| Країнознавство: Болівія
Зміст
Вступ
Розділ 1. Історичний нарис
1.1 Історія заселення країни
1.2 Формування держави
1.3 Великі люди нації
Розділ 2. Народ і мораль
2.1 Демографія
2.2 Національний характер
2.3 Релігія і традиції
2.4 Побутові умови і проблеми
2.5 Сімейні стосунки
Розділ 3. Культура
3.1 Освіта, друк
3.2 Наука, музеї, бібліотека
3.3 Література
3.4 Мистецтво
3.5 Архітектура, народні ремесла
Розділ 4. Регіональні відмінності
4.1 Бені
4.2 Чукісака
4.3 Кочабамба
4.4 Ла-Пас
4.5 Потосі
4.6 Оруро
4.7 Санта-Крус
4.8 Пандо
4.9 Таріхо
Висновки
Список використаної літератури
Додатки
Актуальність обраної теми полягає в тому, що останнім часом Болівія все більше привертає увагу як з боку туристів. Так і з боку імігрантів. Саме через це постає проблема оновлення застарілих даних та виокремлення особливостей соціально-культурного середовища країни.
Об’єктом дослідження виступає країна Болівія, що має має офіційну назву - Багатонаціона́льна Держа́ва Болі́вія. Болівія - це держава в центральній частині Південної Америки. На півночі і на сході межує з Бразилією, на південному сході - з Парагваєм, на півдні - з Аргентиною і на заході - з Чилі й Перу.
Площа Болівії займає 1098,6 тис. км². - це 27 місце в Світі. Населення країни складає 7,95 млн чол. Офіційна столиця країни - Сукре, однак резиденція уряду перебуває в Ла-Пас. Офіційні мови - іспанська, кечуа, аймара; поширена мова гуарані (індіанська). Болівія простягнулася на 1503 км з півдня на північ та на 1265 кілометрів зі сходу на захід.
Болівія багата на природні ресурси (передусім олово, нафта, природний газ; також є цинк, сурма, вольфрам, срібло, свинець, мідь, золото), але висока витратність виробництва, нестача інвестицій, проблеми з внутрішнім транспортом і відсутність виходу до моря обмежують її розвиток. Болівія залишається однією з найбідніших країн Південної Америки.
Предметом дослідження є демографічні, національні. Культурні та регіональні особливості.
Метою роботи є збір та систематизація інформація щодо соціо-культурних та національних особливостей країни та її регіонів для подальшого використання в туристичних цілях.
Відповідно до поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:
- надати характеристику історичного нарису та закономірностей розвитку держави;
- проаналізувати демографічну ситуацію;
- охарактеризувати особливості соціально-побутових умов життя в країні;
- надати характеристику розвитку мистецтва;
- проаналізувати регіональні особливості країни.
В інтересах дослідження була використана методика аналізу статистичної та довідкової інформації стосовно Болівії, проведено порівняльний аналіз особливостей розвитку регіонів країни.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що було визначено специфіку розвитку країни через призму регіонального багатограння соціально-культурних та демографічних умов життя населення.
Практична значимість роботи полягає в тому. Що результати проведеного аналізу можуть бути використані з метою складання туристичних довідково-інформаційних буклетів.
Цивілізовані народи жили на території нинішньої Болівії протягом більше тисячі років. Протягом 600 - 1000 pp. н. е. у регіоні існувала досить сильна держава індіанців Тіауанако - предків племені аймара, про походження якої нам дотепер відомо дуже мало; її пам'ятниками є значні кам'яні скульптури й храмовий комплекс Каласасая, що свідчать про високий рівень її культури. Приблизно за 200 років до прибуття іспанців ця територія була захоплена інками, що говорили мовою кечуа й прийшли сюди з півночі, з території сучасного Перу. Коли на початку 16 в. у Південній Америці з'явилися іспанці, імперія інків зі столицею в Куско включала територію сучасної Болівії.
Приблизно з 1200 р. територію почала завойовувати держава інків. Опір підкорювачам тривав аж до XV ст. Конкістадор Ернандо Пісарро ступив на ці землі 1532 р. Через шість років потому іспанці розпочали колонізацію Болівії (тоді - Верхнє Перу). В 1538 р. на місці поселення індіанців аймара Чаркас вони заснували м. Ла-Плата (наступна назва - Чукісака, з 1839 р. - Сукре) [4].
В 1538 Эрнандо Писарро, брат і помічник Франсиско Писарро, завойовника Перу, завершив скорення імперії інків, зломивши опір індіанців, що жили на території сучасної Болівії. Незабаром після завоювання іспанці заснували тут кілька поселень, у тому числі Чукисака (нинішній Сукре), Потоси й Ла-Пас. Вся ця область спочатку звалася провінції Чаркас, а пізніше - Верхнього Перу; вона входила до складу віце-королівства Перу в статусі аудьенсии. В 1776 Верхнє Перу ввійшло до складу нового іспанського віце-королівства Ла-Плата (зі столицею в Буенос-Айресі).
Протягом трьох сторіч колоніального панування Болівія зберігала велике значення для Іспанії завдяки багатим срібним рудникам біля Потосі, що залишався найбільшим містом колоніальної Америки аж до 18 в. На рудниках працювали індіанці, що виконували обов'язкову трудову повинність (так звана мита). Індіанці неодноразово повставали проти іспанців; особливо яскравий слід залишило повстання 1780-1781 під керівництвом братів Катари.
Повстанці під керівництвом Хосе Сукре перемогли іспанські війська в битві під Аякучо 9 грудня 1824 р. Національна асамблея в м. Чукісака 6 серпня 1825 р. проголосила незалежність Верхнього Перу та дала йому назву Болівія на честь уславленого героя національно-визвольної боротьби С. Болівара. В 1826 р. прийняли першу конституцію. Протягом 1836-1839 pp. Перу та Болівія існували як конфедерація, тобто союз незалежних держав. У прибережному районі Атакама було знайдено великі родовища селітри. Чилі заявило претензію на цю територію 1842 р. та відібрало її у Болівії 1884 р. після кровопролитної Тихоокеанської війни 1879-1884 рр. Протягом 1839-1880 pp. країною правили військові. Потім установилася двопартійна система, - ліберальна та демократична партії заступали одна одну біля керма влади. В 1903 р. територія Акрі відійшла до Бразилії за 2 млн. фунтів стерлінгів [4].
Під тиском нафтової компанії СІЛА "Стан-дард ойл" Болівія 1932-35 вела невдалу війну з Парагваєм (за яким стояв англо-аргентинський капітал) за багатий на нафту район Гран-Чако. За договором 1938 Болівія одержала лише х/з спірної території з виходом до р. Парани. Війна сприяла дальшому закабаленню Б. іноземними монополіями. Велике незадоволення народу діями монополій примусило президента Торо зробити 1937 спробу націоналізувати власність "Стандард ойл", але він скоро був усунутий від влади. У квітні 1943 Болівія оголосила війну Німеччині, Італії і Японії.18 квітня 1945 Болівія встановила дипломатичні відносини з СРСР. З часу другої світової війни в Болівії значно зміцнились позиції капіталу США. Одночасно посилився робітничий і визвольний, антиімперіалістичний рух. 1942 вибухнув великий страйк гірників на рудниках компанії "Паті-ньо", придушений силою зброї. Масові страйки робітників-гірників відбулися 1949; 1950 спалахнув загальний страйк. 1950 в Болівії був створений єдиний профцентр і на основі комуністичних груп, що існували з 1920, була заснована Комуністична партія. Зростання націоналістичних настроїв серед буржуазії привело до утворення партії "Національно-революційний рух" на чолі з Вільяроелем (президент 1943-46) і В. Пас Естенсоро. В травні 1951 ця партія здобула перемогу на виборах, але внаслідок перевороту до влади прийшла військова хунта на чолі з Бальї-віаном. Повстання в квітні 1952, яке здійснене при вирішальній участі робітників-гірайоників і іменується "болівійською національною революцією", привело до повалення диктаторського режиму. Уряди Болівії на чолі з Пас Естенсоро (президент 1952-56) і Сілесом Суа-со (віце-президент 1952-56, президент] з 1956) провели чистку держ. апарату, видали декрети про загальне виборче право, про конфіскацію власності трьох найбільших олов'яних компаній ("Патіньо", "Гохшільд" і "Арамайо"), які контролювались іноземним капіталом (1952), про земельну реформу (1953). Проте під тиском монополій США (економічна блокада, відмова від закупівлі олова) і внутрішньої реакції уряд Б. згодився на сплату компенсації олов'яним монополіям, відмовився від політики націоналізації і рішучого проведення аграрної реформи. Згодом США добились від Болівії підписання угоди про гарантування вільного вивозу прибутків і надання нових концесій нафтовим компаніям. Уряд Болівії прийняв нав'язаний монополіями США план Міжнародного валютного фонду про так звану стабілізацію економіки. Пануюча партія "Національно-революційний рух" має абсолютну більшість місць в Конгресі Болівії (78 з 86). Комуністична партія існує легально. Посилення визвольного руху трудящих Болівії виявилось у масових антиімперіалістичних демонстраціях у лютому-березні 1959 [4].
Наступний президент країни Ернан Сілес Суасо був обраний у 1956 році. Його уряд за підтримки МВФ почав програму стабілізації, яка включала обмеження зростання заробітної плати та лібералізацію цін, але цей крок тільки поглибив економічну кризу. У 1960 і 1964 роках Віктор Пас Естенсоро переобирався президентом. У листопадi 1964 року військові зробили переворот. У 1966 році президентом був обраний Рене Барріентос Ортуньо. У 1967 році було розгромлено партизанський рух Че Гевари. Після смерті Барріентоса у квітні 1969 року в країні змінилося кілька урядів, поки в серпні 1971 року не було здійснено військовий переворот Уго Бансера.
Хайме Ларедо - скрипаль і диригент. Почав займатися музикою в п'ятирічному віці й в 1948 р. був привезений у США для продовження навчання. Займався у різних педагогів, у тому числі в Івана Галамяна. В 1959 р. став лауреатом Міжнародного конкурсу імені королеви Єлизавети, роком пізніше дебютував на сцені Карнегі - Холу. В 1975-1976 разом із Гленном Гульдом виконав і записав сонати І.С. Баха для скрипки й фортепіано. З 1999 р. Ларедо є головним диригентом Вермонтского симфонічного оркестру. В 1992 р. запис квартетів Брамса, зроблена Ларедо разом з Ісааком Стерном, Йо-Йо - Ма й Емануэлем Аксом, була визнана гідною премії "Греммі".
Матьенсо де Перальта, Хуан (22 лютого 1520, Вальядолид, Іспанія - 15 серпня 1579, Чукисака, Перу) - іспанський і болівійський юрист і економіст, знавець Інкського права й економіки Імперії Інків. Автор політико-економічного трактату "Губернаторство Перу", а також розроблювач теорій "вільного ринку", "вартості" і "справедливої ціни". Був Главою Королівської Аудієнції в Чаркас (Болівія), у підвідомчу область якої входило місто Потосі.
Каланча, Антонио де ла або батько Каланча (Чукисака, Сукре, 1584; Ліма, 1 березня 1654) - католицький священик і хроніст Перу й Болівії, що описав Завоювання Імперії Інків, звичаї й традиції місцевих індіанців - кечуа, аймара й інших.
Карденас Понсе, Бернардино де (19 травня 1562, Чукисака, Болівія - 20 жовтня 1668, Де-ла-Сьерра, Перу) - чернець, місіонер - францисканець у Південній Америці: Перу, Болівія. Єпископ і губернатор Парагваю. Дослідник індіанців Центральних Анд, історії Інків.
Давид Паділья Арансібіа (13 серпня 1927, Сукре, Болівія) - болівійський політичний і військовий діяч. Генерал, Президент Республіки Болівія в 1978 - 1979 роках. Намагався покінчити з багаторічним військовим правлінням і провів загальні вибори, щоб передати владу законно обраним президентові й конгресу.
Болівія одна з небагатьох країн Америки індіанці, в основному кечуа та аймара складають понад половину населення. Другою за чисельністю групою є власне болівійці - метиси та креоли. Більшість населення сконцентровано в гірських районах. Державна і літературна мова іспанська. Серед віруючих болівійців переважають католики. Найбільші міста Ла-Пас, Сукре, Кочабамба, Оруро. В 2009 чисельність населення Болівії оцінювалася приблизно в 7,95 млн чол. (табл.2.1).
Таблиця 2.1
Вікова структура населення (2009 р.)
| Вікова структура населення
|
Питома вага
|
Кількість осіб, млн. осіб
|
| 0-14 років
|
32,30%
|
чоловіки 1,15;
жінки 1,41
|
| 15-64 років
|
63, 20%
|
чоловіки 2,86;
жінки 2,16
|
| 65 і старше
|
4,50%
|
чоловіки 0,168;
жінки 0,189
|
Джерело: http://www.populstat. info/Americas/boliviat. htm
Таким чином, Болівія є самою малонаселеною країною Південної Америки, із щільністю населення всього ок.8 чоловік на 1 кв.км. Щорічний приріст населення в період з 1980 по 1993 становив 2,1%, а до 2009 зменшився до 1,63% у рік. Коефіцієнт народжуваності з розрахунку на 1000 чоловік становить 25,53, а смертності - 7,91. Очікувана тривалість життя в країні - 62,2 для чоловіків і 67,48 для жінок [1].
Більша частина населення країни живе на Альтиплано. На цьому плоскогір'ї й у долинах, що спускаються до східних рівнин, живе більшість індіанців. У департаменті Кочабамба переважає іспаномовне населення, і європейський вплив у культурі виражено сильніше, ніж на Альтиплано. У малонаселених східних департаментах Бени й Санта - Крус донедавна переважали метиси, однак масові переселення індіанців з Альтиплано вже почали змінювати етнічний склад цих районів.
Сільські жителі становлять близько 41% усього населення, причому переважна більшість господарює У східних областях країни, що вважаються перспективними для майбутнього заселення, більша частина жителів зайнята товарним землеробством і скотарством.
Населення Болівії складається з 4 національних груп: іспаномовних болівійців (39,5% від загального числа жителів), кечуа (32,9%), аймара (23,8%) і так званих "лісових індіанців" (2,5%).
Іспаномовні болівійці є нащадками нечисленних іспанських переселенців, що вперше з'явилися на території нинішньої Болівії в другій третині XVІ сторіччя, і корінного індійського населення - кечуа, аймара, тупи-гуарани, та ін. В основній своїй масі це метиси, а також чоло - індіанці, що володіють у досконалості іспанською мовою й осілі в містах. Значну частину іспаномовних болівійців становлять креоли - біла частина населення, що не змішувалася з іншими расовими групами, або ж населення, що має незначну частину індійської крові. По оцінці, креоли становлять від 15 до 30% від загального числа іспаномовних болівійців. У цю групу населення входить також невелика кількість негрів, мулатів і самбо (близько 10-15 тис. чоловік). Група іспаномовних болівійців постійно росте в чисельності, як за рахунок змішання різних етнічних груп, поширення іспанської мови, так і в результаті більше високого серед них природного приросту населення.
Кечуа в цей час є найбільшим індійським народом Америки, що утворить значну частку в населенні Перу, Еквадору й Болівії. Кечуа розселені компактно на величезній території в Андах від Колумбії на півночі до Аргентини й Чилі на півдні. Після утворення в XІ столітті на значній частині Південної Америки імперії інків, мова кечуа був прийнятий у ній державною мовою, що сприяло асиміляції й розчиненню багатьох інших індійських племен у середовищі кечуа. Цей процес тривав і при іспанському колоніальному пануванні в XVІ - XІ сторіччях.
Аймара є творцями високорозвиненої індійської культури Тиуанако, що з'явилася ще в доінкський період. У часи імперії власний культурний розвиток аймара було загальмовано, вони піддалися сильної асиміляції з боку кечуа. Значна частина аймара (племена коли, кольяуа, кольяуайя, а такче частина племен канчи, кана, убина й чарка) була також асимільована кечуа в колоніальний період [1].
До числа "лісових індіанців" відноситься найбільш відстала частина населення країни. Це тупи-гуарани, араваки, мовима, самуко, каювава й деякі інші народності андо-екваторіальної мовної родини; чимапе, матако - матагуайо, гуайкуру й інші з пано-карибської родини; ітонама (родина макро-чибча). Усього існує більше 50 племінних груп "лісових індіанців", деякі з них нараховують менш сотні осіб. Найбільш великі племена в середовищі тупи-гуарани - чи квита (40 тис. осіб), чиригуано (22 тис. осіб.), серед араваків - мохо (17 тис. чіл осіб
До 1961 католицизм був державною релігією в країні, і майже 95% болівійців номінально належали до Римсько-католицької церкви. Католицька церква користується більшим впливом у містах, однак у сільських районах католицькі обряди вбирають багато елементів індійських вірувань. З некатолицького населення приблизно половину становлять протестанти, переважно методисти й пресвітеріани; у Ла-Пасі й Кочабамбе є невеликі іудейські громади.
болівія релігія освіта мистецтво
У країні 3 державні мови - іспанська, Кечуа й Аймара. У цілому іспанською мовою володіють 77% населення, і частка ця постійно зростає. Іспанська мова болівійців сильно відрізняється від іспанського, котрий знають в інших країнах Латинської Америки, тому що містить велику кількість індійських слів і виражень. Більшість іспаномовних болівійців двомовні, вони знають іспанський і один з індійських мов - кечуа, аймара або гуарани. Індіанці також між собою спілкуються рідною мовою, у містах же говорять іспанською. Усього ж у Болівії 39% населення двомовне, і 3% - тримовні.
Законодавчо встановлено такі національні світа
Таблиця 2.2
Загальнонаціональні свята
| Свята
|
Дата
|
| Новорічні свята
|
1 - 2 січня
|
| Фієста канделаріо
|
2 лютого
|
| Велика п’ятниця
|
за церковним календарем
|
| Пасхальна неділя
|
за церковним календарем
|
| День працюючих
|
1 травня
|
| День незалежності
|
6 серпня
|
| День всіх святих
|
1 листопада
|
| Різдво
|
25 грудня
|
Джерело: http://www.populstat. info/Americas/boliviat. htm
Найбільше місто Болівії, Ла-Пас, з місцем перебування адміністративних органів влади, головним промисловим центром і самим високогірним з великих міст миру. За даними перепису 1995, його населення становило 856,6 тис. осіб, а вважаючи пригороди - більше 1,1 млн. чоловік. Де-ла-сьерра, розташований на низинній рівнині до сходу від Анд (Додаток А), нараховував 838,5 тис. осіб, серце найбагатшого сільськогосподарського району країни Кочабамба - 514,7 тис. осіб, а головний центр видобутку олова Оруро - 225 тис. осіб. В офіційній столиці країни Сукре проживало 185,2 тис. осіб, а в Потоси, де в колоніальну епоху перебував центр видобутку срібла, - 144,2 тис. осіб.
Болівія має не достатньо розвинену систему соціального забезпечення. Така ж ситуація складається і в сфері освіти та медичного обслуговування. Щодо інших послуг зауважимо, що соціальні видатки цієї країни в питомій вазі бюджету одні з найменших в Південній Америці. Законодавство передбачено захист громадян в разі їх непрацездатності через старість або хвороби, виплата пенсій вдовам і сиротам і допомоги по безробіттю. Ця система фінансується за рахунок видатків державного та місцевих бюджетів. За даними 2000 р.78 % людей у віці старше 15 років можуть вільно читати і писати. Співвідношення чоловіків і жінок при народженні: 1,34 чол. / жін. До 15 років: 1,25 чол. / жін. У населенні в цілому: 1,21 чол. / жін [6].
Що стосується дитячої смертності, то обидві статі мають показник на рівні 37,07 смертей / 1000 новонароджених. Що стосується очікуваної тривалості життя при народженні, то обидві статі мають показник на рівні 60,32 років (оцінка на 2003 рік) Коефіцієнт сумарної народжуваності 2,75 дитини на 1 жінку (оцінка 2003 року)
Народне утворення. У Болівії уведене безкоштовна й обов'язкова освіта для дітей у віці від 6 до 14 років. В 2000 приблизно 81% дітей відвідували початкову школу й 27% дітей відповідної вікової групи відвідували середню школу. У країні є 8 державних університетів і дві частки університету в містах Ла-Пас, Кочабамба, Оруро, Потоси, Санта-Крус, Сукре, Тариха й Тринідад, у яких навчається ок.112 тис. студентів.
Найбільший університет з 37,1 тис. студентів - Болівійський головний університет Сан-Андрес у Ла-Пасі. Університет Сан-Франсиско Хав'єр у Сукре, де навчається ок.10 тис. студентів, часто називають колискою південноамериканської незалежності. По даним 2003, частка неписьменних серед дорослого населення (старше 15 років) знизилася до 17%.
У столиці країни Ла-Пасі знаходяться Національний музей мистецтва, Вища школа образотворчих мистецтв (осн. 1928), Національна академія історії (1929), Центр археологічних досліджень, Болівійський індеаністський інститут, Національний інститут по дослідженню фольклору.
Найважливішими бібліотеками є Національна бібліотека й архіви в Сукре, Муніципальна бібліотека (осн.1838) і Бібліотека департаменту культури (осн.1832) у Ла-Пасі й бібліотеки університетів у Ла-Пасі й Сукре.
Самий значний пам'ятник доколумбової літератури болівійських індіанців - народна драма Апу-Ольянтай мовою кечуа (опуб.1853). На цій же мові створював любовну лірику легендарний індійський поет Хуан Альпарримачи Томіть (1793-1814) [3].
В колоніальний період аж до 19 ст. література була виключно наслідувальною. Панівним напрямом у літературі 19 ст. довгий час був романтизм, до прогресивного крила якого належали Р. X. Бустаманте, Н. Галіндо, Р. Кіро-га та ін. Романтики ввели в літературу національну й індіанську теми. Найбільш відомим письменником 19 ст. був С. Вака Гусман (1846-96). В кінці 19 і на початку 20 ст. в літературі Б. з'явилися різні декадентські течії (Р. Фрейре, Г. Рейнгольдс, X. Герра та ін.), але великої ролі вони не відігравали. В літературі 20 ст. національна й соціальна теми посіли центральне місце. Провідні письменники: А. Чірвечес, Г. Отеро, Д. Канеласа, О. Естрельї, Ф. де Медіна, Н. Пачеко, X. Мендоса та багато ін. Визначне місце займає творчість А. Аргедаса.
Сучасна болівійська культура являє собою синтез традицій корінного населення й впливу іспанців. Національні традиції особливо яскраво виражені в живописі, літературі, музиці, танцях і фольклорі.
Іспанський вплив переважає в музичному й танцювальному фольклорі жителів долин, тоді як у горах звучать індійські мотиви. Дотепер широко існують музичні інструменти, що сходять до доколумбової епохи: гігантські очеретяні труби ерке, вертикальна флейта пінкільо, поздовжня флейта кена й ін. До колоніальної епохи відноситься гітара чаранго, виготовлена з панцира броненосця [3].
До найбільш відомих індійських жанрів відносяться колективний танець уайно, пов'язаний з тотемічними обрядами, і жалібна любовна пісня арави. Іспанський вплив проявляється в пісенно-танцювальному жанрі чилена (болівійський варіант чилійської куэнки), сумній пісні тристе й швидкому парному танці байлесіто.
Основоположниками болівійської професійної музики були Едуардо Каба (1890-1953), композитор, диригент, директор Національної консерваторії (засн. 1908), збирач фольклору, що використовував індійські мотиви у своїх добутках; і Хосе Марія Веласко Майдану (р. 1909), керівник Національного симфонічного оркестру Болівії, створеного в 1938. Із сучасних композиторів найбільшою популярністю користуються Антоніо Гонсалес Браво, також збирач фольклору, Сімеон Ронкаль, Умберто Віскарра Монхе.
Індіанці Болівії мали древні й розвинені традиції зодчеству, з найбільшою повнотою культури, що втілилися в пам'ятниках, Тіауанако. Цей релігійний центр, розташований поблизу оз. Тітікака, містить у собі пагорб - піраміду Акапана й храмовий комплекс Каласасая - "Ворота Сонця", "Палац саркофагів" і інші спорудження. Традиції індійського зодчества позначилися в колоніальній архітектурі: її своєрідна риса складається в особливої монументальності й строгості будинків, у тому числі барочних церков. У декорі ряду церков виявляються індійські орнаментальні мотиви.
Родоначальником болівійського живопису був італійський чернець - єзуїт, представник ман'єризму Бернардо Бітті (1548-1610). У другій половині 17 ст. відбувається розквіт мальовничої школи Потосі, у якій з особливою виразністю виявився т. зв. метиський стиль, своєрідне сполучення європейських і місцевих традицій. Найвищого втілення цей стиль досяг у творчості болівійського художника Мельчора Переса де Ольгина (1665-1724) [3].
Наприкінці 19 - початку 20 ст., після вікового засилля наслідувального неокласицизму й академізму, у Болівії формується нова національна традиція живопису. Хуан Гарсия Меса (1851-1905) звернувся до зображення народного побуту; Сесіліо Гусман де Рохас (1900-1950) уперше підняв тему індіанців, ставши засновником індіхенизму в національному живописі. Будучи директором Академії мистецтв у Ла-Пасі, він випестував цілу плеяду болівійських художників, що визначили розвиток національного живопису 20 ст.
З 1950 - х років у мистецтві Болівії суперничали дві тенденції. Фігуративний живопис соціальної тематики, у тому числі пов'язаний з відкриттями мексиканського муралізму, представляли М. Аландіа Пантоха (р. 1914) і автори настінних розписів Роберто Бердесіо (р. 1910), В. Сольдо Ромеро (р. 1925) і Мелькіадес Ехідо (р. 1925). Тенденція абстрактного живопису втілилася у творчості Марії Луізи Пачеко (р. 1919), Армандо Пачеко (р. 1910), Енріке Арналя (р. 1932) і ін. Зі скульпторів найбільш відома використовуюча традиції індійської пластики Марина Нуньес дель Прадо (1910-1995).
Болівія ділиться на 9 департаментів (Іспанський: departamentos) (таблиця 4.1). Кожен з департаментів підрозділяється на провінції, які крім того підрозділяються на муніципалітети.
Департаментами управляють вибрані губернатори (поки префекти і, призначено Президентом) і незалежно вибраними Відомчими Законодавчими Зборами. Дев'ять департаментів Болівії отримало більшу автономію закріплену законом Адміністративної Децентралізації 1995. Відомча автономія крім того зросла з першим популярним вибором для відомчих губернаторів, відомих як префекти. Чотири департаменти (Санта-Крус, Бені, Пандо і Таріха) голосували за більшу автономію в 2005. Інші п'ять департаменти схвалили відомчу автономію на загальних виборах 2009 [5].
Таблиця 4.1
Характеристика адміністративно-територіальних одиниць Болівії
| №
|
Регіон
|
Площа, км2
|
Населення, осіб
|
Адміністративний центр
|
1
|
Бені
|
213 564
|
362 521
|
Тринідад
|
| 2
|
Чукісака
|
51 524
|
1 352 000
|
Сукре
|
| 3
|
Кочабамба
|
55 631
|
1 455 711
|
Кочабамба
|
| 4
|
Ла-Пас
|
133 985
|
2 350 466
|
Ла-Пас
|
| 5
|
Оруро
|
53 588
|
391 870
|
Оруро
|
| 6
|
Пандо
|
63 827
|
52 525
|
Кобіха
|
| 7
|
Потосі
|
118 218
|
709 013
|
Потосі
|
| 8
|
Таріха
|
37 623
|
391 226
|
Таріха
|
| 9
|
Санта-Крус
|
370 621
|
2 029 471
|
Санта-Крус-де-ла-Сієрра
|
Джерело:
http://ru. wikipedia.org/wiki/Административное_деление_Боливии
В таблиці також проаналізовані показники демографічної відмінності регіонів. Бачимо, що найбільшими регіонами є Ла-Пас, Санта-Крус, Кочабамба та Чукісака.
Рис.4.1 Адміністративний поділ Болівії
Джерело:
http://ru. wikipedia.org/wiki/Административное_деление_Боливии
Бені, інколи Ель Бені, - північно-східний департамент Болівії, в регіоні низовин країни. Це - другий найбільший департамент в країні (після Санта Круз), покриваючи 213,564 квадратних кілометрів. Його столиця - Тринідад. З населенням 420,000 (2006 перепису), Бені є другим департаментом з найменшою густотою населення з дев'яти департаментів Болівії, після Пандо.
Хоча Бені багатий природними ресурсами, високий рівень бідності його мешканців обумовлюється відсутністю адекватних доріг, що пов'язують департамент з останньою частиною країни. Головна господарська діяльність - сільське господарство, лісоматеріал і рогата худоба. Крім того, підпільна економіка пов'язала з діями нелегальних наркотичних притонів, що діють на території департаменту протягом останніх десятиліть 20-го століття, з багатьма лабораторіями кокаїну, що приховують на задніх дворах ранчо де розводять рогату худобу [7].
Погода Бені тропічна і волога, з поширеністю теплих до гарячих температур. Бені граничить з Бразилією на північному сході, і департаментів Санта-Круз, на південному сході, Ла-Пас на заході, Пандо, на північному заході, і Кочабамба, на півдні. Територію Бені переважно покриває тропічний ліс (особливо північні і східні провінції департаменту) і пампаси (виключно низини ближче до Анд).
Чукісака - департамент Болівії, розташований на півдні країни. Межує з департаментами Кочабамба, Таріха, Потосі і Санта-Крус. Столиця департаменту - Сукре, що також є конституційною столицею країни.
Сукре - місто з населенням 247 300 мешканців (2006) та конституційна столиця Болівії, місце розташування Верховного Суду країни (Corte Suprema de Justicia) і столиця департаменту Чукісака. Розташоване на південному сході країни на висоті 2750 м. Його відносно низька висота надає місту теплий клімат протягом всього року.
Долина Кочабамба населено тисячу років тому через її родючі ґрунти і подібному до весняного клімату, який переважає весь рік. Археологічні знахідки свідчать, що початкові мешканці долини були різними етнічними тубільними групами. Інки, кечуа, аймара населяли долину в різні часи перед тим, як іспанці завоювали цей регіон.
Адміністративний центр цього департаменту є однойменне місто Кочабамба - одне з найбільших міст Болівії. У перекладі з мови кечуа означає "болотиста місцевість".
Центральна частина міста перебуває на рівнині, деякі його райони - на пагорбах. До півночі й заходу від центра протікає ріка Рфо-Роча, на південному сході лежить озеро Лагуна Алалай. Завдяки численним випаренням і садам Кочабамбу часто називають "місто-сад".
Символом міста з 1994 року є статуя Ісуса Христа на горі Сан Педро в східній частині міста. Висота статуї становить 34,20 м (разом з постаментом більше 40 м), таким чином, вона на 2 метри вище знаменитої статуї Христа на горі Корковадо в Ріо-де-Жанейро. На гору Сан-Педро можна потрапити по канатній дорозі, а в певні дні можна піднятися й на саму статую, крізь оглядові вікна якої відкривається прекрасний панорамний вид.
У центрі міста перебуває площа 14 вересня зі стародавнім собором. На ній і навколо площі Колумба розташувалися будинку в колоніальному стилі, інша частина міста забудована сучасно. На північ від площі Колумба знаходиться широкий бульвар Ель Прадо з установами, банками, готелями й ресторанами [8].
На півдні лежить ринок Ла Канча, що займає кілька вуличок і площ. Він відкритий сім днів у тиждень і є самим більшим вуличним ринком Південної Америки. Ла Канча виник з декількох розрізнених ринків, що розрослися після економічних реформ середини 80 - х років XX століття. На сході міста Головний університет Сан-Сімон, один із кращих університетів Болівії.
У південно-західній частині міста, на пагорбах розкинувся міський парк. У ньому, на пагорбі Коронилла, можна побачити пам'ятник жінкам і дітям, що захищали місто під час визвольної війни 1812 року проти колоніальних загарбників - іспанців. Місто має чудовий археологічний музей.
Центром релігійного й культурного життя є свято, що проводиться у середині серпня протягом чотирьох днів на честь святої діви Уркупіни, патронеси міста. По вулицях міста йдуть процесії, проходять церковні служби та інші торжества.
За традицією, рано вранці 15 серпня, жителі міста відправляються хресним ходом у Кільакольо, що лежить в 14 км від Кочабамбі, де в місцевій церкві перебуває рака Діви Уркупины. Під час хресного ходу федеральна дорога між цими двома містами перекривається. У лютому або березні в місті проходить карнавал.
Департамент Ла-Пас (ісп. Departamento de La Paz) - департамент Болівії площею 133 985 км² та населенням 2 812 000 (27,8 % населення країни, перепис 2001 року), розташований на заході країни. Столиця департаменту - місто Ла-Пас. Департамент поділяється на 20 провінцій. Більшу частину департаменту вкриває величний гірський хребет Кордильєра-Реаль з висотами до 6,5 км (гора Іїмані), на північному сході якого розташовані гірські ліси Юнги.
Ла-Пас - фактична столиця держави (з 1898), а також адміністративний центр департаменту Ла-Пас. Населення міста із пригородами становить 1 609 000 чоловік, що робить Ла-Пас найбільшим містом Болівії. Без пригородів Ла-Пас поступається першістю місту Де-ла - Сьерра. У Ла-Пасі перебуває більшість державних установ Болівії, у тому числі резиденція президента країни, хоча номінальної (конституційної) столицею є Сук ре [9].
Ла-Пас розташоване на березі однойменної ріки на висоті 3600 м над рівнем моря. Ла-Пас - сама високо розташована столиця держави у світі (також у місті розташоване саме "високе" гольфовое поле у світі). Ла-Пас розташований у кратері погаслого кілька мільйонів років тому вулкана.
Через високогірне розташування міста, клімат у Ла-Пасі прохолодний. Середньомісячна температура самого теплого місяця (листопад) становить біля +11°C, самого холодного (липень) - біля +7°C.
Старі квартали із традиційними двоповерховими будинками зберігають традиційну прямокутну мережу вулиць колоніального часу. Серед найбільш примітних пам'ятників архітектури - палац Дієс Де Медіна (1775; 3-поверховий з аркадами й сходами у внутрішніх дворах), палац Вільяверде й ін.; церкви - Сан-Франсиско (близько 1743-1784; 3 - поверховий портал з багатим різьбленням), Санто-Доминго (1726), Сан - Педро (1790; звід нефа й купол з вапняно-пемзової маси на очеретяному каркасі).
У Національному археологічному музеї й Національному музеї мистецтв представлені предмети древнього індійського мистецтва, а також мистецтва колоніальних часів.
Департамент Потосі́ - департамент Болівії площею 118 218 км² та населенням 738 771 (перепис 2001 року), розташований на південному заході країни. Столиця департаменту - місто Потосі. Департамент поділяється на 20 провінцій. Це переважно безплідний гірський регіон, з великим плато на заході, де розташований великий солончак салар-де-Уюні. Протягом колоніального періоду Потосі був багатим регіоном, де здобувався значний відсоток срібла у світі.
Столиця департаменту Потосі - однойменне місто Потосі. Місто розташоване на висоті 4090 м, часто стверджується, що це найвище місто у світі. Місто знаходиться у підніжжя гори Серро-де-Потосі або Серро-Ріко ("багата гора") - гора дійсно багата срібними рудами - висотою 4824 м над рівнем моря, що домінує над містом [8].
Місто було засновано в 1546 році як шахтарське селище, що скоро швидко розбагатіло та виросло до розмірів у понад 200 тис. мешканців, ставши одним з найбільших міст Південної Америки.
У іспанській мові все ще зберігається вислів "бути вартим потосі" (valer un potosí), маючи на увазі велике багатство. Для європейців віце-королівство Перу (до якого належало місто) було казковою країною багатств. Потосі став символом багатства, і в такому значенні вживається, наприклад, в романі "Дон Кіхот" Мігеля де Сервантеса (друга частина, глава LXXI). За одною з теорій, знак монетного двору Потосі (переплетені букви "PTSI") став прообразом знака долара.
Саме з Потосі походила більша частина срібла, що відправлялося до Іспанії з Південної Америки. За офіційними даними, з 1556 по 1783 роки тут було здобуто 45 тис. тонн чистого срібла, з яких 7 тис. тонн досягли Іспанії. За наказом Франсиско де Толедо на шахті використовувалася праця індіанців у вигляді міти, тобто суспільних робіт. На шахті загинули тисячі індіанців, не стільки через важку працю, скільки через отруєння ртуттю: в "процесі патіо", що використовувався для очищення срібла, руда подрібнювалась, змішувалася зі ртуттю із утворенням амальгами, процес перемішування здійснювався голими ногами індіанців. Після цього ртуть усувалася нагріванням та випаровуванням, з утворенням великих кількостей смертоносних парів. За всі часи тут загинуло біля 8 млн. індіанців. Із значним скороченням індіанського населення та зменшенням числа придатних для робіт працівників, в 1608 році адміністрація колонії запросила метрополію надсилати 1500-2000 африканських рабів на рік. Запит був задоволений частково, і всього було завезено біля 30 тис. рабів. Африканські раби навіть заміняли мулів, бо виявилися дешевшими за цих тварин. Після 1800 року запаси срібла були виснажені, і головним продуктом видобутку стало олово, при цьому прибутки впали і місто почало приходити в занепад. У відносно невеликих кількостях срібло продовжує видобуватися і зараз. Умови роботи і зараз залишаються не дуже добрими, методи, що використовуються тут, застарілі, захисного обладнання крихти пилу практично немає, і шахтарі мають дуже коротку середню тривалість життя, помираючи від силікозу у віці біля 40 років. Під час війни за незалежність Болівії (1809-1825) Потосі багато разів переходив з рук у руки. Помилки командування Першої Армії роялістів з Буенос-Айреса (під командою Хуан Хосе Кастеллі) привели до ворожнечі місцевого населення, збільшення опору та підтримки незалежності. Таке відношення робило захист міста роялістами дуже важким. Командуючий Другої Армії, Мануель Белґрано, значно покращив ставлення до роялістів. Проте і йому довелося відступити, відступаючи він наказав підірвати монетний двір міста, і лише місцеві мешканці на дали йому можливості це зробити. Пізніше ще дві експедиції з Буенос-Айреса брали місто, і обом довелося відступити. Місто Сан-Луїс-Потосі в Мексиці було названо на честь цього міста. В США назва Потосі була надана шахтарському містечку Потосі, де добувається свинець, в штаті Вісконсін, містечку Потосі в штаті Міссурі і Потосі в штаті Невада.
Департамент Ору́ро (ісп. Departamento de Oruro) - департамент Болівії площею 53 588 км² та населенням 391 870 (перепис 2001 року), розташований на заході країни. Столиця департаменту - місто Оруро. Департамент поділяється на 16 провінцій.
Оруро - столиця однойменного департамета Оруро в Болівії. Місто перебуває на висоті 3710 м над рівнем моря. З населенням близько 210 тисяч чоловік воно посідає шосте місце в Болівії. До закриття мін на початку 1990-х років Оруро був важливим центром гірничодобувної промисловості країни. Тут добували олово, срібло, золото, вольфрам, сурму, сірку, буру й мідь.
У наші дні здобувають все більше значення сільське господарство, виробництво кераміки й металообробна промисловість. Оруро, що пов'язаний з іншими великими містами країни першою залізничною лінією країни, дотепер є важливим транспортним вузлом. Важливі дороги країни ведуть через місто, що сприяє його розвитку [9].
Оруро, названий по місцевому індійському плем'ю, славиться своїм карнавалом, що в 2001 році був включений у список ЮНЕСКО. У ньому збережені елементи доколумбівської релігії індіанців регіону.
Департамент Санта-Крус - департамент Болівії площею 370 621 км² (найбільший за площею, 33,74 % площі країни) та населенням 2 433 602 (26,08 % населення країни, перепис 2001 року), розташований на сході країни. Столиця департаменту - місто Санта-Крус-де-ла-Сьєрра. Департамент поділяється на 15 провінцій. Більшу частину департаменту вкривають рівнини болівійської Амазонії та Чікітанії, багаті на природний газ, що робить департамент найбагатшим в країні.
Санта-Крус-де-ла-Сьєрра, часто відомий як просто Санта-Крус - столиця болівійського департамента Санта-Крус на сході країни. З населенням 1 528 683 мешканців (офіційна оцінка, 2006 рік) або 1 862 911 мешканців в агломерації, це найбільше місто країни, дещо більше за фактичну столицю країни Ла-Пас.
Він був заснований в 1560 році в східній частині Болівії, але пізніше був перенесений на 200 км на захід у передгір'я Анд. Місто відоме своїм м'яким кліматом. Головними визначними пам'ятками Санта-Крус уважаються площа 24 вересня, розташований на ній Кафедральний собор, де зараз відкритий музей зі зборами релігійного мистецтва, Музей природної історії й Зоопарк, що вважається одним із кращих у Південній Америці [5].
Недалеко від Санта-Крус розташовувалося місто Самаіпата. У його околицях на невеликій горі червонуватого кольору перебуває археологічне місце Ель-Фуерте. Вважається, що в 14-16 століттях тут процвітало інкське місто. Руїни, які збереглися до наших днів, були частиною священного церемоніального комплексу. Тут можна побачити наскальні малюнки, що зображують тварин. Ель-фуерте було внесено ЮНЕСКО в список всесвітньої спадщини людства. Дуже цікаві поїздки по численних єзуїтських місіях середини 17-18 століть. Серед них виділяються Сан-Хав'єр, Сан-Рамон, Сан-Мігель, Сан-ігнасио-де-веласко, Консепсьон, Сан-Рафаель, Санта-Ана й Хосе-Де-Чііктос.
Західніше Санта-Крус розташований Національний парк Амборо. Площа його - 63 тис. га. Сюди входять три екосистеми - передгір'я Анд, басейн ріки Амазонки й східні рівнини. В Амборо живе безліч птахів, а також, пекарі, тапіри, мавпи ревуни й капуцини, ягуари, оцелоти й невеликі марги.
Із Санта - Крус влаштовуються екскурсії до Національного парку Ноель Кемп Меркадо на границі із Бразилією. Це єдине природне місце, що було проголошено ЮНЕСКО Всесвітнім надбанням людства. Площа парку - 15 тисяч кв.км. Ноэль Кемп Меркадо охороняє п'ять видів екосистем - джунглі, сухий ліс, савани й вологі ліси. Тут виростає близько 4000 видів рослин, живе 150 видів ссавців і 620 видів птахів.
Пандо - департамент Болівії. Площа - 63 827 км2. Населення 52 525 жителів. Адміністративний центр - Кобіха. Департамент був заснований 24 вересня 1938 року. Він перебуває в басейні Амазонка, у малонаселених джунглях. Основна промисловість - виробництво каучуку.
Департамент Таріха (ісп. Departamento de Tarija) - департамент Болівії площею 37 623 км² та населенням 391 226 (4,3% населення країни, перепис 2001 року), розташований на півдні країни. Столиця департаменту - місто Таріха. Департамент поділяється на 6 провінцій.
Таріха, повна назва Сан Бернардо де ля Фронтера де Таріха - велике місто на півдні Болівії. Місто було засновано в 1574 році, населення становить 170 900 чоловік (офіційний перепис населення в 2006 році). Таріхо є столицею й найбільшим містом департаменту Таріхо. На території міста розташований аеропорт.
Болівія - держава в центральній частині Південної Америки. Болівія - це республіка, глава держави й уряду якої є президент, що обирається населенням на один 5-річний строк. Двопалатний парламент - 36 сенаторів і 130 депутатів, обираються також на 5-річний строк.
Болівія багата на природні ресурси (передусім олово, нафта, природний газ; також є цинк, сурма, вольфрам, срібло, свинець, мідь, золото), але висока витратність виробництва, нестача інвестицій, проблеми з внутрішнім транспортом і відсутність виходу до моря обмежують її розвиток. Болівія залишається однією з найбідніших країн Південної Америки.
Болівія одна з небагатьох країн Америки індіанці, в основному кечуа та аймара складають понад половину населення. Другою за чисельністю групою є власне болівійці - метиси та креоли. Більшість населення сконцентровано в гірських районах. Державна і літературна мова іспанська. Серед віруючих болівійців переважають католики. Найбільші міста Ла-Пас, Сукре, Кочабамба, Оруро.
Туризм ще не дає суттєвого внеску в економіку, але сприяє розвитку відповідної інфраструктури - наприклад, поліпшення готельних умов (особливо в Ла-Пас).
Нещодавно Болівію було внесено до популярного туру Південною Америкою, який привертає туристів із США, Європи та Японії.
Найбільшу зацікавленість іноземних туристів викликають озеро Тітікака та його околиці (зокрема, рибальство); руїни інкських споруд на острові Сонця; доінкські руїни в Тіауанако; індіанське життя в Альтіплано.
Ще одна туристична траса пролягає через Кордильєри в джунглі Юнгаса. Цей маршрут є дуже популярним, бо протягом кількох годин можна побачити дивовижні краєвиди та відчути кліматичні контрасти Анд.
1. Брук С.И. Население мира. Этнодемографический справочник, Москва 2008.
2. Булавин В.И. Боливия. - М.: ИНФРА, 2008
3. Культура Боливии. - М., 2006
4. Сашин Г.З. Боливия. Очерк новейшей истории. - М.: ОЛМА, 2006
5. Сьеса де Леон, Педро. Хроника Перу. Часть Первая. Глава CVII. - Киев, 2008
6. Українська радянська енциклопедія / За ред. М. Бажана. - 2-ге вид. - К., 1974-1985.
7. Arzáns de Orsúa y Vela, Bartolomé. Historia de la Villa Imperial de Potosí. Edición de Lewis Hanke y Gunnar Mendoza. Providence, R. I.: Brown University Press, 1965.
8. Cobb, Gwendolin Ballantine. "Potosí, a South American Mining Frontier." Greater America: Essays in Honor of Herbert Eugene Bolton. Freeport, N. Y.: Books for Libraries Press, 1968, © 1945, pp.39-58.
9. Die Silbermine von Potosí - Der Berg der Menschen frisst, in: GEO Epoche: Als Spanien die Welt beherrschte. Gruner + Jahr, Hamburg 2008, S.66-76. Fischer Weltalmanach 2007.
10. Hanke, Lewis. The Imperial City of Potosí. The Hague: Nijhoff, 1956.
11. https: // www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook/geos/bl.html
12. http://www.populstat. info/
Додаток А
|
