Загальна характеристика аналітичних програм на телеканалі „Київ”
Київ 2010
Зміст
1. Загальна історія аналітичного телебачення
2. Журналістика періоду перебудови і гласності
3. Українське телебачення в 1991-2000 роках
4. Жанрова стуктура телевізійної журналістики
5. Аналітичні програми телеканалу „Київ” та їх характеристика:
Список використаної літератури
1. Загальна історія аналітичного телебачення
Перші аналітичні програми з'явилися в Радянському Союзі на початку 60-х років. Саме 60-ті роки для телебачення стали етапом серйозного розширення публіцистичного віщання. У грудні 1961 року вперше в ефір вийшла щотижнева інформаційна програма "Естафета новин". Вона являла собою тижневий огляд поточних подій.
"Естафету новин" можна назвати праобразом сучасного аналітичного тижневика. Творчим принципом передачі було проголошене використання феномена безпосередності, і зв'язаної з ним імпровізаційності. На перший план працівники "Естафети" ставили особистість журналіста, ведучих. У цій програмі особливо цінувалася персоніфікація повідомлення. До середини 60-х популярність телепередачі пішла на спад. "Телевізійні новини" у міру свого розвитку відбирали в неї усе більше і більше суспільно значимої інформації, що міг би повідомити ведучий цієї передачі" [1]
У 1970 році "Естафета новин" була закрита. Тоді ж головою Держтелерадіо СРСР стає С. Г. Лапін. На початку 70-х Лапін виступає з заявами про те, що "нашому телебаченню зірки не потрібні". За його словами, радянський диктор, журналіст повинен виражати офіційну позицію і не повинний відволікати увагу своїми індивідуальними якостями. На радянському телебаченні "були проведені величезні комплексні роботи з усунення індивідуальності. Видаляли бороду, щоб не відволікала від загального пафосу культурного будівництва, променисті очі, щоб не виникало сторонньої думки про жіночу привабливість, заборонили міжнародному коментатореві з'являтися на екрані не в МЗСному піджаку з краваткою.[2]
2. Журналістика періоду перебудови і гласності
У середині 80-х років наступили серйозні зміни в суспільно-політичному житті країни. Слідом за цим почалися зміни в роботі засобів масової інформації. КПРС на чолі з Михайлом Горбачовим використовувала ЗМІ для того, щоб змінити існуючий порядок і впровадити нові, демократичні ідеї. Преса була інструментом змін, і модель преси як інструмента діяла на користь змінам. Але вже тоді журналісти вибивалися з-під партійної опіки. Як протиріччя офіціозному "Времени" стали виходити в ефір нічні випуски Телевізійної служби новин, у яких працювали молоді талановиті журналісти. Уся сукупність політичних змін в країні (гласність, закон про печатки, що скасовує цензуру), немов розкріпачили телевізійних журналістів, у тому числі і ведучих аналітичних програм.
У січні 1989 року на екранах Держтелерадіо СРСР з'явилася недільна програма "7 днів". Ведучі цієї аналітичної передачі були Е. Сагалаев і А. Тихомиров.
Ці журналісти взяли на себе сміливість висловлювати свою власну думку з приводу подій минулого тижня. Такого до них ще ніхто не робив. У березні 1990 року "7 днів" були заборонені. Причому, як пише телекритик Анрі Вартанов, заборонені з лицемірним посиланням на глядачів: ніби-то це вонизажадали повернути на недільний екран улюблене "Время". "Так закінчилася перша спроба знайти свою оригінальну щотижневу програму"[3]
.
У той час багато журналістів продовжували відстоювати принцип партійності в ефірі. Для тих, хто посмів цей принцип порушити, наступили чорні дні. Так, за самостійність поглядів і суджень був відсторонений від ефіру ведучий "Міжнародної панорами" А.Бовін. Навесні 1991року, як альтернатива останкінському телебаченню, виникло телебачення Росії. Туди перейшли найбільше демократично набудовані журналісти. Протиборство цих двох каналів продовжувалося до кінця 1991року, до розпаду СРСР.
3. Українське телебачення в 1991-2000 роках
Телебачення в незалежній Україні не виникло на пустому місці: воно мало більш ніж п'ятдесятирічну історію, багаті традиції та висококласні кадри. Саме це допомогло українському телебаченню поступово досягти, незважаючи на економічну та політичну кризу, доволі високого рівня і не втратити аудиторію.
Коли 15 травня 1990 року розпочала роботу перша сесія Верховної ради України ХІІ скликання, було вирішено повністю у відеозапису передавати на І програмі УТ засідання починаючи з 18 години. Такий порядок висвітлення сесій парламенту тривав 4 роки.
Під час загострення політичної ситуації в 1990-91 роках телебачення стало рупором політичних сил, які часто намагалися незаконно скористатися ним для пропаганди своїх ідей. Перед будинком Держтелерадіо на Хрещатику часто збиралися мітинги, влаштовувалися страйки та голодування. Так Українське телебачення поступово стало заручником політичних пристрастей, які вирували у суспільстві. Щоб якось послабити тиск на УТ з боку різних політичних сил, а найголовніше, щоб вивести керівництво Держтелерадіо з-під щільної опіки Верховної Ради, Кабінет Міністрів 8 серпня 1991 року прийняв постанову "Про перетворення Держтелерадіо в Державну телерадіомовну компанію України (Укртелерадіокомпанію)". Тепер уся влада була зосереджена в руках президента телерадіокомпанії, колегіальність управління була скасована. Так була здійснена чергова реорганізація системи телебачення та радіомовлення України, що у значній мірі сприяла тій кризі ефірних ЗМІ, що загострилася на початку 90-х років. Поза тим, ще до здобуття Україною незалежності українське телебачення стало окремою, незалежною від вказівок з Москви системою[4]
.
Те, що відбувається з українськими ЗМІ нині - це болісний перехід від радянської моделі до принципово іншої, заснованої на відсутності цензури та ринкових відносинах. Такий перехід не міг призвести до глибокої кризи, і перш за все, у телебаченні та радіомовленні.
Кризові явища у ЗМІ - логічний спадок десятиліть радянського безправного і безправового існування преси, ТБ, радіо. Відкриття на початку 90-х років шлюзів для появи недержавних форм ЗМІ було стимулом для створення тисяч комерційних видань, телекомпаній, радіостанцій. Проте кількість нових ЗМІ не завжди переростала в якість і свободу слова.
Для того, щоб захищати принципи свободи слова, нормально функціонувати, чесно конкурувати у медіапросторі, ЗМІ повинні спиратися у своїй діяльності на норми права, мати законодавчу базу. З 1991 року Верховна Рада України прийняла цілий ряд Законів України, що регламентує діяльність ЗМІ: "Про інформацію" (2 жовтня 1992 року), "Про телебачення і радіомовлення" (21 грудня 1993 року), "Про авторське право та суміжні права" (23 грудня 1993 року), "Про захист інформації в автоматизованих системах" (5 липня 1994 року), "Про інформаційні агентства" (5 червня 1997 року), "Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України" (18 липня 1997 року), "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення" (23 вересня 1997 року) та інші[5]
. Правове поле українських ЗМІ суттєво розширюють і доповнюють постанови Верховної Ради України, Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, рішення Конституційного Суду України, постанови Пленумів Верховного Суду України тощо.
Напрацьована нині в Україні законодавча база у сфері ЗМІ є своєрідною підготовкою до упорядкування в майбутньому Інформаційного Кодексу України.
аналітичне телебачення журналістика
4. Жанрова структура телевізійної журналістики
Після 1991 року телебачення почало працювати в нових суспільно-політичних і соціально-економічних умовах. Створюються передумови для розвитку ринку телепрограм, розширюються можливості для відкриття і функціонування нових каналів мовлення різних форм власності. Видача їм ліцензій на мовлення державними органами обумовлюється наявністю в ефірі соціально значущих передач. І науковці знову повертаються до проблеми класифікації програм. В росії це питання вивчає Г. Кузнєцов, в Україні – Ю. Шаповал.
Кузнєцов виновсить на обговорення розроблену ним „Класифікацію програм”, де визначає параметри соціально значущих передач. Автор підкреслює, що соціально важливе мовлення вимагає високої кваліфікації виконавця, а критеріями оцінки претендентів можуть бути наявність або відсутність в їхній роботі відомих прийомів і методів діяльності.
„Класифікатор програм” пропонує організаторам мовлення розділити передачі за їх основною функцією і спрямованістю, тобто за тією роботою, яку вони виконують у сіспільстві. На цій основі виділяється 12 видів програм, до реєстру входять всі існуючі на практиці функціональ-тематичні і адресні типи програм – від інформаційних до розважальних. Соціально значущими серед них визнаються програми інформаційні, публіцистичні, пізнавально-розважальнікультурно-просвітницькі, дитячі.
Провівши досліжницьку роботу, Кузнєцов пропонує об’єднувати програми не за жанрами, не за місцем виробництва, а за спрямованістю, соціальними функціями, ступенем впливу на глядача.
Аналітична програма – щотижневий, щомісячний або щоденний коментар подій, які мають значення для аудиторії і відкрито об’єктивне їх трактування. Функція – формування суспільної думки.
Проблему класифікації телепрограм вивчав вітчизняний науковець Ю. Шаповал, який провівши дослідження, стверджував, що існуюча у вітчизняній тележурналістиці практика називати всі інформаційні матеріали „сюжетами” є неприйнятною з теоретичного погляду, як і з погляду ефективності впливу на телеглядача.
Аналітична публіцистика передбачає застосування у кожному з випадків специфічних журналістських методів пізнання й відображення дійсності, оволодіння об’єктом для розкриття глядачеві їхніх суттєвих, актуальних сторін і граней. Талановитому журналістові вдається глибоко показати на екрані життя, показуючи зразки досконалості форми, яка відповідно, передбачає системний показ явищ, подій і фактів реальної дійсності.
Щоб стала зрозумілою структура телевізійної публіцистики, необхідно її класифікувати. При цьому слід пам’ятати, що публіцистичні повідомлення створюються творчими працівниками всіх без винятку радекції телебачення. Телевізійна публіцистика – це сфера соціальної інформації, досить широка сфера людської діяльності. Ознаки соціальної інформації – її цілеспрямований характер, взаємовідносини, взаємовплив змісту повідомлення та каналу. Засоби передачі, вплив „зворотнього зв’язку”, зв’язок комунікативної та управлінської функцій повинні бути властиві масовій інформації як різновид соціальної. Масова інформація розгалуджується на роди – преса, радіо, телебачення та інформаційні агентства. Кожен із них включає в себе публіцистичні повідомлення, про які було сказано вище. Ці повідомлення, в свою чергу, розділяються на: інформаційну, аналітичну та художню публіцистику. До аналітичної публіцистики відносяться: кореспонденція, бесіда, коментарій, огляд.
Отже, детально зупинимося на аналітичній публіцистиці. До цієї групи жанрів входять повідомлення, в яких автор аналізує реальні факти та явища. При цьому, композиція повідомлення залежить від задуму автора. Аналітичні жанри охоплюють відносно широкі часові проміжки та узагальнюють цілі ситстеми фактів. Одним із спефічних телевізійних жанрів аналітичної публіцистики є бесіда. По змісту він часто носить характер дискусії на тему, які є досить важливими у сіспільстві – політичні, економічні, соціальні, наукові та інші. Наявність конфлікту, зіткнення різних точок зору: розвиток думки, що рухаються, однак, по заздалегідь написано сценарію. Сучасні аналітичні жанри все частіше практикують методи збирання та аналізу інформації, запозичені з соціології, політології, футурології. Деякі дослідники схильні навіть вважати за нові аналітичні жарни версію чи прогноз, що з’явилися останнім часом на телебаченні[6]
.
5. Аналітичні програми телеканалу „Київ” та їх характеристика
Глядацька аудиторія телеканалу „Київ” – майже 16 мільйонів. „Столичні телевізійні новини” для киян – це найбільш повна картина подій і прогноз для наступного. А щотижневі засідання „Телепресклубу”, під час яких обговорюються найакруальніші проблеми життєдіяльності, - чи не єдине місце, де усі столичні журналісти можуть збиратися без запрошень і акредитацій. В цілому ж тематичний спектр програм „Києва” - на всі смаки: від корисних порад покупцеві у програмі „Споживач” до розповідей про класичне і сучасне мистецтво у програмі „Київ класничний”.
Проте, ми зупинимося на характеристиці аналітичних програм.
Споживач
Програма “Споживач” вийшла на рівень журналістських розслідувань проблем, які виникають у споживачів-киян. Програма подає не лише факти про те, що сталася афера чи виникла проблема, творча група детально досліджує, подає різні точки зору (коментарі як однієї сторони, так і іншої, до всього ж долучає фахівців, незалежних експертів, які дають поради – як вийти з тієї чи іншої ситуації).
Аудиторія програми як різновікова, так і за різними соціальними статусами.
Тематика для проекту “Споживач” така:
-купівля-продаж неякісних товарів, нерухомості;
-інвестування фізичними особами будівництва;
-як позитивні, так і негативні сторони страхування, проблеми з виплатами страхових відшкодувань;
-культура обслуговування на ринках, в торгових центрах та в сфері громадського харчування;
- банківські послуги;
- висвітлення законодавчої бази, яка цікава всім – виплати малозабезпеченим, жінкам, пенсіонерам, пільги інвалідам та інше;
-якість послуг операторів мобільного зв’язку, операторів кабельного зв’язку;
-висвітлення проблем у комунальній сфері міста, судовій системі та знайомство з реформуванням цих галузей.
До всього ж проект “Споживач” знайомить з новинками на торговельному ринку не лише Києва, але й України.
Це лише короткий список тих тем, які сьогодні висвітлює проект “Споживач”. Але до редакції щодня надходять листи з новими запитаннями, які досі ще не висвітлювалися. І творча група проекту “Споживач” не залишає поза увагою жодного звернення.
Час мера з Олександром Колодієм
Раніше на каналі “Київ” була щотижнева програма “Година з мером”. Потім вона трансформувалася в “Запитання до мера”, а тепер - “Час мера”.
Новий проект триває орієнтовно лише півгодини, і вийде зі студії. Це не просто запитання-відповідь, а така собі невимушена розмова, прогулянка містом чи зустрічі з киянами.
Список використаної літератури
1. Вартанов А. чи Буде шостий раунд? // Журналіст 1997. №3-з.7
2. Василенко М. К. Динаміка розитку інформаційних та аналітичних жарнів в українській пресі: Монографія/Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. – К., 2006.
3. Гуревич П.С. Пригоди іміджу М.,1991. с.- 123
4. Іван Мащенко. "Телебачення України". Том перший: Телебачення de facto. - Київ, 1998.
5. Іван Мащенко: "Телебачення України". Том другий: Телебачення de jure. - Київ, 2000.
6. Телевізійна журналістика М.,1994.-с.71
7. Яковлев А.Н. Телевидение: проблемв, перспективы // Коммуникт. 1965, №13, С. 71.
[1]
Телевізійна журналістика М.,1994.-с.71
[2]
Гуревич П.С. Пригоди іміджу М.,1991. с.- 123
[3]
Вартанов А. чи Буде шостий раунд ? // Журналіст 1997. №3-з.7
[4]
Іван Мащенко. "Телебачення України". Том перший: Телебачення de facto. - Київ, 1998.
[5]
Іван Мащенко: "Телебачення України". Том другий: Телебачення de jure. - Київ, 2000.
[6]
Василенко М.К. Динаміка розитку інформаційних та аналітичних жарнів в українській пресі: Монографія/Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. – К., 2006.
|
