МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКА ДЕРЖАВНА ФІНАНСОВА АКАДЕМІЯ

КАФЕДРА БЮДЖЕТУ ТА КАЗНАЧЕЙСЬКОЇ СПРАВИ

ФІНАНСОВИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Курсова робота

З дисципліни "Бюджетна система"

На тему: "Проблеми формування і функціонування економічного і фінансового механізму освіти в Україні"

Виконала: Сальникова Т.В.,

студентка гр Ф-06-4

Перевірила: Гордєєва Л.П.

Дніпропетровськ 2010

Зміст

Вступ

Розділ 1. Сутність системи загальної середньої освіти та її фінансування

1.1 Система загальної середньої освіти в Україні

1.2 Планування і порядок фінансування видатків місцевих бюджетів

1.3 Наукові засади побудови ефективного механізму фінансування освіти з бюджетів

Розділ 2. Аналіз становища ЗСО в Україні на сучасному етапі

2.1 Стан ЗСО та її фінансове забезпечення

2.2 Система видатків місцевих бюджетів та механізм фінансування ЗСО

2.3 Планування видатків на ЗСО

Розділ 3. Шляхи вдосконалення фінансування ЗСО

3.1 Шляхи вдосконалення фінансового забезпечення ЗОШ

3.2 Реформування системи ЗСО

3.3 Децентралізація фінансування ЗСО

Висновки

Бібліографічний список

Вступ

Темою курсової роботи є планування та фінансування видатків місцевих бюджетів на загальну середню освіту. Система загальної середньої, та в цілому освіти є вагомою базою для розвитку як суспільства, так і окремо взятої особистості, формування її світогляду та досвіду, вміння тверезо оцінювати те, що відбувається навколо неї. За допомогою освіти формується майбутній потенціал розвитку держави як в економічному, так і в духовному сенсі.

Зміни, які відбуваються в суспільстві, здійснюються громадянами держави, із якісними змінами в суспільстві поступово підвищується рівень суспільної свідомості, що позначається на подальшому розвиткові країни. Великий вплив на соціально-економічні процеси в країні здійснюють рівень освіти та суспільна активність громадян, а також фах та рівень їхньої кваліфікації. Академік С.Г. Струмилін обґрунтував взаємозв'язок між освітою і кваліфікацією. Науковець довів, що шкільна освіта приблизно в 2,6 разу більше дає прибавку кваліфікації, ніж рік заводського стажу; вигоди від піднесення продуктивності праці перевищують відповідні витрати держави на шкільну освіту у 27,6 рази. Це дає можливість стверджувати, що держава має створювати належні умови для виховання підростаючого покоління.

Зараз в системі освіти відбуваються рішучі зміни, які проводяться, можливо, і з добрим наміром, але найчастіше не дають системі освіти позитивних зрушень. Влада направляє вітчизняну систему загальної освіти за європейським, не властивим для неї, курсом, не забезпечуючи при цьому достатньої фінансової бази просто для належного функціонування цієї системи, не говорячи вже про її розвиток або ефективне реформування. Питання планування та фінансування загальної середньої освіти, таким чином, є дуже актуальним на сучасному етапі, адже видатки на освіту та механізм виконання програм, наряду з іншими факторами, визначають її розвиток або перебування у стані виживання протягом найближчих років.

Отже, об’єктом дослідження є система загальної середньої освіти в Україні, механізм її фінансування з місцевих бюджетів.

Метою роботи є визначення механізму планування та фінансування видатків місцевих бюджетів на загальну середню освіту. Відповідно задачами курсової роботи є дослідження динаміки фінансування освіти за останні роки та стану системи освіти в Україні на сучасному етапі, розгляд наукових засад побудови ефективного механізму фінансування освіти з бюджетів, порядку фінансування видатків місцевих бюджетів. Необхідно також визначити шляхи вдосконалення фінансового забезпечення загальної середньої освіти та дослідити результати проведених реформ.

Питаннями вдосконалення української системи освіти займаються багато сучасних економістів. Так, питання дослідження суті освітніх установ і механізму їх фінансового забезпечення знайшли відображення у роботах Антошкіної Л.І., Данилишина Б.М., Журавського В.С., Згуровського М.З., Куценко В.І., Кратт О.А., Козоріз М.А., Семів Л.К., Федорова В.П. та ін. В тому числі, питанням розробки нормативів фінансування для планування фінансування постійно були в центрі уваги і органів управління освіти, і дослідників, зокрема В.Н. Сумарокова, І.С. Каленюка В.Ю Козака та інших.

Проблеми формування і функціонування економічного і фінансового механізму освіти були предметом дослідження багатьох авторів, таких як Г.А. Балихін, Н.Р. Кільчевська, Т.Л. Клячко та ін. Зокрема, незважаючи на директивний характер функціонування освітніх установ з умовах планової економіки, проблеми кошторисного планування і підвищення його обґрунтованості розглядалися з працях А.А. Вороніна, Є.П. Воронова, Ф.Р. Столяренка та ін. Підгрунтям для виконання задач, поставлених в роботі, є нормативно-правова база, зокрема ЗУ "Про загальну середню освіту" №651-XIV від 13.05.1999р. зі змінами та доповненнями, "Бюджетний кодекс України", статистичні дані за останні роки, теоретичні матеріали, наукова та навчальна література та праці науковців, результати соціологічного дослідження "Система освіти в оцінках громадян України" тощо.

Розділ 1 . Сутність системи загальної середньої освіти та її фінансування

1.1 Система загальної середньої освіти в Україні

Освіта в Україні має складну структуру і включає дошкільну освіту, загальну середню освіту, позашкільну освіту, професійно-технічну освіту, вищу освіту, післядипломну освіту, аспірантуру, докторантуру, самоосвіту. Крім того, встановлені такі освітні рівні: початкова загальна освіта, базова загальна середня освіта, повна загальна середня освіта, професійно-технічна освіта, базова вища освіта, повна вища освіта, а освітньо-кваліфікаційні рівні мають градацію: кваліфікований робітник, молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. Прийняття такої розгалуженої схеми має принципове значення, оскільки це гарантує людині вільність вибору і дає можливість отримати освіту у відповідності до розумових і професійних здатностей. Згідно із Законом України "Про освіту" громадяни України мають право на отримання освіти за різними формами: очною, вечірньою, заочною або екстернату.

Національна система середньої освіти в Україні має у своєму складі 21,6 тис. загальноосвітніх навчальних закладів, у т. ч. 14,9 тис. - у сільській місцевості.

Для обдарованих дітей створені і функціонують 273 гімназії, 232 ліцеїв, 25 колегіумів , при цьому мережа таких закладів освіти збільшується щороку.

Враховуючи міжнародний досвід, прийнята концепція дванадцятирічної загальної середньої освіти й 12-бальна шкала оцінювання знань.

У динаміці суспільного розвитку та ринкових перетворень виключно важливого значення набуває професійно-технічна освіта, де налічується 967 державних професійно-технічних навчальних закладів, у яких навчається біля 530 тис. громадян, із них понад 350 тис. чол. (70 %) поряд із професією здобувають повну загальну середню освіту.[26]

Відповідно до ЗУ "Про загальну середню освіту", ст.3, "Загальна середня освіта (далі ЗСО) - цілеспрямований процес оволодіння систематизованими знаннями про природу, людину, суспільство, культуру та виробництво засобами пізнавальної і практичної діяльності, результатом якого є інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що є основою для подальшої освіти і трудової діяльності.

ЗСО є обов'язковою основною складовою безперервної освіти і спрямована на забезпечення всебічного розвитку особистості шляхом навчання та виховання, які ґрунтуються на загальнолюдських цінностях та принципах науковості, полікультурності, світського характеру освіти, системності, інтегративності, єдності навчання і виховання, на засадах гуманізму, демократії, громадянської свідомості, взаємоповаги між націями і народами в інтересах людини, родини, суспільства, держави". [3]

Систему загальної середньої освіти становлять: загальноосвітні навчальні заклади всіх типів і форм власності, у тому числі для громадян, які потребують соціальної допомоги та соціальної реабілітації; навчально-виробничі комбінати, позашкільні заклади, науково-методичні установи та органи управління системою загальної середньої освіти, а також професійно-технічні та вищі навчальні заклади I-II рівнів акредитації, що надають повну загальну середню освіту. [3, ст.4]

Завданнями загальної середньої освіти є виховання громадянина України; формування особистості учня, розвиток його здібностей і обдарувань, наукового світогляду; виконання вимог Державного стандарту загальної середньої освіти; виховання шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій, національних цінностей Українського народу та інших народів і націй; виховання свідомого ставлення до свого здоров'я та здоров'я інших громадян як найвищої соціальної цінності, формування засад здорового способу життя, збереження і зміцнення фізичного та психічного здоров'я учнів (вихованців). [3, ст.5]

До загальноосвітніх навчальних закладів належать: середня загальноосвітня школа - загальноосвітній навчальний заклад I-III ступенів (I ступінь - початкова школа, II ступінь - основна школа, III ступінь - старша школа, як правило, з профільним спрямуванням навчання); спеціалізована школа; гімназія; ліцей; колегіум; загальноосвітня школа-інтернат; спеціальна загальноосвітня школа; загальноосвітня санаторна школа; школа соціальної реабілітації; вечірня школа.

Інші навчальні заклади системи загальної середньої освіти:

- позашкільний навчально-виховний заклад - додаткова освіта за інтересами;

- міжшкільний навчально-виробничий комбінат - профорієнтаційна, допрофесійна, професійна підготовка;

- професійно-технічний навчальний заклад - для потреб громадян у професійно-технічній і повній загальній середній освіті;

- вищий навчальний заклад I-II рівнів акредитації - навчальний заклад для задоволення потреб громадян за освітньо-кваліфікаційними рівнями молодшого спеціаліста і бакалавра з одночасним завершенням здобуття повної загальної середньої освіти.

Українська школа будується на принципах єдності і варіативності.

Єдність школи передбачає спільність мети і завдань кожного з її ступенів, наступність і взаємозв'язок між ними, надання усім дітям однакових стартових умов у здобутті загальної середньої освіти незалежно від типу навчального закладу, соціального становища батьків.

Варіативність школи на противагу означає визнання правомірності різних шляхів реалізації єдиної мети і завдань шкільної освіти на основі функціонування різних типів загальноосвітніх навчальних закладів, застосування різних педагогічних систем і педагогічних технологій".

Загальна середня освіта є невід'ємною органічною складовою неперервної освіти. Вона є основою соціалізації молодої людини в суспільстві, фундаментом для подальшої її освіти чи трудової діяльності і забезпечує наступність у становленні людини в процесі її переходу від дитинства до дорослого життя. [5]

1.2 Планування і порядок фінансування видатків місцевих бюджетів

Формування бюджетних видатків починається на стадії планування. За основу береться очікуване виконання бюджету за видатками за попередній період. Звітні дані про виконання бюджету за видатками, що є в розпорядженні як Міністерства фінансів України, так і фінансових органів, як правило, за півріччя доповнюються оцінкою очікуваного виконання показників за видатками за період, який залишається до кінця року. Аналіз звітних показників і оцінка перспективи до кінця року дають змогу визначити очікуване виконання бюджету за видатками. З одержаних видатків виключаються ті, яких не буде у плановому році.

Видатки місцевих бюджетів — це економічні відносини, які виникають у зв’язку з розподілом централізованих коштів, що перебувають у розпорядженні відповідних органів влади, та децентралізованих коштів, які є власністю місцевих органів влади.

Регулювання бюджетних видатків виявляється насамперед в цільовому спрямуванні бюджетних коштів. Найважливішим принципом планування бюджетних видатків є додержання пропозиції розподілу коштів з урахуванням реальної необхідності в них. Видатки бюджету (як і доходи) на наступний рік до поточного року плануються з урахуванням результатів використання коефіцієнтів зростання. Це дає змогу обґрунтувати доцільність збільшення бюджетних видатків і правильно спланувати їх на майбутнє.

Планування місцевих бюджетів здійснюється за допомогою таких методів як нормативний, розрахунково-аналітичний, балансовий, оптимізації планових рішень, економіко-математичного моделювання.

Склад і структура видатків місцевих бюджетів визначається їх економічним змістом та роллю в розподілі національного доходу.

Згідно зі статтею 61 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" видатки всіх бюджетів поділяються окремо на поточні видатки і видатки розвитку.

Поточні видатки — це витрати бюджету на фінансування мережі підприємств, які діють на початок бюджетного періоду, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення, утримання апарату управління та служб органів місцевого самоврядування, соціального обслуговування та інших заходів.

До видатків розвитку належать витрати на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, субвенції, кошти на реалізацію програми соціально-економічного розвитку міста, капітальне будівництво, придбання обладнання, транспортних засобів та іншої техніки, інші видатки на розширене відтворення, а також на фінансування субвенцій та на сплату основної частини боргу органів місцевого самоврядування. При нестачі основних поточних доходів бюджет розвитку може балансуватися за рахунок установлення місцевою владою нових місцевих податків, випуску позик, отримання субсидій і субвенцій з державного бюджету. Бюджет розвитку має фінансувати розширене відтворення всіх сфер діяльності на місцевому рівні.

Видатки місцевих бюджетів можна поділити на дві окремі частини:

1. видатки, пов’язані з виконанням власних повноважень місцевого самоврядування;

2. видатки, пов’язані з реалізацією делегованих законом повноважень органів державної виконавчої влади.

Держава фінансує в повному обсязі здійснення органами місцевого самоврядування наданих законом повноважень органів виконавчої влади. Кошти, необхідні для здійснення органами місцевого самоврядування цих повноважень, щороку передбачаються в Законі України про Державний бюджет України.

Видатки на здійснення повноважень, що виконуються за рахунок коштів державного бюджету та місцевих бюджетів, поділяються на:

- видатки на забезпечення конституційного ладу держави, державної цілісності та інші, які не можуть бути передані ;

- видатки, які визначаються функціями держави та можуть бути передані;

- видатки на реалізацію прав та обов’язків АРК та місцевого самоврядування, які мають місцевий характер та визначені законами України.

- видатки, що здійснюються з бюджетів сіл, селищ, міст районного значення та їх об’єднань, які враховуються при визначенні обсягу бюджетних трансфертів.

До видатків галузі освіти, які здійснюються з бюджетів сіл, селищ, міст районного значення та їх об’єднань і враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на:

- дошкільну освіту;

- загальну середню освіту (школи — дитячі садки);

Видатки на освіту, що здійснюються з районних бюджетів та бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення та враховуються при визначенні обсягу бюджетних трансфертів:

- дошкільну освіту (у містах республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення);

- загальну середню освіту: загальноосвітні навчальні заклади, у тому числі школи-дитячі садки (для міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення), спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії, колегіуми, вечірні (змінні) школи;

- заклади освіти для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації: загальноосвітні школи-інтернати, загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, які позбавлені піклування батьків, дитячі будинки, дитячих будинків сімейного типу та прийомні сім’ї, допомога на дітей, які перебувають під опікою і піклуванням;

- інші державні освітні програми.

Видатки на освіту, що здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів і враховуються при визначенні обсягу бюджетних трансфертів:

- загальну середню освіту для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації: спеціальні загальноосвітні навчальні заклади для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, санаторні школи-інтернати; загальноосвітні школи-інтернати, загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, дитячі будинки (крім загальноосвітніх шкіл-інтернатів, загальноосвітніх шкіл-інтернатів для дітей-сиріт і дітей, які позбавлені батьківського піклування);

- заклади професійно-технічної освіти, що перебувають у власності АРК і виконують державне замовлення;

- вищу освіту;

- інші державні освітні програми.

Видатки на виконання власних повноважень можуть передаватись між місцевими бюджетами. Розмір переданих коштів на виконання делегованих державних повноважень має бути пропорційний частці користувачів зазначеними послугами в повній вартості цих послуг, розрахованих за фінансовими нормативами бюджетної забезпеченості для органу влади Автономної Республіки Крим чи органу місцевого самоврядування, який передає ці повноваження.

Порядок планування та фінансування соціально-культурних установ та заходів є кошторисним. Кошторис видатків є загальним плановим документом, який визначає обсяг, цільове спрямування та поквартальний розподіл коштів, які виділяються з бюджету на проведення соціально-культурних заходів з господарського та культурного будівництва.

Бюджетні установи та центральні заходи фінансуються за рахунок коштів бюджету і за затвердженими для них кошторисами доходів і видатків.

Принципами кошторисного фінансування є обмежений зв’язок кошторисів з планом розвитку регіону, суворо цільове призначення бюджетних асигнувань, додержання режиму економії у видатках коштів, контроль вищими установами та фінансовими організаціями фінансової діяльності бюджетних установ.

Основний спосіб фінансового контролю — перевірка обґрунтованості планів фінансування, аналіз їх використання, ревізія та перевірка фінансово-господарської діяльності бюджетних установ.

Види кошторисів:

1. Індивідуальні кошториси.

Відбивають специфіку й особливості виробничої діяльності установи. Дані кошториси розробляються за затвердженими формами і розрізняються за видами бюджетних установ. Кошторис складається з двох частин — загального і спеціального фондів.

2. Загальні кошториси.

Загальний кошторис являє собою основний фінансовий документ, який визначає обсяг, цільове призначення і розподіл коштів загального і спеціального фондів, що виділяються з бюджету на утримання кількох типових установ, що обслуговуються однією централізованою бухгалтерією.

Право витрачання коштів за загальними кошторисами надається головному розпоряднику коштів.

3. Кошториси видатків на централізовані заходи.

Ці кошториси складаються міністерствами, відомствами або управліннями виконкомів місцевих рад. На їхній основі фінансуються витрати на підготовку кадрів, придбання спеціального, цінного інвентаря і навчального обладнання, медичного обладнання тощо.

4. Зведені галузеві кошториси.

Це об’єднані в один кошторис індивідуальні кошториси однотипних установ, кошториси видатків на централізовані заходи і загальні кошториси міністерств і управлінь виконкомів.

Практично всі видатки бюджету формуються відповідним чином. У школах — виходячи з класів-комплектів і кількості учнів, розраховують кількість навчальних ставок на вчителя, а під них встановлюється навантаженість на вчителя плюс доплати за перевірку зошитів, класне керівництво і т. д. Аналогічний порядок і щодо інших установ: або розрахунково, або за типовими штатами. І інші норми обсягу діяльності є однаковими в усіх установах. [21]

1.3 Наукові засади побудови ефективного механізму фінансування освіти з бюджетів

Фінансування освіти - це система відносин із формування розподілу та використання різноманітних фінансових ресурсів у сфері освіти. У результаті налагодження цієї системи відносин створюються фінанси освіти і наукових установ - різноманітні фонди фінансових ресурсів, що забезпечують нормальне функціонування вищих навчальних закладів і наукових установ.

Основною функцією фінансового механізму, як стверджує Шумар Н.Л., є забезпечення вищих навчальних закладів освіти і наукових установ фінансовими ресурсами. Виконання цієї функції неминуче передбачає реалізацію функції регулювання. Ця функція охоплює дві підфункції:

- регулювання загального порядку фінансування освіти;

- регулювання процесу державного фінансування.

Конференція Нобелівських лауреатів "На порозі XXI століття: небезпека і перспективи", яка проходила ще в 1988 р. в Парижі констатувала, що освіта повинна мати абсолютний пріоритет у бюджетах всіх держав і сприяти розвитку творчої діяльності.

Кожен громадянин потребує соціально-економічних гарантій, закріплених законодавчо. До них належить і потреба у здобутті загальної освіти. Конституцією України [1, с.12] визначено, що держава забезпечує доступність та безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних та комунальних навчальних закладах.

Рівень ВВП, відсоток якого у фінансуванні галузі освіти повинен становити 10%, згідно з чинним законом "Про освіту", має безпосередній вплив на фінансовий стан вищої школи.

Обсяги фінансування державної системи вищої освіти залежать від соціально-економічного розвитку країни. Тому глибокі економічні кризи призводять до скорочення фінансування освіти, зокрема в 2,9 раза за період з 1991 у 1999 рр.

Дані таблиці засвідчують, що в 2000-2006 рр. держава значно збільшила бюджетні видатки на освіту.

Таблиця 1.3.1 Видатки зведеного бюджету України на освіту, млрд грн

Джерело: складено за даними Держкомстату України. [32]

Як видно з табл., з кожним роком спостерігається збільшення бюджетного фінансування галузі освіти внаслідок зростання ВВП, але все жтаки воно не є достатнім для забезпечення потреб вищої освіти. Крім того, результати І півріччя 2007 р. засвідчують ці тенденції. Так, максимальна частка бюджетних видатків на освіту у ВВП на 1.07.2007 р. становила пише 6,9% при визначеній 10% на законодавчому рівні.

Фінансовий механізм включає дві підсистеми: фінансове забезпечення і фінансове регулювання та систему управління, що ґрунтується на взаємодії фінансових індикаторів і фінансових інструментів.

Суть дії фінансового забезпечення полягає у виділенні певної суми фінансових ресурсів на розв'язання окремих завдань фінансової політики. При цьому слід розрізняти як забезпечувальну, так і регулятивну його дію.

До структури фінансового забезпечення входять джерела фінансування підприємств, проектів робіт, послуг тощо: самофінансування, акціонерний капітал, кредитування і безповоротна фінансова допомога.

Фінансове регулювання проводиться за допомогою фінансових інструментів, якими виступають елементи розподільних відносин. Дія фінансових інструментів може мати як загальний для всіх суб'єктів характер на основі єдиного рівня оподаткування, кредитування та фінансування, так і селективний — на основі диференційованого підходу.

Основним джерелом фінансування освіти на сучасному етапі залишаються державні ресурси та ресурси місцевого самоврядування, але сам механізм фінансування характеризується ускладненням, у першу чергу, через упровадження різних методів, форм фінансування. Для української освіти актуальною проблемою виступає вдосконалення механізму фінансування: вдосконалення нормативного підходу та введення елементів фінансування, орієнтованого на результати діяльності. Саме такий підхід дасть змогу поєднати, з одного боку, гарантування державою певного рівня фінансування, а з іншого - посилити зацікавленість і відповідальність навчальних закладів за результати своєї діяльності.

Особливістю сучасного етапу ринкових змін у сфері освіти є реформування системи фінансування ЗСО та ВНЗ . При цьому державою передбачається зниження бюджетного фінансування і послідовне його заміщення децентралізованими джерелами надходження грошових коштів і, перш за все, від позабюджетної діяльності.

Тривалий час у фінансовому плануванні активно використовувався спосіб фінансових розрахунків, виходячи з минулих років. Базуючись на таких даних, за допомогою коефіцієнтів дещо уточнювалися завдання поточного року та визначалися показники на новий період. Такий порядок не стимулював виявлення внутрішньогосподарських резервів, режим економії. Не враховувалися також прогресивні зміни в діяльності, її організації, розрахунках, русі грошових ресурсів тощо.

В умовах дефіциту особливо важливого значення набуває жорсткий режим економії у витрачанні бюджетних коштів, у зв'язку з цим фінансування провадиться не в сумах, передбачених у кошторисах, а по мірі виконання показників.

Реально фінансові розрахунки підвищуються із застосуванням нормативного методу. Нормативний підхід до фінансування освіти може стати підставою для розрахунку державних повноважень. Насамперед, за теперішньої практики бюджетування кошторис складається, виходячи з потреб мережі закладів освіти. Роль та місце нормативу при цьому мінімальні: фіксуються деякі видатки, які в середньому по країні склалися на одного учня.

Головною ідеєю переходу до нормативного фінансування є перехід навчальних закладів у такий режим виділення фінансових ресурсів, за якого бюджетні кошти виділятимуться закладу відповідно розрахунку на одного учня, ця величина повинна визначатися одночасно з прийняттям бюджету на наступний фінансовий рік, тобто до початку процесу фінансування.

У загальному вигляді для побудови міжбюджетних відносин з метою фінансування закладів освіти може бути дві схеми.

1. В умовах чинного Бюджетного кодексу з відповідного бюджету можуть фінансуватися державні заклади освіти відповідного рівня підпорядкування. Процес фінансування детально визначений у ст. 87 Бюджетного кодексу.

2. При нестачі власних коштів у відповідному бюджеті його наповнення забезпечується шляхом виділення ресурсів із бюджетів інших рівнів, як правило, за допомогою трансфертів. [18, 133-137]

Розділ 2. Аналіз становища ЗСО в Україні на сучасному етапі

середня освіта фінансовий забезпечення видатки бюджет

2.1 Стан ЗСО та її фінансове забезпечення

Комітет Верховної Ради України з питань науки і освіти заслухавши інформацію про виконання Державного бюджету України за 2008 рік в частині фінансування освіти і науки та пропозиції щодо Декларації цілей та завдань бюджету на 2010 рік (Бюджетної декларації) в освітянській та науковій сферах визначив наступне.

За інформацією Міністерства фінансів України видатки на освіту по загальному та спеціальному фонду державного бюджету за 2008 рік здійснені в обсязі 21554,3 млн. грн., або 95,2 відсотка від річних призначень в тому числі по загальному фонду – 14776,1 млн. грн., або 98,3 відсотка від річних призначень.

У 2008 році видатки по загальному та спеціальному фонду місцевих бюджетів на освіту здійснено в обсязі 39405,1 млн. грн., або 98,9 відсотка від річних призначень, в тому числі по загальному фонду – 36885,0 млн. грн., або 97,4 відсотка від річних призначень.

Проте, слід зазначити, що частка видатків на освіту до валового внутрішнього продукту в порівнянні з попередніми роками зменшується: в 2007 році цей показник складав 7,1 % ВВП, у 2008 році – 6,97 % ВВП, прогнозний показник на 2009 рік – 6,08 % ВВП.

За даними Державного казначейства України видатки загального фонду державного бюджету на науку станом на 30 грудня 2008 року профінансовані в сумі 3605,2 млн. грн., або 98,1 відсотка від річних призначень.

Комітет звертає увагу, що планові показники бюджетного фінансування науки нижчі від законодавчо встановлених норм – 1,7 % ВВП (лише 0,4 - 05 % ВВП). Вперше за останні роки обсяг бюджетного фінансування на науку зменшився на 11 % по відношенню до попереднього року.[7]

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2000 року N 1717 у 2001 році розпочався поступовий перехід загальноосвітніх навчальних закладів на новий зміст, структуру і 12-річний термін навчання, який передбачає розвантаження учнів протягом кожного навчального року, створення умов для зміцнення здоров'я школярів; оновлення змісту освіти; перехід на компетентнісний підхід до організації навчального процесу.

На початок 2008/2009 навчального року в 20047 денних загальноосвітніх навчальних закладах системи Міністерства освіти і науки України (без спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів) навчалося 4438 тис. учнів, що на 233 тис. менше ніж минулого року.

Аналіз стану демографічної ситуації засвідчує, що, починаючи з 2003 року, простежується тенденція щодо збільшення народжуваності. Якщо цей процес набуде незворотного характеру, то, починаючи з 2009 року, набір учнів до 1-х класів розпочне збільшуватися, відповідно й зростатимуть учнівські контингенти. У 2008 році до 1 класу було зараховано 379 тис. дітей.

В системі освіти функціонує:

317 (75,7 тис. учнів) загальноосвітніх шкіл-інтернатів; 14 шкіл та училищ (460 вихованців) соціальної реабілітації; 385 (48,5 тис. учнів) загальноосвітніх навчальних закладів (школи, школи-інтернати) для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку.

Крім того, в системі МОН України функціонує 115 дитячих будинків, в яких утримується 5,9 тис. дітей дошкільного та шкільного віку. [26]

Таблиця 2.1.1.Загальноосвітні навчальні заклади (на початок навч. року)

Результати соціологічного дослідження свідчать: 80% батьків "задоволені" або "задоволені середньою мірою" рівнем знань, які надають їхнім дітям загальноосвітні навчальні заклади (ЗНЗ). Оцінки рівня знань школярів, отримані у результаті опитування вчителів ЗНЗ, менш оптимістичніші: 50% вчителів оцінюють рівень успішності учнів як "поганий" або "задовільний". Відмінність в оцінках батьків та вчителів ЗНЗ щодо деяких аспектів системи ЗСО може виникати через різницю критеріїв.

На запитання "Які реформи середньої освіти проводять в Україні?" 12,8% опитаних батьків не змогли назвати жодної реформи. Лише 87,2% батьків по Україні "знає" про заходи МОН у царині реформування СО. Згадані 12,8% опитаних батьків не знає про запровадження 12-бальної системи оцінювання.

Найвідомішими із заходів МОН є впровадження 12-бальної оцінки ("знають" 75,8% батьків) та впровадження 12-річного терміну навчання ("знають" 69,5% батьків), найменш відомими – впровадження галузевого замість предметного принципу структурування змісту освіти ("знають" 7,9% батьків) та впровадження платної системи освіти ("знають" 14,2% батьків). [15]

Темпи фінансування загальної середньої освіти випереджають темпи інвестицій в основний капітал. Якщо 2006 року вони зросли проти 2004-го в 1,25 разу, то асигнування освіти — в 1,42 разу. Крім того, окремі школи отримують кошти від спонсорів, меценатів, які у статистичну звітність не включаються, але поповнюють шкільний бюджет. Аналітичні матеріали свідчать про зростання питомої ваги фінансування середньоосвітніх закладів у ВВП. Вона становить 6,5 %, що більше на 0,2 в.п., ніж у Бельгії і на 1,7 в.п., ніж у Німеччині. В цьому контексті зауважимо, що за роки радянської влади видатки бюджету в розрахунку на одного учня загальноосвітньої школи у 1987 році становили 301 крб, або 49,5 дол. проти 409,3 дол. у 2005 році.

Здійснення конституційного права на вільний розвиток особистості в ринкових умовах залежить, з одного боку, від стану економіки держави, а з другого — від можливостей самозабезпечення конкретної особи. Щодо держави, то вона гарантує доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти. Обсяги коштів для цього рік у рік зростають, у 2006 році вони становили: 14 млрд грн з місцевих бюджетів і понад 76,2 млн грн — з державного проти відповідно 7,5 млрд грн і 51 млн грн у 2004 році. При цьому асигнування на утримання загальноосвітніх закладів зростають абсолютно і відносно при зменшенні кількості учнів, що припадає на одного вчителя, і зростанні витрат на одного учня (див. Додаток А).Як зазначалося, в умовах зростання бюджетних асигнувань для освітніх закладів постало питання підвищення якості знань учнів. Соціологічні дослідження свідчать, що останніми роками міська й сільська молодь України стала менше читати, рідше відвідує бібліотеки, ніж у попередні роки. За індексом людського розвитку (ІЛР) Україна поступається не лише європейським країнам, а й таким, як Білорусь і Російська Федерація. Окремі науковці таке ставлення молоді до підвищення свого загальноосвітнього рівня пояснюють розширенням комп'ютерної мережі. До того ж практика свідчить, що в Україні не всі школи оснащені комп'ютерними класами.З метою поліпшення освітньо-виховної роботи в ЗНЗ, а також підвищення ефективності використання бюджетних коштів в Україні розробляються державні цільові програми різних напрямів, кожна з них передбачає мету, шляхи досягнення, оцінку фінансових, матеріально-технічних, трудових ресурсів, необхідних для їх виконання, а також — результативність. У Декларації цілей та завдань бюджету на 2010 рік (Бюджетній декларації), схваленої постановою Кабінету Міністрів України від 25 лютого 2009 року, на жаль, на розвиток та фінансування освітянської та наукової сфер не вказується, як на один з пріоритетів державної політики. Рекомендації круглих столів "Про виклики для вітчизняної науки та освіти в контексті світової фінансової та економічної кризи" та "Інноваційна діяльність у сфері науки і освіти України в антикризовому контексті", які ухвалено рішеннями Комітету з питань науки і освіти, практично не враховані в Бюджетній декларації на 2010 рік.

2.2 Система видатків місцевих бюджетів та механізм фінансування ЗСО

Формування витрат місцевих бюджетів відбувається шляхом закріплення за органами державної влади та місцевого самоврядування видаткових функцій. У науковій літературі зазначається, що кінцевою метою розмежування видаткових повноважень є розподіл між ними тих функцій, які будуть належним чином виконуватися. Фінансування видатків місцевих бюджетів, використання місцевих фінансових ресурсів тісно пов'язане з витратами державного бюджету. Адже саме держава, використовуючи фінансові ресурси, забезпечує можливість реалізації завдань і функцій, які постають перед нею на тому чи іншому етапі розвитку суспільства.

Так, якщо порівнювати 2002 р. з 2005 р. то можна помітити, ідо питома вага видатків місцевих бюджетів у ВВП знизилась з 12,6% до 12,3%, тобто майже на 0,3% (рис. 2.2.1., див. Додаток Б). Такі зміни у сфері видатків місцевих бюджетів можна розглядати з двох точок зору:

1) скорочення рівня видаткової частини місцевих бюджетів України супроводжується більш ефективним використанням фінансових ресурсів, які знаходяться в розпорядженні органів місцевого самоврядування;

2) скорочення рівня питомої ваги видатків місцевих бюджетів України супроводжуються змінами, які відбулися в дохідній частині місцевих бюджетів в бік зменшення, що, як наслідок, призводить до обмеженості органів місцевого самоврядування у виконанні покладених на них завдань.

Специфіка функціонування місцевих бюджетів найбільш повно відображається у складі та структурі їхніх видатків. За функціональною класифікацією видатків структура бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя представлена на рис. 2.2.2. (Додаток В).

Як показують дані рис. 2.2.2.(Додаток В), найбільшу питому вагу у видатковій частині місцевих бюджетів країн з розвинутою ринковою економікою складають видатки на освіту (в середньому 27,9%), охорону здоров'я (21,7%), соціальний захист та соціальне забезпечення (15,2%), будівництво (8,2%); найменшу - видатки на державне управління (4,2%), житлово-комунальне господарство (5,7%), культуру та мистецтво (3,3%), транспорт (3,7%).

Наведені дані свідчать, що з кожним роком показники структури місцевих бюджетів України набувають більшої соціальної спрямованості. Насамперед, це пояснюється соціальними та економічними змінами в суспільстві. Важливим є встановлення співвідношення між видатками на соціальні цілі та економічний розвиток. Спрямування коштів на економічний розвиток створює передумови для зростання ВВП і таким чином, з одного боку, збільшує можливості бюджету у фінансуванні соціальних заходів, з другого — зменшує навантаження на бюджет, оскільки зменшує потребу в самому соціальному захисті. [16, 204-206]

Економічний механізм можна подати у вигляді системи учасників (суб'єктів), що здійснюють використання ресурсу з метою одержання певного ефекту від цього. Механізм фінансового забезпечення закладів освіти можна подати як створення умов і формування відносин між учасниками фінансування, які забезпечують здійснення освітніми установами освітньої діяльності. Механізм фінансування освіти є організацією забезпечення фінансовими ресурсами освітнього процесу в державній і муніципальній освітній установах.

. Фінансовий механізм включає насамперед ціни, податки, мита, пільги, штрафи, санкції, дотації, субсидії, банківський кредитний і депозитний відсоток, дисконтну ставку, тарифи, а також різні форми фінансування освітніх установ.

У структурі фінансово-організаційного механізму виділяються такі блоки: фінансові інструменти, фінансові методи, організаційні заходи, нормативно-правове забезпечення, органи управління.

Сьогодні в освітній галузі як фінансові механізми виступають окремі форми організації фінансування;

1. Бюджетне і позабюджетне фінансування.

2. ДІФЗ - державні іменні фінансові зобов'язання як основний базовий елемент механізму фінансування вищої освіти.

3. Освітній кредит - механізм (державні освітні субсидії), який дає змогу населенню успішно долати нерівність у доступі до вищої освіти тією мірою, якою ця нерівність є фінансово обґрунтованою.

Механізм фінансування освіти може бути охарактеризований такими основними рисами:

1) учасники фінансування освіти визначені чинним законодавством;

2) рух бюджетних і позабюджетних коштів здійснюється відповідно до Закону України про Державний бюджет на відповідний рік;

3) бюджетне фінансування здійснюється з бюджету тільки одного рівня - з бюджету засновника;

4) фінансування здійснюється відповідно до кошторису витрат, який затверджується по статтях економічної класифікації витрат бюджетів України з розбивкою по кварталах;

5) кошторис витрат бюджетних коштів затверджується головним розпорядником бюджетних коштів;

6) кошторис витрат позабюджетних коштів затверджується освітньою установою самостійно;

7) зміна кошторису здійснюється головним розпорядником бюджетних коштів з подання освітньої установи.

Механізм фінансового забезпечення діяльності освітньої установи має враховувати як бюджетне фінансування, так і позабюджетні кошти. Проілюструвати це можна таким чином:

Ф_ЗАГ = В_ЗАГ + (Р-Борг), (2.2.1.)

де Ф заг, - загальний обсяг засобів що надходять

Взаг - загальний обсяг витрат по бюджетній позабюджетній діяльності

Р - прибуток, отриманий від позабюджетної діяльності

Борг - заборгованість по фінансуванню з бюджету

Зміст наведеного рівняння полягає в наступному:

1 Для нормального функціонування освітньої установи заборгованість бюджетного фінансування має бути скомпенсована прибутком, отриманим від позабюджетної діяльності

2 Чим менше борг бюджетного фінансування, тобто різниця між обґрунтованими витратами і виділеними на їх компенсацію бюджетними коштами, тим менший прибуток потрібен для погашення цього боргу, що, у свою чергу, призводить до зниження навантаження на позабюджетну діяльність.

3 За наявності нульового боргу позабюджетна діяльність також може здійснюватися на некомерційній основі тобто без прибутку.

Умовами договорів, що укладаються на здійснення різної діяльності освітньою установою, наявність прибутку не передбачається. Враховуючи, що всі розрахунки по позабюджетних коштах здійснюються зі спеціального особового рахунка в органах казначейства, визначаємо, що бюджет зі своїх неподаткових прибутків платить самому собі податок на прибуток, а з коштів, що залишилися, фінансує свою освітню діяльність.

Освіта як бюджетна галузь переведена фактично в режим часткового самофінансування. Можливий такий варіант діяльності освітніх установ, при якому ціна (фінансування) на освітню послугу менша за витрати з її надання але при цьому дефіцит коштів не покривається ні з бюджету, ні з прибутку від по забюджетної діяльності. Такий збиток може виступати у вигляді кредиторської заборгованості освітніх установ перед постачальниками товарів, робіт і послуг.

Якщо розглядати взаємозв`язок між витратами на виробництво освітньої послуги та їх компенсацією з бюджету у формі фінансування більш детально нескладно помітити що споконвічно фінансування освіта будувалося таким чином щоб забезпечити фінансовими ресурсами нормальне функціонування освітніх установ. Обсяг фінансування при цьому розраховувався залежно від "виробничих показників установи" що визначалися, насамперед, двома групами параметрів:

1) кількістю і структурою контингентів учнів;

2) матеріально-технічною базою освітньої установи;

Якщо розглядати визначення обсягу фінансування як виключно формалізований процес, то воно може бути зведене до залежності від одного єдиного показника - контингенту учнів та студентів. Витрати визначаються на навчання однієї особи, на основі питомого подушного нормативу фінансування. Розподіл коштів між освітніми установами має здійснюватися, згідно з цим нормативом, пропорційно до контингенту учнів.

Залежність витрат від контингенту може застосовуватися з урахуванням певних факторів, оскільки для одержання осмислених величин потреби в коштах розрахунок має здійснюватися від певної кількості студентів.

Пропоновані для розрахунку потреби у фінансуванні алгоритми мають абстрактний характер, оскільки вимушено не враховують ряд обставин:

1 За фактом матеріальна база освітніх установ має сформований характер і не може підганятися під нормативи;

2 Норми обслуговування можуть залежати від фактичної матеріальної бази і місця її розташування;

3 Розрахунок оплати праці йде або а середньою ставкою, або за реальним штатним розкладом, що може дати і власне дає на практиці суттєво відмінні результати.

З урахуванням цих обставин розрахунок, приведений до одного показника контингенту, може використовуватися обмежено для вирішення, наприклад, окремих задач на визначення розрахункової потреби в коштах. Отже, наявна історично сформована практика визначення потреби освітньої установи у фінансуванні, диференційована за структурою витрат, точніше відображає обсяг необхідних для здійснення освітньої діяльності витрат.

Можна запропонувати до реалізації такі варіанти заміни діючого механізму розподілу бюджетних коштів.

1. Нормативне фінансування - розподіл асигнувань пропорційно до кількості студентів, що зрештою перетворюється на те ж саме складання індивідуальних кошторисів бюджетних витрат освітньої установи з введенням елементів нормування окремих видів (статей) витрат.

2. Державні іменні фінансові зобов'язання, диференційоване фінансування залежно від рейтингу студентів породжують багато проблем, пов'язаних як з обґрунтованістю оцінки рейтингу, так і з необхідністю використання одночасно бюджетного і позабюджетного фінансування.

3. Використання різних форм державної підтримки освітніх субсидій для студентів у формі кредитів перебуває на стадії дослідження, хоча більшістю авторів ці форми фінансування оцінюються позитивно. Практично не отримав розвитку підхід, пов'язаний з розподілом (виділенням) ресурсів залежно від досягнутих результатів або поставлених цілей, що скеровані на досягнення певного результату.

Як неодноразово відзначалося в публікаціях, присвячених проблемам фінансування освіти, фактичне фінансування дуже відстало від наявних потреб. Однак з цього випливає ряд інших важливих висновків, зокрема:

1)прийняті державою зобов'язання в галузі фінансування освіти не виконуються і мають бути переглянуті або ж є необхідними заходи іншого порядку;

2)діючі нормативні документи не відображають сучасних умов функціонування системи освіти і мають бути переглянуті;

3) порядок визначення потреби у фінансуванні освіти, сформований для інших соціально-економічних умов, не може застосовуватися в умовах ринкової економіки.

Загальним напрямом зміни механізму фінансування освіти на сьогодні є підвищення самостійності ЗНЗ установ в управлінні фінансовими ресурсами та підвищення ефективності використання цих ресурсів та ініціювання процесів саморегулювання в системі освіти, що неможливо без розширення самостійності освітніх установ. Саму по собі проблему підвищення самостійності навчальних закладів у частині бюджетного фінансування вирішити можна, уточнивши законодавство про бюджет, надавши право установам системи освіти самостійно розробляти і затверджувати кошторис бюджетних коштів у межах виділених бюджетних асигнувань, самостійно вносити до нього необхідні зміни й уточнення.

Наслідки такого рішення у першу чергу можуть виявитися у вигляді зміни навантаження на учасників бюджетного процесу. Сам процес фінансування буде обмежений розробкою повідомлень про бюджетне фінансування і лімітів бюджетного фінансування. Основне навантаження фінансового планування буде покладене на бюджетну освітню установу.

Розглядаючи проблему фінансування освіти, звертають увагу на недостатню величину виділення бюджетних коштів і шукають джерела їх поповнення. З іншого боку, фінансові органи справедливо звертають увагу на існуючу економію у витратах на освіту. При розробці проекту бюджету регулярно постає питання про те, чи необхідно зважати на потребу, якщо грошей все одно не дадуть. У результаті бюджет формується або від досягнутого рівня або за залишковим принципом, а завдання планування зводиться до вибору варіанта розподілу отриманих бюджетних коштів серед освітніх установ. [10]

2.3 Планування видатків на ЗСО

Нормативний метод фінансування освіти оцінюється а деяких дослідженнях як більш ефективний порівняно з існуючим нині кошторисним фінансуванням, основним недоліком якого вважається неефективна, неощадлива витрата бюджетних коштів. Зокрема, нормативний метод визначення обсягів фінансування освітніх закладів порівняно з іншими способами розрахунків вважається таким, що має найбільші потенційні можливості для визначення планових сум у максимальному наближенні до реальних витрат, пов'язаних з наданням освітніх послуг.

Нормативне фінансування є способом оптимізації діяльності системи освіти. До переваг нормативного фінансування:

- є засобом для вирівнювання умов доступу молоді до забезпеченої державним фінансуванням освіти — навчання кожного учня забезпечується з бюджету однаковою сумою коштів;

- підвищує обґрунтованість і плановість фінансування освітніх закладів з бюджету - величина нормативу встановлюється на стадії її розробки, а планування обсягів фінансування освітніх закладів стає значною мірою технічною процедурою;

- наявність нормативу фінансування розглядається як гарантія того, що відповідні гроші в освітній заклад надійдуть, а їх обсяг буде визначатися кількістю учнів і стабільними нормативами, а не адміністративними рішеннями;

- нормативи фінансування повинні стати також основою бюджетної політики, оскільки їх потрібно виконувати не тільки на стадії виконання бюджету, а і при його формуванні і т. д.

Нормативне фінансування породжує ряд проблем, про які говорять зазвичай набагато менш охоче. Відсутність рішень у цьому напрямі або принаймні ясного розуміння цих проблем і їх наслідків перешкоджає широкому застосуванню нормативного фінансування в освіті.

Слід зазначити, що нормативне фінансування використовується як засіб для вирішення двох основних завдань:

1. Забезпечення гарантованого рівня фінансування одиничного об'єкта, виходячи з установлених параметрів його функціонування, і задоволення обґрунтованої потреби об'єкта у фінансових ресурсах.

2. Створення нормативної бази нормального, рівноправного", раціонального" розподілу наявних фінансових ресурсів між об'єктами фінансування в таму разі, якщо обсяг цих ресурсів менше від потреби в них.

Варто відзначити, що це звичайний стан фінансування освіти, причому не тільки освіти і не тільки для українських умов. Рівень забезпечення освіти суспільними ресурсами дослідники характеризують насамперед часткою витрат на освіту у відсотках до ВВП, розглядаючи його як своєрідну гарантію певного рівня фінансового забезпечення функціонування системи освіти. Звідси з'являються різні пропозиції про встановлення нормативу витрат на освіту у вигляді відсотка до ВВП, національного доходу, видаткової частини бюджету тощо.

Не маючи під собою реальної розрахункової бази, ці співвідношення відображають, як правило, оцінки сформованого стану фінансування освіти і прагнення:

- зберегти принаймні наявний рівень забезпечення освіти;

- забезпечити його збільшення разом із зростанням ВВП шляхом уведення простого і зрозумілого алгоритму розрахунку обсягу фінансування освіти від чогось великого і міцного.

Крім того, такий підхід дає змогу проводити порівняння у сфері витрат на освіту між країнами, хоча обґрунтованість таких порівнянь видається сумнівною. У п. 2 от. 61 Закону України "Про освіту", наприклад, було встановлено, що держава гарантує щорічне виділення фінансових засобів на потреби освіти в розмірі не менше ніж десять відсотків національного доходу, а також захищеність відповідних видаткових статей бюджетів усіх рівнів.

Це положення щодо розмірів фінансування освіти жодного разу не було виконано. Незважаючи на те, що встановлені законодавством державні гарантії фінансування освіти не виконувались, їх наявність була не тільки важливим фактором для політичних дій у процесі формування бюджетів, а й серйозним стимулом для розробки різних варіантів їх реалізації.

Введення нормативів фінансування, нехай навіть і не забезпечених реальним фінансуванням, створило б базу для розподілу коштів між об'єктами фінансування.

Найважливішим фактором створення системи нормативного фінансування або нормативного розподілу фінансових ресурсів є правильний вибір одиничного об'єкта фінансування. Для системи освіти основними одиничними об'єктами фінансування можуть бути або учень, або освітній заклад. Слід зазначити, що з недавнього часу як можливу одиницю нормування почали розглядати окрему освітню програму і навіть окрему освітню послугу. Кожен такий об'єкт із погляду фінансування має як позитивні, так і негативні аспекти.

У регіонах при використанні нормативного фінансування пропонується застосовувати коефіцієнти, що враховують такі фактори: розбіжності в місці розташування освітніх закладів (міські та сільські райони); розбіжності в розмірі шкіл; розбіжності а типі освіти (професійна, загальна і т. д.); проведення спеціальних програм навчання для дітей з обмеженими можливостями; надання домашнього навчання; проведення програм поглибленого вивчення з окремих предметів; проведення програм "сімейної освіти".

За своїм змістом застосування коефіцієнтів безпосередньо наближає визначення обсягу фінансування до чинного порядку планування витрат в освітніх закладах по статтях кошторису.

Подушне фінансування може обмежити територіальну або внутрішньо-системну мобільність учнів, оскільки буде відрізнятися по регіонах і навіть усередині одного регіону. Крім того, перехід учня з одного навчального закладу в інший, що відрізняється нормативом фінансування, буде ускладнений у зв'язку з необхідністю відповідного перенесення коштів. Очікування щодо конкуренції між навчальними закладами за учня можуть виявитися сильно перебільшеними у зв'язку з дією цього фактора.

У загальному випадку нормативне подушне фінансування може бути спрямоване на вирішення таких основних завдань: розподіл бюджетних коштів між навчальними закладами на основі єдиного підходу; стимулювання освітніх закладів до залучення більшої кількості учнів або стимулювання інших характеристик діяльності залежно від використовуваної одиниці (одиниць) нормування; створення умов функціонування освітніх закладів, наближених до ринкових відносин купівлі-продажу освітніх послуг (при збереженні бюджетного фінансування освіти); інші завдання, вирішенню яких сприяє нормативне фінансування, наприклад економія і підвищення ефективності використання бюджетних коштів у системі освіти; усі зазначені завдання в комплексі.

Вибір навчального закладу як одиничного об'єкта фінансування являє собою збереження сформованого взаємозв'язку "заклад - засновник", реалізуючи схему фінансування засновником свого закладу. Він має ряд істотних позитивних рис, серед яких можна відзначити:

- можливість урахувати всю наявну мережу освітніх закладів, кількість учнів і сформовану в них матеріально-технічну базу;

- урахування територіального розташування кожного освітнього закладу;

- можливість збереження за засновником елементу регулювання, контролю й управління процесами зміни або оптимізації мережі, характеристик окремого освітнього закладу, введення в цей процес якихось цільових установок.

Недоліки нормативного фінансування освіти зводяться, головним чином, до певного відриву обсягу виділених державою коштів від учня, оскільки у цьому варіанті фінансується не навчальний процес, а значною мірою - зміст і експлуатація матеріальних об'єктів системи освіти. Сума коштів, що залежить при нормативному фінансуванні закладів від кількості учнів, становить від 40 до 60% від усього обсягу коштів. Отже, від 60 до 40% виділюваних фінансових ресурсів залежить більшою мірою від сформованої матеріальної бази, а не від відповідної кількості учнів та особливостей навчального процесу. У результаті важко визначити, яким повинен бути одиничний об'єкт нормативного фінансування освіти.

Підходи до розрахунку нормативів фінансування освітніх закладів мають в основі визначення потреби освітнього закладу в коштах для нормального здійснення освітнього процесу.

Норматив фінансування повинен складатися з нормативу поточних витрат і нормативів витрат на устаткування, інвентар і капітальний ремонт будівель і споруд. У кінцевому підсумку витрати визначаються по окремих статтях бюджетної класифікації і по окремих видах витрат усередині статей з використанням для кожної нормативної бази, що була чинною на той момент часу. Аналіз витрат за кілька років дає змогу визначати середній відсоток їх зміни за цей період і на основі цього показника розраховувати середньорічний відсоток зростання витрат по відповідній статті й визначати ці витрати на плановий період з урахуванням цього зростання.

Негативні риси такого формування нормативів теж є очевидними: нормативи формуються "від бази", що зберігає сформовану структуру витрат і не стимулює її зміни; нормативи фіксуються на термін 5 років, і це позбавляє можливості їх перегляду в разі зміни структури витрат; застосування такого підходу обмежене рамками стабільних умов зростання обсягів бюджетного фінансування.

Норматив фінансування визначається в три етапи:

1. Визначається кількість учнів, кількість класів (навчальних груп) і педагогічних ставок відповідно до встановлених співвідношень і норм навчального часу. На основі типових штатів і (або) сформованих співвідношень розраховується кількість працівників адміністративного, навчально-допоміжного й обслуговуючого персоналу. На підставі встановлених для кожного працівника кваліфікаційних розрядів визначається середній розряд і кількість ставок у розрахунку на одного учня (вихованця).

2. Розраховується обсяг коштів на оплату праці на основі розрахунку фонду заробітної плати на одну ставку по кожній групі персоналу. Розраховується як тарифна, так і надтарифна частини фонду заробітної плати при загальній установці на підвищення тарифної частини. До загальної суми заробітку тарифної і надтарифної частин - додаються компенсаційні виплати, встановлені для працівників освіти. Закінчується розрахунок визначенням загального фонду заробітної плати на місяць на одну ставку по кожній групі працівників.

3. Сам норматив бюджетного фінансування визначається на основі кількості ставок, що припадають на одного учня по кожній групі персоналу, і відповідного цій кількості фонду заробітної плати також на одного учня. Загальний розмір нормативу розраховується, виходячи з установленої частки ФОП у загальній сумі витрат. Обсяг фінансування окремого освітнього закладу розраховується простим множенням нормативу на кількість учнів.

Введення в методику нормативної частки ФОП у загальних витратах вирішує проблему нормування витрат на утримання матеріальної бази. Норматив, розрахований відповідно до описаного підходу, забезпечує беззбитковий режим функціонування освітнього закладу при визначеній кількості учнів. При відхиленні контингенту в той або інший бік буде наявною або нестача коштів, або нераціональна витрата надлишкового фінансування.

Фінансове становище освітнього закладу в умовах нормативного фінансування буде визначатися величиною нормативу, кількістю учнів і величиною витрат, що будуть здійснені для їх навчання.

Воно може бути наочно проілюстроване поняттям досягнення точки беззбитковості. Стосовно освітнього закладу воно означає, що покриття всіх витрат досягається при наборі визначеної кількості учнів.

Якщо навчальний заклад створений, то навіть без учнів він має потребу в певному фінансуванні. Зростання контингенту зумовлює пропорційне зростання витрат і, відповідно, підвищення потреби у фінансуванні. В умовах нормативного фінансування при досягненні визначеної величини контингенту доходи навчального закладу зрівняються з витратами і буде досягнута крапка беззбиткового функціонування. Перевищення граничного контингенту учнів можливе за умови зміни матеріальних умов здійснення освітнього процесу і відповідного переоформлення ліцензії, що потребує часу й відповідних ресурсів. [11]

Розділ 3 . Шляхи вдосконалення фінансування ЗСО

3.1 Шляхи вдосконалення фінансового забезпечення ЗОШ

У державній національній програмі "Освіта" ("Україна XXI століття") зазначено: "Система освіти в Україні перебуває в стані, що не задовольняє вимогам, які постають перед нею в умовах розбудови української державності, культурного та духовного відродження українського народу"'. В Україні нині лише 50—55 % випускників середньоосвітніх закладів, за даними Міністерства освіти і науки, мають достатньо високий рівень знань, який дає можливість цій категорії учнів продовжувати навчання у вищих навчальних закладах. Так, наприклад, у Васильківському районі Київської області у 2005/06 навчальному році закінчили середньоосвітню школу 723 учні, а вступили до вищих навчальних закладів — 442 (61,1 %). Про це свідчать також дані за іншими регіонами країни, що, безумовно, доводить необхідність підвищення рівня та якості освіти в країні.

За даними соцопитування 2002 року щодо розвитку освіти в Україні, за достатній рівень знань висловилися 30,7 % респондентів, а найбільша їх частка вважає, що освітня реформа в країні малоефективна і зводиться лише до переведення навчання в середньоосвітній школі на 12-річний термін та 12-бальну систему оцінки знань. Зазначимо, що нині рівень знань мало чим відрізняється від рівня 2002 року.

Результати соціологічного дослідження 2007 року свідчать: 80% батьків "задоволені" або "задоволені середньою мірою" рівнем знань, які надають їхнім дітям загальноосвітні навчальні заклади (ЗНЗ).

Оцінки рівня знань школярів, отримані у результаті опитування вчителів ЗНЗ, менш оптимістичніші: 50% вчителів оцінюють рівень успішності учнів як "поганий" або "задовільний".

Опитування вчителів ЗНЗ демонструє: 29,2% "незадоволені" та "абсолютно незадоволені" існуючою системою освіти, 49,0% – "задоволені середньою мірою", а частка "задоволених" та "цілком задоволених" вчителів становить лише 19,6%. [15]

Зауважимо, що реформування системи освіти в Україні повинно мати на меті підвищення рівня знань кожного випускника, які відповідали б сучасним вимогам та європейським стандартам. На це націлює й Конституція України, де зазначається, що кожна людина має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (ст. 23).

Щодо держави, то вона гарантує доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти. Обсяги коштів для цього рік у рік зростають, у 2006 році вони становили: 14 млрд грн з місцевих бюджетів і понад 76,2 млн грн — з державного проти відповідно 7,5 млрд грн і 51 млн грн у 2004 році. При цьому асигнування на утримання загальноосвітніх закладів зростають абсолютно і відносно при зменшенні кількості учнів, що припадає на одного вчителя, і зростанні витрат на одного учня.

На семінарі Світового банку з політики у сфері освіти 10—11 квітня 2008 року відзначено: "у законі сказано, що "держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі не меншому 10 % національного доходу". Але навіть на 18-му році незалежності вказані законодавчі норми не виконуються. Більше 6,5 % (2007 р.) на освіту ніколи не виділялось. У переважній більшості шкіл, навіть столичних, фінансуються тільки "захищені" статті бюджету (заробітна плата, теплоенергоносії) і деякі комунальні видатки (вивіз сміття, оплата телефонного зв’язку).

Докладний і неупереджений аналіз шкільних видатків, знайомство із системами фінансування шкіл у зарубіжжі дають підстави на таку їх класифікацію:

група І — безпосередні витрати на проведення навчання:

група ІІ — шкільні витрати, прив’язані до процесу навчання:

Перша група видатків безпосередньо пов’язана з навчанням, отриманням знань. Відсутність бюджетного фінансування з будь-якої з позицій цієї групи означає перекладання державних стандартів обов’язкової шкільної освіти на батьківську їх оплату, тобто оплачування державного стандарту освіти.

Що стосується другої групи витрат, то вони не є очевидними для саме шкільного бюджету й можуть забезпечуватись або за кошти батьків учнів, або вчителів, або інших муніципальних служб. У будь-якому разі переважна більшість статей бюджету школи державою не фінансується взагалі або фінансується з дефіцитом.

Причин декілька. По-перше, високий (до 50 %) рівень тінізації доходів населення, що не наповнює державний бюджет, з якого відбувається фінансування шкіл. По-друге, не ефективний розподіл навіть обмежених коштів, бо фінансується не освіта кожної української дитини, а витрати кожного навчального закладу. По-третє, потреба державних чиновників мати під своєю рукою власний псевдокомуністичний розподільник бюджетних коштів, що, як наслідок, створює штучний дефіцит бюджету в кожній конкретній школі.

Безперечною вбачається зміна діючої парадигми фінансування закладів освіти на користь схеми "кошти йдуть за учнем". У такому варіанті кожний перехід дитини до іншої школи означатиме перехід відповідних коштів на навчання дитини теж до іншої школи. [9]

Якщо більш конкретно, то потрібно пройти такі взаємопов’язані кроки реформування:

- провести повну ревізію нормативно-правової бази шкільної освіти;

- провести короткотермінову розробку й створити багаторівневі стандарти фінансування кожної школи (3 або 4 рівні);

- перейти від напівтіньового бюджету кожної школи до легалізованого;

- визначити й запровадити державні стандарти матеріально-технічного забезпечення викладання кожного шкільного предмета;

- перейти до громадсько-державної моделі управління школами, коли громада візьме на себе стратегічне керівництво шкільними фінансами."

В тих умовах, в яких нині знаходиться система загальної освіти в Україні, Кабінету Міністрів України буде досить складно реалізувати цілі визначені у Програмі діяльності "Подолання впливу світової фінансово-економічної кризи та поступальний розвиток", тому що багато з них обумовлені рівнем розвитку освіти і науки.

Комітет вважає за доцільне рекомендувати врахувати наступні пропозиції у Декларації цілей та завдань бюджету на 2010 рік, а саме:

-розширення переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами.

-оптимізація мережі навчальних закладів.

- удосконалення механізму формування державного замовлення на підготовку кадрів яке не повинно супроводжуватися необґрунтованим зменшенням відповідних показників державного замовлення. [7]

Законом України "Про державне прогнозування і розробку програми економічного і соціального розвитку" передбачено формування щорічної Державної програми економічного та соціального розвитку, яка вноситься до Верховної Ради одночасно з проектом Державного бюджету України на відповідний рік. Однак така вимога закону не виконується, що знижує ефективність використання бюджетних коштів.

За наявності в Україні 21589 шкіл вкрай важливо мати інформацію про кількісний і якісний склад учителів, кількість учнів, що закінчили навчальний рік з оцінками "відмінно", "добре", із медалями тощо, а також — обсяг фонду зарплати з нарахуваннями та ін. Вона необхідна тому, що чинні нормативи фінансового забезпечення освітніх установ застарілі. При цьому слід було б законодавчо передбачити, які нормативи має встановлювати МОН, а які необхідно передати органам самоврядування, адже на них покладено відповідальність за управління загальною середньою освітою.

Необхідно змінити ставлення до вчителів, адже від учителя залежить стан економіки держави більше, ніж від майстра цеху. За останніх одинадцять років у кілька разів збільшено розміри доплат до посадових окладів педагогічних працівників. 2008 року вони виплачувалися в розмірі не 50 %, як раніше, а — 100 %. Для цього в ДБУ закладено майже 562 млн грн. Зарплата педагога у 2000 році дорівнювала 156 грн, у 2003-му — 340 грн, а починаючи з 2004 року, зростала і 2006-го становила 804,2 грн (див. рис.3.1.1.).

Рис. 3.1.1. Динаміка заробітної плати педагогічних працівників (грн)

При цьому слід зауважити, що, за розрахунками ЄС, мінімальна заробітна плата повинна містити 2—2,5 прожиткових мінімуми (на 1 січня 2007 року він становив у країні 492 грн, а з 1 квітня — 501 грн в розрахунку на одну особу на місяць).

В Україні розмір мінімальної заробітної плати, за даними Світового банку, становить 0,69 прожиткового мінімуму. За європейськими стандартами, середня зарплата має бути не менше 5—6 прожиткових мінімумів.

Європейські країни всіляко стимулюють освіту. Видатки на освіту, зокрема в країнах ОЕСР, становлять 5,9 % від ВВП. Завдяки цьому в цих країнах встановлено й відповідну оплату праці. Скажімо, у Польщі зарплата вчителя зі стажем роботи 15 років — 833 долари.

Безперечно, рівень оплати праці педагогів зростатиме в міру підвищення темпів росту продуктивності праці, а звідси збільшаться і джерела формування державного бюджету. Можна констатувати, що витрати на освіту мають сталу тенденцію до зростання (рис.3.1.2.)

Рис. 3.1.2. Динаміка витрат на освіту в Україні у відсотках до валового внутрішнього продукту

Слід підкреслити, що державі завжди належить провідна роль, зокрема й у питаннях розвитку освіти. З цього приводу лауреат Нобелівської премії Дж. Гелбрейт зауважив, що держава є провідною і буде такою і в майбутньому; з розширенням і зростанням сучасної економіки дедалі більша відповідальність лягає на державу. Отже, держава несе відповідальність за державний бюджет, який є законодавчим актом, що визначає усі статті доходів і видатків, частина яких спрямована на фінансування освіти. [14]

3.1.1 Від "залишкового" фінансування освіти — до реалізації принципу "гроші ходять за учнем"

Проблема фінансування освіти України не тільки в браку грошей. У не меншій мірі — це проблема вміння їх використовувати.

В освіті є визначальним фактор людської взаємодії. Тому найбільшу віддачу принесуть гроші, що будуть вкладатись у покращення живої взаємодії педагогів з учнями, а не у прикраси на стіни чи модерні засоби вираження думки.

Окрім того, не приділяється жодної уваги непрямим формам фінансування самоосвіти педагогів. І все це на фоні надзвичайно високого рівня експлуатації вчителів: освітяни України вже друге десятиліття безрезультатно сподіваються на повноцінне введення в дію положень Закону "Про освіту" щодо грошової винагороди своєї праці. А світова практика тим часом обов’язково передбачає гідний розмір його тарифної ставки.

Фінансування освіти в Україні не відповідає меті її існування, адже тут існує виключно постатейне бюджетування й немає бюджетування, спрямованого на результат. Поява програмно-цільового бюджетування означатиме надання можливості навчальним закладам подавати проекти своїх бюджетів, які б нагадували проекти бізнес-планів.

Розподіл фінансових ресурсів має відповідати проголошеним політичним цінностям у сфері освіти: результативність і ефективність, рівність, свобода й вибір, економічне зростання й продуктивність.

Щодо фінансування власне навчання учнів, то замість бюрократичного розподілу грошей визріли умови для застосування принципу "гроші ходять за учнем", де головним фактором є не самі гроші, а учень (студент), котрий вибирає заклад. Така схема впливає не стільки на порядок роботи з грішми, скільки на рівень діяльності педагогічного колективу й на формування природовідповідної змістовності шкільного простору: не діти для того, щоб у школі їх "робили людьми", а школа — для дітей .

Щодо фінансуванні освіти за принципом "гроші ходять за учнем", то суспільство виграє в якості як витрачання грошей, так і свого кінцевого освітнього "продукту", бо набуває системної відповідальної автономності.

Щодо фінансування самоосвіти педагогів, то сильним імпульсом до цього стає введення практичних форм самомотивації, котре змінює ситуацію на перспективнішу. Сучасна за духом і відповідальна перед своєю місією організація обов’язково передбачає у своєму бюджеті кошти на додаткове навчання своїх співробітників. Щоб вони не витрачались неефективно, заклад, наприклад, видає адекватну своїм потребам інформаційну збірку. А потім замість традиційного "почитали, послухали й розійшлися" треба діяти нестандартно й не погоджуватися з тим, щоб все залишалося без змін (мовляв, освіта не дає прямих дивідендів).

Не зможе не спрацювати природний потяг керівників підрозділів до того, щоб розповсюдити подібне й на своїх працівників базового рівня. Така внутрішньо-корпоративна тактика підтримки самоосвітнього потягу ініціативних працівників створюватиме середовище неформальної безперервної освіти дорослих протягом усього життя. Питання самоосвіти переноситься з рівня індивідуальної зацікавленості у площину колективного: тримається фінансово на підтримці колективу.

Щодо фінансування закладів, то існує немало українських колективів, котрі на радість громади успішно доповнюють традиційну пострадянську організацію освіти школярів інноваційними організаційними ресурсами. Саме це докорінно змінює на краще щоденну живу взаємодію педагогів і їхніх учнів.

Суспільно-державна модель управління освітою повинна враховувати, що так званий державний бюджетний кошт має єдині витоки — податки з працюючого населення. А тому навчання дітей завжди відбувається за кошти батьків та інших їхніх дорослих партнерів, а не державно-гіпотетичного чиновника.

З одного боку, школі не досягти якісної роботи без відповідальної автономності, а з іншого — на такому фундаменті народжується інноваційна постдемократична влада горизонтальної технологічної природи — влада партнерської співпраці зацікавлених. Донині у світі (в Україні теж) не тільки залишається, а й за інерцією підтримується модель влади, за якої вона є аморфною щодо духу, моралі й дієвої продуктивності людей. Позитивно міцні люди — це особистості продуктивні за внутрішньою природою, а для традиційних владних технологій природна потреба у продуктивних формах діяльності не має особливого значення. [9 ]

3.2 Реформування системи ЗСО

Важливу роль у реалізації реформування освітньої галузі в Україні необхідно надавати моніторинговому забезпеченню процесу управління освітою в Україні, саме тому, що моніторинг є спеціальною системою тривалого спостереження, котра дозволяє об’єктивно вимірювати якість освіти, оцінювати та глибше зрозуміти причини сучасних недоліків практичного застосування цієї системи й на підставі цього прогнозувати основні тенденції та динаміку розвитку освітньої галузі. Міністерство освіти і науки України, Міжнародний банк реконструкції й розвитку на період 2006-2009 років розробляли проект реформування ЗСО шляхом забезпечення рівного доступу дітей шкільного віку до загальної середньої освіти; підвищення якості й ефективності освітньої системи. Структура проекту містила три етапи: професійний розвиток педагогічних працівників, удосконалення навчального процесу, ефективність та управління ресурсами.

Умови та заходи, необхідні для здійснення ефективного державного управління якістю ЗСО:

Структурні перетворення: орієнтація державного управління ЗСО на управління якістю освіти; встановлення та впорядкування різних видів зв'язків; створення розгалуженої національної системи моніторингу якості ЗСО та єдиної системи інформаційного забезпечення органів державного управління ЗСО; розвиток інфраструктури системи освіти в регіонах. [13]

3.3 Децентралізація фінансування ЗСО

За сучасних умов трансформаційних процесів в Україні у сфері освіти актуальним постало питання децентралізації фінансового управління загальноосвітніми школами. Так, на сьогоднішній день в освітянській сфері існує три рівні державного управління : національний рівень (Міністерство освіти і науки, Міністерство фінансів); регіональний рівень (управління освіти областей України); районний рівень.

На основі розроблених МОН нормативів та норм централізована бухгалтерія відділу освіти районної державної адміністрації складає проект бюджету загальноосвітніх шкіл району на наступний навчальний рік і подає у фінансове управління районної державної адміністрації, в свою чергу фінансове управління – головному фінансовому управлінню обласної держадміністрації.

МФУ, маючи перевагу у вирішенні фінансових питань в освітянській сфері, крім отриманих проектів бюджетів, на основі розрахункової формули на одного учня, розробленої МОН, планує загальний обсяг видатків на утримання загальноосвітніх шкіл і проводить розподіл коштів безпосередньо до фінансового управління районної держадміністрації.

Доведені з МФУ контрольні цифри бюджету загальноосвітніх шкіл району виносять на розгляд сесії районної ради, де його затверджують і, фінансування видатків проводять з місцевого бюджету.

МФУ розподіляє кошти на освіту відповідно до встановлених нормативів, проте не аналізує вплив фінансування на її розвиток, особливо це негативно позначається на фінансуванні загальноосвітніх шкіл сільських районів. [9]

Обласні управління освітою державних адміністрацій не задіяні в процесі формування бюджету та фінансування загальноосвітніх шкіл. Це можна пояснити тим, що згідно з прийнятим в 2001 році БКУ, повноваження щодо фінансування видатків загальноосвітніх шкіл перекладено на місцеві органи виконавчої влади.

Згідно з чинним законодавством місцевим органам виконавчої влади надані значні повноваження щодо фінансового управління загальноосвітніми школами, які розташовані на їх території. В статті 14 ЗУ "Про освіту" зазначено, що місцеві органи виконавчої влади встановлюють, не нижче визначених МОН мінімальних нормативів бюджетного фінансування закладів освіти та забезпечують фінансування витрат на їх утримання; забезпечують розвиток мережі закладів освіти, зміцнення їх матеріальної бази, господарське обслуговування. [4, c.47.]

В статті 32 ЗУ "Про місцеве самоврядування" сказано, що до повноважень виконавчих органів місцевих рад належить управління закладами освіти, організація їх матеріально-технічного та фінансового забезпечення. [30]

Відповідно до чинного законодавства, місцевим органам виконавчої влади надається більша автономія у прийнятті рішень щодо фінансово-господарської діяльності закладів шкільної освіти, які розташовані на їх території.

Оскільки МОН України визначає мінімальні нормативи забезпечення закладів освіти, то відповідно доцільно повноваження щодо встановлення нормативів розподілу фінансових ресурсів на видатки загальноосвітніх шкіл з місцевих бюджетів передати з Міністерства фінансів до МОН.

Процес децентралізації передбачає делегування прав в управлінні на місцеві органи виконавчої влади, то доцільно розширити повноваження місцевим органам виконавчої влади в управлінні закладами шкільної освіти, надавши їм більшої самостійності у вирішенні організаційних, управлінських, фінансових питань, що зумовлено необхідністю кращого врахування освітніх потреб даної місцевості.

Висновки

Фінансовий механізм освіти являє собою сукупність форм і методів створення та використання фінансових ресурсів для забезпечення діяльності навчальних закладів, характеризується дедалі більшим ускладненням.

У сучасних умовах має зазнати радикальної трансформації традиційний підхід до управління школою, яке досі нагадує дистанційне керування безпілотним літальним апаратом. Якщо ми справді хочемо досягнути якісно вищого рівня ефективності роботи освітньої системи й навчитися уникати функціональної, структурної та інформаційної надлишковості, нам слід перейти від зовнішнього управління школами до школобазованого менеджменту. Практика такого переходу до школобазованого менеджменту неодмінно підтверджує прості істини: найкраще вирішують проблеми ті, хто найближче до них стоїть; гарною школою не можна керувати, вона сама знає, що робити.Аналіз динаміки видатків на освіту в Україні з 2002 р. свідчить, що, незважаючи на щорічне збільшення бюджетного фінансування галузі освіти внаслідок зростання ВВП, воно не є достатнім для забезпечення потреб освіти. Незадовільне фінансування спостерігається за програмами матеріального забезпечення навчальних закладів. Для побудови міжбюджетних відносин з метою фінансування закладів освіти в Україні застосовуються дві схеми: в умовах чинного Бюджетного кодексу з відповідного бюджету можуть фінансуватися державні заклади освіти відповідного рівня підпорядкування; при нестачі власних коштів у відповідному бюджеті його наповнення забезпечується шляхом виділення ресурсів із бюджетів інших рівнів, як правило, за допомогою трансфертів, тобто коштів, що зараховуються в дохідну частину бюджету відповідного рівня і не мають цільового спрямування.

Нормативне фінансування освіти є способом оптимізації діяльності системи освіти. До переваг нормативного фінансування також зараховують підвищення економічної захищеності освітніх закладів, істотне зниження впливу суб'єктивних факторів при розподілі фінансових ресурсів, підвищення самостійності освітніх закладів і їх зацікавленості в ефективному й законному використанні виділених коштів тощо. Воно містить ряд проблем, наявність яких не дає змоги підтвердити переваги над чинним у даний час кошторисним фінансуванням.Основна відмінність нормативного фінансування полягає в тому, що введення нормативу має дещо змінювати організацію звичайного фінансування. Насамперед ця зміна стосується початкової стадії визначення необхідного обсягу бюджетних асигнувань і їх розподілу між освітніми закладами. Основними напрямами досліджень у галузі фінансового механізму в освіті є проблеми визначення потреби у фінансових ресурсах, формування структури фінансового механізму, визначення умов його реалізації й оцінки ефективності його функціонування. Загальним напрямом зміни механізму фінансування освіти на сьогодні є підвищення самостійності освітніх установ в управлінні фінансовими ресурсами та підвищення ефективності використання цих ресурсів.

На сьогодні органам місцевого самоврядування потрібно шукати принципово інші джерела фінансування ЗСО та своїх повноважень. Залучення позикових ресурсів дозволить органам місцевого самоврядування перейти до цільового планування витрат - приймати нові програми соціально-економічного розвитку адміністративно-територіальної одиниці та фінансувати їх за рахунок позикових коштів. Важливим напрямом підвищення ефективності бюджетного процесу в регіонах є вдосконалення методик планування місцевих бюджетів. Доцільно також внести зміни до бюджетної класифікації щодо зменшення кількості кодів, за якими здійснюється планування видатків.Важливо забезпечити ефективність використання освітніх коштів. В умовах централізованого управління цільове використання бюджетних коштів визначалося шляхом дотримання статей бюджетної класифікації. За таким методом важко було визначити ефективність використання бюджетних коштів, адже їх можна використати цілеспрямовано, але неефективно.

Бібліографічний список

1. Конституція України вiд 28.06.1996 № 254к/96-ВР зі змінами та доповненнями .

2. Бюджетний Кодекс України Закон України від 21.06.01 № 2542.

3. Закон України "Про загальну середню освіту" №651-XIV від 13.05.99р. зі змінами та доповненнями.

4. Закон України "Про освіту" //Загальна середня освіта : Збірник нормативно-правових документів. Частина І. – К. : ЗАТ "НІЧЛАВА", 2003. – c.47.

5. Постанова МОН України №12/5-2 від 22.11.2001 "Концепція загальної середньої освіти "

6. Постанова КМУ від 14.01.04 №24 "Про затвердження Державного стандарту базової і повної загальної середньої освіти"

7. Протокол № 30 від 08.07.2009 р. засідання ВРУ, Комітет з питань освіти та науки "Про стан виконання Державного бюджету України за 2008 рік в частині фінансування освіти і науки та пропозиції щодо виконання Декларації цілей та завдань бюджету на 2010 рік (Бюджетної декларації) в освітянській та науковій сферах"

8. Берг О.В. Проблемы формирования бюджетов муниципальных образований // Финансы. — 2001. — №6. — С. 72—75.

9. Бєлий В.П., Войтов , За матеріалами семінару Світового банку з політики у сфері освіти "Якість, управління та фінансування в освіті та навчанні: як розв’язувати ці питання в Україні?", 10—11 квітня 2008 року

10. Бугай І.В. Механізм фінансування освіти // Держава та регіони Серія: Економіка та підприємництво. – 2007. - №2. – с.48-52.

11. Бугай І.В. Нормативне фінансування освіти //Держава та регіони Серія: Економіка та підприємництво. – 2007. - №2. – с.12-17

12. Буряк П.Ю. Міжбюджетні відносини та перспективи формування місцевих бюджетів // Фінанси України. — 2001. — №6. — С. 14—24.

13. Лукіна Т.О. Визначення соціальної ефективності державного управління якістю ЗСО //Державне управління якістю загальної середньої освіти в Україні: Монографія. – К.: НАДУ, 2004. – с. 146 – 153.

14. Полозенко Д.В. Державні програми економічного і соціального розвитку та бюджетне планування в умовах трансформаційної економіки // Наукові праці НДФІ. – 2008. - №1(42). – с.27-39

15. Соціологічне дослідження "Система освіти в оцінках громадян України" – К: 2007.

16. Шевчук Н.Ю. Структура видатків місцевих бюджетів України та особливості їх побудови //Актуальні проблеми економіки. – 2008. - №5. – с.202-207

17. Шукевич Ю. Якість, управління та фінансування в освіті та навчанні: як розв’язувати ці питання в Україні //Біла книга . - 2008

18. Шумар Н.Л //Держава та регіони . – 2007. - №10. – с.133-137

19. Гапонюк М.А., Яцюта В.П., Буряченко А. Є., Славкова А.А.. — К.: КНЕУ, 2002. — 184

20. Василенко О.Д. Державні фінанси України К., Вища школа 1997р.

21. Кравченко В. І. Місцеві фінанси Украни: Навч. посіб. – К.: Т-во "Знання", КОО, 1999. – С. 249 – 254.

22. Максимчук Н.Ю. Моніторинг якості освіти як предмет наукового дослідження в державному управлінні - К.: К.І.С., 2004. – 128 с.

23. Опарін В.М., Малько В.І., Кондратюк С.Я.- Бюджетна система: Підручник. – К.: НІОС. – 2004.

24. Пасічник Ю.В. Бюджетна система України та зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Знання-Прес, 2003. – 495 с.

25. Юрій С.І., Бескід Й.М. Бюджетна система України: Навчальний посібник – К.: НІОС, 2000. – 400с.

26. http://www.education.gov.ua/pls/edu/docs/common/education_ukr.html - Опис системи освіти України

27. http://dneprstat.gov.ua/statinfo/ - Головне управління статистики у Дніпропетровській області

28. http://www.mon.gov.ua - Міністерство освіти і науки України

29. http://www2.znz.edu-ua.net - загальна середня освіта в Україні

30. http://zakon.rada.gov.ua – офіційний сайт ВРУ

31. http://kno.rada.gov.ua/komosviti - Комітет з питань освіти і науки

32. http://ukrstat.gov.ua – Держкомстат

33. http://www.minfin.gov.ua – МФО

34. Статистичний збірник: Бюджет України 2005.– К., 2006., 19

Додаток А

Таблиця- динаміка витрат місцевих бюджетів на загальну середню освіту в Україні за регіонами

Джерело: розрахунки за даними Міністерства фінансів. [33]

Додаток Б

Рис. 2.2.1. Питома вага видатків державного та місцевих бюджетів України протягом 1998-2005 рр., у % до ВВП [34]

Додаток В

Рис. 2.2.2. Структура бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя за функціональною бюджетною класифікацією протягом 2003-2005 рр., млн. грн. [34]