Міністерство освіти і науки України
Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини
Інститут природничо-математичної та технологічної освіти
природничо-географічний факультет
кафедра географії та методики її викладання
Чорне море
Виконала: студентка 2гр.ІІІкурсу
Дериземля Н.О.
Перевірила: к.г.н. Кравцова І.В.
Умань – 2010
План:
Вступ
Розділ І: Історія дослідження та розвитку моря
Розділ ІІ: Загальна характеристика Чорного моря
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Україна — велика морська держава, яка через порти Чорного та Азовського морів підтримує торговельно-економічні зв'язки практично з усіма країнами світу. Але, господарська діяльність людини значно погіршила природний стан морів. Великої шкоди завдають викиди в моря стоків промислових підприємств, міських каналізаційних мереж, тваринницьких комплексів, змиті з полів мінеральні добрива та отрутохімікати тощо. Це призводить до скорочення видового складу органічного світу морів, а також поширення бактерій, які викликають захворювання у людей.
Чорне море є великим природним комплексом, що має свої специфічні природні умови природні ресурси. Тому досить значне місце займає дослідження його будови, функцій та ресурсів.
Розділ І: Історія дослідження та розвитку моря
Щодо походження назви є дві версії. Згідно з першою, таку назву йому дали давні греки, які ще до нової ери почали освоювати береги Скіфії. За другою версією, «Чорним» його назвали племена меотів, які жили на півдні України до скіфів. На їхній мові воно називалось «Темарун», буквально — Чорне море. Скіфи теж називали його «Ашхаена», що означало «темне» або «чорне».
Історія досліджень Чорного та Азовського морів почалася з античних часів (VIII—IV ст. до н. е.), коли фінікійці і греки, долаючи водні простори, заселяли береги в районі Керчі, Феодосії, Судака, Євпаторії, Севастополя (Херсонес) та в інших місцях. Вже тоді грецькі мореплавці побудували маяки на Зміїному острові й Тендрівській косі. На давніх периплах (своєрідних лоціях) є досить багато довідкових даних, що ними користувались моряки, плаваючи по Понту Евксинському (у перекладі з грец.— гостинне море) і Меотиді, як тоді називали відповідно Чорне та Азовське моря. В той час грекам добре були відомі береги Тавриди (Криму) і Кавказу. Ці відомості знайшли відображення в працях Геродота, Страбона і Птолемея. Цікаво, що вже в «Географії» Страбона, датованій 18 р. н. е., є правильна думка про те, що в минулому Понт Евксинський з'єднувався з Каспійським морем через Кумо-Маницьку протоку і не мав виходу в Середземне море через Пропонтиду (Мармурове море) і Геллеспонт (протоку Дарданелли). У цій самій книзі вперше згадується про Сиваш, який тоді називався болотом Сапра, тобто гнилим.
Видатний математик і астроном II ст. н. е. Клавдій Птолемей склав першу карту Чорноморського узбережжя на основі градусної сітки.
У IV ст. н. е. на Чорне море проникли слов'яни і по ньому здійснювали походи на Візантію (626 р. і 860 р.). У IX—XI ст. слов'яни займали на морі панівне становище. У 941 р. і 944 р. князь Ігор успішно ходив на Царгород і Персію. Не дивно, що після цих походів у літературі аж до XIII ст. Понтичне море часто називалося Руським морем. У другій половині X ст. князь Святослав Ігорович заснував Тмутараканське князівство, яке займало східне узбережжя Азовського моря, Таманський півострів і район Керчі. Це уможливило оволодіння Керченською протокою — важливим торговельним шляхом на Кавказ та Близький Схід і дозволило міцно закріпитися в Криму.
З XV ст. Османська імперія майже на три століття закрила доступ у Чорне море, і дослідження його припинились. Поновились вони лише після указу Петра І і переривались тільки під час війн Росії з Туреччиною та в періоди 1-ї і 2-ї світових війн.
До 1917 р. Головне гідрографічне управління Росії видало більше як 60 карт Чорного та Азовського морів з урахуванням даних першої океанологічної експедиції 1890—1891 рр. під керівництвом Й. Б. Шпіндлера. В цій експедиції взяли участь геолог М. І. Андрусов (засновник морської геології), гідрограф Ф. Ф. Врангель, хімік М. Д. Зелінський та інші. Було, зокрема, встановлено, що дно Чорного моря має пласку поверхню з найбільшою глибиною 2244 м, а також те, що з глибини 200 м вода заражена сірководнем.
З 1923 р. до 1935 р. в морях працювала гідрографічна експедиція за планом, що його розробив Ю. М. Шокальський. Підсумком стала нова батиметрична карта. Висвітлилося багато особливостей рельєфу шельфа та підводних схилів Кримських і Кавказьких гір.
Після закінчення Великої Вітчизняної війни з новою силою постала потреба комплексного вивчення природи Чорноморського басейну. Цього вимагали інтереси Чорноморського військового флоту, а також Чорноморського пароплавства, річкового і рибного флотів. Тому, крім постійних гідрографічних робіт на суднах системи Гідрометслужби України та Росії, в дослідженнях брали участь Інститут океанології та Інститут географії АН СРСР (нині РАН), Інститут геологічних наук НАНУ, Інститут мінеральних ресурсів та Український науково-дослідний геолого-розвідувальний інститут, Об'єднання Кримморгео, а також учені Одеського, Сімферопольського й Московського університетів та багато розвідувально-пошукових і проектних організацій.
Чорне море лежить у глибокій западині, яка утворилась у межах Середземноморської геосинклінальної області в альпійський етап горотворення. Цим пояснюється його значна глибина, яка в середньому становить 1256 м, а максимальна — 2245 м. Воно набагато давніше від Балтійського і кілька разів змінювало обриси своїх берегів, особливо під час наступання і танення материкового льодовика. В морі стільки води, що якби з нього почала витікати така ріка, як Амазонка, то для цього знадобилося б 99 років.
Товща осадових порід досягає 12—15 км і залягає безпосередньо на базальтовому шарі, потужність якого 5—6 км. Тобто під морем тип кори океанічний.
Береги моря різні за висотою, розчленованістю та геологічною будовою. Гірські ділянки складені вулканічними й метаморфічними породами, низинні — осадовими: лесами, суглинками, вапняками, пісками. В північно-західній частині узбережжя багато лиманів. Динаміка берегових процесів сильно різниться залежно від складу порід і відкритості до моря. Так, наприклад, якщо береги складені рихлими породами (суглинками, лесами), то під ударами хвиль вони можуть відступати зі швидкістю від 4 до 16 м на рік. Максимальна швидкість руйнування берега — до 39 м на рік — була зафіксована до проведення берегозакріплювальних робіт на західній околиці Одеси (в районі мису Великий фонтан). Вапнякові породи на берегах руйнуються зі швидкістю до 2 м на рік. Слідом за берегом з такою самою швидкістю переміщуються пляжі, пересипи та бари. В лиманах, де сила удару хвиль різко падає, береги руйнуються в середньому в 10 разів менше.
Мал.№1: Руйнування берегів
Руйнування берегів (окрім гірської частини Криму) посилюється завдяки підвищенню рівня моря до 3 мм і опусканню суходолу до 2 мм. Разом це створює ефект підвищення рівня моря на 5 мм на рік.
Історія розвитку Чорного моря налічує близько 10 млн. років і закорінена в ті часи, коли окреслились контури басейну, якого геологи, наслідуючи історичну назву, теж іменують Понтичним, хоча площа його була значно більшою. До того ж воно було теплим і опрісненим, з невеликою глибиною. Залежно від підняттів і опускань земної кори та зв'язку чи ізоляції від Світового океану площа, солоність і життя в морі значно змінювались.
Геологи розшифрували, що після Понтичного в пліоцені існували Кіммерійське, Куяльницьке та Гурійське моря. Коли настав четвертинний період, на формування морських басейнів значною мірою впливали води від танення материкового льодовика, який підходив аж до Дніпропетровська. Впродовж 1 млн. років існували такі моря: Чаудинське, Давньоевксинське, Узунларське, Карангатське, Новоевксинське, Давньочорноморське і сучасне. За цей період у морі багаторазово змінювались гідрохімічні, гідрологічні й температурні умови.
Розділ ІІ: Загальна характеристика Чорного моря
чорне море клімат течія
Чорне море - море між Європою та Західною Азією (проходить водна межа між Європою і Малою Азією). Сполучене протокою Босфор із Мармуровим морем. Площа 422 тис. км², найбільша глибина до 2 211 м (на південь від Ялти). Чорне море — внутрішнє континентальне море Атлантичного океану (пов'язане з ним через протоку Босфор, Мармурове море, протоку Дарданелли, Егейське та Середземне море), знаходиться між масивом Східної Європи на півночі, Малою Азією на півдні, Кавказом на сході і Балканським півостровом на заході. Чорне море омиває береги України, Росії, Грузії, Туреччини, Болгарії і Румунії.
Об'єм води Чорного моря становить близько 547 000 км³. На нього впливають такі складові елементи:
- опади — 230 км³,
- стік континентальних вод — 310 км³,
- приплив з Азовського моря — 25 км³,
- втрата через випаровування з поверхні — 357 км³,
- витік через Босфор — 208 км³.
Клімат Чорного моря на більшій частині має субтропічні риси, з сухим і жарким літом та вологою зимою. Влітку над морем стоїть переважно безхмарна погода, що зумовлена Азорським максимумом, а взимку переважають дощі й тумани, що є наслідком проходження середземноморських і атлантичних циклонів.
Температура повітря змінюється з півночі на південь в лютому від -1, -З °С на півночі до +4, +8 °С на півдні та сході, в серпні від 4-24 до +28 °С відповідно. Море замерзає рідко.
Кількість опадів також різна. Над північно-західною частиною моря випадає близько 400 мм, а поблизу міста Батумі - до 2450 мм. Кількість днів зі снігопадом збільшується з північного заходу на південний схід від 5—8 до 25—30.
Вітри над морем протягом року дуже мінливі, проте переважають північно-східного, північно-західного, східного й південно-східного напрямків. Біля берегів України переважають вітри північних румбів. Сила їх у більшості випадків менша 5 м/с, проте чимало днів зі швидкістю 15 м/с та більше. У Новоросійську, Севастополі, Керчі, Туапсе, Поті й Батумі бувають вітри зі швидкістю 40 м/с.
З березня до жовтня вітер на узбережжях має яскраво виражений добовий напрямок, зумовлений неоднаковим нагріванням суходолу і моря. Такі вітри називаються бризами. Крім того, цей напрямок зумовлений орографічними причинами. На східному узбережжі — від Анапи до Туапсе та на Південному березі Криму при перевалюванні холодного повітря через гори в зимову пору виникають поривчасті штормові вітри під назвою бора. В Новоросійську за рік буває 46—48 днів із борою.
На схилах Кавказьких і Кримських гір, здебільшого в холодний період року, виникають теплі сильні вітри — фени. Дмуть вони від кількох годин до кількох днів.
Температура води на поверхні моря літньої пори істотно не відрізняється в різних його частинах і коливається в середньому в межах +21, 4-24,5 °С. Найтепліша вода все ж у південно-східній частині. Цікаво, що на глибині від 50 до 100 м вода охолоджується до +6,5, +8,5 °С і мало змінюється протягом року, а потім теплішає до +9 °С й більше на глибині 2000 м — тобто над поверхнею дна моря.За температурним показником води моря розподіляються на два нерівні шари: верхній — до глибини приблизно 60—80 м і нижній від 80 м до самого дна, який зберігає майже незмінну температуру — близько +9 °C.
Північна частина моря взимку надовго (Каркінітська затока на 132 дні) вкривається кригою товщиною до 60 см. Біля Одеси в суворі зими лід тримається до 100 днів, а біля Керчі - до 80 днів.
Історичні дані свідчать, що в 401, 660, 716 і 739 pp. море замерзало повністю. А в 755 р. і 763 р. замерзла навіть протока Дарданелли. Одначе бувають такі теплі зими, що море не замерзає навіть біля Одеси.
Поверхня вод Чорного моря переважно спокійна. Хвилі виникають за вітряної погоди, особливо взимку. Під час буревіїв вони можуть зростати до висоти 15 м і більше та загрожувати малим суднам. Припливи та відпливи майже непомітні, бо сягають ледве 10 см висоти.
На Чорному морі є два види морських течій:
1.поверхневі, спричинені циклонними вітрами;
2.подвійні течії в Боспорській та Керченській протоках, спричинені обміном вод різної густини між двома суміжними морськими басейнами.
Поверхневі течії утворюють два замкнені кільця. Ширина західного кільця навпроти дельти Дунаю сягає близько 100 км; воно звужується на південь. Швидкість близько 0,5 км/год. Ширина східного кільця замкнена в межах 50 — 100 км, швидкість течії до 1 км/год.
Подвійна течія в Босфорській протоці — це обмін вод між Чорним та Мармуровим морями. Менш солона й легша вода Чорного моря рухається як верхня течія до Мармурового зі швидкістю 1—2 м/с. Взамін солоніша і густіша вода Мармурового тече нижньою течією на глибині 50—120 м до Чорного зі швидкістю 4 — 6 м/с. Друга подвійна течія — це течія між Чорним і Азовським морем: солоніша вода з Чорного моря переливається нижньою течією до Азовського, а опріснена вода — верхньою течією назустріч з Азовського.
Середня солоність його 18 %о,а в пригирлових частинах - лише 2—3 %о. Через Босфор і Мармурове море обмінюються води Чорного й Середземного морів. Легша опріснена вода виноситься поверхневою течією, а важча солона приноситься глибинною.
Чорне море - єдине з усіх морів нашої планети, яке з глибини 120—200 м заражене сірководнем. Сірководень виділяється на дні моря під час розкладання органічних речовин, що містять сірку, та внаслідок життєдіяльності бактерій роду мікроспіра. В останні 10—15 років рівень сірководню почав підніматись. Най-вірогідніші причини цього - зросле забруднення вод моря або зменшення притоку прісної води. Тому все морське життя зосереджене у верхньому, багатому на кисень, шарі води.
Швидкість течій змінюється в різних частинах моря, на різній відстані від берега й на глибині переважно від 10—15 до 80— 90 см/с, а в Керченській протоці - до 130—140 см/с.
В морі часто виникають згінно-нагінні явища, спричинені тривалими, односпрямованими і сильними вітрами (понад 10 м/с). Рівень води біля Одеси іноді підіймається майже на 1 м або падає більше ніж на 1,5 м. Крім того, в морі проявляється одна з форм припливу — сейші, під час яких вода підіймається від кількох до 50—60 см з періодом відповідно від кількох хвилин до 12 годин. Звичайні ж припливи в різних частинах моря не перевищують 10 см.
Корисних копалин на дні моря відкрито поки що мало, бо їх пошуки розпочато не дуже давно. Проте в шельфовій зоні північно-західної частини Чорного моря вже відкрито досить велике Голіцинське родовище газу. Є ще кілька перспективних нафтогазоносних структур (як-от Зміїнівська, Штормова, Шмідтівська), але найбільші надії морські геологи покладають на газогідратні поклади, що залягають у намулистому осаді. 3 1м3 кристаликів газогідрату можна одержати 200 м3 газу. А всього запаси газу оцінюються в 20—30 трлн м3.
З перспектив рудних корисних копалин найбільшої уваги заслуговують прояви залізомарганцевих конкрецій, що залягають на глибині 80—140 м південніше півострова Тарханкут. Залягають вони на поверхні намулистого дна, містячи 18 % марганцю і 52 % заліза. У відкладах піщаних кіс і пляжів від дельти Дунаю до Каркінітської затоки трапляються концентрації ільменітових і цирконієвих розсипів. Є вони і в пісках Одеської, Чурюмської та Бакальської банок. В акваторії моря відкрито великі запаси будівельних пісків, поширених уздовж берегів від Дністровського лиману до Каркінітської затоки та біля берегів Криму (а надто в районі Керчі). За попередніми підрахунками, запаси пісків становлять понад 12 млрд м3.
На мілководді — практично невичерпні поклади черепашнику, що його застосовують при виробництві скла, будівельного вапна, в цукровій промисловості та особливо в птахівництві (як домішок до кормів).
Залізні руди осадового походження (типу Керченських родовищ) відкрито в районі Тендрівської коси та Єгорлицького півострова.
Проти гирл Дніпра і Дністра морські геологи відкрили субмаринні запаси питної води, що будуть використані для водозабезпечення великих населених пунктів узбережжя.
В усіх лиманах моря є лікувальні грязі.
Життя в Чорному морі формувалося впродовж багатьох мільйонів років. Тому тут багато реліктової солонуватоводної фауни. Поряд із нею добре почуваються представники солоного Середземномор'я, яких тут біля 80 %.
Море багате на первинний продукт — зоо- і фітопланктон. Тільки в1л води представників фітопланктону нараховується багато сотень тисяч або навіть мільйонів екземплярів. Далі все перебігає харчовим ланцюгом, і в кінцевому підсумку ми можемо спостерігати в морі навіть хижих акул, що живляться не тільки різними рибами, а й нападають на дельфінів. Виявилося, що акула-катран, яка не вважалась небезпечним хижаком, за доказом румунських учених, поїдає дельфінів. В море зрідка заходять також відомі хижаки-акула-молот і голуба акула. З трьох видів дельфінів найбільше поширений білобочок (довжиною до 2,1 м і вагою 40—60 кг). За ним — вид афаліна (довжиною до 3,3 м і вагою до 350 кг), потім-дельфін під назвою морська свиня (інші назви -азовка, пихтун; довжиною до 1,2, рідко до 1,3 м і вагою 20—30 кг). Усього в морі представників іхтіофауни налічується до 180 видів. Промислове значення мають: з реліктів — білуга, осетер, севрюга, оселедці; з середземноморських — хамса, тюлька, кефаль, скумбрія, ставрида, камбала; з прісноводних — судак, лящ, тарань.
Господарська діяльність людини значно погіршила природний стан морів. Великої шкоди завдають викиди в моря стоків промислових підприємств, міських каналізаційних мереж, тваринницьких комплексів, змиті з полів мінеральні добрива та отрутохімікати тощо. Це призводить до скорочення видового складу органічного світу морів, а також поширення бактерій, які викликають захворювання у людей.
Основними забруднювачами Чорною моря є господарські об’єкти, розміщені на його узбережжі та вздовж річок Дунаю, Дністра, Дніпра. Значну частку забруднення становлять відходи, що нагромаджуються при розвідці та освоєнні морського дна. Каламутна вода моря із збільшеним вмістом відмерлої органіки забруднена також бактеріями і нафтопродуктами.
Специфічною особливістю екологічної ситуації у Чорному морі є підняття отруйного сірководню середовища. Вже зараз в окремих місцях це призводить до заморів (масової загибелі риб та інших мешканців вод). Зокрема, значно скоротилася у морі чисельність риб-хижаків і дельфінів.
Для охорони навколишнього середовища в районі Чорного моря в 1998 році було прийнято Угоду по збереженню китоподібних у Чорному та Середземному морях: ACCOBAMS (англ. Agreement on the Conservation of Cetaceans of the Black Sea, Mediterranean Sea and Contiguous Atlantik Area), де одним з основних питань є охорона дельфінів.
Основним міжнародним документом, що регулює питання охорони Чорного моря, є Конвенція про захист Чорного моря від забруднення, підписана шістьма чорноморськими країнами — Болгарією, Грузією, Росією, Румунією, Туреччиною і Україною в 1992 в Бухаресті (Бухарестська конвенція). Також в червні 1994 року представниками Австрії, Болгарії, Хорватії, Чеської Республіки, Німеччини, Угорщини, Молдавії, Румунії, Словаччини, Словенії, України і Європейського Союзу в Софії була підписана Конвенція про співпрацю по захисту і стійкому розвитку річки Дунай. В результаті були створені Чорноморська комісія (Стамбул), і Міжнародна комісія з охорони річки Дунай (Відень). Ці органи виконують функцію координації природоохоронних програм, здійснюваних в рамках конвенцій
4. Висновки
Чорне море – це найбільше море, що омиває береги України. За будовою дна воно є морем рухомих зон. Органічний світ Чорного моря бідний унаслідок того, що 90% об’єму його водних мас насичені сірководнем. Чорне море багате на деякі природні ресурси: рекреаційні, мінеральні, рибні. Останнім часом загострилися екологічні проблеми Чорного моря, які потребують свого вирішення. На екологічну ситуацію в морі впливають стоки річок, що впадають в нього. Найбільші стоки забруднених речовин приносить р. Дунай. Забруднюють води Чорного моря й промислові та рекреаційні підприємства, розміщені на його берегах, що вимагає негайних заходів з очищення стоків та забезпечення охорони від забруднення.
На шельфі Чорного моря розвідані промислові запаси нафти й природного газу, у воді є залізо, срібло, мідь, сіль та інші речовини.
5.Список використаних джерел
1.Волошин І.І. Географія Світового океану/ В.Г. Чирка, І.І. Волошин. – К.: Перун,1996.-224с.
2.Кобернік С.Г. Географія/ С.Г. Кобернік, Р.Р. Коваленко. – Видання третє, доповнене. – К.: Література ЛТД, 2009. – 592с.
3. Кобернік С.Г. Географія материків та океанів/ С.Г. Кобернік, О.Я. Скуратович. – К.: Навчальна книга, 2004. – 427с.
4.Пасенко Л.В. Географія/ Л.В. Пасенко, М.І. Сорока, С.Г. Капіруліна. – 2-ге вид. – К.: ТОВ «Казка», 2010. – 992с.
|
