Курсовая работа: Творчість І.Я. Франка

Вступ

ФранкоІван Якович (27.08.1856 - 26.05.1916) — письменник, мислитель, громадський діяч. Народився в селі Нагуєвичах (Дрогобичинна) в родині коваля. Завжди говорив про себе як про «сина селянина, мужика». Його батько, коваль, заробляв не тільки на власну сім'ю, але й на всю рідню, він дуже хотів дати синові добру освіту.

Мати, Марія Кульчицька, походила із зубожілого польського роду. Це не був зовсім бідний селянський рід.

Навчався спочатку в школі селаЯсениця-Сільна(1862—1864), потім у так званій нормальній школі привасиліанськомумонастирі уДрогобичі(1864—1867).

У 1875 роцізакінчив у Дрогобичігімназію. У багатьох оповіданнях («Грицева шкільна наука», «Олівець») художньо передано окремі моменти з цієї пори життя автора. З них довідуємося, як важко було навіть обдарованому селянському хлопцеві, що на 9-му році втратив батька, свого найближчого порадника, здобувати освіту. Доводилося жити на квартирі у далекої родички на околиціДрогобича, нерідко спати у трунах, які виготовлялися у її столярній майстерні («У столярні»). Навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам інформацію, яка подавалася вчителями на заняттях; глибоко засвоював зміст прочитаних книжок. А читав дуже багато: твори європейських класиків, культурологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми.

Інтенсивній самоосвіті гімназиста сприяла зібрана ним бібліотека, в якій нараховувалося близько 500 книжок і українською, й іншими європейськими мовами. Знайомство з творамиМаркіяна Шашкевича,Тараса Шевченка, захоплення багатством і красою української мови викликають у нього підвищений інтерес до усної народної творчості, стимулюють запис її зразків.

По закінченні Дрогобицької гімназії (1875) вступив на філософський факультет Львівського університету. Тут вів активну громадську діяльність (спочатку через студентський «Академічний гурток», а відтак через радикальні молодіжні організації, що керувалися настановами М. Драгоманова), займався видавничою роботою (журнали «Друг», «Громадський друг», збірники «Дзвін», «Молот» та ін.), літературною творчістю практично в усіх видах і жанрах; здійснював соціалістичну пропаганду, за яку його неодноразово заарештовували й ув’язнювали. 1891 р., будучи автором кількох вагомих поетичних збірок і прозових книг, наукових досліджень та безлічі літературно-критичних, фольклористичних, етнографічних, бібліографічних і публіцистичних статей, Франко закінчив Чернівецький університет, а 1893 р. здобув ступінь доктора філології у Віденському університеті. Однак спротив влади і народних кіл не дозволили йому обійняти університетську кафедру. І надалі активно працював на ниві красного письменства й гуманістики, продуктивно займався науково-організаційною, видавничою та редакційною роботою (журнали «Життя і слово», «ЛНВ»), брав активну участь у громадсько-політ. житті. У 1896 — 1907 рр. видав низку праць («Поза межами можливого», «Народники й марксисти» та ін.), в яких виразив своє світоглядне кредо. Вершинним досягненням Франка — поета і мислителя — стала поема «Мойсей» (1905). Попри драматичні обставини останніх років життя і важку виснажливу хворобу, вів інтенсивну літературну діяльність майже до самої смерті. Помер у Львові. Похований на Личаківському кладовищі.

Він був сином неписьменного сільського коваля, а став мудрим учителем свого народу, одним із світочів людства. Побачив світ у простій хаті, в глухому галицькому селі Нануєвичі, яке сьогодні носить його ім’я, відоме далеко за межами України.

І. Я. Франко виступив продовжувачем невмирущого віщого слова Т. Г. Шевченка, охопивши своїм прониклим зором, своїм полум’яним серцем всю Україну, що була в той час під впливом монархії – Австро-Угорщини і царської Росії.

Над усе любив свій народ, мучився його болями, жив його надіями, свято вірячи в той час, коли він засяє у «народів вольних колі». Любов до свого народу нерозривно поєднувалась в ньому з любов'ю до всіх, «хто ллє свій піт і кров», до всіх, кого «гнетуть окови», – до трудящих усього світу.

Над усе любив свій народ, мучився його болями, жив його надіями.

Творчість Івана Франка – феноменальне явище в історії культури не лише українського народу. Світова література знає небагато митців з таким багатогранним обдаруванням: поет, прозаїк, драматург, перекладач, публіцист, критик, історик літератури, театру, етнограф, фольклорист, мовознавець, соціолог, історик культури … Здається, нема такої галузі духовного життя народу, у якій би він не залишив тривкого, глибоко сліду. Франко, крім рідної української, писав і друкувався російською, польською, німецькою мовами. У сфері його художніх інтересів були уснопоетична творчість народів світу, спадщина видатних українських, російських, польських, чеських, болгарських, іспанських, сербохорватських, німецьких, французьких, італійських та інших письменників.

Історичною заслугою Франка не лише перед українською, але й світовою літературою є те, що він одним з перших у художній практиці відобразив початкові форми революційної боротьби робітничого класу проти капіталістичної експлуатації.

Теми з живої тогочасної галицької дійсності, пов’язані з життям і боротьбою трудового люду за свої права, письменник розробляв паралельно з мотивами історичними, переосмислюючи минулі події у світлі свого революційно-демократичного світогляду, стосовно потреб своєї доби. Франко був переконаний, що твір про давно минулі часи має цінність тоді, коли його «основна ідея зможе зайняти сучасних, живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна». Історичні події минулого крізь призму сучасності письменник зобразив у повісті «Захар Беркут».

Чим глибше проникаємо у творчість Франка, тим більше переконуємося у її неминущому значенні не лише для української літератури, а й для літератури світової. Належачи до тієї епохи, в якій ця творчість постала, вона водночас звернена до нас, наступних поколінь, органічно входить як непересічна ідейно-художня цінність у духовний світ нового покоління.

Корінням свого таланту глибоко сягаючи у рідну землю, його кронами Іван Франко – письменник-патріот, письменник-інтернаціоналіст – розгалужується у світовій культурі й виступає як один з найвидатніших революційно-демократичних митців, багатогранна гуманістична творчість яких належить усьому людству.

1. Наближення Франка до історичного матеріалізму

В 70-х рр., коли Франко починав літературну і політичну діяльність, українська інтелігенція Галичини жила ще ідеями абсолютизму, якими її просвіщали у гімназіях, духовних семінаріях і університетах цісарської імперії. Духом конституційної монархії були просякнуті тоді політика, освіта і вся література. Все повинно було виражати повагу до цісаря . І ось у 1878 р. в журналі «Громадський друг» з’явились «Критичні письма о галицькій інтелігенції», автором яких був молодий публіцист Іван Франко. Поява їх була надзвичайною подією принаймні в ідейному розвитку Галичини. В тих «Письмах» була критика лицемірного лібералізму. Революційний демократ критикував весь лібералізм, показуючи його як ідейну течію, яка вже себе вичерпала і віджила свій час. Критиці лібералізму був присвячений перший лист, а другий критикував історичну концепцію народовської «Правди» і москофільського Слова», які тлумачили що лібералізм був занесений на Галичину із західних країн і, що він зовсім не властивий українському народу.

Відкинувши цю концепцію, Франко показав, як лібералізм виникав і чим він став на галицькому ґрунті. Підходячи безпосередньо до матеріалістичного розуміння суспільного розвитку, він показував виникнення лібералізму, як наслідок буржуазного економічного розвитку.

Для Франка в принципі важливим було питання не про ступінь розвитку капіталізму, а про наявність тих рис економічного розвитку, які породжували ліберальний рух, хоч той рух і був «дуже малий і страшно вбогий думками», як писав він про нього. Це Іван Якович писав тоді, коли він уже познайомився з творами Маркса і Енгельса («Капітал», «Комуністичний маніфест», «Анти-Дюрінг»), під впливом яких починали формуватись його матеріалістичні погляди на історію суспільного розвитку. При цьому важливим є те, що Франко не декларував матеріалістичний принцип, а застосовував його до аналізу історичного розвитку Галичини, виясняючи залежність певного ідейного напрямку від характеру економічного (капіталістичного) розвитку.

Аналізуючи усі Франкові літературно-критичні статті з 70-х рр., можна сказати, що він скрізь показує причини виникнення явищ духовного життя суспільствав змінах економічного розвитку, які їх породжують. Це завжди давало йому можливість історично правдиво зображувати як самі зміни економічного розвитку, так і їх ідеологічні відображення.

У знаменитому листі до Ольги Рошкевич від 20 вересня 1878 р., де Франко викладав основні засади, на які ві спирав свою політичну діяльність, він писав: «Головні питання, від котрих може в данім разі залежати сякий або такий поворот в нашім життю, це питання: 1) економічні, 2)політичні, 3) релігійні, 4) соціологічні, 5) властиво практичні, т.є. дотикаючі нашої щоденної діяльності».

В 1878-1881 рр. Іван Якович надрукував «Катенізм економічного соціалізму», «Редакція «Правди» в боротьбі з вітряками», «Чого хоче «Галицька робітнича громада», «Про працю», «Література, її завдання і найважніші ціхи», а також статті в робітничй газеті «Praca» - «Чого ми хочемо?», «Чого вимагаємо?», з яких видно, що автор розглядав суспільні явища з становища матералістичного розуміння історії. В статті «Правди» в боротьбі з вітряками» він зазначав: «Всякі суспільні перевороти…відбувалися силою законів економічних, силою попереду вже звершених змін в продукції та обміну».

Виходячи з цьго він пояснював розподіл суспільства на класи, як наслідок діяння об’єктивних законів економічного розвитку капіталізму, а зміну суспільних відносин – як наслідок організації виробництва, що теж обумовлена розвитком засобів виробництва. Наукові, політичні, релігійні та інші ідеологічні форми суспільного життя Франко розглядав як відображення економічного розвитку.

Але як у цей час, так і пізніше він не завжди стояв на ґрунті історичного матеріалізму, збивався до антропологізму і так званого «економічного матеріалізму», а від цього й до історичного ідеалізму.

Треба вважати значною заслугою Франка є те, що він не лише не захоплювався строкатими модами тогочасної буржуазної соціології, а піддав критиці расову теорію, соціальний дарвінізм, мальтузіанство та інші реакційні теорійки.

Передусім Франко піддав критиці суб'єктивний прагматичний погляд на історію, за яким історія розглядалась як справа «великих осіб» - царів, королів, полководців. На противагу цьому антинауковому поглядові він розглядав творцями історії народні маси.

Іван Якович перший розкритикував буржуазно-націоналістичну ідеалістичну концепцію М.Грушевського про «відрубність» історії українського народу від історії російського народу, відкинувши її як антинакову, фальшиву конструкцію.

Розглядаючи історію людства як об'єктивно діючий процес творчості народних мас, Франко зазначав, що народні маси створюють не тільки матеріальні блага, необхідні для життя суспільства, але вони є творцем і всіх духовних цінностей культури.

Аналізуючи літературно-критичні і публіцистичні статті, з якими Франко виступав у кінці 70-х і на початку 80-х рр., можна бачити, як скрізь він провобить ту основну думку, що суспільство, так само як і природа, підлягає діянню об’єктивних законів і що історію творять не царі і не попи, а народи; що соціальні революції і всі круті переломи в історії «ніколи не діються в ім'я яких-небудь ідеалів, породжених в головах людських, а не викликаних обставинами дійсного життя». Всі ідеали, в ім'я яких відбувається суспільна боротьба викликаються змінами в економічному розвитку, які тягнуть за собою зміни і в духовному житті народів; отже, суспільне життя визначає суспільну свідомість людей, а не навпаки. Він беззастережно відкидав суб’єктивізм і метафізику в поглядах на історію суспільного життя і розвиток людства, вимагав об'єктивно правдивого, науково обгрунтованоговисвітлення явищ суспільного життя, а історію як науку партійну. Все це показує, як близько підійшов Франко до історичного матеріалізму, засвоюючи його основні принципи. Франко вистуив у той час, коли буржуазні соціологи всіляко намагались заперечити історичний матеріалізм Маркса, протиставити йому збитий суб’єктивізм і плоский еволюціонізм, одним з проявів якого був соціальний дарвінізм. Тоді вже проявилась людиноненависницька расистська «теорія» і різні інші антинаукові «теорії» і погляди, які виражали найреакційніші спроби апологетів капіталізму заперечити науковий соціалізм. На Україні Франко першим почав критикувати тих реакційних виплодів буржуазної соціології вже на початку 80-х рр. Правда, він тоді ще не ясно розумів значення історичного матеріалізму, перебільшував значення еволюційної теорії Дарвіна для історичної науки, вважаючи, що вона дає їй тривку основу для пояснення суспільного життя і розвитку людства, збивався до антропологізму. Та, відкидаючи все те, як данину часу, можна бачити, що вже у 1881 р., викладаючи свої «Мислі о еволюції в історії людськості», Франко спрямовував свою критику проти тих «природознавців-дарвіністів», які бралися пояснити явища суспільного життя людей, механічно переносячи еволюційну теорію Дарвіна на суспільство, і цим самим «натворили багато лиха».

Передусім Іван Якович вважав за найбільшу помилку спробу перенести закон зоологічної боротьби за існування на людське суспільство.

Розглядаючи в світлі теорії Дарвіна питання про виникнення людини, Франко висміяв і вдкинув антинаукові тлумачення расистів про виникнення і розвиток людських рас. Важаючи, що питання про те, як постали людські раси – з одного пня чи з багатьох – наукою не розв’язане, він слушно зауважував, що «принімати для кожної раси окремий початок в тім краю, де вона находиться, - як се роблять деякі, особливо американські, вчені – не можна. Факт такий, як витворення людської раси, вимагаврівночасного появлення так многих корисних обставин, що ані хвиль, ані місь таких на землі не могло бути багато». Правдоподібною він вважав думку, що первісні люди з’явились одночасно і більш-менш в одному місці – між Східною Африкою та Індією, на південь від Персії і Аравії. Значно пізніше люди розділились на раси, мандруючи і розселяючись по земній кулі, пристосовуючись до умов вже у добу свого суспільного життя. Людські раси не могли вийти із зоологічного світу уже хоч би тому, що з того часу, як стався поворот від біологічного ддо сіспільного життя, тобто коли загальне використання і вдосконалення знарядь праці, котрі слугували чоловікові в боротьбі за існування, то та боротьба «не була в силі витворити хоч би одну нову расу людей». Сучасні мішані раси витворились унаслідок пристосування людей до різних географічних умов через змішання людей різних рас. Отже, людство вийшло не з «одної пари», не від Адама і Єіи, як вчить Біблія, і не від багатьох відрубних пнів, як твердять расисти, не від «бога трьох культур» , а від одної культури первісних людей, що розвинулись з людиноподібних мавп.

Виникнення людського суспільства Франко пояснював спираючись на еволюційну теорію Дарвіна. Але одночасно він критикував Спенсера і Шефле. Першого за те, що він хотів паяснити початки людськго сіспільства «взагалі» і цим самим «вніс в науку багато плутанини». Другого да те, що він пробував описати будову і життя суспільного організму, подібно до організму людського індивіда, і тим самим згрішив подвійно – «раз тим, що те тіло він згори вважав індивідуально-людським тілом, чого про тіло суспільне сказати не можна, а по-друге, тим, що описує те тіло в стані спочинку, не в розвитку, не генетично».Тут же він зазначив, що Маркс був одним із перших соціологів, котрий, опираючись на еволюційну теорію і визнаючи, що рухомою причиною в розвитку людськості є боротьба за існування (тобто кожночасові економічні обставини народу), прийнявся вислідити одну фазу того розвитку – початок і розвиток порядку капіталістичного.

Проте І.Я.Франко не зумів глибоко усвідомити великого революційного значення теорії Маркса для науки про суспільство і його розвиток, допускав велику помилку, що еволюційа теорія Дарвіна, яка дає наукове пояснення виникненню людини внаслідок довготрвалої еволюції органічної природи, дає тим самим підставу для пояснення виникнення суспільства та історії людства. Це приводило його до еклетичної плутанини, якої він не міг подолати і пізніше.

Питання про те, що є основою життя і визначальною умовою розвитку суспільства, було для Франка, як і для всіх матеріалістів до Маркса, тим твердим горіхом, якого він не зміг розбити. Розглядаючи суспільні ідеї і погляди як відображення в головах людей економічних умовїх життя і вважаючи, що зміна ідеї відбувається за зміною економічних і політичних обставин, він не міг послідовно проводити те розуміння історичного матеріалізму, що зміни суспільних форм життя людей визначає розвиток виробництва.

Іван Якович вважав, що суспільні відносини людей у своїй основі мають виробниче спілкування. Цим самим він зробив великий крок вперед до історичного матеріалізму.

Він розумів, що найголовнішою особливістю людського життя є витворення і застосування знарядь праці, з якими люди виступають у боротьбі з природою, а отже, що люди пристосовуються до природних умов не просто будовою свого організму, як усі інші живі істоти, але як певна організація людських індивідів і саме за допомогою тих знарядь праці, які вони самі ж створюють. Але послідовно розвинути думку ін не зумів, через те, що зійшов на хибний шлях – шукав пояснення причин змін економічних форм у природній еволюції життя людей.

Франко підходив до розуміння відмінної особливості життя і розвитку людей, тобто до розуміння того, що з застосуванням знарядь праці в житті первісних людиноподібних мавп стався корінний перелом. З другого боку, видно, що Франко, визнавши вживання знарядь праі головною рисою способу життя людей, не наважився визнати, що раз спосіб життя має вирішальний вплив на зміни і розвиток у всій органічній природі, то суспільне життя людей також зробило вирішальний вплив на зміну тілесної їх організації і саме завдяки вживанню знарядь праці. Тому-то Франко хоч і визнавав важливе значення розвитку знарядь праці в змінах характеру суспільноїорганізації виробництва, але не розумів їх визначальної ролі у змінах виробничих відносин людей.

Він гадав, що суспільні відносини людей завжди спираються на природне почуття родових зв’язків, з якого нібито виникає їх розуміння повної неможливості боротися за існування, живучи поодинці, і схиляє їх до спільного життя. Цей так би мовити «природний колективізм» людей Франко пояснював діянням природних законів боротьби за існування і природного добору, правда в специфічній формі їх виявлення в житті суспільства, а саме – економічній. Але економічні відносини він теж розглядав як відносини власності, а не як виробничі відносини, що становлять реальну основу суспільства, від характеру яких залежить той чи інший суспільний лад. Крім того, зміну економічних відносин він ставив у залежність від розвитку науки і винаходів нових знарядь праці, що зумовлюють зміну організації виробництва, а отже, від духовного розвитку людей, збиваючись таким чином до ідеалізму. Це й було головною перешкодою, яка не дозволяла йому твердо стояти на грунті матеріалістичного розуміння історії, а також причиною того, що він не міг відрізнити історичний матеріалізм від вульгарного економізму, слушно не згоджуючись з останнім.

Франко також не розумів специфічної відмінності законів суспільного розвитку від законів розвитку природи. Економічний закон конкуренції, властивий тільки для капіталістичної формації, він розглядав як загальний закон виробництва, що діє при усіх суспільних формаціях, а основою його діяння – «природне почуття і прагнення до чимраз ліпшого забезпечення життя і розплодження людей», тобто не як закон суспільний (економічний), а як закон природи. Через те його без сумніву прогресивна критика мальтузіанства, соціал-дарвінізму, расизму та інших реакційних «теорій» буржуазної соціології, хоч і була досить гострою, але часто непослідовною.

В своїй праці «Мислі о еволюції в історії людськості» Франко робив спробу систематично викласти свої погляди на суспільство і його розвиток, спираючись на дарвінізм. Саме в цій статті найповніше виявився його еклектизм. Тут багато плідних його думок покривались товстою корою натуралізму.

Іван Якович зазначив, що, «говорячи про суспільне життя чоловіка, треба вплив його шукати вже не в зміненій організації, не в приноровленні тіла, а в зміні способу життя, в зміні суспільних установ», бо той природний біологічний добір, який існує у всій органічній природі, в людей переходить на поле соціального життя і «конечна річ, що на тім новім полі мусить прийняти і новий вигляд, не змінюючи впрочім своєї істоти». В цій же роботі Франко зазначив, що в суспільстві родинні відносини (сім’я) змінюються під впливом економічного життя, а не під впливом природного закону родового добору, ясно розуміючи, що капіталістична система виробництва зруйнувала патріархальну сім’ю, що родинні зв’язки при капіталізмі грунтуються на майновому інтересі з усіма наслідками, які з цього випливають (проституцією, невільним подружжям, нерівним правом жінки, дітей і т.д.).

Так само Франко відкидав реакційні твердження соціологів-дарвіністів про те, що нібито звіряча індивідуальна боротьба за існування висить і тепер на людях, як первородний гріх. Розглядаючи боротьбу за існування як загальний закон розвитку органічної природи, він підкреслював, що індивідуальна боротьба могла привести тільки до того, що люди почали виділятися з тваринного світу, але їх культурний розвиток є наслідком не індивідуальної, а тільки колективної форми боротьби, і це виявляється не в формі роз’єднання людських індивидів, а в об’єднанні їх у виробничі громади для спільної боротьби за існування. Він зазначив, що людська культура і прогрес можливі тільки в суспільстві, тобто на основі колективної, а не індивідуальної боротьби з природою.

Іван Якович слушно критикував реакційних буржуазних соціологів які намагались опорочити суспільні ідеали соціалістів і комуністів. Він доводив, що соціалізм є ідеал найвищої організації виробництва, якої ще не знала історія розвитку суспільства.

2. Спроби антропологічного пояснення виникнення суспільства і його хиби

Антропологізм Франка в поглядах на суспільство полягав у тому, що він вважав суспілне життя прямим продовженням природного розвитку людського роду. Природа ніби сама визначила людям шлях суспільного життя, з якого вони ніколи вже не звертали. Весь їх історичний розвиток полягав у свідомому вдосконалюванні форми суспільного життя, а разом з тим і своєї власної природної сутності.

Однак під нашаруванням антропологізму в поглядах Франка на історію було багато вірних думок. Прогресивне значення його соціологічних поглядів полягало передусім у тому, що він намагався представити історію людства як закономіринй процес поступального розвитку від первісних примітивних до щораз вищих форм суспільного життя людей, як безупинний висхідний розвиток матеріальної і духовної культури. Другим, не менш важливим було те, що він намагався обгрунтувати головну ідею передової суспільної і наукової думки, що весь попередній розвиток історії людства доконечно йде до соціалізму, що ніякий опір реакційних сил буржуазного суспільства не в силі зупинити цей закономірний рух історії. Недотяглості у вирішенні багатьох питань наукового розуміння суспільного розвитку не заслоняють цієї провідної ідеї мислення революційної демократії, а також його об’єктивно правдивого підходу до розгляду багатьох питань історії людства.

Перісні люди мало відрізнялись від свроїх предків – мавп; жили вони на деревах, у скелях, живились переважно плодами рослин, не виробляли ніяких знарядь праці. Це був довгий період звіриного життя, коли сама природа змінювала людей, групуючи їх у первісні громади. Цей час Франко розглядав як несвідомий період розвитку людського роду, коли люди були зовсім безсилі, прибиті страхом, живучи вроздріб серед оточуючих звірів, не маючи жодних умов для духовного розвитку, а їх свідомість майже нічим не відрізнялась від тваринної. Тому тільки через багато тисяч років жорсткої борьтьби за існування ті первісні звіроподобні предки людей змогли перейти від розрізненого життя до суспільного. Первісні чередові спілки були дуже нетривкі. Тільки пізніше люди почали жити і працювати сталими громадами. До цього спричинилось винайдення вогню і вироблення мови, які обумовили крутий поворот в житті тодішніх людей – вживання вогню змінило характер харчування, а вироблення мови стало засобом розвитку мислення і спілкування. З цього, власне, й почалась культурна історія людства.

Мова, за Франком, теж не з’явилась як дар з неба, не дана людині природою, а виробилась на протязі дуже довгого історичного розвитку під впливом суспільного життя з первісних природних звуків.

Розвитку мови Іван Якович надавав особливо великого значення, хоч розглядав її, головним чином, як засіб духовного розвитку людей. Мова, писав він, «звільна причинилася до розвитку мислення, пам’яті і взагалі найвищих духовних спосібностей чоловіка, котрі й надали йому остаточну перевагу над природою в боротьбі за існування».

Розглядаючи цей первісний період життя людей, Франко підкреслював велике значення переходу до спільної праці і саме тому, що спільна праця полегшувала боротьбу людей за існування, а цим самим спричинила прискорення їх розвитку.

З переходом до спільної праці і суспільного життя стались зміни у відносинах між чоловіками і жінками і в характері розмноження людей – первісну полігамію заступила ексогамія. З подальшим розвитком економічного життя з’явилась общинно-племінна власність на землю, а з нею й патріархальна сім’я.

Але головну силу, яка скріплювала суспільне життя в цій первісній добі людської історії, Франко бачив у звичках і церемоніях. Силу звичок і церемоній він пояснював діянням закону природного добору, а це значить – природною властивістю добирати й зберігати все краще й корисне для життя. Велика сила звичаїв і додержання церемоній, на думку Франка, була першою причиною виникнення рілігії, моралі, права і політичної влади. Як бачимо, Франко натуралістично пояснював виникнення не тільки первісних форм матеріальних суспільних відносин, а й їх відображення в людській свідомості.

Первісне суспільство Франко розглядав як стан економічної і політичної рівності між людьми. «В першій порі суспільного життя людського не було того, що називаємо властю, т.є. панування людей над людьми. Коли первісні стрільці, рибаки сходилися в часову або постійну спілку, то сходилися для взаємної помочі, оборони і пр., сходилися як рівні з рівними. Кожний у тій спілці займав однакове місце, а коли навіть у спільних походах, ловахі др. Ставав один попереду, провадив і правив усіма, то був се найсильніший, найдосвідченіший, найсміліший; він по вдачнім влові міг дістати трохи більшу часть добичі, але над своїми товаришами він по скінченні того діла не мав ніякої власті». І так само було пізніше, «коли поєдинчі купи» первісних дикарів зжилися в племена і почали воювати поміж собою.

Характерно, що Франко, як і пізніше Енгельс, пояснював причину загибелі того маловідомого суспільства низьким рівнем суспільної організації а продуктивності праці. Низький рівень продуктивності праці, який на початку зміцнював зв’язки первісної общини, з часом став головною причиною розмежування людей і занепаду общинного ладу. Це Франко пояснював тим, що сама «природа чоловіка пре до чимраз ліпшого забезпечення життя і розпліду». Але тут вступають у дію економічні чинники. Невигідність спільної праці через низьку її організацію була економічною причиною того, що первісна община поділялась на окремі родини. Франко доходив до пояснення економічної основи суспільного життя.

Наступну добу після розпаду первісної общини Франко характеризував як «роздруження» і «роз’єднаність» праці. Перехід до нової форми суспільних відносин був викликаний заміною старої організації праці новою, яка була продуктивнішою і приносила більше користі для життя, а це потягло за собою появу приватної власності, поділ на касти, виникнення держави і релігії. Всі зміни в суспільній організації праці, які викликали докорінну зміну суспільного життя, Франко розглядав як наслідок боротьби людей за краще забезпечення їх природних потреб життя й розмноження. Це та головна причина, якій він надавав вирішального значення в суспільному розвитку, та доконечна сила природи, яка жене людей до щораз нових винаходів і вдосконалення організації праці.

На думку Івана Яковича, релігія і держава мусили з’явитись внаслідок поділу між людьми деяких функцій суспільної діяльності, що взяли на себе спочатку добровільно, а пізніше почали удержувати за собою насильно окремі особи, з яких утворились касти, чого не знало до того первісне суспільство.

Така потреба суворого дотримання церемоній викликала появу «віщунів» і «ворожбитів», з яких потім утворилась окрема каста жерців. Так само постіні війни потребували вояків, які теж утворили окрему касту воїнів. Воєноначальники за допомогою зброї грабували і збільшували свої багатства, поневолювали і примушували поневолених бранців працбвати на себе. Обидві ці касти з’явились одночасно і з часом утворили політичну владу. Пояснюючи процес утворення політичної влади він робив такий висновок: «Таким способом при помочі релігії та обрядів слуги народу зробились панами народу! Таким способом первісні самоуправні і народоправні общини сами з себе витворяли абсолютних владців: королів, царів, князів. Вояцтво, збагачене війнами, розсілося круг верховного владця, поробилося лицарями, боярами, панами. Значиться, і первісній громадській і племінній спільності настав кінець».

Франко рішуче розбивав твердження теологів про те, що політична влада над людьми поставлена богом, а також твердження буржуазних соціологів про те, що її люди нібито успадкували від природи. Він показував, як вона виникла історично з первісної самоуправної общини, яка разом з появою приватної власності і касти вояків та жерців теж розпалась. При цьому Іавн Якович зазначав, що тільки з розвитком приватної власності і розділення суспільства на класи одноособова влада почала набирати абсолютного значення, перед якою окрема людина перетворилась в ніщо. Але, з другого боку, та всемогутня тиранська влада перед силою фатальної дії законів природи також була нічим, бо вона не могла протидіяти законам економічного розвитку, не могла спинити подальшого зростання приватної власності, а навіть сприяла її зростанню. Більше того, в зростанні приватної власності Франко бачив і причину повалення тиранії, як одноособової влади.

Вважаючи діяння законів природи за визначальну причину всіх змін суспільного життя, Франко врешті решт збивався до фаталізму. «Боротьба за існування, – писав він, – витворює спільність. Спільність витворює обряди, церемонії та вірування, котрі її зміцнюють. Обряди, церемонії та вірування, розростаючись чимраз більше, витворюють окрему верству людей «відущих» (ворожбитів, лікарів, попів), а посередньо витворюють абсолютних владців з дідичною (не народною, а протинародною) властю. Абсолютна власть обалює і нищить первісну спільність. Те, що впочатку зміцнювало спільність, в дальшім розвитку нищить її, – розуміється, не зовсім, тільки одну форму спільності, щоб впровадити другу. Се немов образ того змія, що кусає власний хвіст, але іменно се … і є загальний закон історичного розвитку, принаймі в дотеперішній історії».

Франко відкидав твердження буржуазних економістів і соціологів про те, що суспільну нерівність і поділ суспільства на класи визначила сама природа. Так само він заперечував думку Руссо про те, що нібито суспільна нерівність і поділ на класи є наслідком розвитку цивілізації. Франко зазначав, що швидкий розвиток цивілізації, до якого спричинилось винайдення письма, тільки прискорювало зростання класової нерівності, але зовсім не було причиною їх виникнення. Пояснюючи процес поділу суспільства на класи, Франко збивався до ідеалістичної теорії насильства, вважаючи першою причиною виникнення класів фізичну нерівність людей. Він писав: «На початку сильніший убивав і з’їдав слабшого ворога, пізніше (за часів рільництва, отже, досягши вже вищого ступеня розвитку), підкорював його собі і використовував до важких робіт з домашніми тваринами».

Причину розпаду первісно-общинного ладу Франко пояснював економічно його слабкістю, а також безупинними війнами між племенами, наслідком яких було швидке зростання приватної власності, а з цим і виникнення держави та різкої нерівності в розподілі майна між суспільними верствами, які виникали.

Рабовласництво, що виникло на руїнах первісно-общинного ладу, Франко розглядав як панування тиранії (світської або духовної) і фізичного примусу. Політичне панування тиранії ще більше посилювало суспільну деференціацію на бідних і багатих, а разом з цим привело до повної політичної безправності і безсилості підданих проти влади тиранів. Та оскільки влада тиранів і політична безправність підданих мас народу «не припиняє одиницям витворювати серед суспільності чимраз більшу маєткову нерівність», то це, на думку Іваня Яковича, повиннол було привести до повалення тиранії і встановлення влади плутократії, тобто купки багатіїв, як це було у Греції і Римі. З тої ж причини влада плутократії теж була потім повалена, а її заступмла влада кесарів. Кожний кесар був уже «неначе приватний властивець цілої держави з усіма землями, полями, лісами, містами, селами та людьми та їх майном». Це, на думку Франка, і привело до повного занепаду рабовласницького суспільства, на зміну якому прийшов феодалізм. Отже, виходило, що розпад рабовласництва і перехід до феодалізму стався з політичних причин.

Франко вважав, що феодалізм був ніби «збоченням історії», викликаним мандрівками народів, які внесли «новий струмінь у стародавню культуру». Тим струменем він вважав християнство, початки якого були вже у Римі за часів імперії. Головною ж причиною вважав те, що Римська імперія, яка утворилась «на підставі тісної організації родинної, в котрій до найвищої степені доведена була автократична власть голови родини», була слабшою проти германської феодальної організації держави, яка «зародилась з організації громатської» у воєнних сутичках з Римом. Ця германська організація і стала «вихідною точкою феодалізму». Але переваги цієї феодальної організації Франко бачив не в новому способі організації виробництва, а в характері завоювань: Рим завойовував лише землі, а германці завойовували землі і поневолювали народи.

Найшарактернішою особливістю феодалізму Франко вважав те, що земля перестала бути приватною власністю, а стала власністю держави (корони). Це й викликало появу феодальної політичної ієрархії, опертої на покріпачені маси хліборобів і ремісників.

Воєнна (феодальна) організація, викликана мандрівками народів, з полгяду Франка, поєднувала в собі регрес і прогрес. З одного боку, пішло роздрібнення суспільності, політичний паркикуляризм і духовний застій. З другого боку, під захистом тієї ж воєнної організації виникали міста і розвивалось ремесло. Крім того, кріпацтво було більш гуманним, ніж рабовласництво.

Оцінюючи історично-прогресивну роль феодалізму, Франко розглядав його не як нову суспільно-економічну формацію, що з’явилась після розпаду рабовласницької, а лише як переходову добу від дикості до цивілізації і панування розуму. Доба феодалізму, як переходова, на думку Івана Яковича, неминуче повинна була поєднувати прогресивну сторону і консервативну, які схрещувались. В перешідній добі, писав він, «мусять же сирічатись останки пережитої давнини і зароди нової будущини; чим різче вони відділялись одні від одних, чим односторонніший розвиток кожного з них, тим швидше зісхнуть старі останки, тим буйніше виростуть нові літорості». Пережитками давнини Франко вважав воєнну організацію суспільства і автократичну владу, які перешкоджали подальшому розвитку і вже цим самим були засуджені на загибель. Воєнна організація, як основа всіх середньовічних порядків, сама в собі містила ті сили, які повинні були привести її до загибелі.

Таким чином, відособленість і партикуляризм, з одного боку, зростання міст і розвиток ремесла, – з другого, були тими силами, які звели феодальну організацію суспільства в могилу. Так Франко пояснював у 1881 році внутрішні протиріччя феодалізму, які його привели до загибелі.

У пізнішій своїй праці «Данте Алігієрі» (1913 рік) він яснше характеризував феодалізм, зазнаючи те, що феодальна система землеволодіння визначала собою і надавала всьому економічному, політичному і законодавчому порядку головних рис. При децентризації весь феодальний суспільний лад, на думку Франка, міг підтримуватись тільки «силою ідеальних зв’язків», якою було християнство з його ідеєю васальної залежності. Причиною політичних змін в розвитку феодалізму був розвиток буржуазних елементів, який викликав появу великих феодальних держав, а пізніше й загибель феодалізму.

Розглядаючи всю докапіталістичну історію людства, Франко зазначав, що з усієї боротьби на шляху прогресу її економічними наслідками скористалися рабовласники, феодали і багаті міщани, а становище плебейських мас майже не поліпшувалось.

Розглядаючи класову боротьбу в епоху феодалізму, Франко оцінював селянські війни як реакційні. Він писав: «Правда людові маси, вирослі в довговіковій темноті і притиску, не мали ясного розуміння своїх інтересів, не знали куди хилитися і до чого прямувати. Тож найчастіше їх бунти та війни мали тільки негативну вагу – протести придавленого і униженого чоловіцтва проти пануючих суспільних порядків, а коли в них виказувались часом і позитивні жадання народу, то жадання ті бували звичайно не реакційні, а поступові». Причиною цього він вважав панування релігійного світогляду, низький рівень позитивних знань про природу і суспільне життя людей, апатію народних мас до знання, що завжди було наслідком тяжких умов їх екеномічного життя.

Прогресивну роль у боротьбі проти феодалізму відіграло, на думку Франка, міщанство, яке було більш освідчене і являло найбільшу економічну силу.

Розглядаючи буржуазні революції і виясняючи в них роль буржуазії, Франко ясно бачив, що той політичний переворот, який привів до повалення феодалізму, «відбувсі в ім’я економічної сили «третьої верстви». Бо коли ця верства почала домагатися політичних прав, то фабричне виробництво і торгівля були вже зосереджені в її руках. Тому-то й гасло «свобода – невід’ємне, природне право кожної людської особи», під яким відбувались буржуазні революції в Англії і Франції, не було домаганням теоретичним, а випливало з дуже практичних обставин, воно було «підставою всієї нової продукції (промислової), котра звільна розвивалася з продукції цехової, хоч і зовсім навкір всім цеховим установам». Так само великі відкриття ХV – XVІ ст. не тільки розширювали обрій духовного життя, яле викликали швидкий розвиток виробництва і торгівлі, створювали можливості розвитку ринку у світовому масштабі. Економічне протиріччя випливало з того, що цехи складалися й зростали як система продукції на замовлення для вжитку безпосередньо тих, які замовляли, а нова продукція «потребувала виробів іменно не для вжитку замовлюючих, а на продаж на рандету; для неї виріб не був ціль, а тільки средство заміни», а отже, і «породження тих нових потреб і світового ринку, се була смерть цехової продукції».

Зростання попиту і розширення ринку викликали перехід від цехової продукції до мануфактурної, до нової організації і нового суспільного розподілу праці, до більшої її продуктивності, а разом з тим – до вільної конкуренції.

Всі ці економічні причини кінець кінцем привели до ліквідації кріпосництва.

Процес звільнення від кріпацтва і створення пролетаріату Франко пояснював як процес насильного відокремлення робітника від засобів і знарядь виробництва. Він зазначав, що в Англії і Франції «не тілько що вчасно знесено підданство і панщину, але увільнено людей без землі, зруйновано постепенно села і хутори, а люд зігнано тисячами добровільним і примусовими способами в мануфактури». У Франції селянство під час революції хоч і було звільнено з землею, та «сейчас же зате зруйновано їх величезними контрибуціями, а при тім повідбирано їм стародавні громадські ліси й пасовиська і попродано за песій гріх усяким пройдисвітам-спекулянтам».

Показуючи економічні причини ліквідації кріпосництва і виникнення капіталістичних суспільних відносин, Франко зазначав, що капіталістичні відносини, на відміну від рабовласницьких і феодальних, полягають уже не на фізичному і не на військовому, а на економічному примусі. Тому-то капіталізм, формально проголошуючи рівність і свободу для всіх, на ділі «дає свободу дійсну тільки маючим, багатим, а вбогим за титулярну свободу дає незавидну долю пролетарія-ребітника, котрий за нужденне прокормлення мусить продавати себе самого і коштом власного вбожества доробляти і збагачювати підприємця-капіталіста, мусить, під карою голодної смерті».

Найхарактернішою рисою капіталістичної системи організації виробництва Франко вважав те, що вона основана на використанні машинної техніки і створенні великих підприємств, на яких концентруються великі маси найманих робітників. Це призводить до нового поділу суспільства на протилежні класи – буржуазію і пролетаріат.

Говорячи про далекосяжні наслідки перевороту, які сталися в системі виробництва, Іван Якович зазначив, що капіталізм підірвав старі основи родинного життя. Так само капіталіз підірвав родинне життя і класу буржуазії, бо «женидьба для інтересу, без любови – у них річ звичайна».

Але в усьому суспільному житті капіталізс виявляє вплив у взаємнопротилежних напрямках. З одного боку, конкуренція роз’єднує капіталістів, породжує взаємне недовір’я, заздрощі, ошуканство, нещирість, а з другого боку, – навпаки спільна праця робітників на фабриках біля машин, спільні злиді і боротьба за щоденний хліб з’єднують їх у товариства і спілки.

Великого значення надавав Франко науковим і технічним відкриттям. Так, винайдення пороху потягло за собою великий переворот у державному і політичному житті та стало головною подією для регулярної армії і нової тактики. В свою чергу введення регулярної армії мало великий вплив на політичний розвиток.

Аналіз поглядів Франка на суспільство і його історичний розвиток дає підставу характеризувати його як матеріаліста. Але його матеріалізм не тотожний з марксиським історичним матеріалізмом. Відмінність його полягає в натуралістичному розумінні початків суспільного життя людей, в непослідовному провеленні основного положення історичного матеріалізму і в збоченнях до ідеалізму.

В чому ж полягали головні помилки його як матеріаліста?

Основна його помилка полягала не в тому, що він розглядав історію людства як продовження природного розвитку людей. На цьому завжди стояли і зараз стоять матеріалісти, це підтверджує вся наука, відкидаючи ідеалізм і попівщину. І не в тому була його помилка, що він наполягав саме на цій стороні справи, в той час це треба було ще всіляко роз’яснити, і особливо Галичині. Головна помилка його полягала в тому, що він, не вияснюючи конкретних законів суспільного життя і розвитку людства, припускав (правда, з багатьма застереженнями), що суспільне життя людей підлягає діянню загальних законів природи.

Франко також мав цілковиту рацію наполягати на тому, що людина ніколи не може вийти за межі законів органічної природи з усіма випливаючими з їх діяння наслідками – необхідністю харчуватися, розмножуватись, боротись за поліпшення умов свого життя серед найрізноманітніших обставин природного середовища, щоб забезпечити життя і розвиток. Вірно він підкреслював, що це можливе лише в суспільстві, на основі спільної праці. Але він не дійшов до розуміння того, що виробниче спілкування людей докорінно відмінне від тих «продуктивних» спілок, які він бачив у природі. Адже всі ті найрізноманітніші форми «спілок» у природі спираютьс явиключно на фізеологічну основу і підлягають законам фізеологічного життя, чого, як відомо, Франко не міг сказати про людське суспільство. Тому, навіть вказуючи на те, що «продуктивне спілкування» людей полягає на витворенні і застосуванні знарядь праці, чого неме в жодній «спілці» тварин, Франко не міг зрозуміти вирішального значення його для життя людей і їх суспільного розвитку. Він тільки констатував цей вирішальний чинник для життя людей, незважаючись його взяти за відправну точку аналізування суспільних форм життя людей. Вказуючи цей факт, як дуже характерний у житті людей, він не вияснив його глибокої суті, не зрозумів, чому Маркс починав розглядати розвиток суспільства саме з аналізу виробництва, а не потребував виводити його безпосередньо з природи.

Припускаючи хибну думку, що нібито люди розвивають і вдосконалюють той спосіб життя, до якого вони прийшли, виділяючись з тваринного світу, він не міг зрозуміти і того, що в суспільстві закони природи виявляють зовнішню дію, яку люди змушені силою законів виробництва і своєю практичною діяльністю обмежувати, що зберегти своє суспільне існування і розвиток. Отже, хоч і яким важливим є значення законів природи в житті кожного живого організму, а, отже, ї біологічного життя людей, але вони впливають на розвиток їх суспільного життя не більше, ніж закони обертання планет, з тією лише різницею, що люди ніяк не можуть обмежити дії законів обертання планет і зупинити хоч би на мить рух сонця, а дію законів біологічного життя вони можуть у певних межах свого життя обмежувати або, навпаки, – розширювати сферу їх дій, протиставляючи їм дію законів суспільного життя.

Франко мав рацію відносно того, що люди виділились із тваринного світу і перейшли від «розсипного» до суспільного життя в силу законів боротьби за існування. Інакше і не могло бути, бо законів суспільного життя природа не знає. Розуміється, що цей перехід стався не відразу, бо біологічні предки людей (людиноподібні мавпи), які жили невеликими групами, в силу дії тих же законів природного добору, пристосування до зовнішніх умов на протязі довгого часу сходилися і розходились. Але Франко помилявся, гадаючи, що згуртування людей у постійні громади, а потім у племена і союзи племен сталося внаслідок того, що люди побачили користь від громадського життя, а через те звикли жити громадами і більше вже не розходились. Це, властиво, була стара наївна думка, змодифікована під еволюційне вчення Дарвіна. Головна хиба її в тому, що вона розглядає виникнення скспільства як наслідок розвитку свідомості людей, а насправді свідомість сама була прямим наслідком розвитку трудової діяльності, отже, суспільного життя, а не тільки самої біологічної еволюції.

Зміни біологічної організації людей, як показав Енгельс, були прямим наслідком розвитку їх трудової діяльності. Завдяки праці людина пізнавала і змінювала природу, а разом з тим усвідомлювала своє відношення до неї як джерела життя і спілкування з іншими індивідами людського роду. Люди змінює природні умови свого життя не тому, що «природа чоловіка пре до чимраз ліпшого забезпечення життя і розплоду», як думав Франко. Особливість життя і розвитку людей полягає в тому, що люди, на відміну від тварин, самі повинні продукувати умови свого життя, а отже, вони не можуть ані покинути, ані замінити виробництво на щось інше. Неприродні потреби самі по собі, з їх незмінними законами є визначальною причиною суспільного життя і розвитку людей, а потреби виробництва з його власними законами змушують людей змінювати старі форми виробництва на нові, щораз досконаліші, за зміною яких завжди йдуть всього суспільного в житті.

Крім того, Франко також виявляв непослідовність, думаючи, що люди завжди змінюють форми суспільного виробництва після усвідомлення непридатності старих і винайдення нових. Розуміється, усвідомлення непридатності старих форм суспільної організації праці з розвитком науки відігравало і відіграє тепер дуже важливу роль. Але саме усвідомлення завжди було і є наслідком того, що люди не можуть довго терпіти невигідність старих форм і переходять до інших, при тому саме таких, яких вимагає досягнутий рівень розвитку виробництва і знарядь праці, а не виводять їх з природи. Хоч нераз Франко зазначав, що всякий ідеал нового, кращого способу організації виробництва і суспільного життя виникає у людей після того, як потреба його назріла в економічному розвитку, однак він помилився, вважаючи, що зразок такого ідеалу люди можуть знайти в природі, в спільності комах і т. ін. Зразків суспільних форм життя природа людям ніколи не давала.

3. Розуміння закономірності історії людства. Критика «теорії» дегенераційного розвитку історії людства

Розглядаючи всю попередню історію, Франко не ідеалізував «золотий вік» первісного дикунства, як то було властиво Руссо та іншим гарячим головам. Так само він відкидав погляди тих ідеалістів-моралізаторів, які у всій попередній історії не знають нічого іншого, крім несправедливості й жорстокості рабства, кріпосництва, людиноненависництва і апелюють до абстрактної справедливості. Засуджуючи всякий суспільний лад оснований на класовому гноблені і визиску трудящих, він в той же час розглядав рабовласництво, феодалізм і капіталізм як історично минущі, але необхідні для свого часу форми суспільного життя.

В змінах форм суспільного життя Франко насамперед бачив діяння незламного закону історичної необхідності, якої люди не можуть обминути. Він наголошував на об’єктивній закономірності історичного розвитку.

Історію людства Франко розглядав як безперервний процес еволюції від нищих форм суспільного життя до вищих, щораз досконаліших, не відкидаючи, однак, і часткових збочень від прямої лінії, наприклад мандрівки народів при переході від стародавніх до середніх віків. В цей процес Франко включав економічні, політичні, ідеологічні перевороти що приводять до повної перебудови всього суспільного ладу. Але він заперечував закономірність стрибкуватих революційних переходів як у всій природі, так і в суспільстві, розглядав переходи від старих форм суспільного життя до нових, більш розширених тільки з точки зори поступової еволюції, підкреслюючи безперервність історичного процесу. Це характеризує певну обмеженість Франкового розуміння закономірностей історичного розвитку. Але тільки обмеженість. Було б недоречно закидати йому вульгарний еволюціонізм. Заперечуючи «скоки», він підкреслював зв’язок «нового» з «старим» у процесі спільного розвитку протиставляв розуміння «правильного», тобто закономірного розвитку метафізичній «теорії» катастроф, яку брали на своє озброєння буржуазні ліберали і анархісти. Заперечуючи «скоки» як форму переходу до нового сіспільного розвитку, Франко не тільки не заперечував, а настійливо проводив думку про те, що в історії людства, так, як і в історії природи, не буває застою, а все перебуває в русі і змінах, і те, що здається сьогодні сталим і міцним, несе в собі свого антипода, який, розвиваючись, руйнує стару систему суспільних відносин. З цього погляду він зазначив, що кожний історичний час є часом перхідним, бо історія безперервно рухається: кожного часу відбувається народження і смерть, одночасово відбувається сівба і жнива.

Франко відкинув метафізичний погляд на суспільство як суспільство «взагалі», а роглядав його в конкретно історичних формах, які закономірно змінюються одна за одною. Так само він відкинув сіб’єктивний погляд, за яким суспільство розглядається як механічний агрегат, де окремі частини зв’язані волею законодавців. Але Іван Якович козглядав розвиток суспільства як складну взаємодію біологічного, економічного, політичного, і ідеологічного чинників, органічно зв’язаних і взаємообумовлених. Такий погляд вів вважав найбільш правильним. Проте він залишав багато нез’ясованих питань, і в тому числі питання про визначальну умову тієї взаємодії. Властиво Франко навіть не ставив такого питання, а просто розглядав всі ті чинники рівнодіючими і рівнозначними для суспільного розвитку. Навіть коли він і зазначив, що головною підставою розвитку народу є розвиток економіічний, то розумів економічний розвиток не інакше як забезпечення народу багатствами необхідними для його життя і розвитку, а не як певний спосіб виробництва тих багатств. Виробничі відносини і обумовлені ними форми власності на знаряддя і засоби виробництва він розглядав не як економічні форми продукції, а як людські форми боротьби за існування. Таким чином, економічні форми життя і суспільної діяльності людей Франко розглядав як своєрідну біологічну модифікацію. Це була його велика помилка не в деталях, а в основних питаннях наукового розуміння суспільного розвитку.

Незважаючи на всі ці хиби, Франко всю попередню історію рорзглядав як поступову закономірну зміну історичних епох – первісно-общинну, рабовласницьку, феодальну і капіталістичну. Кожну епоху він розглядав у органічному зв’язку з попередніми, в кожній минулій шукав зародки наступної з нею епохи, порівнюючи кожну епоху з деревом, коріння якого «стоїть глибоко в минувших часах, а його крайні парості вростають далеко в будущеє». Виходячи з цього, він зазначав, що аналіз попередніх епох повинен бути основою для передбачення майбутнього. Керуючись таким методологічним принципом, він розглядав капіталізм і всі докапіталістичні форми суспільного життя, а також соціалізм як необхідний наслідок розвитку всієї попередньої історії людства.

В особі Франка виступав небезсторонній, небезпристрастний, некабінетний учений, а справжній мислитель і революційний демократ, для якого наука історії була основою вироблення передових політичних поглядів.

франко поет творчість драматург

4. Проблеми української державності в творчості і житті І. Франка

В контексті виникнення «людського суспільства» Іван Франко розглядає природне право і суспільний договір.

Згідно Івана Франка, необхідність держави зумовлена об’єднанням окремих частин для загальної цілі, уряди підтримують суспільну солідарність, заважаючи окремим силам розірвати суспільне ціле.

Значне місце приділяє Іван Франко концепції держави, намагається аналізувати і саме виникнення і розвиток держави, прослідковує степені її становлення від створення общин, общинних утворень до утворення самої держави.

Розкриваючи в 70-х роках 19 ст. революційних перехід від капіталістичних відносин до соціалістичних Іван Франко відмічає, що «велика, всесвітня революція поступово рознесе сучасний порядок і побудує новий». Під «всесвітньою революцією» Іван Франко розуміє не «всесвітній бунт бідних проти багатих», а «великий ряд таких культурних наукових і політичних факторів, які змінять всі тодішні поняття і основу і цілий розвиток якогось народу, повернуть на зовсім іншу дорогу».

Розкриваючи зміст «народної держави», Іван Франко відмічає, що по такій програмі свідомі і організовані робітники парламентським шляхом зможуть вдосконалити і покращити сучасну державу, що існувало на пануванні одних і гнобленні інших. Однак пройшов якийсь час, і Іван Франко критичніше почав ставитися до ідеї «народної держави». Пізніше він писав: «Поперед усього та все можна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля i власна думка кожного чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкодливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виростали б i жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютнiших полiцiйних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.

А хто держав би в руках керму цієї держави ?.. у всякім разі ці люди мали б у своїх руках таку величезну владу над життям i долею мільйонів, якої ніколи не мали найбiльшi деспоти».

Для такого мислителя, як Іван Франко проблема національного поставала в особливому світлі, оскільки ключовим в кінцевому результаті тривалих пошуків систем і поглядів виявилося поєднання ідеї національного визволення з соціальним, винайдення балансу між першим і другим. Зауважимо, що протягом тривалого часу у суспільно-філософських поглядах Каменяра для національного не відводилось якогось значного місця, а пріоритет, як данина популярному тоді соціалізму, беззастережно віддавався економічному і соціальному. «Я переконаний, що економічний стан народу – се головна підстава цілого його життя, розвою, поступу» – писав Франко в одному з ранніх листів. Та в процесі своєї ідеологічно-світоглядної еволюції та політичної діяльності він прийшов до розуміння неможливості вирішення українського питання лише з позицій розв'язання соціально-економічних проблем. Відбувся, висловлюючись словами Оксани Забужко, крах роками тліючої у свідомості Франка ілюзії щодо пріоритету загальнолюдського, соціально-економічного над національним. До цих висновків привів мислителя і сам характер у переважній своїй масі селянського середовища галицьких українців (90 % населення), в якому суспільна диференціація ще не набула глибоких форм, щоб відтіснити усвідомлення потреби передусім національного звільнення. Останні десятиліття ХІХ ст. переконливо свідчили про це: постійна потреба консолідації суспільних сил не залишала іншої альтернативи, окрім смерті – смерті асимілятивної. Відхід від першості національного був світоглядним вибором зради (і навіть духовного самознищення).

Саме знехтуванням національним фактором певною частиною українських сил Франко пояснює і їх кінцеву «зневіру та апатію» і пропагує потребу витворити з «...етнічної маси українського народу українську націю, суспільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя» – як величезну дійову задачу. Ідея важливості незалежності та окремішності «національного», відпорного (за Франком) до асиміляційної роботи польського чи російського національного чинника, вибудовувалась в ідею самостійності цілої нації, і як логічна закономірність - національної державності. Для Франка, вже зрілого мислителя, «національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій», набував першочергового значення: бо лише ідеал національної самостійності, перебираючи ще собі на озброєння західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі, «один тільки може дати їм поле для повного розвою», і витворити з «обдертої юрби» сучасний європейський народ - націю, з власною національною гідністю, культурою і державою – де нація (за Гегелем) може виправдати своє існування в історії в колі інших народів.

Таким чином Франкове розуміння національного сформувалося у процесі вибору між національним і соціальним, бо епоха, в якій він жив, була епохою імпульсивного «маятника» з протилежними національно-духовними і матеріалістично-інтернаціональними помислами. В кінцевому підсумку сталося повернення Франка до національного через соціальне та інтернаціональне, з прагненням піднести українську національну ідею до європейських стандартів «національного», із можливим бажаним закріпленням її в суспільній свідомості західних українців.

Звертаючись до механізму формування національної ідеї, Франко вказував на провідну роль української еліти як виконавця такого завдання. Наступні слова І. Франка написано як би спеціально для нашого часу: «Перед українською інтелігенцією відкривається тепер ... величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй... та при тім поданий на присвоювання собі в як найширшій мірі і в якнайшвидшим темпі загальнолюдських культурних набутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна, хоч і як сильна держава, не може відбутися».

5. Національна ідея та її трагедія

Потрібно багато зусиль, щоб, як колись казав Іван Франко, «з мужиків зробити народ».

Франко розумів, що, з одного боку, повинна вирости свідомість народу. Але як же вона виросте в бідного, голодного, обдертого люду? І в цьому він бачив зачароване коло, хоча розумів, що історія розвивається за своїм законами. У цьому плані залишався оптимістом, вважаючи, що народ з такими даними, такою історією і традиціями чогось коштує, незважаючи на всі його недоліки.

Іван Франко добре знав людей, відчував і розумів, що в той історичний момент український народ мав потребу в лідері типу Івана Вишенського: народного мученика, голодного, босого, приниженого...

Ідеєю самостійності Галичини в ті часи не дуже і переймалися. На зламуванні сторіччя, у 1898—1900 роках Микола Міхновський, тоді харківський адвокат, також, уже на новому етапі, початків проголошувати гасла соборності і нової української державності. Він безпосередньо вважав себе учнем Івана Франко. Здавалося, його ідеї, особливо в Галичині, де вже була сформована відповідна традиція, повинні були знайти підтримку і розвиток. Але сталося неймовірне. Саме галичани почали рішуче виступати проти цієї ідеї. Занадто добре і солодко жилося їм в Галичині під рукою австрійського кесаря, що завжди вмів знаходити мову з українськими і польськими колами, тримати державу в цілісності. У такій ситуації було дуже важко досягти могутнього прориву і прогресу. Крім того, простим українцям не на що було нарікати. В умовах Австро-Угорщини вони задовольняли свої найважливіші потреби, у тому числі і культурні: мали свою пресу, гімназії, волю релігії, навіть національний театр. І, відповідно, їм було затишно. Засоби масової інформації, що згодом прославилися своїми радикальними націоналістичними поглядами, тоді говорили і писали інше: навіщо взагалі ставити на порядок денний питання державності? Воно не вчасне, «батька» Йосифа це може образити. А крім того, така боротьба вимагає жертви. Будуть в'язниці, репресії. Одним словом, краще так, як є.

Хоча молодь Галичини не погоджувалася з таким твердженням. Виникла дискусія, зав'язався конфлікт між старим народництвом і молодою революційною генерацією, що постійно була з Франком і більше сприймала його ідеї. Молоді люди звернулися до письменника за порадою, і тоді він виступив зі статтею «Поза межами можливого». Ідея самостійності України в 1900 році здавалася українцям вихідної за границі можливого... І тільки через 19 років вона одержала свій розвиток.

Володимир Антонович у ті часи писав: «Трагічна розв’язка історії України викликана тим, що український народ ніколи не міг виробити ані ґрунтовної цивілізації, ані власної дисципліни, бо ті, що ставали на чолі його та бралися піклуватися народною долею, малі в собі вельми недостатній запас культури».

Що стосується Франка, то в нього є речі, що нещадно експлуатувалися різними партіями, об’єднаннями, орієнтаціями. Кожний у ньому щось знаходив, витягував і цитував. Незважаючи на те, що Франко розумів і знав свій народ, його долю, він говорив, що «для українського народу українська державність наповнена сутністю ...». Українському селянину все рівно, як умирати від голоду: від рук свого пана чи чужого. Йому абсолютно все рівно, хто з його буде «шкуру дерти» і податок знімати.

6. Критика капіталізму і буржуазної демократії

На Україні Франко виступив як видатний критик капіталізму і представник соціалістичної думки в такий час, коли соціалістичний рух у Західній Європі набув уже серед робітничого класу широко розвитку, а з усіх соціологічних теорій одержала підтвердження на практиці революції 1848 році тільки теорія Маркса і Енгельса. Всі інші утопічні теорії і зв’язані з ним суспільні течії зазнали поразки.

Уже в 70-х роках появились його «Бориславські оповідання», а також знаменита повість «Воа constrictor» у яких він правдиво змальовував жахливу картину нового страшного нещастя, яке впало на трудящих Галичини після скасування панщини. Особливо яскраво він показав моральний занепад буржуазії, зображуючи буржуазну конкуренцію як звірячу боротьбу за нагромадження капіталу. З разючим реалізмом він підкреслював, що інтерес до збагачення коштом загибелі інших є єдиним і найвищим законом морального життя тієї верстви людей, яка виблискує багатством на фоні абсолютного зубожіння і безпростівтної нужди трудящих, яких вона душить і з яких висмоктує і кров так, як той великий змій-полоз, що захоплює свою жертву. Перед силою цього звірячого закону кожний поодинокий капіталіст також почуває себе в непевності і забобонному страхові.

Закон конкуренції він показав як фатальну силу, дію якого ніхто не може ні відвернути, ні обминути, – одних він робить панами, а інших – жебраками. «Воа constrictor» – це мазок з натури. Тут письменник змалював капіталізм таким, яким він є в дійсності, показуючи його найогидніші сторони, яле не вдаючись ще в роздуми над тим, як поліпшити життя трудящих. Це письменник зробив в іншій повісті, яка з’явилась через два роки ніби продовженням першої повісті. Ця друга повість вийшла під оригінальною назвою – «Борислав сміється». Це той самий Борислав – район нафтових промислів Галичини, що його письменник змальовував у попередній повісті як брудну і холодну яму, де на кожному кроці зустрічаються нечистоти і моральне зіпсуття. В новій повісті він малює робітничі страйки, що вибухали на бориславських нафтових промислах в 1873-1874 роках, показуючи тих робітників як новий суспільний клас, що бореться. Боротьба робітників – це не конання газелі, яка потрапила в смертельні обійми удава, а класова війна проти визискувачів-капіталістів. Лднак відповіді на питання, чим же та війна має закінчитися, і в цій повісті не знаходимо, бо повість не була закінчена через припинення видання журналу «Світ», де вона друкувалась.

Розглядаючи буржуазні революції, Франко показував, що наслідками їх скористувались експлуататорські класи, а трудящим масам вони нічого не дали, крім формального права на свободу. Він рішуче відкидав пусті балачки лібералів про те, що французька революція нібито створила сприятливі умови для розвитку селянськоно добробуту. Посилаючись на книжку А. Васильчикова «Землевладение и земледелие в Росии и других европейских государствах», він наводив яскраві факти класової диференціації селянства у Франції після революції. Показуючи руйнування і зубожіння дрібного селянства і зростання великого буржуазно-поміщицького землеволодіння, він зазначав, що «земля у Франції зовсім не так-то «демократично», поділена, як звичайно говориться». Буржуазна революція не принесла добра селянству.

Інтереси головної маси селянства після революції не були задоволені, селянство залишилось осторонь всіх політичних і соціальних змін, капіталізм приніс селянству руйнування.

Недовершена буржуазна революція 1848 року в австрії нічого доброго не зробила для поліпшення добробуту селянства, особливо на Галичині. Кріпосницькі відносини вона не знищила, а тому селянство опинилось під подвійним гнітом – напівкріпосницьким і капіталістичним. Характеризуючи процес розвитку капіталізму в Галичині, Франко порівнював його з біблійним «воскресінням Лазаря», який наполовину вже виліз із гроба, але половина тіла якого ще в гробі. Тут же він зазначив, що процес повільного народження капіталізму і повільного відмирання решток кріпосництва особливо тяжко відбивався на становищі селян, бо «і новий економічний лад не приносить їм ніякого хісна, і ситарі феодальні тягарі давлять їх цілою силою переживших і перегнивших останків». Яскраве зображення цього процесу в Галичині Франко дав у багатьох публіцистичних і художніх творах, у яких з великою силою реалізму змалював сумну картину зубожіння, тяжкого бідування і безправності трудящих мас селянства.

Показуючи історично прогресивну роль капіталізму, Франко зазначав, що капіталізм, завдяки новому розподілу суспільної праці і технічним винаходам, створив колосальні багатства, а працю зробив набагато продуктивнішою. Але що з того, коли на протилежному боці того колосального багатства лежать страшне зубожіння, бідування, злидні і горе більшої частини суспільства. Розглядаючи становище робітничого класу, Франко писав: «Можна сказатит сміло, що прадавній дикун, блукаючи по лісах та ночуючи в печерах, був сто разів щасливіший і почував себе ліпше від такого нещасного бідолахи, що серед величезного міста опиниться без грошей, без заробітку, без пристановища».

З такою ж яскравістю Іавн Якович зображав зубожіння селянства і класову диференціацію на селі. «Тут сидить господар на цілім ґрунті, а в нього тулится комірниця, що не має ані клаптика землі, а його сусіди мають по моргові, по півморга, а там, на кінці села, позасідала голота, та й то не раз поставленої на громадському грунті». Причину цього він пояснював тим, що по містах великі капіталісти, а по селах великі земельні магнати прибрали до своїх рук землю і капітали. Величезні багатства, зібрані в небагатьох руках, з одного боку, і страшенна бідність, що душить мільйони людей, з другого, – такий наслідок «шумного і гучного розвитку капіталістичного прогресу». Показавши все це, він робив висновок, що «нерівність між людьми ніколи не була більша, як власне в наших часах», тобто за капіталізму.

Франко рішуче відкидав і викривав лицемірну балаканину лібералів про те, що нібито капіталізм дає свободу і рівні шанси для збагачення всіх. В своїй праці «Мислі о еволюції в історії людскості» він писав: «Без свободи нема ні рівності, ні братерства; без рівності нема свободи; без братерства, дружності, – рівність і свобода на нінащо не знайдуться». Тут же він зазначав, що буржуазія, піднімаючи революцію проти феодалізму і абсолютизму, написала принципи рівності й свободи, а коли прийшла до влади, то відреклась від них або здійснює їх дуже обмежено. Буржуазну конституцію Австралії він просто називав «свинскою», тому що вона практично дає свині більше пільг, ніж трудящим.

Від самого початку і до кінця своєї політичної діяльності Франко завжди викривав лицемірність буржуазного лібералізму, показував лібералів як нікчемних фрезерів, які за гучними словами «свобода, рівність, братерство» приховують свої егоїстичні і консервативні домагання в політиці. Критикуючи буржуазних лібералів, він глибоко викривав класову суть лібералізму як ідейної течії. Показуючи морально нікчемну і підлу роль французського лібералізму, Франко протиставив йому революційну інециативу народних мас. Ліберали скрізь і завжди розташовувались посередині між реакцією і прогресом, показували своє ліцемір’я, хитання, «розмах без лету, забаганки, без досягнень». Особливо різко критикував Франко запізнілий лібералізм галицької інтелігенції (мосвофіліф, народовців), який щойно в 70-х роках зароджувався «з каламутної мішанини клерекалізму, вузькоглядства та мертвого формалізму». Показуючи культурну і політичну відсталість галицького лібералізму, викриваючи його страх і тривогу перед революцією, письменник писав, що це «… тривога сухотника, котрому лікарі пророчуть швидку смерть, а котрий помимо того старається вмовити в себе, що він здоровий, що буде жити довго, а за кожним дотиком блідне, хапається за груди і дивиться, чи вже не приходить його невмолима смерть».

Розгядаючи лібералізм як ідейний вираз інтересів буржуазії, Франко завжди показував, що буржуазія в силу обставин свого класового становища не може бути рушійною силою подальшого суспільного прогресу, бо вона захищає приватну власність, яка вже втратила прогресивну роль. Новою суспільною силою, яка виступає при капіталізмі за подальший прогресивний розвиток, він розглядав клас робітників. Франко вважав, що лише за умови спільної праці і спільної власності можливий подальший прогрес і розвиток суспільства де основною рушійною силою мав бути робітник. В цьому полягав політичний сенс його поглядів на суспільний прогрес і його критика реакційних буржуазних і анархістських теорій прогресу.

Починаючи з 1878 року і до кінця життя, Франко був переконаний тому, що тільки соціалізм усуне класовий гніт, а разом з тим і всі соціальні та міжнародні (національні) супуречності ліквідує панування експлуататорських класів, політичний гніт і безправність народних мас, забезпечить всебічний політичний і духовний розвиток особи, приведе до великої всесвітньої дружби всіх людей. Ідея соціалізму в нього безпосередньо перепліталась з революційним демократизмом.

Для революційного демократа Франка характерним було те що він, на відміну від свого ідейного попередника Чернишевського, не малював майбутній соціалістичний лад у всіх його подробицях, а наводив тільки головні його контурні риси. В той же час ще були помітні риси мрійливості. Іван Якович був глибоко переконаний, що соціалізм спарва одного покоління і що він увійде в життя людей зразу ж, як буде повалено планування експлуататорських класів, а це станеться більш-менш скоро, що ідея соціалізму перетвориться з теорії в дійсність тим шводше, чим більше стане під її прапок прихильників, які для боротьби за її здійснення не будуть шкодувати ні сили, ні власного життя. Але вже у 1903 році він писав, що здійснення соціалізму не є легкою справою.

Розглядаючи соціалізм як необхідний наслідок всієї попередньої історії, Франко вважав питання, як має виглядати майбутній суспільний лад, другорядним, що не має особливого значення. Він зазначав, що при соціалізмі всякі класові привілеї і нерівності відпадуть і зникнуть навіки, а єдиним джерелом заслуги і привілеїв особи будуть становити «більша спосібність і більша для громади корисна праця». На цій основі відпадуть і зникнуть національні суперечності, а цілі народи, як і окремі особи, будуть розвиватись зовсім вільно.

Популяризуючи ідею соціалізму серед робітників, письменник також писав, що соціалісти не ставлять пере собою завдання побудувати рай, а борються за те, щоб «усунути всяку суспільну нерівність, усякий визиск, всяке убозтво». Він уявляв соціалізм таким суспільним ладом, в якому відсутній поділ суспільства на класи визискувачів і визискуваних, де не буде приватної власності на знаряддя і засоби виробництва, а все, що вироблятимуть люди, буде належати їм усім, буде їх спільною власністю, «з якої однаково може користуватися кожен і до якої з свого боку він повинен докладати своєї праці, скілько може». Такий суспільний лад Франко вважав найсправедливішим за всі, які знало людство в минулому. Він нещадно викривав ворогів соціалізму, які навмисне зводили наклеп, що нібито соціалізм знищує всяку власність, знищує особу як суспільного індивіда, запроваджує казарму, затримує розвиток суспільного життя, духовної і матеріальної культури. Говорячи про те, і соціалізм знищує не всяку приватну власність, а лише приватну власність на знаряддя праці і засоби виробництва.

Франко піддав критиці не тільки попівські вигадки про те, що нерівність між людьми нібито дана самим богом, а й реакційні та ліберальні «теорії» апологетів капіталізму про те, що нерівність між людьми встановлює сама природа, а тому й суспільні нерівності ліквідувати неможливо. Він також рішуче відкидав думку, яку поширювали соціалісти-дарвіністи про те, що суспільна нерівність між людьми корисна для суспільного прогресу і що вона продиктована самою природою, закони якої нібито безсилі відмінити.

Суспільна нерівність виникла історично і має своє виправдання тільки в минулому через низький рівень виробництва. Але капіталізм довів розвиток виробництва, а разом з цим і суспільні нерівності, до такого ступеня, що дальший прогрес неможливий без ліквідації приватної власності і соціального зрівняння всіх людей. Але яким шляхом можна досягти рівності для всіх? Франуо відкинув думку про те, що люди повинні покинути приватну власність, відмовитись від культури і знову повернутись до первісного стану природної рівності. Він також піддав критиці думку Льва Толстого про те, що люди повинні повернутись до патріархального селянського життя, зректись держави, розкоші великих міст і високої науки, а знати лише науку Христа, яку він сам проповідував. Подібними до поглядів Руссо і Толстого Франко вважав і погляди анархістів які він теж піддавав критиці і відкинув, як «глупі і дитячі».

Єдиним засобом до знищення суспільної нерівності Франко вважав заміну приватної власності на знаряддя й засоби виробництва суспільною власністю.

Критично розглядаючи утопічні ідеї і погляди, що іх проповідували комуністи до Маркас, Франко зазначав, що раціональним зародком в них була ідея спільної праці і спільної власності. Та тільки вони не змогли побачити різниці між власністю продукційною і споживчою, а тому їх пропаганда не мала ніякого впливу. Великою заслугою Маркса в розвитку соціалістичної думки Франко вважав те, що Марк «дуже розумно і ясно» виклав у своїх працях основні принципи наукового соціалізму, а особливо те, що Маркс у своїх творах «не вдавався в малювання того, як саме має виглядати той будучи громадський устрій, у якому буде спільна праця без визиску і спільне вживання плодів праці без нічієї еривди».

Але Франко не зрозумів головної суті марксистського соціалізму, а саме: вчення про пролетарську революцію і диктатуру пролетаріату як необхідеу передумову переходу від капіталізму до соціалізму. Як просвітитель він розумів велику рушійну силу людського прогресу у розвитку науки, він думав, що соціалізм можна запровадити шляхом поєднання науки і праці, поєднання зусиль інтелігенції і трудящих. Він бачив, що на протязі всього попереднього розвитку людства наука була превілеєм панівних класів, недоступним для людей фізичної праці. Цей розрив був на шкоду як самої науки, так і праці, а отже на шкоду загальнолюдському прогресу. Коли наука стала надбанням всіх і зіллється з фізичною працею в одну єдність тільки тоді людство може досягти ідеалу щастя, якого воно шукає протягом всієї своєї історії.

Розуміючи, що людство може досягти цього тільки при соціалізмі, тобто коли знаряддя праці і засоби виробництва не знаходитимуться у приватній власності, а будуть суспільною власністю, коли суспільство не буде поділене на класи експлуататорів і експлуатованих, Франко далі писав: «Правда ідеал цей ще далекий і деякому він може видатися недосяжним або фантастичним, але хто уважно придивиться до історії, тобто до того шляху, що його люди вже пройшли, а при тім уважно придивиться до теперішнього становища, той мусить прийти до переконання, що:

1. Людство з самого початку свого розвитку справді вже прямує до тої мети.

2. Засоби, винаходи, прямування, сучасна боротьба подають надії, що досягнення цієї мети можливе і необхідне, і те не в так далекому майбутньому, як це видається людям маловірним».

Глибоко переконаний, що шлях до соціалізму йде через ліквідацію приватної власності на знаряддя і засоби виробництва та корінне піднесення економічого і культурного добробуту трудящих мас, через громадську рівноправність усіх людей і запровадження найширших демократичних свобод, Франко не заперечував і соціальну революцію як один із способів здійснення переходу до соціалізму. Розуміючи соціальну революцію як сукупність великих змін у вісх галузях суспільного життя – економічний, політичний, культурно-ідеологічний, технічний, він відкидав неуцьке тлумачення буржуазних соціологів, за яким революція зводиться до насильницько-кровопролитного політичного перевороту. Але ж з поняття революції логічно не випливає те, що вона завжди повинна бути насильницько-кровопролитною. Тому Франко вважав, що буржуазні революції були кровопролитними через те, що народні маси були тоді темні і озлоблені надмірними утисками і приниженням з боку експлуататорських класів, які стояли на перешкоді революції. Чим більше будуть народні маси освідчені і менш будуть пригнічуватись, тим менше потрібне буде насильство і кровопролиття. Звідси випливала його думка про те, що до революції треба підготовляти трудящі маси поширенням освіти і створенням їх класових організації. Він відкидав тактику анархістів, як нерозумну і шкідливу для справи визволення трудящих. Але Франко не дійшов до зрозуміння соціалістичної революції та її історичних завдань, не розумів об’єктивної необхідності революційного знищення буржуазної держави і встановлення держави трудящих під керівництвом пролетаріату, не розумів керівної ролі пролетаріату в революційній боротьбі трудящих проти капіталізму. Ось чому Іван Якович залишався революційним демократом, виразником інтересів робітничого класу і селянства, переконаним прихильником соціалізму і соціалістичного руху пролетаріату, пропагуючи у своїх творах соціалістичну ідею, гаряче закликаючи трудящих до революційної боротьби. А коли в 1905 році в Росії вибухнула велика всенародна революція, то він від початку і до кінці стояв цілком на стороні революційних мас, нещадно викривав зрадницьку тактику лібералів, розраховану на змову і союз з реакцією, обстоював корінні інтереси революційних робітників і селян.

Висновки

Як бачимо, соціальні погляди Івана Франка були суперечливими і своєрідними. Навіть сьогодні багато ідей Івана Яковича звучать свіжо і потребують поглибленого вивчення і аналізу.

Український народ в особі Івана Франка має найвищий творчий злет своєї інтелектуальної культури. Усе, що стосується Івана Яковича Франка – мислителя, викликає значний науковий інтерес, але, на жаль, із відомих причин (заборон та приховувань творів) мало досліджене.

У своїх творах Іван Якович постає мислителем-гуманістом світового масштабу. Багатогранна творчість Франка гідна великого подиву і викликає до себе постійний живий інтерес. Історичне значення творчості письменника дуже вагоме. Не було такого явища в тогочасному політичному й культурному світі, яке залишилося поза його увагою і яке б не знайшло у творчості письменника живого відображення. Та при тому Іван Франко не був просто письменником. У літературі він був першорозрядним майстром і теоретиком-учителем цілої генерації поетів і письменників-демократів, які виходили з гущі народних мас. Він був прекрасним драматургом, вченим-філологом, літературним критиком, пропагандистом, перекладачем, істориком, соціологом, філософом.

При всій багатогранній діяльності й титанічній праці в особі Івана Франка виступав мислитель з широким світоглядом, який не тільки дійшов до наукового розуміння природи і суспільства в історично минулому розвитку, а й дивився вперед, у майбутнє історії людства, для наближення, якого він невтомно і з гарячковою пристрастю трудився.

Оцінити належно творчість І.Франка як соціолога надзвичайно важко. Звичайно, Франко не був професійним соціологом, спеціально і тільки соціологією він не займався, не був професором вищого навчального закладу, але його твори, які, зрештою, мають науково-просвітницьку спрямованість, дуже яскраво відображають українську соціологічну парадигму, у якій досить легко поєднується «голова» і «серце», розум і почуття, постійне невдоволення наявним, постійні сумніви, питання, пошук, розум і віра.

Для світогляду Івана Франка характерне поєднання онтологічних, гносеологічних і морально-естетичних проблем при аналізі розвитку людського суспільства в цілому, й людини, як особистості, зокрема.

Іван Якович слушно критикував реакційних буржуазних соціологів які намагались опорочити суспільні ідеали соціалістів і комуністів. Він доводив, що соціалізм є ідеал найвищої організації виробництва, якої ще не знала історія розвитку суспільства.

В особі Франка виступав небезсторонній, небезпристрасний, некабінетний учений, а справжній мислитель і революційний демократ, для якого наука історії була основою вироблення передових політичних поглядів.

Що стосується Франка, то в нього є речі, що нещадно експлуатувалися різними партіями, об’єднаннями, орієнтаціями. Кожний у ньому щось знаходив, витягував і цитував. Незважаючи на те, що Франко розумів і знав свій народ, його долю, він говорив, що «для українського народу українська державність наповнена сутністю ...». Українському селянину все рівно, як умирати від голоду: від рук свого пана чи чужого. Йому абсолютно все рівно, хто з його буде «шкуру дерти» і податок знімати.

Соціологія Франка — це також заповідь любові до Батьківщини й до людства. В цілому ж, його філософія — це яскраве втілення філософії українського духу початку XX ст. витоки, якої йдуть від Г.Сковороди і Т.Шевченка.

Без сумніву багатогранна творчість Івана Франка справді гідна великої уваги і викликає до себе постійний інтерес дослідників у наш час.

Список використаних джерел

1. Брагінець А. Фільсофські і суспільно-політичні погляди Івана Франка. – Львів, 1956, 394 с.

2. Франко І. Вибрані суспільно-політичні і філософські твори. – К. 1956, 475 с.

3. Погребенник Ф.П. Іван Франко – поборник дружби народів. – К. 1986, 46 с.

4. Вісник книжкової палати о. Васьківська. До 150 річчя від дня народження Івана Яковича Франка 2000, №4

5. Різун В., Трачук Т. Нариси з історії та теорії українського літературознавства: Монографія. — К., 2005. – 251с.

6. Франко І. Зібрання творів у 50-ти томах. – Київ, 1986, Т.45, - 458с.

7. Франко І. Що таке поступ? // Зібр. творів: у 50-ти т.,К., 1986. Т.45, 511с.

8. Хамар У.В. Іван Франко про “національний ідеал” // Науковий вісник ВДУ. Журнал Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Серія: Філософські науки. – 2000. – №8. – с.112‑115.

9. Хамар У.В. Іван Франко про здійснимість ідеалів // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Філософія. – 2001. – №6. – с.29‑35.

10. Лисенко О. Я. Соціологічні погляди І. Франка. — К., 1953, 382 с.

11. Возняк М. С. Нариси про світогляд І. Франка. — Львів, 1955, 258 с.

12. Брагінець А. С. Філософські і суспільно-політичні погляди І. Франка. — Львів, 1985, 510 с.

13. Климась М. А. Світогляд І.Франка. — К., 1989, 402 с.