тетяна Лєбєдєва (Незалежна асоціація мовників України). «Ніколи загальнонаціональні канали не зможуть задовольнити абсолютно звичайне бажання знати, що відбувається в їхньому місті, на їхній вулиці. Люди повинні мати шанс побачити в репортажі свій дім, своїх сусідів». Це жахлива помилка, коли вважають, що політичні баталії і потужний «різнобарвний» PR центральних каналів може задовольнити потребу в інформації про рідне місто. Більш доступна і довірлива тональність місцевих каналів ближча і більш зрозуміла мешканцям. У місцевій інформації не потрібно шукати подвійного дна, вона прозора, зрозуміліші мотиви і взаємозв’язки. Менша дистанція між джерелом і споживачем інформації.

Що стосується прямих ефірів на регіональних телеканалах, то ніхто не може зрівнятися з їхньою ефективністю. У глядача виникає відчуття співучасті, можливості дати своє запитання і почути на нього відповідь. Причому, висвітлюються всі найболючіші питання [33].

Власкор 5 каналу в Одесі Олексій Єсін: «Не розумію, чому регіональних кореспондентів вважають напівпрофесійними невдахами... Зовсім ні! Це професійні люди, які просто з якихось причин не хочуть покинути рідне місто чи місто, де вони мешкають наразі. Не всім бути в Києві, не всім працювати в Києві».

Регіональне телебачення у більшості регіонів України практично не має конкуренції: глядач, якщо хоче переглянути місцеві новини, публіцистичні програми локального характеру, а з ними й художню та документальну продукцію, безальтернативно вибирає один із регіональних каналів. Адже важливою особливістю сприйняття інформації є те, що всі новини, навіть загальнонаціональні проблеми сприймаються аудиторією в аспекті саме місцевому. Так і розуміння загальнодержавних фактів осягається глядачем через повсякденне життя навколо них. «У цьому плані регіональне телебачення має рідкісний шанс виконувати комунікативну функцію, використовуючи свої незаперечні природні переваги, а саме: максимальну наближеність до головних орієнтирів та потреб людей, а також тісний і зрозумілий зв’язок з їхніми міжособистісними, а нерідко і з виробничими стосунками». У цьому випадку ініціатором комунікаційного процесу якраз і є телебачення, яке мусить знати вимоги аудиторії свого каналу, вікові характеристики, рівень освіти, національну структуру і, звичайно, професійні інтереси. Це «розшифрування» аудиторії необхідне хоча б для того, щоб зорієнтувати творців телепередач на близьку для телеглядача мову спілкування, на потрібну тональність, тематичну спрямованість мовлення. Від цього безпосередньо залежать ефективність усієї роботи, і прогноз сприйняття телепрограм, і можливість комунікативного програмування. До того ж не варто забувати, що для кожного регіону однією з найважливіших соціальних проблем є заснування об’єктивної сили і характеру впливу тієї чи іншої телекомпанії на зміни в громадській та індивідуальній свідомості» [20; С.241-257].

Регіональне телебачення, незалежно від представленого телеканалу відіграє важливу роль у національній системі, зокрема, якщо воно передбачає право меншин виражати себе. Разом із загальнонаціональними каналами регіональне телебачення формує духовні інтереси різних категорій населення, забезпечує інтерес членів суспільства, орієнтує на нові цінності, сприяє збереженню регіональної ідентичності й культурної спадщини та утверджує принципи державності незалежної України.

український регіональний телекомпанія

Розділ 2. Специфіка роботи телебачення Дніпропетровщини

2.1 Стереотип слабких провінційних каналів: телевізійний простір Дніпропетровщини

У наш час у провінційного глядача з'явилася можливість стати завзятим телеманом. Зазирнемо, наприклад, у місто Дніпропетровськ. Підключившись за мінімальну абонентську плату (28 гривень на місяць) до мережі багатоканального ефірно-кабельного телебачення, дніпропетровці дивляться 25 каналів відмінної якості.

Навіщо ж потрібні місцеві каналі телебачення, коли є центральні? І що не влаштовує провінцію в ідеології «головного» телебачення»? По-перше, більшість центральних телеканалів постачає інформацію про події, які в основному відбуваються в Києві. Але столиця це ще не вся країна. За рівнем життя та запитів регіони та столиця — два діаметрально протилежні полюси. Центр віддаляється від регіонів.

Саме в глибинці життя дає журналістам масу прикладів пожвавлення на місцях, цікавих напрацювань, яскравих, сильних характерів, соціальних зрушень, значних подій. Сила регіонального телебачення в тому, що воно може, наприклад, взяти тему будівництва метро — вічного довгобуду Дніпропетровська, запросити учасників цього довгобуду, звичайних городян, та присвятити цій темі півтори години. Такі теми зрідка можуть з'являтися в новинах загальноміських каналів у вигляді двохвилинного сюжету раз на рік, під черговий інформаційний привід. Регіональні канали можуть присвяти цій темі цілу програму, або зробити спеціальний репортаж. У загальнонаціональних каналів завжди є обмеження - це велика глядацька аудиторія по всій Україні, а в кожного міста й області є свої специфічні проблеми та події. Міські канали ближче до життя області. Та все ж імідж провінційного телебачення перетворився на своєрідний стереотип.

За даними державного комітету телебачення та радіомовлення, станом на 1 вересня 2008 року в Дніпропетровській області діє 97 телеорганізацій (10 з яких – комунальної та державної форм власності, решта — приватні). На карті охоплення населення Дніпропетровської області телевізійним мовленням є чисельні «білі плями» — це ті місця, куди не доходить мовлення жодного телеканалу [30].

У Дніпропетровську ведуть мовлення 7 телеканалів, 2 з яких комунальної та державної форм власності, решта — приватні. Здорова конкуренція між каналами змушує їх творчо підходити до свого мовлення.

Дніпропетровська ОДТРК (51-й канал, Дніпропетровськ):

Регіон мовлення: Дніпропетровська область;

Аудиторія: 7,5 – 8 млн. чоловік;

Формат: інформаційно-розважальний. Інформує мешканців області про події в регіоні та обласному центрі;

Контент: «Новини», «Ранковий коктейль», «Тихіше миші», «Круглий стіл», «Пенсійний фонд інформує», «Інтерв'ю», «Тема дня» та ін.

Сьогодні ДОДТРК ні формою, ні змістом не відмінна від 23 інших ОДТРК України. І проблеми у Дніпропетровського обласного телебачення такі самі, як і в усіх інших. Непомірно великий штат, символічні зарплати, мізерні прибутки від реклами, вбога студія, застаріле обладнання, а як наслідок — погана якість картинки.

Телекомпанія Приват ТБ Дніпро (9 Канал, Дніпропетровськ):

Регіон мовлення: Дніпропетровськ і область в радіусі 50-100 км. (Новомосковськ, Павлоград, Дніпродзержинськ, Синельникове, Верхньодніпровськ та деякі райони Запоріжжя);

Аудиторія: 2 млн. чоловік;

Формат: інформаційно-розважальний канал для телеглядачів, його головне завдання подобатися всім шарам телеаудіторії, і перш за все найбільш активній її частині;

Контент: «Новини 9 каналу», «Економічні новини», «Культурне меню», «Чупс-прогноз», «Дніпро-футбол», «Вояж», «Резюме», «Губернские хроники».

Телерадіокомпанія Стерх (11 Канал, Дніпропетровськ): Регіон мовлення: Дніпропетровськ, Запоріжжя, (Дніпродзержинськ, Кривий ріг, Новомоськовськ, Павлоград, Приміське, Верхньодніпровськ, Синельникове);

Аудиторія: більше 3,5 млн. чоловік, соціально-активне населення, 20-45 років, фахівці, керівники, кваліфіковані робітники, пенсіонери, студенти;

Формат: інформаційно-розважальний;

Контент: «Новини 11 каналу», «Новини сьогодні», «Про рибалку серйозно», «Батьківський клуб», «Канал золотої музики», «Васильевский остров» тощо.

27 канал (Дніпропетровськ)

Регіон мовлення: м. Дніпропетровськ;

Аудиторія:750 тис. чоловік;

Формат: інформаційно-розважальний,

Контент: «Об'єктив», «Нічна зміна», «Філософія мистецтва», «Екстра Тайм», «Катеринославські майстри», «Встречи с доктором Омельченко».

34 канал (Дніпропетровськ):

Регіон мовлення: м. Дніпропетровськ, м. Дніпродзержинськ, м. Новомосковськ та м. Кривий Ріг;

Аудиторія: 3 млн. чоловік;

Формат: інформаційно - розважальний;

Контент: «Бліц-факт», «Бліц-факт ТОП-7», «Дело вкуса», «Джерельце», «Другие реальности (Медикус+)», «Життєвий простір», «Медикус», «Наш Сад», «Особливості місцевої рибалки», «Перевоплощение», «Тип-Топ», «Трудові резерви», «Ранок на 34 телеканалі», «Як живемо».

ІРТ (Дніпропетровськ):

Регіон мовлення: м. Дніпропетровськ

Аудиторія: 700 тис. чоловік

Формат: у самій назві — інформація, реклама, телебачення. Називають себе «корисним телебаченням»: «Ми не говоримо про політику. Ми даємо лише корисну інформацію».

Контент: «Корисні новини», «Інфоблок», «Авторитетна думка», «Фінансовий радник» + «Нерухомість», «Життя міста», «Автомобіль», «Без коментарів», «Коротко про різне», «З перших вуст».

Домашний очаг (ІРТ, Дніпропетровськ):

Регіон мовлення: м. Дніпропетровськ;

Аудиторія: 750 тис. чоловік;

Формат: як і у каналу ІРТ — «корисне телебачення»;

Контент: «Інфоблок», «Час відпочинку», «Магазин», «Вибір народу», «Здоров’я», «Краса над усе», «Інтер’єр», «Доньки-матері», «Домівка».

Якщо детальніше розглянути перспективи місцевих телеканалів, блискучими назвати їх важко. На відміну від столичних колег, дніпропетровському телебізнесу відверто бракує сил для організації повноцінного телеканалу. Регіональні студії фактично готують лише випуски місцевих новин. Як підтверджує практика, регіональним мовникам дуже важко систематично забезпечувати глядача якісним телепродуктом. Програмний продукт регіональних телестудій порівняно із загальноукраїнськими каналами доволі слабкий. Звідси і низькі рейтинги (додаток № 1).

Найважча проблема для регіонального телебачення — слабке фінансування. Складається враження, що регіональне мовлення є нікому не потрібним явищем. Його рекламний ринок дуже мізерний, навіть якщо він він і якісний, але рейтинги його поки що низькі і розцінки убогі (додаток № 2).

Якщо ж зрівняти тариф реклами місцевих каналів із загальноукраїнськими, то він суттєво відрізняється. "Українська правда" поінформувала, що у «Студії 1+1» ціни на розміщення реклами коливаються від 36 грн. 78 коп. майже до 1 тис. 275 грн. за секунду. А от «Уніан» повідомив, що за секунду рекламного ролика на телеканалі «ICTV» необхідно було викласти від 13 до 610 грн. На «5 каналі» реклама дещо дешевша і становить 32 - 107 гривень. Водночас секунда на «Новому каналі» коштує від 3,20 до 720 грн.

Після таких розцінок можна зробити висновок, що ціна реклами на телебаченні залежить не лише від дня та часу виходу в ефір, а й від рейтингу та покриття каналу. Великі рекламодавці просто не звертають увагу на регіональні телеканали.

І все ж, хоча центральні канали завжди матимуть більше грошей, а отже і можливостей, однак інтерес до місцевих новин задовольнити зможуть лише місцеві ЗМІ. А тому регіональне телебачення приречене розвиватися та завойовувати свого глядача.

Втім, через те, що все зводиться до грошей, на сьогодні вочевидь, що державне телебачення в Україні є важливим інструментом влади, з успіхом виконує її ідеологічні, політичні, маніпуляційні замовлення. Але є й інший «бік медалі». На державному телеканалі можна спробувати зберегти те, що неможливо зберегти на комерційному — театр, музику, мистецтво, освітні програми. «Роль державного телебачення в тому, щоб захищати... традиції, історію і культуру, — вважає відомий діяч телебачення Е. Сагалаєв. — Державний канал повинен бути більш респектабельним. Не повинно бути порнографії, мінімум жорстокості й насильства» [23; С. 4.], тобто всього того, що підтримує рейтинги на комерційних каналах. Однак відомо, що уряд України нині не в змозі утримувати «своє» державне телемовлення, значна частина коштів якого надходить від реклами. Конкурентоспроможність, яка забезпечує стійкий інтерес масової аудиторії до каналів, залишається найважливішим критерієм поцінування телепрограм.

Комерційне телебачення існує за рахунок реклами, і рейтинг — це те, що регламентує його роботу. Головні фігури — рекламодавець і спонсор. Зміст комерційного телебачення здебільшого орієнтовано на запити і потреби масової аудиторії, від якої залежить кількість реклами на телеканалі, а отже, і його фінансовий стан. Звідси зрозуміло, що комерційний успіх телебачення якраз і базується на рекламі, у тому числі й дніпропетровського. І неможливо не погодитися з тим, що в основі одержання прибутку «із повітря» — суміш сенсацій, круто замішаних на сексопатології і насильстві, з надто хижацькою і нав'язливою телерекламою.

2.2 Проблеми та перспективи регіонального телебачення на прикладі 9 каналу м. Дніпропетровськ. Принципи підходу до робочого процесу

У Дніпропетровську існувала одна з перших комерційних телекомпаній, яка називалася «ІN-TV». Паралельно на ПМЗ існувала відомча телекомпанія «Оріон», яка обслуговувала потреби КБ та заводу: знімала старти, запуски, роботу конструкторів, ті матеріали, які у той час були секретними. У січні 1995 року відбулося технічне та інтелектуальне злиття двох телекомпаній. Засновником стала група «Приват», в особі Ігоря Коломойського. Звідси і нова назва — «Приват ТБ Дніпро» (торгівельна марка 9 канал). За 15 років телекомпанія змінила 3-4 формати.

До 2000 року 9 канал заповнював 24 години ефіру: власні програми, придбані фільми. У нове століття канал увійшов з величезними заборгованостями по заробітній платі та на межі банкрутства. Самотужки покривати ефір вже не виходило. Зі зміною керівництва знайшли вихід вижити та втриматися на ринку: здавати ефірний час «в оренду». «Приват ТБ Дніпро» уклав ефірний договір з «Новим каналом» м. Києва. Недержавні київські телемережі намагаються завойовувати загальнонаціональну аудиторію, поширюючи свій вплив на регіональні ринки. Вони передають програми через станції своїх мереж або по супутнику. Часи виходу власне 9 каналу варіювалися. У 2008 році місцевий канал віщав лише чотири години на добу.

З 2009 «Приват ТБ Дніпр» ретранслює канал ТВІ м. Київ. З новими фінансовими вливаннями та передвиборною гонитвою кандидатів на посаду Президента України, з’явилася можливість та потреба збільшити кількість годин мовлення власне 9 каналу до п'яти годин на добу (8.00-9.00; 15.00-16.00; 19.00-20.00; 21.00-22.00; 00.00-01.00) . З’явився денний випуск новин.

Сьогодні на телекомпанії «Приват ТБ Дніпро» працює близько 70 співробітників. У виробництві та видачі програм в ефір використовуються сучасні станції нелінійного монтажу, обладнання форматів BetacamSP, DV. Апаратура видачі в ефір та ефірно-студійного комплексу реалізована на компонентній обробці відеосигналу, що відповідає високим вимогам.

Професійне телевізійне обладнання, встановлене в апаратно-студійному комплексі телекомпанії та сучасна передавальна техніка, дозволяють передавати в ефір програмний сигнал високої якості та забезпечують впевнений прийом у радіусі 100 кілометрів (міцність передавача – 500 Вт). Під покриттям знаходяться: Дніпропетровськ, Новомосковськ, Павлоград, Дніпродзержинськ, Синельникове, Верхньодніпровськ та деякі райони Запоріжжя. Діапазон мовлення – метровий.

Телекомпанія виробляє власні програми: «Новини 9 каналу» (по буднях о 8.00; 15.00; 19.00; 21.00; 00.00), «Економічні новини» та «Чупс прогноз» – прогноз погоди (по буднях після новин), щоденний випуск новин культури «Культурне меню» (8.30; 15.30; 00.30), щотижневий огляд спортивних подій «Дніпро футбол» (неділя 8.00-8.30; 19.00-19.30), «Вояж» – відпочинок і туризм (субота 19.00; 00.00), «Резюме» – підсумкова програма тижня (субота 19.40), «Губернські хроніки» (неділя о 19.30 та понеділок о 8.00), «Прямий ефір на 9-му» – актуальна зустріч в прямому ефірі. У березні 2010 року 9 канал спробував запустити унікальну для Дніпропетровську програму «Битва за Дніпро» – у прямому ефірі збирали людей, компетентних у гострих питаннях (тарифи, дороги, бюджет тощо). Програма не фінансувалася жодними владними структурами, не було правих та винуватих, лише суперечки та пошуки вирішення міських проблем. Втім, керівництво каналу вирішило призупинити проект до осені. У таку ж довгу відпустку пішли й «Губернські хроніки». Закриття обох проектів пов'язують з перенесенням міських виборів. На нашу ж думку затишшя скандальних проектів зумовлено зміною влади у країні і дуже важко сприйнялося колективом 9 каналу.

Якби там не було, канал продовжує працювати. Обличчям «Приват ТБ Дніпро» можна назвати програму «Новини 9 каналу». На щоденний випуск новин працює 9 журналістів та 4 оператори. Оперативно зроблені сюжети, актуальні теми, авторська подача – риси служби інформації. Факт відсутності державного фінансування став гарантом незаангажованості. Але і об’єктивність, і незаангажованість закінчується рівно там, де починаються інтереси засновників чи постійних рекламодавців. У період виборчої агітації у «Новинах 9 каналу», як і інших регіональних мовників, через один зустрічалися сюжети про діяльність того чи іншого кандидата. Також дніпропетровські телевізійники не нехтують замовними сюжетами, що й дає змогу їм самим оплачувати видатки своєї трансляції.

Умовно поділимо співробітників 9 каналу на технічних і творчих працівників. Хоча з іншого боку такий розподіл може бути не доречним, бо так чи інакше навіть технічним працівникам доводиться мислити творчо.

І ті, і інші співробітники телекомпанії мають певне і не завжди чітко розмежоване коло обов'язків, які вони виконують. Декілька років тому керівництво «Приват ТБ Дніпро» зробило крок до створення «універсальної» служби інформації: кожен журналіст самостійно монтує свої репортажі, поєднуючи функції репортера та режисера монтажу. Це звільнило журналістів від черг до монтажних-апаратних та від пояснень монтажеру, що вони хочуть бачити у результаті. Втім, це дещо уповільнило створення сюжету, адже досвідчені монтажери збирають куди швидше за журналістів. Хоча треба віддати належне службі інформації 9 каналу: молодий журналістський колектив швидко втягнувся у новий графік роботи.

Випуск новин, чи будь-якої іншої програми прямо залежить від виконання прямих і не прямих обов'язків. Більшість роботи побудоване на співробітництві та підтримці. Тобто будь-який співробітник телекомпанії окремо працювати не може.

Якість репортажів у випуску новин 9 каналу, як і будь-якого іншого, прямо залежить від можливостей. Якісній роботі можуть завадити:

·проблеми із технікою (камерою, мікрофоном чи комп'ютером);

·відсутність часу, що приділено для підготовки матеріалу (в тому числі кількість часу, що має водій та оператор).

Також вважаємо, що якість залежить і від ступеня творчого підходу до підготовки сюжету.

Розглянемо, кожну з проблем. Перша і найбільш головна: в деяких ситуаціях, як наприклад, холод чи спека, камера може працювати по-різному, і яка б подія не була, камера може просто відмовитися її знімати. Важливі також наявність касети та запасних акумуляторів.

Безперечним залишається той факт, що журналіст, оператор та водій повинні мати достатньо часу для перебування на події, бо при відсутності часу, її висвітлення стає поверхневим: не достатня кількість інтерв'ю чи мало робочого відеоматеріалу. Втім, безвихідних ситуацій не буває. Якщо зйомка не ексклюзивна, колеги з інших дніпропетровських телеканалів ніколи не відмовлять у допомозі.

При відсутності подібних проблем, робота перебігає у майже однакових умовах. Наприклад, у разі, якщо знімальна група виїжджає на подію, про яку знає заздалегідь, робота відбувається наступним чином.

Знімальна група вирушає на подію. Найчастіше і журналіст, і оператор знає, що буде відбуватися і приїжджає заздалегідь. (Про події, які будуть відбуватися їм повідомляє прес-служба тієї чи іншої установи). Перед початком, а також під час заходу журналіст дає оператору настанови, щодо відеоматеріалу, який він бажає отримати від оператора по закінченні зйомки. Журналіст може записати стенд-ап, якщо це доречно.

Коли знімальна група повертається на телекомпанію, журналіст оцифровує відеоматеріал для подальшого монтажу. Паралельно, або після цього, журналіст займається написанням тексту для ведучих, закадрового тексту для репортажу та виокремлює синхрони (уривки інтерв'ю до 20 секунд), які в подальшому будуть міститись в сюжеті і подає готовий текст для перевірки головному редакторові.

Після перевірки тексту, журналіст записує закадровий текст. Після чого приступає до монтажу сюжету. Далі сюжет виходить в ефір: весь процес спрощений тим, що усі комп'ютери на телекомпанії пов'язані внутрішньою мережею.

Більшість подій, на які виїжджає знімальна група 9 каналу, заплановані заздалегідь, тобто головний редактор виокремлює їх із решти і пише їх у графік зйомок. Однак, бувають ситуації, коли події виходять не запланованими. Про них найчастіше повідомляють прості городяни, або колеги з інших каналів. Якщо усі можливості дозволяють знімальній групі виїхати на подію, робота формується майже таким самим чином, хіба що з деякими поправками, бо оператор та журналіст можуть не до кінця уявляти, що саме відбувається і хто буде присутнім на заході. Робота коригується в залежності від ситуацій, що склалася.

Є і інші випадки. Наприклад, заплановані зйомки, але не ті, про які повідомляють ті чи інші установи за допомогою своєї прес-служби. Такі як коментар з приводу тієї чи іншої (скоріше за все проблематичної) ситуації, що склалася в місті, або зйомка простих людей, які страждають від цієї ситуації. Про коментарі та зйомку в такому разі домовляються заздалегідь, в рідших випадках — не домовляються, а просто їдуть. Знімальний процес також коригується в залежності від ситуації, втім після збору всієї інформації обробка матеріалу відбувається так само, як і у випадку, описаному вище.

Як вже зазначалося раніше, робота на телекомпанії заснована на підтримці один одного. Інша справа, якщо мова стосується не людських моментів, тобто ситуацій, що пов’язані з політикою каналу та суто технічних, про які мова також ідеться вище.

Через недостатньо повне фінансування технічна база телеканалу оновлюється рідко, дуже багато що з роками приходить у негідність (як то касети, картки пам’яті, батарейки, мікрофони та комп’ютери). Журналісти не можуть обвинувачувати простих рядових працівників (операторів або будь-яких інших технічних співробітників) у технічних несправностях устаткування. Постійна мінімальна увага приділяється лише сайту каналу (www.9-channel.com), який вимагає немалих фінансових витрат. Нещодавно сайт змінив дизайн, було придбано новий потужний сервер.

Обережність та гідна увага з боку керівництва каналу найчастіше приділяється лише тим матеріалам, вихід яких оплачений приватними особами, тобто рекламі чи прихованому піару. Вихід таких сюжетів стоїть на першому місці, що є однією з частин політики каналу. Справедливо відмітити, що за таких умов розподілення уваги, страждають глядачі. Почуття журналістів та емоційний стан у таких умовах роботи також не у кращому стані. Однак, в умовах того, що 9 канал є приватним, а не державним, в керівництва нема іншого вибору, бо лише за умови розміщення і розповсюдження реклами він має змогу існувати.

Через те, що гідна увага приділяється рекламі та політичним замовникам, інші, несплачені, матеріали відходять на другий план. На зйомки, в яких немає замовника, оператор та журналіст може поїхати лише у разі, якщо цей матеріал не ставить під загрозу вихід в ефір замовного сюжету. Дуже рідко подібним соціальним, потрібним простим городянам, сюжетам та подіям приділяється стільки уваги, скільки воно того потребує. Завше на повне ознайомлення із проблематикою та проникнення такою соціальною темою не вистачає часу. Не вистачає в оператора та журналіста також часу і не те, щоб домовитися про додаткові інтерв’ю чи зйомки, аби матеріал, що вийде в ефір, був повноцінним та висвітлив усі боки та сторони проблеми, яка підіймається. Найважче було у період передвиборної гонитви кандидатів на посаду Президента. У новинах виходили 1-2 не замовлених сюжети з 10.

З вищезазначеного слід зробити висновок, що політика каналу в сенсі таких пріоритетів сприяє тому, що проявів рівня висококласної об’єктивної журналістики в ефірі каналу можна побачити рідко. З таких причин багато людей, що приходять на роботу, розчаровуються в телебаченні, або ж починають думати, що все в ньому саме так і влаштовано. Студенти чи вже дипломовані спеціалісти, що приходять та уходять з каналу, утворюють великий потік працівників.

Втім, в цьому є і певні позитивні сторони. Наприклад, 9 канал, як і решта регіональних каналів, готує багато людей, які можуть далі стати справжніми професіоналами вже на вищих рівнях журналістики. Незгода з політикою каналу та розподілом пріоритетів стає стимулом для саморозвитку молодих людей та їх подальшому просуванні по кар’єрній драбині.

Звичайно, що є і інші співробітники каналу, які працюють там вже великий проміжок часу. Їх не дуже багато, однак їх по праву можна вважати справжніми професіоналами в тих умовах, в яких вони працюють. Найчастіше саме вони і стають наставниками та помічниками для молодого покоління. В таких довголітніх працівників сформоване коло спілкування та зв’язків. Для них просто домовитися про інтерв’ю чи зйомку, бо вони вже мають довіру та контакт із мешканцями міста (від простих до посадовців). Щоправда, такі люди найчастіше не є журналістами, вони – редактори, оператори тощо. Як правило, більшість з них вже звиклі до умов праці та в курсі політики каналу до дрібниць.

Не можна сказати, що на 9 каналі чи будь-якому іншому регіональному телеканалі простому дипломованому чи поки не дипломованому журналістові неможливо залишитися та працювати там на зміну тим, хто рано чи пізно піде. Для тих новачків, які хочуть працювати на регіональному телевізійному просторі достатньо великий проміжок власного життя є можливість залишитися, набратися досвіду. В подальшому вони навіть можуть стати редакторами, ведучими чи навіть авторами власних програм. Вони мають змогу протестувати власні сили, вдосконалити свої знання, і в решті решт висловити свої думки у власній програмі.Щоправда, на 9 каналі це можливо лише за умови, якщо журналіст (а у цьому випадку автор програми) знайде, чи буде бачити спонсора цього проекту, адже не слід забувати, що 9 канал є приватним і існує лише за рахунок рекламодавців.

Втім, з переміною влади в країні, керівництво каналу відмовило у замовлених сюжетах кандидатам на посаду міського голови. Вже місяць у «Новинах 9 каналу» суто новини. Журналісти зітхнули з полегшенням, але з'явилися фінансові труднощі.

І все знову упирається в гроші. На нашу думку, розімкнути це коло та змінити ситуацію на 9 каналі, як і на інших окремих регіональних мовників, можливо у разі: зміни форми власності (на громадську, колективну або змішану), або зацікавленість власника у гідному фінансуванні задля підняття рейтингів та якісності продукту, що випускається.

Висновки

У ході наукового дослідження ми дійшли наступних висновків:

·регіональне телебачення мало б бути ріднішим та доступнішим для телеглядачів, у регіонального телебачення завжди був і буде свій глядач. Ніколи загальнонаціональні канали не зможуть задовольнити абсолютно звичайне бажання знати, що відбувається в їхньому місті, на їхній вулиці. Люди повинні мати шанс побачити в репортажі свій дім, своїх сусідів. Це жахлива помилка, коли вважають, що політичні баталії і потужний «різнобарвний» PR центральних каналів може задовольнити потребу в інформації про рідне місто. Більш доступна і довірлива тональність місцевих каналів ближча і більш зрозуміла мешканцям. У місцевій інформації не потрібно шукати подвійного дна, вона прозора. Зрозуміліші мотиви і взаємозв’язки. Менша дистанція між джерелом і споживачем інформації. Втім, поки що такі думки утопічні, і глядач реагує на регіональне телебачення, перемикаючи канал, а імідж слабких провінційних каналів перетворився на стереотип.

Причину такого ставлення до регіональних мовників вбачаємо у тому, що:

·протягом двадцяти років розвитку регіонального телебачення створилася деформована, безперспективна модель регіонального телемовлення. Увесь цей час увага політичних кіл середнього й нижчого рівнів концентрувалася на регіональному телебаченні, яке вважалося доволі ефективним засобом впливу. Надмірна увага політиків, відсутність кадрового потенціалу й принципу професійності призвели до деградації творчого і виробничого колективів, яку до сьогодні більшість телекомпаній не здатні припинити без зовнішнього втручання й значних кадрових змін;

·слід визначити таку стратегічну проблему: держава залишається значним і впливовим гравцем і, водночас, регулюючим суб'єктом телевізійного ринку. Вона використовує систему субсидій і дотацій як позаринковий механізм впливу. На комерційних каналах ситуація не краща. Але тут свою політику диктують засновники та керівництво телекомпаній. Зважаючи на можливі спекуляції на тлі висвітлення подій, пропонуємо знаходити нові форми власності телекомпаній: громадську, колективну або змішану;

·необхідно розвивати широкий тематичний (політика, економіка, культура, мистецтво, соціальні питання, спорт, література тощо) і географічний (наявність власних кореспондентів, які працюють у кожній точці регіону) спектри. Телепрограми повинні бути збалансовані й різнобічні, мати кілька рівнів перевірки фактів та інформації. Як приклад наближеного до описаної моделі, можемо вже розглядати навіть центральне українське ТБ, зміни якого стали природним наслідком свіжих кадрових вливань.

·Не можна сказати, що на регіональному телебаченні простому дипломованому чи поки не дипломованому журналістові неможливо залишитися та працювати там на зміну тим, хто рано чи пізно піде. Для тих новачків, які хочуть працювати у регіональному телевізійному просторі достатньо великий проміжок власного життя є можливість залишитися, набратися досвіду. В подальшому вони навіть можуть стати редакторами, ведучими чи навіть авторами власних програм. Вони мають змогу протестувати власні сили, вдосконалити свої знання, і в решті решт висловити свої думки у власній програмі.Але комерційна вигода переважає навіть над дуже хорошою ідеєю та ініціативами. Тому можливість створення авторського проекту стає реальною лише за умови, якщо журналіст знайде, чи буде бачити спонсора свого проекту.

При детальному аналізі перспектив місцевих каналів важко назвати їх блискучими. Дніпропетровському телебізнесу відверто бракує сил для організації повноцінного заповнення ефірного часу якісним та цікавим телепродуктом. Найчастіше регіональні студії фактично готують лише випуски місцевих новин. Утім, зважаючи на те, що такі телекомпанії принаймні існують, можна зробити висновок, що вони комусь потрібні. Проте прямо зараз зламання стереотипу про слабкість та нецікавість регіонального телебачення неможливе, як і вихід його якісно новий рівень.

І насамкінець зауважимо, що нові – старі проблеми регіонального телебачення України поступово виходять на рівень якщо не вирішення, то принаймні обговорення. Принаймні це позбавить працівників регіональних телеканалів головного гальма – затятої віри у те, що це телебачення й не повинно бути цікавим.

Список використаних джерел:

1. Багиров Э.Г. Очерки теории телевидения. – М.: Искусство, 1978. – С. 18–24.

2. Борецкий Р.А. Информационные жанры телевидения. – М., 1961. – С. 27–31.

3. Борецкый Р.А. Телевидение на перепутье. Статьи 1989-1998. - М.: Ин-т истории и coц, проблем телевидения, 1998. - 105 с.

4. Браун Л. Имидж – путь к успеху. – СПб: Питер Пресс, 1996. – С. 10–14.

5. Бугрим В.В., Мащенко I.Г. Телебачення прямого ефіру - К.: Либідь, 1991. - 200 с.

6. Васильева Т.В. Теле- и радиоинформация: Учеб. пособ. – Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1987. – С. 17.

7. Гоян В.В. Інформаційна телевізійна програма: типологічна характеристика, параметри діяльності журналіста: Дис...канд. філол. наук. – К., 1999. – С. 34–45.

8. Гоян О.Я., Гоян В.В. Телебачення і радіомовлення України: роздержавлення і приватизація // Роль ЗМІ в процесах державотворення. – 1998. – С. 59–63.

9. Григораш Д.С. Журналістика у термінах і виразах. – Л.: Вища шк., 1976. – С. 187.

10. Гуревич П.С. Приключения имиджа: типология телевизионного образа и парадоксы его восприятия. – М.: Искусство, 1991. – С. 9–16.

11. Держкомтелерадіо України. Концепція розвитку державного телебачення і радіомовлення на 2005–2009 рр.

12. Дмитровський З.Є. Інформаційне телемовлення України: здобутки і прорахунки // Українська журналістика: формування сучасного обличчя / Вісн. Львів. ун-ту. – Сер.: Журналістика, 1993.

13. Засурский И.Я. Масс-медиа второй республики, - М.: Изд-во МГУ, 1999, - 272 с.

14. Короткі новини // Львівська Газета. – № 235.

15. Лизанчук В.В. Засоби масової інформації і духовне відродження України: формування національних ідеалів та інтернаціональних почуттів. – Л.: Вид-во Львів. ун-ту, 1990. – С. 27.

16. Мащенко І.Г. Телебачення України: В 2 т. - Т.1: Телебачення de-facto. - К.: Тетра, 1998. - 513 с.

17. Мащенко І.Г. Телебачення України: В 2 т. - Т. 2: Телебачення de-jure. - К: Tempa, 2000. - 529 с.

18. Монро П. Телебачення, телекомунікації і перехідний період: право, суспільство і національна ідентичність // Ґлобалізм, телебачення і суспільство. – 2005. – С. 23–25.

19. Москаленко А. З. Журналістика на сторожі інтересів людини // Українська журналістика – 96: Матеріали наук.-практ. конф. – К., 1996. – С. 3–6.

20. Нахапетов В. Аудиторія місцевого (регіонального телебачення) // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. науково-методичних праць. – Вип.3. – Львів, 2000. – С.241-257.

21. Почепцов Г.Г. Теорія комунікації. – К., 1996. – С. 20–24.

22. Про інформацію: Закон України від 2 жовт. 1992 р. // Голос України. – 1992. – 13 листоп. – С. 3–9.

23. Сагалаев Эдуард борется за государственное телевидение // Независимая газета. -1997.- 1 февр.- С. 4.

24. Силин А. Телевидение без берегов? // Новый мир. - 1996. - № 1. - С. 229.

25. Сучасна українська журналістика: поняттєвий апарат / За ред. А. 3. Москаленка. - К., 1997. - 54 с.

26. Щербатюк Т.В. Украинское телевидение как тип республиканской телевизионной программы: Дис...канд. філол. наук. – К., 1982. – С. 54.

27. Юровский А.Я. История советской телевизионной журналистики. – М.: Изд-во Москов. ун-та, 1982. – С. 43–45.

28. Юровский А.Я. Телевидение: поиски и решения: Очерки истории и теории советской телевизионной журналистики. – М.: Искусство, 1975. – С. 18–19.

29. http://comin.kmu.gov.ua

30. http://journlib.univ.kiev.ua/

31. http://www.inopressa.ru.

32. http://www.ukraine.ru/elections2004/media/tv.html

33. http://portal. lviv.ua/article/2005/05/26/141446.html.

34. http://www.telekritika.kiev.ua.